Kitabı oku: «Зелений Генріх», sayfa 12

Розділ сімнадцятий
Втеча на лоно природи

Втім, сам я не дуже-то сумував і журився про те, що зі мною сталося. Мені треба було віддати кілька книг нашому вчителю французької мови, який прихильно позичав мені томики французьких класиків у добротних шкіряних палітурках. Крім того, він кілька разів водив мене в одну з великих бібліотек, благоговійно знайомлячи мене з початковою інформацію про неосяжний світ книг. Коли я прийшов до нього, він висловив мені своє співчуття з приводу того, що сталось, і дав зрозуміти, що мені не варто приймати це так близько до серця, позаяк, наскільки йому відомо, більшість учителів, точно так само як і він сам, аж ніяк не вважають мене поганим учнем. Потім він сказав, що завжди радий мене бачити і готовий допомогти мені порадою, якщо мені заманеться продовжити мої заняття французькою. Відтоді я більше не бачив його, – так склались обставини, а проте його слова мене дещо втішили, і тепер я відчував себе вільним птахом, тим більше що я не міг передбачити, якою важливою віхою в моєму житті стане це подія.

Зате матінка була зовсім пригнічена; вона прекрасно розуміла, що моя освіта напевно не закінчилося б так рано, коли б нині живим був мій батько, а проте її обмежені кошти не дозволяли їй найняти для мене домашніх учителів або послати мене вчитися в інше місто, і в той же час вона ніяк не могла придумати, за яку справу мені найкраще взятися; сам же я теж не міг іще розумно й самостійно вирішити питання про вибір професії, позаяк для цього мені не вистачало того ширшого погляду на життя, якого я зміг би набути саме в старших класах, якби шлях туди не був для мене закритий. Останнім часом мої домашні заняття полягали головним чином у тому, що я малював, олівцем або фарбами, і в цій галузі мої взаємини зі школою були теж вельми своєрідними. У школі мене аж ніяк не вважали здібним до малювання. Цілими місяцями з моєї креслярської дошки не сходив усе один і той же аркуш: робота з олівцем здавалася мені нудним заняттям; змальовуючи якусь величезних розмірів голову або орнамент, я довго мучився і досадував на себе; мені доводилося стирати по десять ліній, аби знайти одну правильну, забруднений і протертий до дірок папір свідчив про те, з якою неохотою трудився над ним ледачий учень. Але варто було мені тільки прийти додому, як я відразу ж забував про ці невдалі шкільні спроби і з жаром брався за моє домашнє мистецтво. Після тієї першої спроби скопіювати ландшафт я продовжував виготовляти такі акварелі; але позаяк у мене не було більше готових зразків, то мені самому доводилося винаходити сюжети, і я тривалий час старанно займався цим. На розмальованих кахлях грубки, що стояла в нашій кімнаті, я виявив безліч пейзажних мотивів: замок, міст, колонаду на березі озера та інше щось подібне; дівочий альбом моєї матінки, а також невелике зібрання старомодних альманахів часів її юності таїли найбагатші запаси сентиментальних пейзажів, які цілком гармоніювали з уміщеними під ними віршиками; тут були храми, вівтарі, лебеді на ставку, закохані пари в човні й темні діброви, де кожне дерево здавалося мені незрівнянним зразком граверного мистецтва. Усі ці вкрай наївні та, як кажуть, доморощені красоти становили цілий поетичний світ, в якому я черпав мої задуми та проводив щасливі години, ретельно працюючи над їх виконанням. Я почав вигадувати пейзажі самостійно, нагромаджуючи в них мало не всі вподобані мною поетичні мотиви відразу, а потім перейшов до ландшафтів іншого штибу, де переважала якась окрема тема, але в кожному з них незмінно була присутня одна і та ж фігура самотнього мандрівника, в якому я напівнесвідомо зображував самого себе. Після безперервних невдач, якими закінчувалися всі мої спроби спілкування з навколишнім світом, у мене почала розвиватися погана звичка до самозакоханого споглядання свого власного «я», моє серце сумно стискалося від жалю до самого себе, й мені подобалося переносити символічне зображення своєї особи в ефектну обстановку придуманих мною пейзажів. Романтично задрапірований у зелений плащ, з дорожньою торбою за спиною, прочанин то задумливо дивився на небо, де догоряла вечірня зоря або сяяла веселка, то тихо брів по кладовищу або по лісу, а іноді розгулював навіть у райських ку5щах, серед квітів і строкатих птахів. У мене вже накопичилася добряча колекція таких картинок, але всі вони, як і раніше, являли собою жалюгідну мазанину і свідчили про страшенну недосвідченість їх автора й цілковиту відсутність необхідних знань; лише деяка жвавість і вправність у накладенні окремих яскравих мазків, набута мною шляхом безперервних вправ, та сміливий розмах моїх задумів дещо відрізняли мої малюнки від звичайних дитячих пустощів із олівцем і фарбами, і це ж бо, ймовірно, і спонукало мене заявити матінці, що я хотів би стати художником. Одначе матінка не обговорювала ці плани, а вирішила відправити мене в село, до свого брата пастора; їй думалося, що на новому місці я найкраще зможу оговтатися від біди, що звалилася на мене, і мусив прогостювали там кілька найближчих місяців, поки матінка підшукає для мене якогось ділового заняття на майбутнє.

Село, де народилися батько і мати, перебувало в одному з найвіддаленіших куточків країни; я ніколи в ньому не бував, матінка теж багато років не відвідувала рідні місця, а жили там родичі, які, за винятком лише дуже небагатьох, ніколи не показувалися в місті. Тільки дядечко пастор прибував раз на рік верхи на своїй конячці, щоб узяти участь у з’їзді духовенства, і, вирушаючи в дорогу назад, щоразу гаряче переконував нас вибрати час і зрештою навідатися до нього. У нього було півдюжини синів і дочок, яких я знав так само мало, як і їх матір, мою енергійну тітоньку – пасторшу, що так і залишилася на все життя селянкою. Крім того, там жила численна рідня батька, насамперед його мати, жінка похилого віку, що вже багато років тому вийшла заміж вдруге за багатого селянина, похмурого, безжального чоловіка, що тиранив її, в його оселі вона жила справжньою самітницею, і лише деколи, стужившись за людьми, передавала здалеку поклони і привіти осиротілій сім’ї передчасно померлого сина. Сільський люд усе так само безрадісно животів, як і два-три століття тому, коли навіть близькі родичі, особливо жінки, що жили в сусідніх селах, розділених відстанню в якийсь десяток миль, часом назавжди випускали одне одного з очей або ж зустрічалися дуже рідко, тільки в особливо важливих випадках, і коли, побачившись, родичі плакали від повноти почуттів і від спогадів, що наринули; в таких зустрічах було щось від стародавнього епосу. Чоловіки ж хоча й не весь час сиділи на одному місці, але, як люди позитивні та ділові, переступали поріг оселі своїх напівзабутих родичів лише тоді, коли ті просили в чому-небудь допомогти або ж коли вони самі потребували їх поради. Тепер селянин знову став легшим на підйом, більш досконалі засоби пересування, знову пробудилося суспільне життя, численні народні святкування – все це не дає йому засиджуватися вдома; він радісно пускається в дорогу, щоб знову відчути себе молодим і збагатити себе новими враженнями, і тільки дуже недалекі люди все ще засуджують його за це, з жаром доводячи, що його справа ходити за плугом, а не блукати дорогами і танцювати на святах, подаючи поганий приклад своїм дітям.

Моя мати наказала мені якнайчастіше провідувати бабусю, – адже вона так самотня і вже доживає свій вік, тому я маю бути з нею особливо шанобливим і лагідним. Коли вона заведе зі мною розмову про мого батька, її улюбленого сина, я не мушу йти, поки вона сама мене не відпустить.

