Kitabı oku: «40 днів Муса-Дага», sayfa 5
– Коли все скінчиться і я залишуся живий, то буду знову з вами.
– Вчора ще ми так спокійно обговорили, що буде, коли тебе заберуть…
– Вчора? Вчора все було помилкою. Світ став іншим.
– Іншим? А що змінилося? Те, що у нас відібрали паспорти? Отримаємо нові. Ти ж сам кажеш, що нічого поганого в Антіохії не дізнався.
– Хоч я там дізнався багато поганого, але не про це мова. Поки що фактично змінилося дуже небагато. Але це впаде раптово, як вихор із пустелі. Це чують у мені мої предки, ці безіменні мученики. Це відчуває в мені кожна клітина. Ні, тобі, Жульєтто, цього не збагнути. Той, хто ніколи не випробовував на собі расової ненависті, збагнути цього не може.
Розділ четвертий
Перша «подія»
Напад слабкості та відчаю минувся так само швидко, як і з’явився. І все ж після незабутньої поїздки в Антіохію Ґабріель став уже не той. Раніше він годинами працював у себе в кімнаті, тепер часто повертався додому тільки ночувати. Приходив дуже втомлений і спав як убитий. Про те, що їм загрожує і що минулої недільної ночі настільки глибоко його вразило, Багратян не згадував більше жодним словом. Уникала згадувати про це і Жульєтта. Вона була впевнена, що серйозних підстав для занепокоєння немає. За час заміжжя їй разів три-чотири довелося спостерігати у Ґабріеля душевну кризу: тижнями тривала важка, безпричинна туга, дні гнітючої німоти, яку неможливо здолати і розвіяти ні ласкою, ні добрим словом. Це було їй знайоме. У такі дні між ними виростала стіна, виникало відчуження, безвихідь, і тоді Жульєтта жахалася: з якою ж дитячою сміливістю вона вирішила пов’язати життя з таким важким чоловіком! Правда, в Парижі все було інакше. За нею стояв її світ, а Ґабріель там був чужинцем. Це давало жінці перевагу. Тут же, в Йогонолуку, вони помінялися ролями, і цілком зрозуміло, чому Жульєтта намагалася, всупереч власній іронічності, пройнятися добрими почуттями до «цих напівдикунів».
Ґабріеля краще залишити в спокої. У тій болісній нічній розмові жінка бачила тільки прояв іпохондрії, напади якої їй були знайомі. Для француженки, котра виросла в умовах цілковитої безпеки, те, що Ґабріель називав «вихором пустелі», було просто неймовірним. Європа стала театром воєнних дій. Це означало, що люди в Парижі змушені проводити ночі в підвалах, рятуючись від нальотів ворожої авіації. А вона живе тут у цьому весняному раю. Чудово може потерпіти ще кілька місяців. Рано чи пізно вони все одно повернуться додому, на авеню Клебер. А тут у Жульєтти справ під саму зав’язку, і вони якнайкраще заповнюють день. Нíколи навіть замислитися. У жінці прокинулося самолюбство господині великого обійстя, поміщиці. Й отже, за її уявленнями, слід було «долучити прислугу до цивілізації».
Ось коли Жульєтта навчилася цінувати стихійну обдарованість вірменського народу: кухар Ованес мало не за кілька тижнів став справжнім французьким кулінаром; слуга Мисак виявився настільки багатогранно талановитим, що Жульєтта мізкувала, чи не взяти його з собою до Франції; обидві дівчини, котрі були у неї на побігеньках, могли стати зразковими камеристками. Сама вілла була в задовільному стані. Але гостре жіноче око помічало подекуди ознаки занедбаності та старіння.
У будинок покликали робітників. Поважний майстер на прізвище Товмасян керував усіма столярськими роботами. Але боронь Боже звернутися до нього як до простого ремісника. Сам він називав себе будівельним підрядником, носив усе життя на масивному золотому ланцюжку медальйон із портретом покійної дружини, намальованим, між іншим, учителем Восканяном, і не пропускав жодної нагоди згадати, що його діти – син і донька – здобули освіту в Женеві. Був він набридливо розважливою людиною і змушував Жульєтту ретельно обмірковувати різні деталі робіт. Зате теслі вдалося за короткий термін не тільки усунути всі вади старої будівлі, але й обладнати її відповідно до звичок європейців. Майстри працювали вправно і на подив безшумно.
