Kitabı oku: «1984. Ми», sayfa 6
Справа у тому, що на обох процесах всі троє зізналися, що саме в цей день перебували на території Євразії. Вони прилетіли з секретного аеродрому в Канаді прямо до Сибіру, де зустрічалися з представниками Євразійського генерального штабу для передачі важливих військових таємниць. Ця дата добре запам'яталася Вінстону, бо це був день літнього сонцестояння. Висновок був лише один: зізнання були брехнею.
Не те щоб це якось здивувало Вінстона, бо вже у той час він розумів, що люди, які були знищені у ході чисток, насправді не скоювали злочинів, у яких їх звинувачували. Але це! Це вже були конкретні докази! У його руках зараз знаходився реальний фрагмент скасованого минулого, як древня кістка, яку знайшли не у тому шарі грунту і це зруйнувало всі існуючі геологічні та біологічні теорії. Цього клаптику було достатньо, щоб зрівняти Партію з землею, якби ця фотографія якимось чином могла бути опублікована і про факт такої фальсифікації стало відомо у всьому світі.
Він одразу взявся до роботи. Як тільки він зрозумів, що це була за фотографія і що вона означала, він накрив її іншим аркушем паперу. На щастя, коли він розгорнув її, вона була перевернута догори ногами, і навряд чи телеекран встиг зафіксувати, що там було зображено.
Вінстон поклав блокнот на коліно і відсунувся на стільці так, щоб бути якомога далі від телеекрану. Зберігати потрібний вираз обличчя було нескладно, і навіть дихання можна було контролювати, якщо гарненько постаратися, але от контролювати биття свого серця було неможливо, а телеекран був досить чутливим приладом, щоб вловити його ритм. Він просидів так хвилин десять, як йому здалося, і весь цей час його мучив страх, що якась випадковість видасть його, наприклад, раптовий протяг, який здує той клятий листок з його столу. Потім, не розгортаючи листок знову, він кинув газетну фотографію в дірку пам'яті разом з іншою макулатурою. Швидше за все, вже через хвилину вона перетворилася на жменьку попелу.
Це сталося десять або одинадцять років тому. Сьогодні він, напевно, зберіг би цей клаптик паперу. Дивно, але той факт, що він тримав тоді у руках ту фотографію, здавався йому важливим навіть зараз, незважаючи на те, що і сама фотографія, і подія, яку вона зафіксувала, були всього лише спогадами. Але чи означало це, що Партія вже не так добре контролює минуле, якщо до його рук потрапив доказ події, яка дійсно сталася (нехай навіть цей доказ вже знищено)?
Але сьогодні, якщо припустити, що ту фотографію можна якось воскресити з попелу, вона може вже навіть не бути доказом. У той час, коли він зробив своє відкриття, Океанія вже не воювала з Євразією, і, мабуть, троє мерців зрадили свою країну вже в інтересах Остазії. З тих пір ситуація кілька разів змінювалася. Швидше за все, зізнання неодноразово переписувалися допоки вихідні факти і дати повністю не втратили свого значення. Минуле постійно змінювалося. І найжахливішим було те, що він не міг зрозуміти, навіщо потрібен весь цей тотальний обман. Так, переваги фальсифікації минулого були очевидні, але кінцевий мотив Партії залишався для нього незрозумілим. Він знову взяв перо і написав:
«Я розумію ЯК, але я не розумію НАВІЩО».
Скільки ж разів він ставив собі питання, чи не був він божевільним. Можливо, божевільних була просто меншість. Колись ознакою божевілля була віра у те, що Земля обертається навколо Сонця. Сьогодні це була віра у те, минуле не можна змінити. Якщо він один у це вірить, то чи означає це, що він божевільний? Але думка про те, що він міг бути божевільним не сильно його турбувала, більше його жахала думка про те, що він міг помилятися.
