Kitabı oku: «Четверта республіка: Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа»

© Б. Є. Ложкін, 2016

© С. Лисенко, художнє оформлення, 2016

* * *

Моїм батькам

Передмова

Серпень 2015-го. Третій рік економічної кризи, що поглиблюється. Другий рік війни за незалежність – нашої Вітчизняної війни. Другий рік, як я очолюю Адміністрацію Президента України.

Моя дружина, Надія Шаломова, раз у раз питає:

– Я не бачу тебе тижнями. А де результат твоєї праці?

Де реформи – одне з основних питань, яке ми обговорюємо. Все, як і в будь-якій українській родині.

Мій робочий день починається о десятій ранку. Закінчується – о другій-третій ночі.

Президент працює ще більше. Причому у більш виснажливому режимі – йому доводиться багато їздити країною і світом. Раз на місяць, а то й частіше, він буває на лінії фронту.

Де результат нашої праці?

Що в нас вийшло, а де ми припустилися помилки?

Коли у червні 2014-го Петро Порошенко запропонував мені очолити його адміністрацію, я взяв на роздуми кілька днів. У минулому ми були бізнес-партнерами. Наші погляди на те, що відбувається, співпадали з більшості питань. Я вважав, що зможу виконувати обов’язки глави адміністрації як мінімум не гірше, ніж будь-який інший відомий мені керівник.

Я розумів, що ситуація погана. Однак уся глибина проблем, що стоять перед Україною, відкривалася мені лише із зануренням у матеріал.

Країна, населена дивовижними людьми – самовідданими, талановитими, сміливими, – зазнає найсерйознішого випробування у своїй новітній історії. Стара держава функціонує дедалі гірше. Побудова нової тільки починається. За рік з’явилися лише окремі її елементи – поодинокі острівці в морі неефективності, інертності й корупції.

Коли Надія запитує, заради чого я затримуюся на роботі за північ, я відповідаю:

– Україна воює. Уяви, що мене призвали до армії.

Завдання виявилося набагато складнішим, ніж я гадав, але я не шкодую про рішення піти на держслужбу.

Якось я запитав Джонатана Пауелла, що обіймав аналогічну моїй посаду в команді британського прем’єра Тоні Блера, якою головною якістю має володіти chief of staff¹ політичного лідера.

– Він повинен уміти говорити «ні», – відповів Пауелл.

Я вмію наполягти на своєму. Вмію створювати й перебудовувати складні структури. За той час, коли я перебуваю біля самої вершини владної піраміди, я навчився ідентифікувати й вирішувати проблеми, про існування яких не підозрював. Цей досвід, без перебільшення, є унікальним. Буде нечесно – і перед Україною, і перед її союзниками й друзями, – якщо це знання не вийде за межі вузького кола моїх колег, соратників та опонентів.

У рішення написати цю книжку є й інший мотив. 2014 року Україна стала однією з найважливіших країн світу. Її більше не плутають з Росією. Весь світ знає, що Україна веде боротьбу за незалежність від імперії, за право самостійно визначати свою долю, за перемогу міжнародного права над правом сили. Україна є, у цьому вже ні в кого немає жодних сумнівів. Але – яка вона? Та чи можна з нею мати справу?

Ось як я відповів би на ці запитання.

Україна – це європейська політична нація. Вона і стара й молода водночас.

Україна – така ж, ну або майже така ж давня, як будь-яка європейська країна. Найдавніші сторінки її історії – як і у випадку Франції, приміром, – написані давньогрецькими колоністами, що опановували ойкумену в середині першого тисячоліття до нашої ери. У шкільних підручниках з української історії стільки ж розділів, скільки й у підручниках будь-якої іншої європейської країни.

Україна – одна з наймолодших європейських націй.

Розпад СРСР, ключову роль в якому відіграв український референдум про незалежність у грудні 1991 року, відкрив світові країни, культури й народи, про існування яких було відомо лише фахівцям. Для багатьох це відкриття було шоком. Згадайте промову Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 року в Києві. Президент США застерігав український політичний клас від спокус «самовбивчого націоналізму, породженого міжнаціональною ненавистю».