І ось одного разу вранці, піднявшись іще вдосвіта, я вийшов на дорогу, щоб здійснити найбільшу з усіх подорожей, які мені досі доводилося робити. Я вперше милувався світанком над просторами полів і дивився, як із-за сизих від ранкового туману зубців лісу піднімається сонце. Весь день я був на ногах, одначе зовсім не відчував утоми; я то проходив через села і присілки, то знову цілими годинами йшов зовсім самотній по нескінченно довгих лісових шляхах або по розпечених від сонця горбах, не раз збивався з дороги, але не шкодував про втрачений час, оскільки тиша та самотність налаштовували на роздуми, і я всю дорогу ретельно поринав у них, уперше серйозно замислившись над своєю долею і неясним поки що майбутнім. Сині волошки та червоні маки, строкаті капелюшки грибів на узліссі супроводжували мене впродовж усього шляху: дивовижно красиві хмари безперервно складалися в химерні фігури й тихо пливли в бездонній блакиті неба; я йшов усе далі й далі, і відчуття жалю до самого себе, навіяне мені співчуттями жалісливих сусідів і знайомих, знову почало долати мене, так що врешті-решт я не витримав і, незважаючи на мою звичайну стриманість, заплакав гіркими слізьми. Я був невтішний у своєму горі, ніяк не міг опанувати себе і, сівши в тінистому місці біля джерела, довго ще ридав і схлипував; потім засоромився своїх сліз, підвівся, умив обличчя і, розсердившись на себе, швидко пройшов залишок шляху. Нарешті я побачив село; потопаючи серед яскравої зелені, воно лежало біля моїх ніг у глибокій долині, порізаній примхливими вигинами річки, що яскраво виблискувала, та оточеній лісистими схилами гір. Повітря в долині було зігріте ще теплими променями вечірнього сонця, димарі привітно диміли, з-за річки долинали чиїсь голоси. Незабаром я підійшов до перших будинків села і дізнався у господарів, де живе пастор; помітивши в мені риси сімейної подібності, люди запитували мене, чи не доводжусь я сином покійному майстру Леє.

Так я дістався житла дядечка, яке приліпилося просто до самого берега річки, що голосно дзюркотіла; його зусібіч обступали густі зарості ліщини, а серед них височіли кілька величезних ясенів; вікна будинку поблискували в густому листі виноградних лоз і абрикосів; в одному з них стояв дядечко, товстун, одягнений у зелену куртку, він затиснув у зубах срібний мундштук у вигляді мисливського рога, в якому курилася сигара, а в руках у нього була двостволка. Зграя голубів стривожено літала над будинком і тулилася до дверцят голуб’ятні; дядечко побачив мене і негайно ж закричав:

– Еге, так це наш племінничок іде! Радий тебе бачити! Ану ж бо, йди скоріше до мене!

Тут він раптом глянув на небо, вистрілив у повітря, і красень шуліка, який кружляв над голубником, виглядаючи здобич, мертвий упав до моїх ніг. Я підняв птаха і, приємно схвильований цим незвичайним привітанням, почав підніматися на ґанок, аби віддати його дядечку.

Він був сам у кімнаті й стояв біля довгого столу, накритого на багато кувертів.

– А ти прийшов саме до речі! – сказав дядечко. – У нас сьогодні свято врожаю, зараз усі наші прийдуть сюди!

Потім він покликав дружину, вона ввійшла з двома величезними глечиками вина, поставила їх на стіл і вигукнула:

– Ай-ай-ай, що ж ти такий бліденький, в лиці ні кровинки! Ну постривай же, ми тебе не відпустимо, поки ти у нас не станеш таким же червонощоким, яким був колись твій покійний батько! Як почувається матінка, чому вона не приїхала разом із тобою?

Не гаючи часу, вона тут же звільнила місце на столі й зібрала мені перехопити нашвидкуруч, чекаючи вечері, а побачивши, що я соромлюся, ні слова не кажучи, посадовила мене на стілець і звеліла зараз же братися за їжу. Тим часом на вулиці почувся скрип коліс і гамір натовпу, що наближався до будинку; погойдуючись і зачіпаючи за нижні гілки дерев, у двір в’їхав високо навантажений снопами віз, а за ним ішли з піснями і з веселим сміхом дядечкові сини й дочки разом із іншими женцями і жницями. Дядечко, що чистив біля вікна свою рушницю, крикнув їм, що приїхав гість, і незабаром навколо мене піднялася радісна метушня. Я дістався ліжка лише пізно вночі й ліг спати під відчиненим вікном; унизу, біля самої стіни будинку хлюпала вода, з-за річки долинав стукіт млина, над долиною велично пройшла гроза, дощ мелодійно вистукував по даху, а вітер, який шумів у лісах на схилах навколишніх гір, підспівував йому, і, вдихаючи прохолодне, освіжаюче повітря, я заснув на грудях всемогутньої матері-природи.

