Kitabı oku: «Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні)», sayfa 5

«Україна пам’ятає»

2007—2008 роки позначилися цілою серією турбулентних подій в житті країни: подальше ускладнення відносин з Росією і розгортання меморіальної війни між країнами¹⁰⁵, світова фінансова криза 2008 року, гостра політична криза 2007—2008 років. На цьому тлі в Україні і поза її межами було розгорнуто безпрецедентну кампанію під гаслом «Україна пам’ятає, світ визнає»¹⁰⁶.

21 травня 2007 р. президент змінив указ Л. Кучми 2004 р. про назву комеморативної дати. Голодомор було відокремлено від політичних репресій. День пам’яті політичних репресій був призначений на третю неділю травня щорічно. Остання субота листопада залишилася за Днем пам’яті жертв голодоморів (саме так, в множині)¹⁰⁷.

Бюрократичною віссю кампанії стала «президентська вертикаль». Користуючись можливістю безпосереднього впливу на підлеглих йому голів обласних, міських та районних адміністрацій, В. Ющенко розгорнув акцію справді загальнодержавного масштабу. При обласних і районних адміністраціях було створено координаційні групи з відзначення 75-ї річниці голоду 1932—1933 років.

Там само було створено робочі групи зі складання списків жертв Голодомору та зі збирання свідчень, було запроваджено спеціальні форми звітності – окремо для списків жертв, окремо – для списків постраждалих, окремо – для обліку кількості демонтованих пам’ятників діячам комуністичного режиму, перейменованих населених пунктів, вулиць, скверів, парків тощо, окремо – для обліку кількості пам’ятників і пам’ятних знаків жертвам голоду 1932—1933 років.

Ті ж самі групи і «пошукові загони» готували матеріали для складання регіональних Книг пам’яті (через обласні і міські управління освіти), які, в свою чергу, є підлеглими відповідних адміністрацій, до цієї діяльності залучалися студенти, вчителі і школярі.

У школах створювалися меморіальні місця на зразок «Колоски пам’яті», проводилися конкурси учнівських робіт на тему голоду 1932— 1933 років, уроки пам’яті¹⁰⁸. Приклад подавав сам президент, який 20 листопада 2007 р. започаткував практику проведення президентського відкритого уроку про голод в одній із сільських шкіл¹⁰⁹. В районних і міських бібліотеках влаштовувалися тематичні виставки літератури, присвяченої голодомору.

Для того щоб зрозуміти масштаби і спосіб організації кампанії, наведемо приклади «місцевого» рівня. За офіційними даними, лише в Полтавській області для роботи з встановлення кількості і жертв постраждалих від голоду 1932—1933 років і збору свідчень було створено 706 пошукових груп загальною кількістю в 5933 особи. Їхніми зусиллями було ідентифіковано 97 487 осіб, постраждалих від голоду 1932— 1933 років, і 48 704 жертви, зібрано 4773 задокументовані свідчення про голод¹¹⁰.

Наскільки ця офіційна статистика відображає реальний стан справ сказати важко, проте масштаби адміністративної мобілізації справді вражають. Утім, не менше вражають і певні цікаві моменти в цифрах, які можна вважати наслідком того, що опоненти В. Ющенка небезпідставно назвали «кампанійщиною».

Згідно з уже наведеним документом, у тій самій Полтавській області загальна кількість зібраних і задокументованих свідчень свідків голоду складала 4773. З цієї загальної кількості 4503 свідчення було зібрано і задокументовано після 1 червня 2007 р. (тобто – впродовж місяця!). Загальна кількість груп для збору цих свідчень складала 706. З них 705 було створено впродовж того ж місяця…¹¹¹.

Як вже згадувалося, загальна кількість постраждалих від голоду 1932— 1933 років у Полтавській області за станом на липень 2007 р. зазначалася у 97 487 осіб. При цьому укладачі документа зауважували, що ця кількість постійно зменшується, оскільки чисельність неврахованих жертв обраховується вже одиницями, і до дії вступає природний чинник (смертність) – вік жертв складав більше 75 років. Тим не менш, у довідці Секретаріату Президента за квітень 2008 року наводиться цифра в «100 000 постраждалих від Голодомору»… При цьому кількість встановлених жертв голодомору навіть зменшилася – у звіті полтавчан вона складала 48 704 особи, а в звіті Секретаріату Президента – 48 000¹¹².

Огляд офіційних сайтів інших обласних і районних державних адміністрацій засвідчує ту ж саму бюрократичну кампанійщину, породжену адміністративним тиском з центру – ті самі звіти про динаміку цифр до і після певної дати, причому звіти складалися за стандартною формою, яка надто нагадує подібні документи з архівів КПРС. Відхід від стандартної форми звітності також дає чи то кумедні чи то сумні приклади виконання і перевиконання вказівок.

В аналітичній довідці Харківської обласної державної адміністрації повідомлялося: «Районні державні адміністрації проводять опитування громадян щодо ставлення до Голодомору. Результати цих опитувань свідчать про зростання кількості громадян, які називають Голодомор трагедією і визнають його геноцидом українського народу. (Виокремлено мною. – Г. К.) В порівнянні з минулими роками на даний час набагато легше запросити людину, яка пережила Голодомор, на відверту розмову щодо трагічних подій 1932—1933 років. Люди висловлюють бажання описати ті події власноруч, дають згоду на висвітлення свідчень в засобах масової інформації. Автори свідчень, які записані останнім часом, вже відкрито говорять, що голод був штучним і називають винуватців»¹¹³.

Варто зауважити, що на формально-бюрократичний і політично-рекламний характер кампанії 2007—2008 рр. дорікали не лише опоненти В. Ющенка. В Інтернет-блозі «Української правди», присвяченому голоду 1932—1933 років, левова частка сторінок припадала на обговорення суперечності між рухом «знизу» щодо вшанування жертв голоду і відзначення річниць, і бюрократичними зусиллями з «організації заходів». Дописувачі з урядових структур скаржилися на те, що їм наказують брати участь у поминальних заходах.

У березні 2008 р. під час круглого столу, присвяченого голоду 1932— 1933 років, у Дніпропетровському університеті молоді викладачі і студенти нарікали на те, що робота щодо увічнення пам’яті загиблих поступово зводиться до «кампанійщини». «У мене, – зауважив один з учасників, – є багато знайомих серед учителів. Вони кажуть, що кампанія з висвітлення Голодомору дедалі більше набуває казенного характеру. Чи не викличе це зворотну реакцію в людей?»¹¹⁴

Кампанія 2007—2008 років, крім критики союзників чи співчуваючих, спричинила й опір в тих регіонах, які були електоральною базою політичних суперників В. Ющенка. Йдеться передусім про схід та південь України. Саме тут президентська вертикаль, представлена обласними, районними та міськими адміністраціями, відзначилася або прихованим саботажем кампанії, або нездатністю подолати опір місцевих «мезоеліт».

Як найпоказовіший приклад можна згадати ситуацію у Харкові¹¹⁵, де питання вшанування жертв голоду потрапили у контекст політичного протистояння між А. Аваковим, якого В. Ющенко призначив Головою обласної адміністрації, та мером М. Добкіним і більшістю у міській і обласній радах, яку складали представники Партії регіонів і комуністи. Представник В. Ющенка вимагав встановлення пам’ятника жертвам Голодомору в центрі міста. Мерія і міськрада, посилаючись на «інтереси міста», наполягали на тому, щоб пам’ятник встановили на окраїні. «Місцеві» перемогли. На додаток обласна рада з ініціативи комуністів відмовилася визнавати Голодомор геноцидом¹¹⁶.

Варто згадати, що саме в Харкові відбувалися публічні події, зокрема й наукові конференції, де меморіальна політика В. Ющенка піддавалася найрадикальнішій критиці. Наприклад, 22 листопада 2008 року в Харкові відбулася міжнародна «науково-практична» конференція, коло організаторів якої безпомилково сигналізує спрямованість заходу¹¹⁷. Учасники конференції, де найактивнішим критиком української влади став депутат Держдуми Росії С. Марков, видали звернення до президентів Росії, України, Білорусі та Казахстану, в якому зокрема містився такий пасаж: «Замість того, щоб сьогодні разом шукати спільні шляхи виходу з найгострішої фінансової кризи, разом розв’язувати проблеми енергозбереження і піднесення ефективності економічного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР… влада України по суті оголошує Росію ворожою державою, намагається пересварити наші народи, трагедію голоду 1932—1933 років використовують для обґрунтування політики виведення України зі спільного культурно-духовного, історичного і економічного простору унікальної східнослов’янської цивілізації»¹¹⁸.

У Дніпропетровську (зараз Дніпро) у 2007 році комеморативні заходи до річниці Голодомору збіглися з 75-ю річницею створення Дніпропетровської області. Місцева «мезоеліта», представлена Партією регіонів, хотіла святкувати, тоді як В. Ющенко намагався добитися зменшення масштабу святкових заходів – область було створено саме в рік початку масового голоду (1932). Це додавало особливої гостроти конфліктові¹¹⁹.

Формальне ставлення до кампанії демонстрували й інші регіони. Наприклад, у жовтні 2007 року огляд ходу виконання указу президента засвідчив¹²⁰, що у більшості районів було порушено терміни ухвалення рішень, які б «запускали» кампанію збирання свідчень, укладання списків померлих і постраждалих, обліку пам’ятників жертвам голоду. В деяких районах така робота навіть не починалася. Зазначалося, що «керівники регіонів області вкрай безвідповідально підійшли до організації виконання усього комплексу заходів до 75-х роковин Голодомору 1932—1933 років в Україні».

В. Ющенко намагався долати опір адміністративно-бюрократичними процедурами. У 2007 році він виголосив догану губернаторам Донецької, Запорізької, Херсонської та Одеської областей, які звично ігнорували розпорядження центру щодо організації комеморативних заходів, очевидно недооцінивши рівень персональної заангажованості президента у справі.

У лютому 2008 р., коли з’ясувалося, що деякі заходи (складання Книги пам’яті, демонтаж пам’ятників винуватцям голоду тощо) фактично не реалізуються, було виголошено догану – цього разу керівникам нижчої ланки «президентської вертикалі» – головам 9 районних державних адміністрацій¹²¹ – цікаво, шо і цього разу серед тих, хто не виявляв ентузіазму, були керівники Хмельницької області¹²².

Свого роду символічним апофеозом бюрократичного формалізму цієї кампанії можна вважати оприлюднення Службою безпеки України списку осіб, причетних до організації «Голодомору-Геноциду та репресій». Список партійних і державних діячів та працівників ДПУ відкривався прізвищами Й. Сталіна, Г. Ягоди та В. Балицького…¹²³.

2008 рік став піком кампанії. Було проведено акції «Запали свічку», «Незгасима свічка» тощо¹²⁴. У більшості регіонів України у листопаді 2008 року проводилися жалобні мітинги і концерти, конкурси художніх і літературних робіт, конкурси учнівських творів, покладалися вінки і снопи, проводилися уроки пам’яті в школах; створювалися місця пам’яті (виставки в музеях, школах та бібліотеках, встановлювалися хрести, пам’ятні знаки та кургани скорботи, створювалися меморіальні комплекси)¹²⁵.

До середини 2008 року самих лише пам’ятних знаків і пам’ятників Голодомору 1932—1933 років було встановлено близько чотирьох з половиною тисяч¹²⁶. Там само у листопаді 2008 року був відкритий меморіальний комплекс, центральним елементом якого є каплиця-свічка заввишки в 26 метрів та музей.

27 лютого 2008 р. було видано розпорядження Кабінету Міністрів України № 364-р «Про схвалення Концепції Загальнодержавної національно-культурної програми дослідження Голодомору 1932—1933 років в Україні та увічнення пам’яті його жертв на період до 2012 року»¹²⁷.

У концепції, текст якої було долучено до розпорядження, пропонувалося досліджувати Голодомор та увічнювати пам’ять його жертв «програмним методом»: фактично йшлося про те, щоб об’єднати зусилля науковців, державних установ, громадських організацій в рамках однієї загаль-нонаціональної стратегії.

Утім, нічого нового з погляду діяльності концепція не пропонувала – всі заходи, перелічені в ній, вже здійснювалися чи то відповідно до президентських указів, якщо йдеться про державні структури, чи то силами активістів та ентузіастів теми, якщо йдеться про науковців і неурядові організації.

Можливо, розпорядження було потрібно, щоб перетворити нещодавно створений Український інститут національної пам’яті на головного координатора усіх заходів з дослідження і популяризації Голодомору та розпорядника усіх фінансових ресурсів за програмою – головним замовником програми визначався саме він.

Про те, наскільки наміри уряду Ю. Тимошенко належали до сфери реальної політики, можна дізнатися з того факту, що цю програму так і не було розпочато.

Восени 2008 р. в Україні розпочалася масштабна фінансова, економічна і соціальна криза, супроводжувана загостренням політичної ситуації і черговим паралічем роботи парламенту – питання історичної політики були відкладені до «кращих» часів.

Якщо говорити про Голодомор як суб’єкт історичної політики, то варто звернути увагу також на те, що після ухвалення закону 2006 року саме Голодомор було використано як інструмент «декомунізації».

У березні 2007 року В. Ющенко доручив обласним державним адміністраціям, уряду АР Крим та міським адміністраціям Києва і Севастополя «вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932—1933 років в Україні та політичних репресій, а також щодо перейменування в установленому порядку вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах України, назви яких пов’язані з такими особами»¹²⁸.

Через два роки президент видав указ про «додаткові заходи» з вшанування пам’яті жертв Голодомору, де знову йшлося про ліквідацію пам’ятників і топонімів, пов’язаних з організаторами голоду 1932—1933 років. Ці положення було відтворено у відповідному розпорядженні уряду у листопаді 2009 року¹²⁹.

Президент був дуже незадоволений «декомунізаційною» складовою меморіалізації голоду 1932—1933 років. Її реалізація, як вже згадувалося, наштовхнулася на відвертий чи прихований опір місцевої влади, особливо у східних і південних регіонах країни, де в органах місцевого самоврядування домінували «регіонали» і комуністи. Про ситуацію з меморіалом жертв Голодомору у Харкові вже йшлося. У Дніпропетровську депутати обласної ради у січні 2008 року оприлюднили заяву «Зупинимо фальсифікацію історії»: йшлося про героїзацію ОУН та УПА і знищення «пам’ятників радянського періоду»¹³⁰. У Донецькій обласній раді у вересні 2008 року було відхилено проект постанови про заходи щодо ліквідації символів тоталітаризму на території області¹³¹. В усіх випадках відвертого спротиву йшлося про те, що радянський період – це теж частина української історії.

В. Ющенко категорично заперечував це. У травні 2009 р., виступаючи на День пам’яті жертв політичних репресій у Биківні, він сказав таке: «Це – не частина нашої історії, як дехто цинічно хоче сказати. Це – частина комуністичної системи. Це – символи вбивства, збереження яких є блюзнірством перед полеглими»¹³². Закликаючи «очиститись» від цих символів, президент повідомив про попередні результати цього процесу: за 2007—2008 роки було демонтовано понад 400 пам’ятників діячам «комуністичного режиму» й перейменовано понад три тисячі топографічних об’єктів¹³³ – результат мізерний, враховуючи ту обставину, що лише зареєстрованих пам’ятників В. Леніну на той час в Україні було близько двох тисяч, а топографічних об’єктів з «комуністичними» назвами – понад п’ятдесят тисяч. Улітку 2009 р. відбувся новий акт символічно-юридичної підтримки Голодомору. СБУ вирушила в новий похід на підтримку президентської історичної політики – 3 червня на брифінгу для іноземних журналістів голова служби В. Наливайченко повідомив, що його відомство у травні відкрило кримінальну справу за «фактом вчинення геноциду 1932—1933 років» і заявив, що у цієї справи «є серйозна судова перспектива»¹³⁴. СБУ створило слідчі групи у 17 областях, що постраждали від голоду.

Судячи з коментарів правника, що відстоював кваліфікацію голоду 1932—1933 років в Україні як геноциду, подальшими кроками мав бути судовий розгляд справи і винесення формального вироку судовою інстанцією – аж до Верховного суду України¹³⁵. Коментарі тут зайві – Генеральна прокуратура, яка могла б опікуватися подібними справами, дотримувалася мовчанки – вона була підконтрольна Партії регіонів.

Політичні опоненти президента розцінили дії підконтрольної йому СБУ як політичний піар. Можна було б уже і не згадувати, що ініціатива вкотре збіглася в часі із загостренням внутрішньополітичної боротьби – цього разу у зв’язку з наближенням президентських виборів, суперечками щодо їх дати та перспективою залаштункової угоди між Партією регіонів та Блоком Юлії Тимошенко, спрямованої на зміну конституційного ладу¹³⁶.

12 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва почав судове слухання у справі, порушеної Службою безпеки України «за фактом скоєння геноциду» представниками вищої державної влади УРСР та СРСР проти «частини української національної групи». Слідство за вказаним фактом СБУ провадило майже два роки.

13 січня 2010 року суд закінчив розгляд матеріалів слідства (понад півтора десятки томів) і ухвалив рішення, згідно з яким Й. Сталін (Джугашвілі), В. Молотов (Скрябін), Л. Каганович, П. Постишев, С. Косіор, В. Чубар і М. Хатаєвич були визнані такими, що вчинили злочин геноциду, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України (геноцид). Суддя закрив кримінальну справу 13 січня 2010 року у зв`язку зі смертю обвинувачуваних¹³⁷.

Можливо, це було останньою втіхою для В. Ющенка. На президентських виборах 2010 року він зазнав принизливої поразки вже в першому турі, отримавши трохи більше 5% голосів виборців. «Історичний» президент став історією.

Голодомор і Янукович

Після цілком очікуваної поразки В. Ющенка і реваншу його давніх опонентів не менш очікуваними були радикальні зміни в історичній політиці¹³⁸. Від В. Януковича очікували радикального заперечення історичної політики його попередника.

Однак він «не виправдав сподівань». Нового президента не надто цікавили «гуманітарні питання», він цікавився більш змістовними на його погляд проблемами. При цьому його найбільш радикальний рух¹³⁹ у цій сфері стосувався саме Голодомору.

27 квітня 2010 року під час виступу на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи у Страсбурзі В. Янукович заявив, що «визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу буде неправильно, несправедливо»¹⁴⁰.

Відмова від «геноцидної» версії Голодомору була необхідним для В. Януковича символічним жестом, що знімав напруження в одному з аспектів відносин з Росією. Всі інші компоненти Голодомору і пов`язаних з ним меморіальних практик залишилися незмінними, бо він вже був де-факто частиною офіційної історичної політики, важливою складовою національного установчого міфу. 26 листопада 2010 року в День пам`яті жертв Голодомору на сайті президента з`явилося звернення, в якому В. Янукович назвав голод 1932—1933 років «Армагедоном», виступив проти спекуляцій навколо кількості загиблих і закликав говорити «правду і тільки правду»¹⁴¹.

Наступного дня він в компанії із прем`єр-міністром М. Азаровим взяв участь у траурних заходах біля Меморіалу пам`яті жертв голодоморів в Україні. Цей щорічний ритуал він виконував аж до драматичного завершення свого президентського терміну.

Так само обов`язковий візит до Меморіалу пам`яті жертв голодоморів в Україні, започаткований В. Ющенком, залишився частиною протокольних заходів для лідерів іноземних держав поряд із покладенням вінків до Вічного вогню і пам`ятника Невідомому солдату на Алеї Слави (символу і місця радянських комеморативних практик).

Функцію критиків історичної політики В. Ющенка перебрали інші політики з оточення В. Януковича, зокрема Д. Табачник та В. Колесниченко: але їхні політичні ескапади також спрямовувалися не так на заперечення Голодомору, як на подолання його крайнощів – а крайністю на їхній погляд була саме кваліфікація події як геноциду.

Зрозуміло, що відмова від ідеї Голодомору як геноциду нейтралізувала інструментальні можливості всієї конструкції. Тому прихильники цієї ідеї започаткували «рух» на її захист. У 2010 році було навіть створено Громадський комітет з вшанування пам’яті жертв Голодомору як громадську структуру, яка мала рятувати пам’ять про голод 1932— 1933 років від влади, та продовжувати ритуали, запроваджені у попередні часи.

При цьому, як уже повідомлялося, ритуали і практики не змінилися. Головний символ Голодомору – меморіал в Києві, залишався недоторканним як у фізичному (він і далі утримувався за рахунок державного бюджету), так і в ідеологічному сенсі якихось концептуальних змін в експозиції не спостерігалося.

У червні 2010 року у Києві було прийнято до розгляду позов громадянина України В. Волосюка (у минулому члена Народного Руху України) до президента В. Януковича за статтею «образа честі й гідності».

У позовній заяві зазначалося, що В. Янукович під час виступу 27 квітня 2010 року у Страсбурзі заперечував кваліфікацію Голодомору 1932— 1933 рр. як геноциду, чим образив честь і гідність позивача (у якого під час голоду 1932—1933 рр. загинули родичі). Крім того, В. Янукович, на думку В. Волосюка, порушив Закон України «Про Голодомор 1932— 1933 років в Україні», де голод 1932—1933 називався геноцидом, а публічне заперечення Голодомору як геноциду називалося протиправним¹⁴². Позивач вимагав від президента вибачень, як персональних, так і публічних.

В. Волосюк стверджував, що він – позапартійний і позивається задля народу України. Однак велику зацікавленість у процесі виявило Всеукраїнське об’єднання «Свобода», інтереси позивача у суді озвучував представник цього об’єднання, члени «Свободи» активно просували тему процесу в пресі.

Піврічна тяжба, що супроводжувалася мандрами справи між Печерським районним судом міста Києва і Київським апеляційним судом, закінчилася очікуваним результатом. Позов не було задоволено, так само, як апеляцію позивача з цього приводу¹⁴³.

Цікаво, що В. Янукович таки застосував термін «геноцид» стосовно голоду 1932—1933 років. Він скористався рецептом тих російських істориків, які готові були визнати цей термін стосовно всіх жертв голоду в СРСР. Під час телевізійного мосту «Розмова з країною» він назвав голод 1932— 1933 років геноцидом. Щоправда, цей термін він застосував для означення голоду не лише в Україні, а й в Білорусі, Казахстані, на Кубані¹⁴⁴…