Kitabı oku: «Коханець леді Чаттерлі», sayfa 2

Поразка Кліффорда на шляху підприємництва неминуча, бо найсучасніші технічні новації неспроможні привести до успіху без визнання законів соціальної взаємодії. Крах соціальних амбіцій персонажа Лоуренс поєднує з особистим колапсом: саме контактам з місіс Болтон зобов’язаний Кліффорд своїм підприємницьким божевіллям, і чим далі, тим міцнішою є його залежність від тевершельської «посмітюхи». У змалюванні стосунків Кліффорда з дружиною автор недарма вдається до експресіоністських форм образності. Кліффорд для Конні – вже не просто «хитрий і практичний ділок», «обмежений, сірий, добре вгодований чоловічок». Коли ним заволодівав напад ділової активності, «він перетворювався на одну з тих дивних істот, що ховають під твердою лускою м’які плюсклі тільця, наче краби й лангусти новітнього промислового світу» (10).

До розмаскування механістичності сучасної цивілізації Лоуренс долучає й антагоніста Кліффорда, лісника Олівера Мелорза. Показово, проте, що в епізодах лінії Мелорза, пов’язаних із цією темою, Лоуренс послідовно дистанціює героя від «світу механізованої зажерливості» у часі або просторі. Зіткнення зі світом, «сповненим жорстокості і просякнутим безмежною жадобою», почалися для героя в минулому, під час служби в армії, і тривали після повернення в рідне оточення, яке вразило його тупою брутальністю. Мелорз з відстані споглядає «лихі вогні шахти», впевнений, що там причаїлося зло, ладне знищити все. Він відкинув лихоманкове суперництво своїх сучасників, але усвідомлює, що безплідна земля простяглася повсюди: «й колонії не такі вже далекі, і навіть Місяць не надто далекий».

Герої, близькі Лоуренсу, всупереч механістичності, яка заполонила усі види людських стосунків, воліють існувати в біологічних, природних ритмах. Всюди людей перетворили з індивідуальностей на анонімні економічні одиниці чи мілітаризовані ідеологічні автомати. Ерос і Танатос, мотивація сексуальності й смерті проходять через усі рівні роману, але при цьому Лоуренс виявляє не тільки взаємозв’язок, а й антитетичність згаданих понять. Тому слідом за ретельно відтвореним ландшафтом Лоуренсового варіанта «безплідної землі» постає любовна утопія «легкого полум’я».

У пошуках простору, вільного від руйнівних сил індустріальної та фінансової цивілізації, Лоуренс звертається до жіночої свідомості. Генрі Джеймс ще у 1899 році назвав серед значущих змін у духовному житті суспільства «революцію, що відбувалася в статусі й світогляді жінок», і десятки інших письменників і критиків потвердили це. Літературні форми відтворення жіночої емансипації на початку XX століття були різноманітними: від образів фатальних жінок у романах Віндхема Льюїса, Форда Медокса Форда або Олдоса Хакслі до заангажованих цією проблематикою творів жінок-письменниць, наприклад багатотомного роману Дороті Річардсон «Паломництво» чи прози Вірджинії Вулф. Нові риси у жіночій свідомості аналізує й Лоуренс – за сестрами Бренгуен з дилогії постає образ Констанс Чаттерлі.

До шлюбу емоційний досвід Конні являв собою еманацію свободи, як її розуміла тогочасна інтелектуальна еліта. Вони з сестрою, іронічно пише автор, отримали «естетично-незалежне» виховання, яке, проте, наділило їх усіма можливими упередженнями їхнього часу. Німецькі хлопці, що були коханцями сестер Рейд до війни, віддали їм свої душі, але дівчата залишилися вільними, і по загибелі коханих перед Різдвом 1914 року вони сумували недовго, адже «тих більше не існувало».

