Kitabı oku: «Консуело», sayfa 12

– Виходить, дочка вашої матері, циганки, збирається зображувати знатну даму на віллі Дзустіньяні, на березі Бренти⁹¹? Що ж, це блискуче майбутнє, і я дуже радий за вас!

– О, моя люба матінко! – скрикнула Консуело, кидаючись на коліна біля свого ліжка й ховаючи лице в ковдру, яка свого часу слугувала смертним покривалом циганці.

Андзолето був наляканий і вражений розпачем Консуело, жахливими риданнями, що розривали їй груди. Докори сумління раптово прокинулися в ньому з бурхливою невтримністю, і він кинувся до своєї подруги, щоб обійняти її й підняти з підлоги; але тут вона сама схопилася на ноги й, відштовхнувши його від себе з невластивою їй силою, випхала за двері, кричачи йому вслід:

– Геть звідси! Геть із мого серця! Геть із моєї пам'яті! Прощавай! Прощавай назавжди!

Андзолето прийшов до неї з жорстокими й егоїстичними намірами. Однак це було краще, що він міг придумати. Не почуваючи в собі сил розлучитися з Консуело, він знайшов спосіб усе примирити: розповісти їй про небезпеку, що загрожує з боку закоханого Дзустіньяні, і тим самим змусити її покинути театр. Його план, звичайно, віддавав належне чистоті й гордості Консуело. Він прекрасно знав, що вона не здатна ні на які компроміси, не здатна користуватися заступництвом, через яке могла б червоніти. У його злочинній і порочній душі все-таки жила непохитна впевненість у доброчесності Консуело; він знав, що застане її такою ж цнотливою, вірною й відданою, якою залишив кілька днів тому. Але як сполучити це схиляння перед нею, бажання залишатись її нареченим і другом з твердим наміром продовжувати свої стосунки з Кориллою? Річ у тім, що він хотів разом з коханкою повернутися на сцену. І, звичайно, у такий момент, коли його успіх цілком був у руках Корилли, не могло бути й мови про те, щоб розлучитися з нею. Цей зухвалий і підлий план остаточно дозрів у його голові, а до Консуело він ставився так, як італійські жінки ставляться до мадонн: у час каяття вони благають їх про прощення, а коли грішать, завішують їхній лик фіранкою.

Одначе, коли він побачив її в комічній ролі на сцені, такою блискучою й на вигляд такою веселою, в душу його закрався страх, що він втратив занадто багато часу на обмірковування свого плану. Побачивши, що вона ввійшла в гондолу графа, а потім почувши її істеричний сміх і не відчувши в ньому всього розпачу змученої душі, він вирішив, що спізнився, – і в ньому закипіла страшна досада. Але коли вона, обурена його образами, з презирством вигнала його, він знову відчув до неї повагу, змішану зі страхом, і довго стояв на сходах, а потім блукав берегом, очікуючи, що вона його покличе. Він наважився навіть постукати до неї й, стоячи за дверима, благати про прощення; але німа тиша панувала в кімнаті, куди йому вже ніколи не судилося ввійти разом із Консуело. Збентежений і пригнічений, пішов він до себе, маючи намір наступного дня повернутися знову й домогтися більшого успіху.

«Так чи інакше, – говорив він собі, – план мій буде здійснено: вона знає про любов графа, справу наполовину зроблено».

Змучений утомою, Андзолето довго спав наступного ранку, а після полудня вирушив до Корилли.

– Приголомшлива новина! – вигукнула вона, розкриваючи йому обійми. – Консуело виїхала!

– Виїхала? З ким? Куди?

– До Відня, куди її відправив Порпора й куди сам він збирається їхати за нею слідом. Усіх нас обдурило це хитре дівчисько: його було запрошено на імператорську сцену, де Порпора ставить свою нову оперу.

– Виїхала! Виїхала, не сказавши мені жодного слова! – закричав Андзолето, кидаючись до дверей.

