Kitabı oku: «40 днів Муса-Дага», sayfa 2

– Дасться чути.

Коли вони знову сходять на вершину Дамладжка, з Йогонолука долинає ранковий благовіст. Шлях у долину займає близько години. Їм треба поквапитися, щоб почути хоча б другу половину літургії. В Азіру дехто із зустрічних вітає Багратянів:

– Доброго ранку!

Жителі Азіру ходять у йогонолукську церкву. Туди всього п’ятнадцять хвилин пішки. В Азіру на вулицях біля будинків стоять столи, між ними перекинуті великі дошки. На дошках білосніжна маса – кокони гусениці шовкопряда, вони виводяться на сонці.

Ґабріель розповідає Стефану, що прадід хлопчика, Аветіс Багратян, був сином шовківника і свій життєвий шлях почав із того, що замолоду, в п’ятнадцять років, їздив до Багдада закуповувати шовкопрядів.

На півдорозі до Йогонолука Багратянам трапляється старий жандарм Алі Назіф. Поважний заптій¹⁰ належить до числа тих десяти турків, котрі ось уже скільки років живуть у вірменських селах у мирі та злагоді з місцевими. Під його керівництвом служить п’ять жандармських чинів. Вони, втім, часто змінюються, тоді як сам Алі Назіф, як і раніше, на своєму посту непорушний, як Муса-Даг. Є, крім них, ще один представник султана: горбань-листоноша з родиною. По середах і неділях він розносить пошту з Антіохії.

Алі Назіф сьогодні чимось засмучений і стурбований. Цей кошлатий представник оттоманської влади, мабуть, дуже поспішає у службових справах. Рябе обличчя під насунутою на брови облізлою папахою лисніє від поту. Зброя войовничої кавалерії, шабля, бовтається між кривих ніг. При зустрічі з ефенді Багратяном він зазвичай стає по стійці «струнко», а нині тільки відкозиряв, і вигляд у нього був при цьому дещо спантеличений. Ґабріель настільки здивований поведінкою жандарма, що довго дивиться йому вслід.

Церковним майданом Йогонолука квапливо пробираються парафіяни, котрі прибули здалеку і тому спізнилися. Жінки – в яскравих, вишитих гладдю хустках, у зібганих спідницях. Чоловіки – в шароварах, поверх яких носять ентарі – щось на зразок жупана. Обличчя їхні суворі, зосереджені.

Сонце сьогодні гріє по-літньому, заливає світлом яскраву білизну отинькованих будинків. Оселі ці здебільшого одноповерхові і нещодавно побілені. Це – будинок священика Тер-Айказуна, будинок лікаря, будинок аптекаря і великий муніципальний дім, що належить йогонолукському дуці, мухтару¹¹ Товмасу Кебусяну.

Церква Примноження чинів янгольських стоїть на широкому цоколі. До її порталу ведуть просторі сходи. Засновник Аветіс Багратян наказав архітекторові збудувати церкву за зразком, але менших розмірів, знаменитої національної святині, яка є на Кавказі. З відчинених дверей ллється спів хору, що супроводжує літургію. Крізь густий натовп видніється в темряві, в мерехтінні свічок, вівтар. Сяє золотий хрест на червоному фелоні Тер-Айказуна.

Ґабріель і Стефан заходять у портал. Їх зупиняє вихователь Стефана, Самвел Авакян. Він нетерпляче чекає їх.

– Пройдіть уперед, Стефане, – наказує він хлопчикові. – Ваша матінка чекає на вас.

І коли Стефан зникає в гомінкому натовпі тих, хто молиться, Авакян рвучко звертається до Багратяна:

– Маю повідомити вам, що у вас відібрали паспорти. Іноземний і місцевий, дозвіл на проживання. З Антіохії прибули три чиновники.

Ґабріель уважно розглядає обличчя цього студента, котрий уже кілька років живе спільним життям із сім’єю Багратянів. Обличчя вірменського інтелігента. Високе, трохи похиле чоло. Насторожений, глибоко стурбований погляд за скельцями окулярів. Печать вічної покірності долі і водночас ясно виражена готовність до опору, готовність будь-якої миті відбити удар супротивника. З хвилину Ґабріель вивчає це обличчя і лише потім питає:

– І що ви зробили?