На початок квітня Жульєтта могла вже з повним правом сказати, що на відрізаному від світу Сирійському узбережжі має будинок, який за впорядкованістю, якщо не брати до уваги примітивне освітлення та водопостачання, не поступається будь-якому курортному куточку в Європі.
Але найулюбленішою справою був для неї догляд за фруктовим садом і розарієм. Очевидно, і в цій жінці озвалася кров пращурів – хіба в силу спадковості кожен француз не садівник? Але і вірмени – природжені садівники, особливо жителі Муса-Дага. Майстром у цій справі був Христофор, керуючий маєтком. Жульєтта і не підозрювала, які можливості таяться в такому плодовому саду. Урожай у ньому збирали мало не весь рік. Той, кому не доводилося скуштувати вірменських абрикосів, й уявити собі не може, до чого вони солодкі та соковиті. Навіть тут, по інший бік вододілу Тавра, вони зберігали всю свіжість, притаманну їм на батьківщині, на півночі, біля багатого садами озера Ван. У своєму садочку Жульєтта раз по раз дізнавалася про такі види фруктів, ярини та квітів, про які раніше й не чула.
Але більшу частину часу вона гаяла на плантації троянд, – бриль на голові, величезні садові ножиці Христофора в руках. Для такої шанувальниці троянд це було справжньою пристрастю. Гігантська клумба, що була засаджена трояндами, але не на західний манір, рядами, а впереміш, – строкатий сумбур барв і ароматів на темно-зелених хвилях. Близько був Дамаск, неподалік була і Персія. Тут росли нащадки тисяч видів троянд із тієї та іншої їхньої вітчизни. Коли Жульєтта вузькою садовою доріжкою перетинала це море квітів, вона безперервно всотувала в себе поглядом і подихом усі відтінки трояндового царства. Аптекар Грікор пообіцяв, що якщо вона надасть йому потрібну кількість кошиків свіжих троянд сорту Moschata damascena, він вичавить із них крихітний флакончик тієї олійки, виготовлення якої освячене віковим звичаєм.
Фармацевт розповів пані Багратян про старовинне повір’я: у цієї олійки дивовижно стійкий запах, якщо капнути у волосся небіжчика одну краплю цих пахощів, але тільки свіжих, – він буде так пахнути на Страшному суді, що приверне до себе всіх янголів.
Жульєтта зі Стефаном іноді об’їжджали верхи околиці Муса-Дага. Аветіс Багратян залишив їм у спадок чотирьох коней. Одну з них, маленьку сумирну конячку, подарували хлопчикові. Під час цих верхових прогулянок або в степ Суедії, або на інший бік, через Азіру та Бітіас в Кебусію, їх супроводжував стайничий, для котрого за ескізом Жульєтти пошили мальовничий костюм. Її потяг до краси, до декоративної пишноти проявлявся не тільки стосовно до своєї особи, але й до всього свого оточення. І коли кінь плавно виносив її на церковний майдан або головну вулицю, а за нею слідували Стефан і пишно вдягнений форналь, жінка почувалася володаркою цього казкового світу. Часом вона згадувала про матір і сестер у Парижі. І тоді її власнє життя здавалося і справді гідним заздрощів. Де б Жульєтта не з’являлася, її зустрічали з пошаною, навіть у мусульманських селах, які вона проїжджала під час далеких прогулянок. Отже, зрозуміло: у бідного Ґабріеля знову проблеми з нервами. А ось вона, пані Багратян, переконана, що світ анітрохи не змінився.
Вранці Ґабріель виходив із домівки. Але тепер це були не просто прогулянки Муса-Дагом, він блукав навколишніми селами. Потребу воскресити й осягнути картини дитинства змінило зріліше почуття: прагнення пізнати цей світ якнайдостовірніше, збагнути його людей із їхнім життєвим укладом, запитами, побачити самому їхнє життя-буття.
