Kitabı oku: «Божественна комедія», sayfa 5

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

 
1 Місця, де йшли ми з горем та печаллю,
Були такі похмурі та страшні,
Аж зір від них ми відвернули з жалю.
4 На Тренто схожі ці місця сумні,
Де берег Адіче колись порвали
Чи труси, чи пересуви земні.
7 Від самого шпиля сповзли завали
В рівнину, і немає стежки вниз
Тому, хто вийде на високі скали, —
10 Такий був спуск до царства муки й сліз.
Вгорі ж, де ледве можна розміститься,
Розлігся звір і всього себе гриз,
13 Неначе той, хто до нестями злиться,
Ненатлий звір, який знеславив Кріт;
Від лжекорови він лиш міг вродиться.
16 Мудрець йому: «Гадаєш, знов привіт
Тобі прислали скорені Афіни,
А вождь їх смерть приносить до воріт?
19 Та геть, тварюко! Цей не взяв єдиний
Мотка в твоєї мудрої сестри,
А йде, щоб бачить ваших мук картини!»
22 Як бик, упавши в час кривавий гри
Від вдалого удару, не крутився,
А здригував ногами до пори, —
25 Отак від люті й Мінотавр звалився.
Вожай гукнув мені: «Униз біжім,
Аж поки він ще не переказився».
28 І схилом поспішили ми крутим,
А камінь сипався, немов нестямки,
З-під ніг моїх під тягарем новим.
31 Замисливсь я, й сказав він: «На уламки
Милуєшся ти величезних гір,
Де я лишив це чудище без тямки?
34 Як того разу бачив їх мій зір
І страх вони породжували в мене,
То їх не руйнував ще владний вир.
37 Та перед тим, як в огненій геєні
Той походжав, хто вивів багатьох
Із тих, що вили, в Діте полонені,
40 Одразу трусонувся хмурий льох,
І я подумав, що з жари здригнувся
Усесвіт і зчинивсь переполох,
43 Що, мабуть, світ на хаос обернувся:
У ту хвилину цей важкий стрімчак
Із місця давнього свого й схитнувся.
46 Але зверни свій зір на діл: отак
Вирує у крові потік вогненний
Насильникам, що жерли неборак.
49 О жадібність сліпа, о гнів страшенний,
Що нас веде в короткому житті
І вік в крові терзає нескінченний!
52 Я бачив рів: краї його круті
Суціль усю долину оточили», —
Про це повів учитель мій в путі,
55 Навкруг центаври бігали щосили
Й ті самі луки на боках у них,
Що й на землі в мисливстві їм служили.
58 З’явились ми, і стук копит утих,
А троє ухопили стріли в руки
І до тятив приклали їх тугих.
61 Один гукнув здаля: «Які це муки
Чекають вас, що ви згори йдете?
Кажіть, не руштесь, бо ми спустим луки!»
64 Мій вчитель мовив: «Відповідь на те
Дамо Хіронові, ти ж – неотеса,
Й тобі на лихо запал твій росте. —
67 Торкнув мене й додав: – Ти бачиш Несса,
Який красуню Деяніру звів
І загубив, убитий, Геркулеса.
70 Середній, що одне плече підвів, —
Великий то Хірон, пестун Ахілла,
А третій – Фол, якого знищив гнів.
73 Вздовж рову біга їх велика сила,
Стріляючи усіх, хто виплива
Над рівень, що їм доля ухвалила».
76 Ми підійшли, привітні шлем слова…
Кошлатою зарослий бородою,
Кінцем стріли Хірон ледь розсува
79 Вусища над великою губою
Та до своїх: «Глядіть-но, камінець
Він ідучи ворушить під собою!
82 Такого не вчинив би жоден мрець».
Торкнув його мій вождь у груди голі,
Де з чоловіком злився жеребець,
85 І мовив: «Він живий. З святої волі
Показую йому цей темний діл —
Це неминучість, а не примха долі.
