Kitabı oku: «Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown», sayfa 5

Убивство нашвидкуруч

Ця загадкова історія трапилася в містечку на узбережжі Сассекса, де біля самого моря в оточенні садів стоїть готель «Травневе деревце і гірлянда». Жителі містечка добре пам’ятають, як одного яскравого сонячного дня в тихий готель зайшли дві дуже цікаві особи.

Не запам’ятати їх було б дуже дивно. Один із них, смаглявий незнайомець із чорною бородою, носив виблискуючий на сонці зелений тюрбан. Інший, на думку багатьох, виглядав ще цікавіше: руді вуса, майже левова грива, чорний м’який капелюх, з тих, що носять священики. Цього чоловіка в містечку знали, він частенько з’являвся на узбережжі і читав там проповіді або, розмахуючи дерев’яною батутою, диригував оркестром Надії. Але щоб він раніше хоча б раз заходив у бар при готелі – такого місцеві жителі ще ніколи не бачили. Втім, поява цих дивних панів – не початок нашої історії. Щоб розплутати всі хитрі викрутаси, краще звернутися до самого початку.

За півгодини до появи помітних гостей у готель зазирнули двійко нічим не примітних гостей. Перший, кремезний симпатичний чоловік, тримався так, аби за можливості не привертати до себе нічиєї уваги. Але якщо хтось пильніше придивився б до його взуття, то безпомилково визначив би, що перед ним стоїть інспектор поліції у цивільному, в своїй буденній одежі. Його супутник, сіренький чоловічок, також не вирізнявся особливим потягом до моди – на ньому був костюм священика. Однак цей слуга Божий проповідей на березі не читав.

Супутники пройшли через хол і опинилися в просторій кімнаті для курців, де розташовувався бар. Хто б міг подумати, що звичайні відвідини бару можуть обернутися трагедією, якій того дня судилося розігратися на очах супутників? Варто сказати, що в той час у респектабельному готелі під назвою «Травневе деревце і гірлянда» відбувався ремонт. За словами господаря, його «оновлювали», але, на думку постійних клієнтів, його не оновлювали, а переробляли «під горіх». Так висловився пан Реґлі, підстаркуватий джентльмен, відомий на всю околицю своєю сварливістю і примхливістю. Він за звичкою заходив у бар, замовляв шеррі-бренді, сідав у куточку і брався шпетити всіх і все.

Ремонт йшов, як годиться, і скоро від звичного оформлення англійського готелю не залишилося і сліду. Метр за метром, кімната за кімнатою, готель набував схожості з пишним палацом левантійського лихваря з американського кінофільму.

Поки що єдиним приміщенням, де роботи вже закінчилися і відвідувачі могли розташуватися по-людськи, була та сама зала, в яку й зайшли візитери. Колись це приміщення мало горду назву «Наливайка», тепер же його загадково іменували «Світський салон». Зала була оздоблена на азійський манір. Кожен предмет інтер’єру надавав їй схожості зі східним Диваном. Зникли розвішані по стінах рушниці, гравюри зі сценами полювання й опудала риб у скляних скриньках. Їхнє місце зайняли строкаті східні тканини з глибокими складками, вигадливі ножі, кинджали й ятагани. Здавалося, господар заздалегідь приготувався до появи джентльмена в тюрбані. Насправді ж зала зовсім не призначалася для прийому якихось почесних гостей. Просто інші вподобані відвідувачами куточки готелю ремонтувалися, і для них була відведена лише ця зала, чиста й ошатна.

Вочевидь, ремонт додавав господареві та його помічникам купу клопотів, і займатися відвідувачами їм було ніколи. Скільки не чекали наші супутники в порожньому барі, до них так ніхто і не підійшов.

Інспектор утратив терпець, почав дзвонити в дзвіночок і стукати по стійці. Священик же спокійнісінько всівся на ослінчик і всім своїм виглядом показував, що поспішати йому нема куди. Озирнувшись, поліціянт помітив, що пухке обличчя священика стало непроникним (цей вислів був знайомий інспектору), а очі з-під круглих очей розглядають прикраси на стінах.

– Гріш ціна господареві, котрий відвідувачів за ніщо має, – зітхнув інспектор Ґрінвуд і відійшов від стійки. – В усьому готелі ніде присісти: усюди драбини і свіжа побілка. А тут – хоч би хто пива подав. Про що це ви задумалися?