Водночас він написав листа у Стамбул своїм вірменським друзям із «Дашнакцутюна» і – цьому він надавав особливого значення – колишнім друзям із «молодих турків». Правда, чоловік передбачав, що цензура каймакама Антіохії ускладнить доправлення цих листів, але вони якось таки дістануться до адресата. Від відповіді залежало майбутнє Багратянів. Якщо в столиці все, як і раніше, якщо мова йде про заходи суто військового призначення, він, незважаючи на застереження аги Ріфата Берекета, покине рідну домівку та ризикне поїхати в Стамбул без обов’язкового посвідчення особи. Якщо ж у листі-відповіді буде щось недобре або відповіді не буде зовсім, отже, побоювання старого турка виправдалися, пастка затраснулася, і шлях до відступу відрізаний. Тоді залишається тільки сподіватися, що котрийсь добродій, наприклад валі Джелал-бей, не допустить ніяких «пригод» у своєму вілаєті і що такий сільський район, як округа Муса-Даг, залишиться в стороні від репресій, які зазвичай відбуваються у великих містах. У цьому випадку будинок у Йогонолуку може і справді виявитися ідеальним, як висловився ага, притулком. Що ж стосується відсутності ладу з викликом у полк, то Багратяну здавалося, що він розуміє наміри оттоманського генералітету: вірменські частини повертають із фронту і роззброюють. Чому? Та тому, що турки бояться, аби така сильна національна меншина, як вірмени, озброєна найсучаснішою зброєю, не надумала, в разі поразки, силою вирвати у панівної нації свої права. Особливо небезпечні вірмени-офіцери, позаяк вони в зручну хвилину можуть захопити в свої руки командування.
Хоч яким переконливим було це пояснення, Ґабріель ні на мить не знаходив собі спокою. Але тепер його занепокоєння не було нервозністю, воно перетворилося на енергію, плідну та цілеспрямовану. Ґабріель проявляв педантичність, яку раніше помічав за собою тільки в науковій роботі. Тепер при вивченні реальних умов людського існування ця педантичність була дуже доречною. Він не ставив питання, із якою метою бере на себе таку працю і кому планує допомогти. Бозна, скільки місяців їм ще жити в цій долині. Чоловік хотів знати все про ці вірменські селища, про цих людей. Бо усвідомлював свою братерську відповідальність перед ними.
Багратян подався – це була його перша розвідка – до війта Йогонолука. Це найбільше село відало загальними справами й усіх інших сіл. Мухтара Товмаса Кебусяна не було на місці. Сільський писар зустрів Ґабріеля незліченними поклонами – відвідини глави легендарного роду Багратянів сприймалися як особлива честь.
Чи є у старости списки місцевих жителів? Писар величним жестом вказав на запилену етажерку біля стіни. Звісно ж такі списки є. І не тільки в належних церковних книгах ведеться подушний запис. Адже ми не якісь курди і кочівники, ми – християни. Кілька років тому тодішні мухтари провели на власну руку перепис населення. Якраз 1909 року, після реакції на «молодих турків» і після великого погрому в Адані33, прибув наказ від вірменських депутатів провести перепис у семи селах. За приблизними підрахунками, в їх-ній окрузі набралося шість тисяч християн. Але якщо ефенді бажає, він може за кілька днів отримати точніше число. Ґабріель підтвердив, що бажає. Потім спитав, як справи з військовозобов’язаною молоддю. Це виявилося вже делікатнішим сюжетом. Писар навіть став косити оком, як його начальник, мухтар. Згідно з наказом про мобілізацію, сказав він, військовозобов’язаними визнаються всі чоловіки від двадцяти до тридцяти років, хоча за законом граничним призовним віком вважається двадцять сім років. У всій сільській окрузі під мобілізацію підпало близько двохсот чоловіків. З них рівно сто п’ятдесят внесли в скарбницю бедел – відкуп, у сумі, встановленій законом, а саме п’ятдесят фунтів з особи. Ефенді, правда, знає, що тутешні люди дуже ощадливі. Зазвичай батько родини починає збирати гроші на викуп синів від солдатчини з дня їхнього народження. Щоразу, як починається новий призов до армії, мухтар Йогонолука в супроводі місцевого жандарма збирає військовий податок і особисто відвозить його в антіохійський хюкюмет.
– Як же це, однак, виходить, – продовжував свій допит Ґабріель, – що з шести тисяч душ тільки двісті чоловіків придатні до військової служби?
