Kitabı oku: «Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання», sayfa 2

Yazı tipi:

Тепер про єврейство. Ви питаєте мене, чи не єврей я; може, це просто жарт, а може, Ви хочете лише дізнатися, чи не з тих я, бува, заляканих євреїв; але ж Ви пражанка і тому з цього погляду не можете бути такою ж наївною, як, скажімо, Матильда, дружина Гайне. До речі, чи знаєте Ви цю історію? Взагалі-то у мене знайшлося б що важливіше Вам розповісти, та ще я напевно собі ж якось і нашкоджу – не самою історією, а тим, що її розповідаю; але ж Вам цікаво буде почути від мене для різноманітності що-небудь веселе. Майснер17, німецький поет з Богемії, не єврей, розповідає цю історію у своїх спогадах. Матильда завжди дратувала його своїми вихватками проти німців: і єхидні вони, і зарозумілі, і самовпевнені, і дріб’язкові, і нав’язливі – коротше кажучи, нестерпний народ! Майснер одного разу не витримав і сказав: «Але ж ви зовсім не знаєте німців! Гайнріх спілкується тільки з німецькими журналістами, а вони тут у Парижі всі євреї». – «Ах, – каже Матильда, – всюди ви перебираєте через край. Один-другий серед них, можливо, і знайдеться, наприклад, Зейферт…» – «Ні, – мовить Майснер, – він тут єдиний не єврей». – «Це ж як? – дивується Матильда. – Ось Ейтелес – він що, єврей?» (А це був могутній білявий здоровань.) – «Ще й який!» – відказує Майснер. «А Бамберґер?» – «Він теж». – «А Амштайн?» – «І він». Так вони перебрали всіх знайомих. Зрештою, Матильда розлютилась і сказала: «Ви просто мене морочите. Скажіть іще насамкінець, що Кон теж єврейське прізвище, але ж Кон – зять Гайнріха, а Гайнріх – лютеранин». На це вже Майснеру було нічого заперечити. – Хай там як, Ви, схоже, не боїтесь євреїв. Щодо нинішнього і попереднього покоління євреїв у наших містах це майже геройство, і – киньте жарти далеко! – якщо чисте юне створіння говорить своїм батькам: «Пустіть мене!» – і йде до єврея, це куди вагоміша подія, ніж вихід Орлеанської діви зі свого села.

У такому разі Ви, звичайно, має право картати євреїв за надмірну заляканість, хоча такий закид свідчить більше про теоретичне, ніж про практичне знання людей; теоретичне – тому що, по-перше, цей закид, судячи з Вашого ж, як і раніше опису, анітрохи не зачіпає Вашого чоловіка; по-друге, він, судячи з мого досвіду, такий, що не зачіпає і більшість євреїв; по-третє, він зачіпає лише окремі екземпляри, але вже їх вельми сильно, – наприклад, мене. Найдивовижніше тут – що докір несправедливий щодо більшості. Здавалося б, загальне почуття невпевненості у євреїв (тут і невпевненість внутрішня, і невпевненість в оточенні, серед громадян) має робити більш ніж зрозумілою їхню звичку вважати своїм лише те, що схоплено руками або зубами; тільки міцна хватка дає їм право на життя, адже варто було б їм одного разу щось проґавити, і воно до них вже ніколи не повернеться, а тихо-мирно попливе від них. З найнесподіваніших боків євреям загрожує небезпека – чи, щоб бути точніше, залишимо небезпеки і скажемо: «їм загрожують загрози». Ось один приклад, що стосується Вас, і лежить він на поверхні. Щоправда, я, здається, обіцяв свого часу мовчати (тоді я ще ледь був знайомий з Вами), але без жодних докорів сумління розповім Вам про це, бо нічого нового Ви не дізнаєтеся, зате оціните любов своїх рідних, а імен та деталей я не наводитиму, я їх уже не пам’ятаю. Найменша моя сестра збиралася заміж за чеха, християнина, він одного разу обмовився одній Вашій родичці про свій намір одружитися на єврейці, а та сказала: «Зв’язуватися з євреями? Хай Бог милує! Ось послухайте: наша Мілена…» і т. ін.

