Kitabı oku: «Зелений Генріх», sayfa 11
Розділ шістнадцятий
Невмілі наставники, злі учні
Повертаючись до розповіді про останні роки навчання в школі, я бачу, що їх аж ніяк не можна назвати світлою та щасливою порою моєї юності. Коло знань, що їх підносили нам, розширився, з нас почали більше й суворіше вимагати, у мене було неясне відчуття, що в моєму житті відбувається щось важливе, що мене вчать чогось доброго, і я прагнув чинити так, як мені підказувало це відчуття. Але мені завжди було неясно, де закінчується одна ступінь пізнання і де починається інша, а часто ці переходи й зовсім вислизали від мене. Вся біда була в тому, що сама школа переживала в той час крутий перелом; старе покоління вчителів, тобто головним чином священики протестантської церкви, що панувала в країні, вчені богослови, які не мали своєї парафії та бралися – хто знічев’я, хто по нужді – за викладання найрізноманітніших предметів, уживаючись у її стінах із молодими, які отримали спеціальну освіту, педагогами; у тих і в інших були свої, часто досить суперечливі погляди на навчання, і вони діяли нарізно. Якщо вчителі з духовного звання викладали по-старому, як Бог на душу покладе, часто-густо дозволяли собі відхилятися від теми уроку й підходили до всього скоріше як дилетанти, то у світських педагогів-професіоналів теж були свої примхи: вони застосовували найрізноманітніші прийоми та методи, знову-таки ще не перевірені на практиці. Звідси ж виникає і головне зло: невмілий і часто несправедливий підхід до окремих вихованців, що призводив до найнеймовірніших казусів і трагічних непорозумінь, жертвою яких ставав то наставник, то учень.
Був у нашій школі вчитель, який був людиною чесною та щиро бажав добра своїм вихованцям, але, на свою біду, був украй недосвідченим у поводженні з дітьми і мав до того ж дивну, хворобливу зовнішність. Свого часу він мужньо взяв участь у тій боротьбі, результатом якої був ряд важливих адміністративних перетворень, зокрема корінна реформа всіх шкіл, і зажив собі серед консервативно налаштованих городян репутації завзятого ліберала. Ми, хлопчаки, всі, як один, зараховували себе до аристократів, – за винятком тих, чиї батьки жили в селі. Навіть я, хоча я сам був, по суті, селянин за походженням і тільки народився в місті, проте старанно співав з чужого голосу і, уявивши, що я теж міський патрицій, за своєю дитячою наївністю вважав це за велику честь для себе. Матінка ніколи не говорила зі мною про політику, а позаяк, окрім неї, у мене не було нікого з близьких, чия думка була б для мене авторитетом, то мої судження про такі речі були досить поверхові й незрілі. Я знав тільки, що новий уряд радикалів розпорядився знести кілька старих веж і закласти отвори та ніші в стіні міського муру, які були найулюбленішим місцем наших ігор, і що він складався з ненависних нам вискочнів і пройдисвітів, які наїхали з села. Коли б мій батько, якого теж вважали одним із таких вискочнів, не помер так рано, я, безсумнівно, став би вже з пелюшок найпереконанішим лібералом.
