Kitabı oku: «1984. Ми», sayfa 7

Насправді, крихітний магазин був забитий речами, але серед них не було майже нічого, що мало хоч найменшу цінність. Там майже не було де розвернутися, тому що по всьому периметру магазину вздовж стін стояли незліченні рами для картин, вкриті товстим шаром пилу. У вітрині були підноси з гайками та болтами, тупі зубила, ножі зі зламаними лезами, обшарпаний годинник, який зупинився ще років двадцять тому, та інший непотріб. На маленькому столику у кутку теж валялися різні предмети – лаковані табакерки, агатові брошки тощо – однак серед цього мотлоху можна було знайти і щось цікаве. Коли Вінстон підійшов до столу, його увагу привернув круглий гладенький предмет, який м'яко мерехтів у світлі лампи. Вінстон взяв його і уважно роздивився.

Це був важкий шматок скла, опуклий з одного боку і плоский з іншого. І його колір, і його текстура мали якусь особливу м'якість дощової води. У центрі, візуально збільшений за рахунок опуклої поверхні, знаходився дивний предмет рожевого кольору, який нагадував чи то маленьку троянду, чи морський анемон.

«Що це таке?» – запитав Вінстон, зачарований цією витонченою річчю.

«Це корал», – сказав старий. «Можливо навіть з Індійського океану. Раніше їх от таким чином заливали рідким склом. Такі речі робили років сто тому, не менше».

«Дуже красиво», – сказав Вінстон.

«Так, красиво», – м'яко сказав старий.

«Але сьогодні мало хто оцінить красу такого виробу». Він закашлявся. «Якби так сталося, що ви захотіли його купити, це коштувало б вам чотири долари. Пам'ятаю, колись така річ коштувала вісім фунтів, а вісім фунтів то було… ну, я не скажу точно, але це були великі гроші. Але кого зараз хвилює справжній антикваріат? Хоча його вже майже і не залишилося».

Вінстон не роздумуючи заплатив чотири долари і сунув скляну річ до кишені. Його приваблювала не стільки краса застиглого у склі корала, скільки те, що він належав до епохи, зовсім відмінної від нинішньої. М'яке і гладеньке, немов дощова крапля, це скло не було схоже ні на одне скло, яке Вінстон коли-небудь бачив. Ця штуковина приваблювала його ще більше через свою очевидну нефункціональність, хоча він припустив, що колись вона була задумана як прес-пап'є. Предмет відтягував кишеню своєю вагою, але, на щастя, це було не дуже помітно зі сторони. Було дивно, навіть провокаційно, якщо член Партії мав таку річ. Все старе та красиве завжди викликало підозри. Отримавши свої заповітні чотири долари старий помітно повеселішав. Вінстон зрозумів, що можна було сторгуватися і за три, а може і за два долари.

«Нагорі є ще одна кімната. Якщо хочете, можете подивитись», – сказав він. «Там, звичайно, немає нічого особливого, всього кілька дрібничок. Але якщо хочете, можемо піднятися глянути. Я візьму лампу, щоб ви гарненько могли все роздивитись».

Він запалив ще одну лампу і повільно пішов нагору по крутих сходах, які вели до вузького проходу у кімнату, вікна якої виходили не на галасливу вулицю, а на затишний внутрішній двір. Вінстон зауважив, що меблі були розставлені таким чином, ніби ця кімната була призначена для проживання. На підлозі лежав килим, на стінах висіли картини. Ще там було глибоке крісло з високою спинкою, яке стояло біля каміна. На камінній полиці цокав старовинний скляний годинник з дванадцятигодинним циферблатом. Під вікном, займаючи майже чверть кімнати, стояло величезне ліжко з високим матрацом.

«Ми з дружиною жили тут, поки вона не померла», – сказав старий, наче знову вибачаючись. «Я розпродаю меблі потроху. Це чудове ліжко з червоного дерева, або, принаймні, буде чудовим, якщо вам вдасться позбутися клопів. Але, можливо, вам воно здається трохи громіздким».