Куди я мав намір Вас з усім цим вивести? Я трішки заблукав, але це нічого, бо, сподіваюся, Ви йшли зі мною і ми заблукали разом. До речі, що найпрекрасніше в Вашому перекладі – це його вірність (лайте мене за цю «вірність» скільки завгодно, Ви все можете, але сваритися, напевно, вдається Вам найкраще, я хотів би бути Вашим учнем і весь час робити помилки, тільки щоб Ви весь час мене лаяли; сидиш за партою, ледь наважуєшся звести очі, а Ви нахиляєтеся над зошитом, і весь час миготить Ваш палець, тицяючи в помилки, – так же, так?), – отже, переклад «вірний», і у мене таке відчуття, що я вів Вас за руку похмурими, низькими, страшними, відразливими підземними ходами і переходами своєї історії, майже нескінченними (тому і речення нескінченні, хіба Ви це не зрозуміли?), майже нескінченно (Ви сказали, тільки два місяці?), а потім по виході, при світлі дня, як я сподіваюся, виявив у себе достатньо здорового глузду, щоб зникнути без сліду.

Це мені знак закінчити на сьогодні, відпустити на сьогодні благословенну руку. Завтра я напишу знову і поясню, чому я – скільки я можу за себе ручитися – не приїду до Відня, і я не заспокоюся, доки Ви не скажете: він має рацію.

Ваш Ф.

Будь ласка, пишіть адресу розбірніше; коли лист Ваш уже в конверті, він уже майже моя власність, і Вам треба поступувати з чужою власністю дбайливіше, з більшою відповідальністю. Tak18.

До речі, у мене теж таке враження, абсолютно несвідоме, що один із моїх листів загубився. Острах перед євреями! Іншого треба боятися – що листи безпечно дійдуть!

Зараз я скажу ще одну дурницю з цього ж приводу, вірніше, дурість полягає в тому, що я говорю те, що вважаю правильним, не беручи до уваги, що мені це шкодить. А на додачу ще й Мілена міркує про острах, штовхає мене в груди або запитує про те, що в чеській і за жестом, і за звучанням абсолютно однакове: jste žid?19. Хіба Ви не бачите, як у цьому «jste» кулак замахується, […одне слово нечітке…] збираючи мускульну силу? А потім у «žid» завдає радісного, безпомилкового, спрямованого вперед удару? Так нерідко чеська мова опосередковано впливає на німецьке вухо. Наприклад, Ви якось запитали, як це я примудряюся узалежнити своє перебування тут від письма, і негайно ж самі відповіли: «nechápu»20. [Дивне слово в чеській, а понад те у Вашій мові, таке суворе, байдуже, холодне, економне, а головне – схоже на Лускунчик, тричі на цьому слові щелепи клацають, точніше сказати: перший склад намагається схопити горіх, другий склад відкриває рот ширше, тепер горіх цілком туди входить, і, нарешті, третій розколює шкаралупу, чуєте зуби? Особливо це рішуче стуляння губ у кінці заказує іншому будь-яке, протилежне пояснення, що часом дуже навіть непогано, наприклад, коли інший такий балакучий, як я зараз. На що базіка знову-таки, виправдовуючись, каже: «Язик як на ковороті гуляє тільки тоді, коли трішки радієш».]

До речі, листа від Вас нині не було. А що я, власне, хотів насамкінець сказати, досі так і не сказав. Іншим разом. Мені дуже, дуже хочеться почути завтра що-небудь від Вас, адже останні слова, які я почув від Вас, перш ніж зачинилися двері – усі зачинювані двері огидні, – були жахливі.

Ваш Ф.

Цілком можливо, що три склади означають також три рухи апостола на годиннику Праги21.

Прибуття, Поява, Сердите зникнення.

(Меран, 31 травня 1920 р.) Понеділок

Отже, обіцяне вчора пояснення.

Я не хочу (Мілено, допоможіть мені! Постарайтеся зрозуміти більше, ніж я говорю!), не хочу (але не подумайте тут, що я заїкаюся), не хочу приїздити до Відня, бо мій слабкий дух не витримав би такої напруги. Я хворий духом, а захворювання легень – лише наслідок того, що духовна хвороба вийшла з берегів. Я хворий так ось уже років чотири-п’ять, з часу моїх двох заручин. (Усе ніяк не міг пояснити собі безтурботно веселий тон Вашого останнього листа, тільки потім зрозумів: я постійно забуваю, що Ви ще такі молоді, Вам, напевно, і двадцяти п’яти ще немає, а може, лише двадцять три.

