Kitabı oku: «40 днів Муса-Дага»

© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2016

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

The translation of this book was supported by the austrian Federal Chancellery (Division for arts and Culture)

Це видання було здійснено за підтримки Австрійської федеральної канцелярії (Відділ культури і містецтв)

The book is published with the support of the state Commission on Coordination of the events for the commemoration of the 100th anniversary of the armenian genocide

Також книга видана за підтримки Державної комісії Вірменії з координації заходів з відзначення 100-ї річниці Геноциду вірмен

Книга перша
Прийдешнє

Аж доки, Володарю святий та істинний, не судитимеш, і не чиниш помсти тим, хто живуть на землі, за кров нашу?

Одкровення святого Івана Богослова. 6, 10¹

Розділ перший
Тескере

– Як я тут опинився?

Ці слова Ґабріель Багратян вимовляє вголос, сам того не усвідомлюючи. Так у них не чується запитання, а щось незрозуміле, якесь урочисте здивування, що переповнює його до країв. Навіяла це, либонь, пронизана світлом рань березневої неділі та сирійська весна, що жене вниз схилами Муса-Дага, аж до горбистої рівнини Антіохії, навалу гігантських червоних анемонів. Усюди на полонинах буяє з землі їхній чудовий рум’янець, витісняючи цнотливу білизну високих нарцисів, яким також уже час цвісти. Муса-Даг немов оповита незримим золотистим гулом. Чи то роїться незліченна кількість бджіл, які залишили вулики Кебусії, чи в цю бездоганно доступну для вух та очей годину долинає здалеку прибій Середземного моря, що підточує голий хребет гори?

Вибоїста дорога в’ється вгору між обвалених стін. Там, де руїни змінює хаотичний розсип каміння, дорога звужується, переходить у стежку вівчарів. Передгір’я пройдено.

Багратян озирається. Довготелесий, у вільного крою костюмі з м’якої домотканої вовни, він стоїть випрямившись і вслухається. Трохи збочена феска на вологому чолі. Очі у нього широко розставлені, такі ж великі, як у природного вірменина, але світліші.

Тепер Ґабріелеві видно, звідки він прийшов: у просвіті між евкаліптами, що ростуть у парку, його погляду відкрився будинок із яскравими стінами та пласким дахом. Осяяні вранішнім сонцем стайні та господарські прибудови. До садиби більше півгодини ходу, але здається, що будинок зовсім близько, ніби слідував за господарем по п’ятах.

Але ж церква села Йогонолук, що стоїть унизу, в долині, явно вітає його, киває великим своїм куполом із гостроверхою бічною башточкою. Цей солідний похмурий храм і садиба Багратянів невіддільні одне від одного. Їх збудував півстоліття тому дід Ґабріеля, легендарний благодійник і добродій тутешніх місць.

У вірменських селян і ремісників є звичка повертатися після поневірянь у пошуках заробітку на чужині – навіть із самої Америки – додому в рідне гніздо. Інакше приходять новоявлені багатії – буржуа. Вони будують розкішні вілли на Лазурному березі неподалік Канна, в садах Геліополіса або скромніші – на схилах Ліванських гір, в околицях Бейрута. Дід Ґабріеля, Аветіс Багратян, разюче відрізнявся від цих парвеню. Він, засновник всесвітньо відомої фірми в Стамбулі з філіями в Парижі, Лондоні та Нью-Йорку, з року в рік, коли дозволяли справи, жив у своєму маєтку неподалік від Йогонолука, на схилі Муса-Дага. Не тільки Йогонолук, а й інші шість вірменських сіл навкруги він також наділив своєю царської щедрістю. Крім побудованих дідом церков і заснованих ним шкіл, із учителями, котрі здобули освіту в американських місіонерів, достатньо назвати й один дар, пам’ять про який усупереч усім подальшим подіям і досі зберегли місцеві жителі. Це – пароплав, зафрахтований під швейні машинки Зінґера, які Аветіс Багратян після особливо прибуткового року велів розподілити між п’ятдесятьма найбіднішими сім’ями навколишніх сіл.