– О! Тепер тобі вже не знайти її у Венеції! – злобливо сміючись і тріумфально дивлячись на нього, мовила Корилла. – Вдосвіта вона сіла на корабель і вирушила до Пеллестрини. Зараз вона вже далеко. Дзустіньяні, якого вона обдурила (він уважав, що користується в неї успіхом), просто в нестямі, занедужав навіть. Щойно за його дорученням був у мене Порпора, він просив мене співати сьогодні ввечері. Стефаніні, якого театр страшно стомив і який жадає відпочити, нарешті, у своїй віллі, мріє, щоб ти відновив свої дебюти. Отже, знай: завтра тобі належить знову виступити в «Гіпермнестрі». Зараз я йду на репетицію, на мене чекають. Якщо ти мені не віриш, піди прогуляйся містом – сам переконаєшся в істинності моїх слів.

– О фуріє! Ти перемогла! – скрикнув Андзолето. – Але ти вбиваєш мене!

І він упав непритомний на перський килим куртизанки.

Розділ 21

У найнезручнішому становищі після втечі Консуело опинився граф Дзустіньяні. Давши привід думати й говорити всій Венеції, що буцімто діва, яка дебютувала, – його коханка, як міг він без шкоди для свого самолюбства пояснити її блискавичне, таємниче зникнення тепер – ледве він освідчився їй?

Щоправда, декому спадало на думку, що граф, ревнуючи свій скарб, заховав співачку в одній зі своїх заміських вілл. Але коли Порпора із властивою йому суворою правдивістю розповів, що його учениця в Німеччині й чекатиме там на його приїзд, людям залишалося тільки сушити собі голову над причинами такого дивного вчинку. Граф, аби обдурити оточуючих, робив вигляд, начебто анітрошки не здивований і не ображений, але прикрість, мимо його волі, проривалася назовні, і всім стало ясно, що успіху в Консуело, з яким його вітали, ніколи не існувало. Незабаром більша частина істини виплила назовні: довідалися й про зраду Андзолето, і про суперництво Корилли, і про розпач бідолашної іспанки, яку всі заходилися гаряче й щиро жаліти.

Першим бажанням Андзолето було бігти до Порпори, але старий суворо відштовхнув його.

– Облиш мене розпитувати, марнолюбний юначе, безсердечний і невірний, – відповів йому з обуренням професор, – ти ніколи не був вартий любові цієї найшляхетнішої дівчини й ніколи не дізнаєшся від мене, що з нею сталось. Я докладу всіх зусиль, аби сховати від тебе її слід; якщо ж коли-небудь ви випадково зустрінетеся – сподіваюся, що образ твій настільки зітреться з її серця й пам'яті, наскільки я цього хочу й домагаюся.

Від Порпори Андзолето вирушив на Корте-Мінеллі. Кімнату Консуело було вже здано новому мешканцеві й усю заставлено предметами його виробництва. Це був робітник, який виготовляв дрібні вироби зі скла. Він давно жив у цьому будинку й тепер весело перетягав сюди свою майстерню.

– А, це ти, синку! – звернувся він до юного тенора. – Певно, зайшов провідати мене в новому приміщенні? Славно тут у мене буде, і дружина рада-радісінька, що тепер зможе розмістити внизу дітвору. Ти що дивишся? Чи не забула чого, бува, Консуеліна? Шукай, милий, дивися гарненько! Я за це в образі не буду.

– А куди ж поділи її меблі? – запитав Андзолето. У нього защеміло серце, коли він побачив, що в цьому місці, пов'язаному з найкращими, найчистішими радощами його колишнього життя, не залишилося від Консуело ніякого сліду.