Мені тридцять сім, майже тридцять вісім, я майже на ціле юне покоління старший за Вас, майже сивий від старечих ночей і мігрені.) Не розгортатиму перед Вами всю цю довгу історію з її воістину густими нетрями подробиць, яких я і зараз боюся як дитина, тільки без дитячого дару забуття. Загальним для всіх трьох заручин було те, що в усьому був винен я, винен безперечно, обох дівчат я зробив нещасними, а саме (тут я говорю тільки про першу, про другу не можу говорити, вона дуже вразлива, кожне слово, навіть найдобріше, завдало б їй жахливої образи, і я її розумію) – а саме лише тому, що я всупереч усім її старанням (а вона, варто було мені побажати, принесла б, напевно, себе в жертву) не міг бути весь час веселим, спокійним, рішучим – у загальному, готовим до шлюбу, хоча я знову і знову, і з власної волі, обіцяв їй це, хоча я часом відчайдушно бував закоханий у неї, хоча нічого не було для мене бажанішим, ніж шлюб як такий. Майже п’ять років я безперервно її (або, якщо завгодно, себе) лупцював; на щастя, вона виявилася непохитною – суміш пруссацтва і єврейства, суміш сильна, переможна. Я не був такий міцний; правда, їй доводилося тільки страждати, а я одночасно і завдавав удари, і страждав.

– Усе, більше писати не можу, пояснювати – теж, хоча я щойно взявся описувати духовну хворобу і збирався навести інші причини, з яких не можу приїхати, – прийшла телеграма: «Відносно зустрічі Карлсбаді прошу письмового повідомлення». Зізнаюся, коли я її розкривав, вона зробила жахливе обличчя, хоча за нею стоїть найсамовідданіше, найтихіше, найскромніше створіння і хоча все, власне, бере початок у моїх власних намірах. Зараз мені цього не пояснити, адже не можу ж я посилатися на опис хвороби. Ясно поки одне: в понеділок я звідси їду; часом я дивлюся на телеграму і не здолаю до пуття її прочитати, в ній немов присутній тайнопис, який стирає верхні письмена і каже: їдь через Відень! – очевидний наказ, але без остраху наказів. Я цього не зроблю, навіть на найпозверховіший погляд безглуздо – їхати не короткою дорогою через Мюнхен, а вдвічі довшою через Лінц, та ще й роблячи гак через Відень. Роблю пробу: горобець на балконі чекає, що я кину йому хліб зі столу на балкон, натомість я кидаю хліб біля себе, в середині кімнати, на підлогу. Він лишається зовні і бачить у напівтемряві свою улюблену їжу, яка неймовірно його притягує, він стріпується, він уже скоріше тут, ніж там, але тут темрява, а з хлібом я, таємна сила. А проте він перескакує через поріг, робить іще стрибок інший, на більше не наважується, раптово лякається і летить геть. Але які сили ховаються в цій непоказній пташці – трохи згодом горобець знову тут, вивчає обстановку, я підсипаю ще крихт, щоб полегшити йому справу, і – якби я не злякав його навмисно-ненавмисно (так діє таємна міць) непримітним рухом – він доскочив би собі хліба.

Що ж, у кінці червня моя відпустка добігає кінця, і для переходу – до того ж тут уже стає занадто спекотно, що, втім, саме по собі мені б і не завадило, – я хочу пожити ще де-інде за містом. Вона теж збиралася приїхати, і ми там зустрінемося, я залишуся там на кілька днів і, можливо, проведу ще кілька днів із батьками в Константинсбаді22, а потім поїду в Прагу; розважаючи над цими поїздками і порівнюючи їх зі станом моєї голови, я відчуваю щось таке, як, напевно, Наполеон, якби він, накидаючи плани російської кампанії, заздалегідь точно знав її результат.

Під той час, коли від Вас прийшов перший лист, по-моєму, це було незадовго до запланованого весілля (плани якого, наприклад, були цілком і повністю справою моїх рук), я зрадів і показав його їй. Згодом – ні, досить, ні слова більше, і цей лист я не рватиму, звички в нас подібні, тільки у мене під рукою немає печі, і я, майже жахаючись, думаю, що цілком міг послати на зворотному боці такого розпочатого листа записку тій дівчині.

Але це несуттєво, я і без телеграми не зміг би приїхати до Відня, навпаки, телеграма – це швидше аргумент на користь поїздки. Я напевно не приїду, а якщо все-таки – цього не станеться – раптом, собі на жах, опинюся в Відні, мені знадобляться не сніданок і не вечеря, а скоріше ноші, щоб ненадовго на них прилягти.

Бувайте здорові, тутешній тиждень не буде легким.

Ваш Ф.

Якби Ви бодай раз черкнули мені слівце в Карлсбад, до зажадання… Ні, спершу краще в Прагу.