Він тримав лампу високо, щоб освітлювати всю кімнату, і в теплому тьмяному світлі це місце виглядало напрочуд привабливим. В голові Вінстона промайнула думка, що, ймовірно, він міг би знімати цю кімнату за кілька доларів на тиждень, якби, звичайно, йому вистачило на це духу. Це була божевільна ідея, і від неї слід було відмовитися, як тільки вона спала йому на думку, але ця кімната пробудила в ньому свого роду інстинктивну ностальгію. Йому здавалося, що він точно знає, як це, сидіти в кріслі біля каміну, гріти ноги біля відкритого вогню і чекати, поки закипить на плиті чайник – абсолютно один, в цілковитій безпеці, ніхто не дивиться на тебе, голос з телеекрану не наказує тобі, що робити, немає жодного звуку, крім булькання чайника і мірного цокання годинника.

«Ніякого тобі телеекрану!» – не втримався і пробурмотів Вінстон.

«Ах, – сказав старий, – у мене ніколи і не було жодної з цих штук. Надто дорого. І я чомусь ніколи не відчував у цьому потреби. Ось там у кутку стоїть чудовий столик, який розкладається. Хоча, мушу вас попередити, що вам доведеться замінити петлі, якщо ви надумаєте його розкласти».

У протилежному кутку стояла невелика книжкова шафа, і Вінстону вже кортіло подивитися, що там є. Однак виявилося, що там не було нічого, крім сміття та купи мотлоху. Пошук і знищення книг проводились серед пролів так само ретельно, як і всюди. Було дуже малоймовірно, щоб десь у Океанії існував екземпляр книги, надрукований до 1960 року. Старий, все ще тримаючи лампу над головою, стояв перед картиною у рамі з рожевого дерева, яка висіла біля каміну, якраз навпроти ліжка.

«Якщо вас раптом цікавлять старовинні гравюри…» – обережно почав він.

Вінстон підійшов, щоб роздивитися картину. Це була сталева гравюра із зображенням овальної будівлі з прямокутними вікнами і невеликою вежею. Навколо будівлі була огорожа, а на задньому плані була якась статуя. Вінстон деякий час дивився на гравюру. Місце здавалося якимось віддалено знайомим, хоча статую він не пам'ятав.

«Рама прибита до стіни, – сказав старий, – але я можу зняти її для вас».

«Я знаю цю будівлю», – нарешті сказав Вінстон. «Тепер це руїни. Вона стоїть прямо посеред вулиці перед Палацом правосуддя».

«Так, так, біля будівлі суду. У неї влучила ракета… багато років тому. Колись це була церква Святого Климента Датського, так вона називалася. Він винувато посміхнувся, немов усвідомлюючи, що сказав щось смішне, і додав: «апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони».

«Що-що, перепрошую?» – запитав Вінстон.

«Це ви про «апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони?» Це була пісенька, яку діти часто наспівували, коли я і сам ще був малий. Не пам'ятаю вже, як там далі співається, але кінцівка була така: «От запалю я свічки – зможеш в ліжечко лягти. От візьму я свій тесак – не втечеш ти аж ніяк». Була така гра, діти ставали по двоє один за одним і, взявшись за руки, утворювали з рук щось на зразок коридору. Ти йшов під руками, і коли пісенька доходила слів: «От візьму я свій тесак – не втечеш ти аж ніяк», руки опускалися і ловили тебе. У пісні були назви всіх лондонських церков. Ну, точніше найбільших».

Вінстон задумався, намагаючись визначити, в якому столітті була побудована зображена на гравюрі церква. Визначити вік лондонських будівель завжди було непросто. Все велике та вражаюче, якщо воно було досить новим на вигляд, автоматично оголошувалося побудованим після революції, в той час як все, що було явно побудоване раніше, відносилося до якогось незрозумілого туманного періоду, який називали Середньовіччям. Вважалося, що епоха капіталізму не принесла нічого цінного. Історію неможливо було вивчити ні за архітектурою, ні по книгах. Статуї, надписи, пам'ятники, назви вулиць – все, що могло пролити світло на минуле, систематично змінювалося.

«Я ніколи не знав, що це була церква», – сказав Вінстон.