Відповідь писаря не стала для Ґабріеля несподіванкою: ефенді треба взяти до уваги, що недолік міцних чоловіків є спадщиною минулого, наслідок неймовірного кровопускання, якому піддається вірменський народ принаймні раз на десять років.
Явна відмовка. Багратян сам бачив більше двохсот здорованів у селах. В тому-то й річ, що був ще один спосіб ухилитися від військової служби, не заплативши бедел повністю. І звісно ж, цей спосіб добре відомий рябому заптію Алі Назіфу. Відвідувач продовжував свої розпитування:
– Отже, п’ятдесят хлопців вирушили на огляд в Антак’ю. Що з ними сталося?
– Сорок взяли до війська.
– І в яких полках, на яких фронтах воюють ці сорок чоловіків?
Це щось незбагненне. Сім’ї тижнями, навіть місяцями не отримують ніяких звісток від своїх синів. Але ж турецька польова пошта відома своєю акуратністю. Вони, можливо, перебувають у казармах в Алеппо, де генерал Джемаль-паша заново формує свою армію.
– А чи не подейкує хто в селах, що вірменів хочуть зробити «іншаат табурі» – солдатами військово-будівельних батальйонів?
– Багато про що пліткують у селах, – ухильно зауважив писар.
Ґабріель розглядав маленьку етажерку біля стіни. «Список домовласників» стояв поруч із випуском «Кодексу законів Османської імперії» і тут же – іржаві поштові терези. Відвідувач раптом рвучко повернувся до співрозмовника:
– А як щодо дезертирів?
Допитуваний сільський писар із таємничим виглядом підійшов до дверей, відчинив їх, потім, так само дотримуючись конспірації, зачинив:
– Певна річ, і тут, як і скрізь, є дезертири. З чого б вірменам не дезертирувати, якщо самі турки подають приклад? Скільки дезертирів? П’ятнадцять-двадцять. Ось так! За ними навіть полювали. Кілька днів тому. Патруль, який складався із заптіїв і регулярної піхоти під командою мюлазіма34. Весь Муса-Даг обнишпорили. Сміхота!
Гостре обличчя моргаючого чоловічка освітилося раптом виразом хитрого та дикого вдоволення:
– Сміхота, пане! Бо наші хлопці свою гору ще й як добре знають!
Будинок священика, в якому жив Тер-Айказун, був поряд із будинком мухтара та школою, найпомітнішою будівлею на церковному майдані Йогонолука. Одноповерховий, із пласким дахом і п’ятивіконним фасадом, він міг би стояти в якомусь маленькому південно-італійському містечку. Будинок священика належав до тутешньої церкви. Обидві ці споруди одночасно побудував у сімдесятих роках Аветіс-старший.
Тер-Айказун був очільником григоріанської церкви всієї округи. У його віданні були також селища зі змішаним населенням і маленькі вірменські громади в турецьких торгових селах Суедії й Ель-Ескеля. Він був висвячений в сан вардапета цієї єпархії й оголошений самим патріархом у Константинополі главою окремих вірменських церков та їхніх одружених священиків. Тер-Айказун навчався в семінарії в Ечміадзині під керівництвом католікоса, котрого християнський світ Вірменії шанує як свого верховного главу, тому Тер-Айказун і був у всіх сенсах визнаним аторитетом у своїй парафії.
А пастор Арутюн Нохудян? Звідки взялися раптом протестантські священики в цьому азійському закутку? Так ось: в Анатолії та Сирії жило чимало протестантів. Євангельська церква зобов’язана цими прозелітами німецьким та американським місіонерам, котрі з такою готовністю взяли на себе турботу про вірменських жертв погромів і сиріт. Преподобний Нохудян сам був одним із тих осиротілих хлопчиків, котрого милосердні батьки послали вчитися богослов’я у Дерпт. Однак і він підпорядковувався в усіх справах, що не стосувалися безпосередньо турбот про спасіння душ, авторитету Тер-Айказуна. Догматичні відмінності у віросповіданні не відігравали якоїсь реальної ролі, бо народ постійно перебував у загрозливому становищі і головне місце духовного наставника – а Тер-Айказун був ним у повному розумінні цього слова – не викликало ні критики, ні нарікань.
