Kitabı oku: «Консуело», sayfa 5

Розділ 8

– Що ти так дивишся на мене? – запитала Консуело, бачачи, що Андзолето, увійшовши до кімнати, мовчки розглядає її з якимось дивним виглядом. – Можна подумати, що ти мене ніколи не бачив.

– Це правда, Консуело, – відповів він, – я ніколи тебе не бачив.

– Що ти говориш? Ти сповна розуму?

– О господи! – вигукнув Андзолето. – У мене в мозку немов якась чорна пляма, через яку я не бачу тебе.

– Боже милосердний! Та ти хворий, мій друже!

– Ні, люба моя, заспокойся, і постараймося все з'ясувати. Скажи мені, Консуело, ти вважаєш мене красивим?

– Ну звичайно, адже я тебе люблю.

– А якби ти мене не любила, яким би я тобі здавався?

– Звідки мені знати?

– Але, коли ти дивишся на інших чоловіків, розрізняєш же ти, красиві вони чи некрасиві?

– Розрізняю, але для мене ти гарніший усіх красенів.

– Через те, що я дійсно красивий, чи через те, що ти мене любиш?

– І через те й через інше. Втім, усі вважають тебе красивим, і ти сам це добре знаєш. Але яке тобі до цього діло?

– Мені хочеться знати, чи любила б ти мене, якби я був потворний?

– Мабуть, я й не помітила б цього.

– Виходить, на твою думку, можна любити й некрасивого?

– Чому ж ні? Адже любиш ти мене.

– Виходить, ти некрасива, Консуело? Говори, відповідай же! Ти справді некрасива?

– Мені завжди це говорили. А сам ти хіба цього не бачиш?

– Ні, ні, справді не бачу.

– Ну, тоді я вважаю себе досить гарною й дуже задоволена цим.

– От зараз, Консуело, ти дивишся на мене такими добрими, щирими, люблячими очима, що здаєшся мені прекраснішою за Кориллу. Але мені хочеться знати, чи дійсно це так чи це тільки моя омана. Розумієш, я добре знаю твоє лице, знаю, що воно чесне й подобається мені. Коли я роздратований, воно діє на мене заспокійливо, коли я смутний, утішає мене, коли я пригнічений, надихає мене. Але я не знаю твоєї зовнішності. Я не знаю, Консуело, чи дійсно ти некрасива.

– Я ще раз запитую: яке тобі до цього діло?

– Мені необхідно це знати. Як ти гадаєш, чи може красивий чоловік любити некрасиву жінку?

– Але ж любив ти мою бідолашну матір, а вона зробилася під кінець цілковитим страховиськом. А я ж бо як її любила!

– І ти вважала її потворною?

– Ні. А ти?

– Я й не думав про її зовнішність. Але це зовсім не те, Консуело… Я говорю про іншу любов – про пристрасну; адже я тебе люблю саме такою любов'ю, чи не правда? Я не можу обходитися без тебе, не можу з тобою розлучитись. Адже це справжня любов, правда?

– А чим іншим могло б це бути?

– Дружбою.

– Так. Можливо, що це і є дружба.

Тут здивована Консуело замовкла й уважно подивилася на Андзолето. А той, поринувши в роздуми, уперше сушив собі голову над тим, що він відчував до Консуело – любов чи дружбу, і про що говорили цей спокій почуттів і ця цнотливість, яку він так легко зберігав біля неї, – про повагу чи про байдужість? Уперше подивився він на дівчину очима молодого чоловіка, не без деякого хвилювання розбираючи й оцінюючи її чоло, очі, фігуру – все те, що дотепер жило в його уяві у вигляді якогось затуманеного ідеального цілого. Уперше схвильована Консуело була збентежена поглядом свого друга: вона зашарілася, серце її забилося, і, не маючи сили дивитись у вічі Андзолето, вона відвернулась. Андзолето все ще продовжував зберігати мовчання. Не зважуючись його перервати, Консуело раптом відчула невимовну тривогу, великі сльози одна за одною покотилися по її щоках, і, затуляючи лице руками, вона вигукнула:

– О, я бачу, ти прийшов мені сказати, що не хочеш більше, аби я була твоєю подругою.

– Ні, ні, ніколи я цього не говорив і не говорю! – вигукнув Андзолето, наляканий її слізьми, які бачив уперше, і поспішно по-братському обійняв її.