Ґабріель – його сторожкий погляд ще був спрямований на рідну домівку – знав дідуся. Адже він народився в цьому будинку і в дитинстві провів тут багато часу. У дванадцять років хлопця вивезли звідси. Тепер це минуле життя, яке колись було його життям, зачіпає до неймовірного болю. Це – як спогад про передбуття, від нього стає моторошно та саднить душу. Пам’ятав чоловік діда насправді чи тільки читав про нього в дитячих книжках, або лише бачив його портрети?

Низенький дідок із сивою еспаньйолкою, в довгому шовковому халаті в жовту та чорну смужки. Пенсне – в золотій оправі, ланцюжок звисає на груди. Він ступає червоними мештами по садовій траві. Всі зустрічні низько йому вклоняються. Пещені старечі пальці торкаються щоки підлітка. Було це насправді чи тільки здається? Дід пробуджує в ньому такі ж почуття, як і гора Муса.

Коли кілька тижнів тому Ґабріель уперше після повернення побачив гору свого дитинства, гребінь, що поступово темніє на тлі вечірнього неба, його переповнило невимовне почуття – солодке та страшне. Чоловік одразу ж притлумив це почуття. Що це було, перше, ще неясне передчуття чи промовляли останні двадцять три роки? Двадцять три роки в Європі, в Парижі! Двадцять три роки повної асиміляції! А пережито стільки, що вистачило б на вдвічі або втричі більше часу… Ці роки погасили все минуле… Після смерті дідуся, Аветіса Багратяна, сім’я, звільнившись від нав’язаного їй главою родини місцевого патріотизму, залишає цей східний шматочок землі. Резиденцією фірми, як і раніше, залишається Стамбул. Але батьки Ґабріеля живуть тепер разом із обома синами в Парижі. Правда, брат Ґабріеля – він старший на п’ятнадцять років і, як і дід, носить ім’я Аветіс – незабаром зникає, ставши співвласником фірми з імпорту, повертається до Туреччини. Ім’я діда брат носить по праву – його нітрохи не тягне в Європу. Він – дивак і відлюдник. Після багаторічного запустіння садиба в Йогонолуку завдяки Аветісові-молодшому – знову в повазі. Єдина його пристрасть – полювання, чоловік раз по раз влаштовує мисливські вилазки в гори Тавра та Гаурава. Про брата Ґабріель має смутну уяву, сам він, скінчивши в Парижі гімназію, слухає лекції в Сорбонні. Ніхто не примушує чоловіка займатися комерцією – фахом, до якого він зовсім непридатний і становить дивовижний у їхній родині виняток.

Йому дали можливість вести життя вченого й естета, займатися археологією, історією мистецтва, філософією, до того ж молодик отримує щорічну ренту, яка дозволяє йому бути незалежною, навіть заможною людиною. З Жульєттою він одружується дуже рано. Цей шлюб знаменує собою глибоку зміну в житті Ґабріеля. Француженка залучає чоловіка у своє середовище. Тепер Багратян – майже зовсім француз. Вірменин він, так би мовити, лише теоретично. Але й не зовсім відрікся від себе, час від часу друкує у вірменських журналах свої наукові праці. А для свого десятирічного сина Стефана запрошує домашнього вчителя-вірменина, щоб навчити хлопчика мови пращурів. Жульєтта вважає це абсолютно зайвою та навіть шкідливою витівкою. Але молодий Самвел Авакян її приваблює, тому після кількох ар’єргардних боїв вона капітулює.

В основі розбіжностей між подружжям Багратянів лежить одне постійне протиріччя. Як би не намагався Ґабріель укоренитися в чужій країні, він мимоволі втягується в політичну боротьбу свого народу. Має славетне ім’я, Ґабріеля Багратяна охоче відвідують, буваючи наїздом у Парижі, вірменські політичні діячі. Йому навіть пропонують вступити в «Дашнакцутюн», від чого той із жахом відмовляється. Правда, 1907 року чоловік бере участь у відомому конгресі, на якому «молоді турки» об’єднуються з вірменською національної партією². Йдеться про створення нової держави, де всі народи будуть жити мирно, пліч-о-пліч, без дискримінації. Така програма надихне навіть людину, відірвану від батьківщини. У ці дні турки розсипаються в барвистих компліментах, запевняють вірменів у своїй полум’яній любові.

