Kitabı oku: «Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання», sayfa 8

І ось що дивно: в цілому справедливо проти нього боронячись, у деталях ти йому піддаєшся. Він явно писав тобі про моє життя з батьками і про Давос. Усе це не так. Звичайно, жити разом з батьками – це дуже погано, причому погано тут не тільки проживання пліч-о-пліч, але й ціле життя, саме занурення в це коло доброти і любові (ах так, не знаєш ти мого листа до батька), борсання мухи на клейкій стрічці, – але, між іншим, у цьому є і свої очевидні переваги, один бореться під Марафоном, інший за обіднім столом, бог війни і богиня перемоги панують усюди. До того ж просто так, механічно взяти і переселитися – який у цьому сенс, особливо якщо й далі обідати вдома, що зараз для мене, звичайно ж, найкраще. А про Давос поговоримо наступного разу. Якщо я і хотів би, щоб Давос чимось мені прислужився, то, від’їжджаючи, не проти був би дістати поцілунок.

(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота, трохи пізніше

Як не крути твій сьогоднішній лист, такий милий, такий відданий, який приніс мені стільки радості і щастя, – це таки «лист рятувальника». Мілена серед рятувальників! (Якби я був серед них, чи була б вона тоді вже зі мною? Ні, якраз тоді, напевно, ні.) Мілена поміж рятувальників – вона, на самій собі досвíдчивши це, переконує знову і знову, що врятувати іншу людину можна тільки самим фактом свого буття, і нічим іншим. І ось вона, яка врятувала мене вже одним тим, що вона є, намагається тепер заднім числом зробити те ж саме іншими, такими куди жалюгіднішими засобами. Коли людина рятує потопельника, це, звичайно, подвиг, але коли вона потім дарує врятованому ще й абонемент на уроки плавання – це навіщо? Навіщо рятівнику полегшувати собі завдання, навіщо він відмовляється і надалі рятувати іншого тільки самим фактом свого буття, своєї постійної готовності врятувати, нащо він перекладає цей обов’язок на плечі тренерів та власників давоських готелів? А крім усього іншого, я важу цілих п’ятдесят п’ять кілограмів і сорок грамів! І куди я полечу, якщо ми одне з одним тримаємося за руки? А якщо ми полетимо обоє, тоді навіщо все це? І крім того – ось, власне кажучи, суть усіх моїх попередніх розумувань, – я ніколи більше не поїду від тебе в таку далечінь. Я ж щойно вибрався з тяжкого ув’язнення Мерано.