Він взяв дитячий підручник з історії і подивився на портрет Старшого Брата, який був зображений на його обкладинці. Гіпнотичні очі дивилися прямо на нього. Було таке відчуття, ніби на вас тисне якась жахлива сила, вона проникає всередину вашого черепа, стискає ваш мозок, залякує вас так, що ви готові відмовитися від ваших переконань і не довіряти вашим власним відчуттям. Зрештою якщо Партія стверджує, що два плюс два дорівнює п'ять, ви повинні у це вірити. Рано чи пізно вони неминуче так і скажуть, бо така вже була їх логіка. Їх філософія заперечувала не лише достовірність власних відчуттів, а й саме існування зовнішньої реальності. І найбільшою маячнею вважався здоровий глузд. Лякало навіть не те, що тебе вб'ють, бо ти думаєш інакше, а те, що вони можуть мати рацію. Зрештою, звідки ми знаємо, що два плюс два дорівнює саме чотири? Або що сила тяжіння дійсно працює? Або що минуле незмінне? Якщо і минуле, і зовнішній світ існують лише у свідомості, а свідомістю можна керувати – що тоді?
Ні! Раптово його переповнила відвага. Чомусь перед очима спливло обличчя О'Брайана. Навіть більше ніж раніше він був упевнений, що О'Брайан на його стороні. Він писав свій щоденник для О'Брайана, так, для нього. Звичайно, вся його писанина була радше схожа на якийсь нескінченний потік свідомості, лист, який ніхто ніколи не прочитає, але все це було адресовано конкретній людині, і від цього Вінстон вирішив відштовхуватися.
Партія веліла не довіряти тому, що ви бачите і чуєте. Такою була їх остаточна і найголовніша вимога. Його серце стискалося, коли він думав про ту жахливу силу, якій він намагається протистояти, про те, з якою легкістю будь-який партійний розумник може перемогти його у суперечці, закидуючи химерними аргументами, які він, скоріше за все, навіть не зрозуміє, не те щоб протиставити їм свої контраргументи. І все ж він мав рацію! Вони були неправі, а він мав рацію. Очевидне і правдиве, нехай воно і здається комусь дурним, потрібно захищати. Правда правдива, ось за що треба триматися! Реальний світ існує, його закони незмінні. Камені тверді, вода мокра, предмети без опори притягуються до центру землі. Він уявив, наче розмовляє з О'Брайаном і викладає йому важливу аксіому. Він написав:
«Свобода – це свобода стверджувати, що два плюс два дорівнює чотири. Якщо можна це, все інше теж прийде».
Розділ 8
З одного з під'їздів на вулицю вислизнув запах меленої кави – справжньої, а не синтетичної кави «Перемога». Вінстон мимоволі зупинився. Приблизно на дві секунди він повернувся у напівзабутий світ свого дитинства. Потім грюкнули двері, і запах різко обірвався.
Він пройшов вже кілька кілометрів, і варикозна виразка на його нозі дико пульсувала. Це був другий раз за три тижні, коли він пропустив вечір у Громадському центрі, що було досить необачним вчинком з його боку, оскільки без сумнівів кількість ваших відвідувань ретельно перевірялася. Загалом, у члена Партії не було вільного часу і він ніколи не залишався наодинці, крім як у ліжку. Вважалося, що коли людина не працює, не їсть і не спить, вона повинна брати участь у якомусь колективному відпочинку, бо навіть гуляти самому по вулиці було підозріло і трохи небезпечно. На новомові для цього було спеціальне слово «приватжиття», що означало індивідуалізм і ексцентричність. Але сьогодні ввечері, коли він виходив з міністерства, його зачарував аромат свіжого квітневого повітря. Небо було яскраво синім, таким він його ще не бачив у цьому році, і думка про галасливий вечір у Громадському центрі, виснажливі ігри, нудні лекції та нав'язливі розмови, просякнуті джином, здалася йому нестерпною. Імпульсивно він звернув з автобусної зупинки і пішов блукати по Лондону, немов по лабіринту, спочатку на південь, потім на схід, потім на північ, гублячись серед невідомих вулиць і взагалі не думаючи, в якому напрямку він йде.