Розділ вісімнадцятий
Рідня

Рано-вранці, тільки-но сонце пробилося крізь густе листя й заграло на стінах кімнати, я прокинувся, розбуджений якимись дивними дотиками. Маленька куниця з шовковистою шерстю сиділа у мене на грудях і обнюхувала мій ніс своєї загостреною холодною мордочкою, тихо переводячи подих і часто тремтячи ніздрями. Коли я розплющив очі, вона шмигнула під ковдру, кілька разів визирнула з-під неї і сховалася знову. Я ніяк не міг збагнути, що все це означає, але тут мої маленькі двоюрідні брати, що весь час стежили за мною зі своєї спальні, з реготом вискочили звідти, зловили моторного звірка і, наповнюючи кімнату гучними веселощами, почали гратися з ним, а граціозна куничка виробляла дуже кумедні стрибки. Привернена їх метушнею, до кімнати забігла ціла зграя красивих мисливських собак, до дверей із цікавістю підійшла ручна козуля, за нею з’явилася чудова сіра кішка і почала спритно пробиратися між собаками, що затіяли грайливу гризню, з презирством форкаючи на них і не підпускаючи їх до себе; на підвіконні сиділи голуби, і всі ці веселі звірі та ще напівголі діти вихрували одне за одним по кімнаті. Але хитрішою всіх виявилася вчена куниця; вона нікому не давалася в руки, і виходило так, ніби це вона грається з нами, а не ми з нею. Тут підійшов і дядечко; покурюючи зі свого маленького мисливського рога, він дивився на нас, аж ніяк не засуджуючи, а скоріше схвалюючи нашу поведінку, і навіть підмовляв нас на нові дурощі. Його квітучі рум’яні дочки ввійшли слідом за ним, аби подивитися, від чого це ми так розшумілись, і закликати нас до порядку, а до речі й до сніданку, але незабаром їм довелося вступити з нами у відчайдушну боротьбу, позаяк уся наша тепла компанія дружно озброїлася на них, не даючи їм проходу своїми жартами та піддражнюваннями, в чому взяли участь навіть собаки, які давно вже відчули, що цього ранку біситися нікому не забороняється, і, поспішивши скористатися цим правом, хоробро вчепилися в накрохмалені подоли лихословлячих дівчат. Я сидів біля відчиненого вікна і вдихав цілюще свіже ранкове повітря; блискучі хвилі швидкої річки відбивалися на білій стелі, й їх відблиски пробігали по старовинному портрету на стіні тієї самої дивної дівчинки на ім’я Мерет, про долю якої я вже розповідав. Освітлене трепетними сріблястими відблисками, її обличчя здавалося живим і посилювало те враження, яке справляла на мене все навколишнє оточення. Під самим вікном товпилося поведене на водопій стадо; корови, воли, телята, коні та кози пили задумливо, повільними ковтками і, жваво підстрибуючи, знову виходили на берег; вся долина, що дихала свіжістю, жила повним життям, і звуки, що долинали звідти, зливалися з вибухами сміху в моїй кімнаті; я відчував себе таким щасливим, яким ніколи не був жоден юний монарх, в опочивальні якого зібралися найзнатніші вельможі, щоб бути присутніми при туалеті його величності.

Нарешті прийшла тітонька і суворо-пресуворо наказала нам зараз же йти снідати. Я знову сидів за довгим столом, біля якого зібралася вся велика родина разом зі своїми нахлібниками і поденниками. Поденники вийшли в поле ще за кілька годин до сніданку і тепер відпочивали, намагаючись струсити легку втому, що приходить після перших годин роботи, коли сонечко шле трудівникам свій привіт і починає припікати сильніше. Всі їли ситну вівсяну кашу, на яку тітонька не пошкодувала молока; лише на одному кінці столу, де сиділи господар, господиня та їхні старші дочки, красувалися великі чашки з кавою, і я, зарахований на правах гостя до цього гуртка обраних, із заздрістю поглядав у той бік, де люди з апетитом поїдали смачну кашу та обмінювалися веселими жартами. Але незабаром усі підвелися з-за столу і розійшлися по роботах, хто на далекі спекотні поля, хто в комори та на обори. Висувні дошки столу було вставлено на своє місце, і тепер ця ваговита споруда з полірованого горіхового дерева мала якийсь бездіяльний вигляд у спорожнілій кімнаті; але тут клопітка господиня висипала на нього величезний кошик зелених стручків, аби налущити на обід гороху, а дядечко, насилу відшукавши собі місце на кутику, зайнявся своїми господарськими книгами; він уписував у них відомості про зібраний у нинішньому році врожай, порівнюючи його з урожаєм минулих років і підраховуючи навіть, скільки вродило на кожному окремому засіяному клині. Його молодший син, хлопчик мого віку, стояв за його стільцем і доповідав батькові про виконання якогось доручення, а закінчивши свої обов’язки, запропонував мені прогулятися з ним у поле і подивитись, як ідуть роботи; можливо, ми попрацюємо й самі, де нам більше сподобається, а головне, потрапимо на підвечірок: у середині дня всі закушують прямо на полі, й там буває дуже весело. Але в цей час наспів гонець від бабусі, яка вже дізналася, що я тут, і запрошувала мене негайно ж прийти до неї. Мій двоюрідний брат зголосився провести мене, я не без кокетства вбрався якимось театральним селянином, і ми вийшли на дорогу, яка незабаром привела нас до розташованого на невисокому пагорбі кладовища. Тут усе було напоєне ароматом квітів і пронизане яскравим світлом сонця, у повітрі було строкато від міріад жучків, метеликів, бджіл і ще якихось невідомих мошок із блискучими крильцями, що із дзижчанням вились над могилами. То була дивовижна група співаків і танцюристів, яка давала концерт у яскраво освітленій залі; їх галасливий рій невтомно снував туди й сюди, хор голосів то змовкав майже зовсім, так що чувся лише неголосний спів якоїсь окремої комахи, то знову радісно й завзято підхоплював мелодію та звучав на повну силу; потім він віддалявся в таємничу напівтемряву, яка панувала в затишних куточках біля хрестів і пам’ятників, осінених кущами жасмину та бузини, поки з темряви не вилітав який-небудь гучливий джміль, що знову виводив за собою на світло весь веселий хоровод; чашечки квітів розмірено гойдалися, зустрічаючи та проводжаючи музик, які невпинно сідали на них і знову злітали. І весь цей галасливий та метушливий маленький світ жив і рухався над вічним спокоєм могил, над мовчанкою століть, минулих із тих далеких часів, коли наші предки – гілка племені алеманів – уперше осіли в цих місцях і викопали тут першу могилу. Залишки їх законів і звичаїв усе ще живуть у народі, їх мова і донині звучить на привіллі наших зелених долин, у хатинах горян, у сивих від давнини кам’яних містечках, які розкинулися де-небудь над річкою або на пологому схилі гори. Сивочола стара, з якою мені належало зустрітися, вселяла мені якусь боязкість, адже раніше я її ніколи не бачив, і вона була в моєму уявленні скоріше одним із давно померлих предків, аніж живою жінкою, яка ще, крім того, доводилася мені бабусею. Ми довго крокували по вузьких стежках, під важкими від плодів гілками яблунь, оминаючи безлюдні селянські двори, і підійшли нарешті до її будинку, що притулився в темно-зеленій тіні безмовних дерев. Вона стояла на порозі, прикриваючи очі долонею, і, як видно, виглядаючи, чи не йду я. Лагідно привітавшись зі мною, вона негайно ж провела мене до кімнати, підійшла до блискучого олов’яного умивальника, що висів у ніші з полірованого дуба над важким олов’яним тазом, відкрила кран і підставила свої маленькі засмаглі руки під струмінь чистої джерельної води. Потім поставила на стіл хліб і вино, стала біля мене, з усмішкою спостерігаючи, як я їм і п’ю, і не сідала доти, поки я не скінчив; тоді вона підсіла майже впритул до мене – вона була слаба очима – і почала пильно розглядати мене, запитуючи про матінку і про те, як нам із нею ведеться, але мені здалося, що думки її були в цей час далеко в минулому. Я теж уважно і з повагою дивився на неї, намагаючись відповідати коротше і не втомлювати її подробицями, які здавалися мені недоречними. Незважаючи на свій похилий вік, вона зберегла гарну поставу, жвавість у рухах і вміння уважно слухати співрозмовника; вона була не селянка і не городянка, а просто славна, доброзичлива жінка; кожне її слово видавало благородство та доброту, смиренність і незлобивість, ясну, вільну від накипу дріб’язкових пристрастей душу, мова її лилася плавно і звучала проникливо. То була жінка, яких тепер не часто зустрінеш, а зустрівши, починаєш розуміти, чому стародавні германці вимагали викуп, рівний викупу за двох воїнів, якщо хто-небудь убивав жінку чи завдавав їй образи.