Британський історик Ендрю Вілсон назвав Україну «несподіваною нацією». І хай поява на мапі Європи нової країни дійсно для багатьох була несподіванкою – вона точно не була випадковістю.

Україна – найбільша в Європі країна, в якій розмовляють різними мовами і відвідують храми різних конфесій. У 1990-х – 2000-х вона одночасно зазнала декількох трансформацій: політичної (демократизація), економічної (перехід від адміністративно-командної моделі до ринкової), державної (утворення основних інститутів незалежної держави) та національної. «Нація – це етнос, який бере відповідальність за самого себе», – сказав якось автор грузинських ліберальних реформ Каха Бендукідзе. На мою думку, Революція гідності 2013–2014 років стала фінальним акордом становлення сучасної української нації.

Я народився й виріс в Українській РСР, тісно інтегрованій у загальносоюзні відносини і структури, а досяг успіхів у незалежній Україні. Історики й публіцисти називають Україну 1991–2013 років Третьою республікою. Першою була Українська Народна Республіка, проголошена 1917-го й знищена Червоною армією 1919-го. Другою – Українська РСР, одна із засновниць Організації Об’єднаних Націй.

Революція гідності показала, що завдання створення політичної нації в Україні вирішене. Завдання Четвертої республіки – побудувати сучасну державу й потужну економіку, забезпечити консолідацію та стале функціонування української демократії.

Один з адресатів цієї книжки – світове співтовариство. Я хочу довести, що в України є майбутнє, показати, яким я його уявляю, й розповісти, що саме робиться й має бути зроблене для того, щоб майбутнє було досягнуто.

Україна потребує союзників та друзів. Чесність – найкраща політика. Я не бачу сенсу ні применшувати труднощі, ні перебільшувати досягнення. Ключовий факт очевидний: незважаючи на крах Третьої республіки і підступний удар у спину від «стратегічного партнера», Україна встояла. Тисячі українців загинули, десятки тисяч поранені, окуповано Крим і частину території на сході, рівень життя відкинутий на десятиріччя назад – і все ж таки ми встояли.

Чи стане політичний клас у рівень з найважчими завданнями реконструкції країни? Ключова тема в наших дискусіях з партнерами по правлячій коаліції – темпи й глибина реформ. Частина еліти, що програла і яку разом з Януковичем скинув Майдан, безнадійно дискредитована, молоді політики поки що не становлять загрози для тих, хто прийшов до влади після революції, тому ті, хто обійняв командні посади в державі, не схильні драматизувати ситуацію. «Куди поспішати? – запитують досвідчені політичні бійці. – У 1990-х Україна пережила й не таке – і нічого».

Вважаю заспокійливі аналогії з 1990-ми вкрай небезпечними. Слабкість Третьої республіки була поміж іншим запрограмована надто повільними й непослідовними реформами позаминулого десятиріччя. Замість сучасного ринкового капіталізму наші попередники збудували нестійку, несправедливу й неефективну олігархічну модель. Ми в жодному разі не повинні повторити їхні помилки.

Ця книга – не campaign biography і не політична автобіографія. Я не бачу себе в публічній політиці і не вважаю за необхідне ретушувати свій образ для майбутніх політичних битв. Моє завдання – розповісти про глибоку трансформацію, яку переживає Україна. Цьому задуму підпорядкована й структура книги.

У двох перших розділах я розповідаю про себе і про події, які зробили Україну такою, якою вона є зараз. Перший розділ («Смак влади») присвячений подіям 2013–2014 років, коли українське суспільство знайшло в собі сили скинути ненависну владу, а автор – несподівано для себе – включився в роботу з будівництва нових державних інститутів. Другий («Без мапи») – це коротка історія Третьої республіки крізь призму моєї особистої долі.