88 Та, що мені дала новий уділ,
Співати перервала «Алілуйя».
Він не харциз, я ж дух без грішних діл.
91 Та ради цнот, що ради них терплю я
Цей дикий шлях, багнище це руде,
Нам дай когось ти із своїх, молю я,
94 Щоб указав він місце нам тверде
Та й переніс своїм хребтом широким.
Бо він не дух, повітрям він не йде».
97 Хірон праворуч повернувся боком
І мовив Нессові: «Ти – провідник,
А стріне хтось, обороняйся скоком».
100 Повів він берегом одної з рік,
Де вир кипів клекочучої крові
І звідки чувся відчайдушний крик.
103 Я бачив тут занурених по брови.
І мовив Несс: «Тут кожен з них – тиран,
Ковтать майно і кров чужу готовий.
106 Тут ті, хто злочином сквернив свій стан.
Тут Александр і Діонісій лютий,
Сицилії жорстокосердий пан.
109 Той, з чорним чубом, пишний та надутий,
То Адзоліно, а білявий цей —
Обіццо д’Есте, вмерлий без покути:
112 Нешлюбний син послав у край смертей».
Звернувсь до вчителя я, й той промовив:
«Тут перший він, я другий, я з гостей».
115 А там центавр нам стежку приготовив
До тих, хто аж по шию увійшов
В найгарячіший із пекучих сховів.
118 На когось показав: «Він проколов
Те серце у пречистій Божій длані,
Що на далекій Темзі точить кров».
121 Я бачив далі в річці полум’яній
Чи голови, чи тіні до пупка,
І деякі були мені ще й знані.
124 Все більш і більш мілішала ріка
І покривала вже самі лиш ноги.
І перейшли ми на той бік струмка.
127 «В малій частині нашої дороги
Все вищав рівень кров’яного дна, —
Сказав центавр, – тож ясно, схил пологий
130 Вниз піде річкою, поки вона
Не зіллється із тим потоком саме,
Де для тиранів кара є одна.
133 Киплять на муки віддані судами —
Аттіла, найстрашніший бич землі,
І Секст, і Пірр; спливаючи сльозами,
136 Ридають у вируючій імлі
Ріньєр Корнето і Ріньєр да Пацці,
Що на шляхах точили війні злі».
139 І він помчав назад, до служби й праці.
 

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

 
1 Не перебравсь центавр ще через річку,
Як ми потрапили у ліс такий,
Що годі в нім шукати стежки стрічку.
4 Не свіжість крон – сухих прутів пучки,
Не рівне віття – стовбур вузлуватий,
Не плід рясний – отруйні шпичаки.
7 Не мешкає там дикий звір кошлатий,
Що радо кублиться в таких місцях,
Як до Корнето з Чечіни ліс клятий.
10 Там гнізда гарпій в тінявих кущах,
З Строфад прогнали гарпії троянців,
Навіявши на них пророцтвом жах.
13 В них крила, лик дівочий без рум’янців,
Великі, вкриті пір’ям животи, —
Весь вигляд їх, немов у тих поганців.
16 І добрий вчитель: «Будем звідси йти
У другій смузі по трудній стежині, —
Звернувсь до мене, – де пробудеш ти,
19 Поки опинишся в страшній пустині.
Тож треба, щоб ти добре роздививсь
І довіряв мені, як і донині».
22 Я чув, як лемент навкруги зчинивсь.
Але ж ніщо ніде не появлялось,
І, здивувавшись з того, я спинивсь.
25 Мені здалось, що вчителю здавалось,
Немов мені здається, що це крик
У стовпищі, яке в лісу ховалось.
28 І він мені сказав: «Придерж язик!
Ти краще кущ візьми і без принуки
Зламай галузку й подивись на сік».
31 Тоді простяг я перед себе руки,
І відломилась гілочка якась, —
Кущ заволав: «Чом завдаєш ти муки?»