– Мадам усе віддала чиновникам.

– І звичайний паспорт також?

– Так. Закордонний і тескере¹².

Багратян сходить з паперті, запалює цигарку і в задумі робить кілька затяжок. Тескере – дозвіл на проживання, документ, що дає право вільно пересуватися територією Османської держави. Без цього клаптика паперу підданий султана теоретично з одного села в інше не має права поїхати. Ґабріель відкидає цигарку і виправляє плечі.

– Це означає тільки те, що сьогодні або завтра я маю з’явитися в Алеппо, в свою частину.

Авакян переводить погляд на глибоку колію, прокладену нещодавнім дощем на церковному майдані.

– Навряд чи це означає, що вас викликають в Алеппо, пане Багратян.

– Нічого іншого це не може означати.

Голос Авакяна звучить зовсім тихо:

– Від мене також зажадали паспорт.

Багратян стримує сміх.

– Отже, і вам треба з’явитися в Антіохію на огляд у військовий комісаріат. Цього разу це не жарт. Але не переймайтеся. Ми ще раз визволимо вас, заплатимо податок за звільнення від військової повинності, ось і все. Ви потрібні мені для Стефана.

Авакян не зводить очей із колії.

– Добре, я молодий, але доктор Алтуні, аптекар Грікор, пастор Нохудян, либонь, не підлягають мобілізації. А тескере відібрали й у них.

– Це точно? – схоплюється Ґабріель. – Хто відібрав? Що це за адміністративні органи? Чим вони це пояснюють? І взагалі, де ці добродії є? Мені дуже хочеться з ними поспілкуватися.

Авакян відповідає, що чиновники разом із загоном кінної жандармерії півтори години тому відбули у напрямку Суедії. А розпорядження про паспорти поширюється тільки на вищий прошарок суспільства, адже простий селянин чи ремісник ніякого тескере все одно не має, в кращому випадку йому видають дозвіл торгувати на базарі в Антіохії.

Багратян широкими кроками ходить туди-сюди, забувши про вчителя. Потім зупиняється і каже владно:

– Ідіть до церкви, Авакяне. Я також потім прийду.

Але він не має наміру слухати літургію, хоча скорботний хор звучить зараз особливо до ладу і потужно. Повільно, опустивши у роздумах голову, перетинає чоловік площу, звертає на поперечну вулицю і виходить до того місця, де дорога в маєток утворює рогачку. Не заходячи в будинок, Ґабріель зупиняється біля стаєнь і наказує сідлати баского коня – колишню гордість брата Аветіса.

«Шкода, що Христофора немає на місці, взяв би його з собою». Чоловік бере в поводирі конюха. Чіткого уявлення про те, що буде робити, у нього немає. Однак якщо пустити коня риссю, до полудня можна встигнути в Антіохію.

Розділ другий
Конак Хам Селамлік¹³

Антіохійський хюкюмет, як називають тут конак – резиденцію начальника округу, каймакама, – розташований у нижній частині нагірної фортеці. Це брудний, але місткий будинок, бо Антак’я – одна з найзалюдненіших провінцій Сирії.

Ґабріель залишив конюха з кіньми біля Оронтського моста і давно вже чекає у великій конакській канцелярії. Він вручив секретареві свою візитівку, сподіваючись потрапити на прийом до самого каймакама.

Приймальня була облаштована на турецький манір. Багратян знає все тут досконало. З сирої стіни обсипається штукатуркою незграбна олеографія, що зображує султана, два-три вислови з Корану, в рамочках. Шибки майже всюди розбиті та затулені фанерою. Підлога запльована, усіяна недопалками, в корості бруду.

За порожнім канцелярським столом сидить чиновник і, втупившись удалечінь, час від часу цокає язиком. Ніхто не зважає на хмару тлустих м’ясних мух, що влаштували тут свій огидний концерт. Уздовж стін тягнуться низькі лави. На них очікують кілька відвідувачів. Турецькі й арабські селяни. Один із них не погидував сісти на забруднену підлогу, розстеливши під собою свій довгий бурнус, немов мав намір зібрати все сміття. Кислуватий, що віддавав кирзою, запах поту, курива, відсталості й убогості. Ґабріель знав, що в кожній країні канцелярії урядових установ пахнуть по-своєму. Але всім канцеляріям властиве одне: повітря, насичене міазмами страху та покори, з якими маленькі люди сприймають як невідворотне стихійне лихо свавілля державної влади.