Старий паламар припровадив Ґабріеля в кабінет вардапета. Порожня кімната, підлога встелена великим килимом. І тільки біля вікна – маленький письмовий столик, поруч, для відвідувача, очеретяне крісло з просидженим сидінням.
Тер-Айказун устав з-за письмового столу і ступив назустріч Багратяну. Йому було сорок вісім років максимум, але в бороді чоловіка двома широкими білими пасмами вже проступала сивина. Великі очі владики (очі у вірменів майже завжди великі, розширені від жаху очі на обличчях із печаттю тисячолітньої скорботи) відображали дві суперечливі властивості: відчуженість від світу і рішучість людини, котра пізнала світ. Вардапет був у чорній рясі, в насунутому на чоло гострому клобуці. Він раз по раз ховав руки в широкі рукави одежі, немов його морозило від холоду цього теплого весняного дня. Гість обережно сів у ненадійне очеретяне кріселко.
– Дуже шкодую, ваша святосте, що жодного разу не мав можливості вітати вас у своїй оселі.
Вардапет опустив очі та розвів руками:
– Шкодую про це ще більше, пане Багратян. Але недільний вечір – єдиний вільний вечір, який ми можемо мати у своєму розпорядженні.
Ґабріель оглянув кімнату. Він думав, що побачить у цій церковній канцелярії теки та фоліанти. Нічого схожого. Лише на письмовому столі лежало кілька папірців.
– На ваші плечі лягає чималий тягар. Уявляю собі, як вам.
Тер-Айказун цього не заперечував:
– Найбільше сил і часу забирають далекі відстані. Я в такому ж становищі, як і доктор Алтуні. Адже наші співвітчизники в Ель-Ескелі і в горах, в Арзусі, також вимагають опіки.
– Так, така далечінь, – дещо неуважно відзначив Ґабріель, – ну, тоді я цілком можу уявити собі, що у вас немає ні часу, ні бажання бувати в товаристві.
Тер-Айказун глянув на гостя з таким виглядом, ніби його неправильно зрозуміли.
– Ні, ні! Я ціную надану честь і прийду до вас, пане Багратян, щойно настане певне полегшення…
Він не закінчив – уникав, мабуть, уточнювати слово «полегшення».
– Те, що ви збираєте у себе наших людей, гідне всілякої похвали. Вони багато чого тут позбавлені.
Ґабріель спробував перехопити погляд вардапета.
– А ви не думаєте, святий отче, що зараз не дуже слушний час для світських розваг?
Швидкий, дуже уважний погляд.
– Навпаки, ефенді! Саме зараз час бувати людям разом.
Ґабріель не одразу відповів на ці дивно багатозначні слова. Минула добра хвилина, поки він не зауважив, начебто мимоволі:
– Інколи просто дивуєшся тому, як безтурботно тече тут життя і як ніхто, либонь, ні про що не тривожиться.
Вардапет знову опустив очі, готовий, здавалося, терпляче вислухати будь-який осуд.
– Кілька днів тому, – повільно продовжував Ґабріель, починаючи своє зізнання, – я був в Антіохії і дещо там дізнався.
Мерзлякуваті руки Тер-Айказуна визирнули з рукавів ризи. Він склав їх, міцно сплів пальці.
– Люди в наших селах рідко бувають в Антіохії, і це – на краще. Вони живуть, не перетинаючи меж власного існування, і мало знають про те, що діється на білому світі.
– Скільки ж їм ще жити в цих межах, Тер-Айказуне? А якщо, наприклад, в Стамбулі заарештують усіх наших керівників і знатних людей?
– Їх уже заарештували, – тихо, майже нечутно сказав вардапет. – Вони вже три дні сидять у стамбульських казематах. І їх багато, дуже багато.
Це був вирок долі – шлях до Стамбула відрізаний. І все ж в цю мить сама значущість того, що сталося, справила на Ґабріеля менше враження, ніж спокій Тер-Айказуна. Він не сумнівався в достовірності сказаного. Духовенство, незважаючи на наявність ліберального «Дашнакцутюна», як і раніше, було найбільшою силою і єдиною справжньою організацією вірменського народу. Сільські громади жили в місцинах, віддалених одна від одної далекими відстанями, і про хід світових подій найчастіше дізнавалися, лише коли вже були затягнуті в їхній вир. Священик же отримував відомості задовго до того, як зі столиці прибували газети. Найшвидшими та таємними каналами йому першому ставало відомо про кожну подію, що загрожує небезпекою. І все ж Ґабріелю хотілося переконатися, що він правильно зрозумів повідомлення.