– Меблі внизу, у дворі. Вона подарувала їх старій Агаті. І добре зробила: баба бідна й хоч трошки вторгує за них. Так, Консуело завжди була добра. Вона не тільки нікому не заборгувала, але, ідучи, ще всіх потроху обдарувала. Тільки розп'яття й узяла із собою. Але все-таки якось дивно вона виїхала: серед ночі, нікого не попередивши. Вдосвіта з'явився пан Порпора, розпорядився всім, немов за заповітом. Усі сусіди жалкували за нею й тільки втішалися тим, що тепер вона, мабуть, буде жити в якому-небудь палаці на Великому каналі, – адже вона стала багатою, важливою синьйорою. Я завжди говорив, що вона зі своїм голосом далеко піде. А вже скільки вона працювала! Коли ж весілля, Андзолето? Сподіваюся, ти мене не обминеш – візьмеш у мене побільше дрібничок, аби обдарувати дівчат нашого кварталу?

– Звичайно, звичайно, – промимрив, розгубившись, Андзолето.

Зі смертельною тугою в душі вискочив він у двір, де в цей час місцеві кумоньки продавали з аукціону ліжко й стіл Консуело, – ліжко, на якому стільки разів він бачив її сплячою, стіл, за яким вона завжди сиділа, розбираючи ноти…

– Боже мій! Від неї вже нічого не залишилось, – мимоволі вирвалося в нього, і він утік, заламуючи руки.

У цю хвилину він готовий був заколоти Кориллу.

Через три дні вони з Кориллою з'явилися на сцені, і обох їх було жорстоко освистано. Довелося навіть, не закінчивши вистави, опустити завісу. Андзолето був у нестямі від люті, Корилла – незворушна.

– Ось до чого довело мене твоє протегування! – сказав він їй погрозливим тоном, коли вони залишилися наодинці.

– Не багато ж треба, щоб засмутити тебе, бідолашний хлопчику, – з дивним спокоєм відповіла йому примадонна, – видно, що ти зовсім не знаєш публіки й ніколи не наражався на її примхи. Я до того була впевнена у провалі, що навіть не потрудилася повторити роль; тебе ж не попередила тільки тому, що знала – у тебе не вистачить хоробрості вийти на сцену, якщо ти знатимеш заздалегідь, що тебе освищуть. А тепер тобі треба знати, що нас очікує попереду: наступного разу до нас поставляться ще гірше; можливо, три, чотири, шість, вісім вистав пройдуть у такий спосіб. Але серед цих бур викується партія на нашу користь. Якби ми були найнезначнішими акторчиками на світі, дух суперечності й незалежності однаково створив би нам завзятих прихильників. Є багато людей, які уявляють, що вони стануть поважнішими, ображаючи інших; але чимало й таких, які вважають, що заступаючись за інших, вони цим підносять себе. Після десятка вистав, коли театральна зала являтиме собою бойовище свистків і оплесків, непіддатливі знесиляться, упертюхи надмуться, і ми з тобою вступимо в нову еру. Та частина публіки, що нас підтримувала, сама не знаючи як слід чому, буде слухати нас доволі холодно. Це буде мовби нашим новим дебютом. І отут-то нам з тобою потрібно буде захопити, заполонити слухачів! Під цей момент я пророкую тобі великий успіх, любий Андзолето: злі чари, що тяжіли над тобою, встигнуть розвіятися, ти потрапиш в атмосферу доброзичливості й похвал, і це вдихне в тебе колишні сили. Згадай враження, яке ти справив, коли вперше співав у Дзустіньяні. Ти не встиг тоді закріпити свою перемогу: більш блискуча зірка затьмарила тебе; але ця зірка зникла за обрієм, і тепер готуйся піднестися зі мною в емпірей!

Усе сталося так, як напророчила Корилла. Дійсно, протягом декількох днів обом коханцям довелося дорого розплачуватися за втрату, понесену публікою в особі Консуело. Але їхня зухвала впертість перед бурею виснажила гнів публіки, занадто лютий, аби бути довговічним. Дзустіньяні підтримував Кориллу. З Андзолето справа стояла трохи інакше. Після багаторазових безуспішних спроб запросити до Венеції нового тенора, – театральний сезон у цей час майже завершувався й ангажементи з усіма театрами Європи були вже укладені, – графові довелося залишити юнака як борця в цьому змаганні між його театром і публікою. Репутація театру була занадто блискуча, щоб можна було втратити її через того або іншого артиста; такі дрібниці не могли знищити освячених часом традицій. Всі ложі було абоновано на сезон. У них дами, так само як завжди, приймали гостей і так само, за звичаєм, базікали. Справжні шанувальники музики якийсь час продовжували дутися, але їх було занадто мало, щоб це могло бути помітно. Та зрештою й шанувальникам набридло злобувати. І одного прекрасного вечора Кориллу, яка виконала із запалом свою арію, було одностайно викликано слухачами. Вона з'явилася, тягнучи за собою Андзолето, якого зовсім не викликали. Він, здавалося, скромно й боязко поступався милому насильству. Тут і на його долю випали оплески. А наступного дня викликали його самого. Словом, не минуло й місяця, як Консуело, що блиснула подібно до блискавки на літньому небі, було забуто. Корилла робила фурор як і раніше, але заслуговувала його, мабуть, іще дужче: суперництво додало їй вогню, а любов – почуття. Андзолето ж хоча й не позбувся своїх вад, зате навчився виявляти свої безперечні достошства. До недоліків звикли, достошствами захоплювалися. Його чудова зовнішність зачаровувала жінок, він став найбажанішим гостем у салонах, а ревнощі Корилли надавали залицянням до нього ще більшу гостроту. Клоринда також виявляла на сцені свої здібності, тобто незграбну красу й непомірно дурну чуттєвість, що являла інтерес для певного сорту глядачів. Дзустіньяні, щоб забутися, – засмучення його було доволі серйозним, – зробив Клоринду своєю коханкою, обсипав її діамантами, випускав на перші ролі, сподіваючись замінити нею Кориллу, яку на наступний сезон було запрошено до Парижа.

Корилла ставилася без усякої злості до цієї суперниці, що не являла для неї ні тепер, ні в майбутньому ніякої небезпеки. Їй навіть робило приємність висувати цю холодну, нахабну бездарність, яка ні перед чим не зупинялася. Тепер ці дві істоти, живучи в цілковитій злагоді, тримали у своїх руках усю адміністрацію. Вони не допускали в репертуар жодної серйозної речі; мстилися Порпорі, не приймаючи його опер і з блиском висуваючи найнедостойніших його суперників. Із незвичайною одностайністю шкодили вони тим, хто їм не подобався, і всіляко захищали тих, хто перед ними плазував. Завдяки їм цього сезону у Венеції захоплювалися зовсім нікчемними творами, забувши справжні, великі творіння мистецтва, що панували тут раніше.

Андзолето серед своїх успіхів і благополуччя, – граф уклав з ним контракт на досить вигідних умовах, – почував глибоку відразу до всього і знемагав під гнітом свого жалюгідного щастя. Він збуджував жалість, коли знехотя йшов на репетицію, ведучи під руку тріумфуючу Кориллу, – як і раніше божественно красивий, але блідий, стомлений, із нудьгуючим і самовдоволеним виглядом людини, що приймає поклоніння, але розбитої, розчавленої вагою так легко зірваних нею лаврів і мирт. Навіть на сцені, граючи зі своєю палкою коханкою, він своїми красивими позами й зухвалою томливістю всіляко виявляв байдужість до неї.

Коли вона пожирала його очима, він усім своїм виглядом немов говорив публіці: «Не думайте, що я відповідаю на її любов. Навпаки, той, хто мене позбавить од неї, зробить мені велику послугу».

Справа в тому, що Андзолето, розпещений і розбещений Кориллою, обертав тепер проти неї самої егоїзм і невдячність, з якими вона привчила його ставитися до всіх інших людей. У душі його, незважаючи на всі пороки, жило одне чисте, справжнє почуття – невикорінна любов до Консуело. Завдяки вродженому легкодумству він міг відволікатися, забуватись, але вилікуватись од цієї любові не міг, і серед найпідлішої розпусти любов ця була для нього докором і катуванням. Він зраджував Кориллу без розбору: сьогодні – із Клориндою, щоб тайкома помститися графові, завтра – з якою-небудь відомою світською красунею, а там – із нечупарою зі статисток. Йому нічого не варто було з таємничого будуара світської дами перенестися на божевільну оргію й від несамовитих пестощів Корилли – на веселий, розгульний бенкет. Здавалося, він хоче заглушити цим усяку згадку про минуле. Але серед усього цього божевілля всюди по п'ятах випливала за ним примара, і коли по ночах йому траплялося зі своїми гучними товаришами по чарці пропливати в гондолі повз темні халупи Корте-Мінеллі, він ніколи не міг стриматися від ридань.

Корилла, що довго терпіла образливе ставлення Андзолето і, як узагалі всі ниці натури, була схильна любити саме за презирство до себе та образи, все-таки стала вважати обтяжливою цю згубну пристрасть. Вона все тішила себе надією, що поневолить, приручить цю непокірливу істоту, і з жорстокістю докладала зусиль для цього, приносячи в жертву все; але, переконавшись, що їй ніколи цього не домогтися, зненавиділа його й намагалася помститись йому власними пригодами. Якось уночі, коли Андзолето з Клориндою блукали в гондолі по Венеції, він помітив іншу гондолу, яка обігнала їх на великій швидкості; погашений ліхтар указував, що там відбувається таємне любовне побачення. Він не звернув на це уваги, але Клоринда, що, боячись бути впізнаною, завжди була насторожі, прошепотіла йому:

– Накажи гребти повільно – це гондола графа, я впізнала гондольєра.

– У такому разі її треба наздогнати: мені хочеться довідатись, якою зрадою граф платить сьогодні за твою.

– Ні! Ні! Повернемо назад! – наполягала Клоринда. – У нього такий зіркий зір і такий тонкий слух! Не будемо йому заважати.

– Гей, налягай на весла! – крикнув Андзолето своєму гондольєрові. – Я хочу наздогнати оту гондолу, попереду.

Незважаючи на жах і благання Клоринди, наказ цей був миттєво виконаний. Обидві гондоли майже торкнулись одна одної. І в цю хвилину до вух Андзолето долинув погано стримуваний сміх.

– Прекрасно! – сказав він. – Справедливість перемагає! Це Корилла насолоджується вечірньою прохолодою з паном графом!

Із цими словами Андзолето скочив на ніс своєї гондоли і, вихопивши з рук гондольєра весло, став посилено гребти. Як оком змигнути він наздогнав графську гондолу й зачепив її. Тут, чи тому, що серед вибухів сміху Корилли він почув своє ім'я, чи на нього найшло божевілля, він голосно мовив:

– Люба Клориндо, ти, безперечно, найкрасивіша, найобожнюваніша жінка у світі.

– Я щойно це саме говорив Кориллі, – промовив граф, показуючись із-під навісу своєї гондоли й надзвичайно невимушено наближаючись до сусідньої. – А тепер, коли наші прогулянки завершено, ми, як чесні люди, що володіють рівноцінними скарбами, можемо зробити обмін.

– Пан граф відплачує належним чином за мою чесність, – у тому ж тоні відповів Андзолето. – Якщо його ясновельможність зволить, я запропоную йому руку, щоб він міг, перейшовши сюди, взяти своє добро там, де він його знайде.

Невідомо, з яким наміром – можливо, бажаючи виявити своє презирство й познущатися над Андзолето та їхніми спільними коханками, – граф простягнув було руку, щоб обпертися на руку юнака, але молодий тенор, розлютований, тремтячи від ненависті, з розмаху стрибнув у гондолу графа і з диким вигуком: «Жінка за жінку, гондола за гондолу, пане графе!» – миттю перевернув її.

Кинувши потім свої жертви напризволяще й надавши можливість приголомшеній Клоринді розплутувати наслідки цієї пригоди, Андзолето дістався вплав протилежного берега і щодуху кинувся бігти темними звивистими вуличками до себе додому. Тут, моментально переодягнувшись і забравши з собою всі гроші, які були в нього, він вибіг з будинку й кинувся в перший-ліпший готовий до відплиття баркас. Несучись на ньому до Трієста, дивлячись, як куполи та дзвіниці Венеції поступово зникають у досвітній імлі, Андзолето навіть ляснув пальцями, відчуваючи сп'яніння від здобутої перемоги.

Розділ 22

Серед західних відрогів Карпатських гір, які відокремлюють Чехію від Баварії й носять у цих місцях назву Bohemer-Wald (Богемський Ліс), ще височів років сто тому старий, дуже великий замок, що називався, не знаю згідно з якою легендою, замком Велетнів. Хоча він здалеку й схожий був на стародавню фортецю, але тепер являв собою лише панську садибу, оздоблену всередині у стилі Людовіка XIV, що вже тоді застарів, але все-таки залишався пишним і шляхетним. Феодальну архітектуру також було піддано доволі вдалим переробкам у тих частинах будинку, де жили графи Рудольштадти, власники цього багатого маєтку.

Ця родина, чеська за походженням, онімечила своє прізвище, зрікшись Реформації в найтрагічніший момент Тридцятилітньої війни⁹². Їх доблесний і шляхетний предок, непохитний протестант, був по-звірячому вбитий бандами солдатів-фанатиків на горі, недалеко від замку. Його вдова, родом саксонка, врятувала життя і статки своїх малих дітей, перейшовши в католицтво й доручивши виховання нащадків Рудольштадта єзуїтам. Через два покоління, коли над безмовною й пригнобленою Чехією остаточно утвердилось австрійське ярмо, а слава й нещастя Реформації, здавалося, були забуті, графи Рудольштадти продовжували жити у своєму маєтку, як благочестиві християни й вірні католики, заможно, але скромно, як добрі аристократи й віддані слуги Марії-Терезії⁹³. У давні часи вони виявили чимало доблесті й відваги на службі в імператора Карла VI. І тому всіх дивувало, що останній представник цього знатного й доблесного роду, молодий Альберт, єдиний син графа Християна Рудольштадта, не взяв участі в щойно завершеній війні за престолонаслідування⁹⁴ й досяг тридцятирічного віку, не спізнавши й не шукаючи іншої честі й слави, крім тої, яку мав за народженням і станом. Таке дивне поводження збудило підозру імператриці: а чи не є він однодумцем її ворогів? Але коли граф Християн удостоївся честі прийняти імператрицю у своєму замку, він зумів дати їй з приводу поводження сина пояснення, що, напевно, цілком її задовольнили. Зміст бесіди Марії-Терезії з графом Рудольштадтом залишився загадкою для всіх. Якась дивна таємниця огортала домівку цієї набожної й щедрої на добродійність родини, яку майже ніхто із сусідів не відвідував уже років десять; ніякі справи, ніякі розваги, ніякі політичні заворушення не могли змусити Рудольштадтів виїхати зі свого маєтку. Вони платили щедро й безмовно всі військові податки, не виявляючи ніякого хвилювання з приводу небезпеки і нещасть, які загрожували країні в цілому, і, здавалося, жили якимось своїм життям, відмінним од життя інших аристократів, що викликало недовіру до них, хоча їхня діяльність виявлялася тільки в добрих і шляхетних учинках. Не знаючи, чим пояснити це безрадісне, відособлене життя графів Рудольштадтів, їх звинувачували то в мізантропії, то в скнарості. Але оскільки поводження їх спростовувало на кожному кроці й те й інше, то залишалося тільки дорікати їм за апатичність і холодність. Говорили, начебто граф Християн не побажав наражати на небезпеку життя свого єдиного сина й останнього представника роду в цих згубних війнах, а імператриця погодилася прийняти замість його військової служби грошову суму, достатню, щоб спорядити цілий гусарський полк. Аристократичні дами, які мали дочок-наречених, говорили, що граф учинив дуже добре; коли ж вони дізналися, що граф Християн збирається, очевидно, одружувати сина з дочкою свого брата, барона Фрідріха, і що юна баронеса Амалія вже вийшла з монастиря в Празі, де виховувалась, і житиме відтепер у замку Велетнів, біля свого двоюрідного брата, – ці дами в один голос заявили, що замок Рудольштадтів – це вовчий барліг, а мешканці його нетовариські й дикі, одне гірше за іншого. Лише кілька непідкупних слуг і відданих друзів знали сімейну таємницю та свято зберігали її. Якось увечері ця поважна родина сиділа за столом, щедро заставленим дичиною й тими ситними стравами, якими в той час іще харчувалися наші предки в слов'янських землях, хоча вишуканість двору Людовіка XV уже змінила звички більшої частини європейської аристократії. Величезний камін, де палали товсті дубові колоди, поширював тепло у величезній похмурій залі. Граф Християн щойно прочитав гучним голосом молитву, яку решта членів родини вислухали стоячи. Численні служники – всі літні, статечні, з довгими вусами, у національних костюмах, у широких шароварах мамлюків⁹⁵, – неквапливо прислуговували своїм високоповажним панам. Капелан⁹⁶ замку зайняв місце по праву руку графа, а його племінниця, юна баронеса Амалія, по ліву – з боку серця, як полюбляв говорити граф із виглядом батьківським і суворим. Барон Фрідріх, його молодший брат, якого він завжди називав своїм «молодим» братом (йому ще не було шістдесяти), сів навпроти. Каноніса⁹⁷ Вінцеслава Рудольштадт, його старша сестра, поважна сімдесятирічна особа, надзвичайно худа й з величезним горбом, усілася на одному краю стола, а граф Альберт, син графа Християна й наречений Амалїї, блідий, неуважливий і похмурий, розташувався на іншому, напроти своєї достойної тітки.

Із усіх цих мовчазних людей Альберт, звичайно, менш аніж будь-хто хотів і міг внести пожвавлення в трапезу. Капелан був такий відданий своїм хазяям і так шанував главу родини, що говорив лише тоді, коли бачив по очах графа, що той бажає цього. Граф же був людиною такого спокійного, зосередженого складу, що майже ніколи не шукав в інших відволікання від власних думок.

Барон Фрідріх був людиною менш глибокого розуму, але більш жвавий і діяльний. Такий же лагідний і доброзичливий, як і старший брат, він не мав його здібностей, і в ньому було менше внутрішнього вогню. Його релігійність була тільки звичкою й дотриманням пристойності. Єдиною його пристрастю було полювання; він проводив на ньому цілі дні й повертався ввечері аж ніяк не втомлений – організм у нього був воістину залізний, – але весь червоний, захеканий, голодний. Він їв за десятьох, а пив за тридцятьох. За десертом він зазвичай пожвавлювався, й одразу починалися його нескінченні розповіді про те, як його собака Сапфір зацькував зайця, як інший собака, Пантера, вистежив вовка, як знявся в повітря його сокіл Атілла. Його вислуховували з терплячою добродушністю, після чого барон, сидячи біля каміна у великому кріслі, оббитому чорною шкірою, непомітно засинав і спав так доти, поки аж дочка будила його, кажучи, що настав час лягати в постіль.

Найбалакучішою зі всієї родини була каноніса. Її можна було назвати навіть базікою: адже принаймні двічі на тиждень вона по чверті години обговорювала з капеланом генеалогію чеських, саксонських і угорських родів. Вона знала як свої п'ять пальців усі родоводи, починаючи від королів і закінчуючи найбільш зубожілим дворянином.