Нарешті строкато одягнений секретар із поблажливим виглядом провів відвідувача в меншу та чистішу кімнату, яка відрізнялася від інших ще й тим, що вікна в ній були цілі, стіни обклеєні шпалерами, а на письмовому столі лежали розкладені теки.

Замість портрета султана на стіні висіла велика світлина Енвера-паші на коні. Ґабріель побачив парубка, котрий сидів за столом, рудого, в ластовинні, з короткими, за англійською модою, вусиками. Ґабріеля прийняв не каймакам, а мюдір¹⁴, у чийому віданні було узбережжя – Суедія. Найвизначнішими в зовнішності господаря кабінету були неймовірно довгі, ретельно доглянуті нігті. Занадто щільно облягаючий його маленьку, субтильну постать сірий костюм у поєднанні з червоною краваткою та канарково-жовтими черевиками на шнурках довершував образ.

Ґабріель одразу ж здогадався: «Він – із Салонік!» Ніяких даних для цього чоловік не мав, судив тільки за зовнішністю молодого чиновника. Салоніки були колискою молодотурецького національного руху, затятих прихильників західної орієнтації, котрі сліпо схилялися перед усіма формами європейського прогресу. Мюдір, без сумніву, належав до прихильників, а можливо, навіть і до членів «Іттіхата» – таємничого «Комітету єдності та прогресу», який зараз користувався необмеженою владою в імперії каліфа.

Мюдір прийняв відвідувача дивовижно чемно і навіть підсунув йому крісло ближче до письмового столу. Запалені очі чоловіка з рідкими, як у всіх рудих людей, віями весь час дивилися повз, уникаючи погляду Багратяна. Ґабріель знову, деще підкреслено, назвався. Мюдір злегка схилив голову:

– Знатний рід Багратянів нам відомий.

Не можна було не визнати, що слова і вся звичка мюдіра справили на Ґабріеля приємне враження. Голос відвідувача зазвучав упевненіше.

– Сьогодні у декого з моїх земляків, та й у мене також, відібрали паспорти. Це було зроблено за розпорядженням місцевої влади. Ви про це знаєте?

Мюдір довго мізкував, гортав папки, даючи зрозуміти, що, будучи вкрай перевантажений справами ввіреного йому відомства, не може тримати в пам’яті всілякі дрібниці. Нарешті він зволив згадати:

– Авжеж, певна річ! Паспорти. Цей захід вжили не за розпорядженням місцевої влади, а згідно з приписом його ясновельможності пана міністра внутрішніх справ.

Він витягнув видрукуваний на машинці аркуш і поклав перед собою. Либонь, мав намір, якщо відвідувач забажає, прочитати указ міністра внутрішніх справ Талаат-бея повністю.

Ґабріель поцікавився, чи поширюється цей припис на всіх без винятку. Відповідь прозвучала дещо ухильно: широких народних мас це навряд чи торкнеться, адже паспорти найчастіше є тільки у багатих купців, гендлярів та інших осіб такого штибу.

Ґабріель не міг відірвати очей від довгих нігтів мюдіра.

– Я провів усе життя за кордоном, у Парижі.

Чиновник знову схилив голову:

– Нам це відомо, ефенді.

– Тому не звик до протизаконного позбавлення волі…

Мюдір поблажливо посміхнувся.

– Ви переоцінюєте значення цього заходу, ефенді. Адже ми зараз воюємо. Втім, нині німецькі, англійські та французькі громадяни також змушені миритися багато з чим, до чого раніше не були звичні. В усій Європі відбувається саме таке. Прошу також взяти до уваги, що ми перебуваємо безпосередньо в тилу Четвертої армії, а отже, у військовій зоні. Тому й необхідний контроль над пересуванням людей і транспорту.

Пояснення звучало переконливо, і на душі Багратянові стало легше. Те, що сталося сьогодні вранці і через що він щодуху мчав до Антіохії, відразу втратило гостроту. Держава змушена захиститися. Чутки про шпигунів, зрадників, дезертирів не припиняються. Не можна судити про адміністративні заходи з йогонолукської глушини.