– Справді заарештовані? І хто? Це правдива інформація?
Тер-Айказун поклав мляву руку з великим перснем на папери, що лежали на столі.
– Щонайправдивіша.
– І ви, духовний наставник семи великих громад, кажете про це так спокійно?
– Від того, що я буду не спокійний, мені легше не стане, а моїм парафіянам – одна шкода.
– Чи є серед заарештованих священики?
Тер-Айказун похмуро кивнув.
– Поки що семеро. Серед них архієпископ Амаяк і троє високопоставлених владик.
Якою б нищівною не була ця новина, Багратян знемагав від бажання курити. Він витягув цигарку і сірники.
– Я мав би раніше прийти до вас, Тер-Айказуне. Ви навіть гадки не маєте, як болісно мені було мовчати.
– Ви зробили добро тим, що мовчали. Ми і далі маємо мовчати.
– А чи не доцільніше підготувати людей до майбутнього?
Немов відлите з воску обличчя Тер-Айказуна було байдужим.
– Майбутнє мені не відоме. Але мені відомо, якими небезпеками можуть загрожувати моїм парафіянам страх і паніка.
Християнський священик промовляв майже такими ж словами, що і правовірний мусульманин Ріфат. Але перед Ґабріелем раптом постало бачення, сон наяву. Величезний пес, із тих бездомних тварин, які тримають в страху всю Туреччину. На його шляху – старий, він завмер від страху перед собакою, переминається з ноги на ногу, потім раптом рвучко обертається, кидається навтьоки… Але лютий звір уже наздогнав його, вп’явся зубами в спину…
Багратян провів рукою по чолі.
– Страх, – сказав він, – найвірніший спосіб заохотити ворога до вбивства… Але хіба не гріх і не небезпечно приховувати від народу правду про його долю? Доки можна її приховувати?
Здавалося, Тер-Айказун прислухається до чогось далекого.
– Часописам заборонено писати про все це – не хочуть розголосу за кордоном. До того ж навесні багато роботи, часу у людей обмаль, наші селяни і поготів рідко кудись виїжджають… Тому з Божою поміччю страху ми на якийсь час позбавлені… Але колись це станеться. Рано чи пізно.
– Що станеться? Як ви собі це уявляєте?
– Це неможливо уявити. Наші солдати роззброєні, наші вчителі заарештовані!
Так само незворушно Тер-Айказун продовжував перелік злочинів, буцімто йому потай було приємно робити боляче собі та гостю:
– Серед заарештованих – Вардгес, близький товариш Талаата й Енвера. Частину в’язнів вислали. Можливо, їх уже немає в живих. Уся вірменська преса заборонена, всі вірменські підприємства та крамниці зачинені. І поки ми тут із вами бесідуємо, на майдані перед сераскеріатом35 стоять шибениці з повішеними ні в чому не винними вірменами, п’ятнадцять шибениць…
Ґабріель рвучко схопився, перекинувши очеретяне крісло.
– Що за божевілля! Як це зрозуміти?
– Я розумію це тільки так, що уряд готує нашому народу такий удар, якого не посмів би завдати навіть сам Абдул-Гамід.
Ґабріель звернувся до Тер-Айказуна з такою злістю, немов перед ним був ворог, іттіхатист:
– І ми що, зовсім безсилі? Справді маємо, навіть не пискнувши, сунути голову в зашморг?
– Безсилі. Повинні пхати голову в зашморг. Кричати, сподіваюся, наразі дозволяється.
«Нехай буде проклятий Схід зі своїм кисметом36, його пасивністю», – майнуло в свідомості Багратяна. Й одразу ж у пам’яті вигулькнула ціла купа імен, зв’язків і можливостей. Політики, дипломати, з котрими він був знайомий, – французи, англійці, німці, скандинави! Треба сколихнути світ! Але як? Пастка зачинилися. Туман знову згустився. Багратян ледь чутно зронив:
– Європа цього не допустить.