Незабаром після того, як відкрилися нові школи і невдалий учитель, сповнений райдужних сподівань, приступив до виконання своїх обов’язків, один із учнів, син знатного городянина, що фанатично ненавидів усі ці нововведення, з найсерйознішим виглядом розповів нам, нібито наш учитель присягнувся тримати всіх нас, дітей аристократів, у шорах. Нібито він був у когось у гостях і його попередили, що серед його вихованців є діти старої міської аристократії та що йому доведеться нелегко з цими зарозумілими молодиками, розпещеними своїм знатним походженням, на що він нібито відповів, що зуміє з нами впоратись. У такому приблизно викладі ця чутка, – ймовірно, не без сприяння дорослих, – почала поширюватися по всій школі та, подібно до іскри, кинутої в сіно, негайно розпалила наші безрозсудні голови. Ми прийняли кинутий нам виклик; ті, хто був сміливіший, надали дружню відсіч і вступили в легку перестрілку з супротивником, допікаючи його своїми витівками. Це відразу ж збило його з пантелику, і, замість того, щоб спокійно, рішуче відбити наші наскоки розумною та уїдливою насмішкою, він поспішив кинути на нас свої головні сили й відкрив по нас вогонь зі своєї найважчої гармати, в сліпій люті караючи за кожну дрібну витівку, навіть за кожен ненавмисний проступок, і необачно завдаючи винним найсуворішої та найстрахітливішої кари, яка тільки була в його владі та зазвичай застосовувалася лише в рідкісних випадках. Тим самим його дії втратили в наших очах будь-яку законну силу, позаяк ми були дуже дійшлими в оцінці співвідношення між тяжкістю проступку та мірою покарання. Тепер ми вже аніскільки не боялися накликати на себе його гнів, а під кінець це стало для нас навіть справою честі, своєрідним мучеництвом. Ми не соромилися голосно розмовляти в його присутності, на уроці стояв страшенний гамір, у всіх інших класах, де він викладав, його зустрічали тим же, так що нещасний почувався зовсім зацькованим. Тоді він зробив іще один промах: замість того щоб терпляче почекати, поки загальне збудження вляжеться само собою, він почав виганяти з класу всіх, хто виявляв хоча б найменший непослух. Варто було тільки поставити йому найневинніше запитання або впустити що-небудь на підлогу, – однаково, навмисне чи ненавмисно, – як він негайно ж виставляв винного за двері. Ми швидко зметикували, що нам тепер треба робити, і відтоді він, як правило, давав свій урок двом-трьом ґречним, а всі інші натовпом стояли під дверима і жартували з нього. Якби в цю справу втрутилося вище начальство або якби він сам виявив енергію та рішучість і, незважаючи на заборону бити учнів, хоч один-єдиний раз узяв би декого з нас за чуприну та дав би доброго прочухана, то цього напевно виявилося б достатньо, щоб відновити порядок і спокій. Але в нього не вистачило мужності зважитися на цей крок; не такий він був чоловік; до того ж начальники, яким він був безпосередньо підпорядкований, у тому числі попечитель школи, недолюблювали його і тривалий час удавали, що нічого не помічають. У себе вдома учні з гордістю розповідали про свої славні подвиги й усіляко чорнили бідолаху, зображуючи його якимось бездушним опудалом. Слухаючи їхні розповіді, поважні бюргери із задоволенням згадували свої шкільні роки, коли вони самі були такими ж паливодами; виховані на поглядах і поняттях доброго старого часу, вони дивилися на школу як на певне тихе пристановище, де їх достойне чадо, не обтяжуючи себе зайвими турботами, може спокійно чекати, поки привілеї батьків принесуть йому якесь тепленьке місце в стародавній цеховій ієрархії рідного міста; добродушно посміюючись, вони давали зрозуміти, що аж ніяк не засуджують поведінки своїх синків, а інші навіть заохочували їх. Історія з учителем давно вже наробила шуму в місті, але вищому начальству справу завжди підносили так, ніби він сам у всьому винен; раз або два на його урок приходив якийсь важливий пан, як видно, побажав особисто перевірити чутки: проте в його присутності ніхто не наважувався бешкетувати, та й на уроках інших вчителів ми намагалися сидіти якомога тихіше. Нещасному доводилося відчувати на собі всі ті погані нахили, які виховала в нас школа. Так він протягнув майже цілий рік, поки йому не оголосили, що він тимчасово відсторонюється від посади. Він охоче пішов би зовсім, позаяк прикрощі останніх місяців зашкодили його здоров’ю і він сильно схуд; але вдома в нього було багато голодних ротів, і він не міг кинути службу. Зрештою він знову вступив на свій тернистий шлях, щосили намагаючись триматися тихше і не сваритися з нами; але марно він розраховував пробудити співчуття до себе; тріумфуючи свою перемогу, учні зустріли його злорадними вигуками, знову почали бешкетувати на його уроках, і через кілька днів йому довелося назавжди покинути школу.