Субота, увечері

Усе це було написано, я хотів сьогодні ще дещо написати, але тепер це не має значення. Я повернувся додому, побачив у темряві невідомий лист на столі, переглянув його, мене кілька разів кликали вечеряти, я щось їв, а воно, на жаль, не хотіло зникати з тарілки ніяким іншим шляхом – ковтай його, та й годі, – потім прочитав лист ґрунтовно, повільно, квапливо, несамовито, тремтячи від щастя, якоїсь миті здивувавшись – неможливо повірити у щось, але воно тут, перед тобою, ти все-таки не віриш, але раптом знічуєшся, змиряєшся і розумієш: ось і віра, – а в кінці розпачуєш, розпачуєш, розпачуєш, аж серце колотиться. «Приїхати не можу» – це я знав уже з першого рядка і до останнього, хоча в проміжку стільки раз побував у Відні, – так у довгу ніч, коли сну хоч би тобі тінь, людина з десяток разів бачить сни, що тривають з півхвилини кожен. Потім я сходив на пошту, послав тобі телеграму, трохи заспокоївся і ось сиджу над цим листом. Сиджу і мучуся жалюгідним обов’язком доводити тобі, що приїхати я не можу. Правда, ти пишеш, що я людина не слабка, тож, можливо, мені це вдасться, але важливіше, щоб мені вдалося витримати наступні тижні, з яких кожен уже зараз невідступно і глузливо дивиться на мене, ніби запитує: «Ти, отже, справді не поїхав до Відня? Отримав такий лист – і не поїхав? Не поїхав? Справді не поїхав?» Я не розумію музики, але цю музику, на жаль, я розумію краще за всіх музикантів. Я не міг поїхати, бо не можу брехати на службі. Себто я можу брехати і на службі, але тільки з двох причин – зі страху (це, отже, чисто службова справа, вона з цієї сфери, тут я брешу без будь-якої підготовки, навмання, натхненно) або в разі крайньої потреби (то тобто коли «Ельза» справді захворіє, – Ельза, Ельза, не ти, Мілено, ти не можеш захворіти, ось це була б уже крайня потреба, про неї я і думати не хочу), – отже, в разі потреби я збрешу, оком не моргнувши, тут не потрібні жодні телеграми, над бідою вже не владне ніяке бюро, тут я поїду з дозволу або без нього. Але у всіх випадках, коли в числі причин для брехні найголовнішим буде щастя, потреба і щастя, я не зможу збрехати, не зможу – точно так само, як не зможу підняти двадцятикілограмову гирю. Якби я прийшов з телеграмою про Ельзу до директора, вона напевно випала б у мене з рук, а коли випала б, я напевно на неї, на цю брехню, наступив би, а коли наступив, напевно зараз же вибіг з директорського кабінету, ні про що не попросивши. Ти зрозумій, Мілено, бюро ж не просто дурний заклад (він, звичайно, і нерозумний теж, дурості в ньому хоч відбавляй, але не про це зараз мова, до того ж воно більше фантастичне, ніж нерозумне) – воно ще й все моє колишнє і нинішнє життя, я можу, звичайно, від нього відкинутись, і це, можливо, було б зовсім непогано, але поки це все-таки моє життя, я можу розпоряджатися ним безладно – працювати абияк (що я і роблю), без кінця ухилятися (що я і роблю), при всьому при цьому гнути кирпу (що я і роблю), спокійно приймати як належне найдоброзичливіше ставлення до себе, яке тільки можливе в бюро, – але раптом збрехати, для того щоб зірватися з місця і, як вільна людина (це я, звичайнісінький найманий службовець!), поїхати туди, куди мене жене «всього лише» елементарне серцебиття, – ні, так брехати я не можу. Але що я хотів тобі написати, ще перш ніж отримаю твій лист, – це ось що: я на цьому ж тижні виправляю собі новий паспорт або, в усякому разі, зроблю лад у старому, щоб приїхати по змозі без зволікання, коли буде необхідно.

* * *

Перечитав усе і зрозумів, що зовсім не те хотів сказати і що, отже, ніякий я не «сильний», якщо не зумів сказати як треба. Додам ще одне: напевно, я здатен там збрехати ще меншою мірою, ніж змогла б людина, яка вважає (а така більшість чиновників), що всі до неї несправедливі, що вона надсаджується на роботі (якби я так думав про себе, це був би вже майже швидкий потяг на Відень!), що бюро являє собою якусь зле керовану машину (він би робив це багато краще), що в цій машині він, через цю безглуздість управління, працює не на своєму місці: він, за його здібностями, най-най-чільніше колесо, а мусить працювати най-най-меншим коліщатком і т. д.; а для мене бюро – як це було і зі школою, гімназією, університетом, сім’єю, з усім взагалі – жива людина, яка, де б я не був, дивиться на мене невинними очима, людина, з якою я якимось незрозумілим мені чином пов’язаний, хоча вона мені більш чужа, ніж ті люди, що їдуть зараз, я чую, на автомобілях Ринґом. Чужа вона мені до божевілля, але саме тому і треба бути особливо до неї уважним, адже я майже не приховую своєї чужості, але хіба така невинність здатна її взагалі розпізнати, – тому-то я і не можу збрехати; ні, я не «сильний», і писати не можу, і нічого не можу. А ти, Мілено, ще й одвертаєшся від мене, не надовго, я знаю, але, бач, довго людина і не витримає, якщо серце не б’ється, а як же йому битися, якщо ти відвернулася?

Якщо б ти змогла послати мені телеграму після цього листа! Це лише вигук, не прохання. Тільки якщо зможеш зробити це вільно – а ти зробиш. Тільки тоді – ти бачиш, я навіть не підкреслюю ці слова.

Я забув ще третю умову, яка змогла б полегшити мені брехню: якщо б ти була поруч зі мною.

Але тоді це була б і найбезневинніша брехня на світі – тоді-бо в директорській кімнаті не було б нікого, крім тебе.