Але в цю мить Консуело відвернулась, і тому замість свіжої, прохолодної щоки поцілунок його зустрів гаряче плече, ледь прикрите косинкою із грубого чорного мережива.

Коли перший спалах пристрасті виникне в сильній молодій істоті, яка зберегла всю свою дитячу чистоту, але вже досягла повного розквіту, він викликає приголомшливе, майже болісне відчуття.

– Не знаю, що зі мною, – мовила Консуело, вириваючись із обіймів свого друга із страхом, якого досі не відчувала, – але мені зле, мені здається, начебто я вмираю…

– Не треба вмирати, люба, – говорив Андзолето, ніжно підтримуючи її, – тепер я переконаний, що ти красуня, справжня красуня.

Дійсно, Консуело була дуже гарна в цю мить. І Андзолето, відчувши це всією своєю істотою, не міг стриматися, щоб не висловити їй свого захоплення, хоча й не був упевнений у тім, що її краса відповідає вимогам сцени.

– Та скажи нарешті, навіщо тобі знадобилося сьогодні, щоб я була красива? – запитала Консуело, зненацька сполотнівши й знесилівши.

– А хіба тобі самій не хочеться бути красивою, мила Консуело?

– Так, для тебе.

– А для інших?

– Яке мені до них діло?

– А якби від цього залежало наше майбутнє?

Тут Андзолето, бачачи, як збентежив він свою подругу, відверто розповів їй про те, що сталося між ним і графом. Коли він передав їй не дуже втішні для неї слова Дзустіньяні, добродушна Консуело, що зрозуміла тепер, у чому річ, і встигла заспокоїтися, витерла сльози і розсміялася.

– Як, – вигукнув Андзолето, уражений такою цілковитою відсутністю марнославства, – ти нітрохи не схвильована, не збентежена? О, я бачу, Консуело, що ви маленька кокетка й чудово знаєте, що ви не потворні.

– Послухай, – відповіла вона, всміхаючись. – Позаяк ти надаєш такого значення усіляким дурницям, я мушу тебе трохи заспокоїти. Я ніколи не була кокеткою: при моїй зовнішності це було б смішно. Одначе безсумнівно, що я тепер уже не потворна.

– Справді? Ти це чула? Хто ж говорив тобі це, Консуело?

– По-перше, моя мати, її ніколи не бентежила моя некрасивість. Вона не раз повторювала, що це мине й що сама вона в дитинстві була ще гірша. А тим часом я від багатьох, хто знав її, чула, що у двадцять років вона була найкрасивішою дівчиною в Бургосі. Пам'ятаєш, коли вона співала в кав'ярні, не раз доводилося чути: «Яка, мабуть, ця жінка була гарна в молодості». Бачиш, друже мій, для бідняків краса – це справа однієї миті: сьогодні ти ще не красива, а завтра вже перестала бути красивою. Можливо, і я ще буду гарненькою, тільки б мені не перевтомлюватися, висипатися добре та не дуже голодувати.

– Консуело, ми з тобою не розлучимося. Я незабаром розбагатію, ти ні в чому не будеш мати потреби й зможеш гарнішати, скільки тобі заманеться.

– У добрий час! Нехай допоможе нам Господь в усьому іншому!

– Так, але все це не вирішує справи зараз: необхідно дізнатися, чи вважатиме тебе граф достатньо красивою для сцени.

– Клятий граф! Тільки б він не був занадто вимогливим.

– Ну, принаймні ти не погануля.

– Так, я не погануля. Ще недавно я чула, як скляр, – той, що живе напроти нас, – сказав своїй дружині: «А знаєш, Консуело зовсім непогана з лиця, до того ж у неї чудова фігура, а коли вона сміється, так просто серце радіє; коли ж заспіває – робиться й зовсім красивою».

– А що відповіла на це його дружина?

– Вона відповіла: «А тобі що до цього, дурню? Ліпше займайся своєю справою: одруженому чоловікові нема чого заглядатися на дівчат».

– І, скажи, видно було, що вона гнівається?

– Ще й як!

– Так, це гарна ознака. Вона вважала, що чоловік її не помилився. Ну, а ще що?

– А потім графиня Моченіго, – я шию на неї, і вона завжди турбувалася про мене, – отож минулого тижня входжу я до неї, а вона й говорить докторові Анчилло: «Подивіться, докторе, як ця дівчинка виросла, побіліла, яка в неї чарівна фігура».

– А доктор що відповів?

– Він відповів: «Так, дійсно, пані, я не впізнав би її, присягаюся вам! Вона з тих флегматичних натур, які біліють, коли починають повніти; побачите, з неї вийде красуня».

– Чи не чула ти ще чого?

– Ще ігуменя монастиря Санта-К'яра, – вона замовляє мені вишивки для своїх вівтарів, – теж сказала одній з черниць: «Хіба не моя була правда, коли я говорила, що Консуело схожа на нашу святу Цецилію⁴³? Щоразу, молячись перед образом, я мимоволі думаю про цю дівчинку, думаю й прошу Бога, щоб вона не впала в гріх і завжди співала тільки в церкві».

– А що відповіла сестра?

– Вона відповіла: «Ваша правда, мати ігуменя, суща правда». Зараз же після цього я побігла до їхньої церкви подивитися на святу Цецилію. Її написав великий художник, і вона така красуня!

– І вона схожа на тебе?

– Трошки.

– Чому ж ти мені ніколи про це не говорила?

– Та я якось не думала про це.

– Мила моя Консуело, так, виходить, ти красива?

– Цього я не думаю, але я вже не така погана собою, як говорили раніше. У всякому разі, про свою потворність я більше не чую. Щоправда, може, причина в тому, що люди не хочуть мене засмучувати тепер, коли я стала дорослою.

– Ну, Консуело, подивись-но на мене гарненько! Почати з того, що в тебе найкрасивіші у світі очі.

– Зате рот занадто великий, – вставила, сміючись, Консуело, розглядаючи себе в осколок розбитого дзеркала.

– Рот не малий, але які чудові зуби, – продовжував Андзолето, – просто перлини! Так і сяють, коли ти смієшся.

– У такому разі, коли ми з тобою будемо у графа, ти мусиш неодмінно розсмішити мене.

– А волосся яке чудове, Консуело!

– Оце правда. На, подивися…

Вона витягла шпильки, і цілий потік чорного волосся, у якому сонце відбилось, як у дзеркалі, спустився до землі.

– У тебе високі груди, тонка талія, а плечі… До чого вони гарні! Навіщо ти ховаєш їх від мене, Консуело? Адже я хочу бачити тільки те, що тобі неминуче доведеться показувати публіці.

– Нога в мене досить маленька, – бажаючи перемінити розмову, сказала Консуело, виставляючи свою крихітну, чудову ніжку – ніжку справжньої андалузки, яку майже неможливо зустріти у Венеції.

– Ручка – теж чудова, – додав Андзолето, вперше цілуючи їй руку, яку дотепер тільки по-товариському потискував. – Ну, покажи мені свої руки вище!

– Ти ж їх сто разів бачив, – заперечила вона, знімаючи мітенки.

– Та ні ж бо! Я ніколи ще їх не бачив, – сказав Андзолето.

Це безневинне й разом з тим небезпечне розслідування починало дивним чином хвилювати юнака. Він якось одразу замовк і все дивився на дівчину, а та під впливом його поглядів з кожною хвилиною перетворювалась, роблячись усе гарнішою й гарнішою.

Можливо, він був не зовсім сліпий і раніше; можливо, вперше Консуело, сама того не усвідомлюючи, скинула із себе вираз безтурботності, припустимий лише при бездоганній правильності ліній. У цю мить, іще схвильована ударом, який уразив її в саме серце, та вже знову простодушна й довірлива, однак іще відчуваючи легку зніяковілість, що виникала не від кокетства, яке прокинулося, а від почуття соромливості, пережитого й зрозумілого нею, вона прозорою білизною лиця й чистими, ясними очима дійсно нагадувала святу Цецилію з монастиря Санта-К'яра. Андзолето не в силах був одірвати від неї очей. Сонце зайшло. У великій кімнаті з одним маленьким вікном швидко темніло, і в цьому напівсвітлі Консуело стала ще гарнішою, – здавалося, начебто навколо неї розвівається подих невловимих насолод. У голові молодого Андзолето пронеслася думка віддатися пристрасті, що пробудилася в ньому з незнаною дотепер силою, але негайно ж холодний розум узяв гору над цим поривом. Йому хотілося своїм палким захватом схвилювати Консуело й перевірити, чи може її краса розбудити в ньому таку ж пристрасть, яку будили всіма визнані красуні, що ними він уже володів. Але він не посмів піддатися цій спокусі, недостойній тієї, що викликала в ньому такі думки. Хвилювання його все росло, а острах втратити це нове для нього солодке відчуття змушувало бажати, щоб ця мить тривала якомога довше.

Раптом Консуело, що не могла вже терпіти довше зніяковілість, яка охопила її, зробила над собою зусилля і, щоб знову повернутися до колишньої безтурботної веселості, почала походжати по кімнаті, наспівуючи з перебільшеною експресією уривки з ліричної драми й супроводжуючи спів, немов на сцені, трагічними жестами.

– Так це ж чудово! – захоплено вигукнув Андзолето, бачачи, що вона здатна вдаватися до сценічних трюків, чого він у ній ніколи не підозрював.

– Зовсім не чудово! – сказала Консуело, сідаючи. – Сподіваюся, ти це говориш жартома?

– Запевняю тебе, це було б чудово на сцені. Повір, тут немає нічого зайвого. Корилла луснула б від заздрості: це так само ефектно, як те, за що їй аплодують з таким шаленством.

– Мій милий Андзолето, я зовсім не хочу, щоб вона луснула від заздрості до такого фіглярства. І якби публіка здумала аплодувати мені тільки тому, що я вмію передражнювати Кориллу, то перед такою публікою я більше не захотіла б і з'являтися.

– Ти, виходить, сподіваєшся її перевершити?

– Так, сподіваюся або відмовлюся від усього.

– Як же ти це зробиш?

– Поки ще не знаю…

– Спробуй.

– Ні, все це лише мрії; і поки не буде вирішено, погана я собою чи гарна, нам нема чого будувати повітряні замки. Може, ми обоє з тобою несповна розуму і, як висловився пан граф, Консуело дійсно потворна.

Це останнє припущення дало Андзолето сили піти.

Розділ 9

У цю смугу свого життя, майже невідому його біографам, Нікколо Порпора, один із кращих композиторів Італії та найбільший професор співу XVIII століття, учень Скарлатті, вчитель співаків Ґассе⁴⁴, Фарінеллі⁴⁵, Кафареллі⁴⁶, Салімбені⁴⁷, Уберто⁴⁸ (відомого під ім'ям Порпоріно)⁴⁹ і співачок Мінґотті⁵⁰, Ґабріеллі⁵¹, Мольтені⁵², – словом, родоначальник найзнаменитішої школи співу свого часу, Нікколо Порпора животів у Венеції, у стані, близькому до вбогості й розпачу. А тим часом колись він стояв на чолі консерваторії Оспедалетто в цьому самому місті, і то був найблискучіший період його життя. Саме в ту пору ним було написано й поставлено його кращі опери, кращі кантати й усі його головні твори духовної музики. Викликаний 1728 року до Відня, він, щоправда не без деяких зусиль, домігся там заступництва імператора Карла VI⁵³. Він користувався також прихильністю саксонського двору⁵⁴, а потім був запрошений до Лондона, де протягом дев'яти чи десяти років мав честь суперничати із самим великим Генделем, зірка якого саме в цю пору трохи потьмяніла⁵⁵. Але зрештою геній Генделя запанував, і Порпора, уражений у своїй гордості та майже без грошей, повернувся до Венеції, де не без труднощів посів місце директора вже іншої консерваторії⁵⁶. Він написав тут іще кілька опер і поставив їх на сцені, але це було нелегко; остання ж опера, хоча й написана у Венеції, ішла тільки в лондонському театрі, де не мала ніякого успіху. Генієві його було завдано жорстокого удару; слава й успіх могли б іще відродити його, але невдячність Ґассе, Фарінеллі й Кафареллі, які все більше й більше забували свого вчителя, остаточно розбила його серце, озлобила його, отруїла йому старість. Відомо, що він помер у Неаполі на вісімдесятому році життя у злиднях і горі.

У той час, коли граф Дзустіньяні, передбачаючи відхід Корилли й майже бажаючи його, підшукував їй заступницю, Порпора переживав якраз один із нападів озлоблення, і його роздратування мало деяку підставу. Якщо у Венеції любили й виконували музику Йомеллі⁵⁷, Лотті⁵⁸, Каріссімі⁵⁹, Ґаспаріні⁶⁰ й інших чудових майстрів, то це не заважало публіці одночасно захоплюватися, не перебираючи, легкою музикою Кокі⁶¹, Буїні⁶², Сальваторе Аполліні й інших більш або менш бездарних композиторів, що лестили пересічним людям своїм легким і вульгарним стилем. Опери Ґассе не могли подобатися його вчителеві, справедливо розгніваному на нього. Маститий і нещасний Порпора, що закрив серце й вуха для сучасної музики, намагався задушити її славою й авторитетом старих. Із надмірною суворістю він гудив граціозні твори Ґалуппі⁶³ й навіть оригінальні фантазії Кьодзетто⁶⁴ – популярного у Венеції композитора. З ним можна було розмовляти лише про падре Мартіні⁶⁵, про Дуранте⁶⁶, про Монтеверді⁶⁷, про Палестріну; не знаю, чи був прихильним він навіть до Марчелло⁶⁸ й Лео⁶⁹. Ось чому перші спроби графа Дзустіньяні запросити на сцену його невідому ученицю, бідну Консуело, якій він бажав, однак, і слави й щастя, були зустрінуті Порпорою холодно й зі смутком. Він був занадто досвідченим викладачем, аби не знати ціни своїй учениці, не знати, на що вона заслуговує. Сама думка, що цей істинний талант, вирощений на шедеврах старих композиторів, буде піддано профанації, жахала старого. Опустивши голову, пригніченим голосом він відповів графу:

– Ну що ж, беріть цю незаплямовану душу, цей чистий розум, киньте його собакам, віддайте на поживу звірам, якщо вже така в наші дні доля генія.

Ця серйозна, глибока й разом з тим комічна печаль старого музиканта піднесла Консуело в очах графа: якщо цей суворий учитель так цінує її, значить є за що.

– Це дійсно ваша думка, шановний маестро? Справді Консуело така незвичайна, божественна істота?

– Ви її почуєте, – мовив Порпора з виглядом людини, що скорилася неминучому, і повторив: – Така її доля.

Граф усе-таки зумів розсіяти зневіру маестро, обнадіявши його обіцянкою серйозно переглянути оперний репертуар свого театру. Він обіцяв виключити з репертуару, як тільки йому вдасться позбутися Корилли, погані опери, що ставилися, за його словами, лише за її примхою і заради її успіху. Він натякнув досить спритно, що буде дуже стриманий відносно постановок опер Ґассе, і навіть заявив, що у разі, якщо Порпора побажає створити оперу для Консуело, то день, коли учениця вкриє свого вчителя подвійною славою, передавши його думки у відповідному стилі, буде торжеством для оперної сцени Сан-Самуеле й найщасливішим днем у житті самого графа. Порпора, переконаний його доводами, трохи полагіднішав і потай уже бажав, щоб дебют його учениці, якого він спочатку побоювався, гадаючи, що вона могла б надати нового блиску творам його суперника, відбувся. Однак, оскільки граф висловив побоювання щодо зовнішності Консуело, він навідріз відмовився дати йому можливість прослухати її у вузькому колі й без підготовки. На всі наполягання й запитання графа він відповідав:

– Я не стверджуватиму, що вона красуня. Дівчина, так бідно одягнена, природно, губиться перед таким вельможею й цінителем мистецтва, як ви; дитя народу, вона не зустрічала в житті ніякої уваги і, ясна річ, має потребу в тім, аби трохи зайнятися своїм туалетом і підготуватися. До того ж Консуело належить до числа людей, чиї обличчя дивно перетворюються під впливом натхнення. Треба одночасно й бачити й чути її. Доручіть це мені; якщо вам вона не підійде, я візьму її до себе й знайду спосіб зробити з неї гарну черницю, яка прославить школу, де буде викладати.

Така була в дійсності та майбутність, про яку дотепер мріяв Порпора для Консуело.

Побачивши потім свою ученицю, він оголосив, що їй доведеться співати в присутності графа Дзустіньяні. Коли дівчина наївно висловила побоювання, що граф визнає її некрасивою, вчитель, переконавши її в тому, що граф сидітиме в церкві під час богослужіння й не побачить її за ґратами органа, та все-таки порадив одягтися пристойніше, тому що після служби він відрекомендує її графові. Хоч який був бідний сам шляхетний старий, він дав їй для цієї мети невелику суму, і Консуело, схвильована й розгублена, вперше зайнялася своєю особою й нашвидкуруч підготувала свій туалет. Вона вирішила також випробувати й свій голос і, заспівавши, відчула його таким сильним, свіжим і гнучким, що кілька разів повторила зачарованому й також схвильованому Андзолето:

– Ах! Навіщо потрібно співачці ще щось, окрім уміння співати?

Розділ 10

Напередодні врочистого дня Андзолето застав двері в кімнату своєї подруги зачиненими на засувку і, тільки прождавши на сходах близько чверті години, зміг нарешті ввійти й глянути на Консуело у святковому вбранні, яке їй хотілося йому показати. Вона надягла гарненьке ситцеве плаття у великих квітах, мереживну косинку й напудрила волосся. Це так змінило її вигляд, що Андзолето простояв у здивуванні кілька хвилин, не розуміючи, чи виграла вона, чи втратила від такого перетворення. Нерішучість, яку Консуело прочитала в його очах, уразила її, немов удар кинджала.

– Ну от! – вигукнула вона. – Я бачу, що не подобаюся тобі в цьому вбранні. Хто зможе визнати мене хоча б терпимою, якщо навіть той, хто мене любить, не відчуває, дивлячись на мене, ні найменшого задоволення.

– Зажди, зажди, – заперечив Андзолето, – насамперед я уражений твоєю чарівною фігурою в цьому довгому ліфі; до того ж мереживна косинка надає тобі такого шляхетного вигляду. Спідниця падає широкими складками й сидить на тобі чудово… Однак мені жаль твого чорного волосся… Так, мені здається, що перед цим було краще. Але що поробиш! Воно гарне для плебейки, а завтра ти маєш бути синьйорою.

– А навіщо мені потрібно бути синьйорою? Я ненавиджу цю пудру, вона знебарвлює й старить найкрасивіших, а під усіма цими оборками я здаюся собі чужою. Словом, я сама собі не подобаюся й бачу, що й ти такої ж думки. Знаєш, сьогодні я була на репетиції, і при мені Клоринда теж приміряла нове плаття. Яка вона ошатна, смілива, красива! (От щасливиця, на неї не потрібно дивитися двічі, щоб переконатися в її красі.) Мені дуже страшно з'явитися перед графом поряд із нею.

– Будь спокійна, граф не тільки бачив її, але й чув.

– І вона співала погано?

– Так, як співає завжди.

– Ах, друже мій, суперництво псує душу. Ще недавно, якби Клоринда – при всьому своєму марнославстві вона ж зовсім не погана дівчина – зазнала фіаско перед знавцем музики, я від усієї душі пожаліла б її й розділила з нею її горе. А сьогодні я ловлю себе на тому, що могла б порадіти її провалу. Боротьба, заздрість, прагнення звести зі світу одна одну… І все через кого? Через людину, яку не тільки не любиш, але навіть не знаєш! Як це сумно, любий мій! І мені здається, що я однаково боюся й успіху, й провалу. Мені здається, що настав край нашому з тобою щастю й що завтра, хоч який би був результат випробування, я повернуся в цю вбогу кімнату зовсім іншою, не тією, що жила в ній дотепер.

Дві великі сльози скотилися по щоках Консуело.

– Плакати тепер? Як можна! – вигукнув Андзолето. – У тебе потьмяніють очі, розпухнуть повіки! А твої очі, Консуело… Гляди не псуй їх – вони найкрасивіше, що в тебе є.

– Або менш некрасиве, ніж усе інше, – мовила вона, втираючи сльози. – Виявляється, коли віддаєш себе сцені, то не маєш права навіть плакати.

Андзолето намагався її втішити, але вона була сумна протягом усього дня. А ввечері, залишившись на самоті, вона струсила пудру зі свого прекрасного, чорного як смола волосся, пригладила його, приміряла ще не старе чорне шовкове платтячко, яке зазвичай надягала щонеділі, й, побачивши себе у дзеркалі такою, якою звикла себе бачити, заспокоїлася. Потім, палко помолившись, почала думати про свою матір, розчулилася й заснула у сльозах. Коли Андзолето наступного ранку зайшов за нею, щоб разом іти до церкви, він застав її біля спінета, одягнену й причесану, як зазвичай щонеділі, – вона репетирувала арію, яку мала виконувати.

– Як! Іще не причесана, не одягнена! Адже незабаром іти, про що ти думаєш, Консуело?