Україна не вистояла б у сутичці з набагато сильнішим супротивником, якби не готовність її громадян жертвувати всім заради захисту Батьківщини. Третій розділ («Революція цінностей») присвячений бійцям, волонтерам, громадським активістам. Їхня жертва – це справжній атестат зрілості, підтвердження того, що в Україні склалась сучасна політична нація.

Президент Петро Порошенко ввійде в історію як лідер, який у найчорніші дні 2014–2015 років відстояв суверенітет України. Глибокий аналіз цього періоду – справа майбутнього, я ж вважав за необхідне дати короткий нарис перших півтора року його президентства (розділ четвертий «Пан Президент»).

Крах режиму Януковича та воєнна агресія проти моєї країни показали неспроможність багатьох державних інститутів. Їх перезавантаженню й кадровому оновленню присвячені п’ятий і шостий розділи («Побудова сучасної держави» і «Спецназ реформ»).

Політичну й економічну структуру, що склалася в Україні у 1990-х – 2000-х роках, часто називають олігархічною. Це не публіцистичне перебільшення, а серйозний обмежувач, що перешкоджає модернізації країни. Про масштаби проблеми та про шляхи її подолання – сьомий розділ («Сутінки олігархів»).

У перші десятиліття незалежності Україна не змогла створити успішну модель економічного розвитку. У восьмому розділі («Українська економіка: що пішло не так») я аналізую причини відносного відставання країни від наших сусідів, у дев’ятому («Боротьба за реформи») розповідаю про те, як забезпечити успіх і незворотність радикальних реформ, які створять передумови для стійкого і динамічного економічного зростання.

Україна зробила свій геополітичний вибір у надзвичайно непростий історичний момент. Європейський Союз, з яким вона зв’язала себе Угодою про асоціацію, перебуває в пошуку оптимальних моделей поведінки відразу в декількох ключових сферах життя. Про те, що Україна, яка відповідає сама за себе, – це не тягар, а підмога для будівництва спільного європейського дому, я пишу в десятому розділі («Повернення в Європу»).

Якби три роки тому мені хтось сказав, що українці гинутимуть під російськими кулями й снарядами, я б тільки покрутив пальцем біля скроні. Жахливі фантазії літераторів-маргіналів стали дійсністю. Одне з ключових завдань українського державного будівництва – дати переконливу відповідь на виклик, кинутий Росією. Одинадцятий розділ («Загроза зі Сходу») описує мій підхід до вирішення цього завдання.

Роботу над книгою я закінчив у січні 2016 року. Мені неодноразово хотілось доповнити її, врахувати більш пізні події, але ситуація в країні розвивається так стрімко, що, наздоганяючи новини, я ніколи не зміг би поставити крапку.

На завершення я хотів би подякувати всім, без кого не було б цієї книжки.

Моїй дружині, Надії Шаломовій, – за терпіння. Це були найскладніші 20 місяців нашого життя.

Президенту – за довіру і неймовірний виклик.

Команді Адміністрації Президента – Олександру Данилюку, Олексію Дніпрову, Костянтину Єлісєєву, Віталію Ковальчуку, Юрію Онищенку, Ростиславові Павленку, Андрію Таранову, Олексію Філатову, Святославу Цеголку, Дмитрові Шимківу – за працездатність і завзятість.

Катерина Котенко, Олена Мартинова, Тетяна Телятникова, Ірина Чеботаєва доклали чимало зусиль, аби ця книжка побачила світ.

Хочу висловити вдячність усім, хто, прочитавши рукопис, висловив цінні зауваження та критику: Борису Грозовському, Сергію Гурієву, Денису Денисенку, Геннадію Курочці, Олександру Пасхаверу, Наталці Попович, Ігорю Федюкіну, Григорію Шверку.

Сирлибай Айбусінов ретельно перевірив факти.

Всі помилки та недоліки – на совісті автора.

Розділ 1
Смак влади

Якщо на початку літа ви вирішили прокататись кам’янистою пустелею Ваді Рам в Йорданії, виїжджати треба рано-вранці. На прогулянку під сліпучо-синім небом, серед звітрілих рожево-червоних скель та сіруватого, з жовтим відтінком, піску матимете кілька годин – поки не накрила спека.