Війна втрутилася знову в долю Конні, й та опинилася в просторі Рагбі, як зачарована принцеса в замку, сповненому привидів. Героїня скута обставинами, приречена стати тінню свого чоловіка, оскільки його бажання ствердитися було глибшим і тоншим за її власне. Рагбі мало схожий на романтичний замок, але існування в його лабіринтах переформовує характер героїні. Лейтмотивними характеристиками її до зустрічі з Мелорзом є «тиха впевненість» і «тихе чекання». Тихо, мов мишка, леді Чаттерлі слухає розумні теревені гостей Кліффорда, однак сприймає їх критично. Конні скептично ставиться до думки леді Бенерлі про право жінок мати власне життя, за умови, що для цього їм потрібно забути про своє тіло. Ідея Томмі Дьюкса про те, що фалос є єдиним надійним мостом через прірву часу, героїні також не імпонує. Конні погоджується з Дьюксом лише в тому, що «ненависть зростає, як усе інше». І Конні зненавиділа слова, що поставали між нею й життям, «ці готові слова, що висмоктали кров справжнього життя з усіх живих речей довкола». Цінності «вічного шлюбу», про які любить нагадувати Кліффорд, здаються Конні довгим ланцюгом, що тягнеться за людиною, куди б вона не рушила. У власному тілі, яке вона споглядає в дзеркалі своєї кімнати в Рагбі, немає й проблиску світла плоті. Короткий роман з Майклісом – суміш симпатії, жалю й відрази – не порятунок від неавтентичного існування. Однак кохання Майкліса все ж пробуджує в Конні «підсвідому довіру до себе». Для Лоуренса це перший серйозний крок його героїні до самої себе.

«Конні тікала до лісу так само часто, як до своєї кімнати», – зауважує Лоуренс, намічаючи наступну фазу містеріальних перетворень героїні, середовищем для яких є природний світ. Зображення магічного впливу природи на людину в англійській літературі сягає ренесансних пасторалей, мотиву зачарованого лісу в комедіях та драмах Шекспіра, закріплений же цей досвід просвітницькими робінзонадами XVIII й романтичними мандрівками XIX століть. Ліс навколо Рагбі з перших сторінок аналізованого роману видається «бажаною зоною свободи». Щоправда, при доскіпливому погляді він мало відповідає сакральному простору утопії, оскільки вже зазнав руйнівного вторгнення цивілізації: під час війни старий баронет без жалю жертвував ліс «Англії й Ллойд-Джорджу, Ллойд-Джорджу і Англії». Кліффорд Чаттерлі, утверджуючись у Рагбі, сповнений до лісу найвищого почуття відповідальності: «Я вважаю, що це і є істинне серце Англії, і я намагатимусь уберегти його від усіляких втручань». Завдяки цьому наміру господаря Рагбі в маєтку і з’явився лісник Олівер Мелорз. Але неспроможність Кліффорда долучитися до природного життя не менш виразно засвідчують сцени на лісовому пагорбі. Звідти Кліффорд просторікує перед Конні, віддає малозначущі накази Мелорзу, й тут-таки терпить фіаско його ефемерна віра у своє всевладдя: намагаючись подолати опір зіпсованого механізму інвалідного візка, Кліффорд безжально нищить живу красу весняної зелені й квітів, що їх колеса його візка перемішують із землею. Показово, що інтерес Кліффорда до лісу після того випадку зникає, а до самотніх лісових прогулянок Конні він завжди ставився зі страхом і підозрою.

Конні ж продовжує тікати до лісу від примарного існування, напівнезайманості, від служіння ідолу суєти, від жалюгідної нікчемності чоловіків свого покоління. До зближення із Мелорзом героїня не знаходила полегшення і тут, адже не відчувала душі лісу. Уперше схиляючись над малим пташеням у Мелорзовій хижці, Конні випромінює лише німу безнадійну самотність. Але світ навколо Конні вже посвітлішав – «від подиху Персефони, що вийшла з пекла у ранкову прохолоду». Міфопоетичні образи пробудження, відродження, навіть воскресіння пронизують епізоди любовної утопії. Конні віддається своєму поклику не просто в акті відчаю. Для неї це порятунок із царства смерті, шлях крізь ворота спасіння до життя. Якщо раніше все обсипало Конні холодом – голос місіс Болтон, Кліффордові розмови, випадковий лист від Майкліса, то спілкування з Мелорзом супроводжує лейтмотив тепла. Тілесне тепло вражає її, поки Мелорз вмивається, – «сяяння гарячого, світлого полум’я самотнього життя, що проявляє себе в обрисах, яких можна торкнутися, в тілі». Конні тепло під час ритуального танку під дощем, «тонкий пломінь жаги» пробудив не тільки її тіло, а й душу, і тепер вона помічає, що мале пташеня вдивляється в Космос.

