Kitabı oku: «Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання», sayfa 7

А ось говорити про тебе з чужими людьми – це я можу, і це навіть геть витончена втіха. Якби я ще дозволяв собі при цьому трохи ламати комедію – а спокуса велика, – втіха була б іще більша. Нещодавно я зустрів Рудольфа Фукса⁸¹. Я до нього вельми прихиляюся, але сама по собі радість зустрічі, звичайно ж, не була б для мене така велика, і руку йому я не тиснув би з такою мужичою запопадливістю. При цьому я розумів, що пуття буде із мишачу бідницю, але нехай бодай геть мале, думав я. Розмова відразу перейшла на Відень і на товариство, в якому він там обертався. Я виявив жвавий інтерес до імен, він почав перераховувати, але ні, я не те мав на увазі, мені жінок називай. «Ну, там була і ця Мілена Поллак, Ви ж її знаєте». – «Так, Мілена», – повторив я і вп’явся очима у Фердінандштрассе – що він на це скаже. Потім посипались інші імена, мене знову охопив напад мого вічного кашлю, і нитка розмови згубилася. Як її оживити? «Ви не пам’ятаєте, якого року під час війни я був у Відні?» – «Сімнадцятого». – «А Ернста Поллака тоді ще не було у Відні? Я його не бачив. Він був ще не одружений?» – «Ні». Кінець. Я б, звичайно, міг його примусити ще трохи поговорити про тебе, але сил на це вже мені забракло.

* * *

Як у тебе справи з пігулками зараз і останнім часом? Ти вперше знову пишеш про головні болі.

Що, власне, відповіла Ярміла на твоє запрошення?

Можеш сказати кілька слів про паризький план?

Куди ти тепер поїдеш? (Місце з добрим поштовим зв’язком?) Коли? Чи надовго? На шість місяців?

Повідомляй мені завжди номери часописів, де є які-небудь твої публікації.

Як же ти все-таки влаштувала цей дводенний візит до Праги? (Питаю з пустої цікавості.)

Дякую за «хоча», чарівне слово, яке проходить мені просто в кров.

(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця, по обіді

Знайшов удома ось цей лист. Дівчину цю я знаю вже давно, ми, напевно, навіть трішки в родинних стосунках, у кожнім разі у нас є спільний родич, той самий кузен, про якого вона згадує і який лежав у Празі важкохворий, а вона і її сестра кілька місяців за ним доглядали. Фізично вона мені майже неприємна, надміру велике кругле червонощоке лице, маленьке кругле тіло, обридливо шепітка говірка. Втім поза цим я чув про неї добре, себто поза очі рідня її лаяла.

Два місяці тому моя відповідь на подібний лист була б дуже проста: ні, ні, ні. Тепер, думаю, я не маю на це права. Не те щоб я вважав, буцімто можу якось їй допомогти, звичайно, ще Бісмарк остаточно і безповоротно розправлявся з такими листами, посилаючись на те, що життя – це безглуздий бенкет, де з нетерпінням чекаєш закуски, а тим часом повз тебе крадькома встигають пронести парадну печеню, ось на це, мовляв, і треба налаштовуватися – ах, до чого ж дурна мудрість, страх яка дурна! – не так задля себе, ніж заради неї, я напишу їй, що готовий з нею зустрітися, завдяки тобі, Мілено, в руки мені дещо перепало, і, по-моєму, мені не годиться тримати це в кулаці!

Дядько завтра їде, я знову ненадовго виберуся на повітря, в воду, за місто, мені це дуже потрібно.

Вона пише, що лист можна читати тільки мені, це прохання я виконую, посилаючи його тобі. Порви його. До речі, чарівне місце: ženy nepotřebuji mnoho⁸².

(Прага, 24 липня 1920 р.) Субота

Ось уже, напевно, півгодини я читаю ці два листи і листівку (не забути і конверт, дивуюся, що весь відділ вхідної кореспонденції не приходить і не перепрошую за тебе) і тільки тепер помітив, що весь час сміюся. То чи знайдеться у всесвітній історії який-небудь імператор, якому було б краще, ніж мені? Він входить у свою кімнату, а там лежать три листи, і йому тільки й лишається, що їх відкрити, – ах, повільні пальці! – відкинутися назад і – не могти повірити, що це щастя йому присунуло.