Це було 1 червня 2014 року. В Україні щойно відбулися президентські вибори. Роз’їжджаючи пустелею на позашляховику, ми з друзями із запалом обговорювали перспективи, що відкривалися перед країною. Центральна виборча комісія ще не підбила офіційних підсумків, та було зрозуміло, що в першому турі переміг Петро Порошенко. Близько полудня ми повернулися на базу.

Задзвонив телефон. У слухавці почувся веселий голос Порошенка. Після привітань він запитав, чи не хочу я стати главою його адміністрації.

– Звичайно, і главою адміністрації готовий, – відповів я у тон співрозмовникові.

– Ні, ти не зрозумів, – сказав він. – Я не жартую. На роздуми – 5 хвилин.

Домовилися про зустріч. Через день я був у Києві. Розмова тривала кілька годин. У мене були десятки запитань до п’ятого Президента України. Якою він бачить майбутню країну? Наскільки рішуче налаштований на реформи? Що відбувається на Донбасі і як він збирається погасити конфлікт? Політичних амбіцій у мене ніколи не було, тому робота в адміністрації могла мене зацікавити лише в тому разі, якщо Президент налаштований на радикальні зміни й готовий надати мені достатню самостійність. Так і буде, – підтвердив він.

На сході починалися бої. Я відразу попередив, що нічого не розумію у воєнних питаннях, мені до душі – побудова нового.

У неділю, 8 червня, наступного дня після інавгурації Президента, я зайшов до свого кабінету на Банковій.

* * *

На початку листопада 2013 року я завершив продаж Українського Медіа Холдингу – компанії, яку будував усе своє життя.

Ситуація в країні видавалася безпросвітною: насувалась економічна криза, а президент Віктор Янукович, за всіма ознаками, був готовий піти на все, аби через півтора року домогтися переобрання. Для занять бізнесом прогноз на 2014 рік був цілковито несприятливим, тому я планував присвятити його відпочинку й самоосвіті.

21 листопада почали справджуватися мої найгірші побоювання. Уряд Миколи Азарова оголосив, що призупиняє підготовку до підписання угоди з Євросоюзом про асоціацію. Угода сприймалася в українському суспільстві не стільки як перший крок на шляху до членства в ЄС, скільки як єдиний спосіб зупинити дрейф до економічної та політичної диктатури. Активні громадяни того ж самого вечора вийшли з протестами на майдан Незалежності, після Помаранчевої революції відомий всьому світові як просто Майдан. У перший вечір їх було кілька сотень, за кілька днів – декілька тисяч. У мітингу за євроінтеграцію, що відбувся у неділю, 24 листопада, взяло участь кілька десятків тисяч дюдей.

У ті дні було важко зрозуміти, наскільки серйозними виявляться наслідки протестної хвилі. Все ж таки зрив угоди про вільну торгівлю не виглядав достатнім приводом для зміни режиму – мені принаймні не відомі подібні історичні прецеденти. А наступними днями почало здаватися, що протест видихається.

29 листопада Янукович повернувся з вільнюського саміту «Східного партнерства», де підтвердив позицію уряду: підписання угоди відкладається мінімум на півроку. «Ви залишили мене сам на сам з дуже сильною Росією», – кинув він у кулуарах лідерам Євросоюзу. Від літа Москва докладала величезних зусиль, щоб зірвати угоду Києва з Брюсселем. Застосовувалися погрози, торговельні обмеження, умовляння. Перед Вільнюсом Янукович провів кілька зустрічей з Володимиром Путіним. Остання з них відбулася 9 листопада. Зі скупих витоків у пресу було відомо, що Путін настійливо радив колезі відмовитись від угоди з Європою.