34 І темна кров із зламу полилась,
А кущ той знову: «Що це за розбої?
Звідкіль така жорстокість узялась?
37 Були ми люди, нині в сухостої,
А ти явив би більшу доброту
І більший жаль і до змії простої».
40 Мов зламану зелену гілку ту
Охоплює вогонь з одного краю,
А другий плаче, мокрий, як в сльоту,
43 Та суміш мови й темного ручаю
Ішла із гілки, я й її впустив,
Мов той, хто повен жаху та відчаю.
46 «Щоб вірив він, що вздрить одне із див, —
Сказав мій вчитель, – душе потерпілий.
Я в вірші про це диво говорив.
49 Звестись на тебе руки б не посміли;
Та неймовірним був мені той збіг,
Його підбив на вчинок я немилий.
52 Скажи йому, ким був ти, щоб він міг
Розмаяти твоєї слави стяги,
Як знову стане на земний поріг».
55 І кущ: «Ця мова будить пломінь спраги,
Що тут не скажеш сам собі «мовчи».
Отож я попрошу у вас уваги.
58 Я той, хто мав обидва ті ключі
До серця Федеріго, й їх обачно
Всував і висував, не дзвенячи.
61 Його довіру я сприймав подячно
Й почесну службу завжди ніс як слід,
Сон і життя віддавши їй нелячно.
64 Блудниця-заздрість, що заради бід
До Цезаря в чертоги зачастила,
Мор для народів, для палаців стид,
67 Серця всіх проти мене підпалила,
Й підпалені підпал моїй судьбі
Вчинили в Августа, й судьба згоріла.
70 Душа моя, полишена в ганьбі,
Надумалась ганьбу помстити тлінням, —
Всім правий, я неправим став собі.
73 Але клянусь новим своїм корінням,
Я й раз не зрадив за багато літ
Державця з праведним його правлінням.
76 Хай той із вас, хто прийде знов у світ,
Поверне врешті честь мені здорову,
Бо заздрощів її притиснув гніт».
79 Мить почекавши: «Він закінчив мову, —
Сказав мені поет. – Часу не гай,
Як хочеш щось довідатися знову».
82 До нього я тоді: «Ти попитай
Предмет, мені корисний і цікавий,
А я без сил, бо жалю повен вкрай».
85 Тож мовив він: «Обіт твердий і правий
Дасть мій супутник, щирий і незлий,
А ти, закутий душе, будь ласкавий
88 Сказати, як душа йде в ці вузли?
Як можеш, ще скажи, чи ваші груди
Від цих кайданів звільняться коли?»
91 Тут стовбур глибоко дихнув, і всюди
Почулося гудіння немале:
«Моя вам відповідь коротка буде.
94 Коли душа лиха й ведеться зле
Із тілом, кинувши його свавільно,
Мінос її у сьоме коло шле.
97 Упавши в ліс, не озирає пильно,
Щоб розшукати місце їй своє, —
Ляга у ґрунт зерниною повільно,
100 Там пагоном і деревом стає,
І гарпії годуються від крони,
Ран завдають, а в рані отвір є.
103 Як всі ми знайдем наші оболони,
Але їх не надіне жоден з нас:
Чого зреклись – не вернемо в день оний.
106 Ми принесем їх в ліс, що листя стряс,
Щоб тіло висіло на шпичакові
Душі бридкої безконечний час».
109 Ще слухать стовбура були готові,
Бо він зростав не на такі ліси,
Коли волання вчулися раптові, —
112 Скидалось на собачі голоси,
І це мисливця б сповіщати мало,
Що недалеко вепр і гончі пси.
115 І от – повз нас ізліва двоє мчало
Оголених, подряпаних, прудких
Й без ліку гілля на бігу ламало.
118 «О смерть, прийди, прийди!» – так перший з них,
А другий не відстати намагався
Й кричав: «Такий у тебе, Лано, спіх,
121 Який під Топпо зовсім не являвся!»