(Прага, 1 серпня 1920 р.) Неділя

Не знаю поки, що ти скажеш щодо вечірнього суботнього листа, і ще довго не знатиму, як би там не було, сиджу зараз у бюро, недільний чергування (теж дивне заняття, сидиш, і всі інші під час таких чергувань працюють, зрозуміло, менше, ніж звичайно, я – рівно стільки ж), похмуро, то дощ накрапає, то хмарне світло заважає писати – словом, усе сумно і прикро, інакше не скажеш. Ти ось пишеш, що в мені є радість життя, але сьогодні її майже немає; та й звідки б їй узятися – що дасть її, нинішня ніч, нинішній день? У глибині душі вона, попри все, є (приходь час від часу, добре слово), а ось на поверхні її обмаль. Я і сам собі таким не подобаюся, сиджу тут перед дверима дирекції, директора немає, але я б не здивувався, якщо б він раптом вийшов і сказав: «Мені ви теж не подобаєтеся, тому я вас звільняю». – «Спасибі, – скажу я, – мені це дуже до речі, бо треба терміново з’їздити до Відня». – «Так, – скаже він, – тепер ви мені знову подобаєтеся, і я вас не звільнятиму». – «Ах, – скажу я, – значить, знову не можна поїхати». – «Чому? – скаже він. – Ви мені знову не подобаєтеся, і я вас звільняю». І так до нескінченності.

Сьогодні, здається, вперше відтоді, як повернувся до Праги, я бачив тебе уві сні. Передранкове сновидіння, коротке і важке, після поганої ночі урвав-таки трошки сну. Пам’ятаю мало що. Ти була в Празі, ми йшли Фердінандштрассе, приблизно навпроти Вілімека, у бік набережної, по інший бік вулиці пройшли якісь твої знайомі, ми озирнулися і провели їх поглядом, ти заговорила про них, може бути, мова зайшла і про Красу⁹⁵ (він не в Празі, я знаю, адресу його я спробую з’ясувати). Ти говорила як завжди, але в цьому прозирав якийсь незбагненний, невловимий протест, я нічого не сказав, але проклинав себе, просто-напросто висловив прокляття, яке лежало на мені. Потім ми були в кав’ярні, ймовірно в кафе «Уніон» (воно ж було по дорозі), за нашим столиком сиділи якийсь чоловік і дівчина, але їх я зовсім не пам’ятаю, і ще один чоловік, дуже схожий на Достоєвського, тільки молодий, чорнобородий і чорнявий, усе, наприклад, брови і горби над очима, виглядало надзвичайно потужно. А ще ми з тобою. І знову твого протесту ніщо не видавало, але він усе одно був. Обличчя в тебе – я просто очей не міг відірвати від болісної чудноти – було напудроване, причому дуже помітно, невміло, погано, до того ж, напевно, було жарко, і на твоїх щоках утворилися цілі картини з пудри, я їх і зараз бачу. Я знову і знову нахилявся вперед, щоб запитати, чому ти напудрована; а ти, помітивши, що я хочу задати питання, попереджувально – протест-бо був непомітний – питала: «Чого ти хочеш?» Але я не міг запитати, мені бракувало сміливості, і при цьому я якимось чином здогадувався, що ця напудрованість – випробування для мене, вирішальне випробування, щоб я саме поставив своє запитання, адже я хотів, але сміливості бракувало. Ось так сумний сон навалювався на мене. До того ж мене мучив ще й цей Достоєвський. Зі мною він тримався десь так само, як ти, але все ж і трішки по-іншому. Коли я питав про що-небудь, він був дуже привітний, співчутливий, щиро нахилявся вперед, коли ж я знову не знав, що запитати і що сказати – а так відбувалося щохвилини, – він ривком відкидався назад, заглиблювався в книгу, забував про все на світі, а надто про мене, зникав у своїй бороді і волоссі. Не знаю, чому це було для мене так нестерпно, і я знову і знову – інакше я не міг – мусив притягати його до себе питанням і щоразу знову втрачав його зі своєї ж вини.

Є у мене маленька розрада, що не забороняй мені її сьогодні, переді мною лежить «Трибуна», я зовсім навіть не порушував заборону і не купував її, а позичив у шваґра, ні, шваґро позичив її мені. Будь ласка, не позбавляй мене цього щастя. Адже загалом мене не цікавить поки, що там написано, але я чую голос – мій голос! – у галасі світу, не лишай мене цього щастя. І як це все чудово! Не знаю, як це виходить, я ж читаю тільки очима, а моя кров негайно все дізналася і палко несе це в собі. І до чого весело. Я, звичайно, належу до другої групи: гиря на ногах – це якраз моя власність, і я зовсім не згоден, що мою суто приватну обставину роблять публічним надбанням; одного разу хтось сказав, що я плаваю, як лебідь, але це був не комплімент. А ще це викликає хвилювання. Я здаюся собі велетнем, який, витягнувши руки, утримує публіку від тебе на відстані – йому доводиться тяжко, він повинен утримати публіку і все ж хоче чути кожне твоє слово, ні на секунду не втрачаючи тебе з уваги, – публіка, ймовірно, твердолоба, страшенно дурна, а до того ж жіночна, яка, напевно, ще й кричить: «Де мода? Ну, де ж нарешті мода? Усе, що ми бачили досі, “лише” Мілена». Лише і цим «лише» я живу. А решту світу я взяв, як Мюнхгаузен лафети Гібралтару⁹⁶, та й скинув у величезне море. Як? Весь інший світ? А брехати? У бюро ти брехати не можеш? Авжеж, я сиджу там, як і раніше похмурий, і лист завтра не прийде, і цей сон – остання звісточка від тебе.

