Kitabı oku: «Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги», sayfa 3

– Домовились. Слухай… А як тебе не загребли остарбайтером до Німеччини?

Миха похитав головою, ніби хотів сказати: «Як мед, так і ложкою». Однак махнув рукою: «Гаразд… розкажу».

Він усівся на поваленому дереві і почав розповідати.

«Горе-остарбайтер»

– Усіх відправляли. Всіх, хто залишився в окупованому Києві. І уникнути цього було ніяк, бо списки всіх пожильців зберігалися в будуправліннях. Спочатку я брехав, що приходжу до мами в гості, а сам живу в гуртожитку при «Ленінській кузні»²⁰, аби не потрапити в той клятий список. Одначе кербуд – хитра бестія, – невдовзі розвідав, що я залишаюся на ніч, і ніякий я не інженер. Що ж… Аби не доніс до військкомату – довелось віддати останню тисячу «ленінців»²¹. Я вже знюхався з подільськими блатними, ми облавами прочесували дрібні крамниці, що під час окупації обслуговували фриців. Проте головним був прибуток, що «капав» із базарщиків. Ті торгували, а ми їх буцімто кришували. Щоправда, не так захищали, як «бомбили».

За цими словами Миха розплився в посмішці. Відчувалось, що йому подобались ті часи, дарма що окупаційні.

– Але потім стало гірше: невдовзі після початку окупації почався голод. Німці, ясно, нас не годували, а радянські солдати, коли відходили, кажуть, не тільки підірвали мости і пошкодили водогін, а ще й спалили вагони із зерном. Ті, котрі не могли з собою вивезти. Німці почали робити регулярні облави, і тут ось заковика й виникла.

– Облави? – перепитав Льоня.

– Ну, так. Усіх зганяли на біржу праці, де нас зареєстрували, а потім усі мусили щодня навідуватися за відмічанням явки в спеціальних картках. А якщо ти не хочеш примусово працювати – це саботаж, за це – розстріл. Отак. А робота рабська, копійчана. Або мости підірвані йди лаштуй, або хрещатицькі завали розбирай. Спочатку бажаючих не було. Ані на ту роботу, ані на німецьку, заробітчанську.

Тоді німці почали регулярно робити облави. Просто на вулицях, себто в людних місцях, найчастіше на базарах, де ми з пацанвою промишляли. Під’їжджали вантажівки, перекривали відступ, і фріци починали прочісувати натовп на предмет придатних до роботи людей. А потім – прощавай, Києве! Більше ти рідних не побачиш. Хоча ні, стривай… – Миха потер лоба, ніби щось пригадуючи. – То вже пізніше була задіяна така практика. Десь у сорок третьому. Але я вже не розрізняв особливо. Мама захворіла від голоду, і я крав, лупив, залякував – чого я тільки не робив, аби дістати для неї щось поживне. А потім її не стало, і весь той калейдоскоп подій змішався…

– Не важливо, Мишо, – промовив Льоня. – Розказуй далі.

– Ну а що розказувати? Здається, взимку сорок другого в газетах почав з’являтися заклик до того, аби працездатні вирушали до Німеччини. І стояв лютий мороз такий… На вулицях повільно конали голодні, поміж них їздили фріци на машинах з водіями і лярвами, котрі погодились під них лягати за шмат ковбаси…

Ми з пацанвою спостерігали за тими нещасними. Заробітчан відправляли з центрального вокзалу. Можна було побачити ті «телятники»²², в яких німці обіцяли годувати гарячим тричі за подорож. – Миха сплюнув і скривився. – Уникнути тієї «казкової» подорожі в заморські краї було ой як тяжко…

Існувала рознарядка з кожного району на щоденну кількість «телят» у ті вагони, що мали їхати до Німеччини. Рятувала арбайтскарта²³, однак, ну ти зрозумів, вона мені не світила, а грошей дістати вже не було де. І ось якось іду я в своїх кльошах, пилюку підмітаю на Євбазі. Райончик взагалі-то не мій, але ж пацанва послала, у них все схвачено. А ти не сперечаєшся. Просто йдеш і робиш, що сказали. О! – Миха схопив Леоніда за рукав кітеля і емоційно потряс. – То як ти там кажеш? Накази не обговорюють…

Той хотів було щось відказати, однак Михайло продовжив:

– І тут мене пов’язали і в вантажіку запхали. Опам’ятався вже на ринку праці. Ззовні охорона, всередині охорона. Кажуть, прямуйте в кімнату номер чотирнадцять. Ну я і пішов. Дивлюся туди-сюди – вийти зась, а так – ходи собі туди-сюди, скільки влізе. Я почав спостерігати. Заходять в одну кімнату, всі заходять. А звідти вже не виходять – пакують їх, «теляток», у вантажівки, а потім уже, значить, у вагони. Я собі й думаю, як би звідти змитися. Мізкую, не поспішаю. Потім згадую, як читав у газеті, що шефа біржі праці зовуть Гоппе. Доктор Гоппе. Заглянув у сусідній кабінет і мимохідь німецькою питаю: «А де кабінет доктора Гоппе?» Медсестра зиркнула на мене і каже: «На другому поверсі». А я їй, як ні в чому не бувало: «Данке шьон» і пішов собі шукати. У кабінеті тому сидять дві секретарки, гарненькі лялечки. Я до них: «Дівчатка любі, а де ж ваш начальник?» Вони дивляться на мене, кліпають мовчки. Тут я їм про матінку почав розповідати. Видумую на ходу, мовляв, матінка моя хворіє, тому я не можу нікуди поїхати. Ходив на базар хоч за якимись харчами, отам мене і загребли. Одна зжалілась наді мною, щось своїй товаришці прошепотіла і каже: «Сидіть тут. Якщо вийде такий високий, у пенсне, можете у нього просити. Ото і буде наш начальник».

– Ти ж ніби поганенько німецьку зі школи знав, хіба ні?..

– Ех ти! – Миха розсміявся. – Коли хочеш жити – піднімаєш із глибин усі свої ресурси, як той Каменяр.

– Хто-хто? – запитав лейтанант.

– Поет український. Ет, не важливо! – відмахнувся Миха. – Слухай далі. І ось уже вечір надходить, і я став побоюватись, що мене поженуть до товарняка, і я не дочекаюсь доктора Гроппе. Аж тут з кабінету вийшов він. Сплутати неможливо: брита макітра, немов дзеркало, вилискує, пронизливі крижані очі за круглими скельцями пенсне. І я – до нього: «Докторе Гроппе, перепрошую, що вас турбую, однак мене помилково забрали з базару. Я працюю на вашому заводі, USMA. Прошу мене направити до медичної комісії». І це все чистою німецькою, розумієш?

– І що було далі? – Льоня напружено сидів напроти Михи і все більше занурювався в його історію.

– Так. Далі… А далі у того доктора два помічники сидять у кабінеті: один німець, а другий – українець. І нікого вони на медичну комісію не направляють. Усіх – на Керосинну²⁴. А звідти до Німеччини. – Миха махнув рукою, – близько, дуже близько, мій товаришу… І тільки якщо у тебе сифіліс, короста, або ти харкаєш кров’ю – тоді не їдеш. Подихай тут. Дивиться на мене той Гроппе. А потім каже: «Люблю сміливих» і ламаною російською додає: «Смєлост гарада бєрьот». Так, здається, у вас кажуть переможці?» Сміється, а тут виходять німець та українець. Я думав – все, гаплик. А потім подивився на його помічника, того, що українець, він залишився оформляти мене, і благаю: «Змилостився, братчику. Я ж – свій. Усі мої зараз воюють з радянськими солдатами по лісах Волині…» І заспівав, їй-богу, затягнув так щиро:

 
Ой, що ж то за шум учинився, гей,
Що Комар до повстанців зголосився!
Зголосився Комар до повстанців, гей,
Щоб кусати москалів-голодранців.
Щоб кусати москалів, ще й німоту, гей,
Щоб прогнати з України ту голоту…
 

Той зиркнув на мене і мовить: «По лісах, кажеш? Ану як назвеш мені українського командира нещодавно сформованого «Нахтігаль» – відпущу»²⁵. А я йому не тільки прізвище назвав, а й кілька його позивних!

Тоді той мовчки щось чиркнув в документах. «Іди, – каже. – Ось тобі аусвайс на підставі розпорядження доктора Гроппе і медкомісії. Щоб я тебе більше тут не бачив».

І я побіг додому, ти чуєш? Ніг під собою не бачив! Прибіг і кажу мамі: «Ти не повіриш, звідки я сьогодні виборсався!» А потім сів на підлогу та й плачу: згадав, що неньки вже немає. До кого мовив? Мо’ до духа святого? Не знаю…

* * *

Миха замовк і невдовзі поглянув на Льоню. Той сидів на поваленому дереві і дивився на Дніпро, схрестивши руки на грудях. Теж мовчав. Вигляд у нього був невеселий, і Миха подумав, що таки не лише йому дісталося непереливки в казані війни.

– Ну, – кивнув Миха, – а ти?

– Я ж кажу – декілька днів на фронті. І все. Моє життя скінчилось… – не дивлячись на товариша, буркнув моряк. – Після шпиталю в штабі працював…

– Людське життя – це драма. Бо ми завжди помираємо, – продекламував Миха.

– Занадто по-філософськи як для блатного, – хмикнув Льоня.

– То мама казала. Перед смертю. Ніби втішала… Або готувала мене до свого відходу.

Льоня ніяково зиркнув на Миху і хотів було щось додати, але не встиг.

– На, тримай, і для тебе у мене залишилось дві хлібини, – промовив до товариша Миха.

Льоня знітився:

– Та не тре’… Я десь знайду…

– Ти-то знайдеш. Я не сумніваюся. Але для початку тобі треба документи всі зібрати і тицяти-ницяти по різних комітетах, інстанціях. А ота жидівка, ой, пробач, тьотя Зіна, голодна, либонь. Це не тобі. Це їй. – Миха тицьнув дебелим пальцем на хлібину, що вже лежала перед капітан-лейтенантом.

– А де ти стільки хліба дістав?..

Схоже, Миха вже прийшов до тями і повернув собі колишню задеркуватість та запал.

– Ет… ну, ти й дурний, кореш! Хлібокомбінат із босотою навідали.

Потім, не чекаючи подальших заперечень, Миха хвацько насунув кашкета собі на лоба і відчайдушно вигукнув, відбиваючи черевиками чечітку під ритм «Яблучка»:

– Ех! Якби за п’ять років до цього знав, як то воно буде – об’їдався б досхочу в «Червоному маку»²⁶. Та хто ж знав…

Потім Миха гукнув Льоні на прощання: – Нас мало, але ми в тільняшках! – підморгнув і розвернувся довкруги себе, здіймаючи пилюку довгими штаньми. А тоді швидкими кроками пішов нагору, до дороги. І шукай вітру в полі…

* * *

Однак дотемна Леоніду не судилося потрапити додому, до тьоті Зіни. Його пригоди в Києві продовжились, коли капітан-лейтенант піднявся від берега Дніпра до зарослого Набережного шосе з іржавими трамвайними рейками і зрозумів, що трамвая, що ходив від Ланцюгового мосту, більше не існує.

Хлопець стояв на тому самому місці, де до війни іноді з мамою вони чекали на трамвай, аби з прогулянки біля води поїхати на Липки, і усвідомлював свою безпорадність. Аж раптом коло нього зупинилася стара вантажівка.

– Куди тобі, моряче?

Леонід зрозумів, що його впізнали по кітелю, яким він обережно прикривав хлібини під пахвою.

– Та ось… Думав на трамвай сісти…

Рудий водій із кирпатим носом у вицвілому цивільному одязі прищулився на сонці і щиро заусміхався:

– Ну-ну… Тоді ще треба почекати, як рак свисне.

«Ех, – подумав Леонід. – Або пан, або пропав!»

– До університету мені треба…

– То сідай. Тебе за милу душу підвезу. У мене син пропав безвісти в наступі Ватутіна.

Льоня знітився. Про себе відмітив: «Знов цей наступ…» Хотів було сказати, що йому дуже жаль, але не встиг. Кирпатий дядько помітив його зніяковіння:

– Та чого ти… Це життя. Он моя жінка вже другого під серцем носить. Сорок рочків бабі. Ніхто й не сподівався. А батюшка у церкві так і сказав мені: «Відпусти на небеса його душу. Зла не тримай і на долю не нарікай. І Бог помилує». І що? Ось уже третій місяць, як вагітна. Добре, хоч не раніше. А то б не прогодував… Та й зараз не солодко. Зрештою, родичі з села трохи допомагають. Недавно сестра приїздила – сала привезла… Отаке…

І водій заусміхався щасливо. Леонід зрозумів: він знає, що син уже не повернеться.

– Відспівали?

– Та що ти!.. Він же безвісти ніби як зник. – І дядько враз похмурнішав, насупився. Було видно, що думає не про хороше.

Капітан-лейтенант спочатку не хотів, але наважився:

– І я там був. Ми сімдесят діб захищали місто. На жаль, так і не втримали позицій…

Водій кивнув. До парку їхали вже мовчки. Кожен думав про своє.

Розділ четвертий. Три буханки хліба

Леонід так любив той університетський сквер, який часто навідував батько, але шкодував, що не потрапив на відкриття пам’ятника Шевченку в березні тридцять дев’ятого, приурочене до 125-річчя від дня народження поета. Одночасно з відкриттям пам’ятника його ім’я було присвоєне Київському державному університету.

В кінці 30-х років у Києві розпочався просто-таки будівельний бум. Місто неначе готувалося до втрати половини історичних будинків.

Першого травня 1939 року Аля ходила дивитися на урочисте відкриття Центрального універсального магазину, який був побудований на розі вул. Леніна²⁷ і Хрещатика, про що в листі захоплено писала Льоні. А на Червоноармійську²⁸ вони з батьком і Семеном ходили дивитися на гігантське будівництво Центрального республіканського стадіону, який мали здати в неділю, 22 червня 1941-го. Листа, в якому йшлося про цей стадіон, Леонід отримав останнім. Він якимось дивом дійшов до нього. Потім листів від Алі вже не було. Адже ця дата, 22 червня, виявилася фатальною – почалася війна. І тому стадіон був урочисто відкритий лише після війни і, очевидно, з принципу – саме 22 червня. А квитки, продані на футбольний матч п’ятирічної давнини, діяли для тих, хто їх зміг зберегти.

Про це Леонід вже дізнався від Зіни Яківни, але бажання поглянути на стадіон в нього не було.

Інша справа – університетський сквер. Місце його дитячих прогулянок із батьком…

* * *

Капітан-лейтенант пірнув у спогади, поки роздивлявся пам’ятник Шевченку і червоний корпус, який виявився все ж не «головешкою», як висловився Миха, а цілком пристойною будівлею. Студенти і абітурієнти, ймовірно, щойно зараховані до університету, вже ходили навкруги, і декотрі заходили всередину. А отже, університет функціонував.

Потроху вечоріло. Леонід сів на лаву коло пам’ятника і роззирнувся навкруги. Прохолодні серпневі алеї парку не були порожніми. Багато містян висипало погожого вечора на прогулянку. Навпроти нього сиділа закохана парочка. Дівчина була в кумедному зеленому беретику з довгим хвостиком – «іждівєнцем», як такі тоді називали, що, немов антенка, стирчав убік, та в носочках з босоніжками. Льоня цю моду знав. Так і до війни дівчата вдягались. Зараз більше вже бачив їх без носочків, а їхні сукні – з глибшим вирізом. Замість кіс – хвилясте волосся і чубчик, накручений валиком спереду, або дві коси, перехрещені на потилиці, – то вже була німецька мода… Ніби на зміну панянкам-школяркам прийшла мода на дорослих дебелих жінок. Таких собі «радисток». Вони носили піджаки з чоловічого плеча і підперізували їх широкими пасками. Міцні і без демонстрації дівочості, скоріше, з неприкритою сексуальністю. З військовою виправкою, нагадуючи чоловіків, дарма що в спідницях до колін. Іронія долі: на вулицях звільненого від фашистських окупантів Києва повсюдно квітла німецька мода. Навіть журнали німецькі позалишались, і дівчата шили собі сукні з такими гіпертрофовано широкими плечима, що навіть військові позаздрили б. До речі, ті також віддавали перевагу широкому розвороту плечей у кітелів, бушлатів. Льонько навіть помітив, що в гімнастерках у мужчин були підплічники.

Капітан-лейтенанту пригадалося, як його дивом врятували від зараження крові. І врятувала його ось така квітуча медсестра з великим бюстом, нахиленим над ним, як у отої панянки, що зараз сиділа навпроти нього.

Хлопець хотів відволіктися від своїх спогадів, але вони наздоганяли його кожного разу, коли він залишався наодинці з собою. І навіть просто під час зустрічей зі знайомими і близькими йому людьми вони неодмінно починали говорити про війну і окуповане місто.

Капітан-лейтенант подумав, що в цій ситуації повоєння – це неминуче.

Потім йому спало на думку: «А може, то лише для мене усе так ріже око в місті? Може, я занепадницький песиміст?» Він усміхнувся сам до себе і на повні груди вдихнув тепле, лагідне київське повітря. Коло його ніг приземлився жовтий лист. Осінь вступала в свої права.

Льоня накинув на плечі кітель. Під вечір стало свіжіше, хоча кінець літа сорок шостого був ані теплішим, ані прохолоднішим за будь-яке інше літо в Місті. Леонід іноді думав про Київ, як Булгаков, – з великої літери. Ви можете запитати: «Хіба можна думати про місто, уявляючи, якими літерами воно написане?» Для нього це не було дивиною. Ще навчаючись у школі, він усвідомив, що бачить слова. Іноземні мови давались йому напрочуд легко, він вчив ті слова, мовби граючись. Дарма що не любив лінгвістику і філологом ставати не хотів. Можливо, то був лише юнацький максималізм? Спротив батькової волі? Адже фотографічна пам’ять його ніколи не зраджувала. Він міг би бути визначним спеціалістом з таким хистом. Однак… Господи, капітан-лейтенант і сам не вірив, що став військовим. Всі іспити здавав завдяки фотографічній пам’яті. І навіть вивчив французьку з бабусею завдяки їй. І якби не війна, скоріше за все, таки б вступив на філологічний до батька. «Пробач, тату…» – знову промайнуло в голові. Льоня на якусь мить заплющив очі. Аж раптом коло нього хтось тихо прошепотів: – Привіт…

Він ураз здригнувся. Подумав: «Неочікувано. Мене підстерегли» і подивився довкола. То була дівчина, ні, таки жінка, тільки мініатюрна і коротко підстрижена. Моряк констатував, що дуже худа. Він нічого не встиг проказати до неї, милуючись якусь мить дрібними жовтими квітами на її сатиновій вишиванці, дуже жіночній.

– Я помітила, в тебе дві хлібини… – Жінка зніяковіла і затиснула губи. Було видно, що вона примушує себе це казати. Потім подивилася Льоні прямо у вічі і посміхнулась: – Я можу тобі дати трохи городини. І навіть картоплі. Тільки дай мені, будь ласка, половину хліба натомість.

Вона нагадувала косулю. У неї були великі вологі карі очі і безліч дрібних жилок, міріадами розсипаних під тонкою шкірою. Льонько нічого не відповів. Він дивився на пульсацію судин на її тонкій шиї. Жінка стрепенулась: – Ні! – І тут тільки він усвідомив, що поклав свою руку поверх її. Вона різко підвелася. І лише тут до капітан-лейтенанта повернувся голос:

– Зажди… Вибач. Я замислився. Як тебе звати?

– А навіщо це?

– Ну… – почав він розмірковувати, відчуваючи свою перевагу після того, як йому однією фразою вдалося зупинити втечу незнайомки. – Городина за хлібину – це не рівноцінно. Ми ж не на товкучці. Можу я на додачу до овочів почути твоє ім’я?

І Льонько заусміхався. Йому здалося, що він напрочуд дотепний.

– Гаразд. Називай мене… – Дівчина замислилась. – Давай так. Я пропоную тобі таке. Якщо поцілиш камінчиком в отой сміттєвий бак – скажу своє ім’я. А якщо ні –віддаси мені хліб, і все. Отакий ленд-ліз для постраждалої під час війни. Годиться?

– О-о, панянко… – засміявся він. – Хитра ж ти! Пропоную трохи ускладнити: кожен кидатиме, і ми збільшуватимемо відстань. Хто перший промахнеться – той і програв. Не дивись, що я одноногий. Руки у мене вправні.

– Справедливо, – погодилась дівчина. – Давай так.

І вони заходилися кидати камінці у бетонний бак. Врешті Льонько таки промазав, але здаватись не хотів.

– Зажди! Там уже така відстань, що тяжко не програти.

– Он як? А я гадала, ти чесний. Що ж… – розвела руками дівчина. – Залишусь без хліба. Матиму на увазі, які на флоті хитрі моряки.

– Ох ти ж яка… – Льонько широко усміхався. – Програв – визнаю! Але я дуже-дуже хочу дізнатися твоє ім’я.

– Тоді пропоную наступне. – Дівчина на якусь мить замислилася. – Давай стрінемось через місяць.

– Через місяць?!

– Ну, так. Через місяць… На цьому самому місці. І в цю ж годину! – Вона прудко вихопила з його рук хлібину і похапцем побігла з парку.

«Ет!.. Прудка. Справжня косуля», – подумав Льоня. Першою реакцією було зупинити… А потім він лише махнув рукою. Якщо кидати камінцем міг на рівних, то в бігові, навіть на коротку дистанцію, віддавав першість дівчині, у якої були прудкі дві ноги.

…Потім Льоня ще кілька днів із замріяною усмішкою на вустах згадував Косулю, але та пригода забулася під тиском життєвих обставин.

* * *

Цікаво, подумав він: вже другу хлібину за сьогодні віддав. Йому почало здаватись, що бартерні стосунки зараз у Києві важать більше за гроші.

Леонід зайшов у закусочну і замовив пива.

– Ніколи не бери бочкове. Тільки «жигулівське». І тільки четвертого розливу, – проказав йому якийсь п’яний дядько. І капітан-лейтенант, слідуючи невимовному бажанню, подивився під стіл. І справді: у того в сітці були чотири мокрі, на вигляд холодні пляшки.

– А хіба «жигулівське» на розлив – не той смак?

– Ні. То навіть не «жигулівське». – Чоловік підморгнув і відійшов до іншого столика.

Закусочна була повна. За сусіднім столиком два робітники сперечались щодо перевиконання плану на Хрещатику, заїдаючи горілку пиріжком:

– І все ж, Фімо, послухай мене. Дають понаднормові. Та що гроші! Картки на харчування за першою категорією! Так що… пропоную напружитись. Знаєш, іншого такого шансу…

Тут Льоня відволікся на розмову за іншим столом:

– Я пішов до суду. Ну, як?.. Мені ж ордер видали. Я приїхав – квартиру отримав. Меблі купив, розумієш? Дружину з евакуації ще не дочекався. Мав повертатися на фронт. А вона з дітьми приїхала – квартира вже іншими зайнята. Меблі, які я купив, вони самовільно продали…

Потім моряк прошкандибав до буфетника:

– Налийте дві по сто, – велів. І сам здивувався своєму хриплому голосу. Йому до рук дали надтріснуті чарки з мутною рідиною. Після війни катастрофічно бракувало промтоварів, і посуду в тому числі, отож Льоня змовчав, зиркнувши на таку тару. Пішов шукати того дядька, котрий дав влучну пораду щодо пива. Вийшов на вулицю, але і там його не знайшов. Довелось пити самому. Холодна горілка пішла краще за пиво.

* * *

– Зіно Яківно, а яка тоді була Аля?

– Слухай, Льонечку, ти п’яний. Завтра поговоримо.

– Так, я знаю. І я вперше забув, що я – п’яний інвалід. Я зараз просто п’яний. Розумієте?

– І де ти так устиг…

– Це не важливо… Місць повно. А все ж, яка була Аля?

– Вона була прекрасна, Льоню… Я знаю, що ти хотів з нею одружитися… А тепер – іди спатки. Я сьогодні не хочу знову плакати.

– Зіно Яківно, я приніс вам хліба. Зустрів Миху і отримав буханку просто так…

* * *

Вранішнє сонце було безжальним до людини з похмілля. І воно ніби промовляло: «Вставай та йди». Льонько достеменно не знав, куди має йти. Здається, він заблукав у тому парку Шевченка, куди водив його, малого, батько, і так з того парку і не вибрався.

Знову згадав «київський котел», героїчні дні оборони Києва, битву за Київ (від різних назв сенс не змінювався). Спогади були такими яскравими… Вони накривали його з головою, і він пірнав у них до баротравм.

Ось ніби тільки-но його було призначено командиром бронекатера. Буревійний сорок перший. Війна. А йому минає лише двадцять перший рік. Молодість… Його розвідувальний бронекатер типу «Д» (себто дозорний) старший за нього на чотири роки. Побудований в Америці компанією «Муллінс і К°» на замовлення військового відомства. Німці його вже захоплювали у вісімнадцятому і використовували як сторожовий катер. Залишили. Потім він брав участь у громадянській війні. Лискучий, сірий, прудкий… Потім потрапив до складу Пінської флотилії.

Льонько устиг понюхати пороху у складі дніпровського загону Пінської військової флотилії і навіть підірвати свій бронекатер (між іншим, єдиний з п’ятнадцяти вцілілих після боїв за Київ)²⁹.

Насправді йому пощастило, адже десь сто моряків з Пінської флотилії потрапили до полону, і їх стратили. Виходить, дійсно пощастило, бо йому «лише» відірвало ногу. Чорний гумор, як то кажуть військові. Ось так.

Санітарна машина встигла вивезти Леоніда до Києва. Туди кривавого вересня сорок першого, під час другого штурму Київського укріпрайону, який розпочали війська 29-го армійського корпусу вермахту, відходили по Дніпру та Десні кораблі флотилії. Всі моряки із затоплених кораблів концентрувалися на Подолі, в будівлі штабу³⁰.

Аж тут раптово починається артилерійський обстріл – важке поранення в плече отримує контр-адмірал Рогачов, командувач Пінською військовою флотилією. Це поранення рятує Рогачову, а відтак і Льоні, життя. Командувача вивезли на літаку з оточення буквально в останній момент, а лейтенанта без ноги він прихопив із собою. Закон моря: своїх не лишають. Контр-адмірал на борту скаже йому таке: «Тримайся, моряче… Ми ще з тобою повоюємо». І цих слів Леонід не забуде ніколи.

«Кому розповіси – не повірять, як мене літаком з командувачем всієї флотилії…» – думав він і навіть Михайлу нічого не сказав. Пощастило… А інші пішли під розстріл. Ті, що не встигли вийти з оточення.

Він пишався тим, як його побратими йшли на смерть – потім у штабі ходили чутки, як це було. На всі ґудзики застебнуті, не строєм, ні, бо німці не давали так іти в колоні полоненим, всі як один – із виправкою, що називається: «Я т-тє дам». Вони знали, куди їх ведуть – німці називали радянських моряків «чорна смерть», їх і штурмовиків ІЛ-2. І в полон їх вони не брали, так само, як Червона армія розстрілювала есесівців відразу після допиту, пускала «в розход». Поки моряків вели до Бабиного Яру, вони співали:

 
Последний парад наступает.
Врагу не сдается наш гордый «Варяг»,
Пощады никто не желает.
Все вымпелы вьются, и цепи гремят,
Наверх якоря поднимают…
 

Здається, когось з них штовхнув німець, і вже на підході до місця страти один із моряків взяв свого конвоїра «на Одесу»³¹. Їх після цього розстріляли миттєво. Так вони і загинули, з боєм.

* * *

Після того, як флотилія підірвала залишки своїх кораблів, аби ті не дістались ворогові, із особового складу кораблів, тилових та штабних підрозділів був сформований загін моряків. Льоня чув, що в живих залишилося близько тисячі чоловік. Цей загін прикривав вихід з оточення 28-ї гірсько-стрілецької і 175-ї стрілецької дивізій. Кораблів уже не було, та й моряки не всі добре зналися на пішохідному бою, однак усі сили, всі ресурси були кинуті на допомогу побратимам. З оточення вийшло близько 450 моряків – менше половини…

І от, хоча його фронт скінчився, невдовзі Леонід отримав медаль за прикривання виходу з оточення 28-ї гірсько-стрілецької дивізії. Він запротестував, махаючи руками в напівмаренні шпитального чаду і солодкавого гною та крові: «Ні, я не брав участі, мене ж там не було. Ну як?..», поки медсестричка зачитувала йому телеграму. Вона, звісно, гадала, що моряку вже зовсім зле, і не звертала на його протести ніякої уваги. А коли пішла, Льоня почув із сусідньої койки: –Дурню! Чуєш, дурню? Бери і мовчи. Якщо, може, виживеш – знадобиться.

Хоча те вже було йому не важливо.

Зовсім його не цікавило.

Бо то буде потім. Він ділив життя на «до інвалідності» і «після», однак та медаль морякові стане ще в нагоді по закінченню війни. В мирному і такому рідному Києві.

Незбагненні вони, ті вїйни. З купою дивних історій і майже неможливих випадковостей на тлі шматків людського м’яса і металу зброї.

* * *

Капітан-лейтенант проведе в тилу чотири роки. Один – в ульянівському шпиталі, куди його встигли вивезти з Харкова останнім ешелоном. Там йому ампутують залишки ноги. Власне, він переживе дві ампутації і одну гангрену, безліч запалень, переливань крові, марення… І дивом виживе. І на цей раз йому пощастить.

Інші три роки – при штабі, як «нестройовий». І звинувачувати тут його не в праві ніхто. Навіть він сам себе. Але це справи не змінить, і він картатиме себе до кінця війни.

Контр-адмирал Рогачов його не забуде і забере до штабу Волзької річної флотилії, якою почне командувати взимку 1942-го. Насправді Леонід піде добровольцем. Однак, якби не протекція контр-адмірала, нікому б він там не був потрібен… Більше з тим, потім буде штаб Дніпровської військової флотилії, і він навіть дійде з ним до Одеру вже помічником заступника штабу. Напівглісери Дніпровської флотилії будуть єдиними кораблями, що братимуть участь у Берлінській операції. Там він побачить, як палають тіла ще живих моряків у тих кораблях.

«Хух!» – жахнувся він від думок своїх, потираючи лоба після тривожного сну. Смугаста піжама, що дісталася йому від Яцека, була мокра від поту. Іржаві пружини жовтої софи, що стояла впритул до Льониної розкладачки, також почали скрипіти. То встала Зіна Яківна і відразу ж пошкандибала на кухню поставити чайник. Льоня з прикрістю подумав, що хліб, принесений тиждень тому, закінчився.

* * *

Під час війни, коли його взяли до штабу Волзької річної флотилії, спеціальна медкомісія на бланку написала: «Для служби при штабі у військовий час придатний». Насправді то був негласний наказ Рогачова – Льоню не демобілізовувати, адже контр-адмирал не забув свою обіцянку в літаку: «Тримайся, моряче… Ми з тобою ще повоюємо».

У Льоні на закаврасі рукава кітеля тоді з’явиться друга золота смужка³². Він буде тихим і пригніченим старшим лейтенантом і постійно картатиме себе за те, що не може більше ходити на кораблі. Втішатиме його тоді вислів: «Для того, щоб боєць воював на фронті, треба, аби принаймні двоє сиділи в тилу». Леонід підпадатиме під цей вислів цілковито і повністю. Сидів, бо не міг воювати – не відсиджувався з остраху за своє життя, хоча знав, що й такі водилися… Наприклад, як виявилось, його друг дитинства – Миха…

А потім війна закінчилась. Згідно з директивою Ставки Верховного Головнокомандування, Дніпровську флотилію, де Льоня отримав своє останнє військове звання капітан-лейтенанта, було передано в оперативне підпорядкування Головнокомандувача групою радянських окупаційних військ у Німеччині, і незабаром її розформували.

Капітан-лейтенант ще рік працюватиме з паперами, коли підійде черга наступної медкомісії. Тоді Льоня ще сподівався, що вони напишуть щось таке, як і попереднього разу. Однак на виписці з історії хвороби поставили штамп: «До військової служби непридатний. Ймовірно, підлягає переоглядові через шість місяців». З цим висновком Льоня і приїде до Києва. Адже він гарно вчився в школі і тому не мав примарної надії, що станеться диво, і його кінцівка відросте, як хвіст ящірки за півроку.

* * *

І ось уже пройшло майже два тижні, як Льоня оббивав пороги різних інстанцій в пошуках роботи. Ходив навмання по оголошеннях з газет. Миха мав рацію: ніхто не горів бажанням брати одноногого (хоча і спроможного працювати) на роботу.

Діалоги в приймальнях, кабінетах і навіть на комбінатах, куди ходив капітан-лейтенант, йому видавалися беззмістовними, хоча насправді в них був зміст. Ще й який, але прихований:

– Інвалід?

«Ну, це ж очевидно», – ніби промовляв Льоня, вказуючи на свою відсутню ногу.

– Але я працездатний. Перевірте! Я готовий працювати.

– Маляром чи ким?

– Ну, може, не маляром…

– Але ми шукаємо малярів. Вибачайте…

Потім він пішов до університету, вичитавши в черговій газеті, що там шукають бібліотекаря. Подейкували, старого прибрали «за співробітництво з ворогом».

– Я знаю, вам потрібен працівник в університетській бібліотеці. Я знаю її, як свої п’ять пальців. Мій батько працював тут до війни, і я часто тут маленьким…

– Гаразд, – перебив його проректор, з яким милостиво дозволили поспілкуватись капітан-лейтенанту. – Але потрібна довідка.

– Яка ще довідка?

– Ну, що ви той… як його… – Проректор при цій фразі ніяково кліпнув риб’ячими водянистими очима і опустив їх до стосу паперів на столі.

Леонід зітхнув і подивився на портрет Шевченка коло дверей і Сталіна – вдвічі більший, що висів навпроти вікна.