Kitabı oku: «Польсько-радянська війна 1919–1921 рр.», sayfa 2

Східна політика Польщі в 1919–1921 роках

Нині Польща практично не має кордонів і все, що ми можемо отримати в цьому відношенні на заході, залежить від Антанти і від того, чи хоче вона більш-менш притиснути Німеччину. На сході – це інша справа; ось двері, які відкриваються і закриваються, і це залежить від того, хто відкриє їх силою і наскільки широко…

Юзеф Пілсудський

Якщо при визначені західних, південних та північних кордонів керівництво Польщі вимушене було рахуватися з проголошеним на Паризькій мирній конференції етнічним принципом, то зовсім іншою була його політика стосовно земель на сході. Значна більшість польської громадськості займала позицію, що відроджена Польща має формальне право на всі території, що входили до І Речі Посполитої перед першим її поділом 1772 р. Щоправда поляки, усвідомлюючи нереальність реалізації таких планів, були готові до поступок, але рішуче відкидали висунуті після 1917 р. проєкти будівництва Польської держави в етнічних кордонах, що обмежувалися до Великопольщі, Західної Галичини і Королівства Польського. Польський політичний істеблішмент підкреслював, що на значних теренах на схід від річок Буг та Сян поляки складали не тільки суспільну та майнову еліту, але й значну частину населення. А Вільно та Львів належали до найважливіших осередків польського політичного, культурного й інтелектуального життя. Попри те такі територіальні прагнення поляків зіштовхнулися передусім із бажанням українців та литовців до створення власних національних. Суперечки за Віленщину та Східну Галичину вирішили лише виграні Польщею воєнні дії. Проте ті, хто програли, не побажали миритися з поразкою і готувалися до реваншу.

У політичних колах тодішньої Польщі домінували дві концепції забезпечення національної безпеки країни, яка опинилася між Німеччиною та Росією. У таборі керівника польського націоналізму Романа Дмовського основним ворогом Польщі вважали Німеччину. Він не вірив у державотворчий потенціал українського й білоруського національних рухів. Роман Дмовський висловлювався за поділ білоруських й українських земель між Польщею і Росією більш-менш по лінії кордону перед другим поділом І Речі Посполитої 1793 р. Такий підхід мав забезпечити Польщі воєнно-стратегічні переваги та водночас забезпечити реалізацію політики асиміляції місцевого непольського населення.

Юзеф Пілсудський, на противагу Роману Дмовському, розумів значення молодих національних рухів у Центральній і Східній Європі. Він розраховував, що, опираючись на їхні спільні побоювання перед російським імперіалізмом та більшовизмом, вдасться збудувати федерацію народів між Балтійським і Чорним морями. Так, в основу федералістської концепції соціаліста Ю. Пілсудського було покладено ідею боротьби польської армії проти «східного панування більшовиків з тим, щоб допомогти європейським народам зберегти свободу і перетворити Східну Європу у федерацію вільних народів, що об’єднаються навколо Польщі».

Федеративні плани Ю. Пілсудського, хоч і передбачали створення незалежної України, Литви, Грузії, а можливо навіть Білорусі, мали, однак, один прорахунок – вони визначали, що Польща відіграватиме провідну роль у цій федерації.

Проте литовці рішуче відкинули пропозиції стосовно будь-якої співпраці, а в боротьбі за Вільно уклали навіть угоду з Радянською Росією.

Українців, в особі Симона Петлюри, до союзу з Польщею схилила тільки мілітарна катастрофа УНР. Остаточного удару федеративна концепція зазнала після поразки польсько-українських військ під час Київського походу 1920 р. і підписання польсько-радянського мирного договору у березні 1921 р., у якому поляки визнали владу більшовиків у радянських України й Білорусі.

Таким чином, Ю. Пілсудський, намагаючись втілити в життя федералістську ідею, врешті-решт доклав немало зусиль до встановлення східного польського кордону, лінія якого була близькою до бачення Романа Дмовського.

Утворення польсько-радянського фронту

Більшовизм – хвороба, властива Росії. Це ніколи не дасть глибоких коренів у країнах, які не є повністю російськими.

Юзеф Пілсудський

Після завершення Першої світової війни у листопаді 1918 р. збройні сили Радянської Росії та Польщі розпочинають захоплення українських, білоруських та литовських земель, залишених австро-німецькими військами.

17 листопада 1918 р. радянські війська Західної армії перетнули визначену Брестським мирним договором демаркаційну лінію у напрямку на Полоцьк, Могильов, Бобруйськ та Гомель.

16 грудня 1918 р. було проголошено Литовську Соціалістичну Радянську Республіку, а 5 січня 1919 р. Вільно (Вільнюс) проголошено її столицею. 1 лютого 1919 р. – Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку, а 27 лютого їх було об’єднано у Литовсько-Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку зі столицею у Вільно.