«Якщо і є надія, – писав він у щоденнику, – то лише на пролів». Ця фраза знову і знову крутилася у нього в голові, констатуючи містичну правду і реальний абсурд. Він блукав серед нетрів десь недалеко від місця, яке колись називалося вокзал Сент-Панкрас. Він неспішно крокував по бруківці, роздивляючись маленькі двоповерхові будиночки з обдертими дверима, що вишикувались вздовж тротуару. Чомусь вони нагадали йому щурячі нори. Доводилося постійно дивитися під ноги, бо то тут, то там у розбитій бруківці траплялися брудні калюжі. У темних арках будинків юрмилися люди – молоді дівиці з яскраво нафарбованими губами, юнаки, які крутилися навколо них; огрядні неохайні жінки, які перевалювались з ноги на ногу (такими стануть і дівиці років через десять), незграбні згорблені старигани, а ще босоногі діти у лахмітті, які безтурботно гралися у калюжах, а потім розбігалися хто куди, почувши розлючені крики своїх матерів. Багато вікон у будинках були розбиті та забиті дошками. Більшість перехожих не звертали уваги на Вінстона, хоча деякі дивилися на нього з якоюсь стриманою цікавістю. Дві потворні тітки з товстими сильними ручищами, схрещеними на фартухах, розмовляли біля порога. Наближаючись, Вінстон вловив уривок їх бесіди.
«Так, – кажу я їй, – все це дуже добре», – кажу я. «Але якби ти була на моєму місці, ти б зробила те саме». Я така: «Легко критикувати, якщо у тебе немає таких проблем, як у мене».
«Ах, – сказала друга, – це точно. Ти права, як то кажуть, не в брову, а в око».
Різкі голоси раптово замовкли. Жінки подивилися на Вінстона з ворожим мовчанням, коли він проходив повз них. Хоча це була не зовсім ворожість, швидше настороженість, короткочасна напруга, як коли повз тебе проходить якийсь невідомий звір. Сині комбінезони Партії не часто побачиш у таких кварталах. І справді, було нерозумно з'являтися у таких місцях, якщо тільки у тебе там не було якоїсь конкретної справи. Патрулі можуть зупинити тебе, якщо ти випадково попадеш їм на очі. «Ваші документи, товаришу? Що ви тут робите? О котрій годині ви покинули робоче місце? Це ваш звичайний шлях додому?», і так далі, і тому подібне. Не те щоб існувало якесь правило, яке забороняло йти додому незвичним маршрутом, але цього було достатньо, щоб привернути до себе непотрібну увагу і потрапити в поле зору Поліції Думок.
Раптом всю вулицю охопила якась паніка, всі почали бігати і розбігатися у сторони, як щури, ховаючись по своїх домівках-норах. З усіх боків лунали крики, які попереджали про небезпеку. Молода жінка вискочила з дверей будинку попереду, схопила маленьку дитину, яка гралася у калюжі, накрила її своїм фартухом і знову пірнула всередину будинку, причому все це виглядало наче один гарно налагоджений рух. В ту ж мить чоловік у чорному пом'ятому костюмі вибіг з провулку, підбіг до Вінстона, збуджено тикаючи пальцем у небо.
«Парилка!» – закричав він. «Бережіться, шановний! Вибух над головою! Негайно лягайте на землю!»
«Парилкою» проли чомусь називали балістичні ракети. Вінстон тієї ж миті впав на землю обличчям вниз. Проли майже ніколи не помилялися, коли попереджали вас про вибухи. Схоже, у них був якийсь інстинкт, який підказував їм за кілька секунд, що наближається ракета, хоча ракети, ймовірно, летіли зі швидкістю більшою за швидкість звуку. Вінстон закрив голову руками. Пролунало жахливе ревіння, від якого, здавалося, здибилася бруківка, і дощ з дрібних предметів посипався йому на спину. Коли він встав, то виявив, що був весь вкритий уламками скла, що вилетіло з найближчого вікна.