Ні, сміявся я не весь час, про перенесення багажу я нічого не кажу, я просто не можу в це повірити, а якщо і повірю, не зможу собі уявити, а якщо і зможу собі уявити, ти, така красива – ні, то була вже не краса, то була омана небес, – як у «неділю», і я розумію того «пана» (він, певно, дав 20 кр. і отримав 3 кр. решти). Проте повірити я таки не можу, а якщо це все ж таки сталося, згоден – це було і жахливо, і чудово. Але що ти нічого не їси і сумуєш (тоді як мене тут без будь-якого голоду наполегливо загодовують), і у тебе кола під очима (це ж напевно не ретуш, то вони забирають у мене половину радості від фотографії, хоча залишається все ж досить, щоб мені хотілося цілувати тобі за неї руку довго-довго, ціле життя, адже тоді в тебе не буде більше можливості ні перекладати, ні носити з вокзалу багаж) – отже, ось цього я тобі подарувати не можу і ніколи не пробачу, і, навіть якщо ми за сто років сидітимемо біля нашої хатини, я все одно картатиму тебе через це. Ні, я не жартую. Що ж це за протиріччя – говориш, що кохаєш мене, себто стоїш на мою руку, а сама наперекір мені голодуєш, а тут лежать зайві гроші і там стоїть «Білий півень».

Те, що ти говориш про лист дівчини, я як виняток прощаю, бо ти (нарешті!) називаєш мене секретарем (мене звати tajemník⁸³, бо ж те, чим я займаюся останні три тижні, дуже tajemne), та й взагалі правда твоя. Але чи достатньо – мати рацію? А головне: я не маю рації, отже, чи не бажаєш і ти трішки – це неможливо, я знаю, але мова тільки про бажання – розділити мою неправоту, відвернувшись від байдужості дівочого листа і вичитавши з нього мою неправоту, записану там величезними літерами? Втім, я б волів зовсім не чути більше про це листування, яке безглуздим чином виникло з моєї ж вини. Твій лист я відіслав їй назад з декількома привітними рядками. Відтоді нічого не чув, з’ясувалося, що запропонувати зустріч над мою силу, сподіваюся, все скінчиться тихо й мирно. Ти захищаєш лист Сташі, але ж я подякував тобі за нього. Найпевніш, я обох образив, і, можливо, однієї красної днини змушу себе більше їх не кривдити.

Ти була в Ной Вальдеґґу⁸⁴? Я теж часто туди їжджу, дивно, що ми не зустрілися. Так, ти берешся в гори і ходиш так швидко, напевно, промайнула повз мене, як у Відні. Що ж це були за чотири дні? Богиня вийшла з кіно, і маленька тягоноша стояла на пероні – це і є чотири дні?

Цей лист Макс отримає ще сьогодні. Більше, ніж удалося вичитати потайки, я нічого не вичитав.

Так, з Ландауером⁸⁵ тобі й справді не щастить. А в німецькій він тобі, як і раніше, подобається? Що ти з цього зробила, бідолашне дитя (не дитинко, крий Боже!), змучене і збентежене від моїх листів. Хіба я не маю слушності, що листи тобі заважають? Але який зиск у правоті? Коли я отримую листи, моє завжди зверху і все таке, а якщо б не отримував, не мав би ні правоти, ні життя, ні чогось іншого.

Ех, поїхати б до Відня!

Переклад, будь ласка, пришли – я ще обмаль тримав у руках од тебе.

Тут є один затятий філателіст, він вириває в мене марки просто з руки. Тепер він назбирав уже досить цих марок за 1 кр., але стверджує, буцімто є інші, ширші, чорно-коричневі марки за 1 кр. Я розважаю: якщо я отримую листи, то чи не спробувати дати йому якісь марки? Коли ти, отже, могла б клеїти ці інші марки за крону або й перші-ліпші марки за 2 кр.

(Прага, 26 липня 1920 р.) Понеділок

Телеграма не була відповіддю, а ось лист, надісланий в четвер увечері, – це відповідь. Недаремно ж я мучився безсонням, недарма сьогодні з ранку мене давила ця жахлива туга – все вірно. А чоловік твій знає про кашляння кров’ю? Я розумію, що не варто все це перебільшувати, може, тут і немає нічого особливого, буває, часом піде кров, але все-таки це кров, і забути про це неможливо. А ось ти живеш собі, не замислюючись, живеш своїм героїчно-веселим життям, живеш так, ніби вмовляєш кров: «Ну, йди вже, йди». І вона йде. А що тут буде зі мною – це тебе нітрохи не обходить, хоча ти, звичайно, аж ніяк не nemluvnì⁸⁶ і знаєш, що робиш, але саме цього ти і хочеш – щоб я стояв тут на празькому березі, а ти тонула на моїх очах, поринала в хвилі віденського моря, цілком самохіть. І якщо тобі немає чого їсти, це, значить, зовсім не потреба pro sebe⁸⁷? Або ти думаєш, що це скоріше моя потреба, ніж твоя? Що ж, значить, ти маєш слушність. І грошей тобі, на жаль, я не зможу більше надіслати, бо ж в обід я піду додому і жбурну непотрібні папірці в грубку на кухні.