Подальші аргументи мюдіра також провадили до того, щоб розсіяти тривогу та недовіру вірменина. Справді, міністр відібрав паспорти, але це не означає, що у випадку особливих, вагомих обставин не можуть бути видані нові документи. Для цього провінція має компетентні органи в Алеппо. Ефенді Багратяну, природно, відомо, що його вельможність валі¹⁵ Джелал-бей – найдобріший і найсправедливіший губернатор у всій імперії. Прохання з цього приводу можна буде з позитивною резолюцією переправити звідси в Алеппо. Тут мюдір раптом змінив тему:

– Якщо не помиляюся, ефенді, ви – військовозобов’язаний…

Багратян коротко виклав суть справи. Ще вчора, можливо, він попросив би цього чиновника дізнатися, чому його досі не викликали в армію. Але ці кілька годин усе змінили. Думки про війну, Жульєтту та Стефана пригнічували неймовірно. У Багратяна вичерпалося почуття обов’язку, обов’язку турецького офіцера. Тепер він сподівався, що в Алеппо відділ кадрів про нього забув. Уже краще не привертати до себе увагу. Але тут чоловікові відкрилося, як добре обізнана антіохійська влада про все, що стосувалося Ґабріеля. Запалені очі мюдіра дивилися на нього приязно.

– Бачите, ви військовий і начебто перебуваєте у відпустці, тому тескере вам ні до чого.

– Але моя дружина і син…

Він не договорив, його раптом осяйнув зловісний здогад: «Ми в пастці». В цю мить відчинилися двостулкові двері з суміжної кімнати. У канцелярію увійшли двоє: літній офіцер і – Ґабріель відразу зрозумів – каймакам. Начальник округу був довготелесий, пихатий чоловік у сірому пом’ятому мундирі. Важкі жовтувато-чорні мішки під очима нависали над безкровними одутлими щоками – у каймакама явно була хвора печінка. Багратян і мюдір встали. Каймакам не удостоїв вірменина увагою. Тихим голосом він віддав своєму підлеглому якесь розпорядження, недбало приклав пальці до фески на знак вітання і разом із своїм супутником покинув приміщення, вважаючи, вочевидь, що його трудовий день закінчено. Ґабріель втупився у затраснуті за ним двері:

– Це що, офіцери різними бувають?

Мюдір наводив лад на своєму столі.

– Не розумію, що ви хочете цим сказати, ефенді.

– Я хочу сказати, що є, либонь, два види поведінки: один для турків, інший – для вірменів, чи не так?

Мюдіра це зауваження дуже обурило.

– Перед законом всі піддані Османської імперії рівні! Це – найважливіше досягнення революції 1908 року. Якщо подекуди ще збереглися пережитки минулого, в тому числі і перевага для корінного османського населення на державній і військовій службі, то це стосується таких явищ, які адміністративним шляхом знищити не можна. Народи змінюються не так швидко, як конституції, і реформи запроваджуються на папері швидше, ніж у житті.

Виклавши свої ідеї про державну політику Туреччини, він на закінчення сказав:

– Війна принесе зміни в усіх галузях.

Ґабріель сприйняв ці слова як добре пророцтво. Але мюдір раптом відкинувся назад, і Ґабріель побачив перекошене безпричинною, здавалося б, злістю веснянкувате обличчя.

– Будемо сподіватися, що не станеться ніяких таких подій, які змусили б уряд дати відчути певній частині населення, що влада може бути і нещадно суворою.

Коли Багратян звернув на вулицю, що виходила до міського базару, він прийняв два рішення. Перше: якщо його покличуть, піти на будь-які жертви, але відкупитися від військової служби. Друге: непомітно та спокійно дочекатися кінця війни в мирній тиші йогонолукського маєтку. Позаяк зараз – весна 1915 року, то загальне перемир’я буде укладено через кілька місяців: у вересні або жовтні. Жодна з воюючих сторін не зважиться на нову зимову кампанію. А поки що треба за можливості зручно влаштуватися і потім якнайшвидше повернутися додому, в Париж.

Базар потягнув його за собою. Той потік, що, на відміну від європейських вулиць, не знає ні поспіху, ні припливів і відливів, а неухильно і розмірено котиться казна-куди, як час – до вічності. Здавалося, що перебуваєш не у Богом забутому провінційному містечку Антіохії, а в Алеппо чи Дамаску. Настільки нескінченні та багатолюдні були обидва рукави ринкового потоку, що струмує в протилежних напрямках. Турки в європейському одязі, з тростинами, в накрохмалених комірцях і фесках, купці та чиновники. Вірмени, греки, сирійці – також в європейських строях, розпізнати їх можна за своєрідними головними уборами. Між ними раз по раз трапляються курди та черкеси в національних одежах. Більшість із них відкрито носить зброю. Уряд, який підозріло коситься на кожен складаний ножик у християнина, дозволяє нестримним гірським племенам мати сучасні гвинтівки і навіть сам обдаровує їх зброєю.

Ось місцеві селяни-араби. І подекуди – бедуїни з півдня, в довгих, спадаючих складками плащах кольору пустелі, в чудових тарбушах¹⁶, що закінчуються довгою, до плечей, шовковою китицею. Жінки в чаршафах¹⁷ – національному вбранні мусульманок. Трапляються, правда, й емансиповані молодиці, котрі не ховають обличчя, в сукнях, з-під яких видно ноги в шовкових панчохах. Часом у людському потоці продріботить, низько опустивши голову, важко навантажений віслючок, цей безнадійний трудяга тваринного світу.

Ґабріелю здавалося часом, що це одна і та ж тваринка, що раз по раз виникає перед очима, невпинно киваючи головою, і, мабуть, той самий халамидник, котрий вів його за повід. Але все тут, весь цей світ – чоловіки, жінки, турки, араби, вірмени, курди, солдати в зеленувато-коричневих одностроях, віслюки та кози – усі вони, корячись єдиному ритму, злилися в якесь невимовне ціле: повільний, широкий крок перевальцем, нестримний потяг до якоїсь мети, пізнати яку не дано. Ґабріель згадав запахи дитинства. Запах киплячої кунжутної олії, що розноситься по всьому провулку з казанів із варивом. Запах рясно приправлених часником баранячих фрикадельок, що клекотіли в підливі на пательнях, поставлених прямо на вугілля. Запах гниючих овочів. І все перекриває людський запах, запах людей, котрі сплять уночі в тому ж одязі, який вони носять удень.

Упізнав чоловік і палкі наспіви вуличних торговців:

– Jа rezzak, jа kerum, jа fellah, ja alim.

Як і раніше, самозабутньо виспівує хлопчик із кошиком, котрий торгує круглими білими хлібинами:

– О, Боже-живильнику, о многомилостивий, о Вседержителю, о Всезнаючий!

Як і раніше, звучало стародавнє зазивання, що славить свіжі фініки:

– О, смуглянко моя, о смуглянко пустелі, о панно!

І, як і раніше, гортанно вигукує торговець салатом:

– Ed doim Аllah, Аllah ed doim!

А те, що один лише Бог – вічний, мало, вочевидь, втішити покупця при огляді товару.

Ґабріель купив беразік – булочку, намащену виноградною патокою. Цей «ластів’ячий дзьобик» також пам’ятний із дитинства. Та, ледь надкусивши, чоловік відчув огиду і тут же віддав перепічку хлопчику, котрий, як зачарований, дивився йому в рот. На кілька секунд Ґабріель заплющив очі – до того раптом його знудило.

Що ж сталося і чому так змінився світ? Тут, у цій країні, він народився. Тут він мав би почуватися своїм. Але чи це можливо? Цей базарний потік, що струменить нестримно і розмірено, змусив Ґабріеля засумніватися: а чи тут його батьківщина? Він це відчував, хоча мерехтливі замкнуті обличчя на нього не дивилися. А молодий мюдір? Він прийняв Ґабріеля з повагою, дуже чемно. «Знатний рід Багратянів». Але тепер Ґабріель збагнув, що цей люб’язний прийом укупі зі «знатним родом Багратянів» були просто знущанням. Більше того: ненавистю під маскою ввічливості. Та ж ненависть захопила його в цьому ринковому потоці. Обпікала шкіру, колола спину. А по спині і справді від страху раптом сироти забігали, ніби чоловіка переслідували, хоча нікому тут до нього не було діла. У Йогонолуку, у великій та рідній домівці, він про таке й не здогадувався!

А раніше, в Парижі? Там, незважаючи на весь добробут, він жив животіючи, як усім чужий іммігрант, чиє коріння бере початок десь в іншій країні. Невже тут його коріння? Тільки зараз, на цьому жалюгідному базарі його батьківщини йому стало безжально ясно, наскільки чужий він усім на Землі. Вірменин! Він – давньої крові, в ньому живе стародавній народ… Чому ж думки його найчастіше вдягаються у французькі, а не вірменські слова? Як, наприклад, зараз. (І все ж сьогодні вранці він виразно відчув велику радість, коли син відповідав йому вірменською!) Кров і народ! Треба бути чесним! А пробі, все ж це – порожні поняття? У кожному столітті люди намагаються приправити кількома новими ідеями, новими прянощами цей гіркий хліб – життя, а він тільки стає ще менш їстівним.

Перед поглядом Ґабріеля відкрився якийсь прохід у ринку. Тут, перед крамницями та виставленим на продаж крамом, стояли здебільшого вірмени: міняйли, продавці килимів, ювеліри. То це й є його брати? Ці лукаві обличчя, лукаві очі, що підстерігають покупця? Ну, ні, дякую за таку рідню, від неї його вернуло. Але хіба дідусь Аветіс Багратян був свого часу іншим, був кращим, ніж такий базарний гендляр? Він просто виявився завбачливішим, талановитішим, енергійнішим. І хіба не завдяки своєму дідусеві став Ґабріель тим, ким він є, не таким, як ці люди на ринку?

Здригаючись від огиди, він пішов далі. Правда, усвідомлював: дуже великі труднощі в його житті виникали тому, що Ґабріель на багато речей дивиться очима Жульєтти. Отже, він не тільки чужий для інших, але й для себе, в своєму внутрішньому світі. Господи Ісусе! Невже не можна бути просто людиною, як він був сьогодні вранці на Муса-Дагу, незалежним від цієї брудної, неприязної юрби?

Ніщо так не виснажує, як такий самоаналіз, перевірка своєї істинної сутності! І Ґабріель біг із Довгого ринку – Узун-Чарч, як називається турецькою цей базар. Він не міг більше терпіти цей ворожий ритм.

Чоловік вийшов на невеликий майдан між кількома сучаснішими спорудами. В очі йому впала ошатна будівля, хам – лазня, збудована, як це водиться в Туреччині, не без розкоші.

Йти з візитом до старого аги Ріфата Берекета було зарано. До того ж Ґабріелеві не усміхалося гаяння часу в тутешніх сумнівних тавернах, тому він зайшов у лазню.

Двадцять хвилин чоловік провів у загальній залі, в парній, в клубах пари, що повільно піднімаються і крізь які не тільки далекими примарами здавалися тіла купальників, а й власне тіло немов неслося кудись удалечінь. Це було схоже на малу смерть. До його свідомості раптом дійшов прихований сенс цього дня. По тілу, як би відокремлюючись від Ґабріеля, стікали краплі, а з ними випаровувалася і та вистраждана віра, якої він раніше стійко дотримувався.

Багратян ліг на порожній тапчан у прохолодній сусідній кімнатці, віддавши себе, як годиться, в руки масажиста. Його тіло здавалося йому ще більш голим, якщо можна так сказати, ніж у парній. Служка наліг на клієнта і почав за всіма правилами мистецтва – а це справді було мистецтво – місити його. Удари по спині були подібні до трелів на цимбалах, під цей акомпанемент масажист щось хрипко наспівував. На сусідніх тапчанах таким же чином обробляли якихось турецьких беїв. Вони мовчки корилися шаленій ретельності служки і лише блаженно стогнали. Час від часу, перебиваючи ці солодкі стогони, до них долинали уривки бесіди, яку вели якісь голоси. Ґабріель спочатку і не думав прислухатися. Але голоси настирливо лізли у вуха, проникаючи крізь дзижчання його демона-мучителя. Вони були настільки незвично характерні і різнилися між собою, що Багратяну стало здаватися, ніби він бачить ці голоси.

Перший – жирний бас. Характер, безперечно, самовпевнений, він дивовижно тремтить над інформацією про все, що відбувається, отримує її, можливо, навіть раніше за довірених чиновників. У цього поінформованого чоловіка є таємні джерела інформації:

– Англійці доставили його на узбережжя міноносцем із Кіпру… Було це біля Ошлаки… Підозрюваний цей мав із собою гроші та зброю і тиждень займався підбурюванням до бунту в цьому селі… Заптії, звісно, нічого не знали… Мені відомо навіть його ім’я… Цю наволоч звати Кешкерян…

Другий голос – високий і боязкий. Мабуть, мирний дідок, котрому дуже не хочеться слухати про щось неприємне. Голос цей рангом нижчий за інших і дивиться на них знизу вгору. Свої хтиві зітхання перетворює на піднесені слова Корану – так підбирають слова до музики:

– Ла мулу іла’лла¹⁸… Великий господь… Це нікуди не годиться… Але, вочевидь, це неправда… Ла мулу іла’лла… Теревенять усіляке… Либонь, і це пуста балаканина…

Жирний бас сповнений презирства:

– Я маю дуже важливі листи від однієї високопоставленої особи… вірного друга…

Третій голос – гугнявий голос-підбурювач, політикан-базікало, у котрого серце радіє, коли все на світі йде шкереберть:

– Не можна ж такого допускати… Треба покласти цьому край… Куди дивиться уряд? Куди дивиться «Іттіхат»?.. Військова повинність – ось у чому причини нещастя… Ми самі озброїли це бидло… Спробуйте-но тепер із ними впоратися… Війна… От уже кілька тижнів, як я волаю про це до хрипоти…

Четвертий голос, заклопотано:

– А Зейтун?

Мирний дідок:

– Зейтун? Як же? Боже всемогутній! Що ж сталося в Зейтуні?

Підбурювач, багатозначно:

– У Зейтуні? Повідомлення про це вивішено в читальній залі хюкюмета… Кожен може переконатися…

Поінформований бас:

– У цих читальнях, які всюди повідчиняли німецькі консули…

Із найвіддаленішого тапчана його перебиває п’ятий голос:

– Читальні відчиняли ми самі.

Темний морок незрозумілих натяків: «Кешкерян… Зейтун… Треба покласти цьому край».

І все ж Ґабріель усе втямив, не розчувши лише деяких подробиць. І поки служка гупав п’ястуками в його плечі, турецькі голоси настирливо дзюркотіли, вливалися у вуха, як вода.

До болю соромно! Він, котрий ще недавно гидливо дивився у бік вірменських ринкових торговців, почувався зараз відповідальним за них, міцно спаяний із цими людьми спільною долею народу.

Тим часом добродій, котрий лежав на найдальшому тапчані, крекчучи, підвівся. Він підібрав свій бурнус, що служив також купальним халатом, і, похитуючись, зробив кілька непевних кроків приміщенням.

Тепер Ґабріель його розгледів: дуже високий і гладкий. Ґрунтовна мова чоловіка і те, як беззаперечно присутні його слухали, наводили на думку, що це – особа, наділена владою.

– Про уряд судять несправедливо. У політиці на одній нетерплячці далеко не заїдеш. Обставини складаються зовсім інакше, ніж уявляють собі неосвічені простолюдини. Угоди, капітуляції, дотримання прийнятих зобов’язань, закордон! Можу, однак, довірливо повідомити шановним панам, що з військового міністерства, від його ясновельможності, самого Енвера-паші надійшов наказ військовій владі роззброїти melum ermeni millet (зрадницьку вірменську націю), а це означає – видалити з армії військовослужбовців-вірменів і використовувати їх винятково на чорних роботах, на будівництві доріг. Це і є справжня правда! Але про це розповсюджуватися наразі заборонено.

«Цього не можна допускати, я не можу цього терпіти», – думав Ґабріель. А внутрішній голос застерігав: «Але ж тебе також переслідують».

