Kitabı oku: «Коханець леді Чаттерлі», sayfa 4

Вони з Майклісом сіли по різні боки каміна і розговорилися. Вона розпитувала його про нього самого, про його батька й матір, про братів… Люди завжди чимось її цікавили, а коли вони ще й пробуджували симпатію, вона зовсім забувала про класові розмежування. Майкліс відверто розповідав про себе, дуже відверто, без усякої гри на публіку, – просто відкривав їй свою згірклу, збайдужілу душу безпритульного собаки, а іноді в його словах світилася мстива гордість за свій успіх.

– Але чому ви – така самотня пташка? – спитала Конні, і він знову кинув на неї отой свій глибокий допитливий погляд.

– Так вже воно в деяких птахів ведеться, – відповів він. І додав з відтінком дружньої іронії: – А ви гляньте-но на себе, хіба ви не живете, як самотнє пташенятко?

Конні, трохи збентежена, якусь хвилю мовчала. Потім промовила:

– Лише частково. І все одно не зовсім самотньо, як ви.

– Отже, я – зовсім самотній птах? – перепитав він, знову всміхаючись, ніби його мучив зубний біль, – такою кривою була ця посмішка, а очі лишалися незмінно смутними або покірними, зневіреними та зляканими.

– А що? – спитала вона, затамувавши подих. – Ви ж такий і є, хіба ні?

Вона відчула його шалене бажання, що линуло до неї, і ледве опанувала себе.

– О, ви маєте рацію, – відповів він, відвертаючись та опускаючи погляд з тією незворушністю прадавньої раси, що майже не зустрічається нині. І саме це позбавило Конні останньої змоги опиратися. Вона більше не відчувала себе окремо від нього.

Він подивився на неї проникливим поглядом, який усе бачив, усе міг зрозуміти. Водночас з його грудей щось квилило до неї так відчайдушно, немов дитина, покинута десь уночі, і сколихнуло глибини самого її єства.

– Це страх як люб’язно з вашого боку отак дбати про мене, – стримано мовив він.

– А чого б то мені про вас не дбати, – озвалася вона, тяжко зітхнувши.

Він криво всміхнувся:

– Он як!.. Можна мені хвильку потримати вас за руку? – раптом спитав він, втупивши у неї погляд майже гіпнотичної сили і звертаючи до неї заклик, що долинав до самого її лона.

Вона дивилася на нього, зачарована, застигла, а він ступив до неї, опустився поруч на коліна і, охопивши руками її ноги, притуливсь лицем до її колін і так завмер. Зовсім розгублена, вона зачаровано дивилася вниз на його ніжну шию, відчуваючи, як його обличчя притискається до її стегон. Палаючи у нестямі, вона не змогла втриматись і у пориві ніжного співчуття поклала долоню на його беззахисну шию, і він затремтів, немов у пропасниці.

Потім він подивився на неї з тим самим бентежним покликом глибоких, сяючих очей. Вона більше не могла стримуватись. Із її грудей линуло зустрічне нездоланне бажання: вона мала віддати йому все, все.

Він виявився цікавим і дуже ніжним коханцем, надзвичайно уважним до жінки; хоча безвладно здригаючись, він водночас був ніби відчуженим, ловив кожен звук довкола.

Для неї все це нічого не важило, окрім того, що вона віддалася йому. Через деякий час він скінчив здригатись – і лежав тихо, дуже тихо. Вона легко, співчутливо погладила його по голові, що лежала в неї на грудях.

Звівшись, він поцілував їй обидві руки, потім обидві її ноги у замшевих пантофлях, мовчки відійшов у бік кімнати і стояв, повернувшись до неї спиною. Кілька хвилин панувала тиша. Потім він повернувся і підійшов до неї, коли вона сіла на своє колишнє місце біля вогню.

– А тепер, я думаю, ви мене зненавидите, – сказав він тихо і кволо. Конні швидко глянула на нього.

– Чому? – спитала вона.

– З ними завжди так, – мовив він. Потім схаменувся: – Я… я кажу про жінок.

– За це останнє я просто повинна вас зненавидіти, – обурено сказала вона.

– Я знаю! Знаю! Так і повинно бути! Ви страшенно добрі до мене! – знічено вигукнув він.

Її здивувало, чому він так принижується.