Що ж стосується графа Альберта, то в його зовнішності було щось страхаюче й урочисте. У кожному жесті його відчувалась якась прикмета, у кожному слові чувся вирок. Чомусь (зрозуміти це, мабуть, міг тільки добре обізнаний із сімейною таємницею), варто було Альбертові відкрити рот, – що, треба сказати, траплялося далеко не щодня, – як і рідні й служники з глибоким страхом і ніжною, болісною тривогою поверталися в його бік, – усі, за винятком юної Амалїї, що ставилася здебільшого з роздратуванням і глузуванням до слів свого двоюрідного брата. Одна вона насмілювалася, залежно від настрою, то зневажливо, то жартівливо відповідати йому.

Ця молода білява дівчина, рум'яна, жвава й гарної статури, була надзвичайно вродлива. Коли камеристка, прагнучи розігнати її тугу, називала юну баронесу перлиною, та відповідала їй: «На жаль! Як перлина схована у своїй черепашці, так і я похована в надрах моєї нуднющої родини – у цьому жахливому замку Велетнів».

З наведених слів читачеві ясно, яку жваву пташинку було ув'язнено в цій нещадній клітці.

Того вечора врочисте мовчання, що панувало зазвичай у графській родині, особливо за першою стравою (обоє старих аристократів, каноніса й капелан, мали солідний апетит, який не зраджував їх ні в яку пору року), було порушено графом Альбертом.

– Яка жахлива погода! – мовив він, важко зітхаючи.

Усі з подивом перезирнулися. Сидячи більше години за столом у залі із зачиненими дубовими віконницями, вони й не підозрювали, що за цей час погода погіршилась. Цілковита тиша панувала зовні й усередині, і ніщо не передвіщало грози, що насувалася.

Проте ніхто не зважився суперечити Альбертові, лише Амалія знизала плечима. Після хвилинної тривожної перерви знову застукотіли виделки, і служники почали повільно переміняти страви.

– Невже ви не чуєте, як буйствує вітер серед ялин Богемського Лісу? Невже оглушливе ревіння потоку не долітає до вас? – іще голосніше запитав Альберт, пильно дивлячись на батька.

Граф Християн нічого не відповів, а барон, який мав звичку завжди з усіма погоджуватися, сказав, не зводячи очей зі шматка дичини, який він у цю хвилину різав із такою енергією, начебто це був граніт:

– Дійсно, вітер при заході сонця, передвіщає дощ. Досить імовірно, що завтра буде кепська погода.

Альберт якось дивно посміхнувся, і знову все поринуло в похмуре мовчання; але не минуло й п'яти хвилин, як страшний порив вітру, від якого задеренчали шибки величезних вікон, завив, заверещав, ударив, як батогом, по воді, що наповнювала рів, і помчав увись, до гірських вершин, з таким пронизливим і жалібним стогоном, що всі зблідли, крім Альберта, який так само загадково посміхнувсь, як і першого разу.

– У цю хвилину, – мовив він, – гроза жене до нас одну душу. Добре було б, якби ви, пане капелане, помолилися за тих, хто подорожує в наших суворих горах у таку жахливу бурю.

– Я молюся щогодини й од усієї душі, – відповів тремтячий капелан, – за тих, хто мандрує тяжкими шляхами життя, серед бур людських пристрастей.

– Не відповідайте йому, пане капелане, – сказала Амалія, не звертаючи уваги на погляди й знаки, що попереджали її з усіх боків, аби вона не продовжувала цієї розмови. – Ви добре знаєте, що мій кузен знаходить приємність у тому, що мучить інших, говорячи загадками. Що стосується мене, то я зовсім не схильна розгадувати їх.

Граф Альберт, здавалося, звертав не більше уваги на зневажливий тон своєї двоюрідної сестри, ніж вона – на його дивні міркування. Він поставив лікоть просто на свою тарілку, що майже завжди стояла перед ним порожня й чиста, і вп'явся поглядом у камчатну скатертину, немов рахуючи на ній квіточки й зірочки, – насправді ж поринулий у якусь захоплену думу.