Виходить, ми зовсім віддалились одне від одного, Мілено, і лише одне, але могутнє бажання нас об’єднує: щоб ти була тут, щоб обличчя твоє було поруч зі мною, якнайближче. І звичайно, ще бажання смерті – нас об’єднує бажання «легкої» смерті, але воно ж уже і геть дитяче бажання; ось так само на уроці математики, коли вчитель на кафедрі гортав свій кондуїт і, можливо, шукав моє прізвище, я стежив за ним і, порівнюючи з цим втіленням сили, жаху і реальності своє незбагненне невігластво, охоплений напівсонним оціпенінням страху, бажав одного: піднятися б зараз невидимкою, пробігти невидимкою між партами, пролетіти повз вчителя на невагомих, як мої математичні пізнання, крилах, сяк-так подолати двері і, опинившись зовні, отямитись і вдихнути вільно на чудовому вільному повітрі, знаючи, що ніде в підмісячному світі він не буде так напружений, як у залишеній мною кімнаті. Атож, так було б «легше». Але так не сталося. Мене викликали до дошки, диктували завдання, для вирішення потрібна була таблиця логарифмів, у мене її не було (забув удома), але я брехав, що вона залишилася в парті (сподіваючись, що вчитель дасть мені свою), він посилав мене за таблицею, я – з аж ніяк навіть не награним жахом (вдавати жах у школі мені ніколи не доводилося) – з’ясовував, що її там немає, і вчитель (позавчора я його зустрів) говорив мені: «Ох і крокодил!», я відразу отримував «незадовільно», і це було навіть добре, адже я отримував цю оцінку, власне кажучи, лише формально, та ще й несправедливо (я хоч і збрехав, але ніхто не міг цього довести – тоді ж це несправедливо?), а головне – мені не довелося виказувати своє ганебне невігластво. Значить, загалом навіть і це ще було цілком «легко»: виходило, що за сприятливих умов можна було «зникнути» навіть і в самій кімнаті, можливості тут безмежні, і «померти» можна і в самому житті.

Я так базікаю, бо, попри все, в тебе мені добре.

Тільки однієї можливості не існує – і що б я не базікав, це ясно, – можливості того, що ти зараз увійдеш і будеш тут, і ми докладно поговоримо про твоє одужання; але ж саме ця можливість – найнагальніша!

* * *

Багато про що я хотів тобі сьогодні сказати, перш ніж прочитав лист, але що можна сказати, коли – пішла кров? Будь ласка, відразу напиши мені, що сказав лікар і що він за людина.

Сцену на вокзалі ти описала невірно, я не вагався ні секунди, все було так нескінченно сумно і прекрасно, і ми були зовсім одні, і було щось незбагненно комічне в тому, що люди – яких там не було! – раптом збунтувались і зажадали, щоб їм відкрили ворота на перон.

А ось перед готелем усе було так, як ти кажеш. Ти була там така гарна! А може, то була зовсім не ти. Адже це дуже дивно, що ти так рано встала. Але якщо це була не ти, звідки ж ти так точно все знаєш?

Добре, що тобі потрібні марки. Два дні я картаю себе за те, що попросив марки. Навіть коли я написав їй, я собі дорікав.

(Прага, 26 липня 1920 р.)

Ах, стільки документів прийшло саме зараз. І для чого я працюю, і до того ж на невиспану голову. Для чого? Для кухонної грубки.

* * *

Тепер ще й поет, перший, він до того ж гравер по дереву, офортист, і не йде, і стільки в ньому життя, що він усе вивалює на мене і дивиться, як я тремчу від нетерпіння, рука над цим листом тремтить, голова у мене вже впала на груди, а він не йде, добрий, живий, щасливо-нещасний, чудовий, але для мене саме зараз страх який обтяжливий юнак. А в тебе кров іде з рота.