– Чому б вам не присісти? – спитала вона. Майкліс глянув на двері:

– Сер Кліффорд, – сказав він, – не буде… не буде?…

Конні на мить замислилась.

– Мабуть, що так, – сказала вона і знову подивилась на нього. – Я не хочу, щоб Кліффорд знав… або навіть здогадувався. Це так глибоко його поранить. Але я не думаю, що ми вчинили зле, а ви?

– Зле? О Боже мій, звісно, ні! Ви просто занадто добрі до мене… Мені цього не витримати.

Він одвернувся, і вона побачила, що наступної хвилі він розридається.

– Але ж ми не дамо йому взнати, так? – вела вона далі. – Це завдало б йому болю. А якщо не знаєш, не підозрюєш, тобі й не болить.

– Щодо мене, – мовив він майже грубо, – то від мене він нічого не дізнається. Ось побачите. Щоб я та себе занапастив! Ха-ха! – він глухо, цинічно засміявся з цієї думки. Вона з подивом спостерігала за ним. Він спитав:

– Можна мені поцілувати вашу руку й піти? Я думаю проїхатися до Шеффілда, там поснідаю, якщо можна, і повернуся сюди до чаю. Чи можу я щось для вас зробити? Чи можу бути впевненим, що ви не ненавидите мене – і не зненавидите згодом? – В останніх його словах забриніли нотки відчайдушного цинізму.

– Ні, я не зненавиджу вас, – відповіла вона. – Я вважаю, що ви дуже милий.

– Ах, – гарячково промовив він. – Мені так приємно, що ви сказали саме це, а не те, що ви мене кохаєте! Це важить набагато більше… Тоді до вечора. Мені треба добре все це обмізкувати.

Він покірно поцілував їй обидві руки й пішов.

– Я не думаю, що зможу витерпіти цього молодика, – зізнався Кліффорд за ланчем.

– Чому? – спитала Конні.

– Він – просто хам, позолочений ззовні… Тільки й вишукує, чим би ще похизуватись.

– Я думаю, люди були такі жорстокі до нього, – сказала Конні.

– А тебе це дивує? Ти думаєш, він марнує свою квітучу юність, щоб вершити благі діяння?

– Я думаю, в ньому є якась великодушність.

– До кого?

– Точно не знаю.

– Звичайно, не знаєш. Боюся, ти помиляєшся, приймаючи за великодушність звичайну розбещеність.

Конні промовчала. Помиляється? Можливо, й так. Але навіть розбещеність Майкліса таїла в собі деяку принаду. Він ішов до кінця там, де Кліффорд наважувався ступнути зо два непевних кроки. І він у свій спосіб завоював світ, а саме цього жадав Кліффорд. Шляхи й засоби? Хіба ж у Майкліса вони були більш варті зневаги, аніж ті, до яких вдавався Кліффорд? Хіба шлях бідолашного вигнанця, пробитий його власним тілом, був чимось гірший за шлях Кліффорда, який рекламує свою незрівнянну особу? За облудною богинею Успіху женуться, висолопивши язика, тисячі захеканих хортів. І той, хто першим її схопить, і є справжнім хортом, гончаком з гончаків, – так воно завжди буває посеред тих, хто прагне успіху! Так що Майкліс міг походжати із гордо задертим хвостом.

Але, на диво, він не робив цього. Він повернувся до чаю з величезним оберемком фіалок і лілій, з тим самим виразом бездомного собаки. Конні іноді замислювалася, чи не є це своєрідною маскою для введення в оману ворогів, яка просто злилася з його подобою? Чи насправді він такий сумирний песик?

Сумний вираз побитого собаки залишався на його обличчі протягом усього вечора, але Кліффордові ввижалася в тому прихована зухвалість. Конні ж не відчувала подібного, напевне, тому, що ця зухвалість не була спрямована проти жінок, – лише проти чоловіків та їхніх претензій на владу. Саме таке непереможне нахабство цього неотесаного сіромахи розлючувало чоловіків, – Майкліс, дарма що поводивсь ґречно, кидав виклик будь-якому світському джентльменові вже однією своєю присутністю.

