Kitabı oku: «Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown», sayfa 3

Тут він вийняв із задньої кишені довгий ніж із роговим руків’ям і червоною плямою на лезі і вручив його сержанту. Потім знову відступив убік, і щілинки його очей майже запливли на пухкій китайській фізії, що сяяла посмішкою переможця.

Коли Мертон це побачив, його ледь не знудило. Він сказав Ґілдеру упівголоса:

– Сподіваюся, ви повірите на слово не йому, а панні Армстронґ?

Патер Браун раптом підняв обличчя, напрочуд свіже та рожеве, ніби він тільки-но вмився холодною водою.

– Аякже, – сказав він, виділяючи чарівну простодушність. – Але хіба слово панни Армстронґ неодмінно має суперечити слову свідка?

Дівчина видала переляканий, уривчастий зойк. Усі погляди звернулися на неї. Панночка скам’яніла, немов розбита паралічем, тільки обличчя, обрамлене тонким каштановим волоссям, залишалося живим, враженим і здивованим. Вона стояла з таким виглядом, ніби на шиї у неї затягувався зашморг.

– Цей чоловік, – вагомо промовив пан Ґілдер, – недвозначно заявляє, що застав вас із ножем у руці, без тями, відразу ж після вбивства.

– Він каже правду, – підтвердила Еліс.

Коли присутні оговталися, вони побачили, що Патрик Ройс, пригнувши масивну голову, вступив у середину кола, після чого виголосив вражаючі слова:

– Ну що ж, якщо мені все одно гинути, то спершу хоч відведу душу.

Його широкі плечі сколихнулися, і залізний п’ястук завдав нищівного удару по вмиротвореній східній фізії пана Маґнуса, котрий одразу ж гупнувся на галявину плиском, гейби морська зірка. Кілька поліціянтів негайно ж схопили Ройса, іншим же від розгубленості здалося, ніби все розумне летить у прірву і світ перетворюється на сцену, на якій розігрується безглузде блазнівське видовище.

– Облиште свої вибрики, пане Ройс, – владно сказав Ґілдер. – Я заарештую вас за образу дією.

– Аж ніяк, – заперечив йому Ройс голосом, гучним, як залізний ґонґ. – Ви заарештуєте мене за вбивство.

Ґілдер тривожно глипнув на переможеного, але той уже сидів, витираючи рідкісні краплі крові з майже не пошкодженого обличчя, тому інспектор тільки спитав уривчасто:

– І що це означає?

– Цей чолов’яга сказав щиру правду, – пояснив Ройс. – Панна Армстронґ зомліла і впала з ножем у руці. Але вона схопила ніж не для того, щоб здійснити замах на свого батька, а для того, щоб його захистити.

– Захистити! – повторив Ґілдер серйозно. – Від кого ж?

– Від мене, – відповів Ройс.

Еліс глянула на нього ошелешено та злякано, потім промовила тихим голосом:

– Ну що ж, врешті-решт я рада, що ви не втратили мужності.

Горище, де була кімната секретаря (досить тісне приміщення для такого велетенського відлюдника), зберігало всі сліди нещодавньої драми. Посеред кімнати, на підлозі, валявся важкий револьвер, мабуть, кимось відкинутий убік. Дещо лівіше відкотилася до стіни пляшка з-під віскі, без корка, але не допита. Тут-таки лежала скатертина, зірвана з маленького столика і потоптана, а шматок мотузки, такої ж, як виявили на трупі, був перекинутий через підвіконня і безглуздо бовтався в повітрі. Уламки двох розбитих вщент ваз помережили камінну полицю і килим.

– Я був п’яний, – сказав Ройс, простота, з якою тримався цей передчасно постарілий чоловік, виглядала зворушливо, як перше каяття дитини, що завинила. – Всі ви чули про мене, – продовжив він хрипким голосом. – Кожен чув, як почалася моя історія, і тепер вона, мабуть, скінчиться так само сумно. Колись я мав славу розумника і міг би бути щасливим. Армстронґ урятував залишки моєї душі та тіла, витягнув мене із шинків і завжди по-своєму був до мене добрий, бідолаха! Тільки він у жодному разі не дозволив би мені одружитися з Еліс, і мушу визнати, що він мав рацію. Ну, а тепер самі робіть висновки і не примушуйте мене вдаватися до якихось подробиць. Он там, у кутку, лежить моя пляшка з віскі, випита наполовину, а ось мій револьвер на килимі, вже розряджений. Мотузка, яку знайшли на трупі, лежала у мене в шухляді, і труп був викинутий із мого вікна. Вам нема чого пускати мені вслід нишпорок, аби простежити мою трагедію, вона не нова в цьому клятому світі. Я сам прирікаю себе на шибеницю, і, бачить Бог, цього цілком достатньо!

Інспектор зробив ледь вловимий знак, і його підлеглі оточили чоловіка-гору, готуючись відвести його непомітно. Але їм це не дуже вдалося через раптову появу патера Брауна, котрий несподівано переступив поріг, рухаючись по килиму навкарачки, немов здійснював якийсь блюзнірський обряд. Абсолютно байдужий до враження, яке його вчинок справив на оточуючих, він залишився в тій самій позиції, але обернув до них розумне кругле обличчя, схожий на веселу тваринку з людською головою.

– Кажу ж, – сказав він чемно, – це ні на що не годиться. Спочатку ви заявили, що не знайшли ніякої зброї. Тепер ми знаходимо її в надлишку: ось ніж, яким можна зарізати, ось мотузка, якою можна задушити, й ось револьвер, і врешті-решт стариган розбився, випавши з вікна. Такого ніяк не може бути. Це вже занадто.

І він струснув опущеною головою, немов баский кінь на пасовищі.

Інспектор Ґілдер розтулив рот, сповнений відчайдушної рішучості, але не встиг і слова вимовити, бо той кумедний чоловічок, котрий стояв на чотирьох, виголосив свої розлогі міркування:

– Й ось перед нами три немислимих обставини. Перша – це дірки в килимі, куди втрапили шість куль. З якого б це дива комусь захотілося стріляти в килим? П’яний дірявить голову ворогові, котрий над ним регоче. І він не шукає причини схопити його за ноги або атакувати його пантофлі. А тут ще й ця мотузка…

Відірвавшись від килима, патер Браун нарешті підняв руки, сунув їх у свої кишені, але все ще продовжував стояти на колінах.

– У якому ж неймовірному сп’янінні людина може закидати зашморг на чиюсь шию, а в результаті зачепити його на нозі? Та й у будь-якому випадку Ройс не був такий уже сильно п’яний, інакше він зараз спав би непробудним сном. Але найяскравіше свідчення тому, що сталося, – пляшка з віскі. Таким чином, алкоголік відчайдушно бився за пляшку, взяв гору, а потім шпурнув її в закуток, причому половину вилив, а до другої половини навіть не торкнувся. Переконаний, що жоден пияк такого не зробить.

Він незграбно встав на ноги і з неприхованим жалем сказав уявному вбивці, котрий обмовив себе:

– Мені дуже шкода, сер, але ця ваша версія напрочуд невдала.

– Панотче, – тихенько попросила Еліс Армстронґ священика з мольбою в очах, – чи могла б я побалакати з вами десь наодинці?

Почувши це благання, балакучий служитель Церкви пройшов через сходову клітку в іншу кімнату, але перш ніж він устиг розтулити вуста, дівчина озвалася сама, і в її голосі звучала несподівана гіркота.

– Ви розумний чоловік, – зауважила вона, – і ви хочете допомогти Патрику, я знаю. Але це дарма. Підґрунтя цієї справи геть кепське, і чим більше вам вдасться з’ясувати, тим більше буде доказів проти нещасного чоловіка, котрого я так сильно кохаю.

– Чому? – здивувався Браун, твердо дивлячись їй в обличчя.

– Та тому, – відповіла вона з такою ж твердістю, – що я на свої очі бачила, як він скоїв злочин.

– Атож! – незворушно сказав Браун. – І що ж він зробив?

– Я була тут, у цій кімнаті, – пояснила дівчина. – Обоє дверей були зачинені, аж раптом пролунав голос, якого я ще не чула в своєму житті, голос, більше схожий на ревіння. «Пекло! Пекло! Пекло!» – почулося кілька разів поспіль, а потім обоє дверей здригнулися від першого револьверного пострілу. Перш ніж я встигла розчахнути ці й ті двері, гримнули аж три постріли, а потім я побачила, що кімната повна диму і той револьвер у руці мого бідного Патрика також димить, і побачила, як він випустив ту останню страшну кулю. Потім він стрибнув на татка, котрий нажахано притиснувся до віконного одвірка, зчепився з ним і спробував задушити тою мотузкою, яку накинув йому на шию, але в боротьбі ця мотузка зісковзнула з плечей і впала до ніг. Потім вона захопила одну ногу, а Патрик, як божевільний, поволік кудись батечка. Я схопила з підлоги ніж, кинулася між ними, встигла перерізати мотузку й знепритомніла.

– Певна річ, – сказав патер Браун все з тією ж безпристрасною люб’язністю. – Дякую вам.

Панночка якось знітилася під тягарем важких спогадів, а священик спокійно пішов у сусідню кімнату, де залишалися тільки Ґілдер і Мертон із Патриком Ройсом, котрий закутий у кайданки сидів на кріслі. Патер Браун скромно зауважив інспекторові:

– Чи дозволите мені поговорити з арештантом у вашій присутності? І чи не можна на хвилинку звільнити його з цих нікчемних кайданків?

– Він напрочуд дужий, – сказав Мертон упівголоса. – Навіщо ви хочете зняти кайданки?

– Я хотів би, – смиренно сказав священик, – удостоїтися честі потиснути йому руку.

Обидва нишпорки здивовано втупилися в патера Брауна, а той продовжив:

– Сер, чи не розповісте їм, як усе було насправді?

Той, хто сидів на кріслі, похитав скуйовдженою головою, а священик нетерпляче обернувся.

– Тоді я розповім сам, – промовив він. – Людське життя дорожче за посмертну репутацію. Я маю намір врятувати живого, і нехай мертві ховають своїх мерців.⁴

Він підійшов до фатального вікна і, моргаючи, продовжував:

– Я вже казав, що в цьому випадку перед нами дуже багато зброї і всього лиш одна смерть. А тепер кажу, що все це не було використано як зброя і не призначалося для того, щоб заподіяти смерть. Ці жахливі знаряддя – зашморг, закривавлений ніж, розряджений револьвер, служили своєрідним милосердям. Їх використали аж ніяк не для того, щоб убити сера Аарона, а для того, щоб його врятувати.

– Врятувати! – повторив Ґілдер. – Але від чого?

– Від нього самого, – сказав патер Браун. – Він був божевільний і намагався накласти на себе руки.

– Як? – зойкнув Мертон, сповнений недовіри. – А насолода життям, яку він сповідував?

– Це жорстоке віросповідання, – сказав священик, визираючи у вікно. – Чому йому не давали поплакати, як плакали колись його предки? Найкращі його наміри не могли здійснитися, душа стала холодною, як лід, під веселою маскою ховався порожній розум безбожника. Нарешті, для того, щоб підтримати свою репутацію веселуна, він знову почав пити, хоча покинув цю справу вже дуже давно. Але в справжніх непитущих незнищенний жах перед алкоголізмом: така людина живе в прозрінні й очікуванні того психологічного пекла, від якого застерігав інших. Цей жах передчасно знищив бідолаху Армстронґа. Сьогодні вранці він опинився в нестерпному стані, сидів тут і кричав, що він у пеклі, таким божевільним голосом, що власна донька його не впізнала. Він шалено прагнув смерті і з рідкісною винахідливістю, властивою одержимим людям, розкидав навколо себе смерть в різних іпостасях: зашморг, револьвер свого товариша і ніж. Ройс випадково увійшов сюди і діяв негайно. Він жбурнув ніж на килим, схопив револьвер і, не маючи часу його розрядити, випустив всі кулі одна за одною прямо в підлогу. Аж тут самогубця побачив четверте обличчя смерті і метнувся до вікна. Спаситель зробив єдине, що залишалося, – кинувся за ним з мотузкою і спробував зв’язати його по руках і ногах. Тут і вбігла нещасна дівчинка і, не тямлячи, чому відбувається шарварок, спробувала звільнити батька. Спершу вона тільки різонула ножем по пальцях бідолаху Ройса, звідси і сліди крові на лезі. Ви, природно, помітили, що, коли він ударив лакея, кров на обличчі була, хоча не було ніякої рани? Перед тим, як втратити свідомість, бідолаха встигла перетяти мотузку і звільнити татка, але той вистрибнув ось у це вікно і подався у вічність.

Запала довга мовчанка, яку нарешті порушив брязкіт металу – це Ґілдер розчепив кайданки, які сковували Патрика Ройса, і зауважив:

– Гадаю, сер, вам слід було відразу сказати правду. Ви і ця юнка заслуговуєте на більше, ніж згадку в некролозі Армстронґа.

– Плювати я хотів на цей некролог! – брутально крикнув Ройс. – Хіба ви не розумієте – я мовчав, щоб приховати це від неї!

– Що приховати? – не зрозумів Мертон.

– Та те, що це вона вбила свого батька, бовдуре! – гаркнув Ройс. – Адже коли б не вона, він був би зараз живий. Якщо вона дізнається, то схибнеться від горя.

– Я так не думаю, – зауважив патер Браун, беручись за капелюха. – Мабуть, краще скажу їй сам. Навіть фатальні помилки не отруюють життя так, як гріхи. І в усілякому разі, мені здається, що надалі ви будете набагато щасливішими. А я зараз маю повернутися в школу для глухих.

Коли священик вийшов на галявину, де трава хилиталася від вітру, його покликав якийсь знайомець із Гайґейта:

– Тільки-но приїхав слідчий. Зараз почнеться дізнання.

– Я маю повернутися в школу, – сказав патер Браун. – На жаль, мені не до того, та я й не можу бути присутнім при дізнанні.

Таємниця саду

Арістид Валантен, начальник паризької поліції, спізнювався додому до обіду, а гості вже прибували без нього. Їх люб’язно зустрічав довірений слуга Валантена – Іван, стариган зі шрамом на обличчі, майже такого ж сірого, як його сиві вуса. Він завжди сидів за столом у холі, обвішаному зброєю. Будинок Валантена був, мабуть, не менш своєрідний і знаменитий, ніж його господар. Це був старовинний особняк із високими стінами та тополями над самою Сеною, збудований дивно, хоча ця дивовижа і була зручна для поліціянтів – ніхто не міг проникнути туди, минаючи головний вхід, де постійно чергував Іван зі своїм арсеналом. До будинку примикав великий і доглянутий сад, туди вело безліч дверей. А від зовнішнього світу його відгороджували високі, неприступні стіни, засаджені по гребеню колючками. Такий сад дуже пасував людині, убити котру присягалася не одна сотня злочинців.

Як пояснював Іван, його господар телефонував, що затримається хвилин на десять. Зараз Валантен займався приготуваннями до страт та інших огидних справ. Він завжди ретельно виконував ці обов’язки, хоча вони і були йому глибоко неприємні. Жорстокість, із якою він розшукував злочинців, завжди змінювалася у нього поблажливістю, коли доходило до кари. Оскільки він був найфаховішим у Франції, та й у всій Європі майстром детективних методів, його величезний вплив відігравав доброчинну роль, коли мова йшла про пом’якшення вироків і полегшення тюремних порядків. Він належав до числа великих вільнодумців-гуманістів, якими славетна Франція, а дорікнути їм можна хіба лише в тому, що їхні милосердя більші, ніж сама справедливість.

Валантен приїхав у чорному фраку з червоною розеткою (в поєднанні з темною бородою, пронизаною першими сивими нитками, вона надавала йому дуже елегантного вигляду) і пройшов прямо в свій кабінет, звідки двері провадили на садову галявину.

Двері ці були відчинені, і Валантен, ретельно зачинивши свій саквояж у службовому сейфі, постояв кілька хвилин біля них. Яскравий місяць боровся зі стрімко летючими, рваними, клубистими хмарами (недавно пройшла гроза), і Валантен дивився на небо із сумом, не властивим людям суто наукового штибу. Можливо, однак, що такі люди можуть передчувати найфатальніші події свого життя. Як би там не було, він швидко впорався зі своїми потаємними переживаннями, бо знав, що запізнюється і гості вже прибувають.

Утім, увійшовши до вітальні, він одразу ж переконався, що головного гостя наразі немає. Зате були всі інші стовпи маленького товариства. Був англійський посол лорд Ґелловей, дратівливий стариган із темним, схожим на зморщене яблуко обличчям та блакитною стрічкою ордена Підв’язки.

Була леді Ґелловей, худа жінка зі сріблястою головою і нервовим, гордовитим обличчям. Була їхня донька, леді Маргарет Ґрем, дівчина з блідим обличчям ельфа і волоссям кольору міді. Були герцогиня Мон-сен-Мішель, чорноока та пишна, і дві її доньки, також чорноокі та гладкі. Був доктор Сімон, типовий французький учений, в окулярах і з гострою каштановою борідкою. Чоло його прорізали паралельні зморшки – розплата за зарозумілість, бо утворюються вони від звички піднімати брови.

Був патер Браун із Кобгола в графстві Ессекс, Валантен недавно познайомився з ним в Англії. Побачив він, можливо, з дещо більшим інтересом високого молодика у військовій формі, котрий вклонився Ґелловеям, котрі зустріли його не дуже привітно, і тепер попрямував до нього.

Це був О’Браєн, майор французького Іноземного леґіону – худий, дещо пихатий жевжик, гладко поголений, темноволосий і блакитноокий, і – що природно для славетного підрозділу, відомого блискучими перемогами, – одночасно і зухвалий, і меланхолійний на вигляд. Ірландський дворянин, він був із дитинства знайомий із родиною Ґелловеїв, особливо з Маргарет Ґрем. Вітчизну він покинув після якоїсь історії з боргами і тепер демонстрував зневагу до англійського етикету, хизуючись форменою шаблею та шпорами. На його уклін леді і лорд Ґелловеї відповіли стриманим кивком, а леді Маргарет відвела погляд.

Однак і самі ці люди, й їхні стосунки не надто зачіпали Валантена. У будь-якому разі, не заради них він влаштував урочистий обід. З особливим нетерпінням він чекав всесвітньо відомого чоловіка, з котрим потоваришував під час однієї зі своїх тріумфальних поїздок до Сполучених Штатів.

Це був Джуліус К. Брейн, мультимільйонер, чиї колосальні, часом приголомшливі пожертви на користь дрібних релігійних громад стільки разів давали привід для легкої дотепності і ще легшого славослів’я американським і англійським газетярам.

Ніхто до ладу не розумів, атеїст Брейн, мормон чи прихильник християнської науки – він готовий був наповнити дзвінкою монетою будь-яку посудину, аби вона була новою. Між іншим, він чекав, чи не з’явиться, нарешті, в Америці свій Шекспір – чекав, так само терпляче, як і марно. Він захоплювався Волтом Вітменом, але вважав, що Люк Теннер із міста Парижа в Пенсильванії прогресивніший за нього. Йому подобалося все, що здавалося прогресивним. Таким він вважав і Валантена, і помилявся.

Поява Джуліуса Брейна була грізною і гамірною, як дзвін обіднього гонга. У багатія була рідкісна властивість – його присутність помічали не менше, ніж його відсутність. Це був дуже великий чоловік, огрядний і високий, одягнений у фрак, суцільну чорноту якого не порушували навіть ланцюжок годинника або перстень. Сиве волосся було гладко зачесане назад, як у німця. Червоне обличчя, сердите і простодушне, було б просто дитячим, якби не один-єдиний темний пучок під нижньою губою, в якому було щось театральне і навіть мефістофельське. Втім, у вітальні недовго розглядали знаменитого американця. Запізнення вже порушило хід вечора, і леді Ґелловей, підхопивши його під руку, потягла без зволікання в їдальню.

Подружжя Ґелловеїв на все дивилися по-доброму та поблажливо, але й у них був привід для занепокоєння. Лорду дуже не хотілося, щоб донька балакала з тим пройдисвітом О’Браєном. Проте вона цілком пристойно пройшла в їдальню в товаристві доктора Сімона. І все ж лордові було неспокійно, він поводився майже грубо. Під час обіду він ще якось зберігав дипломатичну гідність. Але коли настала черга сигар і троє молодших чоловіків – доктор Сімон, патер Браун і ненависний О’Браєн, вигнанець у чужинському однострої, – кудись зникли, чи то потеревенити з дамами, чи то покурити в оранжереї, британський дипломат цілком втратив дипломатичні умовності.

Йому не давала спокою думка, що негідник О’Браєн, можливо, десь щось нашіптує Маргарет. Його, лорда Ґелловея, залишили пити каву в компанії Брейна, схибленого янкі, котрий вірить у всіх богів, і Валантена, сухаря-француза, котрий ні у що не вірить! Нехай би вже сперечалися між собою, скільки влізе, але у нього з ними немає нічого спільного. Через якийсь час, коли прогресивні суперечки зайшли в глухий кут, лорд піднявся і вирушив шукати вітальню. Він блукав довгими коридорами хвилин шість, а то й вісім, поки не почув нарешті повчальний тенорок доктора, потім нудний голос священика, а після нього – запальний сміх. Ось і вони, подумав шляхтич і вилаявся про себе, вони теж сперечаються про науку та релігію… Але, відчинивши двері до вітальні, він зауважив одне: там не було майора О’Браєна і леді Маргарет.

Нетерпляче вискочивши з вітальні, як перед тим із їдальні, він знову затупотів по коридорах. Прагнення захистити доньку від ірландсько-алжирського авантюриста кидало його в шал. Дорогою в задню частину будинку, де містився кабінет Валантена, він, на свій подив, побачив доньку, котра пробігла повз нього з презирливою гримаскою на блідому обличчі. Нова загадка! Якщо вона була зараз із О’Браєном, куди ж подівся він сам? Якщо ні, то де ж була вона? Піддавшись владі ревнивої старечої підозрілості, він волочився навмання неосвітленими коридорами і врешті-решт надибав на призначений для прислуги вихід у сад. Кривий ятаган місяця роздер і розкидав останні шматки хмар. Сріблясте світло осяяло всі куточки саду. Через галявину, до входу в кабінет, широкими кроками рухався високий чоловік у синьому. Відблиск місяця на нашивки викрив у ньому майора О’Браєна.

Він увійшов в оселю, залишивши лорда Ґелловея розлюченим і розгубленим водночас. Синьо-сріблястий сад, схожий на сцену театру, дражнив його крихкою чарівністю, нестерпною для брутальної владності. Сила та грація ірландця дратували його, ніби він – не батько Маргарет, а суперник офіцера. Місячне світло вводило його в шал. Його наче заманили якимось чаклунством у сад трубадурів, у казкову країну Ватто,⁵ і, щоб потоком слів розвіяти дурман, він енергійно рушив услід ворога. Він спіткнувся об дерево, або об камінь у траві і нахилився, спершу роздратовано, а потім із зацікавленням. Через мить місяць і високі тополі стали свідками вражаючого видовища: літній англійський дипломат утікав щодуху з відчайдушними зойками. На хрипкі крики в дверях кабінету з’явилося бліде обличчя доктора Сімона – відблиск на скельцях окулярів, стривожена брова. Він і почув перші слова.

– У саду труп… весь у крові! – заволав лорд. О’Браєн зовсім звіявся з його голови.

– Треба негайно повідомити Валантену, – запропонував лікар, коли Ґелловей плутано розповів йому про все, що зважився розгледіти. – Добре, що він ще тут.

При цих словах до кімнати зайшов, зацікавившись галасом, сам знаменитий детектив. Було майже кумедно спостерігати, як він змінився на краще. Спершу нишпорка турбувався як господар і джентльмен, що стало погано комусь із гостей або слуг. Коли ж йому розповіли про страшну знахідку, він з усією притаманною йому врівноваженістю миттєво перетворився в енергійного й авторитетного експерта, оскільки така подія була вже його професійною справою.

– Дуже дивно, джентльмени, – зауважив він, коли вони поспішили на пошуки тіла, – я об’їздив весь світ, розслідуючи злочини, а тепер хтось господарює у мене в саду. Однак, де ж той труп?

Вони насилу перетнули галявину – від річки здіймався легкий туман. Але за допомогою Ґелловея, котрий ще не встиг оговтатися, відшукали таки у високій траві мертве тіло. Це був труп дуже високого та широкоплечого чоловіка. Нещасний лежав долілиць, і вони побачили могутні плечі, чорний фрак і велику голову, зовсім голомозу, якщо не брати до уваги кількох пасом темного волосся, що прилипли до черепа, наче мокрі водорості. З-під обличчя, що уткнулося в землю, повзла червона змійка крові.

– Ну, що ж, – якось дивно вимовив Сімон, – в усякому разі, це не хтось із гостей.

– Огляньте його, лікарю, – кинув Валантен досить різко, – можливо, він ще живий.

Медик нахилився над тілом.

– Він ще не охолов, але, боюся, вже мертвий, – відповів той. – Допоможіть мені його підняти.

Присутні обережно підняли мертвого на дюйм від землі, й одразу ж усі сумніви були розсіяні найжахливішим чином: голова відвалилася від тіла. Той, хто перерізав невідомому горло, зумів перетяти і шию.

Це вразило навіть Валантена. «Вбивця сильний, як горила», – пробурмотів він.

Не без тремтіння, хоча він був звичний до анатомування трупів, доктор Сімон підняв мертву голову. На шиї та підборідді виднілися порізи, але обличчя залишилося загалом неушкодженим. Грубе, жовте, порите западинами, з орлиним носом і важкими повіками – це було обличчя жорстокого римського імператора або, може, китайського мандарина. Всі присутні дивилися на нього в повному здивуванні. Ніщо більше не привернуло їхню увагу, хіба тільки те, що, коли тіло підняли, в темряві забіліла сорочка і на ній зачервоніла кров. Убитий, як сказав доктор Сімон, справді не належав до їхньої компанії, але, можливо, він мав намір приєднатися до неї, бо був явно одягнений для такої нагоди.

Валантен опустився на коліна і з якнайбільшою професійною ретельністю досліджував траву та землю навколо тіла. Його приклад, хоча і не так спритно, наслідував лікар, а також – зовсім уже мляво – і англійський шляхтич. Їхні пошуки результатів не дали, якщо не брати до уваги зламані або пообривані галузки, які Валантен підняв і, побіжно оглянувши, відкинув геть.

– Атож, – похмуро промовив він, – купка гіляччя і зовсім стороння людина з відрубаною головою. Більше нічого.

Зависла нервова тиша, і тут Ґелловей остаточно втратив самовладання і раптом пронизливо зойкнув:

– Хто це там? Ген там, біля паркану!

У світлі місяця туманною поволокою до них нерішуче наблизився чоловічок із незграбно великою головою. Його можна було б сприйняти як гобліна, але він виявився нешкідливим священиком, котрого вони залишили у вітальні.

– Я зауважив, – лагідно промовив він, – що в садочок немає ні хвіртки, ні воріт…

Валантен роздратовано насупив чорні брови, як завжди при вигляді сутани. Але він був справедливий, тому погодився.

– Авжеж, маєте рацію, – сказав він. – Перш, ніж ми з’ясуємо, що це за вбивство, доведеться встановити, як він тут опинився. А тепер, панове, ось що. Якщо дивитися без огляду на мою посаду і статус, то погодимося, що декотрих високопоставлених осіб цілком можна і не вмішувати. Серед нас є жінки й іноземний посол. Оскільки нам доводиться констатувати злочин, доведеться і розслідувати його відповідним чином. Але поки що я можу чинити на власний розсуд. Я – начальник поліції, особа настільки офіційна, що можу діяти приватно. Сподіваюся, що очищу від підозри всіх гостей до єдиного, перш ніж викликати своїх співробітників. Панове, під ваше чесне слово прошу вас не залишати будинок до завтрашнього полудня, спальні є для всіх. Сімоне, ви, мабуть, знаєте, де знайти мого слугу Івана. Я довіряю йому в усьому. Передайте, щоб він залишив на своєму місці когось із слуг і зараз же йшов сюди. Лорде Ґелловей, ніхто не зможе краще за вас повідомити всіх леді так, аби не виникла паніка. Їм також не можна буде поїхати. Ми з патером Брауном залишимося біля тіла.

Коли в Валантені промовляв командирський дух, йому корилися, як бойовій сурмі. Доктор Сімон подався у вестибюль і надіслав Івана – приватного детектива на службі у детектива державного. Ґелловей пройшов у вітальню і зумів повідомити про трагічні події так делікатно, що на той час, коли всі зібралися там, пані встигли і вжахнутися, і заспокоїтися. Тим часом вірний служитель Церкви і правовірний безбожник застигли в головах і в ногах трупа, немов скульптури, що уособлюють дві філософії смерті.

З будинку, як гарматне ядро, вилетів Іван, довірений слуга зі шрамом і вусами, і кинувся через галявину до свого господаря. Його сіра фізія так і сяяла від того, що в будинку розігрується кримінальний роман, і було щось відразливе в тому пожвавленні, з яким він спитав, чи не можна оглянути останки.

– Що ж, погляньте, якщо бажаєте, – сказав Валантен, – тільки покваптеся. Нам треба піти в будинок і дещо з’ясувати.

Іван підняв мертву голову і мало не впустив її.

– Господи! – роззявивши рота, видихнув він. – Та це ж… ні, не може бути! Ви знаєте, хто це?

– Ні, – байдуже відповів Валантен. – Але досить, нам час.

Удвох вони внесли тіло в кабінет, поклали його на тапчан і пішли до вітальні.

Детектив сів за письмовий стіл неквапливо і навіть наче нерішуче, але погляд його був твердий, як у головуючого судді. Він щось швидко занотував на аркуші паперу, що лежав перед ним, а потім коротко спитав:

– Чи всі зібралися?

– Бракує пана Брейна, – відповіла, озирнувшись, герцогиня Мон-сен-Мішель.

– Так-так, – різким, хрипким голосом додав лорд Ґелловей, – і ще, зауважте, немає пана Ніла О’Браєна. А я бачив його в саду, коли труп був ще теплий.

– Іване, – наказав Валантен, – підіть і приведіть майора О’Браєна і пана Брейна. Пан Брейн, мабуть, сидить із сигарою в їдальні. А майор, гадаю, зараз вештається по оранжереї, хоча я не впевнений.

Його вірний зброєносець кинувся виконувати наказ, а Валантен продовжував тим самим, по-військовому скупим і рішучим тоном:

– Усі присутні знають, що в саду знайшли труп із відтятою головою. Докторе Сімон, ви оглядали його. Як гадаєте, чи повинен вбивця бути таким дужим? Чи, можливо, досить мати дуже гострий ніж?

– Я б сказав, – відповів лікар, зовсім блідий, – що цього взагалі не можна зробити ножем.

– Тоді чи не знаєте в такому випадку, – продовжував Валантен, – яким знаряддям це можна зробити?

– Із сучасних, вважаю, ніяким, – сказав медик, болісно вигинаючи брови. – Шию і так просто не перерубати, а тут ще й зріз дуже гладкий, ніби діяли алебардою, чи старовинною сокирою ката, або ж дворучним мечем.

– Рани Божі! – істерично зойкнула герцогиня. – Ну звідки ж тут дворучні мечі?

Валантен, як і раніше, не відривався від папірця, що лежав перед ним.

– Скажіть, – спитав він, продовжуючи квапливо записувати, – а чи не можна це зробити довгою шаблею французьких кавалеристів?

У двері неголосно постукали, й у всіх у кімнаті захолола кров, немов від стукоту в «Макбеті». І посеред мертвої тиші доктор Сімон насилу вимовив:

– Шаблею, мабуть, так.

– Дякую вам, – сказав Валантен. – Увійдіть, Іване!

Той відчинив двері і доповів про прихід майора Ніла О’Браєна. Слуга виявив його, коли той знову вештався по саду. Вигляд в офіцера був засмучений і роздратований.

– Що вам від мене треба? – обурився він.

– Сідайте, будь ласка, – спокійно і люб’язно попросив Валантен. – А чому ви без шаблі? Де вона?

– Залишив у бібліотеці на столі, – пояснив О’Браєн, у котрого від розгублення став помітнішим ірландський акцент. – Вона мені набридла і…

– Іване, – сказав Валантен, – будь ласка, підіть і принесіть із бібліотеки шаблю майора.

Коли лакей зник, він продовжив:

– Лорд Ґелловей стверджує, що бачив, як ви увійшли із саду в будинок, а відразу після цього там виявили труп. Що ви робили в саду?

Майор упав на крісло.

– Ох, – вигукнув він уже зовсім по-ірландськи, – милувався на місяць! Спілкувався з природою, нічого більше.

На якийсь час повисла важка тиша, а потім знову пролунав той же звичайний і моторошний стукіт у двері. Повернувся Іван, він приніс порожні сталеві піхви.

– Це все, що я знайшов, – повідомив він.

– Покладіть на стіл, – не піднімаючи голови, звелів Валантен.