У січні 1919 р. радянський російський уряд розв’язав Другу радянсько-українську війну. Частини Червоної армії здійснюючи наступ проти УНР, займають 7 січня 1919 р. – Харків, 28 січня – Полтаву, 2 лютого – Овруч, а 5 лютого – столицю УНР Київ.

З усіх режимів і армій, які воювали в Україні 1919 р., більшовики мали найбільший вплив і найдовше володіли Києвом: з лютого до серпня 1919 р., а потім знову в грудні 1919 р.

У середині лютого 1919 р. Червона армія оволоділа лінією Поневеж (Паневєжис) – Слонім – Береза Картузька – Іванове (Янів) – Сарни.

Водночас відбувається просування на схід, на українські землі, збройних сил Польщі, що мало наслідком збройне польсько-українське протистояння.

Початок польсько-українського збройного конфлікту було пов’язано з подіями 1 листопада 1918 р.

Уночі з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українці під керівництвом Дмитра Вітовського розпочали акцію переймання влади у Львові. В історію ці події увійшли як Листопадовий зрив, ознаменувавши початок державотворення у Східній Галичині та проголошення Західно-Української Народної Республіки.

1 листопада 1918 р. за зброю взялися члени Польської військової організації (ПВО), Польського допомогового корпусу (ПДК) та польські військові кадри («Сокіл», «Гвязда», «Скала», молодіжні, студентські та жіночі організації) на чолі з Чеславом Мончинським. Повстанці опанували район залізничного вокзалу разом зі складами зброї й амуніції. У важких боях поляки здобули стратегічну залізничну лінію Перемишль – Львів, що забезпечило можливість отримати допомогу з заходу. Українці розпочали обстріл й кількамісячну облогу міста.

Майже одночасно з боями за Львів розгорілися бої за Перемишльську фортецю і контроль над Бориславсько-Дрогобицьким басейном. 11 листопада українці втратили Перемишль. Так розпочалася справжня польсько-українська війна. Незважаючи на захоплення Львова, уряду ЗУНР вдалося встановити досить ефективний контроль над більшою частиною Східної Галичини.

Поворотним моментом у польсько-українській війні став прихід до Галичини у травні 1919 р. так званої «Блакитної армії» під командуванням генерала Юзефа Галлера, яка була сформована у Франції з польських військовополонених і озброєна Антантою. Цю армію було відправлено на Східний фронт для боротьби з більшовиками, але Ю. Галлер розгорнув її проти українських військ у Східній Галичині. Завдяки чому польським військам вдалося витіснити погано озброєну УГА (Українська Галицька Армія) на схід. 16–18 липня 1919 р. останні її частини перейшли річку Збруч, щоб об’єднатися з українськими військами Симона Петлюри, залишивши всю Східну Галичину у руках польської влади.

У листопаді 1918 р. польські військові частини зайняли також Холмщину і Західну Волинь, але у січні 1919 р. частини Армії УНР відтіснили їх на захід і 22 січня ненадовго звільнили Володимир-Волинський. Бойові дії між Військом Польським та Армією УНР на Волині призвели до зайняття поляками 24 січня 1919 р. Володимира-Волинського, 7 лютого – Ковеля, 16 лютого – Маневичів.

Польща таким чином прагнула розширити свій кордон якомога далі на схід із метою послабити радянську Росію та відмежуватися від неї союзних і об’єднаних у федерацію з Польщею держав – Литви, Білорусі та України.

Керівництво радянської Росії планувало насамперед насадити радянський тип державності якомога далі на захід, головним чином на землі колишньої Російської імперії. Представники радянської Росії неодноразово пропонували полякам встановити дипломатичні відносини та розпочати переговори про кордони, однак Начальник Польської держави Ю. Пілсудський не йшов на це, зважаючи на загальну антибільшовицьку політику держав Антанти, на фінансову і військову допомогу яких він розраховував. Неофіційні контакти між Польщею і Радянською Росією, однак, підтримувалися через окремих представників та окремі місії.

Польським великодержавним концепціям розширення кордонів Польської держави у напрямку сходу протистояла ідея всесвітньої соціалістичної революції радянської Росії, яка, за задумом одного з тогочасних більшовицьких лідерів Л. Троцького полягала в «експорті революції» в Європу силами Червоної армії.

Більшовицькі лідери були переконані в необхідності утримання під своєю владою національних окраїн колишньої Російської імперії, особливо західних, оскільки саме їх територію найліпше використати як плацдарм для майбутньої боротьби разом із західноєвропейським пролетаріатом по втіленню ідеї всесвітньої соціалістичної революції в країнах Європи, успішно завершивши розпочату ними в жовтні 1917 р. справу соціалістичної революції.

Особливого значення у зв’язку з цим набули для радянської Росії території України й Білорусі, де розгорталися процеси національного державотворення. Тому більшовики не зупинялися ні перед чим, навіть військовими діями, щоб встановити на цих теренах радянську владу.