Один з членів української делегації у Вільнюсі нещодавно розповів мені, що відбувалося в литовській столиці. Голова Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу разом із колегами протягом двох з половиною годин фактично вмовляв Януковича підписати угоду. Українські дипломати довгі роки мріяли про той момент, коли європейці розпочнуть нас умовляти. І ось цей момент настав. Європейці наводили всі можливі і неможливі аргументи на користь підписання. Бесіда затягнулася. Янукович, ігноруючи протокол, просив дати ще час для розмови. А тим часом лідери 28-ми країн очікували українську делегацію на вечірньому прийомі. Коли відкладати початок прийому було вже неможливо, європейці ще раз запитали: «Може, все ж таки, підпишемо?», але отримали негативну відповідь. Лідери Німеччини та Литви, Ангела Меркель і Даля Грібаускайте, під час вечері намагалися переконати Януковича. Він знову відмовив.

У ніч після повернення Януковича з Вільнюса загін міліції особливого призначення «Беркут» жорстоко розігнав кілька сотень студентів, що залишалися на Майдані.

Новина про це застала мене у Стамбулі, де я брав участь у засіданні виконкому Всесвітньої газетної та новинної асоціації WAN-IFRA. Опубліковані в YouTube сцени побиття беззахисних дітей на порожніх вулицях неможливо було дивитися без гніву і здригання.

Настрій був пригнічений. «Все, – подумав я. – Це – диктатура».

Увесь день я жадібно стежив за новинами з Києва, де на Михайлівській площі зібралися тисячі розгніваних городян.

1 грудня, у неділю, на Хрещатик та прилеглі вулиці вихлюпнулось людське море. Протестувальники легко змели заслони міліції і знову зайняли Майдан. Сотні тисяч киян скандували: «Банду геть!» і «Ре-во-лю-ці-я!».

Надвечір мені зателефонував Сергій Курченко, новий власник UMH. Його голос був стурбованим:

– Що скажете з приводу того, що відбувається? Дайте пораду…

– Схоже, режимові кінець, – відповів я.

– Та що це ви…

– Побачите.

Розслідування злочинів, скоєних старим режимом на Майдані, на жаль, не завершене – надто багато документів було знищено 19–23 лютого 2014 року, коли причетні до цих злочинів вже розуміли, що режим руйнується. З того, що нам відомо, можна відновити такий ланцюг подій, що передував кровопролиттю.

Янукович прилітає з Литви. Лише кілька тижнів тому всі очікували, що Вільнюський саміт стане його тріумфом. Навіть опозиція готова була, згнітивши серце, змиритися з тим, що асоціація з ЄС перетворить Януковича на лідера нації, який повернув Україну в її європейський дім.

Замість тріумфатора до Києва повернувся ізгой. У Вільнюсі європейські лідери сахалися від Януковича, як від прокаженого.

Як я уявляю цю сцену?

Президент не в настрої. Збирає наближених і кидає злісно

– Набридли ці, на Майдані. Треба провчити².

Як стверджує начальник управління спецрозслідувань Генеральної прокуратури Сергій Горбатюк, ключову роль у розгромі студентського містечка на Майдані відіграли 50-річний міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко і 49-річний секретар Ради національної безпеки та оборони Андрій Клюєв – один із найближчих соратників Януковича³. У депешах американського посольства в Києві, оприлюднених Wikileaks, Клюєва називали бізнес-партнером Януковича у часи його перебування на посаді губернатора Донецької області.

Безпосередні підлеглі Януковича дають команду, а далі беруться до діла бійці «Беркуту», котрі, як кажуть, розважили душу.

Більшу частину грудня я залишався у Києві. Майже щовечора бував на Майдані. Ходив на недільні віча. Розмовляв зі знайомими, спостерігав. Я не вигукував гасел, не брав участі у сутичках. Але в мене з’явився якийсь драйв, упевненість, що цих людей – якщо не підведуть лідери – неможливо зупинити.

У 20-х числах грудня ми з дружиною від’їжджали з Києва. Перед від’їздом я зайшов до Порошенка. У нього саме відбувалося обговорення, що робити з Майданом. Протестна активність знову вщухала, людей на Майдані залишалося дедалі менше. Переважила думка в жодному разі не розходитися, зробити все можливе, аби розпалити цей жар. Режим треба дотискати.