Конні відчувала кохання до нього, але якось спромоглася сидіти за вишиванням і не втручатись у чоловічу розмову. Вона нічим себе не викрила. Що ж до Майкліса, то він був неперевершений: так само меланхолійний, уважний, відчужений, як і минулого вечора, безмежно далекий від господарів будинку, він терпляче підтримував звичайну гру, але ні на мить не наближався до них. Конні здалося, що він забув про сьогоднішній ранок. Але він не забув. Просто він знав своє місце… те саме довічне місце надворі, відведене для вічних вигнанців. Тому він не приймав цю любовну історію надто близько до серця. Він знав, що це не перетворить його з безпритульного пса, хай навіть у золотому нашийнику, на зручного домашнього песика.

Річ у тому, що десь у глибині душі він справді був вигнанцем, був поза суспільством і усвідомлював це, тому не мало значення, що зовні він був витвором Бонд-стрит. Самотність була йому потрібна, так само як зовнішнє благополуччя і спілкування зі світськими людьми.

Але випадкова любовна пригода – як відпочинок, як втіха – теж непогана річ, і він не хотів бути невдячним. Навпаки, він відчував за цю несподівану частку природної доброти таку розпачливу, болючу вдячність – аж до сліз. За блідим, незворушним, зневіреним обличчям його дитяча душа схлипувала від вдячності жінці й палко бажала знов притулитись до неї. І так само ця знедолена душа знала, що він все одно залишиться вільним.

Він знайшов можливість підійти до неї, коли в залі запалювали свічки.

– Можна, я прийду?

– Я сама прийду до тебе, – відповіла вона.

– О так!..

Він ждав її досить довго… але вона прийшла.

Він належав до того типу збуджених, палких коханців, які швидко досягають вершини насолоди і одразу ж кінчають. Було щось дивно дитяче й беззахисне у його оголеному тілі – голизна дитини. Єдиним його захистом були іронія та хитрість, інстинктивна хитрість; а без них він здавався ніби двічі оголеним, немов дитина з незрілим, ніжним тілом, що безпомічно тремтить.

Він збуджував у жінці дику пристрасть і жагу, і нестямну, несамовиту тілесну жадобу. Проте її тілесного бажання він не задовольняв; він завжди дуже швидко доходив до кінця, а потім безсило падав їй на груди, намагаючись відновити бодай частку своїх сил, поки вона лежала застигла, розчарована, розгублена.

Але скоро вона навчилася стримувати його, утримувати його там, всередині, коли його оргазм уже минув. І тоді він виявився щедрим і навдивовижу сильним, твердо стояв у ній і віддавав їй себе, поки вона активно, пристрасно, шалено досягала вершини власної насолоди. І, відчуваючи, як вона божеволіє на шляху до того, насолоджуючись його міцною напруженою пасивністю, він також відчував дивну гордість і задоволення.

– О, як гарно! – тремтячи, шепотіла вона, а потім заспокоювалась і замовкала, притулившись до нього. Він же лежав, як завжди, відсторонений від усього, але певною мірою гордий.

Майкліс залишався в них цього разу лише три дні і до кінця поводився з Кліффордом точнісінько, як першого вечора, з Конні також. Ніщо не здатне було вивести цього унікума з рівноваги.

Він писав Конні листи, сповнені все тієї ж жалібної меланхолії, а іноді – дотепні й пройняті спокійною, чистою ласкою. Здавалося, він відчував до неї безнадійну ніжність, але разом з тим був звично віддалений. Безнадія ховалася в самій його серцевині, бо він не хотів ні на що надіятись. Він ненавидів надію. «Une immense esperance a traversé la terre»¹⁸, – прочитав він десь – і прокоментував ці слова: «і втопивши у своєму клятому колодязі все, що мало хоч якусь цінність».

Конні ніколи по-справжньому не розуміла, але по-своєму кохала його. Проте вона весь час відчувала на собі відбиток його безнадії. А він, ні на що не сподіваючись, хіба міг когось любити взагалі?

Так продовжувалося деякий час, вони листувалися й часом бачились у Лондоні. Конні все ще прагнула тілесної, сексуальної втіхи, якої досягала з ним завдяки власній активності, після того як його стрімкий оргазм минав. І він все ще хотів їй це давати. Того було цілком досить для їхнього зв’язку.

І досить, щоб дати їй хистку віру в себе, сліпу й трохи самовпевнену. Це була майже підсвідома довіра до самої себе, що супроводжувалася дивним пожвавленням.