Кохання до лісника надає Конні сміливості. Вона заперечуватиме філіпікам Кліффорда, спрямованим проти простих людей, висловлює незгоду з мистецькими уподобаннями чоловіка. Конні ще трохи боїться Кліффорда – надто добре він озброєний демагогією, – але межа відчуження перейдена нею остаточно: Кліффорд – «дохла рибина у подобі джентльмена з його целулоїдною душею», «ожилий кістяк», що підкорює її своєю похмурою холодною волею мерця. Апофеозом бунту постає неоязичницький монолог Конні про життя тіла – «більшу реальність, ніж духовне життя, якщо тільки тіло пробуджується до життя по-справжньому».

Претензії феміністичної критики до дискурсу Лоуренса, зокрема закиди тієї ж Кейт Міллет із «Сексуальної політики», можна визнати справедливими хіба що в одному – жінка у Лоуренса піднімається до автентичного існування тільки завдяки чоловікові. Втім, Лоуренс достатньо широко розумів усе багатство стосунків між чоловіком і жінкою. «Жінку вподобляють ідолові чи маріонетці, змушуючи її грати ту чи іншу роль, – писав автор. – Якби тільки ми могли зруйнувати ці стійкі уявлення та зрозуміти реальну жінку, зрозуміти, що жінка – це потік, річка життя, абсолютно відмінна від річки життя чоловіка. Взаємини чоловіка й жінки – це течія двох річок, що знаходяться поряд, деколи навіть зливаються, потім знову розходяться і продовжують свій шлях… Могутній потік стосунків продовжує свій рух, не вмираючи, і ці стосунки між чоловіком і жінкою, що тривають усе життя, і є потік вічно живого сексу». Така філософська позиція пояснює, чому Конні, відроджена до нового життя, насправді не зникає з останніх сторінок роману. Листи Мелорза звернені до Конні, отже, її відкрита свідомість залишається з читачем…

Олівер Мелорз як речник нової моралі – образ достоту складний. Англійські критики порівнюють його початкову відчуженість від жителів Рагбі із герметизмом індіанських персонажів роману «Пернатий змій» та образами циган з повісті «Діва та циган», написаної незадовго до «Коханця». Відмінність Мелорза від згаданих типів полягає у свідомо здійсненому виборі, що поставив лісника поза межами звичайного існування. Мелорз – людина з низів, що мала шанс здобути місце серед середніх класів і сама відмовилася від бажання видертись нагору. Повернувшись до власного класу, Мелорз розчарований не тільки убогістю мислення – він чутливо реагує на будь-які прояви фальші, навіть якщо це стосується його власної дитини. Герой сприймає світ у чорних тонах, майже як Томмі Дьюкс, упевнений у кінці цивілізації. Але стосовно себе Мелорз має власну точку зору й почуття достоїнства: «Я бачу сенс власного існування, хоч він невидимий усім іншим. Якщо у людства є майбутнє, то потрібні великі зміни, аби їх досягти». Лоуренс наділяє Мелорза не тільки ненавистю до індустріалізованої епохи, а й утопічними сподіваннями на майбутнє, в якому люди керуватимуться любов’ю, «вклонятимуться Пану» й нарешті житимуть повноцінним життям. Як носій нової свідомості, Мелорз найчастіше говорить не про секс, а про надособистісну фалічну силу, що веде до інакшого, цілісного буття. Однак образ лісника не належить виключно прогностичному плану Лоуренсової утопії, це повноцінний художній характер, а не образ-ідея.

Лоуренс не ідеалізує лісника: той, як і його кохана, проходить шлях відчуження і разом з Конні переживає відродження. Прийняти Конні було для нього трагедією, тому що означало зруйнувати дистанцію між собою й світом. Її прихід до нього загрожував їй самій – суспільство, в якому вони існують, не прощає нікому намагання бути собою. Звістка про дитину бентежить його не менше, адже дитина – це майбутнє, а великі зміни на краще ще навіть не почались. Утім, визначальною рисою в образі Мелорза залишається здатність приймати рішення й відповідати за нього: «якщо тепер він узяв жінку, то муситиме пройти крізь пекельне коло, крізь страшний суд».