– Не дивіться на нас чужими очима, – нестерпною була це безпристрасність Тер-Айказуна. – Зараз є дві Європи. Німці потребують турецького уряду більше, ніж турецький уряд німців. А інші нам допомогти не можуть.
Ґабріель втупився у вардапета. Ніщо не могло спотворити тривогою це розумне, схоже на камею обличчя.
– Ви – духовний пастир багатьох тисяч душ, – голос Багратяна звучав майже по-командирськи, – і весь ваш вплив надається лише для того, щоб приховувати від людей правду, як приховують нещастя від дітей і людей похилого віку, щоб уберегти їх від страждань. І це все, що ви робите для вашої пастви. Що ще ви робите?
Цього разу докір Ґабріеля глибоко зачепив вардапета. Руки його, що лежали на столі, повільно стислися в п’ястуки. Голова схилилася на груди.
– Молюся… – пошепки відповів парох, наче йому було соромно відкрити іншому, яку духовну боротьбу веде він удень і вночі з Богом за порятунок своєї пастви.
А якщо онук Аветіса Багратяна – вільнодумець і підніме його на глум? Але Ґабріель, важко дихаючи, міряв кроками кімнату. І раптом із усієї сили ляснув долонею по стіні, так що посипалася штукатурка.
– Моліться, Тер-Айказуне!
І тим же командирським тоном:
– Моліться! Але Богу іноді треба й допомогти!
Перша «подія», внаслідок якої таємне стало для Йогонолука явним, сталася того ж дня. В п’ятницю. Теплого похмурого квітневого дня. На прохання Стефана Ґабріель наказав поставити в парку кілька простих гімнастичних снарядів. Хлопчик був дуже спритний у всіх фізичних вправах і до того ж вельми честолюбний. Іноді в спортивних іграх брав участь і батько. Але улюбленим їхнім заняттям була стрілянина в ціль. Жульєтта, природно, удостоювала своєю увагою тільки крокет.
Сьогодні Ґабріель, Авакян і Стефан відразу ж після обіду, за яким Ґабріель не промовив ні слова, вирушили в тир, розташований за огорожею вілли, в лісистому передгір’ї. Там за розпорядженням Багратяна у невеликій балці вирубали весь підлісок. Під високим дубом поставили лежак, із якого можна було брати на приціл мішень, прибиту до стовбура дерева на іншому кінці галявини. Багратян-молодший залишив братові у спадок цілий арсенал зброї: вісім мисливських рушниць різного калібру, дві гвинтівки системи «Маузер» і силу-силенну боєприпасів.
Ґабріель стріляв непогано, але цього разу з п’яти пострілів у нього трапилося тільки одне повноцінне влучання. Авакян був короткозорий і відмовився стріляти, щоб не випробовувати свій авторитет вихователя. Зате його вихованця довелося визнати чемпіоном стрільби в ціль: з десяти пострілів, зроблених із найменшого карабіна, шість потрапили в гральну карту, прикріплену в центрі мішені, і чотири – в фігуру, зображену на карті. Перемога над батьком дивовижно надихнула Стефана. Тримати в руках зброю, відкривати затвор, заганяти в люфу патрони, цілитися, чути звук пострілу, відчувати в плечі віддачу, – весь цей військовий ритуал приваблює і п’янить кожного підлітка! Стефан, захоплений цією мужньою грою, грався б у неї до вечора, якби батько не махнув раптом рукою:
– Годі!
У цю мить на Ґабріеля найшло щось незрозуміле, такого він за собою не пам’ятав, якесь завмирання. Сухий язик немов набряк у роті. Похололи руки та ноги. Кров відлила від голови. Але все це були тільки зовнішні ознаки чогось, що відбувалося в осередді самого життя. «Мені зовсім не стало погано, – мізкував він після того, як із хвилину перечекав, намагаючись збагнути, що з ним таке. – Ні, мені не те щоб погано, просто хочеться втекти від себе, скинути шкуру». І він одразу ж відчув шалене бажання бігти, бігти звідси – байдуже куди.
– Підемо, Стефане, погуляємо трохи, – вирішив батько.
