Kitabı oku: «Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні)», sayfa 2

Виникнення теми: українська діаспора

На початок 1980-х років ситуація якісно змінилася, принаймні з погляду фінансових, інституційних та інтелектуальних ресурсів української діаспори. Покоління DP²², попри стандартні еміграційні чвари, спираючись на досвід своїх попередників і на власні організаційні можливості, спромоглося на те, щоб вибудувати інституційну мережу громадських організацій, які в умовах «західних демократій» мали можливість здійснювати політичний тиск і лобіювання. Покоління їхніх дітей, представники якого вже були культурно і соціально рівноправними членами суспільств, що стали їхньою батьківщиною, водночас зберегли високий рівень культурно-національної ідентичності та бажання перейматися справами батьківщини історичної. З цього покоління походить близько півтора десятка науковців-суспільствознавців, які отримали якісну освіту в західних університетах, переважно американських, і стали частиною академічного істеблішменту.

У 1970-ті роки було створено Український науковий інститут Гарвардського університету (1973) та Канадський інститут українських студій Альбертського університету (Едмонтон, Канада, 1976). Створення дослідницьких центрів у складі поважних університетів мало величезне значення як з погляду формального статусу, так і з погляду їхньої наукової якості. Українознавчі дослідження вийшли за межі українських емігрантських культурних інституцій і вмонтувалися в академічний світ Заходу попри всі негаразди, пов’язані з необхідністю доводити легітимність українських студій, інституційно відокремлених від Soviet Studies та від російських студій.

Кінець 1970-х – початок 1980-х – це також період «поправіння» внутрішньої і зовнішньої політики США під адміністрацією P. Рейгана та загострення протистояння між США та СРСР, яке супроводжувалося вкрай агресивними заявами і діями з обох боків, аж до планів нового етапу гонки ядерних озброєнь. Р. Рейган проголосив СРСР «імперією зла» – в цьому контексті будь-які громадські ініціативи, дотичні до дискредитації СРСР, потрапляли у сприятливий політичний контекст.

Нарешті, варто пригадати ще одну важливу суспільно-культурну обставину, яка вплинула на політико-ідеологічну спрямованість та інтенсивність кампанії довкола голоду 1932—1933 років. Успішна (в порівнянні з попередніми поколіннями) соціальна адаптація повоєнного покоління еміграції в північноамериканському суспільстві мала зворотній бік. З кінця 1970-х у середовищі української діаспори дедалі очевиднішою стає загроза культурної асиміляції, розмивання культурної (етнічної) ідентичності. Це особливо гостро відчувалося саме тією частиною діаспори, передусім поколінням дітей DP, які на власному досвіді пересвідчувалися, що «українського питання» в північноамериканському академічному світі просто не існує, окремі праці про Україну англійською мовою ніяк не впливали на ситуацію. Голод 1932—1933 років мав стати одним із знакових історичних символів, культурним маркером, довкола якого можна було будувати історичну ідентичність і різні форми політичної репрезентації – подібно до того, як культурна пам’ять про Голокост стала чи не центральним елементом історичної політики і громадянського виховання Ізраїлю та єврейської діаспори США.

Усе це створило передумови для нового рівня і масштабу звернень до теми голоду 1932—1933 років. П’ятдесята річниця трагедії засвідчила безпрецедентну за масштабами спробу української діаспори вивести проблему голоду на рівень політичного проекту, суспільної та академічної дискусії – спробу, результати якої були настільки ж вдалими, наскільки й неоднозначними.

Цього разу кампанія вже не була лише «календарною», тобто не обмежилася відзначенням роковин. Вона вийшла за межі діаспорної спільноти і набула міжнародного розголосу, тема стала предметом не лише політичних, а й академічних дискусій, зрештою, об’єктом юридичного аналізу на найвищому фаховому рівні в рамках міжнародного права. Варто зазначити, що ці заходи серйозно вплинули і на «материкову Україну» – вперше зусилля української діаспори безпосередньо вплинули на ідеологічні, політичні та академічні процеси в Україні.

