Kitabı oku: «Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання», sayfa 3

Але, можливо, Ви навіть і маєте рацію, що більше мені не писатимете, деякі місця у Вашому листі натякають на таку необхідність. Проти цих місць мені заперечити нічого. Це саме ті, де я точно знаю і з усією серйозністю визнаю, що я на великій висоті, але саме тому повітря там занадто розріджене для моїх легень і я мушу відпочити.

Ваш Ф.

Завтра напишу.

(Меран, 6 червня 1920 р.) Неділя

Ця промова на двох сторінках Вашого листа, Мілено, йде з глибини серця, пораненого серця («to mě rozbolelo» – стоїть там, і це зробив я, я – Вам!), Але звучить так чисто і гордо, немов удар вразив не серце, а крицю; і вимагаєте Ви лише природного, але водночас не так мене розумієте, бо ці мої «смішні» люди насправді і Ваші теж, а потім: хіба у Вашій з чоловіком історії я стаю на чиємусь боці? Де таке є? В якому моєму реченні вичитали цю божевільну думку? Та й як я можу тут судити, коли з будь-якого реального погляду – дарма, про що йдеться: про подружжя, про роботу, жертовність, мужність, чистоту, свободу, самостійність, правдивість – я стою настільки нижче за вас обох, що навіть і говорити про це мені неприємно. А де я наважився запропонувати дієву допомогу, та якщо б навіть і наважився, яким чином я міг би її надати? Але досить питань; вони міцно спали в пеклі; навіщо викликати їх на світло дня? Вони сумні й сірі – і роблять людину такою ж. О, не кажіть, що дві години життя дають незрівнянно більше, ніж дві сторінки листа (лист убогіший, але і ясніший, і чистіший), – отже, Ви неправдиво мене зрозуміли, але все одно: промова звернена до мене, а я аж ніяк не безвинний, і, як це не дивно, головним чином саме тому, що на всі вищеозначені запитання можу відповідати лише одними «ні» і «ніколи». А потім прийшла Ваша мила, мила телеграма, заспокійливий засіб проти ночі, цієї давньої супротивниці (якщо вона погано діє, то Ви тут воістину ні при чому, винна ніч; ці короткі земні ночі здатні завдати людині страху перед вічним сном); правда, і в листі Вашому так багато втіхи, і чудесної розради, але лист – все-таки єдине ціле, в якому вирує ураган тих двох сторінок, а телеграма сама по собі і нічого про це не знає. Але ось що я можу відповісти цій телеграмі, Мілено: якби я, відволікаючись зараз від усього іншого, приїхав до Відня і Ви цю промову (як я вже сказав, вона зовсім не пройшла для мене безслідно, вона мене зачепила, і правом торкнулася – хоч і не повною мірою, але таки сильно) виголосили б мені віч-на-віч (а вона так чи інакше неодмінно була б виголошена – не в словах, так у думках, у погляді, у тремтінні вій – або принаймні малася на увазі б), – тоді б я, ніби убитий одним ударом, просто впав і розтягнувся б у всю довж, і жодна доглядачка, якби Ви покликали її на допомогу, не змогла б знову поставити мене на ноги. А не сталося б це так, то було б, чого доброго, ще гірше. Ось бачите, Мілено.

Ваш Ф.

(Меран, 10 червня 1920 р.) Четвер

Зараз я не хочу говорити ні про що інше, крім як ось про це (я і лист Ваш іще як слід не прочитав, тільки облетів поглядом, як мошка свічку, і кілька разів обпалив собі голівку; до речі, як я встиг установити, це два абсолютно різних листи – один, щоб пити його і пити, інший – щоб жахнутись, але останній, мабуть, написано пізніше): коли зустрічаєш знайомого і з напруженим інтересом питаєш, скільки буде двічі по два, то це питання божевільного, проте в першому класі початкової школи воно вельми і вельми доречне. Моє ж питання до Вас, Мілено, таке, що в ньому поєднується те й інше – божевільня і початкова школа, на щастя, дещиця початкової школи теж є. Річ у тому, що мене завжди збивало з пантелику, якщо хто-небудь до мене привертався, і часом руйнував інші людські зв’язки (наприклад, з Вайсом²⁵) через логічний склад розуму, що завжди більше вірить в оману іншого, ніж у диво (щодо мене, і тільки).