* * *

Взагалі-то ми весь час пишемо одне й те саме. То я питаю, чи ти, бува, не хвора, потім ти пишеш про це, то я хочу померти, то ти, то я хочу плакати перед тобою, як маленька дитина, то ти переді мною, знову ж як маленька дитина. І один раз, і десять, і тисячу, і завжди я хочу бути з тобою, і ти говориш так само. Годі, годі.

* * *

І, як і раніше, нема листа про те, що сказав лікар, ти повільна й кепська кореспондентка, ти зла, мила – ну, що ж іще? Нічого, заспокоїтися в тебе на колінах.

(Прага, 27 липня 1920 р.) Вівторок

Де ж лікар? Я обшукав увесь лист, не читаючи його, тільки щоб знайти лікаря. Де він?

Я оком не стинаю: це не означає, що я через це не сплю, немузичну людину справжні клопоти присипляють швидше, ніж будь-що інше, але все-таки я не сплю. Чому? Занадто багато часу пройшло, відколи я їздив до Відня? Або я перестарався, прославляючи своє щастя? Молока, масла й салату мені вже мало і потрібна інша їжа – твоя присутність? Цілком можливо, що причини тут зовсім інші, але дні мої нелегкі. До того ж ось уже три дні я позбавлений такого щастя, як порожня квартира, я живу у своїх (тому й телеграму відразу отримав). Можливо, на мене так спасенно впливає аж ніяк не пустельність квартири – або не тільки вона, – а сама можливість мати у своєму розпорядженні два помешкання: одне для життя вдень, а інше, на віддалі, для вечорів і ночей. Тобі це зрозуміло? Мені – ні, але це так.

Так, щодо шафи. Схоже, що вона буде причиною нашої першої й останньої сварки. Я скажу: «Ми її викинемо». Ти скажеш: «Ні, залишимо». Я: «Або він, або я. Вибирай». Ти: «Зараз. Шафа, Кафка⁸⁸ – тут є співзвуччя. Обираю шафу». – «Гаразд», – скажу я і поволі піду вниз сходами. – «Якими?» – І якщо не знайду відразу Дунайський канал, житиму й далі.

А в іншому я дуже навіть за цю шафу, тільки ту сукню не одягай. Адже зовсім її зносиш, а що я тоді робитиму?

Дивно, могила. Адже я шукав саме (vlastní) на тому місці, але лише несміливо, зате дуже впевнено робив чимраз більші і врешті-решт величезні кола, а в результаті зупинив вибір геть на іншій каплиці.

Отже, ти їдеш і візи у тебе теж немає. І впевненість, що при потребі ти відразу приїдеш, таким чином втрачена. А ти ще хочеш, щоб я спав. А лікар? Де він? Його як і раніше немає?

Спеціальної марки на честь конгресу нема, я теж думав, що така була. Мені на розчарування, нині принесли «конгресову марку», виявилося – звичайнісінька, хіба що зі штемпелем конгресу; але через цей штемпель вони напевно все одно досить цінні, хоча хлопчик же цього не зрозуміє. Вкладатиму щоразу в конверт по одній марці, по-перше, через їхню цінність, а по-друге, щоб щодня отримувати подяку.

Ось бачиш, тобі потрібна ручка, так чому ж ми не використали час у Відні з більшою користю? Чому, наприклад, не залишилися довше в паперовій крамниці, там було так красиво, і ми були так близько одне від одного.

Ти ще не читала шафі ці дурні жарти? Я просто без пам’яті люблю майже все, що стоїть у твоїй кімнаті.

* * *

А лікар?

Ти часто бачиш філателіста? Питання зовсім не підступне, хоча і здається таким. Коли погано спиш, задаєш питання і сам не знаєш про що. Хочеться питати вічно, адже не спати і значить питати; якби була відповідь, був би і сон.

* * *

А ця заява про невсудність узагалі-то штука погана. Паспорт таки ти ж отримала?