Вінстон пішов далі. Вибух зруйнував декілька будинків далі по вулиці. В небі висів чорний стовп диму, а навколо руїн вже збирався натовп. Трохи попереду на тротуарі лежала невелика купка штукатурки, і посеред неї була наче якась яскраво-червона смуга. Підійшовши до неї, Вінстон побачив, що це була людська рука, відрізана від зап'ястя. Якщо не брати до уваги закривавленого зрізу, рука була настільки білою, що нагадувала гіпсовий зліпок. Він ногою зіштовхнув її в стічну канаву, а потім, щоб уникнути натовпу, звернув у провулок праворуч. Через три-чотири хвилини він покинув зону ураження, і життя повернулося до звичного ритму, ніби нічого й не сталося. Було майже двадцять нуль-нуль, і у розливайках, які часто відвідували проли (вони називали їх «пабами»), було багато відвідувачів. З брудних дверей, які нескінченно то відкривалися, то закривалися, смерділо сечею, тирсою і кислим пивом. Трохи збоку від входу стояли троє чоловіків, той, що стояв по центру тримав у руках газету, а двоє інших читали через його плече. Ще до того, як Вінстон підійшов досить близько, щоб розгледіти вираз їхніх облич, він побачив, що навіть тіла їх були напружені від захоплення процесом читання. Вочевидь, вони читали якусь серйозну новину. Він був за кілька кроків від них, коли раптово двоє з них почали запекло сперечатися. На мить Вінстону здалося, що вони ось-ось поб'ються.
«Та послухай мене, чорт забирай! Я кажу тобі, що номери, які закінчуються на сімку, не вигравали вже більше року!»
«А ось і вигравали!»
«Та ні, чорт забирай! Вдома у мене лежить список з усіма виграшними номерами, я веду його вже більше двох років. Я чітко стежу за цим і регулярно все записую. І кажу тобі, немає там числа, яке закінчується на сімку…»
«А я тобі кажу, що сімка вигравала! Я навіть можу назвати тобі той клятий номер, він закінчувався на чотири нуль сім. Це було у лютому, так, другий тиждень лютого».
«Який ще лютий, впертий ти дурень! У мене все записано чорним по білому. Ще раз тобі повторюю, не було там номера…»
«Ой, та вгамуйтеся ви обидва!» – сказав третій.
Вони говорили про лотерею. Відійшовши метрів на тридцять, Вінстон озирнувся – чоловіки все ще пристрасно сперечалися. Лотерея з щотижневим розіграшем величезних призів була єдиним публічним заходом, якому проли приділяли серйозну увагу. Можливо, для мільйонів пролів лотерея була головною, якщо не єдиною, причиною жити. Вона була їх радістю, їх божевіллям, їх ліками, їх стимулом хоч до якоїсь розумової діяльності. Коли справа стосувалася лотереї, навіть люди, які ледь вміли читати і писати, виявлялися здатними до складних обчислень і приголомшливих розумових трюків. Була ціла каста людей, які заробляли на життя, просто торгуючи системами закономірностей, прогнозами та щасливими амулетами. Вінстон не цікавився лотереями, які проводило Міністерство достатку, але він знав (насправді, всі у Партії знали), що переважно призи були фіктивними. Реально виплачувалися лише невеликі суми, а от головний приз завжди вигравали неіснуючі люди. За відсутності будь-якого реального сполучення між різними частинами Океанії влаштувати це було досить легко.
Але якщо і була надія, то лише на пролів. Цієї ідеї потрібно було і триматися. Загалом це звучало цілком логічно і розумно, і тільки коли ви дивилися на людей, що проходять повз вас по тротуару, це ставало скоріше актом віри. Вулиця, на яку він звернув, вела кудись вниз. У нього було відчуття, що він вже бував у цьому районі раніше і що десь неподалік був вихід на головну вулицю. Десь попереду лунали голоси. Вулиця зробила крутий поворот, а потім вперлася у сходи, які вели вниз у вузький провулок, де кілька торговців нудьгували за прилавками з млявими овочами. У цей момент Вінстон точно згадав, де знаходився. Провулок виходив на головну вулицю, а на наступному повороті, менш ніж в п'яти хвилинах пішки, знаходилася крамничка, де він купив записник, який тепер став його щоденником. У невеликому магазині канцелярських товарів неподалік він купив насадку для перової ручки і пляшечку чорнил.