До клятви вірності Багратян ставиться серйозніше, ніж інші, така вже його натура. Ось чому Ґабріель, ледь вибухнула Балканська війна, добровільно вступає до лав турецької армії. У Стамбулі він проходить прискорену підготовку в школі офіцерів запасу, але після її закінчення встигає взяти участь тільки в битві – під Булаїром – як командир гаубичної батареї. Ця єдина довга розлука з близькими триває більше півроку, і він дуже страждає. Може, боїться втратити Жульєтту? Відчуває в її ставленні до нього якусь зміну, втім, реального приводу так думати у нього немає. Після повернення в Париж Багратян уникає всього, що не має прямого стосунку до її внутрішнього світу. Він – мислитель, людина, для котрої духовність – понад усе, людина як така. Що йому до справ турків, і хто йому, врешті, вірмени? Ґабріель подумує про те, щоб прийняти французьке громадянство. Жульєтта була б щаслива. Але його весь час стримує якесь почуття внутрішнього гальмування. Багратян пішов добровольцем на фронт. Нехай навіть не живе у своїй вітчизні, але не може ж її зректися! Адже це – батьківщина його батьків. Вони зазнали там нечуваних страждань і все ж її не покинули. Самому Ґабріелю страждати не довелося. Про масові вбивства та погроми він знає тільки з книжок і балачок. Чи не все одно, якій владі кориться людина, для котрої духовність – понад усе? І Ґабріель залишається турецьким підданим.

Два щасливих роки в чарівній квартирці на авеню Клебер. Здавалося б, усі проблеми вирішено та віднайдено, нарешті, стійкість. Ґабріелю тридцять п’ять років, Жульєтті – тридцять чотири. Стефану – тринадцять. Життя плине без турбот, їх не обтяжує надмірне честолюбство, він зайнятий інтелектуальною працею, родина товаришує з приємними людьми. Щодо вибору друзів, то тут усе вирішує Жульєтта. Стається це перш за все тому, що Ґабріель майже не бачиться зі старими вірменськими знайомими. Батьки його давно померли. Жульєтта неухильно підтверджує свою національну домінанту, що не передбачає жодних поступок. Ось тільки очі сина не вдасться їй змінити. Ґабріель немов нічого не помічає.

Крутий поворот долі визначив несподіваний лист від Аветіса Багратяна. Старший брат викликав Ґабріеля в Стамбул. Він важко захворів і не в змозі більше очолювати підприємство. Кілька тижнів тому чоловік ужив усіх необхідних заходів, аби перетворити фірму на акціонерне товариство. Ґабріелю треба б там з’явитися, щоб забезпечити власні інтереси. Жульєтта – вона дуже пишається своєю життєвою мудрістю – негайно виявляє бажання супроводжувати свого чоловіка і бути присутньою при ділових перемовинах. Гра видасться велика, а Ґабріель від природи – непутящий, йому, вважає дружина, не під силу боротися з верткими вірменськими гендлярами.

Червень 1914-го. У світі – зловісна тиша перед бурею.

Ґабріель вирішує взяти з собою не тільки Жульєтту, але і Стефана з домашнім учителем Авакяном. Навчальний рік все одно – коту під хвіст. Справи можуть надовго затримати Ґабріеля, а яким буде перебіг світових подій, передбачити важко.

До середини липня сім’я Багратянів приїжджає в Константинополь. Але брат Ґабріеля їх не дочекався. Аветіс відбув у Бейрут на італійському пароплаві. За ці липневі дні його легенева хвороба прогресувала з такою страхітливою швидкістю, що він уже не міг виримувати стамбульську задуху. (Цікаво, що брат європейця Ґабріеля їде вмирати не в Швейцарію, а в Сирію.)

Ґабріелю доводиться вести перемовини не з Аветісом, а з директорами, адвокатами та нотаріусами. При цьому йому відкривається, як непомітно і з якою ніжністю піклувався про нього його майже незнайомий брат. І чоловік уперше з повною ясністю усвідомлює, що хворий, старіючий Аветіс працював на нього, що це йому Ґабріель зобов’язаний своїм добробутом. Яке безглуздя, що брати залишилися чужими! Ґабріель жахається, згадуючи, з якою зарозумілістю ставився до «махляра», до «цього східного чоловіка», й як не завжди вмів це приховати. Тепер молодший брат сповнений бажання спокутувати провину, поки не пізно. Його охоплює незрозуміла туга.