(Прага, 28 липня 1920 р.) Середа

Ти знаєш історію втечі Казанови з олив’яної камери⁸⁹? Знаєш, звісно. Там мимохідь описується найгірший вид ув’язнення – в підземеллі, в непроглядній темряві, у вогкості, на рівні лагун, конозишся на вузькій дошці, вода доходить майже до сходинок, а з припливом і справді піднімається вище колін; але найжахливіше – це оскаженілі водяні щури, їхній писк уночі, скрегіт, гризня (здається, йому доводилося боротися з ними за скоринку хліба), і найстрашніше – те, що вони весь час чекають, коли людина знесиліє і звалиться з дошки. Знаєш, ось із таким же відчуттям я читав твого листа. Усе таке жахливе, незбагненне, а головне – так близько і так далеко, як власне минуле. І ось сидиш, скоцюбившись, нагорі, поставі це не на користь, ноги зводить судома, і ти трусишся від страху, а ти нічого іншого не маєш робити, як дивитися на величезних чорних щурів, а вони тебе сліплять у нічній темряві, і врешті-решт ти вже не розумієш, чи сидиш ти ще нагорі або вже серед них і пищиш, скалячи вузьку морду з гострими зубками. Ах, не розказуй більше таких історій, приїзди до мене, та що там, справді, приїзди. А цих «звіряток» я тобі дарую, але з умовою, що ти їх зразу ж повиганяєш з дому.

* * *

А про лікаря вже і взагалі не йдеться? Ти ж вочевидь запевняла, що підеш до лікаря, а слово своє ти завжди додержувала. Коли не бачиш більше крові, то і не йдеш? Я не хочу говорити про себе, ти незрівнянно здоровіша за мене, я завжди буду тільки паном, якому треба піднести валізу (що само по собі ще не вказує на місце в табелі про ранги, бо тут спочатку йде пан, який підкликає носія, потім сам носій, а потім уже пан, який просить піднести йому валізу, бо інакше він впаде. Коли я недавно – недавно! – йшов з вокзалу додому, служитель, який ніс мою валізу, раптом з власної волі – я, здається, і слова на цю тему не сказав, – заходився мене втішати: зате я, мовляв, напевно тямлю в речах, в яких він ні в зуб, а тягати валізи – ось це його справа, він до цього звичний і т. д.; лише тоді мені спало на думку таке, на що його промова була (цілком незадовільною) відповіддю, – так ось, я себе тут зовсім із тобою не порівнюю, але мимоволі доводиться думати і про свій стан, а що більше думаєш, то більше тривожишся, і ти повинна піти до лікаря. Це було років три тому, ніколи я не скаржився на легені, ніколи не втомлювався, ходити міг без кінця і до меж своїх сил ніколи при цьому не доходив (чого не скажеш про мої думки – тут я на межі натикався постійно), і раптом десь у серпні – у всякому разі була спека, прекрасна погода, і все було гаразд, окрім моєї голови, – я на заняттях плаванням відкашлявся і виплюнув щось червоне. Це було дивно і навіть цікаво, правда? Я мимохіть зиркнув на цю пляму і зараз же про неї забув. А потім це стало траплятися чимраз частіше, і взагалі, варто було мені захотіти сплюнути, як з’являлася червона пляма – немов на замовлення. Уже стало навіть не цікаво, а нудно, і я знову про це забув. Піди я тоді відразу до лікаря – що ж, можливо, все залишилося б точно в такому ж становищі, як і без лікаря, але тоді ніхто не знав про те, що у мене йде кров, і ніхто не переймався. А тепер хтось тривожиться, тож, будь ласка, сходи до лікаря.

* * *

Дивно, що твій чоловік збирається написати мені те й те. Може, ще й побити мене, і задушити? Я, їй-бо, цього не розумію. Я тобі, зрозуміло, цілком вірю, але для мене настільки неможливо собі це уявити, що я абсолютно нічого при цьому не відчуваю, як ніби ти була б зараз зі мною і раптом сказала: «Ось у цю хвилину я перебуваю у Відні, там страшний скандал і все таке». І ми б обоє подивилися з вікна в сторону Відня, і, зрозуміло, це анітрохи нас би не зачепило. Але ось ще що: говорячи про майбутнє, чи не забуваєш ти іноді, що я єврей – jasné, nezapletené⁹⁰? О, єврейство – небезпечна штука, навіть і біля ніг твоїх.

* * *

Прекрасна записка, та, що від Сташі. Але не можна сказати, щоб в цій тодішній записці вона була не така, як нині, у записці її просто немає, вона каже за тебе, неймовірне злиття між нею і тобою, майже щось духовне, немов би хтось, сам майже незворушний, адже не сміє бути більше ніж посередником, переказує почуте, і до того ж – свідомість цього тут присутня і становить гордість і красу цілого – почути це і зрозуміти здолав тільки він один. Але вона, як на мене, абсолютно така ж, як тоді; таку записку вона б, напевно, могла написати і сьогодні, якщо б склалися подібні обставини.