На мить він зупинився нагорі сходів. На протилежній стороні провулку знаходився зубожілий паб, вікна якого, здавалося, були немов припорошені інеєм, хоча насправді вони були просто вкриті пилом. Згорблений, але бадьорий стариган з білими вусами, що стирчали вперед, наче у креветки, штовхнув скрипучі двері пабу та увійшов всередину. Поки Вінстон стояв і дивився на те, що відбувалося, йому спало на думку, що старий, якому на вигляд було щонайменше років вісімдесят, під час революції вже був досить зрілого віку. Він і ще кілька людей, подібних до нього, були останніми живими свідками загадкової епохи капіталізму. Серед верхівки Партії теж було кілька людей, ідеї яких сформувалися ще до революції. В основному, старше покоління було майже повністю знищене під час великих чисток п'ятдесятих і шістдесятих років, а ті одиниці, яким вдалося вижити, вже давно були залякані до повної розумової капітуляції. Якщо і був хто-небудь, хто міг правдиво описати життя на початку століття, то це міг бути лише цей старий прол. Вінстон згадав уривок з підручника історії, який він переписав у свій щоденник, і йому на думку спала божевільна ідея. Що як він зайде у цей паб, познайомиться з цим старим і розпитає його. Він скаже: «А розкажіть-но мені про своє життя, коли ви були ще хлопчиком. Як воно було у ті дні? Чи було тоді краще, ніж зараз? Або ще гірше?»
Швидко, щоб не встигнути злякатися і дати задню, він спустився по сходинках і перейшов на інший кінець вулички. Звичайно, це було безумство. Так, не існувало закону, який забороняв розмовляти з пролами або відвідувати їх паби, але це було аж занадто незвичним, і тому рідко залишалося непоміченим. Якщо з'являться патрулі, він може сказати, що у нього запаморочилось у голові, але навряд чи вони йому повірять. Він штовхнув двері, і в ніздрі вдарив неприємний запах кислого пива. Коли він увійшов, шум голосів стих. Він спиною відчував, як всі витріщаються на його синій комбінезон. Гра у дартс в іншому кінці кімнати перервалася, можливо, на цілих тридцять секунд. Старий, за яким він пішов, стояв біля барної стійки і про щось сперечався з барменом, високим, товстим і сутулим молодиком з величезними руками. Група інших пролів, яка стояла неподалік зі склянками у руках, спостерігала за їх діалогом.
«Я ж тебе по-людськи попросив», – сказав старий, зухвало розправляючи плечі. «А ти мені кажеш, що у тебе немає нормального пивного келиха у цій клятій забігайлівці?»
«Що це взагалі таке, цей твій ПИВНИЙ КЕЛИХ, чорт забирай?» – сказав бармен, нахиляючись вперед, поклавши кінчики пальців на стійку.
«Ні, ну ви подивіться на нього! Називає себе барменом і не знає, що таке пивний келих! Пивний келих вміщує пінту пива, що становить півкварти, а чотири кварти це вже галон. Я що, повинен вчити тебе елементарним речам?»
«Ніколи не чув ні про які пінти», – коротко сказав бармен. «Літр і півлітра – це все, що ми наливаємо. На полиці перед вами склянки».
«А мені пінту подавай», – наполягав старий. «За часів моєї молодості не знали ми твоїх триклятих півлітрів».
«Коли ти був молодим, старий, люди жили на деревах, як мавпи», – сказав з усмішкою бармен, глянувши на інших відвідувачів.
Пролунав регіт, і занепокоєння, викликане появою Вінстона, здавалося, зникло. Бліде обличчя старого почервоніло. Він відвернувся, бурмочучи щось собі під носа, і врізався у Вінстона. Вінстон обережно притримав його за руку.
«Можна пригостити Вас пивом?» – запитав він.
«А ти що, типу джентльмен?» – сказав дід, знову розправляючи плечі. Схоже, він не помітив синього комбінезона Вінстона. «Пінту пива!» – агресивно додав він, звертаючись до бармена. «Пінту міцного».
Бармен налив у дві широкі склянки, які він «турботливо» сполоснув у відрі під прилавком, по півлітра темно-коричневого пива. Пиво було єдиним напоєм, який можна було знайти у пабах. Теоретично, проли не мали пити джин, хоча дістати його вони могли досить легко. Гра у дартс знову була у розпалі, а відвідувачі повернулися до своїх звичних розмов про лотерейні квитки. Про присутність Вінстона вже всі забули. Біля вікна був усамітнений столик, де можна було спокійно поговорити, не боючись, що тебе хтось підслухає. Це було вкрай небезпечно, але, у будь-якому разі, тут не було телеекрану, в чому Вінстон переконався, як тільки увійшов до бару.