Ґабріель боявся залишитися наодинці, – його тягнуло йти не озираючись усе далі і далі, йти швидким, частим кроком до того часу, поки не опиниться за межами світу.
Авакян поніс зброю в будинок.
Батько і син вийшли з парку і спустилися на дорогу до Йогонолука. Село було приблизно в десяти хвилинах пішки. Ґабріель відчув себе раптом немічним дідуганом, і власне тіло виявилося такою важкою ношею, що довелося спертися на Стефана.
Не доходячи до церковного майдану, вони почули гомін голосів. На відміну від арабів та інших східних людей, неабияк галасливих, вірмени поводяться в громадських місцях тихо й стримано. Сам стародавній фатум наказує їм не втручатися в гучні збіговиська, так само як і влаштовувати їх. Але сьогодні тут зібралося близько трьохсот селян, вони півколом огорнули церкву. Дехто з цих чоловіків і жінок, селян і ремісників голосно вигукували лайку, прокльони та погрожували п’ястуками. Лайка призначалася заптіям – їхні потерті смушкові шапки тут і там миготіли над натовпом. Правоохоронці, вочевидь, намагалися відтіснити натовп від церкви, звільнити прохід на сходи і в арку. Ґабріель узяв Стефана за руку і став разом із ним пробиратися крізь гущу щільної юрби.
Першим кинувся у вічі довготелесий обірванець зі сплетеним із соломи вінком навколо високої чорної шапки. У руці він тримав соняшник на короткому стеблі, яким він час від часу розмахував. Прибулець із серйозним виглядом виробляв па якогось танцю, втомлено тупцяючи ногами, ніби підкоряючись якомусь внутрішньому ритму. Однак його рухи зовсім не були схожі на п’яне тупотіння. Це відразу було видно. І все ж натовп дивився не на танцюриста із соняшником. Погляди людей були прикуті до іншого видовища.
На ґанку сиділо четверо. Чоловік, дві молоді жінки і дівчинка років дванадцяти. Кожен був такою заціпенілою грудкою людського горя, якого Ґабріель ніколи ще не бачив: мертвий дух у живому тілі. У такій позі знаходять на розкопках тіла людей, котрі збереглися в двотисячолітній лаві після виверження вулкана:
«Як живі». Всі четверо безмовно дивилися перед собою. Байдужий погляд широко вирячених очей, в яких нічого не відбивалося: ні схвильований натовп, ні будинок аптекаря, що стояв навпроти. (Що таке, по суті, людський погляд? Ледве помітна зміна зіниці: він трохи світлішає або темніє. І в той же час – окрилена істота, янгол, із яким людина посилає світові звістку. Але тут янголи-провісники пролітали повз, прикривши свій лик крилом.)
Чоловік із худим, зарослим щетиною обличчям був у довгому сірому люстриновому костюмі, які зазвичай носять тутешні протестантські священики. Його м’який солом’яний бриль скотився на сходи. Краї дуже пошарпаних штанів звисали френзлями. Подерті черевики, товстий шар пилу на обличчі й одязі свідчили про те, що чоловікові довелося багато днів іти пішки. Жінки також були в європейських сукнях і, можна було здогадатися, – колись навіть витончених. Та, що сиділа, притулившись до священика, – без сумніву, його дружина – не в змозі, мабуть, подолати нудоту або серцевий напад, раптово відкинулася назад і вдарилася б потилицею об сходи, якби чоловік не підхопив її. (Так ця група прибульців уперше вийшла із заціпеніння.) Друга жінка – ще зовсім юна – не втратила своєї привабливості навіть у цьому стані. Очі її на безкровному схудлому личку палали гарячковим блиском, напіввідкритий рот жадібно хапав повітря. Її, либонь, мучив біль чи то від рани, чи від перелому, бо ліва рука дівчини безсило звисала на бандажі. І нарешті, дівчинка – субтильне, схоже на горобця створіння в смугастому халаті, в яких ходять діти в сиротинцях. Вона гидливо підбирала босі ноги, боячись ними чогось торкнутися. «Так підбирає лапи хворий звір», – подумав Ґабріель. Бідні дитячі ноги спухли, були в чорно-синіх синцях, у відкритих ранах. Цілий і неушкоджений і в повному здоров’ї був, мабуть, лише танцюрист із соняшником.