Священик протер окуляри:

– Так, дрібниці. Моїм думкам також гріш ціна. Бо мені чомусь спало на думку, що тут дуже легко вчинити вбивство.

– Ну, в такій справі вам і карти в руки, – добродушно зауважив інспектор. – Будь-який поліціянт спить і бачить, щоб йому хоч одне вбивство дісталося розслідувати, а ви, патере Браун, що стосується вбивств, людина досвідчена. Але чому ви вирішили, що саме тут… Ах, ось чому. Ви побачили турецькі кинджали. Та що там кинджали. Вбити можна чим завгодно. У будь-якій кухні знарядь вбивства не менше: ніж, кочерга… Знайти знаряддя – ще не найважче.

Патер Браун прокинувся від своєї неуважності, зібрався з думками і кивнув.

– Здійснити вбивство – зовсім неважко, – міркував інспектор Ґрінвуд. – Якщо мені заманеться вбити вас умить, зробити це дуже просто. І вже точно простіше, ніж отримати кухоль пива в цьому проклятому барі. Набагато важче вбити і не попастися на вбивстві. Біда в тому, що вбивці – народ сором’язливий: їм ніяково зізнаватися в скоєному, безглузда скромність не дозволяє похвалитися своєю роботою. Вони будь-що-будь прагнуть зберегти своє авторство в таємниці. Тому навіть в залі, де повним-повнісінько ножів і кинджалів, вбивця діятиме обережно. Інакше всі крамниці, де торгують ножами, були б завалені трупами. З цього випливає, що є вбивства такого типу, яким нам нізащо не запобігти. А нашого бідного поліціянта якраз і звинувачують за те, що ми не можемо їм запобігти. Якщо божевільний задумає вбити короля чи президента, ми безсилі. Не можна ж навіки вічні заховати короля у вугільний підвал, а президента возити в сталевій скрині. Той, хто не посоромиться прославитися вбивцею, все одно зуміє їх вколошкати. У цьому сенсі божевільний схожий на мученика, вони обоє – не від світу цього. Справжній фанатик здатен убити кого тільки йому заманеться.

Не встиг священик у відповідь і рота розкрити, як у залу ввалилася ватага комівояжерів, жвава, як зграя дельфінів. Один із них, дужий сяючий чолов’яга з великою сяючою шпилькою в краватці, ошелешив залу гучним басом. На господаря готелю цей бас подіяв, як свист на собаку: він миттю з’явився і кинувся до гіганта, виявивши спритність, якої так і не вдалося домогтися від нього поліціянту в цивільному.

– Даруйте, пане Джукс, – стелився господар, посміхаючись і струшуючи кучерявим чубом. – У нас нині справ по горло, а рук бракує. Доводиться за всім наглядати самому.

Пан Джукс, величний галасун, наказав принести всім, у тому числі і догідливому господареві, по скляночці. Сам він був комівояжером вельми поважної фірми, що торгує алкоголем, і, вочевидь, вважав, що в таких закладах всі мають танцювати під його дудку.

Гучним голосом він почав повчати господаря, як треба вести справи. Товариші пана Джукса слухали його з пошаною. Поліціянт і священик сіли на низьку лаву біля столика віддалік і спостерігали, що відбувається, поки не настав момент, коли інспектору довелося рішуче втрутитися.

Пан Джукс все просторікував, а в барі з’явилися вже знайомі нам прибульці – дивовижного вигляду азіат у зеленому тюрбані та священик неоконформістської церкви, котрий примудрявся виглядати ще дивніше. З’явилися немов якісь злі духи, провісники біди. Їхня зловісна поява не залишилася непоміченою, її могли засвідчити і мовчазний, але меткий хлопчина, котрий дуже довго підмітав сходинки перед готелем (від зайвого завзяття він не страждав), і гладкий смаглявий бармен, і навіть сам медоточивий господар, зайнятий у цю мить балачкою.

Скептики не вгледіли б у цій появі жодної містики. Одягнений за священицькою модою пан із лев’ячою гривою був не хто інший, як преподобний Девід Прайс-Джонс, особа відома. Він проповідував не тільки на узбережжі, а звертав проповідь до всього світу, і девізом його було: «За заборону міцних напоїв та очищення британців на нашій землі та за кордоном!» Оратор він був чудовий і діяв досить уміло. Одного разу йому спало на думку, до якої давно б дійшли поборники тверезості: якщо викорінення пияцтва – справа чудова, то й не гріх віддати належне пророку, котрий чи не першим оголосив війну клятому зіллю. Пан Прайс-Джонс листувався з найвизначнішими мусульманськими лідерами і врешті-решт схилив одного з них приїхати в Англію і почитати лекції про заборону алкоголю в Ісламі. (Ім’я мусульманина було Акбар, з додаванням безлічі неперекладних імен, які означали імена Аллаха.) Обидва непитущих ніколи раніше не бували в громадському барі, але потрапили туди завдяки випадку: зазирнули в добропорядну чайну кімнату, але їх перепровадили в перероблену залу. І все обійшлося б гладко, якби великому адепту тверезості по простоті душевній не заманулося підійти до стійки і попросити склянку молока.

Комівояжери застогнали. Люди вони доброзичливі, але це вже було занадто. «П’яний проспиться, а дурень – ніколи», «То приведіть йому корову», – почувся глузливий шепіт. Чудовий же пан Джукс, котрого власний успіх і коштовна шпилька в краватці зобов’язували відпускати жарти з перчиком, став обмахуватися, ніби ось-ось знепритомніє, і заволав:

– Що це зі мною роблять, а? Адже ж знають, що я людина слабка, здоров’я маю крихке. Мені лікар велів нерви берегти. Знають, а пхаються мені на очі і з невинним виглядом із винної склянки хлищуть молоко!

Преподобний Девід Прайс-Джонс уже звик осаджувати грішників на своїх проповідях. Тому й зараз він почав умовляти і дорікати, не збагнувши, що в такий веселій компанії проповідям не місце. Мусульманин же, прихильник утримання, вважав за краще утриматися і від промов, від чого його гідність тільки виграла. Можна сказати, що мусульманство в його особі здобуло мовчазну перемогу: азіат куди більше був схожий на справжнього джентльмена, ніж англійці-комівояжери, і його аристократична стриманість починала їх дратувати. А коли пан Прайс-Джонс похвалив цю стриманість, вони і зовсім розлютилися.

– Скажіть мені, – репетував проповідник, роблячи широкий ораторський жест, – чому наш східний друг здатен подати нам, християнам, приклад справжнього християнського смирення? Чому навіть у негідному місці, де киплять ворожнеча і буйство, він демонструє взірець справжнього християнського милосердя, істинної чемності, реального благородства? Та тому, що хоча між нашими віровченнями й існують певні розбіжності, він приїхав із країв, де нечестиві рослини – хміль і виноградна лоза – ніколи не оскверняли…

І тут, у розпал сварки, з’явився найзавзятіший заводій у всій окрузі – червонопикий, сивочолий Джон Реґлі. Зсунувши старомодного циліндра на потилицю, потрясаючи ціпком, як кийком, він вторгся в бар, як військо на ворожу територію.

Джон Реґлі прославився, як дивак. Він належав до тієї плеяди диваків, котрі закидають редакції газет листами, але газети їх не друкують, і автори видають їх власним коштом у вигляді брошур, переповнених обуренням і помилками. Читачі зазвичай відправляють такі брошури прямісінько в кошик для паперів. Джон Реґлі сварився то з поміщиками-консерваторами, то з радикалами з муніципалітетів, терпіти не міг банкірів і вічно чіплявся до якості товарів у крамницях, або в барах при готелях. Але сварка його плекалася не на порожньому місці: життя і звичаї графства були знайомі йому до тонкощів, до того ж його вирізняла рідкісна спостережливість. Навіть пан Віллз, власник готелю, тримався з ним люб’язно, бо розумів, що джентльменам такі примхи можна вибачати. Ні, він не запобігав перед ним, як перед поважним балакуном Джуксом, від котрого все ж залежали його прибутки. Просто він намагався не перечити старому буркотуну, бо боявся його гострого язика.

Побачивши Джона Реґлі, господар висунувся з-за стійки і вкрадливо спитав:

– Вам, пане, як зазвичай?

– Звісно, – пирхнув пан Реґлі і ляснув циліндром об стійку. – Інше пійло в цьому закладі і слова доброго не варте. Часом мені здається, що якщо в Англії й залишилося щось англійське, то це хіба що шеррі-бренді. Воно хоч вишнею пахне. А де ви нині знайдете пиво, яке пахне хмелем? Або сидр із запахом яблук? Або вино, яке хоч трохи нагадує виноград? У всіх шинках поять чортзна-чим. В іншій країні через такі шахрайства давно б сталася революція. А я вже знаю, як нас дурять. Дайте час – і я викрию всіх цих шахраїв. Люд аж зойкне. Я доб’юся, щоб нас перестали труїти кепським вином, і тоді…

Обачність, яку преподобний Девід Прайс-Джонс цінував понад усе, знову дала збій. Він необачно надумав схилити пана Реґлі на свій бік, перейшовши від розмови про погані вина до твердження, що саме вино гріховне. Він знову поставив у приклад свого статечного товариша: до чого, мовляв, грубі звичаї англійців перед східними порядками. І що вже зовсім було не розумно, він завів мову про те, «що християнству не гріх перейняти дещо в інших релігій, і при цьому згадав Магомета». Тут вже й грянув грім.

– Хай йому грець! – заревів пан Реґлі, котрий нічого від інших релігій переймати наміру не мав. – Отже, по-вашому, англієць не має права випити англійської пива? І все тільки тому, що в якийсь клятій пустелі якийсь паршивий Магомет заборонив пити вино?

Тієї ж миті інспектор одним стрибком опинився посеред зали. І дуже слушно – адже дивовижна зміна відбулася в поведінці цього східного джентльмена, котрий досі стояв зовсім незворушний, із стійкими та блискучими очима. У нападі християнського милосердя і чемності він, як тигр, підскочив до стіни, зірвав важкий кинджал і метнув його, наче камінь із пращі. Кинджал встромився в стіну трохи вище від вуха пана Реґлі. Без сумніву, якби інспектор Ґрінвуд не підоспів вчасно, і не смикнув мусульманина за руку, кинджал неодмінно вцілив би в старигана.

Патер Браун залишився сидіти, як сидів. Він скосив очі, і на губах його заграла ледь помітна посмішка, ніби він розгледів у цому спалаху щось таке, що від усіх присутніх раніше було приховане.

Подальші події під силу втямити лише тому, хто взагалі здатен осягнути людей на кшталт Джона Реґлі. Старий схопився і вибухнув гомеричним реготом, буцімто хтось відпустив дуже дотепний жарт. Куди й поділися вся сварка та роздратування! Запеклий пияк тепер споглядав на завзятого непитущого, котрий мало його не вбив, з напрочуд неприхованою симпатією.

– От трясця! – вигукнув він. – Уперше за двадцять років зустрічаю справжнього чоловіка!

– Маєте намір заявити в поліцію? – невпевнено запитав інспектор.

– У поліцію? Ще чого! Якби він не був непитущим, я б його ще й скляночкою пригостив. Так мені й треба, не варто було ображати його релігію. Куди вам, балакунам, до цього відчайдуха! Ви б не наважилися підняти руку на того, хто зачепить вашу віру. Та нехай би вже лише віра – до неї вам байдуже, але ж ви і за пиво своє не заступились!

– Раз уже він назвав нас балакунами, отже, мир і спокій відновлені, – шепнув патер Браун інспектору. – А мусульманин метнув кинджал аж ніяк не за адресою. Йому б краще потрапити у проповідника тверезості. Адже це він заварив усю кашу.

Тим часом господар навів лад у кімнаті, відведеній для комівояжерів, і компанія стала перебиратися туди.

Офіціант знову наповнив склянки, поставив на тацю і пішов за гостями. Затримавшись біля шинквасу, патер Браун уважно оглянув усі склянки, що залишилися: з однієї преподобний Девід Прайс-Джонс пив злощасне молоко, інший пах віскі. Священик озирнувся і побачив, що два диваки, шалений англієць і шалений мусульманин, прощаються один із одним. Пан Реґлі тішився новим приятелем. Зловісний на вигляд мусульманин і далі був стриманий, але знаками дав зрозуміти, що на старигана не ображається. Здавалося, лихо всіх обминуло.

Потім патерові Брауну ще довелося згадати дружнє прощання колишніх супротивників. Сталося це наступного ранку, коли священик, котрому належалося йти на службу в тутешню церкву, спустився зі своєї кімнати і, прямуючи до виходу, зазирнув у довгу залу, оздоблену в химерному східному стилі. По залі розлився білястий ранковий серпанок, кожен предмет обстановки було видно з усією виразністю, і так само чітко було видно труп Джона Реґлі. Скуйовджений, скоцюрблений дідуган лежав у кутку, а з грудей його стирчав ніж із важким руків’ям.

У готелі ще спали. Намагаючись уникати галасу, патер Браун піднявся в кімнату інспектора Ґрінвуда, і скоро обидва приятелі мовчазно стояли біля трупа.

– Не будемо поспішати з висновками, – вимовив нарешті поліціянт, – але і заплющувати очі на очевидне також не можна. Треба ж: ще вчора я казав саме про такі злочини. Пам’ятаєте нашу вчорашню розмову?

– Так-так, певна річ, – неуважно кивнув священик.

– Я тоді мав на увазі, що вбивству, яке задумав релігійний фанатик, запобігти неможливо. Адже цей азіат, мабуть, вважає, що, якби йому на шибеницю, то й бути відразу в раю: він же заступився за честь пророка.

– Та ніби все й так. Ви правильно розсудили, що тільки у нашого приятеля-мусульманина був привід кинутися з ножем на старого джентльмена. Іншим воно начебто ні до чого. Але, мені здається… – патер Браун зам’явся, кругле обличчя його стало непроникним.

– Що таке?

– Ви, мабуть, здивуєтесь, але, мені здається, – задумливо протягнув священик, – мені здається, не так уже й важливо, хто вдарив небіжчика ножем.

– Я щось ніяк не можу допетрати? Це що – нова мораль? Або стара казуїстика? Невже єзуїти тепер потурають убивцям?

– Я ж не сказав, що нам немає діла до вбивці. Може статися, що ніж у старого всадив вбивця. А може, і зовсім інша людина. Адже від вбивства до удару ножем пройшло чимало часу. Ви, ймовірно, хочете зняти відбитки пальців із руків’я, але не надавайте їм великого значення. Схоже, комусь дуже було треба встромити в небіжчика ніж. Звісно, мета у нього була не дуже благородна, але все ж не вбивство. Правда, щоб у цьому переконатися, довелося б іще раз напустити на небіжчика когось із ножем.

Інспектор пильно подивився на співрозмовника:

– Це ви про…

– Це я про лікаря. Справжню причину смерті покаже розтин.

– Швидше за все, ви маєте рацію. Вже щодо ножа – це точно. Ну що ж, доведеться дочекатися лікаря. Хоча і так зрозуміло, що він підтвердить ваш здогад. Крові натекло зовсім небагато. Річ ясна: ножем вдарили в давно остиглий труп. Але навіщо?

– Вочевидь, аби звалити провину на мусульманина, – відповів патер Браун. – Це, певна річ, підлість, але все ж таки не вбивство. Хтось – не обов’язково вбивця – надумав навести тінь на ясний день.

– Таке мені й на гадку не спадало, – зізнався інспектор. – А чому, власне, ви так вирішили?

– Тому, що вчора, коли ми увійшли в цю моторошну залу, мене надзвичайно збентежила одна думка. Пам’ятаєте, як я сказав, що тут дуже легко вбити? Вам здалося, що я маю на увазі цю безглузду зброю, але я в цей час думав зовсім про щось зовсім інше.

Кілька годин поспіль інспектор і його напарник займалися розпитуваннями: хто побував у готелі впродовж останньої доби, хто його покинув, хто і що пив, чиї склянки встигли вимити, а чиї ще ні. Поцікавилися кожним, хто був хоч якось причетний до цієї справи. Приятелі докладали стільки зусиль, ніби отруту випив не один чоловік, а щонайменше тридцять.

Ось що вдалося встановити. Відвідувачі потрапляли в бар тільки через парадний вхід – всі інші через ремонт були завалені мотлохом. Від хлопчика, котрий підмітав сходи, не добилися нічого путнього. Він пам’ятав тільки, що до приходу дивовижного турка в тюрбані і проповідника тверезості відвідувачів як таких не було. Хіба що комівояжери зайшли «перехилити по скляночці нашвидкуруч», як у них це називалося. Але вони приперлися гуртом і доволі швидко пішли. За словами підлітка, один із них встиг перехилити свою скляночку швидше за інших і пішов сам один. Однак господар і бармен це заперечували. Вони знали всіх комівояжерів в обличчя і пам’ятали кожен їхній крок.

Спершу гості пили та гомоніли в барі. Там, з вини їхнього верховоди пана Джукса, у них зав’язалася невелика дискусія з паном Прайс-Джонсом, а потім вони раптом натрапили на жвавіший диспут між паном Акбаром і паном Реґлі. Потім їх запросили в спеціально відведену кімнату, туди ж офіціант забрав їхні переможні трофеї – склянки з напоями.

– Небагато ж ми дізналися, – зітхнув інспектор Ґрінвуд. – І вже, певна річ, сумлінні посудомийки, як годиться, перемили весь посуд, у тому числі і склянку старого Реґлі. З нами, детективами, завжди так: через чужу старанність пропадають надаремно наші власні зусилля.

Патер Браун хитро всміхнувся:

– Знаю, знаю. Часом мені здається, що правила гігієни вигадані злочинцями. А може, охоронці гігієни й придумали злочин. Є такі, вони не зволікатимуть. Ось кажуть – злочинність звила гніздо в брудних кублах, у будинках з нечистою репутацією. Та якраз навпаки! У них нечиста репутація не тому, що там трапляються злочини, а тому, що вчинені там злочини виходять назовні. Якщо вже десь злочинність і звила гніздо, то в будинках бездоганно чистих, не заплямованих. Ні бруду немає, ні слідів на підлозі, склянка вимита – спробуй дізнатися, була там отрута чи ні. Якщо спритні слуги ось так мимоволі знищують докази, то господареві нічого не варто безкарно вбити шістьох дружин і спалити їхні трупи? А якщо в будинку з’явиться хоч дещиця благословенного християнського багна – і вбивці буде непереливки. Може, я надто вихваляю неохайність, але справа ось у чому. Вчора я бачив на стійці одну склянку, якій треба було б дати лад. Її, звісно, вже вимили.

– Вважаєте, що це була склянка Реґлі?

– Ні. Це була нічия склянка. Вона стояла поруч зі склянкою молока, і в ній залишалася ще порція віскі. Ми з вами віскі не пили. Господар, коли галасун Джукс зголосився його пригостити, попросив «ковточок джину». То чия ж це склянка? Ви ж не станете стверджувати, що шанувальник віскі переховувався під маскою мусульманина в зеленому тюрбані? Або що преподобний Девід Прайс-Джонс примудрився запити молоко алкоголем і навіть не помітив цього?

– Віскі пили комівояжери, – заперечив інспектор. – Вони завжди його замовляють.

– А якщо замовляють, то розраховують отримати своє замовлення, – сказав патер Браун. – Але вчора, коли офіціант забирав напої в іншу кімнату, цієї склянки ніхто не торкнувся.

– Може, офіціант забув про неї, – невпевнено припустив Ґрінвуд. – Забув, а в іншій кімнаті налив відвідувачеві нову.

Патер Браун похитав головою.

– Прийміть до уваги людську натуру. Я кажу про комівояжера. Одні називають людей такого типу «простолюдом», інші – «простими трударями». Це вже хто як до них ставиться. Для мене вони насамперед люди недалекі. Здебільшого це гарний народ: роз’їжджають у справах і чекають не дочекаються, щоб знову опинитися вдома з жіночкою та діточками. Трапляються й негідники – той має відразу кілька жіночок, цей обробив кількох дружин. Але головне в них – прямота. І вони завжди чомусь напідпитку. Не те щоб п’яні, а саме напідпитку – багато герцогів та оксфордських професорів порівняно з ними запеклі п’янички. У такому стані людина все навколо помічає й якщо помітить щось не те – не змовчить. Ви правильно звертали увагу, що коли людина напідпитку, будь-яка дрібниця може розв’язати їй язика. Варто барменові перелити пива, так що піна тече через край, жартівник кричить: «Тпру, Еммо!» або «Оце розщедрився!» Уявіть же, що вчора за столом в кімнаті для комівояжерів зібралося п’ятеро таких баляндрасників, а їм принесли тільки чотири склянки. Будуть вони мовчати? Та ні за що на світі! Вони здіймуть галас. Особливо той, кого обділили. Англієць, котрий належить до іншого типу, став би мовчки чекати, поки його обслужать. Але цей гиркне: «А про мене забули?», або «Гей, Джордже, гадаєш, я непитущим зробився?», або «Слухай, Джордже, я ще зелений тюрбан не натягнув!» Але бармену вчора таких зауважень не робили. Тому я абсолютно впевнений, що із забутої склянки пив хтось інший – хтось, кого ми до уваги не взяли.

– Хто ж би це міг бути? – прозвучало питання.

– Ви спираєтесь лише на свідчення господаря та бармена і зовсім випустили з уваги слова ще одного свідка – хлопчика, котрий підмітав сходи. Він запевняє, що якийсь чоловік заходив учора в готель і майже відразу ж пішов. Можливо, він також був комівояжером, але не з тієї веселої компанії. Ні господар, ні бармен його не бачили – стверджують, що не бачили. Але він якось примудрився випити скляночку віскі «нашвидкуруч». Назвемо його для простоти Швидка Рука. Знаєте, інспекторе, я рідко втручаюся в вашу роботу. Знаю, що при всій своїй ретельності не зможу впоратися з нею краще вас. Мені ще ніколи не траплялося звертатися в поліцію з проханням почати розшуки, пуститися навздогін за злочинцем. Але сьогодні прошу вас саме про це. Знайдіть цього чоловіка. Розшукайте його хоч на дні морському. Поставте на ноги всю поліцію. Навіть якщо вам доведеться ганятися за ним по всьому світу – знайдіть цю Швидку Руку. Він нам дуже потрібен.

Ґрінвуд розпачливо схопився за голову:

– Що ми про нього знаємо? Тільки те, що незнайомець швидкий на руку? Є у нього прикмети?

– На ньому був картатий шотландський плащ. І ще він сказав підлітку, що до ранку має бути в Единбурзі. Більше хлопчина нічого не знає. Мені здається, що поліції траплялося знаходити злочинців, про котрих було відомо ще менше.

– Ви берете цю справу так близько до серця, – здивовано помітив інспектор.

Священик спантеличено морщив чоло, немов і сам дивувався власній завзятості. Потім рішуче зронив:

– Здається, ви мене не зовсім розумієте. Життя кожної людини чогось варте. І ваше, і моє. Всі ми для чогось потрібні. Це є догмат, у який увірувати найважче.

Інспектор слухав уважно й явно дивувався.

– Богові є справа до нас. Чому – лише Йому відомо. Але тільки тому й існують поліціянти.

Правоохоронець так і не збагнув, з якого це дива Доля подбала про нього. А між тим патер Браун продовжував:

– У цьому сенсі закон справедливий. Якщо життя людини – не дрібниця, то й убивство – не дрібниця. Не можна дозволити, щоб творіння Боже, створене у великій таємниці, було у великій таємниці знищено. Однак, – це слово він вимовив із особливою рішучістю, – життя всіх людей рівноцінні винятково у вищому сенсі. А в земному житті вбивство значної людини часом не така вже й значна подія. Ось ви звикли розрізняти карні справи за їхньою важливістю. Наприклад, я, звичайнісінький, земний чоловічок, дізнаюся, що вбили не когось там, а прем’єр-міністра. Але що мені, звичайнісінькій, земній людині до глави уряду? Є він, немає його – яка різниця? Тому якщо сьогодні вколошкають прем’єр-міністра, перестріляють всіх політиків, невже ви думаєте, що завтра не буде кому зайняти їхні місця й оголосити, що «уряд чудово розуміє всю серйозність проблеми і докладно вивчає шляхи її вирішення»? Не вартісні вони люди, сильні світу цього. Майже всі, про кого день у день пишуть газети, – не вартісні люди.

Тут голос патера Брауна посуворішав, священик встав і стукнув по столу, що було зовсім не в його натурі:

– Але Реґлі – він дорого вартує! Таких людей мало, але ж вони могли б урятувати Англію. Похмурі, непохитні, вони – як дорожні покажчики на роздоріжжях історії. Якби ми подалися в тому напрямку, який вони вказують, то не скотилися б у трясовину крамарювання. Декан Свіфт, доктор Джонсон, Вільям Коббет⁷ – кожен із них мав славу буркотуна і відлюдька, зате друзі в них були впевнені. І було від чого. Згадайте, як легко цей стариган із серцем лева пробачив своєму кривднику. На таку великодушність здатен лише відважний боєць. Старий подав приклад тієї самої християнської чесноти, про яку просторікував учора проповідник тверезості. Подав нам, християнам. І якщо такого праведника найпідлішим і найзагадковішим чином убивають, то це вже не дрібниці. Це справа такої великої ваги, що навіть найделікатніша людина скористається допомогою нашої поліції для розшуків убивці. Не перебивайте мене. Цього разу, я звертаюся до вас за допомогою.

І пошуки почалися. Уподібнившись «маленькому капралові»,⁸ котрий колись послав військо і перетворив мало не всю Європу в театр бойових дій, маленький священик підняв на ноги всю поліцію королівства. Робота в поліційних дільницях і поштових відділеннях не вщухала навіть ночами. Поліція зупиняла машини, перехоплювала листи, шукала інформацію там і тут – тільки б напасти на слід чоловіка в шотландському плащі і з квитком до Единбурґа, тільки б розшукати цього незнайомця без обличчя й імені.

Тим часом розслідування тривало. Висновок лікаря ще не надходив, але ніхто не сумнівався, що дідуган помер від отрути. Підозра, звісно, впала на шеррі-бренді, отже – й на готель.

– У першу чергу – на господаря, – похмуро уточнив Ґрінвуд. – Ох, і слизький, як мені здається, індивід. А може, не обійшлося і без прислуги. Взяти хоча б бармена. Він на всіх вовком дивиться. А Реґлі був забіяка, хоч і не затятий. Мабуть, барменові від нього діставалося на горіхи. Але головний тут усе ж господар, отже, він і є підозрюваним номер один.

– Я так і знав, що ви його запідозрите, – сказав патер Браун. – Тому я і не схильний його підозрювати. Господар, слуги – це ж перше, що має прийти на гадку. І, мабуть, хтось на це розраховував. Ось чому я вирішив, що тут легко скоїти вбивство. Втім, підіть розпитайте господаря.

Інспектор пішов, а священик узявся за документи, які описували життя Джона Реґлі. Повернувся інспектор швидко.

– Дива та й годі! – оголосив він. – Я було вирішив, що доведеться влаштовувати цьому шахраєві перехресний допит, адже в нас проти нього немає жодних доказів. А він зі забобонного страху зовсім втратив голову та й виклав все, як на сповіді.

– Знаю, знаю, – кивнув патер Браун. – Саме так він утратив голову в ту мить, коли натрапив на труп Реґлі і второпав, що старого отруїли в його готелі. Перелякавшись, він не вигадав нічого розумнішого, ніж прикрасити груди небіжчика турецьким ножем, аби підозра впала на «чорнопикого», як він, мабуть, висловився. Господаря можна звинуватити лише в одному – в боягузтві. Де йому вдарити ножем живу людину! Впевнений, що він навіть до мерця боявся підступити. Але набагато більше він боявся, що його звинуватять у злочині, якого він не скоював. Страх і вселив йому цей надзвичайно безглуздий вчинок.

– Вважаю, що годилося б іще розпитати бармена, – зауважив Ґрінвуд.

– Що ж, розпитайте. Але я переконаний, що ні господар, ні слуги до вбивства не причетні – адже все підлаштовано для того, щоб переконати нас в їхній причетності. А ви не переглядали матеріали про Джона Реґлі? Дуже цікавий чоловік! Дай Боже, хтось іще візьметься написати його дивовижну біографію.

– Я вивчив усе, що може стосуватися справи, – відповів інспектор. – Реґлі був удівцем. Якось ще за життя дружини він приревнував до неї одного шотландця, агента з продажу земельних ділянок, котрий опинився у цьому краї. Схоже, Реґлі тоді вибухнув не на жарт. Подейкують, ніби шотландці були йому особливо ненависні після цього випадку. Може, через це він і… Ах, ось чому ви так недобре посміхаєтесь! Шотландець! І, мабуть, із Единбурґа!