Навіщо, думав я, каламутити такими речами і без того вже каламутні води життя. Я бачу перед собою частину можливого шляху і розумію, на якій же величезній і, напевно, нездоланній для мене відстані від нинішнього мого місцеперебування я вартуватиму випадкового погляду (мого, що вже там говорити про інших!), ба – лише випадкового погляду (це не скромність, а пиха, якщо Ви гарненько вдумаєтеся), і ось я отримав – Ваші листи, Мілено. Як висловити цю відмінність? Хтось лежить у бруді і смороді у смертельній постелі – і приходить янгол смерті, найблагословенніший із усіх янголів, і дивиться на нього. Чи сміє ця людина взагалі вмирати? Він перевертається, заривається ще глибше в ліжко, померти йому зась. Одне слово, я не вірю в те, що Ви мені пишете, Мілено, і немає способу все це мені довести – адже і Достоєвським тієї ночі ніхто не зміг би нічого довести, а моє життя триває одну ніч, – довести міг би тільки я сам, цілком уявляю собі, що був би на це здатний (як Ви одного разу уявляли собі людину в розкидалці), але і собі я не повірю. Ось чому це питання було смішним паліативом²⁶ – Ви, ясна річ, зрозуміли це відразу, – так учитель від утоми і туги іноді, чуючи правильну відповідь учня, навмисне навіює собі, буцімто цей учень по-справжньому тямить у предметі, тоді як насправді той знає відповідь лише з якихось несуттєвих причин і жодним чином не може розуміти суті предмета, бо ж навчити такого розуміння його міг би лише сам учитель. Але не пхиканням, скаргами, ласками, проханнями, мріями (у Вас є останні п’ять-шість листів? Вам би варто було поглянути на них, вони складуть повноту картини), а не чим іншим, як… Залишимо питання відкритим.

* * *

Я помітив, що в своєму листі Ви згадали і про ту дівчину. Щоб відразу розвіяти всі сумніви, скажу так: якщо відволіктися від хвилинного болю, Ви обдарували цю дівчину найбільшою ласкою. Я просто не можу уявити собі, як би вона інакше мене здихалася. Звичайно, у неї було якесь хворобливе передчуття, але вона зовсім не бачила, звідки, власне кажучи, містонько поруч зі мною черпало своє (тривожне, але тривожне не для неї) тепло. Пам’ятаю, ми сиділи поруч на канапеї в однокімнатній квартирі у Вршовіцях (здається, був листопад, а квартира ця за тиждень мала стати нашим житлом), вона була щаслива, що по стількох зусиллях здобула принаймні цю квартиру, поруч із нею сидів її майбутній чоловік (повторюю, план шлюбу належав мені одному, один я наполягав на весіллі, вона лише злякано і знехотя підкорилася, а потім, звичайно ж, звиклася з цією думкою). Розмірковуючи про цю сцену з усіма її подробицями, куди численнішими, ніж гарячкові удари серця, я вірю, що здатен зрозуміти будь-яке людське осліплення (в даному разі воно місяцями панувало і наді мною, утім, я був не тільки засліплений, але ще і уявляв, що з цього вийде шлюб за розрахунком в найкращому сенсі цього слова), так, будь-яке осліплення, до решти, я боюся піднести до губ склянку молока, бо вона не випадково, а умисне цілком може розбитися у мене перед носом і встромити скалки мені в обличчя.

Питання: в чому полягають закиди, які Вам роблять? Так, мені теж траплялося робити людей нещасними, але вони, зрозуміло, не дорікають мені весь час, вони просто замовкають і, по-моєму, навіть у глибині душі не картають мене. Таке у мене виняткове становище серед людей.

* * *

Але все це неважливо порівняно з думкою, яка пройняла мене сьогодні вранці, коли я вставав із ліжка, і так зачарувала, що я навіть не помітив, як умився й одягнувся, і, напевно, точно б таким само штибом і поголився, якби ранній гість (правник, який вважав за необхідне харчуватися м’ясом) не вивів мене з цього стану. Коротко кажучи, річ ось у чому: Ви на час залишите Вашого чоловіка, нічого нового в цьому немає, адже одного разу таке вже траплялося. Причини цього: Ваша хвороба, його нервовість (Ви полегшите і його життя) і, нарешті, віденські обставини. Куди Ви надумаєте поїхати, я не знаю, найкраще Вам би підійшла яка-небудь тиха місцина в Богемії. Притому особисто мені найкраще стояти осторонь і не з’являтися. Необхідні для цього гроші Ви поки візьмете у мене (про умови повернення ми домовимося). (Назву лише одну побічну перевагу, яку я б від цього отримав: я б став на диво старанним службістом – служба у мене, до речі, сміховинна і страшенно легка, Ви навіть уявити собі не можете, я поняття не маю, за що отримую гроші.) Якщо на місяць іноді і не цілком вистачить, Ви напевно легко дістанете додаткову суму, яка явно буде невелика.