В цих зусиллях провідну роль відіграли декілька взаємопов’язаних акцій: створення комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні (вона супроводжувалася масштабною кампанією звернень українців-громадян США до конгресменів); підготовка і публікація книги про голод 1932— 1933 років Робертом. Конквестом²³, робота Міжнародної комісії з розслідування голоду 1932—1933 років в Україні (1988—1990); випуск у 1983 р. у Торонто фільму «Жнива відчаю» (Harvest of Despair)²⁴.

Напередодні 50-х роковин голоду 1932—1933 років у США було створено Крайовий комітет вшанування жертв геноциду в Україні 1932—1933 років, який, окрім звичних комеморативних акцій (демонстрації, відозви), сформулював ідею створення спеціальної комісії з дослідження голоду 1932—1933 років на найвищому державному рівні. Головними промоутерами ідеї стали організація «Американці в обороні прав людини в Україні», створена наприкінці 1970-х на захист дисидентів з України (крім українців з діаспори до неї входили й американці неукраїнського походження) та Український народний союз. Початково це була ініціатива декількох людей, зокрема Ігоря Ольшанівського, згодом до неї долучилися українські академічні кола, а коли кампанія набула масштабу і розголосу – нею зацікавилися політичні організації діаспори.

Під час кампанії, з одного боку, було організовано безпрецедентну для української діаспори кампанію листів-звернень до конгресменів з різних штатів США, з іншого – вдалося використати всі наявні можливості лобіювання законопроекту зі створення спеціальної комісії з розслідування – через конгресменів, які мали зобов’язання перед етнічними українцями-виборцями.

Результатом стали законодавчі ініціативи американських законодавців. У 1983 р. двічі – у вересні і листопаді – конгресмен від Флориди Дж. Флоріо вносив законопроект щодо створення комісії, який після тривалих бюрократичних перипетій, посиленого лобіювання через конгресменів і сенаторів, надзвичайно важких залаштункових суперечок²⁵ став законом. Через рік, у жовтні 1984 р. було створено Комісію комітету Конгресу США з вивчення голодомору. Комісію очолив конгресмен Д. Майка²⁶ (який, до речі, не був великим симпатиком створення такої комісії), виконавчим директором був призначений молодий американський історик, спеціаліст з історії України 1920—1930-х рр. Джеймс Мейс²⁷. Робота комісії складалася з двох частин: дослідницької (вивчення та аналіз доступних матеріалів і збирання усних свідчень) і пропагандистсько-політичної (поширення інформації про голод 1932—1933 років). Нею було організовано публічні слухання в семи штатах США, під час яких публічні свідчення на свого роду громадських слуханнях дали 57 свідків голоду 1932—1933 років.

У квітні 1988 р. звіт Комісії було передано Конгресові США²⁸, і лише наприкінці 1990 р. було опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про голод 1932—1933 років, зроблений за методикою oral history.

За чотири роки міжнародна ситуація змінилася найрадикальнішим чином – між керівництвом США та СРСР було підписано угоди, які поклали край «холодній війні», в Радянському Союзі розгорталася політична лібералізація, названа «перебудовою». З «імперії зла» він формально перетворювався на партнера США в світовій політиці, викриття «злочинів сталінізму» стало звичною публіцистичною формулою, а масштаби та інтенсивність цих викриттів всередині країни вже перевершували звинувачувальну риторику стандартного антикомунізму. Фактично найбільші політичні гравці в США втратили інтерес до проблеми, а прихована чи відверта «антимосковська» спрямованість зусиль української діаспори надавала небажану політичну конфліктність. У результаті звіт комісії хоч і було ухвалено, однак він мав усі шанси опинитися на архівних полицях (як, власне, певною мірою і сталося)²⁹ – до матеріалів комісії американські політики звернулися аж 2003 р., хоча не можна не зазначити, що ці матеріали вплинули на окремих публіцистів і дослідників в Україні і через них – на характер дискусій щодо голоду 1932—1933 років наприкінці 1980-х – початку 1990-х.

У 1984 р. вийшов перший академічний нарис про голод 1932—1933 років колективу авторів – список відкривав Р. Конквест³⁰. У 1986 р. вийшла друком наймасштабніша за обсягом праця про голод 1932—1933 років, написана цим самим автором – «Жнива скорботи»³¹. Попри те, що в книзі йшлося про голод в усьому Радянському Союзі, наголос було зроблено саме на українських сторінках трагедії. Книга спричинила досить гостру дискусію: як наукову, так і політичну.

У 1990 р. фрагменти перекладів з неї з’явилися в московських і українських журналах, а висновки Р. Конквеста щодо причин і наслідків голоду 1932—1933 років стали аргументом – знову таки в політичних і наукових дискусіях³². Оминаючи зміст цих дискусій, зазначимо, що після виходу книги Конквеста проблему голоду 1932—1933 років вже неможливо було ігнорувати на Заході, зокрема в академічному світі, популярність постаті автора і авторитет видавництв забезпечили подвійний ефект – по-перше, західний академічний світ мусив реагувати, і можливість політично маргіналізувати проблему риторикою про ідеологічні інтереси української діаспори було мінімізовано. Вихід книги Р. Конквеста знаменував початок наукових дискусій на Заході, які з перервами тривають і донині, крім того, як популярний нарис вона стала доступною великій кількості студентів, що цікавилися історією СРСР – і для них Україна та одна з найбільших її трагедій стали видимими. По-друге, виник і незапланований результат – незважаючи на потужний «український акцент» книги, автор все ж таки писав про голод не лише в Україні, отже, його авторитет спрацював і на користь тих, хто виступав проти локалізації проблеми голоду 1932—1933 років «українськими сюжетами».

У 1988 р. почала працювати міжнародна комісія юристів³³, створена за ініціативою Світового конгресу вільних українців (СКВУ). Вона не мала якогось міжнародного юридичного статусу, хоча фактично відігравала роль неформального трибуналу (самі члени комісії в спілкуванні між собою іноді називали її саме так).

Комісія складалася з поважних юристів найвищої кваліфікації, фахівців з міжнародного і кримінального права зі Швеції, Великої Британії, Бельгії, Франції, Аргентини, США та Канади³⁴. Вона мала дослідити свідчення про голод 1932—1933 років та зробити висновки щодо наявності голоду 1932—1933 років, його причин, наслідків і винуватців. Висновки комісії³⁵ мали, з одного боку, підсилити висновки комісії Конгресу юридичними аргументами (головним завданням було підтвердити тезу про геноцидний характер голоду 1932—1933 років), з іншого – бути аргументом в дискусії з речниками радянського керівництва, яке на момент фактичного створення комісії вже не заперечувало голод, але намагалося «мінімізувати» знання про нього, його причини та організаторів. Так само очікувалося, що комісія юристів вплине на тих західних дослідників, які чи то через політичні переконання, чи то виходячи з академічних мотивів, заперечували ряд фундаментальних положень ідеологічної версії голоду 1932—1933 років.

Комісія спиралася на свідчення очевидців, публікації дослідників і досить обмежене коло документів. Декілька разів юристи зверталися до керівництва СРСР з проханням надати доступ до архівної інформації, однак відповіді не отримали.

Утім, і наявної інформації вистачило, аби підтвердити факт голоду в СРСР у 1932—1933 роках і назвати його безпосередньою причиною «надмірну заготівлю зерна у липні 1932 р.», а передумовами – примусову колективізацію, розкуркулення і прагнення центрального уряду дати відсіч традиційному українському націоналізмові³⁶.

Проте, члени комісії не були одностайними з декількох питань, зокрема в трактуванні терміну «геноцид»³⁷ стосовно подій 1932—1933 років, хоча вони визнали, що українці як нація були об’єктом особливо жорстокої політики радянського керівництва. Водночас, більшість членів комісії визнали, що немає підстав стверджувати, що голод 1932—1933 років був організований на систематичній основі для того, щоб зруйнувати українську націю раз і назавжди, скоріше радянська влада користалася голодом, аби завершити свою політику денаціоналізації. Комісія також не знайшла достатніх підтверджень, що голод був спеціально спланований, аби забезпечити успіх політики Москви.

Висновки комісії стали надбанням громадськості³⁸ вже тоді, коли в Радянському Союзі і в Україні рівень дискусій і знання про 1932—1933 роки фактично знівелювали можливий викривальний ефект доповіді юристів. Заключний варіант доповіді комісії було передано секретареві ООН з питань прав людини (планувалося вручення Генеральному секретареві) та президентові Парламентської Асамблеї Ради Європи навесні 1990 р. «На жаль, – зазначав тоді один з членів комісії, – події випередили наш звіт: на той час, коли його було опубліковано, політична сцена в Радянському Союзі змінилася настільки, що за винятком висновків про геноцид, всі інші наші відкриття вже були надбанням радянської громадської думки і навіть влади»³⁹. Від початку ініціативи СКВУ до завершення роботи комісії пройшло сім років…

Виникнення теми: Україна

У СРСР та в УРСР усі ці зусилля були предметом уваги переважно «спеціалізованих інституцій» – КДБ, вищих партійних інстанцій. Зрозуміло, інформація про діяльність «українських буржуазних націоналістів» не виходила за межі цих установ. Проте цю інформацію ретельно збирали і навіть намагалися організовувати зустрічні заходи. Всередині країни факт голоду традиційно заперечувався, навіть в спеціальних (переважно заочних) дискусіях з «антирадянськими колами» і «українськими буржуазними націоналістами» просто не вживали слово «голод», найбільше, на що наважувалися, це «продовольчі труднощі». Назовні, у публічних виступах, так само факт голоду заперечувався, натомість давалися рекомендації робити наголос на складному становищі трудящих у капіталістичному світі, зокрема і в США. В доповідній записці тодішнього завідувача відділом пропаганди та агітації ЦК КПУ Л. Кравчука від 6 листопада 1983 р. пропонувалося, щоб «у зв’язку з підключенням до кампанії про «голод» адміністрації США і особисто Рейгана⁴⁰, на наш погляд, можливі окремі публікації про її злобно-спекулятивний характер з наведенням фактів не придуманого, а реального голоду в ряді латиноамериканських країн, пограбованих американським імперіалізмом, та й в самих США – серед сільськогосподарських робітників, низки національних меншин і расових груп.

Можливо, також доцільним було б зробити відповідні кроки дипломатичними каналами»⁴¹.

Наприкінці 1986 р. при ЦК КПУ було створено спеціальну комісію з учених інституту історії Академії наук УРСР та Інституту історії партії при ЦК КПУ, яка отримала завдання спростувати висновки комісії Конгресу США на основі архівних матеріалів. Членам комісії продемонстрували фільм «Жнива скорботи» і поінформували їх про роботу «комісії Мейса». Вони також отримали доступ до архівних матеріалів, які до цього зберігалися в режимі державної таємниці і були недоступними для дослідників. Невдовзі після початку роботи комісії з’ясувалося, що архівні матеріали можуть лише підтвердити наявність масового голоду в 1932— 1933 рр. У грудні 1987 р. В. Щербицький, що тоді очолював КПУ, був вимушений визнати факт голоду у своїй промові, присвяченій 70-й річниці Жовтневої революції та встановлення радянської влади в Україні. Висловлювання керівника республіки були, з одного боку, стандартною трансляцією офіційної позиції (йшлося про «серйозні продовольчі труднощі», причиною яких називалися надміри форсованої колективізації, адміністрування і посуха), з іншого – вперше було вжито термін «голод», раніше категорично неприйнятний в офіційній публічній риториці⁴².

Зрозуміло, «поступка» стала можливою лише тому, що загальний рівень ревізії сталінізму в СРСР вже виходив за межі критики «окремих недоліків» і «помилок» – зауважимо, що вона супроводжувалася стандартною реплікою про «політичні спекуляції» на тему голоду на Заході⁴³.

Табу на слово «голод» стосовно подій 1932—1933 рр. було знято⁴⁴ найвищим посадовцем республіки. Цікаво, що саме з цього моменту риторика згадування про голод 1932—1933 років швидко радикалізується, змінюються акценти у її спрямованості. В лютому 1988 р. на партійних зборах Київської організації Спілки письменників УРСР один з представників тодішнього партійно-письменницького істеблішменту Олекса Мусієнко виголосив промову, в якій згадав про «масовий голод 1933 року» в контексті «компрометації методами штурмівщини ідеї колективізації», та про «злочинне винищення кадрів ленінського гарту». Саме тоді він побіжно вжив слово «голодомор» стосовно голоду 1932—1933 років⁴⁵.

З другої половини 1988 р. тема голоду 1932—1933 років за популярністю сягає рівня суспільної уваги до Чорнобильської катастрофи: всі українські журнали, за винятком дитячих, взялися за друк відповідних матеріалів: від перекладів окремих фрагментів з книги Р. Конквеста до спогадів і літературних творів, від публікацій архівних документів (надрукованих за кордоном) до виступів науковців, в тому числі закордонних. Деякі журнали навіть започаткували спеціальні рубрики на зразок «Білої книги» (львівський «Дзвін) чи «Стежками болі і мук» (тижневик «Україна»)⁴⁶.

Партійна преса⁴⁷ намагалася не відставати, долучаючись до перетворення теми на суспільно значуще явище. Щоправда, тут початково ще переважали мотиви контрпропагандистського характеру, пов’язані із бажанням перехопити ініціативу і спрямувати дискусію у «правильне русло» в контексті руху до «соціалізму з людським обличчям». Важливою подією стала публікація книги документів «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів»⁴⁸. Її матеріали були предметом спеціального обговорення на Політбюро ЦК КПУ в січні 1990 р.: як свідчить очевидець обговорення, вирішальну роль у тому, що книгу допустили до публікації, відіграла позиція тодішнього першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка⁴⁹. В лютому 1990 р. тема набула такого значення в «боях за історію», що було ухвалено окрему постанову ЦК КПУ «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів»⁵⁰. Істориків закликали до «глибокого вивчення та об’єктивної оцінки» голоду 1932—1933 років: йшлося про відокремлення «справжнього» соціалізму від його «викривлень» – натяк цілком зрозумілий.

Згодом на рівні Політбюро ЦК КПУ було ухвалено рішення про включення до «Республіканської програми розвитку історичних досліджень, покращення вивчення і пропаганди історії Української РСР» (липень 1990 р.) теми «Суцільна колективізація і голод сільського населення 1932— 1933 рр.». Тему, про яку нещодавно небезпечно було навіть згадувати, було легітимовано в документах правлячої партії. Заборону було знято офіційно і на найвищому рівні.

Цілком очевидно, що зроблено це було під тиском двох політичних обставин: з одного боку, відчувався вплив громадських рухів і «мітингової демократії» – 1990-й рік був критичним для Комуністичної партії – як з огляду кількісних втрат (її масово полишали), так і з огляду втрат ідеологічних: саме цього року вона зазнала найсерйозніших поразок в «боях за історію»⁵¹.

Нова версія радянської історії, яку пропонували ідеологічні опоненти, «націонал-демократи», була відверто антикомуністичною. І тема голоду 1932—1933 років в цьому сенсі разом з темою репресій містила найпотужніший заряд дискредитації державної партії. Згадування про «голодомор» на рубежі 1980—1990-х рр. стало одним із обов’язкових компонентів ледь не кожного виступу (усного чи письмового), присвяченого критиці радянської системи, особливо в контексті «зовнішніх впливів» на Україну, перш за все з боку комуністичної ідеології та комуністичної влади, нібито «засадничо чужих» українській традиції і ментальності. З іншого боку, «бої за історію» стали важливим аргументом для політичної легітимації тієї частини республіканської номенклатури, яка прагнула скористатися моментом в боротьбі за перерозподіл влади з «центром». Оскільки провина за голод покладалася саме на «центр» та його «поплічників» з місцевих комуністів, ті, хто встиг «переорієнтуватися», контекстуально позбувалися «гріхів минулого» і діставали додатковий аргумент для «суверенізації республіки» (щось на зразок: якби українці самі керували своєю республікою, голоду не було б).

На кінець 1980-х припадає і перший в Україні проект збирання свідчень про голод 1932—1933 років, який починався як спільна ініціатива радикально налаштованих письменників і ще обережних істориків. Член Спілки письменників України Володимир Маняк звернувся у липні 1989 р. до С. Кульчицького (як до людини, яка «сиділа на документах») з пропозицією підготувати книгу, яка містила б офіційні документи про голод і спомини та свідчення очевидців. Для звернення по свідчення було запропоновано використати наймасовішу газету з обігом переважно в сільській місцевості – «Сільські вісті».

С. Кульчицький склав питання, які були опубліковані в «Сільських вістях» у грудні 1988 р.⁵² Звертаючись до читачів, С. Кульчицький вказав на те, що документів у істориків дуже небагато, тому особливого значення набувають свідчення очевидців. Читачів просили «згадати»: відомі їм випадки опору реквізиціям продовольства з боку місцевих партійних і радянських працівників; репресії проти керівних працівників і колгоспників за борги з хлібозаготівель; форми нецентралізованої допомоги голодуючим (на місцевому рівні) з боку влади; долю сіл, занесених до «чорної дошки» за невиконання хлібозаготівель, кількість загиблих від голоду односельців; допомога міста під час весняної посівної кампанії 1933 р.; просто власні спостереження⁵³.

Неважко помітити, що питання переважно були скеровані на заперечення антикомуністичної версії голоду 1932—1933 років, на те, щоб змалювати зусилля партійних і радянських працівників, спрямовані на подолання голоду і спротив реквізиціям – цілком у руслі офіційного ідеологічного/історіографічного дискурсу кінця 1980-х років. У статті згадувався «досвід по-державному організованої боротьби з голодом» радянського уряду на чолі з В. І. Леніним. (Звісно ж, варто згадати про те, що газета, яка надрукувала анкету, була партійним виданням, а цензура у 1988 р. ще існувала). Хоч це й парадоксально, саме зазначені питання та ініційовані ними спогади, незалежно від мотивів їх виникнення, у перспективі могли б стати одним з важливих елементів більш адекватної, зваженої реконструкції картини подій 1932—1933 років.

Однак кінцевий продукт, тобто створена на основі зібраного матеріалу книга «33-й: Голод. Народна книга-меморіал»⁵⁴, свідчила, що на рубежі 1990-х рр. стандарт презентації голоду 1932—1933 років вже мав усі ознаки канонічної версії, створеної в діаспорі: для друку були відібрані лише ті свідчення очевидців, які змальовували жахливі картини вимирання людей у власних домівках та пов’язані з цим ексцеси. Із майже 6 тисяч листів⁵⁵, що надійшли до газети, до книги увійшло близько тисячі. Видання підготували до друку письменники В. Маняк та його дружина Л. Коваленко-Маняк. Спогади та свідчення, що увійшли до книги, було піддано літературній редакції, внаслідок чого їхня початкова цінність як історичного джерела знівелювалася⁵⁶. Варто згадати ту обставину, що книга вийшла друком напередодні грудневого референдуму 1991 року.

Так само напередодні референдуму на першому республіканському каналі було показано художньо-публіцистичний фільм «Голод-33» українського режисера О. Янчука за автобіографічною повістю В. Барки «Жовтий князь». Такий збіг, очевидно, не був випадковим в загальному контексті використання історії в агітації за незалежність.

Упродовж більше як півстоліття голод 1932—1933 років ігнорувався чи навмисно замовчувався на Заході і був предметом політичного табу в СРСР, залишаючись предметом спорадичної уваги частини політично активних кіл української діаспори. З початку 1980-х, менше ніж за десятиліття, голод 1932—1933 років став об’єктом бурхливих політичних і наукових дискусій, приводом для масштабних громадських акцій⁵⁷, складовою процесу інструменталізації історії, використання історичних репрезентацій в ідеологічних суперечках та політичній боротьбі, і зрештою – об’єктом і складовою комеморативних практик держави і суспільства. В Українській РСР цей процес збігся з суверенізацією республіки, її рухом до незалежності, в результаті чого тема від самого початку була не лише вкрай політизованою, а й стала одним з потужних аргументів у дискредитації й поваленні комуністичної влади та прямій чи опосередкованій агітації за незалежність. Це не могло не позначитися на визначенні пізнавальних та інтерпретаційних рамок її обговорення та подальшому функціонуванні в культурному, науковому та політичному просторі України, на загальному контексті її обговорення, контексті, який, у свою чергу, транслювався в тексти і далі – дії політиків, громадських діячів, науковців.