Що це за неймовірні школи, де Ви викладаєте, дві сотні учнів, п’ять десятків учнів. Хотілося б мені посидіти біля вікна в останньому ряду, цілий урок, тоді я відмовлюся від жодного побачення з Вами (яке, до речі, і без того не відбудеться), відмовлюся від усіх поїздок – досить, цей білий папір, якому кінця-краю немає, пече очі, тим-то і пишеш.

* * *

Це було після обіду, зараз без трошки одинадцята. Я влаштував усе так, як тієї миті було єдино можливо. Телеграфував до Праги, що не зможу приїхати в Карлсбад, поясню це нервовим розладом, що, з одного боку, дуже вірно, з іншого ж – не вельми послідовно, адже саме через ці розлади я раніше і збирався в Карлсбад. Ось так я граю з живою людиною. Але інакше я не можу, бо ж у Карлсбаді я б не зміг ні говорити, ні мовчати, точніше: я б говорив, навіть мовчки, адже я нині – одне-єдине слово. Поїду я тепер абсолютно не через Відень, а в понеділок через Мюнхен, куди – не знаю, в Карлсбад, у Марієнбад, у всякому разі один. Можливо, я Вам писатиму, листи ж від Вас отримаю тільки в Празі, тільки за три тижні.

(Меран, 1 червня 1920 р.) Вівторок

Вважаю: написано в суботу і, незважаючи на неділю, отримано вже у вівторок опівдні, вихоплено у вівторок з рук листоноші, до чого ж чудовий поштовий зв’язок, а я в понеділок поїду і втрачу його.

Як мило з Вашого боку, що Ви турбуєтеся, Вам бракує листів, так, минулого тижня я кілька днів не писав, але, починаючи з суботи, пишу щодня, так що Ви отримаєте три листи, порівняно з якими безлистовний час здасться Вам щастям. Ви зрозумієте, що всі Ваші побоювання цілком виправдані, себто що я вельми сердитий на Вас узагалі і що особливо у Ваших листах багато мені зовсім не сподобалося, що фейлетони мене дратували і ін. Ні, Мілено, цього всього Вам боятися нема чого, але тремтіть перед протилежністю!

Як чудово, що я отримав Ваш лист і мушу відповідати Вам на безсонну голову. Не знаю, що написати, просто блукаю тут між рядків, під світлом Ваших очей, у диханні Ваших губ, немов прекрасного щасливого дня, який залишається прекрасним і щасливим, хоча голова болить від утоми, а в понеділок треба буде їхати звідси через Мюнхен.

Ваш Ф.

Через мене Ви бігом, щодуху тікали додому? Так, але хіба Ви не хворі і хіба я більше про Вас не тривожуся? Справді, я більше не турбуюся – ні, я знову перебільшую, як тоді, але тривожуся я так, ніби Ви перебуваєте тут під моїм наглядом, немов я п’ю молоко і одночасно співаю їм Вас, дихаю повітрям, яке ллється до мене із саду, і одночасно зміцнюю ним Вас, ні, цього обмаль, я куди більше зміцнюю ним Вас, аніж себе.

Ймовірно, з кількох причин поїду я не в понеділок, а трохи пізніше. Але в такому разі прямо в Прагу знедавна ходить прямий швидкий потяг Боцен – Мюнхен – Прага. Якщо Ви хочете писнути мені ще кілька слів, то цілком можете це зробити; якщо Ваш лист мене не застане, його перешлють мені в Прагу.

Залишайтеся добрі до мене!

Ф.

Усе ж таки людина – зразок дурості. Я читаю книгу про Тибет, доходжу до опису селища в горах на кордоні з Тибетом, і раптом на серці стає важко, таким невтішно сиротливим видається мені там це село, таке далеке від Відня. Причому дурістю я називаю те, що Тибет далеко від Відня. Хіба ж далеко?

(Меран, 2 червня 1920 р.) Середа

Сьогодні в обід прийшли відразу два листи від Вас; їх би не читати, а розкласти на столі, заховати в них обличчя і втратити розум. Але тут-то і з’ясовується, як це добре, що ти його вже майже втратив, бо за залишок потім чіпляєшся щонайдовше. І тому мої 38 єврейських років говорять перед лицем Ваших 24 християнських.

Як же воно так? Куди дивилися світові закони і вся небесна поліція? Тобі 38 років, і ти так утомився, як, напевно, від віку взагалі не втомлюються. Вірніше сказати, ти зовсім не втомився, а став неспокійним, ти зайвого кроку боїшся ступити на цій землі, що рясніє пастками, і тому у тебе фактично весь час обидві ноги в повітрі; ти не втомився, а тільки боїшся страшної втоми, яка змінить цей страшний неспокій і яку (адже ти єврей і знаєш, що таке страх) можна уявити собі – в кращому випадку – як тваринне животіння, з тупим ідіотським поглядом, у садку божевільні позаду Карлової площі.