«Міг би і пінту мені налити», – пробурчав старий, невдоволено дивлячись на свій стакан. «Півлітра недостатньо. Я їм не нап'юся. А літр – то занадто багато, мій сечовий міхур стільки не подужає, як і мій гаманець».
«Ви, мабуть, на власні очі бачили всі ті зміни, які відбулися з часів вашої молодості?» – невпевнено запитав Вінстон.
Бліді блакитні очі старого повільно оглянули бар – мішень для гри у дартс, барну стійку, двері, що ведуть у туалет – немов він згадував зміни, які відбулися саме у цьому барі.
«Пиво було краще», – сказав він нарешті. «І дешевше! Коли я був молодим, пиво – міцненьке воно було, не те, що зараз – коштувало чотири пенси за пінту. Звичайно, це було до війни».
«Про яку саме війну ви говорите?» – запитав Вінстон.
«Та про всі одразу», – невизначено сказав старий. Він взяв свою склянку, і його плечі знову розправилися. «Ваше здоров'я!»
Старий одним ковтком осушив стакан. Вінстон підійшов до бару і повернувся ще з двома пів-літровими склянками. Схоже, старий забув про свої побоювання щодо літра пива.
«Ви набагато старший за мене», – продовжував Вінстон. «Ви, мабуть, були вже досвідченою людиною, коли я ще навіть на світ не з'явився. Ви пам'ятаєте, як воно було в дореволюційні часи? Люди мого віку майже нічого не знають про ті часи. Ми можемо читати про них тільки у книгах, хоча те, що там написано, може бути неправдою. Мені хотілося б дізнатися вашу думку з цього приводу. У підручниках історії говориться, що життя до революції було геть інакшим, ніж зараз. Що було жахливе пригнічення, несправедливість, бідність, що тоді було навіть гірше, ніж ми здатні собі уявити. Тут, у Лондоні, більша частина людей протягом усього життя голодувала, а у половини з них не було навіть взуття. Вони працювали по дванадцять годин на день, кидали школу у дев'ять років і жили по десятеро людей в одній кімнаті. І у той самий час існувала дуже малочисельна група людей, всього кілька тисяч – їх називали капіталістами – які були багаті та могутні. Вони володіли всім, чим можна було володіти. Вони жили у великих розкішних будинках з тридцятьма слугами, роз'їжджали на автомобілях і кінних екіпажах, пили шампанське, носили циліндри…»
Старий несподівано засяяв.
«Циліндри!» – сказав сказав. «Дивно, що ти їх згадав. Я тільки вчора про них згадував, сам не знаю чому. Я жартома подумав, що вже багато років не бачив циліндрів. Так, циліндри були. Останній раз я одягав його на похорони невістки. Це було… ну, точну дату я вже й не згадаю, але це було років п'ятдесят тому. Звичайно, циліндри одягали лише в особливих випадках, як ти розумієш».
«Та не у циліндрах справа», – терпляче сказав Вінстон. «Справа у тому, що ці капіталісти, вони і ще кілька юристів та священиків були владиками світу. Всі повинні були їм прислужувати і догоджати. Ви – прості люди, робітники – були їх рабами. Вони могли робити з вами все, що хотіли. Вони могли відправити вас до Канади, як худобу. Якби вони захотіли, вони могли б спати з вашими доньками. Вони могли наказати відшмагати вас батогами. Проходячи повз них, ви повинні були нахилитися і зняти капелюха. Кожен капіталіст ходив в оточенні лакеїв, які…»
Старий знову засяяв.
«Лакеї!» – він сказав. «Сто років вже чув цього слова. Лакеї! Немов переношуся у минуле. Я згадую минулі часи, коли я щонеділі ходив до Гайд-парку послухати виступи. Хто там тільки не виступав з проповідями – Армія Спасіння, католики, євреї, індіанці. Так ось там був один хлопець, вже, звичайно, і не згадаю його імені, ось він був дійсно сильним оратором. «Лакеї», – говорив він, – буржуйські лакеї! Посіпаки правлячого класу! Паразити» – ось як він казав. «А ще щось на кшталт «гієни», так, він точно називав їх «гієнами». Ну, звичайно, ви розумієте, це він мав на увазі лейбористську партію».