Спека в Стамбулі і справді нестерпна. Повертатися зараз на Захід, ачей, нерозумно. Треба перечекати грозу. Навіть від думки зробити невелику морську прогулянку відразу ніби повіяло свіжістю. Один із новітніх пароплавів «Кедівал-Мейл» дорогою до Александрії заходить у Бейрут. На західних схилах Лівану можна винайняти цілком сучасну віллу, що задовольнить навіть найвимогливішого наймача. Знавцям відомо, що немає на землі ландшафту, прекраснішого за цей. Ґабріелю, однак, нема потреби вдаватися до красномовства – Жульєтта погоджується відразу ж. Їй давно дошкуляє таємна нетерплячка, вабить усіляка новизна.

Уже далеко від берега, у відкритому морі, наче гуркіт вибухів снарядів, їх наздоганяють моторошні звістки: одна за одною держави вступають у війну. Коли Багратяни вийшли на пристань Бейрута, в Бельгії, на Балканах і в Галичині вже йшли бої. Про повернення додому, у Францію, і думати було годі. Загрузли. Газети повідомляли, що Висока Порта має намір вступити в союз із центральними державами. Відтепер Париж – столиця ворожої країни.

Головна мета поїздки не була досягнута. Брати знову розминулися. За кілька днів до приїзду Ґабріеля в Бейрут старший брат наважився пуститися у зворотний шлях – через Алеппо й Антіохію в Йогонолук. Видно, для смерті Ліван йому не годився. Помирати, то вже на Муса-Дагу.

Лист, у якому старший брат сповіщав про свою близьку смерть, прийшов восени. Тим часом Багратяни оселилися в гарному будиночку, розташованому в горішніх кварталах міста. Жульєтта вважає життя в Бейруті задовільним. Тут є багато французів. У жінки бувають консули різних держав. Жульєтта і тут зуміла залучити в свій будинок людей, як, втім, і будь-де. Ґабріель щасливий, що вона не дуже важко страждає від вигнання. Нічого не вдієш! У Бейруті, порівняно з європейськими містами, хоча б жити безпечніше. І все ж Ґабріель не може не думати про садибу в Йогонолуку. У своєму листі Аветіс настійно благає його подбати про рідну домівку. Через п’ять днів після отримання листа приходить телеграма від доктора Петроса Алтуні з повідомленням про смерть Аветіса Багратяна.

Тепер Ґабріель невпинно згадує про дім свого дитинства. Однак тільки-но Жульєтта забажала якнайшвидше їхати в Йогонолук, щоб успадкувати будинок, про який чоловік їй стільки розповідав, він лякається і йде на поступки. Ґабріель подає безліч доказів проти поїздки, але Жульєтта наполягає на своєму. Сільська самота? Нічого іншого вона і не прагне. Відірваність від світу, брак комфорту? Вона сама здобуде все необхідне. Це їй навіть подобається. Колись у батьків дружини був заміський будинок, вона там виросла. Якщо вони з Ґабріелем матимуть власний будинок, якщо їй дозволять обставити його по-своєму і бути в ньому повноправною господинею, сповниться її заповітна мрія, і цілком байдуже, в якому кліматі це буде. Незважаючи на радісну готовність дружини, Ґабріель намагається її відмовити, лякає, що скоро почнуться дощі. Набагато розумніше було б будь-що домогтися дозволу відвезти родину до Швейцарії! Але Жульєтта пручається. В її словах звучить виклик. Ґабріель, однак, не в змозі придушити в собі дивну тривогу та щемливе відчуття туги…

Був грудень, коли маленька сім’я вирушила в дорогу, на батьківщину предків. Незважаючи на те, що потяги були переповнені військовими, мандрівка залізницею до Алеппо пройшла добре. В Алеппо Багратяни винайняли два автомобілі, вигляд яких був справді чарівним. Якимось дивом вони все ж дісталися брудною дорогою Антіохії. Там, біля мосту через Оронт, їх уже чекав керуючий маєтком Христофор із панською гарбою і двома возами для поклажі, запряженими биками. Не минуло й двох годин – а пролетіли вони непомітно, – як показався Йогонолук. «Загалом, не так усе це й лячно», – вважає Жульєтта.