Та, більш не в силі видати хоч звук,
Захекавшись, він під кущем сховався.
124 За ним гурти голодних чорних сук,
Наповнюючи ліс, прожогом бігли,
Немов хортиць хтось випустив із рук.
127 За мить вони накинутися встигли,
Й розшматували геть того, хто впав,
І розхапали труп ще не остиглий.
130 Мене за руку мій вожай узяв
І вивів до куща, який, нізащо
Скалічений, в сльозах, в крові казав:
133 «О Джакомо да Сант-Андреа! Нащо
Було ховатись в гущині моїй?
Чи винен я, що жив ти, як ледащо?»
136 Наблизившись до нього, вчитель мій
Сказав: «Ким був ти, що перехопились
Слова скорботні у крові густій?»
139 І він до нас: «О душі, що спустились
Поглянути на зганьблений мій ріст,
Коли гілки від мене відділились, —
142 Згребіть на мій злощасний корінь лист!
Я з того міста, де прийшов Хреститель
Замість того войовника, чий хист
145 Невтомно потрясає нам обитель.
Якби побіля Арнського моста
Ще не лишався давній покровитель,
148 То в місті відбудови висота
Із того, що лишив Аттіла, з праху
Так не звелась би, як тепер зроста.
151 Я ж рідний дім обрав собі за плаху».
 

ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

 
1 Любов до рідного звеліла краю
Весь лист обірваний зібрать як слід
І повернуть безсилому з одчаю.
4 Дійшли до місця ми, де перехід
Був з другої у третю смугу й лютий
Явився праведного суду вид.
7 Щоб читачу виразніше збагнути,
Скажу, що прибули ми в ті краї,
Де на рівнині й квіту не добути.
10 Навколо праліс оточив її,
Навкруг же нього йшли рови канальні;
І зупинили кроки ми свої.
13 Блищали там жаркі піски безжальні,
Такі ж, як і були, у млі століть,
Як вів Катон війська в похід свій дальній.
16 О Божа мста, як мусить той тремтіть,
Хто прочитає про твої удари,
Що я на власні очі мав уздріть!
19 Великі бачив голих душ отари,
Всі плакали за вчиненим в житті,
Своєї кожен зазнававши кари;
22 Горілиць на піску лежали ті,
А ті навпочіпки ген посідали,
Або тинялись і самі, й в гурті.
25 Найбільше тих було, що вкруг никали.
А тих найменше, хто в стражданнях ліг,
Але їх зойки голосно лунали.
28 А на піски, я скільки бачить міг,
Повільно йшов дощем вогонь лапатий,
Немов без вітру по нагір’ях сніг.
31 Як Александр, уздрівши, що солдати
В індійській спеці гинуть під вогнем,
Що, впавши з неба, не спішив згасати, —
34 Звелів за кожним стежить пластівцем,
Де б він не ліг, топтать його ногою,
Бо пломінь гасне легше одинцем.
37 Підпалений небесною золою,
Мов з іскри трут, спалахував пісок,
Подвоюючи муки ще й жарою.
40 Не спочиваючи, тривав танок
Злощасних рук, які пекучі плями
Скидали із розжарених кісток.
43 Почав я: «Вчителю, ти перед нами
Все змив, крім тиску демонів, який
Нас допустити не хотів до брами,
46 Це хто лежить, великий, громіздкий,
Незрушно, блискають лиш очі вперті,
Мов нехтує вогненні язики?»
49 І той помітив, що слова одверті
Про нього я вождеві говорю,
Й гукнув: «Який в житті, такий я в смерті!
52 І хай Юпітер, знову повторю,
Замучить коваля хоч до загину, —
Хай блискавку його востаннє зрю! —
55 Нехай утомить в праці без упину
Усіх в жерлі у Етни вогнянім
Під гук: «Рятуй, рятуй, Вулкане-сину!»