Дивна річ із цими історіями, що їх ти мені розповіла. Вони пригнічують мене не тому, що вони «про євреїв» і що будь- якому єврею, вже якщо загальний казан на стіл поставлено, доводиться сьорбати свою частку цього огидного, отруйного, але й древнього і, властиво, вічного пійла, – зовсім тому вони мене не пригнічують. Ет, чи не протягнеш ти мені зараз поверх них руку, щоб я довго, довго тримав її у своїй?

Вчора я знайшов нарешті могилу. Коли шукаєш її несміливо, то її і справді неможливо знайти, я ж не знав, що це могила твоїх родичів по материнській лінії, та й прочитати написи можна, тільки якщо уважно до них нахилятися, – золото майже до решти пообсипалось. Я довго стояв там, могила гарна, така незламно кам’яна, щоправда, цілком без квітів, але нащо ця купа квітів на могилах, я ніколи цього не міг второпати. Кілька строкатих гвоздик я поклав геть на краєчку. На цвинтарі мені було краще, ніж у місті, і відчуття це довго зберігалося, містом я довго ходив, як цвинтарем.

Енічек – це твій молодший брат?

Чи справді ти здорова? На картці з Ной Вальдеґґа ти на вигляд явно хвора, там це, звичайно, перебільшено, але все-таки лише перебільшено. Справжньої твоєї світлини я так і не маю. На одній стоїть аристократично витончена, тендітна, охайна дівчинка, яку вже геть скоро, за рік-два, заберуть з монастирського пансіону (куточки губ, щоправда, трішки поопускались, але це лише через витонченість і побожну лагідність), а другу світлину хоч зараз на пропагандистський плакат: «Ось як нині живуть у Відні». Між іншим, на цій другій світлині ти знову жахливо нагадуєш мені мого загадкового першого друга; коли-небудь я тобі про нього розповім.

А до Відня я не приїду, ні; зовні для цього знадобилися б або відверта брехня (об’явитися на службі хворим), або два вихідних дні поспіль. Але це ще тільки зовнішні перешкоди, друже (це я говорю сам із собою). Сташа так довго була в тебе у Вельславіні? Я писав щодня, ти, ймовірно, отримуватимеш листи ще.

Телеграма! Дякую, дякую, беру всі закиди назад; але то були і не докори зовсім – та ж ласка, тільки гладив я цього разу не долонею, а навідворіть долоні, бо вона давно вже вся назаздростилася. – До мене знову заходив той молодий поет і графік (але головним чином він музикант), він заходить постійно, сьогодні він приніс дві гравюри (на одній Троцький, на іншій – Благовіщення – як бачиш, його Світ не вузький); щоб зробити приємне йому і собі, я швидко перекинув ниточку до тебе, сказавши, що пошлю їх своєму другові до Відня; правда, непередбаченим наслідком було те, що я замість одного отримав по два примірники кожної гравюри (твої я збережу тут – або ти хочеш отримати їх одразу?). Ну а потім прийшла телеграма; поки я її читав і читав, і не міг начитатися, переповнений радістю і вдячністю, він і далі любісінько базікав (при цьому він зовсім не має наміру заважати, о ні, скажи я, що у мене є справи, і якби я сказав це голосно, щоб він отямився, то юнак обірвав би себе на півслові і втік, анітрохи не ображаючись). Сама по собі звістка вельми важлива, але подробиці важитимуть ще більше. І перш за все: як це ти повинна «себе берегти», це ж неможливо; на мене, більшої нісенітниці лікар і сказати не міг. Ах, погано це все; але, у всякому разі, – дякую тобі, дякую.

(Прага, 29 липня 1920 р.) Четвер, трохи пізніше

Отже, щоб не залишалося жодних сумнівів, Мілено.

Можливо, нинішній мій стан і тепер інший, що краще не буває; можливо, я виніс би і ще більше щастя, і захищеності, і повноти – хоча зовсім у цьому не впевнений, тим більше тут, у Празі, – але, хай там як, загалом мені добре, і радісно, і вільно – абсолютно незаслужено добре, так добре, що навіть страшно стає, – і якщо такі умови хоч трохи протримаються без особливих зривів, якщо я щодня отримуватиму від тебе бодай слово і відчуватиму по ньому, що ти не вкрай замучена, то, можливо, вже цього буде достатньо, не муч себе більше; а фізику я ніколи не розумів (хіба що про «стовп полум’я» мені зрозуміло – це ж фізика, так?), і vaha svìta⁹¹ я теж не розумію, а вони мене, напевно, і того менше (та й що робити таким неймовірно величезним вагам з моїми 55-ма кілограмами в голому вигляді, вони їх просто не помітять і тому напевно навіть не смикнуться), і я тут точно такий самий, яким був у Відні, і твоя рука спочиває в моїй, поки ти її не віднімеш.