Добре, ось ти такий. Не в один бій примудрився ти вплутатися, зробив при цьому нещасним і друга, і ворога (а навколо ж були навіть суцільно друзі, милі, добрі люди, не вороги), ставши при цьому вже інвалідом, з тих, кого кидає в тремтіння один вид іграшкового пістолета, і ось раптом, раптом ти ніби покликаний звести великий бій в ім’я звільнення світу. Чи не дивно все це?

Згадай також, що, напевно, найкращою порою у твоєму житті, про яку ти, власне, нікому ще по-справжньому не розповідав, були ті вісім місяців у селі два роки тому, коли ти, вважаючи, що вже підбив усьому підсумок, зосередився тільки на самому в тобі безсумнівному і почувався вільним – без листів, без цього затяжного п’ятирічного листування з Берліном, під крилом твоєї хвороби – і при цьому тобі зовсім не багато треба було в собі міняти, просто твердішою рисою обвести колишні тонкі контури твого єства (адже лице твоє під сивим волоссям майже не змінилося, відколи тобі було шість років).

Що це був не кінець, ти, на жаль, зрозумів за останні півтора року, і тут ти падаєш так, що нижче майже нікуди (я не беру до уваги останню осінь, коли я чесно вів боротьбу за шлюб), і потягнув за собою іншу людину, милу і добру дівчину, зразок жертовного самозречення, – о, нижче впасти нікуди, жодного виходу, і в безодні теж.

Добре, і ось тебе кличе Мілена, і голос її з рівною силою проникає в розум і серце. Мілена, звичайно, тебе не знає, наскільки кілька твоїх оповідань і листів засліпили її; вона як море – в ній та ж сила, що і в морі з його водною громадою, але в невіданні своєму ця стихія спадає на тебе всією своєю міццю, підкоряючись волі мертвого, а головне, далекого місяця. Вона тебе не знає, але, можливо, передчуває істину, коли кличе тебе. Адже в тому, що твоя реальна присутність уже не засліпить її, ти можеш бути впевнений. Чи не тому, ніжна душе, ти не хочеш прийти на поклик, що саме цього і боїшся?

Але якщо навіть визнати, що у тебе є сотня інших внутрішніх причин для відмови (а вони справді є) і, крім того, одна зовнішня: ти ж не зможеш говорити з Міленою або бачити її, коли чоловіка при цьому не буде, – навіть якщо визнати все це, залишаються ще два міркування.

По-перше, варто тобі пообіцяти приїхати, як Мілені, можливо, вже і відхочеться, щоб ти приїздив, – причина тут буде не в нерішучості, ні, а в природній втомі, – і вона з задоволенням і полегшенням відпустить тебе на всі чотири сторони.

А по-друге – ну що ж, їдь до Відня! Мілена ж думає тільки про те, як відчиняться двері. Вони, звичайно, відчиняться, а далі що? У дверях стоятиме худий здоровань із привітною усмішкою на обличчі (усміхатиметься він безупинно, це у нього від старої тітоньки, вона теж постійно усміхалась, і в обох випадках це не навмисно, а просто від збентеження) – і сяде потім, куди вкажуть. Тут, власне, і буде кінець всієї урочистості і святковості, бо говорити він навряд чи зможе, для цього в ньому замало життєвих сил (мій тутешній новий сусід по столу сказав учора з приводу вегетаріанської дієти свого німого побратима: «Як на мене, для розумової роботи м’ясна їжа просто необхідна») – і він навіть щасливий не буде, йому і для цього бракує життєвих сил.

Бачите, Мілено, я говорю відверто. Але Ви розумні, Ви відразу помітили, що хоч я і говорю правду (всю – безумовно і як на сповіді), але говорю занадто відверто. Я міг би приїхати без цього попередження і за дві секунди Вас розчарувати. Якщо я так не вчинив, то це зайвий доказ моєї правдивості – моєї слабкості.

Я залишуся тут ще на два тижні – головним чином тому, що соромлюсь і боюся повернутися з такими мізерними результатами лікування. Будинки і, що найприкріше, на службі від цієї моєї лікувальної відпустки очікують мало не одужання. Болісні ці питання: «Ну, скільки ти додав?» (А ти все худнеш і худнеш.) «Не економ на їжі!» (Це натяк на мою скупість – а я плачу за пансіон, а їсти не можу.) І інші схожі жарти.