Сам я тривалий час поводився скромно, не брав участі в жодній із цих численних сутичок і тільки спокійнісінько спостерігав за ними збоку. Вчителю я жодного разу не зробив нічого поганого, тому що мені було гидко грубити людині набагато старшій за мене. І тільки коли він почав виганяти з класу мало не всіх підряд, я вирішив не відставати від товаришів, для чого дозволяв собі якийсь безневинний жарт або ж попросту норовив шаснути в двері разом із іншими; адже, по-перше, в коридорі було дуже весело, а по-друге, я ні за що на світі не погодився б примкнути до тих небагатьох праведників, які воліли залишатися в класі й яких усі одностайно зневажали. Зате вже, вирвавшись на волю, галасував ледве не більше за всіх, допомагаючи будувати плани наших подальших дій, і, знову піднісшись духом після довгих місяців, протягом яких я цурався приятелів, віддавався розгнузданій радості; коли починався наступний урок і ми знову сиділи за партами, серце моє все ще шалено калатало в грудях і кров стукала у скронях. Я добре пам’ятаю, що радів просто так, тому що мені було радісно, й у мене не було нічого злого на думці, більше того, я потай відчував співчуття до бідолашного вчителя, тільки уникав говорити про це відкрито, побоюючись видатися смішним. Одного разу я зустрівся з ним за містом, на путівці; він, як видно, вирішив відпочити й гуляв тут у цілковитій самоті; побачивши його, я мимоволі відразу ж зняв шапку і шанобливо вклонився; це так його втішило, що він увічливо подякував мені, й у його погляді було стільки муки, наче він просив зглянутися над ним. Я був зворушений і сказав собі, що далі так тривати не може. Вирішивши діяти навпростець, я наступного ж дня підійшов до компанії найвідчайдушніших бешкетників нашого класу, щоб спробувати пробудити в них співчуття до нещасного та змусити їх замислитися над тим, що вони роблять; у мене було вірне передчуття, що рано чи пізно мої слова неодмінно вплинуть і залучать на мій бік непостійні симпатії більшості. Хлопчаки якраз говорили про вчителя і щойно придумали для нього нове прізвисько, таке веселе, що всі були в цілковитому захваті й голосно розреготалися; з язика мого зірвалися зовсім не ті слова, які я збирався сказати, і, замість того щоб виконати мій обов’язок перед учителем, я ганебно зрадив і його, і свої власні благородні бажання, описавши вчорашню зустріч у такому тоні, що моя розповідь іще більш розвеселила компанію, яка й без того ввійшла в азарт.
Після того, як він пішов, ми вгамувалися; ті, хто більше всіх галасував і бешкетував, тинялися тепер як неприкаяні з кутка в куток, жили спогадами про минуле й не знали, куди себе подіти. Одного разу надвечір, коли скінчились уроки, я мирно повертався зі школи й був уже недалеко від домівки, як раптом мене гукнули: «Зелений Генріху! Йди до нас!» Я озирнувся й побачив на сусідній вулиці цілу юрбу школярів, які метушились, мов мурашки, і, як видно, щось затівали. Я підбіг до них, вони сказали мені, що збираються всією чесною компанією навідатися до звільненого вчителя, щоб на прощання ще раз як слід потішитись, і запропонували мені піти разом із ними. Ця затія була мені не до душі, я рішуче відмовився й пішов додому. Одначе цікавість змусила мене повернутись, і я потихеньку побрів за юрмою, щоб хоч здалеку подивитися, чим скінчиться справа. Ватага йшла все далі й далі, на ходу вербуючи в свої ряди учнів інших шкіл, які висипали в цей час на вулицю, так що незабаром по місту рухалася велелюдна хода – близько сотні хлопчаків різного віку. Обивателі стояли в дверях, із подивом поглядаючи на юрбу, що плавом пливла, і я почув, як хтось сказав: «Бач, бісенята! Видно, знову щось затіяли! А вони, їй-богу, такі ж бешкетники, якими й ми були свого часу!» Ці слова прозвучали в моїх вухах як бойова сурма, ноги самі понесли мене, я миттю наздогнав товаришів і йшов тепер упритул за останніми. Всі відчували якесь невимовне задоволення від того, що так швидко і дружно зібрались, і притому не за чужим наказом, а зовсім самостійно, із власної волі та за власним бажанням. Я все більше входив у смак, протиснувся вперед і несподівано опинився в найперших рядах, де йшли головні забіяки, які вітали мене радісними вигуками.
– Дивіться-но, Зелений Генріх таки прийшов! – прокотилося в юрмі, й цю звістку було зустрінуто галасом схвалення і новим нападом нестримної пустотливої веселості. Перед моїми очима відразу ж замиготіли сцени з прочитаних мною книг про народні повстання та революції.
– Ми йдемо вроздріб, – сказав я, звертаючись до верховодів, – нам треба вишикуватися в ряди, триматися серйозніше та заспівати патріотичну пісню!
Ця пропозиція сподобалася всім і її було негайно приведено в дію; ми строєм проходили одну вулицю за одною, люди в подиві дивилися нам услід; я запропонував піти в обхід, аби якомога довше тривало задоволення. На це всі теж охоче погодилися; врешті-решт ми все ж дісталися будинку вчителя.
– Що б нам таке зробити тепер? – запитав я. – Знаєте що? Заспіваймо ще раз пісню, прокричімо «ура» й підемо!
– Ні, ні, давайте ввійдемо в будинок! – пролунало мені у відповідь. – Ми хочемо сказати подячну промову і відзначити всі його заслуги!
– Тоді – один за всіх і всі за одного, і цур не тікати, а якщо нам нагорить, то нехай дістанеться всім порівну! – вигукнув я, і вся орава ринула у вузькі двері маленького будиночка і з галасом кинулася вгору по сходах.
Я залишився охороняти двері, на випадок якщо хто-небудь зі співучасників здумав би втекти завчасно. Зсередини долинав страшенний ґвалт, захоплені своєю власною сміливістю, хлопчики були до крайності збуджені; той, кого вони шукали, лежав хворий у замкненій на ключ кімнаті; перелякані домочадці намагалися замкнути інші двері й виглядали з вікон, аби покликати когось на допомогу. Одначе вони соромилися крикнути голосно; сусіди не розуміли, що все це означає, й у подиві спостерігали те, що відбувалось; я залишався на своєму посту, і думки, що миготіли в моїй голові, були аж ніяк не з приємних. Буйний натовп заповнив увесь будинок зверху донизу; одні висовувалися з горищних віконець і кидали звідти якісь старі кошики, інші навіть забралися на дах і кричали на весь квартал. Нарешті якась стара набралася хоробрості, вискочила з комори, де вона досі ховалась, і, озброївшись мітлою, вигнала всю ораву з дому.
Цей зухвалий напад викликав у місті так багато розмов, що керівні особи не могли вже удавати, ніби вони нічого не помітили. Вони зажадали, щоб справу було розслідувано з усією суворістю. Нам звеліли зібратися в залі, а потім почали поодинці викликати в сусідню кімнату, де ми мали постати перед трибуналом, який там засідав. Допит тривав уже кілька годин, учні, що поверталися звідти, негайно ж ішли додому, не розповідаючи товаришам, про що їх запитували; дві третини присутніх уже встигли піти, а мене все ще не викликали, більше того, насамкінець я із занепокоєнням помітив, що, перш ніж покинути залу, всі, хто виходив із тієї кімнати чомусь дивляться на мене. Нарешті велено було увійти всім іншим, – крім Зеленого Генріха.
Але ось надійшла й моя черга; ті, кого допитували останніми, знову показалися в дверях і сказали мені, щоб я входив. Я почав було розпитувати, що там відбувається, але не отримав відповіді; як видно, вони були налякані й поспішали скоріше забратися звідси. Тоді я переступив поріг загадкової кімнати, зваблений цікавістю і в той же час утримуваний тим страхом, що стискує серце, який відчуваєш у дитинстві перед іншими дорослими, вбачаючи в них якихось вищих, мудрих і всемогутніх істот. Я побачив довгий стіл, на іншому кінці якого сиділи двоє поважних панів; перед ними лежали аркуші паперу та пера і стояла чорнильниця. Один із них був попечитель нашої школи, що сам викладав у ній і добре знав мене, другий – якийсь великий начальник, який сидів із ученим виглядом і майже весь час мовчав. Із попечителем у мене були дуже своєрідні відносини: він був добродушний буркотун, який полюбляв хвалитися своїм красномовством і тішився, коли хто-небудь із учнів дозволяв собі злегка посперечатися з ним, що давало йому можливість пуститися в розлогі пояснення з приводу порушеного питання. Спочатку він був ласкавим до мене, тому що на його уроках я поводився якраз досить доброзичливо; але потім моя звичка зберігати вперте мовчання, коли мене за що-небудь лаяли або карали, накликала на мене його неприхильність. Я рішуче не вмів боязко заперечувати свою провину, жваво брехати, щоб уникнути покарання, або наполегливо вимолювати прощення; якщо я вважав, що мене карають за діло, я мовчки підкорявся своїй долі; якщо ж покарання здавалося мені несправедливим, я теж мовчав, але не з упертості, – я просто весело сміявся в душі над цим вироком і казав собі, що мої наставники теж не завжди відзначаються великим розумом. Ось чому попечитель вважав мене недолугим хлопчиськом із вельми небезпечними нахилами; як тільки я увійшов, він із грізним виглядом гримнув на мене:
– Ти теж брав участь у цьому бешкетуванні? Мовчи! Не відмагайся, це не допоможе!