58 Як у бою під Флегрою труднім;
Хай б’є мене він з усієї сили, —
Та не здола його звитяжний грім!»
61 Тоді вожай мій, повний гніву й сили, —
Цих слів я в нього не передбачав:
«О Капанею, гонор твій немилий
64 Не вмер, тож карі тяжчій ти підпав,
Із мук ні одна не переважає
Тієї, що твій сказ тобі послав. —
67 І, втишивши обурення безкрає,
До мене: – Він в числі сімох царів
Брав Фіви, зневажав і зневажає
70 Він Бога і прощення не просив,
Тримаючи себе весь час свободним;
У грудях в нього лиш пиха і гнів.
73 Ну що ж, рушаймо знов, один за одним,
Не йди лиш по гарячому піску,
А обминай-но лісом прохолодним».
76 На річку мовчки вийшли ми близьку,
Що з лісу винесла червону воду, —
Цю барву досі згадую жаску, —
79 Як Булікаме витікає з броду
Туди, де воду грішниці беруть,
Так на пісок несла ця річка воду,
82 Собі в камінні прокладавши путь.
І я помислив, а чи не сюдою
Удвох нам треба далі йти, мабуть.
85 «З усього, що ми бачили з тобою
Відколи перейшли той вхід, куди
Усім пройти приречено судьбою,
88 Такої погляд твій не знав води,
Щоб викликала сильне здивування;
Вона вгашає всі вогню сліди», —
91 Так вождь свої закінчив міркування,
І я просив, нехай не відмовля
В поживі, раз моє збудив бажання.
94 «У морі спорожніла є земля, —
Почав він, – що спрадавна Крітом звали,
Коли ще світ наш був як немовля.
97 Там є гора, яку в віках вславляли
Струмки й діброви; Іда – назва їй:
Тепер її потроху занедбали.
100 Там Реї син у схованці своїй
Безпечно спав, і мати його крики
Глушила в галасливості бучній.
103 У тій горі стоїть старик великий,
Що від Дам’яти спину відверта,
Як в дзеркалі, у Римі бачить лики.
106 А голова вся щирозолота.
І щиросрібні в нього руки й плечі,
А з міді все – до низу живота.
109 І дві ноги суціль – залізні речі,
Крім глиняної правої ступні,
Яка важкі трима кістки старечі.
112 Крім золота, на часточки дрібні
Потріскане все тіло, і холоне
Сльоза із щілин на печернім дні
115 І в Ахероні, Стіксі й Флегетоні
Тече цим долом, де мерцям тюрма;
Скидаючи ті струмені червоні
118 В провалля, звідки виходу нема,
Утворюючи став, що звуть Коцітом.
Ти вздриш його, тож мовити дарма».
121 І я йому: «У разі нашим світом
Ще протікає цей страшний потік,
Чому лиш тут для ока став одкритим?»
124 І він: «Ця вирва – наче лійка рік.
Крута, як бачиш, кам’яниста, гола;
Йдучи по ній униз у лівий бік,
127 Всього іще не обійшли ми кола,
Й яких новин нам не пошле Плутон,
Від здивування ти не зморщуй чола».
130 І знов я: «Вчителю, де Флегетон,
Де Лета? Проминаєш це мовчанням,
А той тече, ти кажеш, з слізних лон?»
133 І він: «Обом я радий запитанням,
Та відповіддю на одне із них
Звучить тут струм червоним клекотанням.
136 Побачиш Лету, та не в ямах цих,
А там, куди приходять обмиватись,
Коли зника спокутуваний гріх. —
139 І ще сказав: – Пора нам відправлятись
Туди, де буде найзручніше нам,
Де ноги в нас не будуть обпікатись,
142 Бо гасить пара всякий вогник там».
 

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

 
1 По березі пішли ми кам’яному,
Й туман густий на річку всюди ліг,
І від огню вода ховалась в ньому.