Є ще багато чого сказати, але тоді лист не скінчиться взагалі. Так, ось тільки ще що: якщо до кінця цих двох тижнів Ви ще так само твердо, як у п’ятницю, хотітимете, щоб я приїхав, – я приїду.

Ваш Ф.

(Меран, 3 червня 1920 р.) Четвер

Бачите, Мілено: ранок, я лежу в гойдалці, роздягнений, наполовину на сонці, наполовину в тіні, після майже безсонної ночі; чи міг я заснути, якщо я, занадто легкий для сну, весь час кружляв над Вами, якщо я справді, точнісінько як Ви пишете, був нажаханий тим, що «пливе до мене в руки», нажаханий в тому розумінні, в якому були нажахані, за розповідями, пророки, що були слабкими дітьми (вже чи ще, в даному разі байдуже) і раптом почули голос, який їх закликав, і жахнулись, і не хотіли, і упиралися ногами в землю, охоплені страхом, який розриває мозок, – але ж вони і раніше чули голоси, але тут не могли зрозуміти, чому саме цей голос звучить так жахливо, чи слух їхній занадто слабкий, чи голос занадто могутній, – і не розуміли також, будучи дітьми, що голос уже здобув перемогу й окублився в них саме завдяки цьому наперед посланому віщому страху, ними випробуваному, – хоча саме по собі це ще нічого не говорить про їхній пророцький дар, бо голос чує багато, а ось чи гідні вони його, це, якщо дивитися неупереджено, ще питання, і безпеки заради краще відразу відповісти на нього суворим і рішучим «ні», – загалом, ось так я лежав, коли прийшли обидва Ваших листи.

Одна риса, здається, у нас спільна, Мілено: ми такі боязкі і залякані, кожен лист вже інший, майже кожне страшиться переднішого, а ще більше – у відповідь. Ви ж бо за своєю природою не такі, це відразу видно, а я – можливо, навіть і я своєю натурою не такий, але це майже стало натурою і проходить лише в припливі відчаю, хіба що ще в гніві і – не забути – в страху.

Іноді в мене таке враження, що у нас із Вами загальна кімната з двома дверима, розташованими одні проти одних, кожен тримається за ручку, і трохи в одного здригнуться вії, як інший уже вислизає у двері, а варто першому сказати ще бодай слово, інший напевно наступної миті закриє за собою двері, та й шукай вітру в полі. Він, звичайно ж, відкриє двері знову, бо цю їхню кімнату, напевно, і покинути-бо неможливо. Якби перший не був двійником другого, він був би спокійніший, він удавав, що і не дивиться в той бік, не поспішаючи прибирати у кімнаті, наче вона нічим не відрізняється від усіх інших, – а він натомість робить те ж саме біля своїх дверей, а іншого разу вони навіть обидва опиняються за дверима, і ось прекрасна кімната порожня.

З цього випливають болісні непорозуміння. Ви скаржитесь, Мілено, що з деяких моїх листів, як їх не крути, нічого не витрусиш, але ж усе це, якщо я не помиляюся, саме ті самі листи, в яких я був такий близький до Вас, так гамував свою кров (і Вашу теж), і така була в них лісова глиб, таке заспокоєння в спокої, коли і справді не хочеться говорити нічого іншого, крім того лише, що крізь верхівки дерев видно небо, і це все, а за годину повторюєш те ж саме, – хоча, Ви маєте рацію, в цьому «ani jediné slovo, které by nebylo velmi dobře uváženo»23. Таке блаженство і триває недовго, хіба що мить, – і знову сурмить у свої труби безсонна ніч.

Подумайте також про те, Мілено, як я прийшов до Вас, яку зробив тридцятивосьмирічну мандрівку (а що я – єврей, то вона тривала ще довше), і коли я на нібито випадковому повороті дороги раптом бачу Вас, ту, кого ніколи і не мріяв побачити, а вже тим більше тепер, з таким запізненням, – тоді, Мілено, не можу я кричати, ніщо не кричить у мені, і тисячу дурниць не можу говорити, їх немає в мені (якщо відволіктися зараз від іншої дурниці, якої в мені предостатньо), і про те, що я впав на коліна, я дізнаюся, напевно, лише з того, що раптом бачу прямо перед очима Ваші ноги і торкаюся їх.