Незадовго до того Путін кинув Януковичу рятівний круг – кредитну лінію у $15 мільярдів та зниження цін на газ. План Москви легко зчитувався: не допустити фінансової катастрофи в Україні, яка означатиме зміну режиму і втрату всіх позицій союзниками й агентами Кремля в українській владі. Ходили чутки, що Путін наполягає на жорсткому зачищенні Майдану. Янукович був обережним.

Точкою зламу стало голосування 16 січня у Верховній Раді за пакет так званих «диктаторських законів». Обмежувалася свобода слова і зборів, розширювалися повноваження репресивних органів. Майдан було, по суті, поставлено поза законом.

Янукович показав, що готовий іти на загострення. Вважаю це його фатальною помилкою. Забувши про елітний консенсус, який зробив його президентом і на який він спирався до осені 2012 року, Янукович вирішив «дотискати» опонентів, що були йому вже не по зубах.

На Майдані проти режиму згуртувалася коаліція середнього класу, еліти й частини бюрократії. Постійні поступки Януковича Москві, інфільтрація в українську владу ставлеників і союзників Кремля надали цьому протесту національно-визвольного забарвлення.

Такий масовий протест виявився несподіванкою і для влади, і для опозиції. Ще наприкінці листопада переважна більшість політичних противників Януковича була впевнена у неможливості вивести народ на вулиці – люди, мовляв, занадто розчаровані підсумками Помаранчевої революції, яка привела до влади третього президента України Віктора Ющенка. Українські виборці залишилися невдоволеними його правлінням: президентські вибори 2010 року Ющенко програв з розгромним рахунком, набравши всього 5,5 % голосів.

Янукович не зміг би перемогти у 2010 році без підтримки великого бізнесу та частини середнього класу, які відвернулися від його головної суперниці Юлії Тимошенко. Олігархи побоювалися непередбачуваності Тимошенко, забезпечених городян дратував її нестримний популізм. Янукович, здавалося, виніс урок з поразки на президентських виборах 2004 року, коли він зробив ставку на фальсифікації. 2010 року він апелював не тільки до свого традиційного електорату на півдні та сході країни. Йдучи до влади, він позиціонував себе як реформатор.

У цьому амплуа Янукович протримався недовго. Вже восени 2010 року Конституційний суд пішов назустріч новому президенту і значно розширив його повноваження.

Ілюзія всевладдя не пішла Януковичу на користь. Співпраця з Міжнародним валютним фондом, яка гарантувала здорову економічну політику, швидко зійшла нанівець. Пропрезидентська «коаліція» ставала дедалі вужчою⁴. З давніх соратників в одному човні з Януковичем залишилося не так багато людей – прем’єр-міністр Азаров, спікер Верховної Ради Володимир Рибак, найбагатший українець Рінат Ахметов, Клюєв… Після парламентських виборів, восени 2012 року, на перший план висунулися люди з найближчого оточення Януковича. До нього входили старший син президента Олександр Янукович, перший віце-прем’єр Сергій Арбузов, міністр доходів і зборів Олександр Клименко, міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко. Спостерігачі прозвали це угруповання «Сім’єю».

На останніх перед революцією виборах головна опора Януковича, Партія регіонів, виступила гірше, ніж попереднього разу. У 2007-му за «регіоналів» проголосувало 34,4 % виборців, у 2012-му – 30 %. І хоча за рахунок переможців у одномандатних округах фракція ПР збільшилася зі 175 до 186 депутатів з 450, для «Сім’ї» це був тривожний дзвінок. Але замість пошуку нових союзників молодь з оточення президента зробила ставку на закручування гайок.

Концентрація грошей і силових повноважень у руках «Сім’ї» викликала не просто невдоволення, а страх практично в усієї української еліти. «Сімейні» почали рішуче підминати під себе цілі сфери економіки – від вугільного бізнесу до імпорту енергоносіїв та нелегальних банківських операцій⁵. Олігархи розуміли, що швидкість і жадібність, з якими діє «Сім’я», неминуче приведуть її до сфер, зайнятих іншими великими гравцями. Розраховувати на перемогу у прямому протистоянні з силовим апаратом Януковича олігархи не могли.

Причини невдоволення середнього класу були більш ідеалістичного і більш загального характеру: люди мріяли про збереження демократичних свобод та запровадження європейських правил гри. «Авторитаризм не пройде» – таким був їхній девіз. В активній частині суспільства накопичувалося невдоволення самою моделлю влади, основаною на безконтрольності та вседозволеності.

Бюрократичний апарат також не любив «сімейних», надто грубо й брутально ті діяли. Для молоді з оточення старшого сина Януковича не існувало ні авторитетів, ні обмежень. Це лякало всіх, навіть старших представників донецького клану – одну з основних політичних опор Януковича.

Напередодні осені 2013-го влада отримала кілька чітких сигналів, що в країні закипає невдоволення. У червні–серпні 2013 року у селищі Врадіївка та за його межами відбулися багатолюдні акції громадянської непокори у відповідь на зґвалтування й побиття місцевої мешканки міліціонерами. Люди вимагали відставки міністра внутрішніх справ. Янукович вважав за краще проігнорувати цю вимогу влітку, проігнорував її й узимку – незважаючи на свавілля «Беркуту» в Києві.

Після парламентського демаршу 16 січня протест перестав бути мирним. Однак усі нові спроби придушити Майдан виявились марними. Режим Януковича протримався ще трохи більше місяця й упав 22 лютого – після трьох днів кривавого протистояння, що обернулося загибеллю «Небесної сотні» (102 протестувальники, не враховуючи дев’ятьох громадян, убитих попередніми тижнями) та десятків міліціонерів.

Янукович утік з України, а лідером соціологічних опитувань став Порошенко, який під час Майдану перебував ніби в тіні опозиційної «трійки» – Арсенія Яценюка, Віталія Кличка й Олега Тягнибока.

Прийшла весна. Атмосфера в Києві була незабутньою. Скорбота за загиблими змішувалася з якимось дивним піднесенням. На Майдані пахло гаром і оплакували загиблих. А з іншого боку – відчуття нової країни, безмежних можливостей для бізнесу. Я винайняв офіс, почав підшукувати цікаві об’єкти для інвестицій. Розглядав якісь проекти, вів перемовини. Ані я, ані мої співрозмовники й подумати не могли, що напруга на сході обернеться великим кровопролиттям.

Раз на три-чотири тижні я зустрічався з Порошенком – обговорити бізнес-ідеї, розпитати про те, що відбувається. Лише одного разу у наших розмовах промайнув натяк на спільну роботу. Порошенко сказав, що було б чудово створити раду з інвестицій, яка б спонукала уряд до реформаторських зусиль. Було цілком зрозуміло, що без великих проектів, без значних іноземних інвестицій зрушити ситуацію в економіці буде важко.

Події в Криму мали перебіг від поганого до жахливого, але мені здавалося, що Кримом конфлікт і скінчиться. 27 лютого російські спецпризначенці захопили будівлю парламенту в Сімферополі – столиці Кримської автономії. Новим лідером регіону було проголошено нікому не відомого Сергія Аксьонова – лідера мікроскопічної проросійської партії (на попередніх виборах до Верховної Ради Криму вона одержала 4 % голосів), людину з темним минулим⁶. 16 березня окупаційна влада провела плебісцит про приєднання півострова до Росії, а всього через день Москва оголосила про включення Криму до складу своєї держави.

Українська армія не чинила опору загарбникам.

У березні–квітні заворушення охопили Луганську й Донецьку області. 6 квітня натовп захопив будівлю Служби безпеки України в Луганську. 12-го група російських диверсантів на чолі з Ігорем Гіркіним зайняла Слов’янськ, місто зі 130-тисячним населенням, розташоване на півдорозі між головними центрами українського сходу – Харковом і Донецьком. Того ж дня під контроль сепаратистів перейшов Маріуполь – індустріальний центр з 480 000 мешканців на узбережжі Азовського моря.