4 Як межи Бруджею й Гвідзантом ріг
Фламандці обвели високим валом,
Щоб поміж ними й морем став поріг,
7 А Падуя від Бренти з її шалом
Люд захища й трудів його плоди,
Як в К’ярентані стане жар чималим, —
10 Так само й тут, хоч камінь і твердий,
Поставив майстер мури неширокі,
Щоб захистити сушу від води.
13 Від лісу в даль ступали наші кроки,
Що вже крізь випари з усіх калюж
Його не бачили б і гостроокі, —
18 Коли зустрілось нам чимало душ,
І межи них почулись різні толки,
І стали всі вони у нас чимдуж
19 Вдивлятись, мов у кам’яні осколки
На стежці в промені молодика,
Мов дід-кравець шукає вушко в голки, —
22 Так оглядала нас юрма бридка;
Аж раптом хтось мене смикнув за полу
І вигукнув: «О, дивина яка!»
25 Коли торкнувся він мого подолу,
До нього враз я голову нагнув
І, розглядаючи фігуру кволу,
28 Не так пізнав, а серцем я збагнув
Лице, скоричнявіле від скорботи,
Й «Чи ви не сер Брунетто?» – я гукнув.
31 І він: «О сину мій, чи ти не проти,
Щоб міг Брунетто сер Латіні з мить
Пройти з тобою рухові навпроти?»
34 І я відмовив: «Це й мені кортить.
А хочете, то сядемо із вами
На хвильку, як супутник мій звелить».
37 «О сину, – він сказав, – з цієї ями
На мить хто стане, стане той навік,
Щоб вік пектись безжальними вогнями.
40 Отож ідіть вперед, піду я вбік.
А радісні хвилини як пролинуть,
До тих вернусь, хто йти в огні привик».
43 Я не наважувався берег кинуть,
Але чолом схилявся до плеча,
Мов той, хто має гостя в шані стрінуть.
46 І він почав: «Чи доля, чи случай
Веде сюди тебе, іще живого?
І хто це путь для тебе визнача?»
49 «Там, нагорі, в цвіту життя ясного, —
Я мовив, – я в долині заблукав,
Як ще не вийшов строк життя мойого,
52 А вчора вранці з неї відступав,
І цей вернув мене й повів стезею,
Яку він добре, як я бачу, знав».
55 І він: «За провідною йди зорею,
Й дороги в гавань слави приведуть,
Як стежив я за долею твоєю,
58 Якби не мав так рано я заснуть,
То, бачачи небес таке сприяння,
Я прагнув би тобі полегшить путь.
61 Але народ, відомий з хизування,
Що з Ф’єзоле зійшов колись, малий,
І грубих звичаїв зберіг владання,
64 Тобі він за добро помститься, злий, —
І вірно це: на дикій горобині
Іще ніколи смокви не росли.
67 Сліпим у світі дражнять ще донині
Цей люд пихатий, заздрісний, скупий;
Самий зв’язок з ним чинить зло людині.
70 Прославить доля так твої стопи,
Що кожна з партій вишкерить голодну
Пащеку, щоб на них ти жав снопи.
73 Тварюки ф’єзольські хай одна одну
Жеруть, а вирослу на їх гною
Хай не чіпають квітку благородну,
76 В якій воскресло у чергу свою
Святе насіння древніх римлян саду,
Що звиродніло нині від огню».
79 «Якби небесного хазяїн граду
Мене почув, – сказав я, – то весь час
Очолювали б ви людську громаду.
82 Та й досі в думці ще печалить нас
Ваш гарний образ, добрий, без огуди,
Коли ще за життя ви раз у раз
85 Навчали, як увічнюються люди,
І поки житиму, до вас моя
Подяка у піснях бриніти буде.
88 Слова, що чув од вас про майбуття,
В душі я запишу, щоб проясніли
У Знаючої з уст, як стрінусь я.