В Рагбі вона була страшенно жвавою й веселою. І використовувала своє нещодавно отримане задоволення для того, щоб надихати Кліффорда, бо він у цей час написав свій найкращий твір і був майже щасливий у власному засліпленні. Він збирав урожай чуттєвої насолоди, отриманої нею від Майклісової пасивної мужності. Але, звичайно, він ніколи не дізнався б про це, а дізнавшись – навряд чи став би дякувати.

Та коли ці дні радісної бадьорості й натхнення залишились позаду, скінчились назавжди, а вона стала пригніченою й дратівливою, – як тужив за ними Кліффорд! Напевне, якби він про все дізнався, то навіть побажав би, щоб Конні та Майкліс знов були разом.

Розділ четвертий

Конні передбачала, що її роман з Міком – як його називали – є безнадійним. Однак інші чоловіки, здавалося, нічого для неї не важили. Вона була прив’язана до Кліффорда. Він вимагав од неї значної частки її життя, і вона віддала йому цю частку. Але й вона хотіла, щоб чоловік віддавав їй щось, – а Кліффорд не зробив цього, просто тому, що не міг.

Були ще оті судомні Майклісові поривання. Але передчуття говорило їй, що це скоро скінчиться. Мік нічого не міг втримати. Це було умовою самого його існування: він розривав будь-який зв’язок і ставав знову вільним, самотнім, цілком самотнім бездомним собакою. І саме в цьому полягала основна потреба його життя, навіть якщо він казав, як завжди: «вона мене покинула!»

Світ начебто сповнений можливостей, але у власному досвіді кожного з нас їх набір виявляється злиденним. Так, у морі плаває безліч гарної риби: цілком можливо, в неосяжній морській глибині є і макрель, і оселедці, та якщо ти сам – не макрель і не оселедець, то годі тобі й сподіватися на гарну здобич.

Кліффорд нарешті домігся слави – і навіть грошей. Люди приїжджали до нього, аби тільки його побачити. Конні майже увесь час приймала гостей. І це була якщо не макрель, то принаймні оселедці, – лише зрідка траплялися сом або вугор.

Було кілька постійних гостей – чоловіки, що навчалися разом з Кліффордом у Кембриджі. Одним із них був Томмі Дьюкс, що залишився в армії і став бригадним генералом. «Армія залишає мені час для роздумів і рятує від сутичок із життям», – казав він.

Був іще Чарлз Мей, ірландець, що писав наукові твори про зірки. І був Хемонд, інший письменник. Всі приблизно однолітки Кліффорда – молоді інтелектуали сьогодення. Вони вірили у духовне життя. Все, що ти робиш, окрім цього, є твоєю особистою справою і важить не так багато. Нікому ж не спаде на думку розпитувати іншу людину, о котрій годині та йде до вбиральні. Це нікого не хвилює, окрім тебе самого. І так само, коли йдеться про інші прояви буденного життя… як ти робиш гроші, любиш ти свою жінку чи маєш «любовні пригоди». Все це стосується лише самого тебе – і, так само як відвідування вбиральні, нікого більш не цікавить.

– Сексуальна проблема, – казав Хемонд, високий, худий молодик, що мав жінку та двох дітей, але був значно прихильніший до своєї друкарки, – полягає в тому, що в ній нема ніякої проблеми. Коротко кажучи, й самої проблеми немає. Ми не супроводжуємо чоловіка до клозету, то чого ж ми маємо його проводжати до ліжка, де він спить з жінкою? А проблема тільки в цьому. Якщо ми не звертатимемо уваги на цю другу річ так само, як і на першу, проблема зникне. Все це взагалі безглуздо і безмозко. Проблема тільки в недоречній цікавості.

– Спокійніше, Хемонде! Якщо ти побачиш, що хтось займається коханням із Джулією, ти ж розлютишся; а якщо він продовжуватиме, зовсім дійдеш до точки…

Джулія була дружиною Хемонда.

– Ну ясна річ! Так само, якщо хтось обпаскудить куток моєї вітальні. Є ж належне місце для таких речей.

– Ти маєш на увазі, що не будеш проти, якщо він займатиметься Джулією в якомусь затишному алькові?

Чарлі Мей говорив з легкою іронією, – він спробував трохи загравати до Джулії, а Хемонд обірвав його дуже грубо.