Боротьба між Польщею та Радянською Росією – двома головними політичними гравцями у Східній Європі – спочатку відбувалася на дипломатичному рівні. У жовтні 1918 р., перед проголошенням незалежності Польщі, радянський нарком закордонних справ Георгій Чичерін запропонував скерувати посла у Варшаву. Його вибір впав на Юліана Мархлевського. Діалог із першим польським міністром закордонних справ Леоном Василевським був відзначений повною відсутністю довіри та конструктиву. Л. Василевський відмовився обговорювати питання встановлення дипломатичних відносин між Польщею та Радянською Росією до того часу, до поки керівник місії Регентської Ради в Москві, Александр Ледницький не буде звільнений з ув’язнення. Польський міністр також виступав проти присутності польських підрозділів у Червоній армії, особливо їхнього використанні проти польської Самооборони у Вільно.

Г. Чичерін, своєю чергою, вказував на присутність польських підрозділів в Добровольчій армії («Білий рух» або «Біла армія») і висунув протест проти вбивства у Польщі членів радянської делегації Червоного Хреста. Ця делегація, під керівництвом польського комуніста Броніслава Весоловського, прибула у Варшаву 20 грудня 1918 р., щоб обговорити питання репатріації російських військовополонених, що перебували на території Польщі після закінчення Першої світової війни. Проте члени радянської делегації одразу були заарештовані за підозрою у веденні підривної пропаганди і формально були вислані з Польщі та розстріляні біля демаркаційної лінії польськими жандармами. Цей інцидент відбувся 2 січня 1919 р. і зіпсував шанси на переговори двох інших місій – радянської торгівельної делегації, під керівництвом колишнього члена польської соціалістичної партії Вінцента Ястржебського, і польської місії, під головуванням Александра Венцковського, яка не змогла дістатися Москви до початку воєнних дій. Проте А. Венцковський все ж вручив Г. Чичеріну лист від польської соціалістичної партії з пропозицією провести вільні вибори на спірних територіях. Коли ж Г. Чичерін погодився, пропозиція поляків несподівано була відкликана. Очевидно, вона не була схвалена Юзефом Пілсудським.

Таким чином, нерегулярні переговори між представниками Польщі та Радянської Росії реальних результатів не мали, навіть не відбулося встановлення дипломатичних відносин. Керівництво Польщі продовжувало звинувачувати Радянську Росію в агресивній та імперіалістичній політиці, адже її війська, окупувавши Литву й Білорусь, одразу здійснили заходи по встановленню радянської моделі влади. Вбачаючи у таких діях агресивність політики з боку Радянської Росії, польська влада не могла пасивно спостерігати за тим, що на її східних кордонах відбувається формування антипольські налаштованого блоку держав.

Першою наступ на залишену німецькими військами територію, яка утворила вакуум між відродженою Польщею та Радянською Росією, розпочала остання.

16 листопада 1918 р. більшовики силами утвореної Західної армії зайняли Мінськ та Вільно. Невдовзі радянське командування наказало провести глибоку розвідку під кодовою назвою «Мета Вісла» до 12 січня 1919 р. у напрямку річок Німану та Щари, а до 12 лютого до річки Буг.

Польське населення цих земель створило Комітет Захисту Східних Окраїн (КЗСО), який ще у листопаді 1918 р. звернувся до уряду Польщі стосовно допомоги у боротьбі з більшовицькою агресією. Це дозволило Ю. Пілсудському обґрунтувати свої плани експансії на схід під гаслом захисту поляків на цих територіях. Представники Польщі почали переговори з командуванням німецького «Обер-Осту» (німецьким командуванням у Росії) щодо гарантій безпеки евакуації німецьких військ зі сходу і заміну їх польськими частинами. Відповідна угода була ухвалена на початку лютого 1919 р.

Таким чином, 9—14 лютого 1919 р. німецькі війська пропустили польські частини на лінію р. Неман (до Скіделя) – р. Зельвянка – р. Ружанка – Пружани – Кобрин. Незабаром до цієї лінії, тільки з іншої сторони, підійшли частини Західного фронту Червоної армії. Внаслідок чого утворився польсько-радянський фронт на території Литви та Білорусі.

Перший військовий конфлікт підрозділів Червоної армії з підрозділами Війська польського розпочався з незапланованої сутички у Західній Білорусі 14 лютого 1919 р., коли о 7.00 ранку капітан А. Меницький із польського віленського підрозділу (57 солдат і 5 офіцерів) спробував оволодіти містечком Береза Картузька (тепер місто Береза в Білорусі). Проте, воно уже було зайняте більшовиками. Відбувся короткий бій, в ході якого 80 червоноармійців потрапили у полон. Так розпочалася польсько-радянська війна.