Однак темна сила, що підняла його з тапчана, вирішила результат внутрішньої боротьби. Багратян відштовхнув масажиста і зістрибнув на кам’яні плити підлоги. Потім огорнув навколо стегон простирадло. Палаюче від гніву обличчя, скуйовджене після лазні волосся, могутні плечі та груди – хто б упізнав у ньому зараз пана в англійському спортивного крою костюмі? Він стрімко ступив і опинився віч-на-віч із наділеним владою. За жовтувато-чорними мішками під очима і кольором шкіри, що буває при хворобі печінки, він упізнав того самого каймакама. А впізнавши, знову відчув приплив люті:

– Його ясновельможність Енвера-пашу разом із його штабом врятувала на Кавказі вірменська військова частина. Його фактично майже захопили в полон росіяни. Вам це так само добре відомо, як і мені, ефенді. Далі. Ви знаєте також, що після цього його ясновельможність Енвер-паша в посланнях до католікоса¹⁹ Сиса і до єпископа Конії²⁰ з удячністю і похвалою відгукувався про хоробрість sаdika еrmeni millet (вірної вірменської нації). Це послання було, за наказом уряду, опубліковано до загального відома. Ось це і є справжня правда! Хто отруює цю правду, поширює брехливі чутки, той послаблює обороноздатність країни, підриває її єдність і той – ворог Османської імперії та державний зрадник! Це кажу вам я, Ґабріель Багратян, офіцер турецької армії.

Він замовк, чекаючи на відповідь. Але беї, приголомшені цим спалахом люті, не вимовили ні звуку, і навіть каймакам промовчав, він тільки щільніше загорнувся в бурнус, прикриваючи свою наготу. Тож Ґабріель ішов із купальні переможцем, хоч і тремтячи від збентеження. А коли одягався, то зрозумів, що, піддавшись пориву гніву, зробив найбільшу, можливо, дурість у своєму житті. Шлях до Антіохії тепер для нього закритий. А це був єдиний шлях до повернення в світ. Перш ніж критикувати каймакама, треба було подумати про Жульєтту та Стефана. І все ж він був не такий уже невдоволений собою.

Серцебиття у Ґабріеля ще не впокоїлося, коли слуга аги Ріфата Берекета запровадив його у вітальню, в селамлік прохолодного турецького будинку. Тут була напівтемрява. Ґабріель ходив туди-сюди по величезному пружному килиму. Годинник, який він через недогляд усе ще ставив за європейським часом, показував другу годину пополудні. Священна година домашнього дозвілля, недоторканна година післяобідньої млості, відвідувати когось у цей час означає грубо порушувати звичай. Багратян прийшов занадто рано. Й ага, непідкупний хранитель старотурецьких правил поведінки, звісно ж змусив себе чекати. Ґабріель продовжував міряти кроками порожню кімнату, в якій, крім двох довгих низьких тапчанів, стояли ще жаровня і маленький кавовий столик. Він намагався виправдати перед самим собою свою нечемність: «Щось відбувається, точно не знаю, що, і я маю, не гаючи ні хвилини, все з’ясувати».

Ріфат Берекет був другом сім’ї Багратянів із найдавніших часів, у славетні дні старого Аветіса. З ним був пов’язаний один із найсвітліших і побожних спогадів Ґабріеля, тому після приїзду в Йогонолук Ґабріель відвідав благодійника вже двічі. Ага не тільки надавав молодому Багратяну послуги при купівлі необхідних речей, час від часу він посилав йому людей, котрі за сміховинно низьку ціну пропонували для колекції старожитностей знайдені при розкопках артефакти.

Господар будинку увійшов нечутно в своїх тонких капцях зі шкіри цапа, тому застав Ґабріеля зненацька. Той усе ще бесідував із самим собою. Азі Ріфатові Берекету було за сімдесят. Смаглява блідість обличчя, сива борідка клинцем, опущені повіки та маленькі білі руки, що немов світилися. А на голові – феска, зав’язана палевою шовковою хустиною. То була ознака правовірного мусульманина, котрий відбував релігійні обряди ревніше та постійніше, ніж широкі маси віруючих.

Старий підвів свою маленьку руку і повільно, врочисто приклав її на знак вітання до серця, губ і чола. Ґабріель відповів тим же, так само врочисто, хоча нерви його були вкрай напружені від нетерплячки. Потім ага підійшов ближче, простягнув праву руку до серця Ґабріеля, легко торкнувшись кінчиками пальців його грудей. Це був символ «серцевого контакту», найпотаємнішого злиття душ, містичний обряд, запозичений побожними людьми в одного ордена дервішів. При цьому крихітна рука засяяла ще яскравіше в ласкавій напівтемряві селамліка. Багратяну здалося, що ця рука – також личина, можливо, навіть тонша та чутливіша, ніж саме обличчя.