(Прага, 1 серпня 1920 р.) Неділя, вечір

Ну, швиденько, ось вона, можливість, і ми маємо її щотижня; як же я раніше до цього не додумався; правда, спершу мені потрібно отримати паспорт, це не так просто, як ти гадаєш, і без Оттли⁹⁷ майже неможливо.

В якусь суботу по обіді я сяду в швидкий потяг і годині десь о 2-й (завтра дізнаюся точний розклад) буду у Відні. А ти ще в п’ятницю купиш квиток на недільний швидкий до Праги і телеграфуєш мені, що квиток є, адже без цієї телеграми я не зможу виїхати з Праги. Ти чекатимеш мене на вокзалі, в нашому розпорядженні більше чотирьох годин, о 7-й ранку в неділю я поїду назад, у Прагу.

Ось така, отже, можливість, щоправда, дещо сумна, всього лише чотири втомлених нічних години вдвох (і де? У готелі біля вокзалу Франца Йозефа?), але все-таки можливість, яку, між іншим, можна дуже прикрасити тим, що ти – але чи є ця можливість? – виїдеш мені назустріч у Ґмюнд, і ми переночуємо у Ґмюнді. Ґмюнд же австрійський? Тоді паспорт тобі не знадобиться. Я буду там, напевно, годині о 10-й вечора, а може, і ще раніше, і поїду в неділю швидким (у неділю місце, напевно, дістати легше) об 11-й ранку, а якщо є відповідний потяг пізніше, то і ще пізніше. Щоправда, як ти туди доберешся і поїдеш назад, я не знаю.

Ну, що скажеш? Дивно, що я тепер маю поставити тобі запитання, а розмовляв з тобою цілий день. Адреса Краси – Марієнбад, готель «Штерн».

(Прага, 2 серпня 1920 р.) Понеділок

Однак, судячи з розкладу, справи ще краще, ніж я думав, сподіваюся, розклад правильний, отже, ось що ми маємо.

1-ша можливість, куди гірша:

У суботу, о 4.12 пополудні, я виїжджаю звідси, об 11.10 вечора приїжджаю до Відня, в нашому розпорядженні сім годин, адже їду я в неділю вранці, о 7-й. Правда сім годин за умови, що напередодні вночі (завдання непросте) я трохи посплю, інакше перед тобою буде лише бідолашний хворий звір.

2-га можливість, яка завдяки розкладу просто чудова: О 4.12 я виїжджаю звідси, але вже (уже! уже!) о 7.28 вечора прибуваю в Ґмюнд. Навіть якщо я поїду в неділю ранковим швидким, це буде тільки о 10.46, отже, в нашому розпорядженні виявиться більше п’ятнадцяти годин, з яких кілька можна буде і поспати. Але справа стоїть іще краще. Мені зовсім не обов’язково їхати цим потягом, бо о 4.38 пополудні в Прагу йде пасажирський, на ньому то я і міг би поїхати. Тоді у нас буде двадцять одна година разом, і ми (тільки подумай!), принаймні теоретично, можемо мати у своєму розпорядженні їх щотижня.

Тут є тільки одна зачіпка, хоча, по моєму, не надто серйозна, у всякому разі тобі варто було б довідатися про це. Річ у тому, що ґмюндський вокзал – чеський, а місто – австрійське⁹⁸; невже дурість із паспортами доходить до того, що без паспорта житель Відня не може пройти через чеський вокзал? Але ж тоді і ґмюндці, що їдуть до Відня, теж повинні мати паспорт із чеською візою, ні, я все-таки не можу в це повірити, адже це було б, як на зло, проти нас [слів із 10 написано нечітко]. І без того погано, що мені доведеться дуже довго стирчати в Ґмюнді на митниці, перш ніж я зможу вийти з вокзалу, а це скорочує нашу двадцять одну годину.