До кімнати увійшов її чоловік, ввічливий і статечний селянин; поклонившись мені з люб’язною байдужістю і побачивши з першого погляду, що я точно такий же «шалапут», як і мій батько, а значить, не докучатиму йому проханнями і занепокоєння в будинку від мене не буде, він вирішив не псувати своїй дружині задоволення й навіть великодушно дав їй зрозуміти, що вона може пригощати мене, скільки душа забажає, після чого покинув нас і вирушив у своїх справах.

Я пробув у неї кілька годин, але говорили ми мало; вона сиділа біля мене, мовчки радіючи якимсь своїм думкам, і нарешті заснула з усмішкою на вустах. Її зімкнуті повіки тихо здригались, як хитається завіса, за якою щось відбувається, а за ледь помітними рухами усміхнених губ можна було здогадатися, що перед її внутрішнім поглядом витають милі серцю образи, осяяні м’яким сонячним світлом минулих років. Я вирішив піти, але як тільки я підвівся та, обережно ступаючи, пішов до дверей, вона негайно ж прокинулася, гукнула мене й якось відчужено подивилася мені в обличчя; адже якщо вона була в моїх очах живим і дотикальним утіленням далекого минулого, всього того, що було до мене, то я мав здаватись їй ніби продовженням її власного життя, її майбутнім, і я був для неї незрозумілий, загадковий, тому що моє вбрання та моя манера говорити були зовсім не схожі на те, до чого вона звикла за своє довге життя. У глибокій задумі вона пройшла в сусідню кімнатку, де у неї зберігався у великій шафі цілий запас стрічок, мережив, гребінців та інших модних дрібниць, які вона раз у раз купувала у мандрівних рознощиків і при нагоді роздаровувала молоді. Замість відкладеної для мене величезної носової хустки вона через короткозорість вийняла маленьку косинку з червоного шовку, які носять сільські дівчата, і вручила її мені разом із папером, в який вона була загорнута. Вона взяла з мене слово відвідувати її щодня та найближчим часом прийти до неї на обід.

Мій брат давно вже пішов, і я, поклавши червону косиночку в кишеню, почав сам відшукувати дорогу додому. Проходячи повз один будинок, я помітив зграйку засмаглих, червонощоких малюків; побачивши мене, вони стрімголов побігли у двір і загаласували там, як галченята. Жінка, що вийшла з воріт, наздогнала мене, назвалася моєю тіткою й запитала, невже ж я ніколи не чув про неї та її сім’ю. Мені довелося сказати, що я її справді не знаю, в чому і прошу вибачення. Тут вона повела мене в дім, де пахло свіжоспеченим хлібом, а довгі сходи були зверху донизу заставлено великими чотирикутними і круглими пирогами, на кожній сходинці по штуці; їх винесли сюди, щоб дати їм охолонути. Поки ця новоявлена тітонька, міцна і, як видно, працьовита жінка в повному розквіті сил, швидкими рухами прибирала волосся під хустку й пов’язувала фартух, діти забралися в куток за гарячою піччю й визирали звідти досить несміливо, хоча час від часу серед них чувся смішок. Потім моя нова покровителька заявила, що я прийшов саме вчасно: сьогодні вона напекла пирогів. Тут вона взяла великий пиріг, розрізала його на чотири частини, принесла вина, а потім заходилася накривати стіл до обіду. У її будинку не видно було того відтінку патріархальності, який відчувався в будинку бабусі; меблі були не горіхові, а з ялини, дошки на стінах були ще свіжі, черепиця на даху яскраво-червоного кольору, видні зовні торці балок теж іще не встигли потемніти, і перед будинком майже зовсім не було тіні. Гаряче сонце заливало просторий город, і скромний квітничок, який загубився в ньому, свідчив про те, що молоді господарі тільки ще закладають основу свого майбутнього благополуччя та поки що змушені думати лише про прозаїчну користь. Тим часом із поля прийшов сам господар зі своїм старшим сином. Почувши, що в будинку в нього гість, він одначе спочатку пішов погодувати худобу, не поспішаючи помив руки біля колодязя й лише потім, усе так само неквапливо і спокійно, ввійшов до кімнати, привітався зі мною і негайно ж перевірив, чи достойно мене пригощає його дружина. Пропонуючи мені покуштувати чого-небудь, господарі робили це без усякої манірності й не намагалися вибачатись переді мною за свій скромний стіл; та й кому ж як не селянинові, пишатися своїм домашнім хлібом і вважати його кращим із частувань, яке нікому не соромно запропонувати. Ніякі ласощі не зрівняються для нього з першими плодами, які приносять йому щороку його поле і сад; ніщо не здається йому смачнішим, аніж молода картопля, перші груші, вишні та сливи, вирощені своїми руками, і він так звик цінувати ці невигадливі дари природи, що, зірвавши мимохідь кілька яблук із чужого дерева, бачить у цьому чимале придбання для себе, в той час як різноманітні наїдки, виставлені у вікнах міських крамниць, анітрохи не приваблюють його, і він байдуже проходить повз них. Пригощаючи гостя, він твердо переконаний у тому, що пропонує йому найсмачнішу і найздоровішу їжу, так що ця переконаність передається і самому гостю, пробуджуючи в ньому апетит, і він їсть за двох і анітрохи не шкодує про це, вставши з-за столу. Ось чому я знову опинився за столом і безстрашно наліг на їжу, хоча в той день я вже з’їв більше ніж достатньо. Мої жалісливі родичі, які вважали, що всякий городянин, – якщо тільки він не поміщик, живе на оброк, – неодмінно мусить жити надголодь, як видно, вирішили відгодувати свого худого племінничка і старанно підкладали мені все нові та нові шматки. За столом ішла жвава розмова про долю нашої родини, все розпитували мене, як нам із матінкою живеться, і цікавилися найменшими подробицями.

Оглянувши насамкінець стайню та обору й підкинувши кожній корові по оберемку конюшини, я почав прощатися з господарями, проте тітонька заявила, що вона неодмінно має піти зі мною, щоб сьогодні ж представити мене ще одній родичці, яка живе тут неподалік; для першого разу ми затримаємось у неї ненадовго.

Нас зустріла поважних років жінка з приємною, привабливою зовнішністю; вона, щоправда, не мала тієї благородної постави та вишуканості в поводженні, якими відзначалася бабуся, але їй були притаманні ті ж гідність і доброзичливість. Крім неї, в будинку жила тільки її дочка, яка виїхала в свій час до міста, за прикладом багатьох сільських дівчат, прослужила там два роки покоївкою, вийшла після цього заміж за багатого селянина, рано овдовіла і відтоді більше не розлучалася з матір’ю. Їй було близько двадцяти двох років; високого зросту й міцної статури, вона являла собою яскраво виражений тип нашої породи, пом’якшений і облагороджений незвичайною красою її обличчя; особливо гарні були великі карі очі та м’які, округлі лінії рота й підборіддя, що вражали з першого погляду. Крім того, її дуже прикрашало темне волосся, таке густе й довге, що вона ледве давала собі раду з ним. Її чомусь називали Лорелеєю, хоча справжнє її ім’я було Юдіф, і ніхто не міг сказати про неї нічого осудного, позаяк її взагалі мало знали. Я побачив її, коли вона йшла з саду і, злегка відкинувшись назад під вагою своєї ноші, притримувала край фартуха, в якому лежали щойно зняті з дерева яблука, прикриті зверху купою квітів. Вона увійшла в дім, прекрасна, як Помона, і розсипала свої дари по столу, так що його блискуча поверхня відбила химерне поєднання форм і барв, а повітря наповнилося цілою гамою ароматів. Потім Юдіф привіталася зі мною, вимовляючи слова на міський манер і з цікавістю поглядаючи на мене з-під широких крисів солом’яного капелюха. Вона сказала, що їй хочеться пити, принесла глечик з молоком, налила велику чашку і простягнула її мені; я хотів було відмовитися, тому що тільки-но добряче попоїв, але вона посміхнулась і, промовивши: «Ну, пийте ж!» – хотіла сама піднести молоко до моїх губ. Тоді я взяв у неї чашку і випив мармурово-білий прохолодний напій залпом, не переводячи дихання і відчуваючи гостру, невимовну насолоду. При цьому я спокійно дивився в обличчя Юдіфі й не відступив, таким чином, перед її гордим спокоєм. Якби вона була дівчиною мого віку, я, напевно, зніяковів би від її погляду. Але все це тривало лише одну мить, і коли я почав перебирати квіти, що лежали переді мною, вона негайно ж склала величезний букет із троянд, гвоздик і якихось пахучих трав, що ледве вміщався в руках, і дала його мені, як дають милостиню; старенька наповнила мої кишені яблуками, так що я вже не намагався відмовлятись і смиренно вирушив додому, обсипаний усіма цими дарами і напучуваний наказами обох тітоньок і Юдіфі частіше навідуватися до них, а також побувати і в інших родичів.