– Звичайно, я буду проти. Секс – це наша з Джулією особиста справа. І звісно, я буду проти, якщо поміж нас влізе хтось інший.

– Справа в тому, – мовив худорлявий і веснянкуватий Томмі Дьюкс, що значно більше був схожий на ірландця, ніж блідий і досить гладкий Мей, – справа в тому, Хемонде, що в тебе дуже сильний інстинкт власника, а також дуже сильна воля до самоствердження, і ти прагнеш успіху. Оскільки я служив у армії, я ніби збочив з дороги, якою йде світ, і зі сторони я добре бачу оце надзвичайно сильне бажання самоствердитись і досягти успіху, властиве чоловікам. Воно якось ненормально розвинулося. Вся наша особистість йому підкоряється. І, звичайно, чоловіки на зразок тебе крокують впевненіше, маючи за спиною жінку. Ось тому ти й ревнуєш. І ось чому секс для тебе – це жива динамомашина між тобою і Джулією, що приносить успіх. Якщо ж ти раптом станеш невдахою, то почнеш фліртувати, як Чарлі, якому вічно не таланить. Як правило, подружжя, таке як ви з Джулією, має на собі етикетки – як дорожня валіза. На етикетці Джулії написано: «Місіс Арнольд Б. Хемонд» – просто як на чиємусь багажі, що відправляють залізницею. А на тебе наліплено іншого ярлика – «Арнольд Б. Хемонд, вручити особисто місіс Арнольд Б. Хемонд». О так, ви маєте рацію! Духовне життя потребує затишного будинку і пристойної їжі. Ви цілком праві, воно навіть потребує розмноження. Але все це чіпляється за інстинктивне бажання успіху. Це – вісь, довкола якої обертаються всі інші речі.

Хемонд виглядав трохи зачепленим за живе. Він пишався своїм гострим розумом і тим, що не є рабом свого часу. Але не в останню чергу він бажав і успіху.

– Це правда, без грошей не проживеш, – сказав Мей. – Щоб жити, треба мати їх у певній кількості… Навіть для того, щоб мати змогу вільно мислити, потрібна деяка сума грошей, – інакше власний шлунок стане тобі на заваді. Але мені здається, треба облишити всі оті сексуальні наклейки. Ми вільні розмовляти, з ким заманеться; чому ж ми не можемо вільно займатись коханням з будь-якою жінкою, що нас вабить?

– В тобі говорить розпусний кельт, – мовив Кліффорд.

– Розпусний! То й що з того? Я не думаю, що заподію жінці більше шкоди, переспавши з нею, аніж коли з нею потанцюю… або побалакаю про погоду. Ми просто обміняємося відчуттями, а не словами, – то чом би й ні?

– Бути невибагливими, мов кролі? – спитав Хемонд.

– А хоч би й так! Чим тобі не догодили кролі? Хіба вони гірші за невротичне, бунтівне людство, сповнене нервової ненависті?

– Але ми все-таки не кролі, – сказав Хемонд.

– Авжеж! У мене є розум, я можу зробити деякі розрахунки для вирішення питань астрономії, що хвилюють мене не менш, ніж питання життя та смерті. Іноді мені дошкуляє кишковий розлад. Іноді мучить голод. І так само – сексуальний голод. Що ж з того?

– Я думаю, розлад від сексуального переїдання дошкулятиме тобі набагато серйозніше, – насмішкувато мовив Хемонд.

– Дзуськи! Я не переїдаю – і так само не кохаюся з жінками надміру. Кожен сам вирішує, скільки йому їсти. А ти хочеш змусити мене постувати.

– Не зовсім. Ти ж можеш одружитися.

– Звідки ти знаєш, що можу? Це не узгоджується з моїми розумовими процесами. Одруження може… навіть повинне… їм зашкодити. Ні, я не збираюся ступати на цю стежку. Але що ж мені – скніти у келії, як тому ченцеві? Все це маячня, хлопче. Я повинен жити й займатись своїми розрахунками. Іноді мені потрібні жінки. І я відмовляюсь городити з цього казна-що, а також не потребую чиїхось моралізувань або застережень. Я б стидався бачити біля себе жінку з наліпленою етикеткою, на якій позначене моє ім’я, немов назва залізничної станції – на пакунку з одежею.

Ці двоє чоловіків так і не пробачили один одному залицянь до Джулії.