91 А зараз хочу я, щоб зрозуміли,
Що совісті моєї чистий дух
Скорився фатуму, хай він немилий,
94 Не вперше ніжить це мій грубий слух,
Хай колесо Фортуна обертає,
Як селянин сапу, легку як пух».
97 Знов серце вчитель тут явив безкрає.
Й сказав, підвівши зір очей ясних:
«Найкраще чує той, хто пам’ятає».
100 Ми далі йшли у бесідах значних
І я, йдучи, Брунетто став питати,
Чи є ще хто з осіб тут видатних.
103 І він: «Та варто б декого згадати,
А всіх – ми тільки зіб’ємось в числі,
Та і часу на це в нас малувато.
106 Тож знай: тонзурники всі немалі,
Вони й письменні вельми, й вельми славні
Були в гріхах тих самих на землі.
109 І Прісціап в юрбі цій непоправній,
Й Франческо, син Аккосо, в ряд ступив;
Увагу й гиді приділив би давній,
112 Отій, яку смиренний раб рабів
З-над Арно вигнав геть на Баккільйоне,
А Бог там з нею швидко покінчив.
115 Ще б називав їх, полум’я ж червоне
Строк покладає і путі й розмов,
І свіжий вихор на піску холоне.
118 Я тіням цим назустріч би не йшов.
Прошу, щоб ти про «Скарб» поклопотався,
Бо в нім моє життя й моя любов».
121 Він повернув назад і так помчався, —
Як той в Вероні, що на бій стає,
Щоб плащ зелений взяти, і здавався
124 Тим, хто домчить, – не тим, хто відстає.
 

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

 
1 Як вийшли ми із вожаєм над доли,
Долинув раптом водоспаду гук,
Немов над квітами дзижчали бджоли.
4 Коли три тіні вибігли з-над лук
Від хмари тіней, що їх дощ огнисто
Зливав потоком ненастанних мук,
7 І на бігу волали голосисто:
«Спинися, бо твій одяг видає,
Що наше ти лишив порочне місто!»
10 О, скільки опіків в думках встає,
Що кожному ятрили свіжу рану!
Від згадки й досі боляче стає.
13 Учений мій послухав річ неждану
І враз до мене: «Трохи підождім, —
Сказав, – як хочеш їм віддати шану.
16 Були б не під вогнем ми дощовім,
У цих місцевостях звичайнім завше
Спішити б личило тобі, не їм».
19 Ми зупинилися, і, нас догнавши,
Ізнову тіні затягли свій спів,
Навколо нас всі троє закружлявши.
22 Як той борець, що тіло умастив,
І, для удару час обравши вдалий,
Вивча суперника з усіх боків, —
25 Так у кружінні душі обертали
До мене лиця, так що ноги їх
Із головами різний напрям мали.
28 І «Якщо бідність цих ґрунтів сипких
Примусить гордувати прохачами, —
Почав хтось, – як і вигляд лиць смутних,
31 Та все ж спинись, розкрийся перед нами,
Скажи відверто, хто ти і чому
По Пеклу в нас живими йдеш ногами?
34 Той, хто бреде попереду крізь тьму
Без одягу й не дасть він струпам ради, —
Значніший був, ніж бачиш по ньому.
37 Онук він чеснотливої Гвальдради,
Ім’я мав Гвідо Гверра, – і щокрок
Мечем і розумом всім ніс відради.
40 А той, що ледь ступає на пісок, —
Тегг’яйо Альдобранді, уславляти
Повинен світ це ймення до зірок,
43 І я, що з ними на хресті розп’ятий,
Був Рустікуччі Якопо; в гріхах
Найбільше винен шлюб мій тричі клятий».
46 Якби не риск згоріти в пломінцях,
Обняв би тіні я, – мій друг учений
Зрадів би, мабуть, – взяв же гору жах
49 Над наміром зійти в пісок палений
Із нашого твердого укриття
Під огневій клекочучий, скажений.