Спочатку я не надавав подіям на сході великого значення, гадав, у влади вистачить сил покласти край заворушенням, як це відбулося в моєму рідному Харкові. Весь березень місто лихоманило, 6 квітня сепаратисти захопили обласну адміністрацію. Два дні потому будівлю звільнили – операцію провів міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. На цьому історія харківського сепаратизму великою мірою і закінчилась.

У квітні 2014-го я вирішив, що не можу дозволити собі паузу довжиною в рік. В Україні з’являються нові можливості, а я буду у від’їзді і все пропущу? Ось тільки з’їжджу з друзями на Близький Схід – до Ізраїлю та Йорданії, а потім повернусь і займуся справами.

Ми тренувалися пліч-о-пліч з ізраїльськими спецпризначенцями: спускалися з мосту в надувні човни, вчилися звільняти заручників – зі стрільбою холостими, з «пораненими», яких треба перетягти у безпечне місце, щоб зробити укол. Караваном з шести броньовиків в’їжджали до селища через браму у високій стіні. Ми не стикалися з реальними бойовими діями, але все було ніби по-справжньому.

– Якщо стрілятимуть, не переймайтесь, – напучували нас інструктори. – Людей у нас достатньо.

Ізраїльський патріотизм буквально заражає. Країна, що практично не має корисних копалин, розташована на бідних ґрунтах, оточена ворогами, демонструє дива ефективності. Ми гостювали у фермерів, які живуть на ізраїльському фронтирі у цілковито спартанських умовах. Ніхто не змушував їх туди їхати. Уявіть собі бороданя-фермера з пістолетом на поясі, який розповідає, що на цій землі житимуть і працюватимуть його діти, що скоро в нього буде у півтора разу більше кіз, аніж зараз, що він почав робити сир…

Ми говорили із солдатами-строковиками. В них немає нічого надлюдського. Звичайні хлопці й дівчата, готові вмирати і вбивати за свою країну. Цього інстинкту дуже не вистачало нашим хлопцям у перші тижні боїв на сході, без нього не вистояти в сутичці із сильним ворогом.

Дзвінок Порошенка застав мене на півдні Йорданії.

Недавно я ще раз аналізував ту розмову. Можливо, у глибині душі я погодився на пропозицію Президента майже відразу. Були три міркування, які й зумовили моє «так».

По-перше, враження від ізраїльського патріотизму зримувалися з пореволюційною ейфорією в Києві, з відчуттям того, що перед Україною і моїм поколінням відкрилися геть небувалі перспективи. Ми можемо змінити країну, зробити її відкритою, комфортною для бізнесу і звичайних громадян.

По-друге, я сприйняв пропозицію як управлінський виклик. Так, я керував найбільшим в Україні медіахолдингом, але держава – найбільша організація, яку тільки можна уявити. Такий шанс трапляється раз у житті. Сюди ж примішувався й інший мотив: скільки можна критикувати тих, хто нами керує? Не подобається – спробуй зробити краще.

Нарешті, особистий чинник. Я завжди глибоко поважав Петра Порошенка. Мені хотілося йому допомогти.

Якби я знав те, що знаю сьогодні, чи прийняв би я інше рішення? Я, як, мабуть, і переважна більшість інших українців, не передбачав, що антитерористична операція на Донбасі переросте у справжню війну. Другою помилкою в оцінці ситуації був надмірний оптимізм щодо економічних перспектив. Зокрема, я недооцінював ступінь неефективності держсектора. Цю хибну думку поділяв зі мною багато хто, тим більше що привід до оптимізму давав і Міжнародний валютний фонд, який 30 квітня 2014 року схвалив нову програму підтримки України – першу після чотирирічної перерви. Це означало, що протягом двох років країна може розраховувати на отримання $17 млрд.