– Є така смішна ідея, Чарлі, – сказав Дьюкс, – що секс – просто інша форма розмови, в якій ти робиш слова, замість того щоб їх вимовляти. Гадаю, це цілком правдиво. Думаю, ми можемо обмінюватися з жінками роздумами, почуттями та емоціями так само, як роздумами про погоду і таке інше. Секс має стати свого роду нормальним фізіологічним спілкуванням між чоловіком і жінкою. Ти не можеш говорити з жінкою, якщо ваші думки не співпадають; або ж теревенитимеш без жодного інтересу. І так само, якщо ти не маєш симпатії до жінки або спільних з нею почуттів, ти з нею не спатимеш. Але якщо це є…

– Якщо ти маєш подібні почуття або симпатію до жінки, ти просто повинен із нею спати, – сказав Мей. – Це єдиний правильний вихід – лягти з нею в ліжко. Так само, якщо тебе цікавить розмова з кимось, єдиний вихід – це з ним поговорити. Ти ж не прикусиш собі язика з сором’язливості, а просто казатимеш те, що хочеш сказати. Отак і з усім іншим.

– Ні, – сказав Хемонд. – Це неправильно. Наприклад, ти, Мею, розтринькуєш на жінок половину своїх сил. Ти ніколи насправді не робитимеш того, що хочеш, незважаючи на свій прекрасний розум. Надто багато сил не туди витрачається.

– Можливо… Але дуже мало чого витрачається в тебе, Хемонде, хлопчику мій, – одружений ти чи ні. Ти можеш зберігати цнотливим і незайманим твій мозок, але він стане до біса сухим. Твій безгрішний розум висохне, мов смичок – вірніше, те, що від нього лишиться. Ти його просто вибалакаєш.

Томмі Дьюкс розсміявся.

– Та годі вже, ви, двоє мудрагелів! – сказав він. – Погляньте на мене… Я не займаюся високими матеріями та чисто розумовою працею, так, іноді писну десь кілька думок. Але я неодружений і не ганяюся за жінками. Думаю, Чарлі правий: якщо йому хочеться за ними швендяти, він може робити це не надто часто, але я не застерігаю його проти швендяння як такого. А щодо Хемонда, то він має власницький інстинкт, і тому для нього відкрита як широка дорога, так і вузька хвіртка. Ось побачите, він стане світилом англійської літератури ще до того, як помре. Невмирущий класик, з голови до п’ят. Нарешті, я сам. Я – ніщо. Просто базікало. А ти що скажеш, Кліффорде? Ти згоден, що секс – це динамомашина, яка допомагає чоловікам досягти успіху в цьому світі?

Кліффорд того разу був небалакучим. Він ніколи не брав слова, для цього його ідеям вочевидь бракувало життя. Він був занадто сором’язливим і вразливим. Зараз він зашарівся і трохи знітивсь.

– Ну, – сказав він, – оскільки я сам hors de combat¹⁹, то не можу чітко висловитися з цього питання.

– Це не зовсім так, – сказав Дьюкс. – Твоя верхня частина, безумовно, не hors de combat. Твій розум живе повним життям. То дай нам почути твої думки.

– Ну, – промимрив Кліффорд, – навіть якщо так, не думаю, що цих думок в мене так уже й багато… Я думаю, треба одружуватись – і по всьому. Бо для чоловіка й жінки, які дорогі одне одному, це – велика річ.

– Що значить – велика річ? – спитав Томмі.

– О… в першу чергу це – близькість, – промовив Кліффорд, соромлячись, наче жінка.

– Ну, ми з Чарлі вважаємо, що секс – це різновид спілкування… Як розмова. Хай якась жінка почне розмовляти зі мною на сексуальні теми, – мені одразу ж здасться природним піти з нею в ліжко для завершення розмови… На все свій час. Жаль, жодна жінка не починає зі мною про це розмови, тому я лягаю спати сам, і не так вже воно й погано… принаймні сподіваюся, що це так, – бо звідки мені знати? В усякому разі, я не переймаюся астрономічними розрахунками і не пишу невмирущих творінь. Я просто такий собі чолов’яга, що простирчав у армії все своє життя…

Запала тиша. Четверо чоловіків курили. І Конні також сиділа там, і робила черговий стібок у своєму вишиванні… Так, вона сиділа там! Вона повинна була мовчати, ні пари з вуст. Вона мала бути тихою, як мишка, і не втручатися в страшенно серйозні теревені високомудрих мужів. Але вона мала бути тут. їм не так гарно велося без неї; їхні думки не текли з такою невимушеною вільністю. Кліффорд ставав запальним і нервовим, в нього мерзли ноги, і йому було не до розмови. Томмі Дьюкс вправлявся краще, проте і його трохи надихала її присутність. Хемонд їй не подобався: він був такий закоханий у власний розум. А Чарлі Мей, хоча й приваблював її чимось, здавався дещо грубим і неохайним, незважаючи на свої зірки.