– Як я тут опинився?

Суто зовнішній зв’язок подій не може слугувати вичерпною відповіддю на це запитання. І все ж урочисте здивування не полишає душу. Йому ледь чутно вторить внутрішня тривога. Початкові враження, стерті двадцятитрирічним життям у Парижі, мають відновити права громадянства. Ґабріель відводить застиглий погляд від свого будинку. Жульєтта і Стефан, звісно, ще сплять. Та й дзвони сільської церкви ще не закликають до недільної служби. Ґабріель оглядає долину. Там, трохи на північ, розташувалися вірменські села. Село шовківників Азіру звідси добре видно, а Кебусії, що подалі, вже не побачити. Азіру спить на темно-зеленому ложі з листя шовковиці. На маленькому горбочку, що притулився до Муса-Дага, височіють руїни монастиря. Цей скит заснував святий апостол Фома. Камені, якими всіяний невеликий майданчик перед зруйнованої садибою, поцятковані помітними написами. Багато з них сягають епохи Селевкидів³ і для археолога були б рідкісною знахідкою. Багата колись Антіохія⁴, цариця тодішнього світу, простягалася до самого моря. Старожитності валяються тут усюди на землі для загального огляду або відкриваються шукачеві скарбів при першому ж ударі заступом. На цьому тижні Ґабріель притягнув додому купу цінних трофеїв. Головне його заняття тут – полювання за рідкісними артефактами. Однак якась боязкість заважає чоловікові піднятися на пагорб із руїнами скиту Фоми. (Адже його стережуть великі мідно-червоні змії в коронах. А у грішників, котрі тягають святе каміння, щоб збудувати собі з нього будинок, така ноша намертво приростає до спини, тож доводиться їм її з собою забирати в могилу.) Хто розповідав йому цю казку? Він пригадує: в маминій кімнаті, тій, що зараз Жульєттина, сиділи бабусі з якимись дивно розфарбованими обличчями. Чи це знову тільки уява? Можливо? Чи була йогонолукська мама і та, паризька мати, однією і тією ж жінкою?

Ґабріель давно вже сновигає лісом. Гірський схил розітнула крута широка тріщина, веде вона до вершини і називається Дубовою балкою. Багратян чимчикує стежиною вівчарів, ледве помітною серед хащів, і раптом йому стає незаперечно ясно: перехідна пора скінчилася, наближається розв’язок.

Перехідна пора? Багратян служив у турецькій армії, він – офіцер запасу, артилерист. Турецькі війська б’ються не на життя, а на смерть на чотирьох фронтах. На Кавказі – проти росіян, в Месопотамській пустелі – проти англійців та індусів. Австралійські дивізії висадилися на Галліполійський півострів, аби разом із союзним флотом протаранити ворота Босфору. Четверта армія в Сирії та Палестині готує новий наступ на Суецький канал. Аби вистояти на всіх цих фронтах, потрібна надлюдська напруга. Під час відчайдушно хороброго походу Енвер-паша, легендарний турецький полководець, морозної кавказької зими поклав два своїх армійських корпуси. Усюди бракує офіцерів. Боєприпасів недостатньо.

Час надій, 1908–1912 роки минули. «Іттіхат»⁵, молодотурецький «Комітет єдності та прогресу», лише використовував у своїх цілях вірменський народ і за першої ж нагоди порушив усі свої обіцянки. Ґабріелю немає жодної потреби вислужуватися, щоб довести свою хоробрість та відданість батьківщині. Обставини зараз складаються інакше. Його дружина – француженка. Далебі, йому й доведеться битися проти народу, який він любить, якому нескінченно зобов’язаний і з яким його зв’язав шлюб із Жульєттою.

Почуття обов’язку бере гору. Ґабріель з’явився у збірний пункт резервістів свого полку в Алеппо. Інакше його вважали б дезертиром. Але дивна річ: полковник відділу кадрів, імовірно, не потребує офіцерів. Ретельно вивчивши папери Багратяна, він відсилає добровільного рекрута додому. Нехай пан офіцер повідомить своє місце проживання і чекає там у стані повної готовності, поки покличуть.

Це було в листопаді. Вже березень закінчується, а наказу про зарахування в полк із Антіохії нема і нема. Чи ховається за цим якийсь незбагненний задум або непроникний хаос оттоманських військових канцелярій?