«Насправді їх багато збереглося, – сказав старий, – хоча зараз їм знайшли інше застосування. Так, як же там далі співалося? А, згадав!

«Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони!»

І дзвонить святий Мартін, віддавай мій фартинг!»

Ну ось це все, що я зміг пригадати. Фартинг, це була така невелика мідна монета, яка виглядала як цент».

«А де була церква Святого Мартіна?» – запитав Вінстон.

«Святого Мартіна? Вона все ще є, і знаходиться вона на площі Перемоги, поряд з картинною галереєю. Будівля з таким трикутним ганком, колонами і великими сходами».

Вінстон добре знав це місце. Це був музей, який використовувався для різноманітних пропагандистських виставок масштабних моделей балістичних ракет і плавучих фортець, воскових фігур, які ілюстрували звірства ворога, тощо.

«Церква Святого Мартіна в полі», – додав старий, вказуючи на картину стіні, – хоча я щось не пригадую жодних полів у тих краях».

Звичайно, Вінстон не купив картину. Це було б ще більш нерозумно, ніж купити скляне прес-пап'є, та й забрати її додому він ніяк не міг, навіть якщо вийняти її з рами. Але він затримався ще на кілька хвилин, розмовляючи зі старим, ім'я якого, як він з'ясував, було не Вікс, як свідчив напис на вітрині, а Чаррінгтон. Містер Чаррінгтон був вдівцем шістдесяти трьох років і жив у цьому магазині вже понад тридцять років. Увесь цей час він все збирався змінити ім'я над вітрині, але руки так і не дійшли. Поки вони розмовляли, напівзабута пісенька крутилася у голові Вінстона. «Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони! І дзвонить святий Мартін, віддавай мій фартинг!» Дивно, але коли промовляєш про себе цю пісеньку, виникає ілюзія, що ти дійсно чуєш дзвони, такий собі дзвін колишнього Лондона, який й досі існує, просто він прихований від очей і майже забутий. Вінстону здавалося, що він чув дзвін то однієї, то іншої примарної дзвіниці, хоча, наскільки він пам'ятав, у реальному житті він ніколи не чув церковних дзвонів.

Він попрощався, швидко вийшов з кімнати і спустився по сходах першим, щоб старий не побачив, як він нервово оглядав вулицю, перш ніж вийти з магазину. Він уже вирішив, що через деякий час – скажімо, місяць – ризикне знову прийти сюди. Можливо, це було не набагато небезпечніше, ніж прогулювання посиденьок у Громадському центрі. Найбільшою дурістю, звичайно, було повернутися сюди після купівлі щоденника, не знаючи, чи можна довіряти власнику магазину. Однак…

«Так, – знову подумав він, – я повернуся сюди. Я куплю ще якусь гарну дрібничку, я куплю гравюру Святого Климента Датського, витягну її з рами і принесу додому, заховавши під курткою». А ще Вінстон мав намір вивідати решту пісеньки у містера Чаррінгтона. Божевільна ідея знімати кімнату нагорі на мить знову промайнула в його голові. Можливо, на кілька секунд збудження перетворило його на безтурботного дурня, бо він вийшов на тротуар, навіть не глянувши попередньо по сторонам. Він навіть почав наспівувати собі під ніс:

«Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони!

І дзвонить святий Мартін, віддавай мій фартинг!»

Раптово його серце завмерло, а живіт скрутило у болісному спазмі. Фігура в синьому комбінезоні йшла по тротуару, метрах у десяти. Це була темноволоса дівчина з Відділу Художньої літератури. Хоч і було досить темно, але впізнати її було нескладно. Вона подивилася йому прямо в очі і швидко пішла далі, зробивши вигляд, ніби не впізнала його.