І не вимагайте від мене щирості, Мілено. Ніхто не може вимагати її від мене наполегливіше, ніж я сам, однак багато, багато від мене вислизає, можливо, навіть усе. Але і всі спроби підбадьорити мене на цьому полюванні марні, вони мене не підбадьорюють, навпаки, тоді вже я взагалі не можу зробити ні кроку, все раптом стає брехнею, і переслідувана дичина душить мисливця. Я на такому небезпечному шляху, Мілено! Ви твердо стоїте біля якогось дерева, молода, красива, і сяйво Ваших очей променями своїми пригнічує мирську скорботу. Тут грають в «škatule škatule hejbejte se»24 – я крадусь в тіні від одного дерева до іншого, я вже на півдорозі, Ви гукає мене, попереджаєте про небезпеки, хочете мене підбадьорити, жахаєтеся тому, який непевний мій крок, нагадуєте мені (мені!), що гра йде серйозно, – а я не можу, я падаю, я вже переможений ниць. Я не можу слухати одночасно жахливих голосів моєї душі – і Вас, але я можу слухати їх і довіряти їхні слова Вам – тільки Вам і нікому іншому на світі.

Ваш Ф.

(Меран, 3 червня 1920 р.)

Не дуже легко тепер, коли я прочитав цього жахливого, але жахливого аж ніяк не суціль листа, дякувати за втіху, якої завдало мені його отримання. День святковий, звичайна пошта вже ніяк би не прийшла, та й назавтра, в п’ятницю, навряд чи можна було розраховувати на вісточку від Вас, отже, настало щось на кшталт глухого затишшя, хоча, що стосується Вас, аж ніяк не сумного; адже в останньому листі Ви були дуже сильна, і я дивився на Вас так само, як дивився б із гойдалки на альпіністів, якби міг розгледіти їх звідси високо в снігах. І ось якраз перед обідом прийшов цей лист, я міг узяти його з собою, витягнути з кишені, покласти на стіл, знову заховати в кишеню, ну, словом, як пальці звичайно грають з листом – дивишся на них і радієш цим дітям. Своїх візаві, генерала та інженера (чудові, милі люди), я часом не впізнавав, чув їх ще рідше, їжа – сьогодні я знову почав їсти (вчора не їв узагалі) – мені теж не надто заважала, з арифметичних вправ, які були влаштовані після обіду, короткі завдання були мені куди ясніші за довгі рішення, під час яких мені натомість відкривався в розчинене вікно вид на сосни, сонце, гори, село, а перш за все – далеко за ними вгадувався Відень.

Утім, потім я уважно прочитав лист, себто уважно я прочитав недільний лист, читання листа від понеділка прибережу до отримання наступної вісточки від Вас, там є речі, які я не здужаю читати з усією увагою, видно, я ще не цілком здоровий, але ж цей лист і застарів, – за моїми розрахунками, в дорозі п’ять листів, принаймні три з них уже тепер мають бути у Вас в руках, навіть якщо знову один загубився і замовні йдуть довше. Тепер мені тільки й лишається, що просити Вас відповісти відразу і знову сюди, досить одного слова, але воно повинно бути таке, щоб у всіх закидів з листа, надісланого в понеділок, пообламувалися шпильки і можна було цей лист прочитати. До речі, це був якраз той понеділок, коли я тут (зовсім не безнадійним чином) міцно струсонув свої розумом.

А тепер інший лист. – Але вже пізно, після декількох непевних обіцянок я нині твердо обіцяв тому інженеру зайти і подивитися великі малюнки його дітей, які сюди не принесеш. Він хіба що трохи старший за мене, баварець, фабрикант, дуже вчений, проте веселий і мудрий, у нього було п’ятеро дітей, живі лише двоє (між іншим, дітей у нього більше не буде, через дружину), хлопчику вже 13, дівчинці 11. Що за світ! А він держить його рівновагу. Ні, Мілено, Вам не варто заперечувати проти рівноваги.

Ваш Ф.

Завтра знову. Але якщо виявиться післязавтра, вже, будь ласка, без «ненависті», обійдемося без неї.

* * *

Я ще раз перечитав недільного листа, він іще гірший, аніж я думав по першому прочитанні. Треба б, Мілено, взяти Ваше обличчя в долоні і глянути Вам просто в очі, щоб в очах іншого Ви побачили себе і відтоді неспроможні були навіть подумати про те, про що Ви там понаписували.

(Меран, 4 червня 1920 р.) П’ятниця

Перш за все, Мілено: що це за помешкання, в якому Ви писали в неділю? Просторе й порожнє? Ви сама? День і ніч?

Напевно, сумно-таки гарної недільної днини сидіти там на самоті проти «чужої людини», обличчя якої – це лишень «пописаний аркуш паперу». Наскільки ж краще ведеться мені! Кімната у мене, правда, маленька, але зате тут справжня Мілена, яка, безумовно, втекла від Вас на неділю, і, повірте, бути біля неї чудово.