– Друже мій, я одягнена, причесана та спокійна. І я хочу залишитися в такому вигляді, – сказала вона рішучим тоном. – Усі ці ошатні плаття зовсім мені не личать. Моє чорне волосся тобі більше подобається, ніж напудрене. Цей ліф не заважає мені дихати. Будь ласка, не супереч: ця справа вирішена. Я просила Бога надихнути мене, а матінку наставити, як мені поводитися. І от Господь переконав мене бути скромною і простою. А матінка сказала мені уві сні те, що говорила завжди: «Постарайся добре проспівати, а все інше в руках Божих». Я бачила, як вона взяла моє ошатне плаття, мої мережива, стрічки й сховала їх у шафу, а моє чорне платтячко й білу серпанкову косинку поклала на стілець біля мого ліжка. Прокинувшись, я сховала своє вбрання до шафи, як зробила це вона уві сні, надягла своє чорне платтячко, косинку, і от я готова. І почуваюся куди хоробрішою відтоді, як стала знову сама собою. Послухай краще мій голос, – усе залежить од нього.

І вона виконала руладу…

– О господи! Ми пропали! – вигукнув Андзолето. – Голос твій звучить глухо, і очі зовсім червоні. Ти, напевно, вчора ввечері плакала! Гарна, нема чого казати! Повторюю тобі: ми пропали! Ти просто з глузду з'їхала! Одягтися в жалобу святкового дня! Це й нещастя приносить, і робить тебе набагато гіршою, ніж ти є. Скоріше, скоріше переодягайся, а я поки що збігаю за рум'янами. Ти бліда як мрець.

Між ними розгорілася палка суперечка. Андзолето був навіть дещо грубий. Бідолашна дівчина знову засмутилася й розплакалася. Це ще більше вивело із себе Андзолето, і суперечка була в повному розпалі, коли на годиннику пробило за чверть другу: залишалося рівно стільки часу, щоб, засапавшись, добігти до церкви. Андзолето вибухнув прокльонами. Консуело, блідіша від ранкової зірки, що дивиться у воду лагун, востаннє зазирнула у своє розбите дзеркальце й рвучко кинулася в обійми Андзолето.

– Друже мій! – вигукнула вона. – Не свари; не проклинай мене! Краще поцілуй мене міцніше, щоб розрум'янити мої побілілі щоки. Нехай твій поцілунок буде жертовним вогнем на вустах Ісайї⁷⁰; і нехай Господь не покарає нас за те, що ми засумнівалися в його допомозі!

Поспішно накинувши на голову косинку, вона схопила ноти й, тягнучи за собою коханого, що розгубився, побігла з ним до церкви Мендіканті. Церква була вже заповнена шанувальниками прекрасної музики Порпори. Андзолето ні живий ні мертвий пішов до графа, який заздалегідь умовився зустрітися з ним тут, а Консуело піднялася на хори. Хористки вже стояли в бойовій готовності, а професор чекав біля пюпітра. Консуело й не підозрювала, що з того місця, де сидів граф, прекрасно видно хор і що він, не спускаючи очей, стежить за кожним її рухом.

Але обличчя її він іще не міг розгледіти: прийшовши, вона відразу опустилася на коліна й, затуливши обличчя руками, почала гаряче молитися. «Господи, – шепотіла вона, – ти знаєш, що я прошу піднести мене, не прагнучи при цьому принизити моїх суперниць. Ти знаєш також, що, присвячуючи себе світу й світському мистецтву, я не хочу забути тебе, не хочу вести порочного життя. Тобі відомо, що в душі моїй немає марнославства, і я благаю підтримати мене, облагородити звук мого голосу й додати йому проникливість, коли я співатиму хвалу тобі, лише заради того, щоб з'єднатися з тим, кого мені дозволила любити моя мати, щоб ніколи не розлучатися з ним, дати йому радість і щастя».

Коли пролунали перші акорди оркестру, що закликали Консуело зайняти своє місце, вона повільно підвелася з колін, косинка її сповзла на плечі, – тут граф і Андзолето, сповнені нетерпіння й занепокоєння, нарешті змогли побачити її. Але що за чудесне перетворення сталось із цією юною дівчиною, ще за хвилину перед тим такою блідою, пригніченою, втомленою, переляканою! Навколо її високого чола, здавалося, маяло небесне сяйво; ніжна знемога була розлита по шляхетному, спокійному й ясному обличчю. У її безтурботному погляді не видно було дрібної жадоби успіху. В усій її істоті відчувалося щось серйозне, глибоке, таємниче, що зворушувало та вселяло повагу.

