Kitabı oku: «Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги», sayfa 2

Льоня поліз до шафи і знайшов там банку з сухарями і чаєм. Він зрадів і подумав було нагріти чаю, однак у сулії майже не було керосину, та він і не знав, котрий примус тьоті Зіни. Може й сухарі не її… Зазначив, що тепер на кухні замість великого обіднього столу стояли чотири маленькі столики, і на кожному – примус, кілька каструль, стакани з алюмінієвими виделками та ложками.

Він спробував визначити, де ж стіл Зіни Яківни? Збагнув: мабуть, де лише одна зубна щітка. Він сумно провів рукою по запиленому столу, на клейончасту скатертину якого вже давно ніхто не ставив кухонного начиння, і знову зітхнув, розмірковуючи, як же Зіна Яківна виживала увесь цей час? Мабуть, нові сусіди підгодовували…

Льоня повернувся до кімнати й побачив, що Зіна Яківна уже сидить і дивиться у вікно відсутнім поглядом вицвілих, виплаканих очей. «Бідолашна жінка…» – спало йому на думку, а вголос він додав: – Прогуляюся трохи…

Сусідка кивнула легенько. А коли він зачинив за собою двері, Зіна Яківна стрепенулася, ніби хотіла щось сказати услід.

Лише пошепки додала: – Ошер ва-ошер, Льонечко⁸.

Розділ другий. «ЧСИР»⁹

Леонід Іванович, моряк, капітан-лейтенант ВМФ, потрапив на флот випадково. Він з дитинства ненавидів іноземні мови і тому не мав ніякого наміру коритися волі батька і ставати філологом, наслідувати його. Отже, це був своєрідний бунт, акт його непокори – в тридцять восьмому, по закінченні школи, поїхати до Севастополя, нічого нікому не сказавши. Батько лютував, коли знайшов Льонину цидулку на серванті: «Твоєю стежкою не піду. Вибачай, але німецька філологія – не моє. Буду купатися і засмагати. До осені не чекай. Твій син».

«Та як він посмів? Негідник, шалопай… Купатися, загоряти? Та я його миттю додому відправлю!» Так думав професор університету, поки пив вранішній чай і шукав у телефонному записнику номер Сан Санича – двоюрідного брата покійної дружини. Той жив у Севастополі, і батько був упевнений, що син зупинився у нього.

Інтуїція справді не зрадила професора. Лише одного він не врахував – набір до військово-морського училища в Севастополі розпочався значно раніше за вступні екзамени в Київському університеті.

Коли батько приїхав Льоню забирати – той став уже курсантом. Не обійшлось, правда, без втручання дядька, капітана другого рангу, одного з викладачів мореходки. Власне, не так втручання, як захопленої розповіді про зграї дельфінів, захід сонця над океанами, запах морської солі, русалок та бозна ще чого.

Так чи інакше, той прихисток племінника і його вступ до нахімовського міг би коштувати дядькові чимало – батько Льоні з ним більше ніколи не розмовляв. Якби батька не засудили – то, ймовірно, це могло б якось дошкуляти Сан Саничу. Але професора забрали саме при початку війни. А Сан Санич загинув невдовзі у боях на морі.

Темні води історії – вони завжди поруч…

Тож так само випадково Льоня не був засланий до Сибіру як член родини зрадника Батьківщини.

Комусь війна принесла горе, а його, виходить, порятувала, бо хлопця забрали на фронт незадовго до того, як його батька, спадкового німецького дворянина, але повноправного громадянина Радянського Союзу, професора Київського державного університету¹⁰ (іще можна навести низку фактів, що вказують на його благонадійність), суд визнав винним у зраді Батьківщини. Власне, просто за фактом походження. Бо почалась Велика Вітчизняна, і церемонитись із «сумнівними громадянами» часу не лишалось.

Чи був Леонід щасливий, що війна таким чином врятувала його від вироку «члена сім’ї зрадника Батьківщини», а потім від наглої смерті на полі бою? Навряд. М’ясорубка війни не залишала місця сантиментам. Кожного дня приходили повідомлення про смерть близьких людей. Батька відправили до Сибіру. А Льоні не залишилось нічого іншого, як гребти щосили, аби не потонути в темних водах історії…

* * *

А колись життя текло річечкою.

У дитсадок Льоня ходив місяців зо два, а потім влаштував скандал, мовляв, його там кривдять, і він хоче бути вдома з бабусею. Але бабусі було нелегко з його «подвигами», і тоді батьки пішли на певні матеріальні витрати.

У ті часи було заведено віддавати дітей так званим фребелічкам (освіченим жінкам бальзаківського віку, прихильницям виховання за методом німецького педагога Фребеля). Вони не лише гуляли з дітьми в парку, а й розучували з ними віршики, пісні, давали початкові знання арифметики і письма. Зазвичай група складалася з п’яти – семи хлопчиків і дівчаток дошкільного віку.

Удома хлопчику в торбинку складали їжу, і фребелічка забирала його вранці, а ввечері відводила додому. Жила вона неблизько: десь аж на початку вулиці Ковальської¹¹, гуляти дітей водила в Миколаївський парк¹².

* * *

Саме туди чимчикував нині одноногий Леонід, згадуючи дитячі променади з нянею. Вона ж їх називала «корзо» – на італійський кшталт. Льоня ж подумки – променадом.

Він прошкандибав по вулиці Енгельса¹³, опираючись на милицю, бо там деінде залишилась бруківка. Правда, з її нерівностей ґумові наконечники зісковзували. Будинки, повз які шкандибав капітан-лейтенант, нагадували про безжальну гру долі. Як тільки він устигав порадіти, що ось цей, з яким у нього були пов’язані дитячі або юнацькі спогади, вцілів, – наступний виявлявся зруйнованим ущент. І так майже скрізь. На очі йому траплялися поодинокі мешканці в таких однакових одностроях і з коротким волоссям, що він не завжди міг розрізнити – це жінка чи чоловік. Декотрі на молодого чоловіка у морському кітелі звертали увагу. Моряк теж підморгнув парі дівчат, що поспішали в кіно (судячи з їхньої жвавої суперечки щодо нового фільму). Вони розсміялись. Життя продовжувалось…

Коли він оминав будівлю театру імені Івана Франка, що пахла свіжою штукатуркою, де жваві маляри на риштованні закінчували нижні два поверхи, то побачив на площі коло тінистих столітніх каштанів кількох поважних чоловіків у костюмах. Ті жваво обговорювали якесь будівництво:

– Товарищ Заболотный! Вы же как президент Академии архитектуры УССР должны понимать, насколько грандиозны и захватывающи задачи новой пятилетки! Как ни велики раны, нанесенные войной, партия и правительство призывают наш народ в самые кратчайшие сроки восстановить разрушенное!

– Ага. Партія – вона, звісно, закликає нас із вами все відбудувати. Воно-то так… – І чоловік, до якого звертався, скоріше за все, архітектор, почесав лисіючу маківку, думаючи, як відповісти м’якше, і почав здаля: – А ви, до речі, в курсі, що навіть вузькоколійку для вантажного трамвая не проклали, аби вивозити завали з Хрещатика навесні сорок четвертого? Тільки згодом, уже в квітні?

– Товаришу! – розпинався співбесідник, перейшовши на рідну мову і все більше закипаючи. – Я вам не про якийсь там трамвай! Ми з вами вже говорили навесні про той величезний план робіт, котрий ми повинні виконати, аби повернути міста і села України до довоєнного рівня, а потім перевершити! Пам’ятаєте, весною 1946-го я у вас інтерв’ю ще брав? Я за ту статтю в «Більшовицькій зброї» про п’ятирічку українського зодчества премію отримав. Там усе вірно написано! Про заводи, мости, фабрики, котрі треба щонайшвидше відбудувати. А ви мені торочите про якийсь театр. Ну, хто туди зараз ходитиме? От ви мені скажіть?

Ці двоє нагадали Льоні батька, особливо той, поважніший, котрий намагався щось пояснити і постійно витирав спітніле чоло під легким літнім капелюхом. Батько теж полюбляв обговорювати наукові проекти зі своїми колегами в парку навпроти університету. Іноді брав і малого з собою. Льонине серце враз стислося від болю… «Шкода, що я тебе не послухав, тату, і не став філологом. Пробач, що мене не було поруч… А ще трохи раніше померла мама»…

* * *

Напередодні він прочитав у «Київській правді», що в театр Франка тільки-но з евакуації, з Ташкента і Семипалатинська, повернулась трупа з маминим улюбленцем Крушельницьким. Льоня чув від неї, інтелігентки з родини харківських столичних педагогів, що своєрідну «рокіровку» з театрами виконали, коли йому було шість: «Березіль» переїхав до Харкова, а трупа Івана Франка з Харкова – до Києва, в приміщення колишнього театру Соловцова (котрий став відтоді називатися іменем Каменяра). Тож у «Березілі» Крушельницький режисував п’єсу «За двома зайцями», і про нього писали в газетах надзвичайно схвальні відгуки. Мама ходила на неї кілька разів, поки не усвідомила, що вагітна, а тоді одружилась із Льониним батьком (котрий, до речі, був її викладачем) і назавжди заснувалась у Києві.

Малий Льоня так любив той театр… Адже мама туди часто навідувалась разом із ним. І аби він не совався на стільці під час вистави, давала йому шоколадні цукерки.

А тепер він дивився на будівлю театру і з полегшенням констатував, що хоч вона вціліла. Це обнадіяло капітан-лейтенанта – може, вцілів (хоча б частково) Хрещатик? Дарма що в газетах писали, ніби німці його підірвали. Та ще й розповідь тьоті Зіни… Одначе хіба ж можна вірити жінці, котра не сповна розуму від горя? Звісно, Хрещатик просто зобов’язаний вціліти… Дарма, що ті чоловіки на площі щось говорили про якісь вагонетки… Льоня захекався від швидкої ходи на милиці і збився з думки.

Він саме звернув на вулицю, на табличці якої значилося: «Вулиця Заньковецької» (а ще до війни це була вулиця Фірдоусі), але нова назва йому сподобалась більше. Льоня взагалі любив театр і все, що нагадувало йому про усміхнену молоду маму… Більше з тим: колишня Фірдоусі існувала лише з одного боку. Інший згорів дощенту.

Те ж саме з вулицею Маркса – нижня частина лежала в руїнах¹⁴. А потім моряк побачив і руїни Хрещатика. Ноги самі несли його туди. В кінці вулиці він уперся в те місце, котре підсвідомо не хотів оминути. До війни на розі Маркса і Хрещатика під номером тринадцять дріб два розташовувалась комісійна крамниця із закличною назвою: «Портьєри, килими, доріжки, майоліка. Художні вироби». Вона була вельми популярною серед корінних жителів Липок. Льоня пам’ятав, як мама там купувала начиння на кухню. Але не це його вабило сюди. У цій крамниці працював давній товариш, Миха.

* * *

Вже другий день отак походжав Льоня київськими вулицями, читаючи нові назви, подумки називаючи їх по-старому. Однак коли він підійшов до Хрещатика, побачене приголомшило.

Льоня з газетних статей знав, що ще у 1944 році було оголошено всесоюзний конкурс на проект відбудови Хрещатика. Киян мобілізували на розбирання руїн. Майже щодня там бував і Микита Хрущов – для піднесення трудового ентузіазму. А Павло Тичина написав вірш (його розучували у школах):

 
Люба сестронько, милий братику,
Попрацюємо на Хрещатику!
Ви з того кінця, ми – з цього кінця,
Труд освітить нас, наче ті сонця.
 

Однак очікування радянської влади, що громадяни радо й безкоштовно працюватимуть на «народному будівництві», не виправдалися, і розбирання страшних завалів просувалось украй мляво. До того ж організація процесу була слабкою. Навесні 1944 року на закритій нараді партактиву голова виконкому Київської міськради Мокієнко лютував: «Дітлахів тягніть менше! І професорів не треба сюди, беріть таких, що можуть працювати!» Однак продуктивність роботи знесилених людей не зростала. У кінці липня того ж сорок четвертого керівництво вже примирилося з тим, що не вдасться розчистити Хрещатик до подвійного свята 6–7 листопада – річниці визволення міста і Жовтневої Революції. Було прийнято рішення, що до відбудовчих робіт мають бути залучені чотири тисячі п’ятсот військовополонених.

Однак розчищені урвища з напіврозібраними завалами, що вкривали Хрещатик, ще до 1945 року заповнювали нечисленні добровольці-кияни (здебільшого працювали жінки і навіть діти), а вже потім – полонені німці й мадяри, котрі під наглядом їх розбирали. Утім, задача була вкрай непростою – адже більшість споруд на Хрещатику була зруйнована.

Леоніду на очі траплялись якісь порожні, крихкі скелети будинків, які, мов примари, височіли над сірою масою зруйнованих споруд. Через вікна проглядалося, що, окрім фасаду, далі нічого нема.

Він знав зі шпальт газет, які траплялось йому читати у штабі, що ще до кінця травня 1945 року Хрещатик заасфальтували й добудували колектор під ним – тунель у півтора кілометри завдовжки, де мали проходити усі головні труби і кабелі центру міста. Ці стратегічні завдання були першочерговими, порівняно з відновленням будинків, і газети періодично нагадували про цей «успіх» відбудови.

Але на капітан-лейтенанта головна вулиця столиці справила неоднозначне враження. На фоні гнітючих уламків будинків і справді кидалось в очі те, що Хрещатик уже було заасфальтовано і ніби поділено на клітинки острівцями безпеки для переходу пішоходів і щоглами ліхтарів. Також по шосе весело курсували тролейбуси. На тротуарах виділялися дерева, адже ще минулої осені вулицю обсадили десяти-дванадцятирічними липами, в деяких місцях вони чередувалися з горобиною і, звісно, – з каштанами, символом головної артерії міста. Він завважив, що і про це десь читав.

Однак про те, що ніщо не було готове до початку будівництва, не доводилось ані чути по радіо, ані читати в газетах. Леонід бачив тепер на власні очі, що Хрещатик і досі вкривають напіврозібрані завали. Він не знав, що – як завжди – на закритих зібраннях партактиву усі нарікають на те, що будівельних матеріалів на такий масштабний проект бракує.

Він спостережливо зауважив про себе, що ніде не видно бодай фундаменту нових будівель за зеленою завісою дерев, ніби спеціально висаджених густо, аби закривати собою руїни. Згадав, що в номері «Блокнота агітатора» саме з’явилася стаття «Київ через п’ять років», де керівництво обнадійливо стверджувало, що спорудження будинків можна буде почати за рік (себто в сорок сьомому) і завершити за п’ять років.

Хай там як, всім мешканцям столиці ще не відомо було, що розбудова Хрещатика почнеться лише наприкінці сорок дев’ятого і затягнеться аж на десять років. І навіть сам Каганович, якого у березні 1947 року буде призначено першим секретарем ЦК КП(б)У, спеціально для організації та проведення «операції Вісла», в перерві між депортаціями до Сибіру українців, прибувши з нетривалим візитом у 1947 році до Києва, на нараді в міськкомі партії скаже таке: «Ну, знаєте, довгий час тримати рани відкритими не можна. Адже, хоч вони агітують проти німців, настане час, коли усе це почне агітувати проти нас. – В цей момент в залі почався галас. Однак Каганович нікого не боявся. Особливо київських урядовців. – Що ви за господарники? Чотири роки минуло! Чому нічого не робиться?»…

А зараз Льоня просто думав: «Значить, не збрехала…», згадуючи слова сусідки. І йому боліло, бо Хрещатик – то був не якийсь ідеологічний символ, а рідна вулиця з дитинства.

* * *

Звісно, будинку, в якому колись була крамниця, де працював Миха, також більше не було. Льоня хотів побачити будь-яку розруху, лише б щось залишилось. Це було б хоч якимсь доказом, що його товариш живий. Нехай з пустими полицями, що виднілись із порожніх зіниць широких вікон. Нехай навіть без полиць…

Льонин апатичний настрій після побаченого Хрещатика якось ураз перемінив його внутрішньо – щось обірвалося.

Звідкись з’явився чорний кіт і почав тертися об ногу. Капітан-лейтенант знесилено сповз на землю і почав гладити тварину¹⁵. Потім ще раз поглянув на залишки центральної вулиці міста і подумав: «Яке руйновище… Навіть околиці більше вціліли». Кіт мурчав, і Льоня вирішив віддати йому свій обід – тридцять грамів ковбаси на шматку хліба, які купив у закусочній по дорозі, куди моряк зайшов зранку. Кіт з’їв і ковбасу, і хліб. А потім почав лащитися до хлопця, просячи ще. «Ет, хитруне, як мед – так і ложкою?» – Леонід почухав кота за вухом і спробував підвестися. Однак утома від прогулянки і спека на вулиці зробили своє – він вирішив посидіти в затінку ще пару хвилин.

Трохи правіше перед ним простягалась площа Калініна¹⁶. Звісно, і вона лежала в руїнах. Капітан-лейтенант розстебнув гімнастерку і потер долонею спітнілі під тільняшкою груди. Йому щосили закортіло курити.

– Пробачте, шановний… – звернувся він до першого стрічного, ймовірно, його однолітка, що чимчикував, підмітаючи широкими флотськими штанинами пилюку.

– Га?

– Вибачте, чи не знайдеться сигаретки? – запитав Леонід ввічливо.

Чоловік витріщився так, що капітан навіть злякався такої реакції.

– Льончику, ти?! От тобі й на! Е-ех! – І перехожий… заспівав фронтову пісню і почав гопати просто посеред вулиці:

 
На побывку едет
Молодой моряк,
Грудь его в медалях,
Ленты в якорях!
 

Леонід витріщився на чоловіка. І упізнав! Перед ним стояв… Миха, Михайло! Той самий, до якого, з острахом почути недобрі вісті, він чимчикував. Той самий, що з ним, малим, жадібно поїдав хліб, куплений батьком Алі. Тоді всі дерева були великі – бо всі діти у дворі були приблизно одного віку. Для них не існувало ні національності, ні соціального статусу, чи рангів.

Але потім часи змінилися, і поки Льоня продовжував гризти граніт шкільної науки, Миха почав прогулювати школу. Сяк-так учився. І то недовго. Бо, як тільки йому виповнилося п’ятнадцять, пішов працювати в комісіонку до родичів на Хрещатику. Подейкували, він промишляв іще дечим – крадіжками і аферами. Але Льоня тому не вірив – розділена навпіл ще гаряча цілушка хліба поєднувала. Однак відтоді дерева стали нижчими…

* * *

Хлопці обійнялися.

– Та тримай, тримай, ось тобі «Казбек»! Як ти? Про батька твого чув. Усі знають. – Миха поглянув кудись убік, а потім нахилив голову, йому також боліло. – І про Алю знаю. Я, Льоню, про всіх усе знаю. – Він випростався, пересмикнув плечима і якось недобре усміхнувся кутиком вуст. – Якщо тобі тре’ якась допомога…

– Ти служив? – запитав капітан-лейтенант прямо, сам не знаючи навіщо, мабуть, щоб перервати його слова і пропозицію про допомогу. Льоні здалось – він уже знав відповідь.

Миха хвацько зсунув кашкета на очі:

– Слава богу, милував…

Леонід зрозумів: приятель жонглює словами, немов наголошує, і це означає, що він поза системою.

– Я, власне, саме тебе шукав. Про тебе ж ніяких чуток не було.

– Чи я живий?

– Ну, так… Послухай, – після паузи проказав Льоня і простягнув руку до плеча товариша. – Мені байдуже, чи ти служив. Розумієш? Ти – мій друг, і я…

Миха, що сів навпочіпки навпроти, підвівся і зібгав його в обіймах:

– Друзяко, я тобі потім усе розповім. Я такий радий тебе бачити! Шкода, що твій батько… Жаль Алю, її батька… Усіх шкода, – Миха красномовно розвів руками в різні боки. – Але ми з тобою, старий, живі! Розумієш? Ходімо вип’ємо.

Льоня трохи затримався з відповіддю:

– Та, власне, я збирався зайти до університету…

– Облиш, – махнув долонею Миха і закурив, насупивши брови. – Нащо дивитись на ті головешки? Їх німці спалили, коли відступали. Зрозумій: тре’ тільки в майбутнє! Тільки туди!

Розділ третій. Миха-моряк

Після двогодинної розмови за теплим «жигулівським» на схилах Дніпра Леонід вже був цілком обізнаний щодо тих, кого називали блатними. Миха розповідав йому такі речі, які капітан-лейтенанту, може, й не хотів би знати.

– Старий! Ой, ну тобто…

– Та називай мене просто інвалідом. Так буде точніше…

– Та припини ти! Очухаєшся, знайдемо тобі ще кращу за жидівочку Алю…

– Облиш! Якщо хочеш називатися моїм товаришем, – гостро увірвав його Леонід.

Минула перша радість зустрічі, почали вилазити усілякі розбіжності між ними. На якийсь час вони замовкли, посьорбуючи пиво з бідончика, куди його налила приязна продавчиня кіоску. Попахувало це все непом з його дитинства, правда, продукти по картках, а пиво – будь ласка, на тобі. Його вдосталь.

Нарешті Михайло вирішив перервати мовчання:

– Вибач, старий. Не хотів тебе образити. Війна, знаєш, мене якось змінила. Став жорсткішим. Не зважаю на соплі. Та й дружки… Поділ – це не Липки.

– А чого ви туди переїхали?

– Як чого? Ну ти й… Хе-ех! – Миха засміявся, обіпершись руками в коліна і крутячи головою туди-сюди. – Не знаю, як там твоя тьотя Зіна, чому з голоду не здохла, а я ось точно сконав би, якби лишився в центрі. Ти зрозумій: там не так усе. У нас там свої люди, хоч і викинуті на обійстя, нещасні, але чесні по-своєму. І у нас там свої закони. Ось ти, наприклад, знав, що після відходу нашої армії ще в сорок першому ніякого продовольства місто не отримувало аж до визволення?

– Ну, так, – кивнув Льоня. – Зіна Яківна повідала.

– Так от. На околицях – Куренівці, Святошині та подекуди й у нас, на Подолі, були городи, і можна було дістати якийсь хавчик. Хоча городи й доглядали люди, але щось ми їли. Та й київські ринки під час окупації продовжували працювати. Правда, приходилось обдирати фраєрів… Зваж: за їхню місячну зарплатню можна було купити буханку хліба на Євбазі. Тож знаєш, скільки та хлібина коштувала? Скажу: 300 окупаційних карбованців! А середня зарплатня – 400. Але й це не головне… – Миха махнув рукою і зиркнув, розмірковуючи, чи казати. – Я в армію просто не хотів, розумієш? Ніколи не хотів. І всі ці «а ти записався?», усі ці плакати, пісні… Бо я єврей! Точніше, – поправив він себе, – українець єврейського походження. І мене не так-то просто обдурити агітпропом¹⁷. Родичі мої всі дременули з Києва. Щоб ти знав, дядько мій – з УПА, і я міг би цілком стати українським партизаном. Бігати по лісах, у землянці жити? Я з матір’ю залишився, бо стара вона в мене була, щоб від’їжджати… Та й сам я завжди хотів щось продавати, вимінювати, просто жити… Жити! – Миха вдарив себе в груди дебелим кулаком. – Розумієш? Не воювати. А я тут прописаний, то мене б загребли. О такі-то діла…

Леоніда це приголомшило. Він навіть зіп’явся на ногу, хоча його вже трохи хитало від випитого пива. Він обіперся об дерево. Кінець серпня в Києві видався дуже теплим. Так завжди було аж до жовтня: сонце ніби не хотіло віддавати місто холодній окупантці-осені і пряжило так, ніби й не збиралось відступати.

– Та давай лапу, – Миха допоміг товаришеві сісти на колоду. – Ти чого?

– Давай не будемо про твоїх родичів, що драпали, про пограбованих фраєрів, гаразд? Бо, виходить, поки я бився в лавах армії, ти ховався по закапелках. А за тебе інші гинули!

Миха нічого не відповів. Тільки запалив цигарку, зиркнув на похмурого товариша. Леоніда розвезло від пива і також потягло на одкровення:

– Ми з тобою таки різні… Я навіть не уявляв, наскільки. Я, приміром, ось не можу знайти своє місце в цьому… – Він не знаходив потрібних слів і, хапаючи повітря ротом, тільки мовчки розвів руками… – у цьому місті. У Києві, розумієш? Я залишив його іншим – квітучим, пахучим, мов коровай, коли весною тридцять восьмого поїхав до Севастополя поступати в мореходку. А потім оборона Києва, клятий «київський котел»… А я ж тоді ще в жодних боях не побував… Нас, зелених хлопців, одразу кинули на передову. Я навіть не усвідомлював, що я воюю в рідному місті. Мій бронекатер підірвали, а я втратив ногу. Чи можна сказати, що я воював? Мені так соромно було в шпиталі… Бо вже від мене ніякої користі батьківщині, і що на фронт – зась… Ти розумієш? – Льоня махнув рукою. – Ет, нічого ти не розумієш… Бо на фронті не був. А там – усе інакше. Тобі дають наказ – і ніколи, ніколи навіть щось подумати. Ти – просто ґвинтик в руках командування, частина величезної машини. Але життя віддати не жаль, ти навіть прагнеш померти в священному бою. Але втратити ногу? Це так жалюгідно…

Льоня скривився і задивився кудись удалечінь, де тепер була спалена німцями пустка, туди, де ще малим бавився на сонячному пляжі квітучої київської Венеції. У нього була мама-красуня, з довгою каштановою косою, яку так і не відрізала на пошану моді, і батько в пілотці, хвацько змайстрованій з газети, і з шахами під пахвою. Десь там над ними завжди витали поети Срібного віку, котрих мама і тато цитували наввипередки, немов змагаючись. Сміх, музика Шопена, обожнювана мамою…

– Я про серйозні речі хочу розповісти тобі… – насупився Миха, дістаючи фляжку з горілкою з кишені своїх широких штанів і надсьорбуючи. – Гадаєш, нам легко було? Ти знаєш, як визволяли Київ?

– Ну, звісно, знаю… – Леонід похмурнішав і також приклався. Хоча й відчував, що запивати пиво горілкою – то вже занадто. – Я тоді вже в штабі служив. У нас багато про це говорили, – сухо додав.

– А знаєш, – гостро примружився товариш, – скільки в тому Дніпрі, на який ти зараз дивишся, людей загинуло, коли його форсували? Знаєш, що газети… Ех!.. – Миха затнувся. Але потім-таки вичавив: – Брешуть вони всі! Знаєш, скільки наших полягло?.. Я тоді з хлопцями ще обручки з мертвих знімав. І знаєш, скільки цих пальців було?.. Не порахувати. Парняги нашого віку, може, й не мріяли, як ось ти, померти в «священному бою», – скривив він глумливо рота.

Капітан-лейтенант зблід, але вирішив ніяк не коментувати слів Михи. Все одно не переконає. Однак він знав, звісно, знав про Ватутінський наступ. Чи було це виправдано? В ставці говорили, і говорили багато. Звісно, що так. І ніяк інакше. Про те, що втрати сягали по рівноцінності сталінградським, тобто два мільйони осіб (але що з ворожої сторони лише четверта частина загиблих – звісно, замовчували).

– Чи мені не знати? Я ж кажу, що ногу втратив у тій воді. Просто трохи раніше. Десь, може, плаває зараз. До якого берега прибилась, і її пси обгризли, – гірко пожартував він. Льоня уже відчував, як довкола все гойдається. А коли спробував порахувати бики Ланцюгового мосту, то нарахував сім замість п’ятьох, як воно мало бути¹⁸.

– Які пси? – Миха знову недобре зиркнув. – Ех ти! – хмикнув, похитав головою з боку в бік.

Він добряче сп’янів від горілки. Почувався вільніше. Кудись зникли всі його босяцькі замашки і все те, набуте на «дні». Повільно, обсмикуючись та обтрушуючись від дніпровського піску, Миха підвівся з пенька, випростався на повен зріст – високий, дебелий – і подивився Леонідові просто у вічі:

– Добре, що Ватутін здох після нападу наших, – промовив. Двадцять дев’ятого лютого сорок четвертого, коли робив огляд частин фронту на Західній Україні… Біля села Милятина Острозького району його перестріли вояки УПА. Була стрілянина, Ватутіна поранили, багато крові втратив. Ну й слава богу – це йому за битву дніпровську, паскуді… Він потопив сотні тисяч…

Леонід перебив:

– Але як ти…

– Що, звідки знаю? Пташка наспівала. Я ж кажу тобі: маю там рідню… Ет, не важливо, – відмахнувся Миха. – Дурень, він відмовився від ампутації. Так йому і тре!¹⁹ І ще дещо… – Він примружився. – Ось усі знають, що жидів зганяли у Бабин Яр. А ти в курсі, моряче, що в тому Яру розстрілювали всіх невгодних твоєму любому Кобі? Чув про українських націоналістів, розстріляних там само? Шістсот українців, членів ОУН, серед яких – очільниця Спілки українських письменників – Олена Теліга, також там лежить, у тому Яру. Так що я, українець єврейського походження, можна сказати, постраждав двічі.

Миха стис кулаки і хрипко засміявся, намагаючись подолати зніяковіння від невдалого жарту.

– Послухай, старий, ти ж знаєш… – Леонід відчував, що мусить зупинити його, так само, як і у відвертій розмові із Зіною Яківною. Адже був день. Звичайнісінький київський день. Але навіть у піску були «вуха». А всі знайомі йому близькі люди, немов змовившись, не бажали мовчати. Капітан-лейтенант подивився туди, де була дорога, там, голосно пирхаючи, їздили машини.

– Ти не повинен цього говорити. Ніколи. Зрозумів? Бо я цього не терпітиму. Закон моря.

М’яко, але вагомо поклав долоню на плече Михайлові. Той трохи похитнувся під його рукою:

– А ти хоч знаєш, як жилося нам при німцях? Ось ти розповідаєш мені тут про своє, про те, що хотів там за когось померти, та лише втратив ногу. Це так жалюгідно, вибач мені на слові. Просто жалюгідно… Геройство оце твоє, – Леонід хотів було встати, але Миха твердим жестом знов всадовив його на пеньок. Вони обидвоє вже хильнули зайвого і хилиталися. – Нас твоя Червона армія залишила напризволяще. Ти гадаєш, лише тобі дісталося? А ми тут їли листя з кульбаб із сіллю і технічним мастилом. А спочатку поїли всі калачики, котрі росли в дворі під водокачкою. Варвара Олександрівна відтягувала нас від них, коли ми їх зрізали під самісінький корінець, адже то вона їх саджала. А згодом вона сконала від голоду. І вже не обурювалась, коли ми поспилювали всі дерева у дворі. А я носив мамине золото за безцінь у комісійний магазин, аби купити їй ерзац-хліба. Носив шмаття до села і вимінював на харч. А потім уже не було що міняти, а мати вже не вставала…

* * *

Цей діалог міг закінчитися сваркою або й навіть скупими (чого гріха таїти?) п’яними сльозами. Однак раптом щось недалеко вибухнуло, у такий спосіб увірвавши розмову чоловіків.

Шубовснуло, неначе морська міна. Леонід автоматично зігнувся в три погибелі і навіщось прикрив голову руками. Враз протверезішав. Отямився за хвилину і почалапав за Михою, бо той вже біг на звук вибуху.

Над самим урвищем, де з води виглядала підпора від мосту, скупчилася пацанва. Друзі підійшли ближче, і стало зрозуміло: розірвалася міна. Хлопчаки почули недоладне шаркання ноги інваліда і обернулись. Побачивши двох дорослих чоловіків, хтось із шпани гукнув: «Дядечки, не говоріть нікому!» – і всі кинулися навсібіч.

– Що робитимемо, Михо?

– Те, що вони й сказали. Не говоритимемо нічого.

– Але ж так не можна! – запротестував Леонід.

– Можна, камраде, можна. Ти скоро взнаєш багато такого, що нині можна. – Миха вже опанував себе і хитро всміхався.

Якийсь хлопчина стояв по пояс у воді.

– Ну, а ти чого не втікаєш? – запитав Миха.

– А мені нема куди, та й я нічого не боюсь, – гордо випростався хлопець. – То я міну знайшов під отим мостом, Русанівським. Один прольот не вибухнув, і німці повитягали звідти міни з толом. Я й украв кілька. Бо їсти хтілося…

– І що ви з нею робили? А якби вона вибухнула? – поцікавився Леонід.

– Ет, пусте! Один хлопець тримає міцно між колінами, а інший голкою сковирює слюду. Усього й ділов! – сплюнув хлопчина. – А тоді тільки скрутити детонатор, і діставай тол. Зараз, знаєте, скільки би риби догори животами поспливало?

– І давно промишляєш? – запитав Миха.

– Як дід від голоду помер, а квартиру віддали якимось прийшлим з Вінничини… А що вам тра’? – Хлопець уже сполохався. Ці розпити його зачепили, і він націлився дременути.

– Стривай… Та постривай ти! – гукнув навздогін Михайло. – Ось на, буханка хліба. Свіжого. Непереливки буде – приходь до Житнього ринку. Запитаєш Миху-моряка. Я тебе пристрою…

Хлопчака вмовляти не довелось. Він вихопив хлібину і швидко втік.

– Ти бачив… Як тваринка якась… – проказав Миха. – Слухай, я теж моряк. – При цьому він хвацько затанцював, підтримуючи руками широкі штанини, і тицьнув на свою тільняшку, що виглядала з-під піджака. – Ми таки недаремно зустрілися. Ми хоч і блатні, але, як і ви, – особливі, безстрашні. Ти пробач, старий. Сам же сказав: ніяких споминів, і все’дно весь час згадували минуле. Все! Більше не будемо.