Скільки вечорів Конні сиділа отак, слухаючи балачки чоловіків! Цих чотирьох, або ще одного, або двох інших. Те, що вони рідко доходили згоди, її не турбувало. їй подобалося слухати їхні розмови, особливо якщо серед них був Томмі. Це було так смішно. Чоловіки, замість того щоб тебе цілувати і пестити твоє тіло, розкривають перед тобою свій розум. От сміхота! Але який же він холодний, цей розум!

І все ж таки вони трохи її дратували. Вона більше поважала Майкліса, при згадці про якого їх сповнювала така лють до цього вискочки, до цього заброди, до цього неотесаного хама. Заброда й хам чи ні, він, однак, жив на свій власний розсуд. Він просто не пішов за ними у словесні хащі, на парад досконалих розумів.

Конні подобалося духовне життя – воно її хвилювало, але вона подумала, що все це заходить надто далеко. їй подобалося бути тут, у тютюновому диму цих славних вечірок давніх друзів, як вона їх для себе називала. Вона тішилася, навіть пишалася тим, що вони не можуть розмовляти без її мовчазної присутності. Вона шанувала мислення… а ці чоловіки, врешті-решт, намагалися мислити чесно. Та певною мірою все це нагадувало кота, що не може стрибати. Всі вони про щось говорили, а яке значення це мало для її життя, їй важко було сказати. Навіть Мік не міг їй того пояснити.

Але Мік взагалі не намагався нічого робити, він просто хотів плисти за течією власного життя і, де вдасться, перетинати шлях іншим людям – так само як вони це робили щодо нього. Він був справді поза суспільством, і саме це настроювало проти нього Кліффорда й «давніх друзів». Кліффорд і «давні друзі» не протиставляли себе суспільству; вони хотіли рятувати людство або принаймні повчати його.

Під час однієї з піднесених розмов недільного вечора бесіда знову торкнулася любовної теми.

– Благословенний будь зв’язок, що поріднив серця в чомусь там…²⁰ – сказав Томмі Дьюкс. – Хотів би я знати, що це за зв’язок… Зв’язок, що поєднує нас із вами, – це наші розумові сутички. І незважаючи на це, ми все ж таки справді пов’язані одне з одним. Ми розбігаємося в різні боки і говоримо дошкульні речі одне про одного, як і всі кляті інтелектуали в цьому світі. Як і всі кляті людці в цьому світі, якщо хочете, – адже всі так роблять. Ми розбігаємося в різні боки й прикриваємо свої лихі думки одне про одного солоденькими лестощами. Цікаво, що духовне життя квітне наче тільки тоді, коли сягає корінням у злість, невимовну і незбагненну злість. Так було завжди! Погляньте на Сократа, Платона і усе це кодло. Скільки у них неприхованої злості, скільки радощів, коли доведеться розірвати когось на шматки… Протагора²¹ чи кого там іще! А Алківіад²² і всі оті його учні – малі цуцики, що ладні гризтись без упину! Зізнаюся, що все це схиляє мене надати перевагу Будді, який спокійно сидить собі під священним деревом, або Ісусові, що розповідає учням маленькі недільні притчі, мирно, без усяких розумових вибухів. Ні, щось справді негаразд із нашим духовним життям, у самій його основі. Воно коріниться у злості й заздрощах. А дерево пізнається з його плодів.

– Я не думаю, що всі ми такі злі, – заперечив Кліффорд.

– Любий Кліффорде, поміркуй про те, як ми розмовляємо один з одним, – усі ми. Я сам набагато гірший за будь-кого. Я віддаю перевагу невимушеній злості над солоденькими лестощами, бо вони отруйні; і коли я починаю говорити, що за гарний хлопець цей Кліффорд і так далі, – бідолашному Кліффордові можна тільки поспівчувати. Заради Бога, кажіть про мене капосні речі, – тоді я знатиму, що чогось вартий. Не вдавайтесь до солоденьких лестощів, а то мені кінець.