– Кріпись, дочко моя, – прошепотів їй професор, – ти виконуватимеш твір великого композитора в його присутності; він тут і слухатиме тебе.

– Хто, Марчелло? – запитала здивована Консуело, бачачи, що професор кладе на пюпітр псалми Марчелло.

– Так, Марчелло. А ти співай, як завжди, не краще й не гірше, і все буде чудово.

Справді, Марчелло, що у цей час доживав останній рік свого життя, приїхав попрощатися з рідною Венецією, яку він тричі уславив – і як композитор, і як письменник, і як державний діяч⁷¹. Він виявив багато уваги Порпорі, який і попросив іменитого гостя прослухати його учениць. Професор, бажаючи зробити сюрприз маститому композиторові, поставив першим номером його чудовий псалом «І cieli immensi narrano», який Консуело виконувала досконало. Жоден твір не міг більше гармоніювати з релігійним екстазом, яким була сповнена в цю хвилину шляхетна душа дівчини. Щойно Консуело пробігла очима перший рядок цього глибокого, захоплюючого псалма, вона перенеслася в інший світ. Забувши про графа, про суперниць, що злобують, про самого Андзолето, вона пам'ятала тільки про Бога та про Марчелло. У композиторі вона бачила посередника між собою й цими сяючими небесами, славу яких вона готувалась оспівати. Чи міг який-небудь сюжет бути прекраснішим, чи могла бути піднесенішою ідея!

 
I cieli immensi narrano⁷²
Del grande Iddio la gloria;
Il firmamento lucido,
All' universo annunzia,
Quanto sieno mirabili
Delia sua destra le opere.⁷³
 

Чарівний рум'янець залив її щоки, священний вогонь запалав у великих чорних очах, і під зводами церкви пролунав її незрівнянний голос, чистий, могутній, величний, – голос, який міг іти лише від істоти, що має винятковий розум і велике серце. Після декількох тактів сльози розчулення заструменіли з очей Марчелло. Граф, не в змозі перебороти хвилювання, вигукнув:

– Присягаюся Богом, ця жінка прекрасна! Це свята Цецилія, свята Тереза⁷⁴, свята Консуело! Це уособлення поезії, музики, віри!

В Андзолето підкошувалися ноги, він ледве стояв, судорожно стискаючи руками ґрати підвищення, поки нарешті, задихаючись, близький до непритомності, не опустився на стілець, сп'янілий із радості й гордості.

Лише повага до святого місця стримувала численних аматорів і юрбу, що наповнювала церкву, від бурхливих оплесків, доречних у театрі. У графа не вистачило терпіння дочекатися кінця відправи, і він піднявся на хори, щоб висловити свій захват Порпорі й Консуело. Ще під час богослужіння, поки духівництво читало молитви, Консуело попросили піднятися на підвищення, де сиділи граф і Марчелло. Композитор захотів подякувати їй і висловити їй свої почуття. Він був іще такий схвильований, що ледве міг говорити.

– Дочко моя, – почав він уривчастим голосом, – прийми подяку й благословення вмираючого. Ти в одну мить змусила мене забути цілі роки смертельних мук. Коли я слухав тебе, мені здавалося, що зі мною сталося чудо й жорстокий біль, який безперестанно роздирає мене, зник назавжди. Якщо ангели на небесах співають, як ти, я жадаю покинути землю, щоб утішитися вічною насолодою, яку я спізнав завдяки тобі. Благословляю тебе, дитя моє! Будь щаслива в цьому світі, як ти цього заслуговуєш. Я чув Фаустіну⁷⁵, Романіну⁷⁶, Куццоні⁷⁷, всіх найбільших співачок світу; вони не варті твого мізинця. Тобі судилося дати людям те, чого вони ще ніколи не чули, тобі судилося змусити їх відчути те, чого дотепер не відчув іще жоден смертний!

Пригнічена, мовби знищена цією високою похвалою, Консуело низько схилилася, наче намагаючись стати навколішки, і, не спроможна вимовити ні слова, тільки піднесла до губ мертовно-бліду руку великого старця. Але, підводячись, вона кинула на Андзолето погляд, що, здавалося, говорив йому: «Невдячний, і ти не розгадав мене!»