Власне кажучи, після цих важливих речей мені додати нічого. Між іншим, велике спасибі, що ти і сьогодні не залишила мене без листа. Але завтра? Телефонувати я не буду: по-перше, дуже багато хвилювань, по-друге, це просто неможливо (я вже дізнавався), а по-третє, ми скоро побачимося. На жаль, у Оттли нині не було часу сходити в поліцейське управління щодо паспорта, завтра. Так, з марками ти чиниш чудово (на жаль, я кудись закинув марки швидкої пошти, так чоловік мало не заплакав, коли я йому про це сказав). Дякуєш ти мені за марки досить легковажно, але я і цьому радий, та так, що, уяви, пришлю тобі ще й легіонерські марки. Розповідати казки мені нині не хочеться. Голова, як вокзал, потяги вирушають, прибувають, митний огляд, старший прикордонний інспектор чекає моєї візи, але цього разу з нею все гаразд, будь ласка, ось вона; «Так, так, усе гаразд, онде вихід з вокзалу». – «Прошу вас, пане старший інспектор, коли Ваша ласка, відчиніть мені двері, сам я ніяк не можу. Може, ослаб через те, що на вулиці чекає Мілена?» – «О, будь ласка, – каже він, – я ж не знав». І двері відчиняються…

(Прага, 2–3 серпня 1920 р.) Понеділок, увечері

Уже пізно, день був дещо похмурий, попри все. Завтра листа від тебе швидше за все не буде; суботній я вже отримав, недільний дійде тільки післязавтра, – тож я матиму день, вільний від безпосереднього впливу твого листа. Дивно, як мене засліплюють твої листи, Мілено. Я-бо вже цілий тиждень або ще довше відчуваю, що з тобою щось трапилося, щось раптове або повільне, щось серйозне або випадкове, ясне або тільки наполовину усвідомлюване; але воно сталось, я знаю. Я це бачу навіть не з деталей твоїх листів, хоча такі деталі і є – наприклад, те, що листи сповнені спогадів (і зовсім особливих спогадів); що хоча ти, як завжди, відповідаєш на все, але й не на все; що ти сумуєш без причини; що ти посилаєш мене в Давос; що ти раптом так наполягаєш на цій зустрічі (а на мою пораду не приїжджати сюди ти пристала відразу; ти заявила, що Відень не підходить для такої зустрічі; ти сказала, що до твоєї поїздки краще нам не зустрічатись, – і раптом, в останніх двох-трьох листах, такий поспіх. Мені б цьому радіти і радіти, та от не можу, бо ж відчуваю в твоїх листах якийсь потаємний страх, чи то за мене, чи то переді мною – не знаю, але в тій раптовості, в тій хапливості, з якою ти наполягаєш на зустрічі, криється страх. Але у кожнім разі я радий, що знайшов можливість, вона є, це вже точно. Якщо ти не зможеш залишитися тут на ніч, то можна і це влаштувати – ну, пожертвуємо декількома спільно проведеними годинами. Ти виїдеш тоді годині о 7-й ранку недільним швидким потягом до Ґмюнда – як я тоді, – приїдеш туди о 10-й, я тебе чекатиму, а що мій зворотний потяг відходить тільки о пів на п’яту, у нас будуть так чи сяк шість годин. Ти повернешся вечірнім швидким потягом до Відня і будеш там о чверть на дванадцяту – невелика недільна прогулянка).

Загалом, усе це мене не турбує, а вірніше кажучи, не обходить – така велика твоя влада наді мною. Замість побиватися – бо ж у листах ти щось замовчуєш, – замість переживати ще більше, я зберігаю спокій, така велика моя віра в тебе, незалежно від того, який вигляд ти маєш. Якщо ти про щось мовчиш, значить, думаю я, так і треба.

Але я залишаюся спокійним ще й з іншої, вже геть незвичайної причини. У тебе є властивість – я гадаю, вона має корінь у глибинах твого єства, і якщо не по відношенню до всіх вона проявляється, це тільки їхня вина, – властивість, яку я ні в кого іншого більше не знаходив і яку я, хоч і знайшов тут, все-таки насилу можу взагалі собі уявити. Вона в тому, що ти не можеш змусити людину страждати. І ти зовсім не із співчуття до мене не змушуєш страждати, а просто тому, що не можеш.