Я ледь чутно сказав «так» і чекав, що буде далі. Напевно, я сильно зашкодив собі в його очах настільки швидким визнанням, – адже він так полюбляв, коли з ним сперечались, і тільки дух суперечності міг привести його в гарний настрій, – і ось, немов намірившись урятувати мене, він удав, ніби йому почулося, що я сказав «ні», і він закричав:
– Що? Що ти сказав? Говори все начистоту!
– Так, – повторив я трохи голосніше.
– Ну добре ж, – сказав він, – дай термін, і на тебе управа знайдеться; ти ще натрапиш на той камінь, об який ти розіб’єш свій упертий лоб!
Мені було боляче і прикро чути ці слова; адже я відчув у них не тільки цілковите нерозуміння моїх добрих намірів, а й недоречну спробу передбачити моє майбутнє, образливу насмішку над моєю особистістю.
– Чи правда, – вів далі він, – що по дорозі туди ти запропонував вишикуватись у ряди і заспівати пісню, як у військовому строю?
Почувши це запитання, я оторопів; так, значить, мої товариші зрадили мене і, напевно, вже встигли зняти з себе провину; я подумав було, чи не краще буде, якщо я не зізнаюсь, але у мене знову вирвалося «так».
– Чи правда, що, підійшовши до будинку, ти закликав усіх не розходитися поодинці, й не лише закликав, але і став у дверях, аби нікого не випускати?
Не довго думаючи, я підтвердив і це, бо не бачив у такому вчинку нічого ганебного і негожого. Ці дві обставини, які спливли вже з перших свідчень моїх спільників, вселили попечителю думку про те, що я ж бо і є головним призвідником; до того ж вони були, мабуть, єдиними фактами, які йому вдалося встановити у цій заплутаній справі, вони відразу ж кинулись у вічі, й весь подальший допит він звів виключно до того, щоб довести мою провину. Кожен, кому він ставив це запитання, відповідав на нього ствердно, радіючи, що йому не треба говорити про самого себе.
Потім мене відпустили, і я побрів додому, дещо стривожений, але все ж не чекаючи великої біди; вся процедура допиту здалася мені якоюсь несерйозною. Я глибоко каявся й відчував, що я помилився, але помилився тільки по відношенню до нещасного вчителя, якого ми так жорстоко образили. Прийшовши додому, я розповів матінці про все, що трапилось, і вона вже збиралась як слід вилаяти мене, як раптом у дверях з’явився розсильний із великим конвертом у руках. У листі матінку повідомляли, що з сьогоднішнього дня мене виключено зі школи, без права вступити до неї знову. На моєму обличчі відразу ж відбилося таке непідробне почуття обурення та образи за вчинену наді мною несправедливість, що матінка жодним словом не нагадала мені більше про мою провину, а поринула у свої власні невеселі думки; та й як не задуматися, коли всемогутня державна влада виганяє на вулицю єдине дитя безпорадної вдови, байдуже сказавши на прощання: «З нього однаково не буде пуття!»
Якщо навколо питання про законність застосування смертної кари давно вже ведуться пристрасні й непримиренні суперечки, то чому б не посперечатися до речі й про те, чи має право держава виключати зі своєї виховної системи дитину або молоду людину, – звичайно, якщо тільки вона не є небезпечним для оточення божевільним. Адже якщо в майбутньому я ще раз опинюся замішаним у таку неприємну історію й мою долю вирішуватимуть такі ж судді, а існуючі порядки не зміняться, то, виходячи з того, як зі мною вчинили того разу, мені, мабуть, і справді можуть голову відрубати; бо відняти у дитини можливість вчитись, як навчаються її однолітки, перестати її виховувати, – хіба це не означає морально стратити її, вбити у ній усі зародки духовного розвитку? Що ж стосується дорослих, то їм і справді нерідко доводиться накладати головою за участь у так званих заворушеннях, які часом, справді ж, мало чим відрізняються від нешкідливих дитячих збіговиськ, на кшталт улаштованої нами вуличної ходи.
Державі нема чого знати, чи є у виключеного кошти на те, щоб продовжити свою освіту приватно, чи відкине саме життя відкинутого ним вихованця чи, можливо, ще зробить із нього щось путнє, – все це не стосується держави, від неї вимагається тільки, щоб вона завжди пам’ятала про свій обов’язок – стежити за вихованням кожного свого юного громадянина та доводити це виховання до кінця. У кінцевому рахунку тут важлива не стільки доля самих виключених, скільки щось інше: адже ці порядки свідчать про те, що є болючим місцем навіть кращих навчальних закладів, а саме про відсталість і душевні лінощі людей, що займаються цими справами, – людей, які, одначе, видають себе за вихователів.