Але в цю мить у Ґабріеля міцніє впевненість, що рішення, вирок долі станеться сьогодні ж. По неділях приходить пошта з Антіохії, в ній є не тільки листи та газети, але й адміністративні укази каймакама⁶ до громад і всіх вірнопідданих.

Ґабріеля турбує тільки сім’я. Становище ускладнилося. Що буде з Жульєттою та Стефаном, якщо його відправлять на фронт? У цьому випадку їм, мабуть, краще буде залишатися в Йогонолуку. Дружина захопилися будинком, парком, угіддями, фруктовим садом, розарієм. Вона, здається, цілком увійшла в роль господині. Порядні, гідні поваги люди є й тут. Старого лікаря Петроса Алтуні й аптекаря Грікора, винятково вченого чоловіка, Ґабріель знає з дитинства. До цих поважних людей належить і вардапет⁷ Тер-Айказун – парох церкви в Йогонолуку й очільник григоріанської⁸ церкви всієї Суедії. Протестантський священик Арутюн Нохудян із Бітіаса, вчителі й інші важливі люди. До жінок, правда, треба бути поблажливішим.

Після першого ж прийому, влаштованого на віллі Багратянів для цього вибраного кола, Ґабріель зауважив Жульєтті, що навіть у провансальському містечку не завжди можна знайти краще товариство, ніж тут, на сирійському узбережжі. Дружина вислухала його, не іронізуючи проти звичаю над усім типово вірменським і східним, чим частенько докучала чоловікові. З того часу такі вечірні прийоми відбувалися не раз. Ось і сьогодні готується забава, у цю березневу неділю. Ґабріель щасливий, що Жульєтта пом’якшала. Але що йому всі милості долі, коли дружина та син будуть відрізані від світу, залишившись тут самі, без нього?

Дубова балка зосталася давно позаду, а Багратян так і не вирішив, як бути з родиною. Уторована доріжка завертає на північ і губиться між заростями ведмежих ягід і рододендрона на гірському хребті. Цю частину Муса-Дага жителі гірських селищ називають Дамладжк. Ґабріелю пам’ятні всі ці назви. Дамладжк не дуже високий. Два південних його шпилі розташовані на висоті восьмисот метрів над рівнем моря. Це дві останні височини гірського масиву, які потім раптово, ніби зламавшись, падають хаосом гігантського каміння на рівнину Оронта. Тут, на півночі, де в цю мить шукає дорогу подорожній, Дамладжк знижується, переходить у сідловину. Це – найвужче місце в прибережному кряжі Муса-Дага, це – талія Муса-Дага. Плато звужується до кількох сотень метрів, а хаос каміння на кручі тягнеться далі.

Ґабріелю здається знайомим тут кожен камінь, кожен кущ. З картин дитинства це місце особливо яскраво закарбувалося в пам’яті чоловіка. Ті ж пінії, що розкрили свої парасольки-крони, їх тут цілий гай. Той самий повзучий хвойник, що, як щетина, пробивається з-під кам’янистого ґрунту. Плющ і ще якісь в’юнкі рослини обплели намистами мудрі брили, що зібралися в коло і, немов гігантські учасники ради старійшин природи, переривають бесіду, ледь почувши кроки прибульця. Зграя ластівок, готових до відльоту, розколола своїм щебетом тишу. Метушливе кружляння птахів у зеленій заплаві лісового повітря. Немов плещуться темні пструги. Стрімкі помахи крил схожі на кліпання вій.

Багратян лягає, заклавши руки за голову, в порослу травою улоговину. Двічі до цього ранку сходив він на Муса- Даг, шукаючи ці пінії та віковічні брили, але щоразу збивався на манівці. «Отже, дороги сюди немає», – подумав він і стомлено заплющив очі. Варто людині повернутися на місце свого дитинства, як на неї люто напирають духи, яких блудний син сам же покликав до життя, а потім покинув. Ось і на цього чоловіка напали привиди його дитинства, немов двадцять три роки віддано чекали його тут, між піній і скель, у цій чарівній глушині. Вельми войовничі духи, грізні примари, знайомі кожному вірменському хлопчику. (Та чи могло бути інакше?) Своїм указом кривавий султан Абдул-Гамід почав переслідування християн. Вірні пси пророка – турки, курди, черкеси – об’єднуються навколо зеленого прапора, щоб нищити вогнем і мечем, грабувати та різати вірменський народ. Але вороги не знають, що їм доведеться мати справу з Ґабріелем Багратяном. Він збирає всіх своїх і веде в гори. З невимовною, героїчною мужністю протистоїть патріот натиску переважаючих сил ворога і змушує його відступити.