Поки більше не співатиму дитирамби цій ідеї, але Вам випадає нагода висловити про неї свою думку і таким чином продемонструвати мені, чи дозволено довірити Вашому присуду про інші мої вигадки (бо цінність цієї ідеї мені відома).

Ваш Кафка

Читаю минулою датою зауваження з приводу їжі, з цим у мене тоді напевно б теж налагодилося, якщо я став би такою великою персоною. – Читаю ці два листи, як горобець клював у мене в кімнаті хлібні крихти, тремтячи, прислухаючись, насторожено озираючись, хвалькувато напудрюючи все пір’я.

(Меран, 11 червня 1920 р.) П’ятниця

Коли ж нарешті безглуздий світ хоч трохи підладять? Удень ходиш, похнюпившись – тут на горах усюди такі красиві руїни, що, здається, і сам ти неодмінно повинен стати таким же гарним, – а в ліжку замість сну приходять просто чудові думки. Сьогодні, наприклад, на додачу до вчорашньої пропозиції мені спало на думку, що на літо Вам би не завадило відправитися до Сташі²⁷, Ви ж писали, що вона живе в селі. Учора я написав дурницю, що ніби Вам в інші місяці бракуватиме грошей, це дурниця, їх завжди буде подостатком.

Ранковий і вечірній лист від вівторка підтверджує цінність моєї пропозиції, що не особливо й випадково, бо цінність пропозиції має підтверджуватися всім, усім без винятку. Якщо в ньому є лукавство – та де ж його немає, цього страшного звіра, який в потребі вміє стати зовсім маленьким, – то я триматиму його в шорах, навіть Ваш чоловік може в цьому мені повністю довіритися. Щось я перебільшую. А проте довіряти мені можна. Я не бачитимуся з Вами, ні тепер, ані потім. Ви житимете в селі, яке так любите (у цьому ми схожі, спокійні краї, по сусідству з горами середньої висоти, я люблю над усе, і щоб обов’язково були озеро й ліс).

Ви недооцінюєте вплив своїх листів, Мілено. Листи від понеділка (jen strach o Vás²⁸) я поки ще не дочитав (спробував сьогодні вранці, з деяким успіхом, адже завдяки моїй пропозиції вони вже трішки стали історією, але до кінця поки дістатися не зміг). Зате лист від вівторка і дивна листівка – написана в кав’ярні? – на Ваше звинувачення на адресу Верфеля мені ще належить відповісти, я ж, власне, ні на що Вам не відповідаю, Ви відповідаєте куди краще, і це дуже приємно, надихає мені, попри безсонну ніч через листи від понеділка, досить спокою і впевненості. Звичайно, в листі від вівторка теж є гостра шпилька, і вона заганяється в тіло, але ведеш його ти, а чого – звичайно, це лише хвилинна істина, істина хвилини, тремтливого щастя й болю, – чого б я не зміг від тебе терпіти?

Ф.

Знову виймаю лист із конверта, ось це місце: будь ласка, скажи мені ще раз – не завжди, цього я не бажаю, – ще раз скажи мені «ти».

Будь ласка, якщо це Ви не неприємно, заради мене скажіть Верфелю принагідно що-небудь добре. – Дещо, на що Ви, на жаль, усе-таки не відповідаєте, наприклад, на питання з приводу Ваших писань.