Відчуження Мелорза, його психологічна двоїстість актуалізується у двох мовних кодах, дербіширській говірці й літературній мові, якими він оперує на власний розсуд. Говірка здебільшого захищає його від тих, хто, подібно до Хільди, Кліффорда чи Форбса, не бачить у ньому рівну собі особистість. У спілкуванні з Констанс він також вживає говірку, своєрідним чином випробовуючи міцність тої шкаралупи умовностей, що її сформувало навколо цієї жінки життя. Бажання Конні говорити з Мелорзом його мовою яскраво свідчить про спалення нею залишків упереджень. Але справжня мова Лоуренсових коханців не диференційована на верх і низ, дозволене й табуйоване. Її вповні розкривають внутрішні монологи Мелорза та його останній лист до Конні.

В думках Мелорза втілені не тільки Лоуренсова віра в «дотик ніжності, дотик тілесного пізнання між людськими створіннями», чи така ж щира ненависть до Молоха – «волі людської маси, що бажає грошей і ненавидить життя». Позитивна основа нового ego Мелорза підготовлена всім попереднім розвитком його характеру не менше, ніж ідеями авторського сенсуалізму. Мелорз переконаний, що майбутнє не можна змінити інакше, ніж вірою в кращу частку власного «я». Тому його сподівання на те, що Конні стоятиме поруч із ним у двобої проти безглуздої маячні, що володіє світом, небезпідставні. Лоуренсове неоязичництво – «Ви моя Свята Трійця: я, ти і малий троїстий вогник між тобою й мною» – переплавляється в тиглі оновленого «я» героя в поетичні рядки, що житимуть власним життям за межами роману, в полі напруги між мистецтвом і життям: «Моя душа тріпоче разом з твоєю у святому вогні, який ми запалили удвох. Ми запалили вогонь життя…».

Мелорз прощається з Конні «з надією в серці», отже, й остання книга Лоуренса закінчується надією і – паузою. Наставав черговий розрив між епохами, і Час Утопії, тим більше любовної, минав. У межах того розриву для Лоуренса починався перехід до вічності. Автор «Коханця леді Чаттерлі» заповнив паузу малюванням, есеїстикою, поверненням до поезії і роботою над однією з найвиразніших своїх притч – «Людина, яка вмирала».

Наталя Жлуктенко

Коханець леді Чаттерлі

Розділ перший

Наш час є трагічним за своєю сутністю, і саме тому ми відмовляємося сприймати його як трагічний. Катастрофа сталася, ми опинилися посеред руїн – і знову починаємо зводити свою домівку, і в нас жевріють нові кволі надії. Це досить тяжка праця – адже шлях до майбутнього сповнений перешкод; тож ми йдемо в обхід або продираємось крізь них. Ми повинні жити, скільки б не вибухав світ навколо нас.

Дещо такою була точка зору Констанс Чаттерлі. Війна розтрощила дах над її головою. І вона збагнула, що ми вчимося довіку.

Вона вийшла заміж за Кліффорда Чаттерлі в 1917 році, коли той приїхав додому з війни у відпустку. Це був їхній медовий місяць. Потім він повернувся до Фландрії – щоб через шість місяців з пошматованим тілом його привезли назад, до Англії. Констанс, його дружині, було тоді двадцять три роки, а йому – двадцять дев’ять.

Кліффордова жага до життя була дивовижною. Він не вмер, і шматки його знову зрослися докупи. Два роки він залишався під наглядом лікарів. Згодом його визнали здоровим і здатним повернутись до життя, але нижню частину тіла, від самого попереку, паралізувало назавжди.

Це було в 1920 році. Вони, Кліффорд і Констанс, повернулися з Лондона – у його фамільне гніздо Рагбі-хол. Батько Кліффорда помер, і він відтоді став баронетом¹, сером Кліффордом, а Констанс – леді Чаттерлі. Вони почали хазяйнувати й вести своє сімейне життя в доволі занедбаному будинку Чаттерлі, з досить-таки скромними статками. Кліффорд мав сестру, але вона поїхала звідси. Старший брат загинув на війні. Будь-яких інших близьких родичів у нього не було. Скалічений навіки, знаючи, що він ніколи не зможе мати дітей, Кліффорд повернувся до імлистого Мідленда, щоб підтримувати ім’я Чаттерлі живим, доки він буде здатний це робити.

Каліцтво не здолало його повністю. Він пересувався у кріслі на колесах, до того ж мав ще й крісло з маленьким мотором, отже, міг повільно роз’їжджати по садку та гарному меланхолійному парку, яким так пишався, – хоча й удавав, ніби до нього байдужий.

Зазнавши стільки страждань, він певної миті позбувся змоги страждати надалі і лишався напрочуд бадьорим, жвавим, навіть, можна сказати, веселим, із рум’яним здоровим обличчям та світло-блакитними блискучими очима. Його плечі були широкими й міцними, руки – дуже сильними. Він мав дорогий одяг, ошатні краватки з Бонд-стрит². Проте вираз його обличчя все ще говорив про певну обачливість, хистку невпевненість каліки.

Кліффорд побував так близько до загибелі, що тепер все, що він мав, стало для нього надзвичайно цінним. У збудженому блиску його очей відчувалася неабияка гордість за те, що він лишився живим після такого удару. Та водночас він постраждав так тяжко, що в ньому ніби щось згинуло всередині, зникли деякі відчуття – і зосталася збайдужіла пустка.

Констанс, його дружина, була рум’яною дівчиною селянського типу, з м’яким каштановим волоссям, міцним тілом та плавними рухами, сповненими разом з тим якоїсь особливої енергії. В неї були великі допитливі очі й ніжний ласкавий голос. Здавалося, що вона тільки-но приїхала з рідного села. Проте це було зовсім не так. Її батько, старий сер Малкольм Рейд, був добре відомим у свій час художником – членом Королівської академії. Мати в дні розквіту прерафаелітів³ належала до витончених фабіанців⁴. Серед таких митців і освічених соціалістів Констанс та її сестра Хільда отримали те, що можна назвати естетично-незалежним вихованням. Їх возили до Парижа, Рима й Флоренції, щоб вони відчули подих мистецтва, а ще в протилежному напрямку – до Гааги й Берліна, на збори соціалістів, учасники яких виголошували свої доповіді усіма європейськими мовами, й нікого це анітрохи не дивувало.

Таким чином, двоє дівчат із юних років не цуралися ні мистецтва, ні ідейної політики, що сприймалися ними як природна атмосфера. Вони були водночас космополітами і провінціалками з тією космополітичною провінційністю, що завжди крокує поруч із суто громадським ідеалізмом.

Коли молодшій виповнилося п’ятнадцять років, їх відправили до Дрездена – навчатися, окрім іншого, ще й музики. І вони досить гарно проводили час. Вони вільно жили у студентському середовищі, вони сперечалися з чоловіками про філософські, соціологічні та мистецькі питання. Вони зналися на цьому так само добре, як чоловіки, а може, й краще – бо вони були жінками. І вони вешталися по лісах у товаристві міцних хлопчаків з гітарами, тринь-бринь!.. Вони співали, мов вільні перелітні птахи. Та вони й були вільні. Вільні! Це величне слово. У відкритому світі, в ранковому лісі, з дужими, дзвінкоголосими приятелями, вони були вільні робити, що заманеться, а перш за все – казати, що спаде на думку. Саме розмови важили найбільше – цей нестримний обмін словами. Кохання було тільки ледь чутним приспівом.

Обидві, Хільда і Констанс, пережили свої перші любовні пригоди у вісімнадцять років. Юнаки, з якими вони так завзято теревенили, гучно виспівували й розсиджувалися під деревами, бажали, звісно, любовного зв’язку. Дівчата трохи вагалися, але, врешті-решт, про цю річ так багато говориться, – напевне, це справді щось важливе. А чоловіки так ніжно жадали цього. Чому б дівчині не зглянутись і не обдарувати їх королівською ласкою?

І вони дали їм цю ласку, кожна – тому юнакові, з яким вела найвідвертіші розмови. Ці бесіди та словесні дебати були важливі, а кохання й тілесний зв’язок здавалися лише примітивною даниною природі – і ще, може, способом зняти напругу. Дівчата після цього стали наче менше любити своїх друзів, навіть трішечки зненавиділи їх – так, ніби ті зазіхнули на їхню свободу, їхню особистість. Бути дівчиною – значить вбачати свою гідність і сенс свого життя у прагненні до абсолютної, чистої та шляхетної свободи. А в чому ще може побачити дівчина сенс життя? Струсити додолу всі ці застарілі, осоружні пута, оцю залежність.

І хоча вони могли дивитися на все це більш сентиментально, сексуальний зв’язок все одно залишався одним із найдавніших, найбридкіших різновидів зв’язку й залежності. Поети, що звеличували його, були здебільшого чоловіками. Жінки завжди знали, що існує щось краще, щось величніше. А тепер вони були переконані в цьому більше, ніж будь-коли. Прекрасна, чиста жіноча свобода є прекраснішою за будь-який сексуальний потяг. Одна біда, що чоловіки в цьому так відстають від жінок. Схибнулися на сексі, немов ті собаки.

І жінка мала віддаватись. Чоловік – то голодна дитина. Жінка повинна вдовольнити його, якщо він просить, – а то він почне по-дитячому комизитись і врешті-решт утече, спаскудивши досить приємні стосунки. Але жінка може віддаватися чоловікові, не віддаючи при цьому свого внутрішнього «я». Саме цього, напевне, не враховують поети й усі любителі побалакати про секс. Жінка може брати чоловіка, не віддаючи себе. Так, звичайно, вона може взяти його, не віддаючись на його милість. Вона швидше вдасться до різних сексуальних штучок, щоб заволодіти ним. їй завжди треба лише стримати себе під час статевого акту, дати чоловікові скінчити, витратити себе, а самій не досягати вершини насолоди, – а потім вона могла продовжувати акт і дійти оргазму, в той час як він буде просто її інструментом.

Обидві сестри пережили свої перші любовні пригоди ще до війни, перед тим, як їм довелося спішно повертатися додому. Жодна з них не могла б закохатись у хлопця без словесного зближення, тобто до зацікавлення ним по-справжньому під час розмови. Вражаюча, глибока, неймовірна таємниця була в цих палких розмовах із розумною молодою людиною – день у день, протягом місяців. І якщо після натхненної відвертості цих жвавих дискусій, що підносили душу, просто неможливо було уникнути сексу, – що ж, нехай буде так. Це означало кінець історії, і це також таїло в собі якусь принаду: дивне тремтливе збудження у глибині тіла, кінцевий спазм самоствердження, хвилюючий, мов останнє слово, схожий на ряд зірочок, які позначають кінець розділу або паузу в музичній темі.

Коли дівчата у 1913 році приїхали додому на літні канікули, Хільді було двадцять, а Конні – вісімнадцять років, і батько відразу збагнув, що вони мають любовний досвід. «L’amour avait passé par la»⁵, як висловився хтось. Проте він був досвідченою людиною і вирішив, що життя має простувати своїм шляхом. Мати ж, нервовохвора в останні місяці свого життя, бажала тільки одного: щоб дівчата були «вільні» і «вдосконалювали себе». Вона була приречена ніколи того не пізнати – Господь відає чому, адже мала власний прибуток і могла робити все, що заманеться. Вона звинувачувала в тому свого чоловіка. Але насправді винен був чийсь давній вплив на її розум та душу, якого вона так і не змогла позбутися. Це не мало ніякого відношення до сера Малкольма, котрий дозволив своїй нервовій, гарячкуватій дружині жити, як їй було до вподоби, живучи теж на свій власний розсуд.

Таким чином, дівчата були «вільні» й повернулися до Дрездена, до своєї музики, свого університету – і до своїх хлопців. Вони любили своїх коханців, а ті жадали їх з усією пристрастю душевного потягу. Всі чудові речі, що їх юнаки обмірковували, висловлювали й писали, було обмірковано, висловлено й написано для них, для цих молодих жінок. Хлопець Конні мав музичні здібності, а Хільдин був схильним до технічних наук. Але вони просто жили для своїх дівчат. Жили в їхніх думках, в їхньому душевному піднесенні. В дечому іншому хлопці зазнали поразки, хоча й не довідалися про це.

Те, що кохання не обминуло дівчат, далося взнаки. До цього призвів тілесний досвід. Цікаво, які невловимі, але безпомилкові зміни він приносить дівочому й юначому тілу: жінка розквітає, її форми округлюються, пом’якшується дівчача незграбність, а вираз обличчя стає збентеженим або переможним; юнак стає спокійнішим, більше прислухається до самого себе, і самі обриси його плечей та стегон виглядають не такими войовничими, стають стриманішими.

Через сексуальне збудження сестри майже підкорилися спокусі – віддатися дивній чоловічій владі. Та дуже скоро вони схаменулися, вирішили сприймати це збудження просто як ще одне з відчуттів – і залишились вільними. В той же час чоловіки, сповнені вдячності жінкам за свій сексуальний досвід, віддали їм свої душі. І після цього вони виглядали так, ніби загубили шилінг, а знайшли шість пенсів⁶. Хлопець Конні ходив трохи похнюплений, а Хільдин – кепкував з неї. Але такі вже чоловіки! Невдячні й завжди невдоволені. Коли ти з ними не маєш діла, вони ненавидять тебе за те, що ти цього не хочеш; а як зійдешся з ними – тоді зненавидять вже з цієї причини. Або й зовсім без причини, – хіба, може, тому, що вони насправді є вередливими дітлахами й не можуть вдовольнитися нічим, що ти їм даси і що взагалі може дати жінка.

Однак почалася війна, Хільда й Конні кинулися назад, додому, хоча вже були там у травні на похороні матері. Перед Різдвом 1914 року обидва німецькі хлопці загинули; дівчата, звісно, трохи потужили, бо дуже кохали їх, а потім забули – адже їх більш не існувало.

Сестри жили в Лондоні, у батьковому, а точніше, материному будинку Кенсінгтон-хаус, і заприятелювали з молодим товариством студентів Кембриджа, – товариством, яке сповідувало «свободу» й шанувало пошиті з фланелі штани та сорочки без комірців, анархію, а ще – манеру розмовляти, ніби стиха муркочучи, і надмірну чуттєвість. Хільда, однак, несподівано вийшла заміж за чоловіка, старшого на десять років, найдавнішого члена цього ж кембриджського товариства, чоловіка з досить привабливим банківським рахунком і зручною урядовою посадою, що дісталася йому в спадок. Він також писав філософські есе. Вона мешкала з ним у невеликому будинку в Вестмінстері і ввійшла до того приємного суспільного прошарку урядовців, які не є вершками суспільства, але стали – чи стануть – справжньою розумовою силою нації. Це були люди, які знали, про що говорять, – або говорили так, ніби вони це знають.

Конні перебувала на службі в Червоному Хресті й виконувала легку роботу для фронту та спілкувалася з несхитними кембриджцями у фланелевих штанях, які шляхетно іронізували з будь-якого приводу. Її кращим другом став Кліффорд Чаттерлі, двадцятидвохрічний молодик, що повернувся додому з Бонна, де вивчав технологію вугільної промисловості. До того він два роки навчався в Кембриджі. Зараз він став старшим лейтенантом в елітному полку, і військова форма давала йому ще більшу змогу з усього іронізувати.

Кліффорд Чаттерлі належав до вищого класу, ніж Конні. Конні походила із заможної інтелігенції, а він був аристократом. Не найвищого ґатунку, але… але. Його батько був баронетом, а мати – дочкою віконта.

Проте Кліффорд, дарма що був краще вихованим і більш «світським», ніж Конні, залишався на свій кшталт провінційнішим і боязкішим. Він почувався невимушено у вузькому колі «вищого світу», тобто серед аристократів-землевласників, але починав соромитись і нервувати в тому іншому великому світі, який загарбали свавільні орди середніх та нижчих класів або чужинців. Відверто кажучи, він побоювався цієї громади «середніх» та «нижчих» так само, як іноземців, що не належали до його класу. Його дивним чином паралізувало усвідомлення власної беззахисності, хоч він і був захищений класовими привілеями. Це дивно, але такими вже є ознаки сьогодення.

Саме тому незвичайна, тиха впевненість такої дівчини, як Констанс Рейд, підкорила його. Вона набагато краще за нього вміла володіти собою там, ззовні, у світі хаосу.

Незважаючи на це, він також залишався бунтівником, постаючи навіть проти свого класу. Хоча, може, бунтівник – надто гучне слово, аж надто гучне. Він просто впіймався на принаду загального, дуже розповсюдженого протесту юні проти умовностей та будь-яких існуючих авторитетів. Покоління батьків було кумедне, і перш за все – його власний впертий батько. Та й уряди були смішними – особливо власний, англійський, з його вічним гаслом «Поживемо – побачимо». Армії також смішили – всі ці старезні бундючні генерали з червонопиким Кітченером⁷. Смішила навіть війна, хоч вона й повбивала багато народу.

Як на те, все було смішним – або навіть дуже смішним; все, що мало якесь відношення до авторитетів чи то в армії, чи в уряді, чи в університеті, певною мірою змушувало сміятися. І так звані правлячі класи ставали смішними, коли починали справді претендувати на якусь владу. Сер Джефрі, батько Кліффорда, став просто сміховинним, коли геть вирубав для будівництва окопів свої дерева та видобув людей із своїх шахт, щоб запхати їх на фронт, а сам при цьому лишився таким собі безтурботним патріотом, хоча й витратив на свою державу більше грошей, аніж отримав з неї.

Приїхавши до Лондона з Мідленда, щоб доглядати поранених, сестра Кліффорда міс Емма Чаттерлі спокійно глузувала з сера Джефрі та його стійкого патріотизму. Герберт, старший син і спадкоємець Рагбі, сміявся вголос, – хоча саме його дерева пішли на будівництво військових укріплень. І тільки Кліффорд посміхався трохи скуто. Так, все було дуже смішно… але коли воно підступає так близько, то й ти сам також стаєш смішним… Хоча люди іншого класу – такі, як Конні, – були щирі хоч іноді. Вони у щось вірили. Вони щиро співчували солдатам, англійським «томмі»⁸, і хвилювалися щодо загрози військового добору, переймалися, що дітям не вистачає цукру й льодяників. В усіх цих негараздах, ясна річ, завинив смішний уряд. Але Кліффорд не здатний був цим пройнятися. Для нього урядові авторитети були смішними просто ab ovo⁹, а не через льодяники або через отих «томмі».

І влада також відчувала, що вона є смішною і смішно себе поводить, – і все це якийсь час нагадувало чаювання у божевільного капелюшника з казки. Події розгорталися таким чином, аж поки Ллойд-Джордж¹⁰ не вирішив рятувати становище. Тут сміховинність побила усі рекорди, і зухвала молодь припинила хихотіти.

У 1916 році Герберта Чаттерлі було вбито, і Кліффорд став спадкоємцем Рагбі. Нове становище перелякало його. Усвідомлення своєї ваги як сина сера Джефрі і дитини Рагбі настільки вкорінилося в ньому, що він вже не міг цього позбутись. А ще він знав, що це також є смішним з погляду того дикого вируючого світу ззовні. Тепер він був спадкоємцем і відповідав за Рагбі. Хіба це не жахливо й не чарівно водночас – а може, цілком безглуздо?

Сер Джефрі аж ніяк не вважав це безглуздям. Він був блідий, напружений, занурений у себе – і вперто прагнув врятувати свою країну та власне становище, хай там що буде з тим Ллойд-Джорджем чи кимось іншим. Він був таким відчуженим, відрізаним від тієї Англії, що справді була Англією, – таким вочевидь нікчемним, що навіть тримався гарної думки про Гораціо Боттомлі¹¹. Сер Джефрі стояв за Англію та Ллойд-Джорджа, так само як його предки стояли за Англію та святого Георга; і він не вбачав між цим ніякої різниці. Сер Джефрі зрубував дерева і стояв за Ллойд-Джорджа та Англію, за Англію та Ллойд-Джорджа.