– О, та я справді гадаю, що ми гарно ставимось одне до одного, – сказав Хемонд.

– Я ж кажу тобі, ми повинні… ми говоримо дошкульні слова один одному та один про одного поза очі! І в цьому я гірший за всіх.

– А я вважаю, що ти плутаєш духовне життя з критичною діяльністю. Я згодний, Сократ дав критичній діяльності гарний початок, але він досяг навіть більшого, – повчально мовив Чарлз Мей. «Давні друзі» завжди ховали під удаваною скромністю отаке пишномовство. Все це було ніби виголошеним ex cathedra²³, хоч і претендувало на невимушеність.

Дьюкс відмовився обговорювати Сократа.

– Це правда, критицизм і знання – не одне й те саме, – сказав Хемонд.

– Звісно, ні, – підтакнув Беррі, смуглявий, сором’язливий хлопець, що заїхав побачитись із Дьюксом і залишився на ніч.

Всі подивилися на нього так, ніби раптом заговорила віслиця²⁴.

– Я не казав про знання… Я казав про духовне життя, – засміявся Дьюкс. – Справжнє знання виходить з усієї нашої особини – із шлунка або з пеніса – тією ж мірою, що з мозку й розуму. Розум може тільки аналізувати й раціоналізувати. Поставте розум і глузд заправляти над усім іншим, і все, що вони можуть вдіяти, – це критикувати й змертвлювати усе. Більше вони ні на що не здатні. Це дуже важливо. Господи, цей світ потребує критики щодня… він докритикується до смерті. Тому давайте жити розумним життям і уславлювати свою злість, і здирати завісу з отих давніх, струхлявілих баєчок. Але завважте: поки ми просто живемо, ми якось органічно поєднуємося з усім навколишнім життям. А почавши духовне життя, ми зриваємо яблуко. Ми розриваємо зв’язок між яблуком та деревом, органічний зв’язок. І якщо в нас нема нічого, окрім духовного життя, тоді ти сам – зірване яблуко… ти впав з дерева. І тоді з’являється логічна потреба бути злим, оскільки природна потреба зірваного яблука – це гниття.

Кліффорд округлив очі: все це здавалося йому маячнею. Конні тихенько всміхнулась сама до себе.

– Ну тоді ми всі – зірвані яблука, – мовив Хемонд досить в’їдливо й розлючено.

– То давайте зробимо з себе сидр, – сказав Чарлі.

– А якої ви думки про більшовизм? – докинув смуглявий Беррі, так, ніби все до цього велося.

– Браво! – рикнув Чарлз. – Якої ви думки про більшовизм?

– Вперед! Рознеси більшовизм на друзки, – заохотив Дьюкс.

– Боюся, більшовизм – це надто велике питання, – серйозно сказав Хемонд, похитавши головою.

– Більшовизм, я гадаю, – сказав Чарлз, – це просто найвищий ступінь ненависті до того, що вони звуть буржуазністю. А що таке буржуазність, досі не визначено. Крім усього іншого, це капіталізм. Почуття й емоції також є, безперечно, буржуазними, тому доводиться створювати людину, яка буде їх позбавлена.

Тоді індивід, кожна окрема особистість – це також буржуазне, отже, воно має бути задавлене. Ти повинен розчинитися в чомусь більшому, радянсько-соціалістичному. Навіть організм є також буржуазним; ідеал повинен бути механічним. Тому залишається лише певна одиниця, неорганічна, складена з багатьох інших, але однаково важливих частин – машина. Кожна людина – частка цієї машини, а її рушійна сила – це ненависть… ненависть до буржуазії. Оце і є для мене більшовизм.

– Абсолютна правда! – сказав Томмі. – Але він також здається мені досконалим зображенням індустріальної ідеї. Стисло кажучи, це ідеал власника фабрики за винятком того, що він заперечує ненависть як рушійну силу. Але ненависть є тією ж самою, ненависть до життя як такого. Гляньте лишень на оцей Мідленд, хіба він не жалюгідний?.. Але це також частина духовного життя, вірніше, його логічний розвиток.