52 І я почав: «Не гордість – співчуття
До вас у цій вогненній хуртовині
Та ще скорботу міг почути я,
55 Коли мій пан, уздрівши вас в пустині,
Сказав слова, з яких я осягнув,
Що юрми йдуть таких, які ви нині.
58 Я з вашої землі; іще малим я був,
А поважані ймення ваші в душу
З пошаною й любов’ю я замкнув.
61 Лишу я тут пекельну жовч і рушу
По яблуко солодке, молоде
Од вожая: у глиб зійти ще мушу».
64 «Хай тіло довго ще твоє веде
Душа, – відмовив опіками вкритий, —
Хай світла слава перед тебе йде!
67 Але, скажи, чи дозволенно жити
Ще в нашім місті лицарства взірцям.
Чи мусять, вигнані, комусь служити?
70 Гульєльм Борсьєре, що ступає там,
Повідав дещо, бо звідтіль недавно,
Й не раді ми були земним вістям».
73 «Нові людці, збагачені безславно,
В пиху та розкіш у тобі вдались,
Флоренціє, й скорбиш ти безугавно!» —
76 Так я гукнув, чоло піднявши ввись,
І три душі перезирнулись пильно,
Мов ті, які на істині зійшлись.
79 «Коли ти можеш легко так і сильно, —
Відмовили вони, – розповідать,
Щасливий ти, що промовляєш вільно.
82 Як з місць жаху, де нам віки страждать,
Піднімешся на зоряні дороги
І зможеш «Я там був» усім сказать,
85 Скажи, щоб знали нас хати й чертоги».
Вони побігли втрьох, за тінню тінь,
І крилами здались мені їх ноги.
88 Скоріш, ніж вимовляється «амінь»,
Ті душі щезли в огнянім покрові.
Мій вчитель рушив знов у далечінь.
91 Я йшов за ним, коли почув раптові
Десь близько клекотання й шум струмин,
Що Перешкодою були розмові.
94 Мов річка та, що має шлях один
Від Монте-Везо в напрямі до сходу
По лівому нагір’ю Апеннін
97 (Звуть Аквакета ту в верхів’ях воду),
А далі по хребту між скелі мчить,
Втрача в Форлі ім’я, та не природу,
100 Й під мурами монастиря шумить
В Сан-Бенедетто, спуск там до долини,
Де тисяча б могла принаймні жить.
103 Так вийшли ми з вождем до верховини,
Де грім такий над вирами гримить,
Що ледь я не оглух від громовини.
106 Вірьовкою свій стан я встиг обвить
Від леопарда, хитрого звірюки,
Мав боронитись і його скрутить.
109 Вірьовку з себе зняв я без принуки,
Коли вожай зробити це звелів,
Її змотавши, дав йому у руки.
112 Він взяв її, на правий бік ступив
Й один кінець в провалля кинув темне
Якмога далі від його країв.
115 «А що, як звідти раптом щось таємне, —
Сказав я нишком, – може стрибонуть?
Не певний вчитель, мабуть, недаремне».
118 Яким обачним слід при тому буть,
Чий зір не з вчинків лиш покров зриває,
Але й з думок, які до них ведуть!
121 Сказав мені він: «Те вже випливає,
Чого я жду й про що думки твої
І що твій погляд в пітьмі розрізняє».
124 На істину, подібну до брехні,
З зав’язаними дивляться ротами,
Звичайно, щоб не бути у вині,
127 А я мовчать не в силі, і рядками
Комедії цієї під кінець
Я, читачі, клянуся перед вами,
130 Що бачив сам, як з пітьми, мов плавець,
Щось підіймалось нелюдського штибу,
Страшне й для найхоробріших сердець,
133 Мов той вертав, хто, розігнавши рибу.
Й до каменистого дістався дна,
Звільнивши якір із морського глибу,
136 Працюючи ногами, вирина.