* * *

Вірш Верфеля як портрет, який дивиться на кожного, зокрема й на мене, а головне, на лиходія, який його на додачу ще й написав.

* * *

Твоє зауваження з приводу відпустки я не зовсім розумію. Куди ти хотіла б поїхати?

(Прага, 30 липня 1920 р.) П’ятниця

Тобі неодмінно треба знати, Мілено, люблю я тебе, ти знову і знову ставиш мені це важке запитання, але як на нього відповісти в листі (хай це навіть і останній недільний лист)? Ось коли ми незабаром побачимося, я тобі напевно це скажу (якщо не відмовить голос).

Тільки не пиши більше про поїздку до Відня; я не приїду, але кожною згадкою про це ти немов підносиш язичок полум’я до моєї оголеної шкіри, полум’я вже перетворилося на маленьке багаття, воно не згасає, а горить рівно, ба – навіть розгорається. Ти не можеш цього захотіти.

Цих квітів, що ти отримала, мені дуже шкода. Через жаль я навіть не зміг розібрати, що це за квіти. Тим-то вони тепер стоять у твоїй кімнаті. Якби я і справді був шафою, то серед білого дня взяв би і висунувся геть із кімнати. Так і стояв би в передпокої – принаймні доти, доки вони не зав’януть. Ні, це недобре. І все так далеко – хоча ручка твоїх дверей так само близько у мене перед очима, як оцей каламар.

Звичайно, у мене є твоя вчорашня, ні, позавчорашня телеграма, але квіти і тоді ще стояли живі. А чому вони тебе тішать? Якщо це твої «найулюбленіші», тоді ти повинна радіти всім узагалі подібним квітам на землі – чому ж саме цим? Але, можливо, це теж надто важке запитання, і відповісти на нього можна тільки усно. Так, але де ти? У Відні? А де це – Відень?

Не можу позбутися цих квітів. Кернтнерштрассе – ах, це вже щось примарне, сон, мрія, примарилося нічного дня, – а квіти реальні, вони заповнили всю вазу (ти говориш: náruč⁹² – і притискаєш їх до грудей), доторкнутися до них не можна, адже це твої «найулюбленіші». Ну, почекайте, ось вийде Мілена з кімнати, я вас схоплю і викину у двір.

Чому ти сумна? Що-небудь трапилося? І ти мені нічого не кажеш? Ні, це неможливо.

Ти питаєш про Макса, але він же давно тобі відповів, я, щоправда, не знаю що, але в неділю він при мені опустив лист. А мій недільний лист ти отримала?

Учора був украй неспокійний день, не болісно неспокійний, а просто неспокійний, – можливо, наступного разу я про це розповім. Головне – що у мене в кишені була твоя телеграма: ходити з нею – це абсолютно особливе відчуття. Існує особлива людська доброта, про яку люди не підозрюють. Наприклад, йдеш у напрямку до Чехового моста⁹³, витягаєш по дорозі телеграму і читаєш (слова її завжди новина; прочитаєш їх, увібравши в себе – папір порожній, але як тільки застромиш аркуш у кишеню, він знову миттю заповнюється словами). Тут ти озираєшся і побачиш сердиті міни, в них не заздрість, ні, але все-таки на цих обличчях написано: «Як? Саме тобі прийшла ця телеграма? Про це треба терміново повідомити нагору. Хай хоча б негайно будуть послані до Відня квіти (оберемок). У кожному разі, ми цю справу з телеграмою так не залишимо». Але де там, куди не глянь, усе спокійно, рибалки і далі надять рибу, роззяви і далі на них витріщаються, діти грають у футбол, жебрак біля входу на міст збирає крейцери⁹⁴. Звичайно, якщо придивитися уважніше, в усьому цьому є якась нервовість, люди змушують себе робити те, що вони робили й до цього, щоб не виказати своїх думок. Але саме те, що вони себе змушують, дуже зворушливо з їх боку, – ніби звідусіль чується голос: «Усе так і є, телеграма належить тобі, ми згодні, ми не збираємося з’ясовувати, чи мав ти право її отримати, ми закриваємо на це очі, можеш собі її залишити». І коли я за хвилину витягаю її знову, спочатку виникає побоювання, що вони-таки розгніваються, – мовляв, чого це я принаймні не знітився і не сховався, – але ні, вони не сердяться, як були, так і є.