Ви нарікаєте на марність. В інші дні було і буде інакше. Одна фраза (з якого приводу вона була сказана?) жахає Вас, але ж вона так зрозуміла і в цьому сенсі звучала – вголос або подумки – вже хтозна-скільки. Людина, охоплена своїми демонами, абсолютно несвідомо мститься ближньому. У такі хвилини Вам би хотілося її цілком звільнити, але це не вдається, і тоді Ви називаєте себе марною. Кому дозволено бажати такого блюзнірства? Адже це ще нікому не вдавалося, зокрема, наприклад, навіть Ісусові. Він міг тільки сказати: «Роби моїм робом», а потім це велике (цитоване мною, на жаль, абсолютно неправильно): роби, як я кажу, і побачиш, що це не слово людини, але слово Бога. І демонів він виганяв тільки з тих людей, які слідували за ним. Та й то не завжди, тому що, якщо вони відпадали від нього, він теж втрачав вплив і «ціль». Між іншим – це єдине, в чому я з Вами згоден, – він теж входив у спокусу.

(Меран, 4 червня 1920 р.) П’ятниця

Сьогодні під вечір я, власне кажучи, вперше самотою зробив досить тривалу прогулянку, зазвичай я ходив з іншими людьми або здебільшого лежав удома. Що це за край! Ненечко моя і бідолашний, нездатний мислити розум, Мілено, якби Ви були тут! Притому адже я б збрехав, якби сказав, що мені Вас бракує; це найдосконаліше, найболючіше диво – Ви тут, точно так само, як я, і навіть сильніше; де я, там і Ви, і навіть сильніше. Це не жарт, іноді я уявляю собі, що Вам – тій, яка є тут, – бракує тут мене, і Ви питаєте: «Де ж він? Хіба він не писав, що перебуває в Мерані?»

Ф.

Ви отримали два мої відписні листи?

(Меран, 5 червня 1920 р.) Субота

Я раз по раз запитую себе, чи зрозуміли Ви, що з огляду на загальний мій стан моя відповідь мала бути саме такою, якою і була, вона навіть вийшла ще занадто м’якою, занадто оманливою, занадто пристойною. Постійно, день і ніч, я загадуюся над питанням про це, тремтячи перед Вашим відповідним листом, питаю безглуздо, ніби мені наказано цілий тиждень, без перерви на ніч, забивати цвях у камінь, бути відразу і працівником, і цвяхом. Мілено!

* * *

Якщо вірити чутці – я не можу їй вірити, – сьогодні ввечері через страйки зупиниться залізничне сполучення з Тиролем.

(Меран, 5 червня,1920 р.) Субота

Прийшов Ваш лист, щастя Вашого листа. Крім усього іншого, що в ньому міститься, там є головне місце: що Ви, ймовірно, більше не зможете писати мені в Прагу. Я наголошую на цьому в першу чергу, щоб увесь світ бачив це окремо, зокрема і Ви, Мілено. Ось, значить, чим загрожують людині, хоча, принаймні віддалено, знають її підстави, до того ж ще і вдають, ніби ставляться до цієї людини добре.

17.Мова про Альфреда Майснера (1822–1885), німецькомовного чеського письменника і поета, онука письменника Авґуста Ґоттліба Майснера.
18.В оригіналі чеською.
19.Ви – єврей? (Чес.)
20.«Не розумію» (чес.).
21.Мова про знані куранти на Староміській площі, встановлені 1410 року. У XVII столітті до оздоби Празьких курантів додали рухомі фігурки. Фігурки апостолів додано в ході капітального ремонту 1865–1866 років.
22.Мова про Константинові Лазні (Konstantinovy Lázně) – курортне селище на заході Чехії, приблизно за 40 км на північний захід від міста Пльзень і 60 км на південний схід від курорту Карлові Вари.
23.«Жодного слова, яке б не було ретельно зважене» (чес.).
24.Дитяча гра, коли ведучий кидає фразу «Деревця, поміняйтеся!», і гравці, що стоять іззаду, тримаючись за дерева, мають знайти собі нове. Хто не знаходить, стає новим ведучим.
Yaş sınırı:
16+
Litres'teki yayın tarihi:
06 temmuz 2021
Yazıldığı tarih:
1952
Hacim:
732 s. 4 illüstrasyon
ISBN:
978-966-03-9570-1
Telif hakkı:
OMIKO
İndirme biçimi:
Metin PDF
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 4, 1 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 4,8, 4 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre