Kitabı oku: «Крилата смерть», sayfa 2

Натхнення, що охопило незнайомця, здавалося, вимило з його погляду пекучу зловтіху, яка спершу настільки приголомшила мене, аж раптом бісівський блиск знову спалахнув у його очах, і з горла вирвалося дивне зміїне шипіння, після чого він високо підніс пляшку з очевидним наміром убити мене тим самим способом, який шість століть тому обрав Шарль Чаклун, аби вколошкати мого пращура. В одну мить скинувши із себе кайдани заціпеніння, гнаний інстинктом самозбереження, я поцілив у мого ката світильником, що слабко миготів. Скло вдарилося об камінь, і цієї миті одежа незнайомця зайнялася, зафарбувавши повітря каламутним відблиском полум’я. Мої нерви, й без того напружені, не витримали сповненого жаху та безсилої злості зойку невдалого вбивці, і я впав непритомний на слизьке каміння.

Коли я нарешті прийшов до тями, навколо згустилася темрява. Розум, зранений усім, що сталося, відмовлявся осмислити сьогодення, але цікавість усе ж узяла гору. «Що це за породження зла? – міркував я. – Як проникла ця істота в замок? Звідки ця одержимість, із якою він жадав помститися за смерть Мішеля Злого? Як могло статися, що прокляття зі століття в століття невблаганно наздоганяло свою чергову жертву? Я знав, що відтепер вільний від пут багатолітнього страху: адже я знищив того, хто був покликаний стати знаряддям прокляття, і тепер мене охопило палке бажання осмислити нещасні події, що затьмарили історію моєї родини і перетворили мою юність на безперервний жаский сон. Сповнений рішучості усе розплутати, я намацав у кишені кресало та кремінь і запалив світильник.

Перше, що кинулося мені в вічі, було понівечене почорніле тіло загадкового незнайомця. Його очі, які ще недавно палали злістю, затягла смертельна паволока. Сіпнувшись від огиди, я зайшов до кімнати за готичними дверима. Те, що відкрилося моєму погляду, найбільше нагадувало лабораторію алхіміка. У кутку височіла купка блискучого жовтого металу, з якої промінь світла висікав снопи іскор. Імовірно, це було золото, але все пережите занурило мене у такий дивний стан, що мені не хотілося гаяти часу на дослідження цього металу. Отвір у дальньому кутку кімнати провадив у саму гущавину дикого лісу. Вражений, я втямив, яким чином незнайомець проник у замок, і подався в зворотний шлях. Я заприсягнувся собі, що не стану витріщатися на останки мого ворога, але коли наблизився до тіла, до мене долинув ледь вловний стогін, немов життя ще не покинуло тлінну оболонку. Ціпеніючи від жаху, я схилився над розпростертим на підлозі обвугленим і покрученим тілом.

Раптом пелена спала з його очей, і крізь їхню чорноту, пронизливу іще більше, ніж обпечене на вугілля обличчя, проступило щось, що я не в змозі описати. Потріскані губи намагалися виштовхнути якісь слова. Я зміг розрізнити лише ім’я Шарля Чаклуна, мені також здалося, що з понівечених губ зірвалися слова «вічність» і «прокляття». Даремно я намагався зібрати воєдино жалюгідні уривки його тиради. У відповідь на мою розгубленість смоляні очі незнайомця обпекли мене такою злістю, що я затремтів, забувши про безсилля мого супротивника.

Підхоплений останньою хвилею сили, що вже витікала, нещасний трохи підвівся на вогких слизьких каменях. Пригадую, як у передсмертній тузі він раптом повернув собі голос, і дихання, що відлітало, вихлюпнуло слова, які з того часу переслідують мене вдень і вночі.

– Телепень! – вигукнув він. – Невже ти так і не збагнув, у чому мій секрет? Жалюгідний розум, не здатний здогадатися, з чиєї волі упродовж шести століть твій рід не міг позбутися страшного прокляття! Хіба я не розповів тобі про дивовижний еліксир, який дарує вічне життя? Чи тобі не знати, що таємниця, над якою билися алхіміки, відкрита? То послухай же! Це я! Я! Я! Я прожив шістсот років, і всі шістсот років я мстив! Я мстив, бо я – Шарль Ле Сорсі!

Потойбічний

Нещасний той, кому спогади дитинства нагадують лише про страх і смуток. Нещасний той, хто, озираючись назад, помічає лише години самотності у розлогих і безрадісних оселях із темними фіранками та захопливими стрункими шеренгами стародавніх книг або змушений тремтіти й жахатися чувань у похмурих, химерних і велетенських хащах. Обплетені міцними травами дерева, що безмовно гойдають покручене гілля далеко у височині. Таку долю послали мені боги, мені, замороченому й обдуреному; мені, безнадійному пустоцвіту. І все ж із дивною втіхою я відчайдушно лину до цих далеких спогадів, коли мій розум щомиті погрожує розпростертися перед тими іншими…

Не знаю, де я народився, знаю лишень, що замок був надзвичайно старий і безнадійно моторошний, увесь у темних ходах і переходах, із високим склепінням, де очі знаходили сіті павуків і примарні тіні. Камінь застарілих коридорів вічно виділяв мерзенну вогкість, і повсюдно застиг гидкий сморід, немов звідкись тягнуло мертвечиною винищених поколінь. Там завжди бракувало світла, тому я іноді запалював свічки й заради полегшення не відводив погляду від них; за стінами замку також ніколи не вигулькувало сонечко, адже дерева з густими кронами тягнулися вище за пишномовність усіх доступних веж. Одна чорна башта стриміла поверх дерев у невідоме нетутешнє небо, але вона була місцями поруйнована, і видертися на неї можна було не інакше, як удавшись до майже неможливого підйому голою стіною, з каменя на камінь.

Відтак у замку я прожив роки, але міри часу не знаю. Вочевидь, хтось турбувався про мої потреби, однак не можу пригадати нікого, крім себе, й нічого живого, крім мовчазних пацюків, кажанів і павуків. Хто б не виплекав мене, гадаю, він мав би бути безнадійно старим, оскільки першим моїм усвідомленням живого образу була якась карикатура на себе – скривлена, зморщена і стара, як сам замок. Я не бачив нічого потворно відразливого у кістках і скелетах, якими були встелені деякі з кам’яних крипт глибоко в надрах замку. Я, наче навіжений, пов’язував такі речі з життєвими буднями і вважав їх природнішими за живих істот із кольорових ілюстрацій, які знаходив у багатьох, вкритих цвіллю книгах. По цих книгах я навчився всього, що знаю, за відсутності вчителя, без спонукання та настанов, і не пригадаю, щоб за всі ці роки я чув людський голос, навіть свій власний, бо хоча і читав у книгах про дар мови, мені ні разу не спало на гадку сказати щось уголос. Моя зовнішність також був справою, до якої мої думки не долинали, позаяк дзеркал у замку не було, і за відчуттям я вважав себе майже тим самим молодим героєм, намальованим олівцем або фарбами, яких багато бачив на сторінках книжок. Я усвідомлював свою молодість, бо ж пам’ятав надто мало.

За мурами замку, по той бік гнилого рову і в похмурих тінях безшелесних дерев, я часто лежав, бувало, у думках про те, що прочитав у книгах, і з пристрасною млістю уявляв себе посеред веселої юрби у залитому сонцем світі, що біснувалася там, за безкрайніми лісами. Якось я навіть спробував утекти з цього лісу, але що далі відходив від замку, то щільнішими ставали сутінки і повітря щільніше насичувалося чорними думами та страхами. І тоді у розпачливій нестямі я кинувся назад, поки ще не загубився в лабіринті нічної німоти.

Там я долав нескінченні сутінки у дрімоті й очікуванні, сам не знаючи, чого саме чекаю. І тоді у пітьмі самотини моя туга за світом перейшла у такий шал, що я більше не знаходив собі спокою і з благанням здіймав руки до чорної руїни вежі, що стояла окремо й намагалася сягнути невідомого потойбічного неба. Нарешті я таки зважився піднятися на башту: нехай навіть упаду, але краще хоч раз поглянути на небо й загинути, ніж жити, так і не пізнавши дня.

У холодних сутінках я дерся стертим камінням стародавніх сходинок, доки не дістався тієї висоти, на якій вони уривалися, й услід за цим став ризиковано чіплятися за маленькі приступки для ніг. Жаским і грізним був той мертвий кам’яний колодязь без сходів – похмура запустіла руїна, а крила сполоханих лиликів, що безгучно розтинали повітря, навіювали мені чорні думки. Але ще страшнішою й грізнішою була та повільність, із якою я просувався: скільки б я не підіймався, пітьма над моєю головою не рідшала, і мене аж теліпало, немов від стародавніх могил, заселених примарами. Я сіпався, питаючи себе, чому ніяк не виберуся до світла, і поглянув би вниз, якби наважився. Я витворював фантазії, що саме несподівано заскочить тут мене вночі, й марно нишпорив вільною рукою у пошуках бійниці, щоб, визирнувши, глянути вгору та спробувати визначити висоту, на яку піднявся.

Несподівано, після цілої вічності страшного сліпого руху вгору навкарачки тією увігнутою та відчайдушною крутизною, я відчув, що вперся головою у щось тверде, і збагнув, що дістався, либонь, даху, принаймні до якогось перекриття. Я підняв у темряві вільну руку, намацав перешкоду і вирішив, що це каменюка, зрушити яку з місця було мені не під силу. Тоді я рушив у смертельно небезпечний круговий обхід вежі, чіпляючись за найменші опори на слизькій стіні, поки моя вивільнена рука не виявила, що завада піддається, і я знову спрямував свій рух нагору, упершись у плиту або двері головою, позаяк обома руками чіплявся за стіну. Згори не пробивалося ані промінчика світла, і в міру того, як руки повзли дедалі вище, я второпав, що цього разу мій підйом завершився, а ця плита виявилася люком, що вів на рівний кам’яний майданчик більшого діаметра, ніж нижня частина вежі. Без сумніву, це була долівка якоїсь високої та місткої спостережної башти. Я обережно проліз у діру, намагаючись не дати важкій плиті люка впасти на своє колишнє місце, але зазнав невдачі… У знемозі простягнувся я на кам’яній підлозі та слухав оглушливі відзвуки її падіння, проте ще сподівався знову її підчепити, коли притисне нужда.

Гадаючи, що опинився на жахливій висоті, над проклятим лісом гілля, я насилу піднявся, сліпо намацуючи вікна, щоб поглянути на небо, місяць і зорі, про які стільки читав. Але мене чекало розчарування: я не знаходив нічого, окрім просторих мармурових полиць, на яких стояли огидні прямокутні скрині. Дедалі більше я впадав у роздуми, дивуючись, які ж таємниці, вкриті порохом, зберігає цей високий покій, на стільки століть відрізаний від замку. Несподівано мої руки вперлися у кам’яну пройму дверей, шорстку від дивного різьблення. Випробувавши двері, я виявив, що вони замкнені, але, зібравшись насилу, здолав засуви і відчинив їх, рвонувши на себе. Ось тоді я й пізнав найчистіше блаженство, яке будь-коли знав: рівне світло просочувалося крізь кручені візерунки чавунної решітки і на кам’яні сходи короткої драбини, що тяглася вгору від знайдених дверей. Сяяв ясний повний місяць, якого я раніше ніколи не бачив наяву, лише у дрімоті та в розмитих видіннях, які не наважувався називати спогадами.

Уявляючи тепер, що досягнув самої верхівки замку, я мало не кинувся вгору сходинками за дверима, аж раптом хмара, що затьмарила місяць, змусила мене оступитися, і в темряві я насилу знаходив дорогу. Було все ще темно хоч в око стрель, коли я дістався до решітки, яку обережно випробував і виявив незамкненою, але не став її відчиняти через страх упасти із запаморочливої висоти. І тоді знову вийшов місяць…

Потрясіння було просто демонічним, неймовірним до абсурду. Жодне з пережитих мною жахіть не зрівняється з тим, що я побачив, – з фантасмагорією чудасій, які демонструвало це видовище. Марево саме по собі було настільки ж простим, наскільки й приголомшливим: замість запаморочливого краєвиду вдалину на верхівки дерев, що відкривався з величної височини, за решіткою простягалося не що інше, як тверда земля, з непорушною одноманітністю прикрашена мармуровими плитами та колонами, що ховалися в тіні старої кам’яної церкви, зламаний шпиль якої примарно мерехтів у місячному сяйві.

Машинально я штовхнув решітку і ступив на білу піщану доріжку, що трохи далі роздвоювалася. Збентежений і хаотичний мій мозок усе ще несамовито прагнув світла – й усунути мене з цього шляху не могла навіть неймовірна дивовижа того, що відбувалося. Я не знав, не хотів знати, чи було пережите мною божевіллям, сном або чарами, але я сповнився рішучості поглянути на блиск та веселощі за будь-яку ціну. Я не знав, хто я і що я, не знав, де опинився, однак, спотикаючись, прошкував усе далі й далі, осяяний чимось на кшталт боязкого дрімливого спогаду, завдяки якому мій шлях лежав не зовсім навмання. Пройшовши під аркою, я залишив позаду те місце з плитами та колонами і почимчикував далі, тримаючись уторованої стежини, але іноді з неї сходячи, щоб зануритися в луг, де лише випадкові уламки видавали вікову присутність забутої дороги. Одного разу я пустився вплав через стрімку річку, де вивітрені, вкриті мохом камені нагадували про давно зниклий міст.

Минуло, мабуть, більше двох годин, перш ніж я досягнув того, що було начебто моєю метою, – сивого і стародавнього, повитого плющем замку у тісноті заглушеного парку, знайомого до нестями і тим не менш абсолютно мені чужого. Я бачив, що рів засипаний і що деякі до болю знайомі вежі знесли, водночас нові прибудови викликали у мені сум’яття своєю присутністю. Але головним предметом мого зацікавлення та захоплення були відчинені вікна, залиті розкішним сяйвом, що вихлюпувало в імлу радощі, які били ключем. Підійшовши до одного з них, я зазирнув досередини й уздрів воістину химерно вдягнене товариство, що розважалося забавами та веселою балаканиною. Раніше я ніколи не чув людської мови, тому міг лише приблизно здогадуватися, про що там теревенили. Декотрі особи, здавалося, пробуджували неймовірно далекі спогади, в інших же не було нічого знаного.

Й ось я ступив через низьке підвіконня у сліпучо світлу кімнату, перейшовши тим самим від єдиної в моєму житті світлої миті надії до чорного нападу відчаю й усвідомлення. Жахіття навалилося, не змусивши себе чекати, бо щойно я увійшов, як негайно вибухнув один із найжахливіших проявів почуттів, який я тільки міг собі уявити. Заледве я переступив підвіконня, як усе товариство охопив раптовий, нічим не обґрунтований страх, спотворивши їхні обличчя й вирвавши жахливі зойки мало не з кожної горлянки. Почалася тотальна втеча, і серед гамору та паніки дехто зомлів і звалився без тями, їхні друзі, втікаючи у нестямі, волокли їх по підлозі за собою. Багато з них затуляли очі руками та незграбно, наосліп, кидалися, перекидаючи на ходу меблі й натикаючись на стіни, поки не примудрялися дістатися до одних із багатьох дверей.

Лемент лунав убивчий, а я стояв самотній і зачумлений у сліпучо світлому приміщенні та прислухався до його згасаючого відлуння, я тремтів від думки про те, що ж таке незримо могло зачаїтися поруч мене. При поверхневому огляді кімната здавалася порожньою, але коли я попрямував до однієї з ніш, мені привиділася там чиясь примарна присутність – натяк на рух по той бік позолоченої арки, що вела в інший і чимось схожий покій. Наближаючись до арки, я став розрізняти привида виразніше, і тоді з першим і останнім, будь-коли виданим мною звуком – мерзенним завиванням, що оповило мене огидою майже такою ж пронизливою, як і гидка причина, що викликала його, – я побачив із вражаючою ясністю неймовірну, невимовну та неназвану жодним словом потвору, яка лише своєю появою обернула веселе товариство на шалений табун утікачів.

Не можу навіть натяками описати, на що вона була схожа, бо це була суміш усього, що може тільки бути капосного, неприродно жахливого, блюзнірського, протиприродного й огидного. Це був смердючий привид тліну, старості та розкладання, гниле та слизове марево відкритої скверни, страшне оголення того, що мала вічно ховати милосердна земля. Бог свідок, воно не належало цьому світові – більше не належало! – однак, на свій відчай, я вгадував в обрисах цього виїденого оголеного кістяка злу й огидну карикатуру на людську постать, і в його напівзотлілій, обгидженій гниллю одежі, яку неможливо описати словами, мене пройняло іще більшим холодом.

Я остовпів, але все ж не настільки, щоб не вдатися до слабкої спроби втекти, – ніяково відсахнувся назад. Чому я не зумів зруйнувати чари, якими мене скувало безіменне мовчазне чудовисько? Під оманою огидного погляду його порожніх більм, якими монстр уп’явся в мене, мої очі відмовлялися заплющуватися, хоча й були милосердно туманні після першого потрясіння, якщо й бачили жахливий предмет хіба розмитим. Я спробував звести руку, щоб сховатися від цього погляду, але на мої нерви припав такий удар, що рука не надто корилася моїй волі. Цієї спроби, проте, виявилося досить, щоб похитнути мене, тож я на кілька зрадливих кроків подався вперед, аби не впасти. А просунувшись уперед, я несподівано й болісно усвідомив близькість цього стерва, чиє нудотне дихання майже звучало у моїх вухах. Мало не божеволіючи, я все ж знайшов у собі сили виставити руку вперед, аби відгородитися від цієї смердючої примари, що наступала на мене, й тієї ж руйнівної миті вселенського жахіття і справжнього пекла раптово мої пальці торкнулися живого праху простягнутої лапи страховиська там, за позолоченою рамою.

Я не завив, але всі бісівські відьмаки, яких несе північний вітер, завили за мене, коли тієї ж секунди на мій розум звалилася стрімка лавина пам’яті, що знищує душу. Водномить я втямив усе, що було раніше; я полинув спогадом за межі страшного замку й лісу і впізнав змінений вигляд будівлі, в якій перебував, упізнав – і це найжахливіше! – того нечестивого монстра, що стояв, зловісно споглядаючи на мене, коли я відсмикнув від нього свої забруднені пальці.

Однак у Всесвіті є не лише отрута, але й бальзами, і цей бальзам – непент², напій, що дає забуття. У позамежності жаху тієї миті я забув, що ж так злякало мене, і вибух чорних спогадів розвіявся у сум’ятті образів, що вторили один одному. Неначе уві сні, я зник із заселеної примарами проклятої будівлі і щодуху помчав під місяцем геть.

Повернувшись за цвинтарну огорожу до мармуру плит і колон і зійшовши сходами вниз, я виявив, що кам’яне віко люка підняти неможливо, але не засмутився, бо ненавидів цей віковічний замок і дерева. Тепер разом із гоулами – глумливими насмішниками – я можу осідлати північний вітер, а вдень веселитися серед катакомб Нефрен-Ка у невідомій долині Хадот на Нілі. Я знаю, що світло – не для мене, якщо тільки це не світло місяця над скельними гробницями Ніба, і радість не для мене, якщо тільки це не безіменні веселощі, присвячені Нітокріс під Великої пірамідою; проте мені, знову ошалілому та вільному, майже приємна гіркота відчуження.

Бо хоча непент і впокоїв мене, я назавжди збагнув, що я сторонній, чужий у цьому столітті і серед тих, хто іще вважає себе людьми. Я це знаю відтоді, коли моя рука простяглася до того монстра у величезній позолоченій рамі, – мої пальці торкнулися холодної і непоступливої поверхні дзеркала…

Хаос, що крадеться
^{(У співавторстві з Вініфред Вірджинією Джексон)}

Про задоволення та страждання, які люди отримують від уживання опіуму, написали чимало книг. Захоплення й жахіття Де Квінсі та штучний рай Бодлера збережені й викладені з умінням, яке робить їх безсмертними; тому світ чудово обізнаний про принади та лячні таємниці тих примарних реалій, в яких тоне захоплений мрійник. Але скільки б не торочили, іще жодна людина не наважилася проникнути у природу фантастичних видінь, що відкриваються уяві, ніхто навіть натяком не вказав напрямки невідомих шляхів, якими нездоланно тягне того, хто вживає наркотики.

У своїх снах Де Квінсі переносився до Азії, цієї обителі химерних тіней, чия давнина, що пережила безліч рас та епох, забирає молодість у людини; але піти далі він не наважувався. Ті ж, хто переступав фатальну межу, рідко звідти поверталися; і навіть повертаючись, вони або мовчали, або впадали в божевілля.

Я приймав опіум усього лише раз – у часи чуми, коли лікарі медикаментами намагалися тамувати агонію, вилікувати яку були неспроможні. Мені дісталася надмірна доза – лікар ледь тримався на ногах від напруги й утоми, а я вирушив у далеку мандрівку. Зрештою, я повернувся і залишився живий, але мої ночі з того часу були наповнені дивними спогадами, і я заборонив лікарям будь-коли знову давати мені цей наркотик.

Біль і бухкання у голові були зовсім нестерпними, коли мені дали опіум. Про майбутнє я не турбувався: втеча від болю за допомогою ліків, сну або смерті була моїм єдиним прагненням. Гарячковий стан не дозволяє точно встановити момент переміщення: мені здається, що це сталося одразу після того, як бухання перестало завдавати мені болю. Як я вже казав, мені дісталася надмірна доза, і моє сприйняття тієї миті було далеким від нормального. Відчуття падіння, дивно відокремлене від поняття тяжіння та спрямування, приголомшило мене. Підсвідомо я вловлював рух незліченного рою істот, нескінченно відмінних за своєю природою від людини, що кружляли навколо мене. Іноді мені здавалося, що я завис у порожнечі, а повз мене линуть всесвіти й епохи. Несподівано біль припинився, і бухкання почало сприйматися як якась зовнішня сила, що не знаходила відгуку всередині. Падіння також припинилося, поступившись місцем відчуттю тривожного та нетривалого спокою. Але варто було мені прислухатися, як оглушливе бухкання перетворилося на величезне неспокійне море, чиї злісні вали мордували невідомий пустельний берег. Цієї миті я розплющив очі.

Якийсь час предмети, що оточували мене, виглядали розмитими, наче зображення, яке втратило фокус, але поступово я виявив, що перебуваю сам-один у незнайомій, прекрасно прибраній кімнаті, освітленій безліччю вікон. Про точне місце свого перебування я не мав ані найменшого поняття, бо мої думки досі залишалися розпорошеними. Різнобарвні килими та шпалери; майстерно виготовлені столи, крісла, отоманки та канапи; ажурні вази й орнаменти справляли враження чогось екзотичного, хоча й не зовсім чужорідного. Але не речі заволоділи моєю свідомістю. Повільно, з важкою невідворотністю заповзаючи в розум та пригнічуючи інші враження, прийшов запаморочливий страх невідомості – страх тим більший, що я не міг збагнути його природу; всі мої почуття поглинуло відчуття небезпеки, що насувалася, – не смерть, але якась безіменна нечувана почвара, невимовно моторошна й огидна.

Тепер стало зрозуміло, що джерелом мого страху було приховане бухкання, безперервне відлуння якого шалено калатало в моєму стомленому мозку. Здавалося, що воно надходило іззовні і знизу кімнати, в якій я стояв: його глухі удари вигадливо перепліталися з жахливими образами, які породжувала моя уява. Якась моторошна істота причаїлася за оздобленими шовком стінами; у глибині стрілчастих вікон, що оточували мене, стискалися та уникали погляду його темні тіні. Намагаючись не визирати назовні, я знайшов фіранки й опустив їх; потім за допомогою кресала і трута, які побачив на одному з маленьких столиків, я запалив безліч лоївок, розставлених уздовж стін у витончених свічниках. Штучне світло й затулені вікна до певної міри заспокоїли мої нерви: єдине, від чого мені не вдалося відгородитися, було монотонне бухкання, яке заповнювало кімнату. Однак тепер, коли я почувався впевненіше, цей звук став настільки ж чарівним, наскільки лячним був раніше, і мною опанувало суперечливе бажання знайти його джерело. Відсунувши оксамитову фіранку в кутку кімнати, я побачив невеликий, багато оздоблений коридор, що закінчувався глибокою віконною нішею і різьбленими дверима. Усе моє єство нестримно вабило до цього вікна, тоді як кепсько усвідомлене передчуття, здавалося, з такою ж силою утримувало мене. Підійшовши ближче, я розрізнив удалині хаотичний вихор води, що розсипався пилом, щойно я визирав назовні.

Перед моїми очима постало видовище, недоступне досі жодному зі смертних; лише гарячкова фантазія або пекло опіуму могли породити його. Будівля, в яку я потрапив, височіла на крихітній ділянці суходолу, точніше на тому, що від неї лишилося. Триста футів прямовисної стіни відокремлювали мене від буранів водяного шаленства. Обабіч будівлі відкрилися свіжовимиті прірви червоної глини, тоді як важкі хвилі переді мною іще продовжували накочуватися і з моторошною розміреністю пожирати вцілілий клаптик землі. За милю або більше від стін підіймалися й опадали грізні вали щонайменше п’ятдесяти футів заввишки. Далі, біля самого виднокраю, хижими шуліками застигли темні хмари фантастичних форм. Темно-багряні, майже чорні хвилі чіплялися за податливі червонясті береги, немов якісь незграбні жадібні руки. Здавалося, злий дух води оголосив нещадну війну тверді, натхненний похмурим небом.

Оговтавшись нарешті від заціпеніння, в яке впав через це надприродне явище, я раптом виявив, що мої страхи були немарними. Поки я витріщався, берег помітно скулився, і залишалося зовсім небагато часу до тієї миті, коли підмита жорстокими валами будівля неминуче зануриться в темну безодню хвиль. Відвернувшись, я мимоволі поквапився у протилежний від вікна бік, знайшов дверцята й увійшов досередини, без вагань замкнувшись на ключ химерної форми, що стирчав у замковій щілині.

Нове потрясіння чекало на мене, коли замість звичайного інтер’єру будинку мої очі уздріли безкрайній піщаний пляж. Велетенська дюна розділяла океан, і по обидва боки від неї панували ворожі стихії. Ліворуч велично здіймалося море з великими зеленими хвилями, що мирно перекочувалися під сліпучим сонцем; щось у сяйві сонця і його розташуванні збентежило мене, однак я досі не можу сказати, що це було… Праворуч води світлішали: їхню спокійну блакить відтіняло похмуре небо, що нависло над ними. Із цього боку берег дюни здавався швидше білим, ніж червонястим.

Краєвид суходолу змусив мене неабияк здивуватися: нічого з густої рослинності, яка вкривала острів, не було схоже на бачене мною досі. Гаряче повітря та яскравість зелені схиляли до думки про близькість до екватора, проте, крім всюдисущих пальм, мій погляд не знаходив жодної знайомої тропічної рослини. Оселя, яку я щойно покинув, виявилася дуже малою – трохи більшою за котедж. Її архітектурний стиль був надприродною сумішшю західних і східних форм: по кутках застигли мармурові коринфські колони, на даху з червоної черепиці височіла китайська пагода. Від дверей простяглася доріжка напрочуд білого піску, близько чотирьох футів завширшки; обабіч неї гойдалися пальми та незнайомі квіти. Витягнувшись уздовж білого берега, доріжка провадила у глиб острова, перетинаючи високий піщаний бархан. Усе моє єство охопила жага припустити уздовж цієї дороговказної стежини, ніби невідомий зловісний дух води переслідував мене. Після невеликого підйому я досягнув вершечка піщаного гребеня; за моєю спиною залишився і котедж, і збурені води; зелене море по один і синє море по інший бік дюни, й невимовлене прокляття, що опускалося над ними. Я ніколи не обертався назад, хіба у снах… Кинувши останній погляд, я рішуче подався у глиб острова, що розкинувся переді мною.

Стежка, як я вже казав, тяглася уздовж світлого берега. Попереду та праворуч розкинулася чудова долина, вкрита хиткими заростями тропічних трав, вищими за людський зріст. На самому обрії виділялася величезна пальма, листя якої зачаровувало і, здавалося, кликало мене. До цього часу мій страх уже розвіявся, однак варто було мені зупинитися і в знемозі присісти на стежку, безцільно пересипаючи в долонях теплий пісок, як нове раптове відчуття тривоги охопило мене. Щось невимовно небезпечне причаїлося у шарудінні високої трави, посилюючи зловісний гуркіт, що долинав із моря, і я схопився, вигукуючи гучно та недолуго:

– Хто тут? Хто мене лякає?

У пам’яті спливла давня класична історія про тигра, яку я читав колись у дитинстві. Редьярд Кіплінґ, так звали її творця, якого я згадав із неймовірними зусиллями, анітрохи не дивуючись гротескності порівняння його з давніми класиками. Маючи намір негайно розшукати цю книгу, я був готовий повертати назад до котеджу, проте власна розсудливість і заклик пальми зупинили мене.

Не знаю, чи було в моїх силах опиратися чарівному поклику пальми: бажання досягти її запанувало над усіма моїми іншими почуттями. Зійшовши зі стежки, я став дертися навкарачки схилом долини, незважаючи на страх перед зміями, які могли ховатися у траві. Іноді гуркіт моря ставав нестерпним, зливаючись із підступним шелестом неймовірних трав, і я часто зупинявся, у розпачі затуляючи вуха руками, але звук не відступав. Здавалося, минули епохи, перш ніж я доповз до пальми і ліг у її рятівній тіні.

Нові події, що трапилися після цього, наповнили мою душу суперечливими відчуттями жаху та захоплення: мене аж тіпає, коли згадую чи переказую їх. Заледве я влаштувався під розлогим листям, як переді мною виникло маля небаченої краси. Наділена рисами янгола та фавна, ця дивна істота, здавалося, випромінювала сяйво у густій тіні дерева. Маля усміхнулося і простягло руку, але перш ніж я підвівся й озвався, повітря пронизала дивна мелодія, яку виконував хор невидимих співаків. Високі та низькі ноти зливалися в ефірній гармонії. До цього часу сонце вже опустилося за обрій, і в сутінках я побачив променистий ореол навколо голови дитини. Кришталевим голоском вона звернулася до мене:

– Це кінець мандрівки. Ми зійшли із сяйливих зірок, щоб забрати тебе та перенести до щасливого міста Тело за потоками Арінуріан.

Поки маля промовляло, я розрізнив м’яке сяйво між листям пальми та піднявся з землі, щоб привітати співаків, чиї голоси щойно почув. Це були боги – він і вона, бо такої краси не мають прості смертні. Вони взяли мене за руки та покликали:

– Ходімо з нами, адже ти чув наші голоси. За Чумацьким Шляхом і потоками Аренід є бурштинові міста, блискучі куполи яких віддзеркалюють зорі. Хвилі блакитних річок несуть наші кораблі до Кітаріона Семи Сонць, де не вмирають молодість, врода та щастя. Лише богам дозволяють жити у блакитних річках Телу, але серед них будеш жити і ти.

Слухаючи, немов зачарований, їхні голоси, я набагато пізніше усвідомив зміну в своєму оточенні. Пальма, яка донедавна вкривала тінню моє втомлене тіло, опинилася тепер на певній відстані й була значно нижчою за мене. Розлучившись із земним тяжінням, я ширяв у повітрі в супроводі світлого сонму повитих виноградними лозами парубків і дівчат із розвіяним за вітром волоссям і щасливими обличчями. Ми повільно линули, нас підхопив ніжний бриз, що підіймався не з Землі, а із золотистої туманності, і маля прошепотіло мені, що я не повинен озиратися назад, на сферу, яку щойно покинув. Юнаки та юнки співали чудових пісень під акомпанемент лютень, і я почувався зануреним у щастя і спокій, недоступні в минулому житті, коли вторгнення єдиного звуку вмить змінило мою долю і зруйнувало душу. Немов у глузливій демонічний злагоді, крізь дивовижні переливи лютень пробилося далеке бухкання невидимого океану. Щойно відгомін похмурих валів торкнувся мого слуху, я враз забув усі попередження дитини і поглянув униз на приречену планету.