Ні, це майже фантастика: мало не цілий день я думав про це, а ось написати не наважуюся, – може, все це тільки більш-менш промовисте вибачення за обійми.

А тепер – спати! Що, цікаво, ти зараз робиш, у понеділок десь об 11-й вечора?

Вівторок

Яке слабке знання людей, Мілено. Я давно це говорив. Ну добре, Ельза захворіла, цілком можливо, і тому, напевно, варто було б поїхати до Відня, але стара тітка Клара важко (хвора)? Що ж, по-твоєму, я міг би, відволікаючись від усього іншого, піти до директора і без усмішки розповісти про тітку Клару? (Звичайно, тут знову не обійшлося без знання людей, у кожного єврея є своя тітка Клара, але моя давно вже померла.) Тож це абсолютно виключено. Добре, що у нас немає більше в ній потреби. Нехай вмирає, вона ж не одна, при ній Оскар. До речі, хто такий Оскар? Тітка Клара – це тітка Клара⁹⁹, але хто такий Оскар? Хай там як, а він при ній. Сподіваюся, він хоча б не захворіє, цей вимагач спадщини.

* * *

Усе ж лист, та який! Те, що я сказав спочатку, до вечірніх листів не стосується, але цього (як я висловився: спокійного) занепокоєння, якщо вже воно виникло, їм теж не вгамувати. Як добре, що ми побачимося. Напевно, я телеграфую тобі завтра або післязавтра (Оттла вже сьогодні пішла по паспорт), чи зумію ще в цю суботу приїхати в Ґмюнд (для Відня на цьому тижні так чи інакше вже пізно, адже квиток на недільний швидкий потяг треба купувати завчасно), ти відповіси мені теж по телеграфу, чи приїдеш. У будь-якому випадку я ввечері піду на пошту, щоб ти скоріше отримала телеграму. Зробимо так: якщо я телеграфую «Неможливо» – значить, на цьому тижні приїхати не зможу. Тоді я не чекатиму відповіді телеграфом, і все інше ми обговоримо листом (наступні чотири тижні зустріч, звичайно, залежить від того, куди саме за місто ти поїдеш, можливо, занадто далеко від мене, ну, а тоді ми, напевно, цілий місяць не побачимося). Або ж я телеграфую: «Суботу можу бути Ґмюнді». У цьому випадку чекаю відповіді: або «Неможливо», або «Суботу можу бути Ґмюнді». В обох останніх випадках, отже, все домовлено, жодних інших телеграм не потрібно (ні, щоб ти не сумнівалася, що твоя телеграма отримана, я надішлю підтвердження), ми обоє їдемо в Ґмюнд і побачимося ще в цю суботу або в неділю. Звучить усе це дуже просто.

* * *

Майже дві години змарновано, довелося відкласти лист. Тут був Отто Пік. Я втомився. Коли ж ми побачимося? Чому за півтори години я всього разів три почув твоє ім’я? Навіть якщо хтось згоджується, визнаючи, що був у Відні, але нікому не говорив, то хіба наше спільне пробування не було «спілкуванням»? Де ти? На шляху до села, де стоїть хатина? Я теж у дорозі, і шлях цей довгий. Тільки не гризи себе через це, будь ласка, так чи інакше, ми в дорозі, а більше ніж виїхати все одно неможливо.

(Прага, 4 серпня 1920 р.) Середа

Те, що ти пишеш із приводу моєї поїздки (čеkáš, azto Tobĕ bude nutné¹⁰⁰), я краще пропущу, по-перше, це вже застаріло, по-друге, завдає болю, утім, тут і виправдання, чому вечірні суботні та ранкові недільні листи були сповнені такого відчаю. І, по-третє, ми ж, можливо, вже в суботу побачимося. (Першу з трьох телеграм ти вранці в понеділок, схоже, ще не отримала, сподіваюся, третя прийде вчасно.)

Відчай з приводу листа батька я розумію лише стільки, скільки будь-яке нове підтвердження таких довгих, страшно болісних узаємин знову доводить тебе до розпачу. Адже нового з цього листа не вичитаєш. Навіть я, який не читав листи батька, не можу вичитати з нього нічого нового. Він сердечний і тиранічний і переконаний, що має бути тиранічним, щоб задовольнити серця. Підпис справді мало що значить, він лише представляє тирана, адже зверху написано «líto»¹⁰¹ і «strašnĕ smutnĕ»¹⁰², цим усе скасовується.

Між іншим, можливо, тебе лякає невідповідність між твоїм листом і його, ну, твого листа я не знаю, але все ж таки, з іншого боку, мені спадає на думку невідповідність між його «природною» готовністю і твоєю «незрозумілою» упертістю.

Ти сумніваєшся щодо відповіді? Або, вірніше, сумнівалася, адже ти пишеш, що тепер уже знаєш, якою буде твоя відповідь. Це дивно. Якщо б ти вже відповіла і запитала мене: «Що я відповіла?» – я б без найменшого зволікання сказав, що саме ти, по-моєму, відповіла.

Звичайно, поза всяким сумнівом, для твого батька немає жодної різниці між твоїм чоловіком і мною, для цього європейця ми, як негри, на одну особу; але не кажучи вже про те, що ти зараз не можеш сказати про це нічого певного, навіщо потрібно вставляти це у лист-відповідь? І навіщо потрібно брехати?

На мою думку, ти можеш написати у відповідь тільки те, що неодмінно сказала би своєму батькові, якби він заговорив про тебе в такому тоні, людина, яка, не бачачи майже нічого іншого, з напругою і трепетом душевним стежить за твоїм життям: «Усі «пропозиції», всі «певні жорсткі умови» безглузді, Мілена живе своїм життям і інакше жити не зможе. Життя у Мілени хоча і сумне, але все ж таки «здорове й спокійне», як у санаторії. Мілена просить тільки, щоб ви нарешті це зрозуміли, більше вона не просить ні про що, надто про будь-які «лагодіння» навіть мови немає. Вона просить тільки, щоб ви не прагнули гарячково від неї відгородитися, а пішли слідом за своїм серцем і поговорили з нею як людина, як рівний з рівним. Вчинивши так, ви усунете з життя Мілени чимало «смутку» і вам не доведеться більше її “жаліти”».

* * *

Що ти маєш на увазі, коли пишеш, що відповідь батькові припадає на твій день народження? Я справді починаю побоюватися за цей день народження. Побачимося ми в суботу чи ні, неодмінно телеграфуй мені ввечері 10 серпня.

* * *

Якщо б ти все ж могла бути в Ґмюнді в суботу або хоч у неділю!

Це справді вкрай необхідно.

Тоді це був би останній лист, який ти отримаєш, перш ніж ми зустрінемося віч-на-віч. І мої вже, власне, цілий місяць незайняті очі (ну звичайно, читання листів, виглядання з вікна) побачать тебе.

* * *

Чеською стаття куди краще, ніж німецькою, звичайно, деякі недоліки є, вірніше, вона нагадує болото – бредеш, насилу витягаючи ноги. Скількись днів тому один із читачів «Трибуни» сказав мені, що я, мабуть, провів солідні дослідження в божевільні. «Тільки у власній», – відповів я, після чого він спробував зробити мені комплімент з приводу «власної божевільні». (Дві-три дрібні помилки в перекладі є.)

Я ще трішки потримаю в себе переклад.

(Прага, 4–5 серпня 1920 р.) Середа, вечір

Зараз, близько 10-ї вечора, я був у бюро, телеграма прийшла, і так скоро, я мало не засумнівався, що це відповідь на мою вчорашню телеграму, але там написано: відправлено 4.VIII, об 11-й годині ранку. Вона прийшла ще о 7-й, тобто всього за вісім годин. Одна з потіх, які додаються до самої телеграми, – географічно ми все-таки досить близько одне від одного: менше ніж за добу я можу отримати твою відповідь. І не завжди ж ця відповідь буде: не їдь.

Як-не-як, крихітна можливість залишається: можливо, ти ще не отримала мій лист, де я пояснюю, що тобі не доведеться відбавлятися з Відня навіть на одну ніч і все-таки можна приїхати в Ґмюнд. Але ж ти, напевно, і сама вже це з’ясувала. Хай там як, я далі розважатиму над тим, чи варто мені в розрахунку на цю крихітну можливість взяти на тридцять днів (твоя відпустка) візу і про всяк випадок замовити квиток на швидкий потяг.