На кілька секунд Вінстон стояв як укопаний і не міг поворухнутися. Потім він повернув праворуч і, прискорившись, пішов геть, навіть не помічаючи, що йде не в тому напрямку. У будь-якому разі, на одне питання він чітко знав відповідь. Більше у нього не було сумнівів, що чорнява дівчина шпигувала за ним. Вона, мабуть, стежила за ним аж до самого магазину, тому що малоймовірно, щоб вона випадково проходила у той самий вечір по тому самому темному провулку, який до того ж знаходиться досить далеко від кварталів, де жили члени Партії. Надто вже великий збіг. Вже навіть не мало значення, чи дійсно вона була агентом Поліції думок або шпигувала за ним просто з міркувань ідеологічного ентузіазму. Того, що вона застукала його тут, вже було достатньо. Можливо, вона ще й бачила, як він заходив до пабу.

Йти було нелегко. Шматок скла в його кишені при кожному кроці бився об стегно, і він майже готовий був витягти його і викинути. Але ще гіршим був біль у животі. В якусь мить йому здалося, що він помре, якщо найближчим часом не потрапить до вбиральні. Але в цьому кварталі не було громадських туалетів. Проте трохи згодом спазм пройшов, залишивши після себе тупий біль.

Вулиця вела у глухий кут. Вінстон зупинився, постояв кілька секунд, нервово обмірковуючи, що йому робити, потім повернувся і пішов у зворотному напрямку. Раптом йому спало на думку, що з темноволосою дівчиною вони розминулися хвилини три назад і що він, ймовірно, зможе її наздогнати. Він може простежити за нею, поки вони не опиняться у якомусь тихому безлюдному місці, а потім розбити їй череп каменем. Шматок скла в його кишені досить важкий і підійде для цього завдання. Однак, Вінстон одразу відмовився від цієї ідеї, бо навіть думка про найменше фізичне зусилля була нестерпною. Він не міг бігти, не міг нанести удар. Крім того, вона була молодою та міцною, і напевно буде захищатися і відбиватися. У його голові промайнула ще одна ідея – швидко дістатися Громадського центру та залишитися там до закриття, щоб забезпечити собі часткове алібі на вечір. Але це теж було неможливо. Смертельна втома скувала все його тіло. Все, що він хотів, це скоріше повернутися додому, а потім сісти і просто мовчати.

Коли він повернувся до квартири, було двадцять два нуль-нуль. У двадцять три тридцять у всьому будинку вимикали світло. Він пішов на кухню і проковтнув майже повну чашку джина «Перемога». Потім він підійшов до столу в ніші, сіл і вийняв щоденник з шухляди. Але відкрити його він наважився не відразу. З телеекрану пронизливий жіночий голос співав патріотичну пісню. Вінстон сидів, дивлячись на мармурову обкладинку записника, і безуспішно намагався заглушити голос у своїй голові.

Вони прийдуть за тобою вночі, вони завжди приходять вночі. Розумніше було б вбити себе до того, як тебе зловлять. Безсумнівно, деякі люди так і робили. Багато зникнень насправді були самогубствами. Але потрібно мати неймовірну мужність, щоб накласти на себе руки у світі, де дістати вогнепальну зброю або будь-яку надійну та швидкодійну отруту було абсолютно неможливо. Він з деякою цікавістю почав обмірковувати біологічну марність болю і страху, зрадливість людського тіла, яке завжди ціпеніє саме у той момент, коли потрібно діяти. Він міг би змусити замовкнути темноволосу дівчину, якби діяв досить швидко, але саме у цей небезпечний і відповідальний момент він повністю втратив здатність щось робити. Йому спало на думку, що в моменти кризи людина ніколи не бореться проти зовнішнього ворога, а завжди проти власного тіла. Навіть зараз, незважаючи на джин, тупий біль у животі не давав йому мислити логічно. Він розумів, що саме так все і відбувається у всіх героїчних або трагічних ситуаціях. На полі бою, у камері тортур або на потопаючому кораблі те, за що ви боролися просто забувається, бо на перший план виходять лише фізичні відчуття. Ваше тіло наче роздувається, поки не заповнює весь ваш всесвіт, і ви вже нічого крім нього не бачите. Та й навіть якщо вас не паралізує страх або крик болю, життя все одно зводиться до постійної боротьби з голодом, холодом, безсонням, печією або хворим зубом.