[…слів із 9 написано нечітко…]

Нещодавно Ви знову мені наснилися, сон був довгий, але я майже нічого не пам’ятаю. Я був у Відні, але про це нічого не пам’ятаю, потім опинився в Празі і забув Вашу адресу, не тільки вулицю, але і місто, все-все, тільки ім’я Шрайбер²⁹ чомусь спливло, проте ж я не знав, що з ним робити. Отже, я зовсім Вас втратив. У розпачі я придумував усілякі фокуси, але, не знаю чому, вони не були виконані, і пам’ятаю я з них тільки один. Я написав на конверті: «M. Jesenská», а внизу: «Прошу доправити цей лист, бо ж інакше фінансове відомство зазнáє величезних збитків». Цією загрозою я сподівався мобілізувати на Ваші розшуки всі допоміжні засоби держави. Хитро? І нехай це не настроїть Вас проти мене. Я тільки уві сні такий моторошний.

(Меран, 12 червня 1920 р.) Субота

Ти не цілком мене розумієш, Мілено, я ж майже зовсім з тобою згоден. Самотужки я зовсім не збираюся цього робити.

Приїду я до Відня, сьогодні ще не можу сказати, але, думаю, не приїду. Якщо раніше заперечень у мене було багато, то зараз тільки одне: це понад мої душевні сили, ну і, мабуть, хіба що ще далека другорядна причина – так краще для нас усіх. Однак додам, мені було б точно так само, а то і ще більше не під силу, якщо б ти за нинішніх описаних тобою умов (nechat človeka čekat³⁰) приїхала до Праги.

Необхідність дізнатися те, що ти хочеш розповісти мені про ці шість місяців, виникла не раптом. Я впевнений, що це щось жахливе […слів із 15 написано нечітко…], впевнений, що ти пережила, а може, навіть і накоїла якогось страхіття, впевнений, що як сучасник я, ймовірно, не зміг би цього винести (хоча ще сім років тому міг винести чи не все), впевнений я і в тому, що як сучасник не виніс цього і в майбутньому, – гаразд, але до чого все це, хіба найважливіше для мене – твої переживання і вчинки, а не просто ти сама? Тебе ж я і без цієї розповіді знаю куди краще, ніж себе самого, але цим я зовсім не хочу сказати, що не знаю стану моїх рук.

Твій лист нітрохи не суперечить моїй пропозиції, навпаки, адже ти пишеш: «Nejraději bych utekla třeti cestou, ktera nevede ani k tobě ani s nim, někam do samoty»³¹. Я пропоную, щоб ти написала його того ж дня, що і я.

Звичайно, на цій стадії хвороби ти навіть на час не можеш залишити чоловіка, але ж, як ти пишеш, хвороба не нескінченна, ти писала всього про декілька місяців, місяць з гаком уже минув, ще через місяць він зможе сяк-так без тебе обійтися. Тобто в серпні, найпізніше у вересні.

До речі, зізнаюся: це твій лист із тих, які я не можу прочитати відразу, і хоча цього разу я прочитав його цілих чотири рази поспіль, принаймні думку свою висловити прямо зараз не зможу. Думаю, написане вище так чи інакше залишається в силі.

Твій

(Меран, 12 червня 1920 р.) Неділя (ще один лист)

Цей перехресний і послідовний обмін листами слід припинити, Мілено, він позбавляє нас розуму, не знаєш, що написано, не знаєш, на що відповідати, і завжди, хай там як, вагаєшся. Я дуже добре розумію вашу чеську, чую сміх, але варто мені закопатися у ваші листи між словами та сміхом, і тоді я чую лише слово і, крім того, авжеж, це моя природа: страх.

Чи ти все ще хочеш побачити мене по моїх листах від середи-четверга, я не можу визначити, я знаю моє ставлення до Нього (ви належите мені, навіть якщо я ніколи більше не побачу вас). […слів із 11 написано нечітко…] його я знаю, наскільки воно лежить не в неясній царині страху, але я не знаю вашого ставлення до мене, вся річ тут у страху. Я повторюю, ти не знаєш мене, Мілено.

Для мене жахливо те, що відбувається: мій світ валиться, мій світ знову постає з руїн, ось і дивись, як тобі тут втриматися. Я не скаржуся на те, що він руйнується, він давно вже хитався, я скаржуся на те, що він встає знову, на те, що я народився на світ, – і на світло сонця скаржуся теж.

Як нам жити далі? Якщо ти згодна з моїми діями у відповідь листами, тобі ніяк не можна більше жити у Відні, це просто неможливо.