Мабуть, я цього не робитиму, телеграма така категорична, у тебе геть нездоланні сумніви щодо цієї поїздки. Як бачиш, Мілено, нічого страшного, я б і сам не наважився на діяльне бажання (до речі, тому тільки, що не здогадався б, наскільки проста можливість зустрічі) побачити тебе «вже» за чотири тижні; якщо б ми зустрілися, я б завдячував це виключно тобі, ось чому (не кажучи про те, що, якщо ти не приїдеш, значить, так і має бути, я знаю) ти маєш повне право викреслити цю можливість, яку сама Ти і створила, про це мені і писати нема чого, просто я з такою радістю прокладав цю вузьку доріжку з темної квартири до тебе і мало-помалу все, чим є я, було кинуте в цей, можливо (необачність негайно перебиває: звичайно! звичайно! звичайно!) до тебе спрямований хід, а він раптом, замість вивести до тебе, впирається в непроникну [слів із 5 написано нечітко] скелю «будь-ласка-не-приїзди», і мимоволі доводиться тією самою дорогою, яка так швидко була прокладена, [одне слово написано нечітко] повільно повертатися назад і засипати її всім тим, що я є. Загалом, це досить болісно, але навряд чи геть уже погано, якщо вистачає сил так докладно про це писати. Зрештою, з’являться нові ходи, копати старий кріт назвичаєний.

Куди гірше інше: з причин, які я, здається, учора позначив, наша зустріч була б дуже важлива. У цьому сенсі її нічим не заміниш, власне, тому-то я і засмутився через телеграму. Але хто зна, чи раптом у твоєму післязавтрашньому листі не знайдеться розрада.

* * *

У мене тільки одне прохання: у твоєму сьогоднішньому листі є дві дуже жорсткі фрази. Перша (а Ту nepřijedeš, ponevadž cekas, až to Tobĕ jednou bude nutné, to, abys přije¹⁰³) ще дещо як виправдана, але далеко не повністю, друга (Mĕj se pĕknĕ, Franku, а потім іде, щоб ти чула звучання всієї фрази: telegrafovat Ti ten falešný telegram nemá tedy smyslu, neposílám ho¹⁰⁴. Навіщо ж ти іі таки відправила), це «Mejsepekne, Franku» не має взагалі ніякого виправдання. Такі ось фрази. Не могла б ти, Мілено, яким-небудь чином узяти їх назад, цілком однозначно взяти назад, першу, якщо завгодно, почасти, а другу цілком?

* * *

Батьковий лист я сьогодні вранці забув укласти в конверт, вибач. До речі, я до того ж випустив з уваги, що це перший лист за три роки, тепер тільки я розумію, як він на тебе вплинув. Але в силу цього, між іншим, і твій лист до батька стає набагато значніше, в ньому, напевно, було щось принципово нове.

До речі: я завжди тебе неправильно розумів, що твій батько і чоловік зроду не розмовляли між собою. Але Сташа казала, що вони часто спілкувались один з одним.

І про що б вони могли говорити?

* * *

Так, у твоєму листі є і третя фраза, яка, мабуть, спрямована проти мене ще більше, ніж дві вищезгадані. Фраза про шкідливі для шлунка солодощі.

Четвер

Значить, сьогодні, причому несподівано, день без листа, якого я давно боявся. Значить, лист від понеділка було написано так серйозно, що на другий день ти писати не могла. Що ж, як підтримка у мене бодай є твоя телеграма.

(Прага, 6 серпня 1920 р.) П’ятниця

Отже, тобі погано, як ніколи ще не було за весь той час, що я тебе знаю. І ця непереборна відстань між нами разом з твоєю хворобою навіює мені дивне відчуття, ніби я перебуваю в твоїй кімнаті, але ти мене заледве розрізняєш, а я розгублено блукаю від вікна до ліжка і назад, і нікому і нічому не вірю, жодному лікарю, жодному лікуванню, і не знаю, що робити, і тільки дивлюся на це похмуре небо, яке роками ніби все жартувало і жартувало, а тепер уперше відкрилося мені у всій своїй безнадії, таке ж безпорадне, як я сам. Ти лежиш у ліжку? А хто приносить тобі їжу? Яку? І ці головні болі! Напиши мені про все, коли зможеш. У мене був колись один актор, єврей зі Східної Європи¹⁰⁵, у нього раз на три місяці траплялися страшні напади головного болю і тривали кілька днів; звичайно він був цілком здоровий, але в ці дні, бувало, зіпреться на будинкову стіну десь у провулку і стоїть, і нічим йому не допоможеш – тільки ходиш хвилин тридцять туди-сюди і чекаєш. Хворий, якого кинув здоровий, але і здоровий, якого кинув хворий. А болі повертаються регулярно? І що говорить лікар? Коли вони почалися? Тепер ти, мабуть, ще й пігулки ковтаєш? Ай-яй-яй! – а ось «дитинко» я вже сказати не можу, не маю права.