Ґабріель не жене від себе цю дитячу ману. Він – парижанин, чоловік Жульєтти, вчений, офіцер, котрий знає, що таке сучасна війна, і лише днями мав намір виконати свій обов’язок турецького солдата. Та він одночасно – і той хлопчик, рухомий давньою ненавистю до споконвічних ворогів свого народу, кидається на них зі зброєю в руках. Мрія кожного вірменського підлітка! Правда, швидкоплинна! І все ж дивно… Засинаючи, він іронічно посміхається.

Ґабріель здригається переляканий. Поки він спав, хтось його пильно розглядав. І, либонь, давно вже. Променисті очі Стефана. Багратяна охоплює неприємне, хоча і не зовсім зрозуміле відчуття. Син не повинен нишком спостерігати за татом, котрий спить. Він порушує якийсь таємний моральний закон. І батько не без суворості запитує:

– Що ти тут робиш? Де мосьє Авакян?

Тепер і Стефан, либонь, збентежений, що заскочив батька зненацька – сплячим. Він не знає, куди подіти руки. Пухкий рот напіввідкритий. Підліток – у шкільній формі з широким комірцем навипуск, у панчохах до колін. Відповідаючи, посмикує курточку.

– Мама дозволила мені піти гуляти самому. У мосьє Авакяна сьогодні – вільний день. Адже ми по неділях не займаємося.

– Ми, Стефане, не у Франції, а в Сирії, – багатозначно каже батько. – Не смій більше без старших лазити по горах.

Син не зводить із батька напруженого погляду, ніби зволікає після цієї не дуже суворої догани на інше, важливіше застереження.

Але Ґабріель нічого більше Стефанові не сказав. Ним опанувало дивне збентеження, ніби він уперше в житті залишився зі своїм хлопцем наодинці. З того часу, як вони в Йогонолуку, чоловік приділяє синові так мало уваги, зустрічається з ним більше за столом. У Парижі і на канікулах у Швейцарії вони іноді прогулювалися вдвох. Але хіба в Парижі, Монтре чи Шамоні⁹ можна усамітнитися? А в прозорому повітрі Муса-Дага є щось розкуте, що зближує батька з сином. Ґабріель іде попереду, ніби провідник, котрий знає всі визначні пам’ятки. Стефан – услід за ним, так само мовчки та вичікувально.

Батько і син на Сході! Їхні стосунки навряд чи можна порівняти з поверхневим зв’язком між батьками та дітьми в Європі. Тут, хто бачить свого вітця, той бачить Бога. Бо батько – остання ланка в нерозривному ланцюзі пращурів, що поєднує людину з Адамом, і тим самим – із початковими часами створення світу. Але і той, хто бачить сина, також бачить Бога. Бо син – наступна ланка, що сполучає людину зі Страшним судом, із кінцем усього сущого і зі спокутою. Чи не повинні супроводжувати цей священний зв’язок боязкість і небагатослівність?

Батько все ж зважився почати для годиться серйозну розмову:

– Що ти зараз вивчаєш із мосьє Авакяном?

– Ми, тату, нещодавно почали читати грецькою. А ще ми вчимо фізику, історію та географію.

Багратян підводить голову: Стефан розмовляє вірменською. Хіба батько звернувся до нього вірменською? Зазвичай вони бесідують між собою французькою. Вірменська мова сина дуже зворушує батька. І він усвідомлює, що сприймав Стефана набагато частіше як французького, ніж вірменського хлопчика.

– Географію, – повторює він. – А яку частину світу зараз вивчаєте?

– Географію Малої Азії та Сирії, – з радісною готовністю рапортує Стефан.

Ґабріель схвально киває, ніби нічого розумнішого і не можна було вигадати для уроку географії. Потім, відчуваючи, що втрачає нитку теми, намагається надати розмові педагогічного спрямування:

– А ти міг би накреслити мапу Муса-Дага?