Він відкрив щоденник. Було важливо щось записати. Жінка на телеекрані почала співати нову пісню. Її голос, здавалося, застряг у його мозку, як уламок скла. Він спробував щось написати для О'Брайана (чи для кого б він там не писав цей щоденник), але замість цього почав думати про речі, які трапляться з ним після того, як Поліція Думок схопить його. Неважливо, одразу тебе вб'ють чи ні. Головне, що ти знав, що тебе вб'ють. Але перед смертю (ніхто не говорив про такі речі, але всі знали про них) була рутинна процедура зізнання у злочинах, яку кожному потрібно було пройти: плазування і благання про пощаду, тріск зламаних кісток, вибиті зуби, розбита голова і вирване волосся.

Навіщо взагалі терпіти все це, якщо кінець завжди однаковий? Чому не можна просто відразу скоротити життя на кілька днів або тижнів? Нікому ніколи не вдавалося уникнути викриття і зізнання у злочинах. Якщо ти хоч раз піддався спокусі та допустив у своїй свідомості думкозлочин, ти міг бути абсолютно впевнений, що через деякий час ти помреш. Тоді для чого весь цей майбутній жах, якщо він нічого не змінить?

Вінстон знову спробував уявити перед собою О'Брайана. «Ми зустрінемося там, де немає темряви», – сказав йому той уві сні. Він знав, що це означає, або думав, що знав. Місце, де немає темряви, було майбутнім, яке йому не судилося побачити, але частиною якого, завдяки своєму знанню, він міг стати. Голос з телеекрану гудів у вухах і заважав думати. Вінстон взяв до рота сигарету. Половина тютюну одразу випала йому на язик, бридкий гіркий пил, який прилип до язика і виплюнути його було дуже складно. Перед очима з'явилося обличчя Старшого Брата, витіснивши образ О'Брайана. Як і кілька днів тому, він вийняв з кишені монету і подивився на неї. Обличчя дивилося на нього важким, спокійним, зверхнім поглядом: цікаво, яка усмішка ховалася під цими темними вусами? Слова зазвучали в його голові, як свинцевий дзвін:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА.

Частина друга

Частина друга

Розділ 1

Була середина ранку, Вінстон вийшов з кабінки і пішов до вбиральні.

Самотня фігура наближалася до нього з іншого кінця довгого яскраво освітленого коридору. Це була темноволоса дівчина. Минуло чотири дні з того вечора, коли він зіткнувся з нею біля крамниці містера Чаррінгтона. Коли вона підійшла ближче, він побачив, що її права рука була перев'язана. Він не помітив це одразу, тому що пов'язка була того ж кольору, що й її комбінезон. Ймовірно, вона пошкодила руку, коли налаштовувала один з тих великих калейдоскопів, на яких генерувалися сюжетні заготовки для романів. Це була звичайна травма у Відділі Художньої літератури.

Вони були приблизно в чотирьох метрах один від одного, коли дівчина спіткнулася і впала. У неї вирвався крик болю. Мабуть, вона впала прямісінько на пошкоджену руку. Вінстон зупинився. Дівчина спробувала встати. Її обличчя було дуже білим, тому губи здавалися якимись неприродньо червоними. Вона дивилася Вінстону прямо в очі, а обличчя її швидше виражало страх, аніж біль.

У Вінстона виникло якесь дивне відчуття. Перед ним був ворог, який намагався його вбити, але перед ним також була людська істота, яка страждала від болю і, можливо, від перелому кісток. Він інстинктивно кинувся вперед, щоб допомогти їй. У той момент, коли він побачив, як вона впала на перев'язану руку, він немов сам відчув цей біль.

«Ви забилися?» – запитав він.

«Нічого страшного. Це все рука. Через хвилину все пройде».

Вона говорила так, ніби її серце виривалося з грудей. Вона зблідла.

«Ви нічого не зламали?»

«Ні, зі мною все гаразд. На мить було боляче, але вже все минулося».

Вона простягла йому вільну руку, і він допоміг їй встати. На її обличчі знову з'явився рум'янець і виглядала вона вже набагато краще.

«Зі мною все гаразд», – коротко повторила вона. «Я просто трохи вдарилася зап'ястям. Дякую, товаришу!»

І з цими словами вона пішла далі так швидко, ніби нічого і не трапилося. Весь інцидент тривав не більше, ніж півхвилини. Не дозволяти почуттям проявлятися на обличчі було звичкою, яка переросла в інстинкт, і коли все сталося, вони стояли прямо перед телеекраном, і вони це чудово розуміли. Проте було дуже важко не видати здивування, бо за ті дві або три секунди, поки він допомагав їй піднятися, дівчина встигла щось сунути йому в руку. Не було сумнівів, що вона зробила це навмисно. Це було щось маленьке і пласке. Проходячи через двері туалету, він переклав це до кишені і намацав кінчиками пальців. Це був клаптик паперу, складений у квадрат.

Поки він стояв біля пісуара, йому вдалося, доклавши трохи зусиль, розгорнути папірець. Очевидно, там має бути якесь повідомлення. На мить йому захотілося зайти в одну з туалетних кабінок і відразу ж його прочитати. Але це було б кричущою дурістю, він це добре розумів. У Міністерстві не було місця, де можна було б усамітнитися, телеекрани були всюди і стежили за тобою.

Він повернувся на своє робоче місце, сів, недбало кинув клаптик паперу серед інших паперів на столі, одягнув окуляри і підсунув до себе диктограф. «П'ять хвилин, – сказав він собі, – мінімум п'ять хвилин!» Йому здавалося, що серце його билося занадто голосно. На щастя, робота, над якою він працював, була простою рутиною, виправленням довгого списку цифр, що не вимагало особливої пильності та уваги.

Що б не було написано у тій записці, це повинно мати якесь політичне значення. У нього було дві версії того, що відбувається. Перша, яка здавалася йому набагато більш імовірною, полягала у тому, що дівчина була агентом Поліції Думок, чого він і боявся. Він не знав, чому Поліція Думок раптом вирішила доставляти свої повідомлення таким чином, але, можливо, у них були свої причини. Те, що було написано на папірці, могло бути погрозою, викликом, наказом здійснити самогубство або якоюсь хитрою пасткою. Але була інша, більш дика версія. Вінстон намагався не думати про неї, але не виходило. А що як повідомлення було зовсім не від Поліції Думок, а від якоїсь підпільної організації. Можливо, Братство все-таки існує! Можливо, темноволоса дівчина була учасником цього руху! Без сумніву, ця ідея була абсурдною, але саме вона спала йому на думку в той самий момент, коли він відчув клаптик паперу у своїй руці. Лише через кілька хвилин йому спало на думку інше, більш вірогідне пояснення. І навіть зараз, хоча його розум підказував йому, що це послання, ймовірно, означало смерть, він вірив у неймовірне, серце його билося і в ньому зростала безпідставна надія. Він насилу стримував тремтіння у голосі, коли бурмотів свої цифри у мікрофон.

Виконану роботу він запхав у пневматичну трубку. Минуло вісім хвилин. Він поправив окуляри на носі, зітхнув і підсунув до себе наступну партію роботи з клаптиком паперу, які лежав поверх робочих паперів. Він розгладив листок. Великим, трохи дитячим, почерком на ньому було написано:

«Я кохаю тебе».

Впродовж декількох секунд він був настільки приголомшений, що навіть забув кинути небезпечну записку в дірку пам'яті. Хоча він дуже добре розумів ризик, якщо він покаже якусь надмірну зацікавленність, але він не міг втриматися і прочитав ще раз, просто щоб переконатися, що у записці було написано саме те, що йому привиділось.