Одночасно з вашими листами сьогодні надійшов лист від Макса Брода, в якому він, зокрема, пише: «Дійшло до дивної історії, яку я «змалюю» тобі бодай натяком». Молодий редактор «Трибуни» Райнер³² (кажуть, що вельми розумний і справді непересічний юнак – можливо, 20 років) отруївся. Трапилося це, коли ви, гадаю, були ще в Празі. Тепер з’ясовується причина: Віллі Хаас мав з його дружиною³³ стосунки, які, втім, мабуть, не вкладалися в рамці духовного зв’язку. Ніхто їх там не захопив розполохом чи щось таке, крім того, жінка так замучила людину, яку вона знала за багато років до шлюбу, переважно словами і своєю поведінкою, що він заподіяв собі смерть у редакції. Зрана вона приїхала до редакції з паном Хаасом, щоб запитати, чому він не вернувся з нічної зміни. Юнак уже був у шпиталі і помер, перш ніж вони туди дісталися. Хаас, в якого попереду був останній іспит, кинув навчання, посварився з батьком і редагує кіногазету в Берліні. Ведеться йому, мабуть, не з медом. Жінка також живе у Берліні, і, є думка, що він одружиться з нею. – Я не знаю, чому розповідаю вам цю жорстоку історію. Можливо, тільки тому, що ми потерпаємо від того ж демона, і тому історія – така складова нас, як ми суть складові її».

Щодо листа. Повторюю, що ти не можеш залишатися у Відні. Що за страшна історія. Одного разу я впіймав крота і приніс його в хмільник. Коли я його відпустив, він наче сам не свій поліз під землю, і зник, як у воду пішов. Тому і від цієї історії слід сховатися. Мілено, мова ж не про це, ти для мене не жінка, ти – дівчинка, нічого більш дівочого я зроду раніше не бачив, я не смію навіть подати тобі руку, дівчинко, брудну, тремтячу, пазуристу, нервову, невпевнену, холодно-гарячу руку.

Ф.

Що ж до празького посланця, це поганий план. Ти знайдеш тільки порожній будинок – моє бюро. А я тим часом, закривши обличчя руками, сидітиму за письмовим столом за адресою: Altstädter Ring, 6, на третьому поверсі.

Так, ти не розумієш мене, Мілено, «єврейське питання» було просто дурним жартом.

(Меран, 13 червня 1920 р.) Неділя

Сьогодні, мабуть, дещо для тебе проясниться, Мілено (яке на царський лад важке ім’я, така в ньому повнота, що його вже майже і не підняти, але ж спочатку не надто мені подобалося, думалося – якийсь грек або римлянин, який заблукав у Богемії, силою перетворений на чеха, з ламаним наголосом, і, однак, за кольором і подобою – о диво! – жінка, яку на руках треба забрати з цього світу, з вогню, вже не знаю з чого, і вона довірливо і покірно горнеться до тебе, ось тільки сильний наголос на «і» збиває з пантелику: а раптом це ім’я знову вислизне від тебе? Або це всього лише рятівний стрибок навмання, який ти робиш сам зі своєю дорогоцінною ношею?).

Ти пишеш якісь двоїсті листи, я не маю на увазі: пером і олівцем, – хоча і олівець сам по собі про щось говорить і вже змушує насторожитись, але ця різниця не головне: наприклад, останній лист із планом квартири написано олівцем, і все ж він мене ощасливив; головне, мій страх – і, зрозумій: твоя молодість, твоя чистота, твоя мужність; але ж мій страх усе зростає, бо він означає відступ перед натиском світу, а звідси – посилення цього натиску і знову-таки посилення страху, твоя ж мужність означає наступ, звідси – ослаблення натиску і зростання мужності – ущасливити мене можуть тільки тихі листи; я б так і сидів біля їхніх ніг, щасливий без міри, це як дощ на розпечену голову. Але коли приходять ті, інші листи – нехай навіть вони, по суті, приносять більше щастя, ніж перші (тільки я через слабкість свою лише багато днів по тому усвідомлюю це щастя), – ці листи, що починаються вигуками (а я ж так далеко!) і закінчуються вже не знаю якими жахами, – тоді, Мілено, я справді починаю тремтіти, ніби чуючи звуки великого дзвону, я не можу це читати і все ж, звичайно, читаю, як п’є воду змучений спрагою звір, а страх невпинно росте, що робити, я шукаю, під який стіл або шафу заповзти, забиваюсь у куток і молюся, весь тремчу і, не тямлячи себе, молюся, щоб ти, бурею увірвавшись до мене з цим листом, знову полетіла через розкрите вікно, бо ж не можу я тримати в кімнаті бурю; мені думається, в таких листах у тебе блискуча голова Медузи, змії жаху звиваються навколо неї – а навколо моєї, зрозуміло, ще дикіші в’ються змії страху.

* * *

Твій лист від середи та четверга. Але дитинко, дитинко (власне, це я так вимовляю «Медуза»). Ти сприймаєш серйозно всі мої дурні жарти (щодо «zid» і «nechápu» і «ненавидіти»), але ж я просто хотів трохи тебе цим посмішити, через страх ми розуміємо одне одного неправильно, тільки, будь ласка, не змушуй мене писати чеською, тут і тіні докору не було, скоріше я б міг закинути тобі, що ти занадто доброї думки про євреїв, які тобі знайомі (зокрема про мене), – є й інші! – часом мені хочеться їх усіх (зокрема і себе самого) саме як євреїв заштовхати в шухляду комода, почекати трохи, потім трішки висунути шухляду і подивитися, чи встигли вони всі задихнутися чи ні, і якщо ні, знову засунути шухляду і ось так продовжувати до кінця…

Те, що я сказав про твою «промову», було, до речі, серйозно (знову і знову прокрадається в лист це «всерйоз». Напевно, я поводжуся з ним – не можу замислюватися про це – вкрай негарно, але маю майже таке ж сильне відчуття, що пов’язаний з ним тепер, і зв’язок цей дедалі міцніший і міцніший, так і хочеться сказати: не на життя, а на смерть. Якщо б я міг з ним поговорити! Але я боюся його, він набагато мене перевершує. Знаєш, Мілено, коли ти пішла до нього, ти зробила великий крок униз із твого рівня, але якщо ти прийдеш до мене, то стрибнеш у прірву. Ти знаєш це? Ні, в тому листі була не моя «висота», а твоя) – я говорив про «промову», ти ж у ній теж була абсолютно серйозна, в цьому я не можу помилятися.

Знову чую про твою хворобу. Мілено, тобі б треба лягти в ліжко. І напевно, варто було б це зробити. А, можливо, ти і лежиш, коли я це пишу. Хіба місяць тому я не був кращим? Дбав про тебе (щоправда, лише подумки), знав про твою хворобу, а тепер нічого такого, тепер я думаю тільки про мою хворобу і моє здоров’я, а між іншим, те й інше – це ти.

Ф.

Сьогодні зробив невелику прогулянку, щоб разом з тим улюбленим інженером вирватися з цієї безсонної атмосфери. Там я теж написав тобі листівку, але не зміг її підписати і відіслати, я більше не можу писати тобі як чужий.

Лист од п’ятниці прийшов лише в середу, швидкі і рекомендовані листи йдуть повільніше за звичайні.

(Меран, 14 червня 1920 р.) Понеділок

Сьогодні вранці, перш ніж прокинутися, а тоді хутко заснути, я бачив огидний, щоб не сказати жахливий (на щастя, враження від сну швидко випаровується), словом, просто огидний сон. До речі, завдяки йому я трохи поспав, від такого сну прокидаєшся, тільки коли він закінчується, раніше вирватися неможливо, він тримає тебе за язик.

Було це у Відні, приблизно так, як я уявляю собі в мріях уявки свою туди поїздку (у цих мріях Відень складається з єдиної тихої маленької площі, одну її сторону утворює твій будинок, навпроти – готель, де я житиму, ліворуч – Західний вокзал, на який я приїжджаю, по ліву руку від нього – вокзал Франца Йосифа, з якого поїду, ну, а в нижньому поверсі мого будинку приємним чином розташована вегетаріанська їдальня, де я харчуюся, не заради харчування, а щоб привезти до Праги щось на кшталт ваги. Нащо я це розповідаю? Власне, до сну це прямо не стосується, очевидно, я досі його боюся). Коротше кажучи, не те, щоб воно було так точно, місто було насправді велике – а вечоріло, – мокре, темне, на вулицях невпізнанно сильний рух: довгий прямокутний сквер відділяв будинок, де жив я, від твого будинку. Я приїхав до Відня раптово, обігнавши власні листи, які ще прямували дорогою до тебе (пізніше це завдавало мені особливого болю). Так чи інакше, тебе попередили, і я мав із тобою зустрітися. На щастя (утім, у мене водночас було і відчуття якоїсь незручності), я був не один, маленька компанія, зокрема, по-моєму, й одна дівчина, була разом зі мною, але точно я про них нічого не пам’ятаю, вони здавалися мені чимось на зразок секундантів. Були б вони спокійніші, але, як на те, лепетали одне одному, як той пустий млин, ймовірно про мої справи, я чув тільки нервове бурмотіння, але не розумів ні слова, та й не хотів розуміти. Я стояв на краю тротуару праворуч від мого будинку і спостерігав за твоїм. Низька вілла з красивою простою кам’яною лоджією по фасаду, під округлим склепінням, на висоті нижнього поверху.

Раптом виявилося, що час снідати, в лоджії був накритий стіл, здалеку я бачив, як прийшов твій чоловік, сів у плетене крісло праворуч, ще заспаний, потягнувся, розкинувши руки. Потім прийшла ти і сіла за стіл, причому так, що тебе було видно цілком. Щоправда, не надто чітко, відстань занадто велика, твого чоловіка око вловлювало куди виразніше, не знаю чому, а ти залишалася всього лише чимось блакитно-білим, текучим, примарним. Ти теж розкинула руки, але не для того, щоб потягнутися, у тебе це була урочиста поза.

Трохи згодом – знову ж таки, втім, схилялося над вечір – ти опинилася на вулиці, поруч зі мною, ти стояла на тротуарі, а я однією ногою на переїздку, я тримав твою руку, і тут дійшло до шалено швидкої короткофразної розмови: клац-клац, і так до кінця сну, майже без зупинки.

Переказати його я не можу, пам’ятаю, по суті, тільки два перших і два останніх речення, а в проміжку – суцільна непередавана мука.

Замість привітання я швидко сказав (щось у твоєму обличчі змусило мене до цього): «Ти мене уявляла інакше»; ти відповідаєш: «Відверто кажучи, я думала, ти зграбніший» (узагалі-то ти використовувала ще більш віденський вислів, але я його забув).

Ось такими були два перших речення (у зв’язку з цим мені раптом спало на думку: чи знаєш ти, що я цілком – причому такої довершеності я ніколи не зустрічав – немузикальний?), і в принципі тим самим усе вирішилося, що ще потрібно? А проте наразі почалися перемовини про нове побачення, хай там які непевні репліки з твого боку, і безперервні наполегливі запитання – з мого.

Тут втрутилися мої супутники, виникло враження, що я приїхав до Відня ще й для того, щоб відвідати якесь сільськогосподарське училище неподалік від Відня, ба більше, тепер навіть здавалося, ніби у мене і час для цього знайдеться, як видно, з жалю хотіли прибрати мене подалі. Я розібрав це, але пішов-таки з ними на вокзал, напевно, сподівався, що такі серйозні наміри з від’їздом справлять на тебе враження. Ми всі прийшли на ближній вокзал, але тут виявилося, що я забув назву місця, де розташоване училище. Ми стояли перед великим розкладом потягів, раз по раз водили пальцями по назвах станцій і питали себе: може, ця чи ця, але не було жодної підхожої.

Тим часом я зумів трохи розгледіти тебе, до речі, мені було абсолютно байдуже, як ти виглядаєш, важливі були тільки твої слова. Ти не надто була схожа на себе, здавалася набагато смаглявішою, обличчя худіше, при круглих щоках така жорстокість була б і неможлива. (Але чи була це жорстокість?) Костюм у тебе якимось дивом був із того ж матеріалу, що і мій, до того ж вельми чоловічого крою, і зовсім мені не сподобався. Однак потім я згадав одне місце з листа (віршик: «dvoje šaty mám a přece slušne vypadám»³⁴), і така велика була влада твого слова наді мною, що з цієї хвилини я накидав оком твоє вбрання.

Але ось і кінець; мої супутники ще студіювали розклад, а ми стояли відсторонь і розмовляли. Останній етап бесіди зводився приблизно до наступного: завтра неділя; і тобі було до відрази незрозуміло, як я міг уявити, ніби в неділю у тебе знайдеться для мене час. Але врешті-решт ти ніби як поступилась і сказала, що хвилин сорок, мабуть, викроїш. (Найжахливіше в цій розмові, звичайно, не слова, а підтекст, марність усього, ну і ще твій постійний безмовний аргумент: «Я не хочу приходити. І що тобі це дасть, коли я таки прийду?») Коли ж саме ти викроїш ці сорок хвилин, я не міг у тебе з’ясувати. Ти сама не знала; незважаючи на нібито напружені роздуми, не могла призначити час. Нарешті я запитав: «Що ж, мені цілий день чекати?» – «Так», – кинула ти і відвернулася до компанії, що стояла поруч, чекаючи на тебе. Сенс відповіді був у тому, що ти зовсім не прийдеш і що єдина поступка, яку ти могла мені зробити, – це дозвіл чекати. «Я не чекатиму», – тихо сказав я, а позаяк думав, що ти не чула, а це, як-не-як, був мій останній козир, я відчайдушно вигукнув ці слова тобі навздогін. Але тобі це було байдуже. І нітрохи тебе не цікавило. Я сяк-так поплентав назад у місто. А за дві години надійшли листи і квіти, доброта й розрада.

Твій Ф.

* * *

Адреси, Мілено, знову нерозбірні, пошта їх переписала і доповнила. Після першого прохання адреса була чудова, зразковий пропис красивих, різноманітних, хоча знову таки не вельми розбірних літер. Якби у службовців пошти були мої очі, там би, напевно, могли читати тільки твої адреси, і більше нічого. Але пошта є пошта…

(Меран, 15 червня 1920 р.) Вівторок

Сьогодні знову бачив тебе уві сні. Ми сиділи поруч, і ти відштовхувала мене, не сердито, приязно. Я був вельми нещасний. Не через відштовхування, а через себе самого, бо ж поставився до тебе як до першої-ліпшої мовчазної жінки і пропустив повз вуха голос, який ішов із тебе і звертався прямо до мене. Або, може, і не пропустив повз вуха, але не міг відповісти. Так і пішов, ще нерозваженіший, ніж у першому сні.

Мені згадалося зараз, що одного разу я прочитав у когось: «Моя кохана – вогненний стовп, який ковзає по землі. І він тримає мене в полоні. Але веде не полонених, а видющих».

Твій

(Тепер я відкидаю і ім’я теж; воно все вкорочувалось і тепер звучить так: твій.)

(Меран, 20 червня 1920 р.) Неділя

Після короткої прогулянки, яку я зробив із тобою. (Як легко записати це: невелика прогулянка з тобою. Із сорому треба було б покинути писати, бо ж це так легко.) Найжахливіше для мене в цій історії – це переконання, буцімто євреї повинні вбивати, як хижі звірі, зі страхом, бо ж вони – не тварини, а навпаки, особливо-розумні люди, і тим не менше вони того і дивись чекають нагоди накинутися на вас. Ця тяма в її повноті і силі в твоїй голові не вміщається, все інше в історії, можливо, ти розумієш краще за мене. Я не розумію, як люди, що раніше не мали справи з такими явищами, останнього часу доходили думками про ритуальне вбивство (колись це були щонайбільше загальний страх і ревнощі, але ж тут однозначний вигляд, тут ви можете побачити, як «Гілснер»³⁵ вчиняє злочин крок за кроком; що дівчина його при цьому обіймає, але що це означає), щоправда, я не розумію і те, як люди могли повірити, що єврей вбиває і не прирізає потім себе, бо ж він робить це, але тут, певна річ, потрібно, щоб люди не переймалися.

Я перебільшую, все це перебільшення. Це перебільшення, бо ж шукачі порятунку завжди кидаються на жінок, дарма чи на християнок, чи на єврейок. І якщо говорити про невинність дівчат, то це означає не звичайну фізичну, а невинність їхнього офірування, яка є не менш фізичною.

Я багато хотів би сказати про цей звіт, але я волію мовчати: по-перше, я знаю лише Гааса (хоча, як не дивно, його привітання з приводу моїх заручин було найщирішим з усіх, які я дістав), інших – ані крихти, крім того, ти, мабуть, можеш сердитися на мене, якщо я втручатимуся у ці речі, що стосуються тебе, своїми міркуваннями, і нарешті тут ніхто більше не може допомогти, і це була б просто гра думками.