* * *

Увечері я знову розмовляв з одним палестинським євреєм, пояснити це в листі неможливо (я маю на увазі важливість цієї розмови для мене), – маленький, майже крихітний, миршавий, бородатий, одноокий чоловічок. Але він забрав у мене півночі – раз по раз згадувався. Наступного разу розповім детальніше.

* * *

Отже, паспорта у тебе немає і можливості отримати його – теж?

(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота

Я неуважний і сумний – загубив твою телеграму; вона, звичайно, не могла зовсім загубитися, але вже одне те, що доводиться її шукати, вибиває мене з колії. Між іншим, це все ти винна: якби вона не була така прекрасна, я б не крутив її весь час у руках.

Лише одне мене втішає – те, що ти написала про лікаря. Тож кровотеча нічого не означала; що ж, я ж так і припускав – у медицині я битий собака. А що він говорить про пошкодження в легенях? Голодування і тягання валіз він напевно тобі не прописав. А з тим, щоб ти і надалі була добра до мене, він погодився? Або про мене взагалі не було мови? Так, але як я можу тоді всім цим задовольнитися, якщо лікар не виявив ані найменшого мого сліду? Або виявлене ним пошкодження в легенях – це мій дефект?

Так справді немає нічого серйозного? І єдине, що йому спало на думку, – це відіслати тебе на місяць у село? Не так вже й багато.

Але проти самої поїздки в село я нічого не маю – в усякому разі не набагато більше, ніж проти життя у Відні. Їдь, будь ласка, їдь. Колись ти писала про надії, які покладаєш на таку поїздку; для мене цього достатньо, щоб бажати її.

Тепер – ще раз – про мій приїзд до Відня. Коли ти пишеш про це серйозно, це найгірше – тоді ґрунт тут справді починає гойдатися, і я з трепетом чекаю, коли він мене викине. Не викидає. Про зовнішню перешкоду (про внутрішні не кажу: хоч вони і сильніші, вони б мене не втримали, не тому що я сам сильний, а тому що занадто слабкий, щоб дозволити їм утримати себе) я вже писав, для цієї поїздки мені довелося б вдатися до брехні, а брехні я боюся, не як чесна людина, а як учень. Крім того, є у мене таке відчуття – принаймні передчуття, – що одного разу мені, чи заради себе самого, чи заради тебе, неодмінно, неминуче доведеться їхати до Відня, а вдруге я не зможу збрехати навіть і як гультяй – учень. Ця можливість майбутньої брехні – мій резерв, ним я живу, так само як і твоєю обіцянкою в потребі відразу ж приїхати. Тому-то я і не приїду зараз; замість реальності цих двох днів (будь ласка, не змальовуй їх, Мілено, це майже катування для мене – ще не злидні, але безмежна жага) – замість реальності цих двох днів я маю їхню невпинну можливість.

А квіти? Вони, звичайно, вже зів’яли? З тобою бувало коли-небудь, щоб квіти потрапляли «не в те горло», як мені ці? Жахливо неприємне відчуття.

У твою суперечку з Максом я не втручаюся. Тримаюся осторонь, визнаю кожному рацію і почуваюся ніби в схованці. Ти, безперечно, маєш слушність у всіх своїх міркуваннях, але тепер спробуй встати на його місце. У тебе є батьківщина, і ти можеш її знехтувати (можливо, це і найкраще, що можна з нею зробити, – особливо якщо врахувати, що те, що в ній можна знехтувати, зневажити все одно неможливо). А у нього батьківщини немає і тому нехтувати йому нема чого, і він увесь час має думати про те, як би її знайти і побудувати, – весь час: чи знімає він капелюх із цвяха, чи лежить на сонці в басейні або пише книгу, яку ти перекладатимеш (тут він, напевно, ще найменш напружений – але ж ти, бідолашна, кохана моя, яку роботу ти завдала собі на плечі з почуття провини, я бачу, як ти горбатієш над цією роботою, шия гола, я стою за тобою, а ти і не скажеш, – будь ласка, не лякайся, якщо відчуєш дотик моїх губ, бо це не поцілунок, то лише безпорадне моє кохання), – ех, Макс, він увесь час повинен про це думати, навіть коли пише тобі.