Вінстон ледве досидів до обіду, здавалося, що час просто зупинився, працювати було дуже важко. І справа була навіть не стільки в необхідності зосередитися на виконанні дрібних завдань, які одне за одним вистрибували на його стіл з пневмопошти, скільки у тому, щоб приховати своє хвилювання від телеекранів. Йому здавалося, що в його животі палає вогонь. Обід у задушливій, переповненій людьми, гучній їдальні був справжньою мукою. Він сподівався ненадовго побути на самоті під час обідньої перерви, але, на жаль, телепень Парсонс плюхнувся поруч з ним, стабільно заповнюючи весь простір навколо себе різким запахом поту. Парсонс знову взявся торохтіти про підготовку до Тижня ненависті. Він з особливим ентузіазмом розповідав про двометрову модель голови Старшого Брата з пап'є-маше, яку зробив для святкувань Загін юних розвідників, у лавах якого була і його дочка. Дратувало те, що у гуркоті голосів Вінстон ледве чув, що говорив Парсонс, тому постійно доводилось просити його повторити. Тільки один раз він мигцем побачив темноволосу дівчину, вона сиділа за столом з двома іншими дівчатами у дальньому кінці зали. Схоже, вона його не помітила, і він більше не дивився в тому напрямку.

Залишок дня пройшов більш-менш стерпно. Відразу після обіду на Вінстона чекала кропітка та складна робота, на яку потрібно було виділити кілька годин, тому все інше довелося відкласти в сторону. Вона полягала у «виправленні» ряду виробничих звітів дворічної давності таким чином, щоб дискредитувати провідного члена Внутрішньої Партії, який тепер перебував у немилості. Такі завдання Вінстону вдавалися особливо добре. Йому вдалося зосередитися на роботі, тому на наступні дві години він повністю викинув з голови темноволосу дівчину. Потім до нього повернувся спогад про її обличчя, а з ним і несамовите бажання побути на самоті. Поки він не залишиться дійсно сам, щоб спокійно все обміркувати, годі було і думати, як йому бути, враховуючи новий поворот подій. Сьогодні ввечері він обов'язково має з'явитися у Громадському центрі. Він проковтнув ще одну несмачну порцію м'яса в їдальні, та поспішив до Центру, де взяв участь в урочистому та ідіотському засіданні дискусійного клубу, зіграв дві партії у настільний теніс, хильнув кілька склянок джину і півгодини висидів на лекції під назвою «АНГСОЦ у шахах». Він просто вмирав від нудьги, але цього разу у нього не було бажання прогулювати вечір у Центрі. Як тільки він згадував ту заповітну фразу – «Я кохаю тебе» – в ньому спалахувало бажання залишатися в живих якомога довше, тому ризикувати життям через таку дрібницю як вечір у Центрі він більше не хотів. Тільки о двадцять третій нуль-нуль, коли він був удома і лежав у ліжку, а темрява ховала його від всюдисущого телеекрану, поки він мовчав, він міг спокійно подумати.

Це була реальна проблема, яку потрібно було вирішити – треба було знайти спосіб зв'язатися з темноволосою дівчиною і домовитися з нею про зустріч. Він остаточно відмовився від версії, що вона хоче влаштувати йому якусь пастку. Він знав, що це не так, бо вона явно хвилювалася, коли давала йому записку. Було очевидно, що вона була до смерті налякана. Ігнорувати її освідчення він теж не збирався. Всього п'ять ночей тому він думав про те, щоб розбити їй череп каменюкою, але це було вже не важливо. Він подумав про її оголене молоде тіло так, як бачив його уві сні. Раніше він вважав її такою ж дурепою, як і всі інші партійні жінки, з головою, набитою брехнею і ненавистю, зі шматком льоду замість серця. Його охопила паніка при думці, що він може втратити її, втратити це білосніжне тендітне дівоче тіло! Найбільше він боявся того, що вона просто передумає, якщо він не зв'яжеться з нею якнайшвидше. Але організувати таку зустріч було чисто фізично складно. Це було наче намагатися робити хід у шахах, коли тобі вже поставили мат. Куди не повернись, телеекран стежить за тобою. Насправді, всі можливі способи спілкування з нею спали йому на думку протягом п'яти хвилин після прочитання записки, але тепер, коли у нього був час подумати, він ретельно обмірковував кожний з них, немов розкладаючи на столі набір інструментів.

Очевидно, що зустріч, подібна до тієї, яка відбулася сьогодні вранці, не могла повторитися. Якби дівчина працювала у Відділі Документації, як і Вінстон, все могло б бути доволі легко, але він мав дуже примарне уявлення, де саме у будівлі знаходиться Відділ Художньої літератури, та й, власне, у нього не було ніякого приводу для його відвідування. Якби він знав, де вона живе і коли йде з роботи, він міг би зустріти її де-небудь по дорозі додому. Намагатися простежити за нею до самого будинку було небезпечно, тому що це означало б підкараулити її біля виходу з Міністерства, а тинятися під вікнами Міністерства без видимої причини теж був не варіант, адже це обов'язково приверне увагу та викличе підозру. Відправити листа він поштою він теж не мін. Всі листи відкривалися та перевірялися – такий був порядок. Та й, власне, мало хто нині писав листи. Для повідомлень, які іноді доводилося відправляти, були спеціальні листівки з довгими списками фраз, і ви просто викреслювали непотрібні. У будь-якому випадку він не знав навіть імені дівчини, не кажучи вже про її адресу. Врешті-решт він вирішив, що найбезпечнішим місцем була їдальня. Якби йому вдалося опинитися з нею вдвох за столиком десь посередині зали, не дуже близько до телеекранів, і при достатньому гулі голосів навколо, і якби ці умови тривали, скажімо, тридцять секунд, вони б змогли перекинутись парою слів.

Наступний тиждень був схожий на неспокійний сон. Наступного дня дівчина прийшла в їдальню тільки тоді, коли Вінстону вже потрібно було йти, бо пролунав свисток, який закликав повертатися до роботи. Він припустив, що її могли перевести на більш пізню зміну. Вони пройшли повз один одного, навіть не глянувши. Ще через день вона була у їдальні в звичайний час, але з трьома іншими дівчатами і сиділи вони прямо під телеекраном. Потім три довгих дні вона взагалі не з'являлася. Його розум і тіло були немов відкрита рана, він був на межі зриву, кожен рух, кожен звук, кожен контакт, кожне слово, яке він повинен був сказати або почути, були агонією. Навіть уві сні його переслідував її образ. У ті дні він не торкався щоденника. Його порятунком стала його робота, де йому іноді вдавалося забутися хоча б хвилин на десять. Він уявлення не мав, що з нею сталося. І дізнатися про це він ніяк не міг. Вона могла випаруватися, вона могла покінчити життя самогубством, її могли перекинути на інший кінець Океанії або, ще гірше і ймовірніше, вона могла просто передумати і вирішила уникати його.

На четвертий день вона нарешті з'явилася. Руку вже не підтримувала пов'язка, але зап'ястя все ще було обмотане еластичним бинтом. Вінстон відчув таке полегшення, що не зміг втриматися і кілька секунд дивився прямо на неї. Наступного дня йому майже вдалося з нею поговорити. Коли він увійшов до їдальні, вона сиділа за столом далеко від стіни і була одна. Було ще рано, і людей у їдальні було небагато. Черга повільно просувалася вперед, і ось коли Вінстон був уже майже біля самого прилавка, черга зупинилась, бо хтось попереду скаржився та обурювався, що не отримав свою таблетку сахарину. Чорнява дівчина все ще сиділа одна, коли Вінстон зі своєю тацею попрямував до її столу. Він недбало підійшов до неї, його очі шукали місце за якимось столиком за нею. Вона була приблизно в трьох метрах від нього. Він подумав, що ще кілька секунд вичікування цілком вистачить. Раптом голос позаду нього гукнув: «Сміт!». Він зробив вигляд, що не чує. «Сміт!» – повторив голос голосніше. Це було марно. Він озирнувся. Світловолосий молодик з дурнуватим обличчям на ім'я Вілшер, якого Вінстон майже не знав, з посмішкою махав йому рукою, показуючи, що за його столиком є вільне місце. Відмовитися від його запрошення було б небезпечно. Після того, як його впізнали і покликали, він не міг просто проігнорувати запрошення і піти сісти за стіл до темноволосої дівчини, бо це привернуло б непотрібну увагу. Він підсів до Вілшера з доброзичливою посмішкою. На мить Вінстон уявив, як рубає сокирою йому межи очі. Через кілька хвилин за стіл темноволосої дівчини підсіли інші жінки.