У Вінстона було відчуття, що вони говорять про абсолютно різні речі.
«Насправді я хотів запитати у вас ось що, – перебив він, – чи вважаєте ви, що тепер у вас більше свободи, ніж було тоді? Що зараз з вами поводяться краще. Чи правда, що раніше багаті люди, люди при владі…»
«Палата лордів», – уточнив старий.
«Нехай буде Палата лордів, якщо хочете. Так от я питаю, чи ставилися ці люди до вас як до нижчої істоти просто тому, що вони були багаті, а ви бідні? Наприклад, чи правда, що вам доводилося називати їх «сер» і знімати капелюха, коли ви проходили повз них?»
Старий, здавалося, глибоко задумався. Перш ніж відповісти, він випив близько чверті склянки пива.
«Так, – сказав він, – їм подобалося, якщо ви торкалися свого капелюха при зустрічі з ними. Це було щось на зразок прояву поваги. Я, власне, не те щоб погоджувався з цим, але робив це досить часто. Доводилося, так би мовити».
«І звичайною справою було… Я цитую тільки те, що я читав у підручниках з історії. Чи могли ці люди, чи їх слуги зіштовхнути вас з тротуару у стічну канаву?»
«Так, одного разу мене зіштовхнули у канаву», – сказав старий. «Пам'ятаю це, ніби це було вчора. Це був вечір регати, ну, перегони на човнах, іншими словами. На цих регатах хуліганів, звичайно, вистачало, і ось я випадково натикаюся на молодика на Шафтсбері-авеню. На вигляд він був начебто пристойний джентльмен, біла сорочка, циліндр, чорне пальто. Його хитало як той маятник, ось я і врізався у нього випадково. А він мені такий: «Дивись, куди преш?», а я йому у відповідь: «А ти що, купив усю цю кляту вулицю?», а він: «Та я тобі голову відірву, якщо будеш до мене лізти». Я кажу: «Ти п'яний. Я зараз покличу поліцейського». І ось уявляєш, він бере мене за комір і штовхає так сильно, що я мало не потрапив під колеса автобуса. Що ж, у ті дні я був молодий, і вже збирався наваляти йому, але…»
Вінстона охопило почуття безпорадності. Спогади старого були якимось калейдоскопом дрібних деталей, діалогів та історій. Його можна було розпитувати хоч увесь день, і не отримати жодної реальної інформації. В якомусь сенсі партійні історії все ще можуть бути правдою: вони можуть навіть бути повністю правдивими. Він зробив останню спробу:
«Можливо, я не зовсім чітко висловився», – сказав він. «Я намагаюся сказати ось що. Ви вже дуже довго живете на цьому світі, ви прожили половину життя до революції. Наприклад, у 1925 році ви вже були дорослим. З того, що ви пам'ятаєте, як на вашу думку, життя у 1925 році було кращим чи гіршим, ніж зараз? Якби ви могли обирати, ви б хотіли повернутися у ті часи чи жити зараз?»
Старий задумливо подивився на дошку для дартсу. Він пив пиво, але вже повільніше, ніж раніше. Коли він заговорив, це було вдумливо і по-філософськи, ніби пиво пом'якшило його норов.
«Я знаю, що ви очікуєте почути від мене», – сказав він. «Ви очікуєте, що я скажу, що я знову хотів би стати молодим. Більшість людей так і сказали б. У молодості в тебе є здоров'я і сила. Коли проживеш з моє, синку, звичайно, ні про яке здоров'я і мови бути не може. У мене страшно болять ноги і мій сечовий міхур не дає мені спокою, мені доводиться вставати у туалет по шість-сім разів за ніч. З іншого боку, бути старим доволі непогано, є тут свої переваги. У тебе вже немає колишніх турбот. Ніяких проблем з жінками, і це чудово. Я не був з жінкою вже майже тридцять років, і знаєш, мені й не хочеться».
Вінстон відвернувся і дивився у каламутне вікно. Це було марно. Він вже збирався замовити ще пива, коли старий несподівано піднявся і швидко почовгав до смердючих пісуарів у дальньому кутку зали. Зайві півлітра дали про себе знати. Вінстон посидів хвилину або дві, дивлячись на свою порожню склянку, і майже не помітив, як ноги знову винесли його на вулицю. Ще років двадцять, розмірковував він, і можливість отримати відповідь на таке важливе, але при цьому просте запитання «Чи було життя до революції кращим, ніж зараз?» назавжди буде втрачено. Насправді на це питання неможливо було відповісти навіть зараз, оскільки ті кілька свідків старих часів були не здатні порівнювати одну епоху з іншого. Вони пам'ятали мільйон непотрібних дрібниць, таких як сварка з колегою по роботі, пошуки втраченого велосипедного насоса, вираз обличчя давно померлої сестри, вихори пилу вранці сімдесят років тому, але всі дійсно важливі події вони вже не пам'ятали. Вони були як ті мурахи, які бачать маленькі предмети, але не помічають великих. А якщо реальні свідки історичних подій зовсім нічого не пам'ятають, а письмові записи про ці події сфальсифіковані, то твердженням Партії про поліпшення умов людського життя доводиться просто сліпо вірити, бо вже не існувало і ніколи більше не буде існувати еталона, який можна було б протиставити цим твердженням.
У цей момент хід його думок різко перервався. Він зупинився і подивився вгору. Він опинився на вузькій вулиці, де кілька темних магазинчиків потонули серед житлових будинків. Прямо над його головою висіли три вицвілі металеві кулі, які виглядали так, немов колись були позолочені. Здавалося, він знає це місце. Звісно! Він стояв біля крамнички, де купив щоденник.
Його охопив страх. Було і так доволі необачно купляти той записник, і він поклявся ніколи більше не наближатися до цього місця. І ось у той момент, коли він дозволив своїм думкам дрейфувати по океану свідомості, його ноги самі повернули його сюди. Саме від подібних суїцидальних імпульсів він сподівався захистити себе, почавши вести щоденник. Одночасно він подумки зауважив, що, хоча була вже двадцять перша година, магазин все ще був відкритий. Подумавши, що всередині він буде привертати менше уваги, ніж якщо буде тинятися по вулиці, він зайшов до магазину. Якщо його запитають, що він тут робить, він зможе правдоподібно відповісти, що намагався купити леза для гоління.
Господар тільки но запалив масляну лампу, від якої йшов різкий, але все ж приємний запах. Це був чоловік років шістдесяти, кволий, сутулий, з довгим носом і добрими очима, які дивилися з-за товстих лінз окулярів. Його волосся було майже білими, але густі брови були вугільно чорними. Ці його окуляри, м'які метушливі рухи і той факт, що він був одягнений у старий оксамитовий піджак, створювали йому якийсь інтелігентний образ, ніби він був письменником або, можливо, музикантом. Голос у нього був м'який, немов трохи приглушений, а мова не була такою неграмотною та грубою, як у більшості пролів, хоча він і говорив з просторічним лондонським акцентом.
«Я впізнав вас ще з вулиці», – відразу сказав він. «Ви той джентльмен, який купив записну книжку. Так, вона виготовлена з дуже якісного паперу, яка називається верже кремового кольору. Такий папір не роблять уже… о, ризикну сказати, років п'ятдесят. Він подивився на Вінстона поверх окулярів. Чи можу я ще чимось вам допомогти? Чи ви просто зайшли подивитися?»
«Я просто проходив повз», – невизначено сказав Вінстон. «Я просто заглянув. Я не шукаю нічого конкретного».
«Ну, що ж, добре, – сказав господар крамнички, – бо не думаю, що зміг би вам допомогти». Він розвів руками, наче вибачаючись. «Як бачите, магазин майже порожній. Правду кажучи, торгівля антикваріатом, як на мене, приречена. Нема вже більше ні попиту, ні запасів. Меблі, фарфор, скло, все поступово ламається чи б'ється. Метал в основному переплавляється. Я вже багато років не бачив латунних свічників».