Стефан щасливий, що батько йому довіряє.

– О, так, тату! У твоїй кімнаті висить дядькова мапа Антіохії й узбережжя. Треба тільки збільшити масштаб і домалювати все, чого там немає.

Цілком вірно. З хвилину Ґабріель радіє кмітливості Стефана, потім знову згадує наказ про мобілізацію – він, либонь, уже в дорозі, а пробі, валяється у турків на якомусь канцелярському столі в Алеппо чи, чого доброго, мандрує Стамбулом.

Вони мовчки йдуть далі. Стефан трепетно зволікає, щоб батько заговорив із ним знову. Адже це – татова батьківщина. Стефан жадає почути розповідь про батькове дитинство, таємничі речі, про які йому так рідко розповідали. Але батько, ймовірно, не випадково затіяв цю прогулянку, у нього є певна мета. Й ось перед ними відкрилася своєрідна тераса, сюди він і прагнув. Виступаючи з тіла гори, вона нависає над безоднею. Велетенська кам’яна рука, розчепіривши пальці, тримає її, як чашу, на долоні. Це – усипана камінням скеляста плита. Вона величезна, на ній умістилися б два будинки. Морські бурі, яким тут є де розгулятися, пожаліли тільки кілька кущів та агаву з жорстким, немов шкіряним, листям.

Ця зависла в повітрі плита так далеко виступає вперед, що коли людина, котра прагне смерті, кинеться звідси в морську безодню, що на чотири сотні метрів нижче, то відразу ж потрапить на дно, навіть не розбившись об скелі.

Стефан, як це вчинив би кожен хлопчик, хоче підбігти до краю виступу, але батько рвучко відтягує сина і довго не відпускає його руку. Вільною кінцівкою він показує околиці:

– Там, на півночі, ми могли б побачити Александреттську бухту, якби не мис Рас-ель-Ханзір, Свинячий ніс, а південніше – навіть гирло Оронта, але гора там несподівано утворює дугу…

Стефан уважно стежить за вказівним пальцем батька, яким той обводить півколо бурхливого моря, і раптом питає те, що не має стосунку до мапи місцевості:

– Тату! А ти справді підеш на війну?

Ґабріель не помічає, що все ще судомно стискає руку сина.

– Так! З дня на день чекаю наказу.

– А це обов’язково?

– Інакше не можна, Стефане. Усі турецькі офіцери запасу зобов’язані з’явитися в свій полк.

– Ми ж не турки. І чому вони тебе відразу не забрали?

– Очевидно, в артилерії поки що катма гармат. Коли будуть сформовані нові батареї, закличуть усіх офіцерів запасу.

– А куди вони тебе пошлють?

– Я перебуваю в розпорядженні четвертої армії, вона дислокується в Сирії та Палестині.

На Багратяна заспокійливо діє думка про те, що він на якийсь час буде відряджений в Алеппо, Дамаск чи Єрусалим. Може, вдасться взяти з собою Жульєтту та Стефана. Син відгадав те, про що міркує батько:

– А ми, тату?

– Ото ж бо й річ…

Не давши йому закінчити, Стефан пристрасно просить:

– О, тату, будь ласка! Залиши нас тут! Мамі також дуже подобається жити в нашому домі.

Синові хочеться заспокоїти батька, запевнити його в добрих почуттях матері, адже вона тут на чужині. З рідкісною чуйністю вловлює він боротьбу двох світів у житті своїх батьків. Але Багратян задумливо каже:

– Найкраще було б спробувати відвезти вас через Стамбул у Швейцарію, але, на жаль, столиця зараз також стала театром воєнних дій…

Стефан притискає стиснуті п’ястуки до грудей:

– Ні, не треба в Швейцарію! Залиши нас тут, тату!

Ґабріель із подивом дивиться в благальні очі хлопчика. Чи не дивно це? Дитина, котра ніколи не бачила вітчизну праотців, наперекір усьому з нею пов’язана! Те, що живе в самому Ґабріелі, прихильність до цієї родової гори Багратянів, Стефан, котрий народився в Парижі, ввібрав із кров’ю, успадкував, не маючи власного емоційного досвіду. Батько обіймає хлопчика за плечі, але відповідає: