Kitabı oku: «Крилата смерть», sayfa 3
Крізь хвилі ефіру я бачив, як обертається проклята Земля, обертається вічно, з бурхливими морями, що гнівно гризли дикі пустельні береги та розбивали піну об примарні вежі покинутих міст. У страшному місячному сяйві застигли ландшафти, яких мені не до снаги описати і які важко забути: пустелі мертво-сірої глини та руїни на місці колись багатолюдних долин і селищ; вири збурених вод на місці, де колись височіли могутні замки моїх пращурів. Навколо полюсів клекотіли болота смердючих папоротей і міазми випарів, що шипіли під натиском нескінченних навал хвиль, які вихлюпувались і рвалися з глибин, що сіпалися. Оглушливий гуркіт розколов ніч, і в пустелі пустель виникла паруюча розщелина. Темний океан продовжував пінитися та клекотіти, пожираючи пустелю ущелиною, що розросталася навсібіч. Не залишилося землі, крім грудок глини, що провалювалися у запінений океан.
І раптом мені здалося, що збурені води злякалися; ніби розгніваний бог пекла погрожував невгамовним хвилям, які вже нічого не могли вдіяти. Пустельна твердиня випила фатальну чашу: океан поглинув її залишки і влився у запалену вирву, одразу віддаючи все завойоване. Стікаючи з поверхні затоплених земель, він знову сіяв смерть і руйнацію. Вода, що повільно сочилася, відкривала похмурі таємниці століть, коли час був молодий, а боги ще не народилися. Поверх хвиль спиналися порослі водоростями гострі шпилі. Місяць запалив бліді лілії світла на мертвому Лондоні. Париж піднявся зі своєї сирої могили, щоб обсипатися зоряним пилом. За ними здіймалися нові шпилі та масиви, могутніші та давніші, які належали невідомим расам.
Хворобливе бухкання стихло, залишилося лише неземне ревіння та шипіння вод, що спадали у розщелину. Грозові хмари потіснила пара, що виходила із надр і щільною завісою огортала принишклу Землю. Її дихання обпікало мені обличчя та руки. Я зі страху озирнувся на своїх супутників, але вони зникли. Потім усе несподівано урвалося, і я не пригадаю нічого аж до тієї миті, коли очуняв, одужуючи на лікарняному ліжку. І тільки хмари пари, що вирвалися з пащі Плутона, приховували поверхню від погляду; вся твердиня сіпнулася у раптовій агонії божевільного гуркоту. Приголомшливий грім, розгул вогню та диму трясонули тремтливий ефір і далеко відкинули у холодну порожнечу нічне світило.
А коли дим розсіявся, я знову поглянув на Землю, але на тлі холодних глузливих зірок розрізнив лише помираюче Сонце та бліді лики скорботних планет, які оплакували свою сестру.
Страх, що зачаївся
I. Тінь на грубці
У ніч, коли я прямував до покинутого особняка на Горі Бур, аби збагнути, то що ж таке той зачаєний страх, в небі біснувався гуркіт грози. Я був не сам: пристрасть до всього надприродного та жахливого тоді ще не супроводжувала жагу того необачного ризику, яка згодом перетворила моє життя на нескінченний ланцюг небезпечних вчинків як у літературі, так і в житті. Зі мною були двійко відданих мужніх товаришів, котрих я закли5кав, коли настав відповідний час. Ці люди й раніше супроводжували мене у моїх небезпечних експедиціях – саме у таких супутниках я й мав потребу.
Ми покинули селище, дотримуючись найсуворішої конспірації, щоб не привертати увагу журналістів: ті так і кружляли навколо в надії щось винюхати після жаских подій минулого місяця, які назвали повзучою смертю. Згодом я шкодував, що уникав репортерів, бо їхня присутність могла б стати у нагоді. Якби вони взяли участь у нашому поході, мені не довелося б так довго самому зберігати ту жахливу таємницю зі страху, що мене визнають шаленцем або я збожеволію насправді. Тепер, нарешті дозволивши собі виговоритися, щоб не стати закінченим маніяком, маю жаль, що не зробив цього раніше. Адже лише я знаю, що таїть у собі ця безлюдна таємнича гора.
Проїхавши автомобілем кілька миль горбистою, порослою незайманим лісом місцевістю, ми опинилися біля підніжжя гори. У темряві ночі це місце виглядало іще зловіснішим, ніж удень, при звичному збіговиську зівак. Ми насилу стримувалися, щоб не ввімкнути фари, світло яких могло б привернути небажану увагу. Чимось незвичайним віяло від цього нічного краєвиду, і мені здається, що я мав би відчути якусь приховану небезпеку, навіть нічого не знаючи про ту жахливу подію, що трапилася тут. Жодної живої душі не було навколо, адже тварини, як ніхто, відчувають близькість смерті. Старі, понівечені блискавками дерева здавалися неприродно великими та покрученими, решта ж рослинності була напрочуд розкішною та щедрою. Дивні довгасті горбки та пагорби, що підіймалися над землею, подекуди глибоко скопаною, а де-не-де зарослою бур’яном, нагадували своїми обрисами гігантських змій і людські черепи.
Страх оселився на Горі Бур понад сто років тому. Про це я дізнався з газетної статті про страшну подію, яка вперше привернула увагу до невеликого селища у тій частині Катскілських гір3, яку данці цивілізували лише трохи, ніби несамохіть, і пішли, залишивши після себе кілька нині вже зруйнованих часом будинків і розкиданих тут і там на схилах жалюгідних халуп скватерів4. Так звані нормальні люди сюди майже не навідувалися, пізніше, правда, у ці місця почали вчащати патрулі державної поліції, втім, не можна сказати, що занадто часто. Про страх, що зачаївся, місцеві жителі чули мало не з пелюшок. Навіть вибираючись за межі рідної місцини, ці напівкровки постійно торочать про нього своєю кострубатою говіркою, коли намагаються виміняти саморобні кошики на предмети першої необхідності, адже вони не вміють ані полювати дичину, ані вирощувати пшеницю, ані робити хоча б щось путнє.
Зачаєний страх улаштувався, за чутками, у відокремленому й покинутому маєтку Мартенсів, що стояв на вершині високого пологого пагорба, який мав здатність притягувати до себе грози й тому отримав назву Гори Бур. Уже понад сто років про цю стародавню кам’яницю, що розмістилася посеред невеликого гайочка, поширювали страшні чутки. Розповідали жахливі історії про мовчазну повзучу смерть, яка замешкала тут і вибирається на світ божий щоліта, і про якогось демона, що викрадає у темряві самотніх подорожніх. Іноді він забирав їх із собою, а іноді тут же безжально загризав на смерть. Стишивши голос, скватери розповідали й про криваві сліди, що вели до відокремленого особняка. Дехто вважав, що саме грім викликає зачаєний страх з його притулку, інші стверджували, що грім – це його голос.
Сторонні люди не вірили цим суперечливим вигадкам, та й опис самого демона, хоч і був вражаючим, також викликав сумніви. І все ж ніхто з фермерів і жителів найближчих селищ не сумнівався, що в маєтку Мартенсів оселилася нечиста сила. Вони наполегливо стояли на своєму, хоча жоден зі сміливців, котрі спробували самостійно перевірити їхні розповіді, сповнені жахливих подробиць, не знайшов в обійсті нічого підозрілого. Старі баби розповідали захопливі історії про примару самого Мартенса; згадували при цьому і його родину з їхньою спадкової рисою – різнобарвними очима, і злочинні вчинки цілого роду, які скінчилися нечуваним через оману вбивством і накликали на нього прокляття.
Особисто мене привабило сюди несподіване й жахливе підтвердження однієї з найнеймовірніших місцевих леґенд. Однієї літньої ночі після проливної грози всю околицю розбудив один фермер, котрий у паніці примчав до села. Незабаром уже всі волали та стогнали, анітрохи не сумніваючись, що на них суне біда. Ніхто ще не бачив на власні очі, але із зойків, що долинали з найближчого селища, усі второпали, що повзуча смерть з’явилася знову.
Уранці селяни разом із поліціянтами та скватерами, котрі аж тремтіли від переляку, пішли до лихого місця. За селом і справді пройшлася смерть. Після нищівного удару блискавки земля осіла, зруйнувавши кілька найстаріших будівель, проте така велика кількість людських жертв затьмарила всю матеріальну руйнацію. Із сімдесяти п’ятьох людей живим не залишився ніхто. Розкидана земля перемішалася з кров’ю та частинами людських тіл, на яких чітко виднілися сліди зубів і пазурів демона. Але дивна обставина: від місця цього страшного бойовиська не провадили жодні сліди. Поліція дійшла висновку, що тут побував якийсь жахливий звір. Тепер уже ніхто не намагався вважати цей загадковий злочин злодійським убивством, звичним у таких примітивних спільнотах. Ця версія, щоправда, виникла знову, коли з’ясувалося, що серед мертвих відсутні останки двадцяти п’ятьох осіб, але тоді виникало запитання, як ці двадцять п’ятеро зуміли винищити вдвічі більшу за себе кількість людей? Зрештою, вирішили, що тієї літньої ночі кара Божа зійшла з неба, залишивши після себе мертве село, засіяне жахливо спотвореними, на клапті роздертими та понівеченими трупами.
До смерті залякані люди негайно пов’язали те, що сталося, з підозрілим маєтком Мартенсів, хоча до нього й було понад три милі. Правоохоронці поставилися до цієї версії скептично, але все ж заради формальності обстежили особняк, нічого там не знайшли та втратили до нього будь-який інтерес. Селяни ж, навпаки, проявили вражаючу педантичність: перевернули всю оселю догори дриґом, вирубали кущі, а також обстежили усі найближчі ставки та потічки, обнишпорили навколишній ліс. Але все надаремно – повзуча смерть не залишила після себе жодних слідів.
А вже наступного дня газетярі пронюхали про цю вражаючу подію і буквально заполонили Гору Бур. Вони описали те, що трапилося, у всіх подробицях, не забувши повідомити і про страшні леґенди, які їм розбовкали літні селяни. Захоплюючись проявами надприродного, я уважно стежив за розвитком подій і за тиждень, 5 серпня 1921 року, відчувши, що атмосфера згущується, прибув до Леффертс-Корнерса, найближчого до Гори Бур і району пошуків селища, й зупинився у готелі, в якому аж роїлося від репортерів. За три тижні майже всі журналісти роз’їхалися, і я зі своїми друзями міг розпочати своє небезпечне розслідування, спираючись як на розповіді очевидців, так і на свої власні попередні висновки.
Й ось літньої ночі під гамір віддаленого гуркоту грому, залишивши автомобіль біля підніжжя, ми взялися дертися на Гору Бур. Нарешті наші ліхтарики вирвали з темряви примарні сірі мури, що сховалися серед могутніх дубів. У розмитому мерехтінні світла, лише інколи розсуваючи чорноту ночі, величезний квадратний будинок вселяв жах іще більший, ніж удень. І все ж моя рішучість переконатися у слушності моїх гіпотез не похитнулася. Я був упевнений, що саме грім викликає демона смерті з його таємного притулку, і хотів знати, з’являється він у плоті чи у вигляді схожого на плазму згустку зла.
Заздалегідь вивчивши старе обійстя, я вигадав план дій. Місцем для спостереження обрав покій Єна Мартенса, про вбивство якого стільки згадували місцеві перекази, інтуїтивно відчуваючи, що житло цієї давньої жертви найбільше пасує до моєї мети. У цій кімнаті площею близько двадцяти квадратних метрів зберігся різний мотлох, що колись був меблями. Кімната розташовувалася на другому поверсі південної частини будинку, велике вікно виходило на схід, а менше – на південь. На обох не було віконниць, не кажучи вже про шибки. Навпроти великого вікна стояла величезна голландська грубка, кахлі якої живописно відтворювали леґенду про блудного сина, а навпроти маленького стояло просторе, вбудоване в нішу ложе.
Грім, який раніше заглушало листя дерев, тут гуркотів щосили, і я приступив до подальших, спланованих раніше дій. Насамперед прикріпив до карниза великого вікна три принесені із собою мотузяні драбини, спершу переконавшись, що вони сягають землі. Потім ми втрьох притягли із сусідньої кімнати масивне ліжко і приставили його упритул до вікна. Накидавши хвої, ми влаштувалися на ньому зі зброєю. Двоє дрімали, один чатував. Звідки б не з’явився демон, відступ нам був забезпечений. Якщо він з’явиться ізсередини обійстя, ми скористаємося мотузяними драбинами, якщо іззовні – відступатимемо коридорами. Виходячи з уже відомого нам, вирішили, що навіть у найгіршому випадку демон довго не переслідуватиме нас.
Я не спав із опівночі до першої години, але потім, незважаючи на зловісну атмосферу будинку, вибите вікно та грозу, що наближалася, відчув непереборну сонливість. Я лежав посередині, Джордж Беннет – біля вікна, а Вільям – ближче до грубки. Беннет спав, схоже, не зумівши впоратись із тією протиприродною сонливістю, яку відчував і я. Чергував Тобі, хоча і він також куняв. Цікаво, що увесь цей час я в напівдрімоті все ж не зводив очей із грубки.
Наростаючий гуркіт грому, мабуть, вплинув на мій сон, бо навіть за той короткий відтинок часу, що я дрімав, мене долали апокаліптичні картини. Мене розбудив сильний стусан у груди – той, хто спав біля вікна, мимоволі штурхнув мене. Іще не зовсім прокинувшись і не зорієнтувавшись, спить Тобі чи ні, я відчув щось недобре. Ніколи раніше мені не доводилося так чітко відчувати майже фізичну близькість зла. Усе ж я забувся знову, але з безодні снів мене видер цього разу несамовитий, сповнений відчаю лемент, із яким не могло зрівнятися ніщо, що я чув упродовж життя.
Здавалося, що цей зойк вирвав усі потаємні страхи і біль людської душі, яка опинилася біля самої брами небуття. Я прокинувся у болісному страху, що накочував хвилями, з відчуттям, що мені зазирає в обличчя найкривавіше безумство зі знущальним оскалом сатанізму. Було темно, але порожнє праворуч від мене місце засвідчило, що Тобі зник. Важка рука сусіди ліворуч усе ще лежала на моїх грудях.
Пролунав оглушливий удар грому, що струсонув усю гору, вогняна блискавка проникла у найпотаємніші куточки розвалених гробівців і розколола надвоє найстаріше серед скособочених велетенських дерев. У зловісному відблиску жахливого спалаху приятель, який лежав поруч, різко схопився. Його тінь упала на грубку, на яку я витріщався. Господи, що я побачив!.. Те, що я залишився живий і неушкоджений, – незбагненне диво. Тінь належала не Джорджу Беннету або якійсь іншій людині, а мерзенному чудовиську, що постало із самих глибин пекла, безіменному, безформному й огидному створінню, яке неможливо собі уявити чи описати. За мить я вже зостався у приміщенні сам-один, тремтів від переляку і бурмотів казна-що. Джордж Беннет і Вільям Тобі кудись зникли, не залишивши після себе навіть слідів боротьби. Більше про них ніхто не чув.
II. Прогулянка в грозу
Після жахливих подій у загубленому серед лісу загадковому маєтку я тривалий час лежав зовсім хворий у номері готелю, не покидаючи Леффертс-Корнерс. Не пригадаю, як тієї злощасної ночі доплентав до автомобіля, як запустив двигун, як дістався непоміченим до селища. У пам’яті лишилися тільки лячні обриси величезних дерев, пекельний гуркіт грому та зловісні тіні на могилах навколо цього моторошного місця.
Сіпаючись від спогадів про огидну тінь, я втямив, що зазирнув у найглибшу, незбагненну безодню – ту, про існування якої ми можемо лише здогадуватися з незрозумілих знаків, що доходять до нас із потаємних надр буття. Наше обмежене сприйняття не дозволяє нам, на щастя, вдивлятися у цей світ пильніше. Мені важко збагнути, чию тінь я бачив на грубці. Хтось лежав між мною і вікном, але щойно я намагаюся второпати, хто це був, мене охоплює жах. Краще б воно загарчало. Або загавкало. Або зареготало. Це хоча б трохи зняло той безмежний жах, але воно мовчало. А ця важка рука – чи нога? – на моїх грудях… Вона була живою… чи колись живою… Єн Мартенс, у кімнаті якого ми розмістилися, лежить на цвинтарі неподалік від будинку… Треба знайти Беннета і Тобі, якщо вони ще живі… Чому він забрав їх, а не мене? І чому мене опанувала тоді така сонливість, а сни були наповнені жахіттями?..
Незабаром мені закортіло поділитися з кимось пережитим, щоб не з’їхати з глузду. На той час я вже вирішив, що неодмінно продовжу пошуки страху, що зачаївся, піддаючись небезпечній омані, що невизначеність завжди гірша за найстрашніші знання. Тепер варто було обміркувати, кому можна розповісти про свої пригоди і яким чином вистежити те, що викрало двох людей і відкидало таку моторошну тінь.
Моїми найближчими знайомими у Леффертс-Корнерсі залишалися приязні журналісти, дехто з них іще жив у готелі, полюючи за відгомонами нещодавньої трагедії. Вирішивши знайти з-поміж них когось, вартого довіри, я мізкував, кому віддати перевагу, й нарешті зупинився на Артурі Манро, смаглявому худорлявому молодику, якому було років тридцять п’ять і чия освіченість, зацікавлення, розум і темперамент свідчили про відсутність відсталості й упередженості.
Й ось одного дня на початку вересня Артур Манро вислухав мою сповідь. Із самого початку було видно, що ця історія заінтригувала і навіть захопила його, а після завершення розповіді він проаналізував те, що сталося, продемонструвавши гострий розум і здоровий глузд. Більше того, його порада не поспішати і ретельно вивчити всі історичні та географічні свідчення, пов’язані з маєтком Мартенсів, була напрочуд корисною. За його ініціативи ми нишпорили всією околицею у пошуках інформації про таємничу родину Мартенсів і знайшли чолов’ягу, котрий мав деякі вельми красномовні документи. Ми багато спілкувалися з тими гірськими жителями, котрі не втекли від усіх цих лих у спокійніші місця, а також методично й скрупульозно обстежували ділянки, про які особливо часто згадувалося в леґендах скватерів.
Спершу результати наших пошуків були незбагненні для нас самих, хоча при ретельному аналізі дещо все ж вимальовувалося. Найголовніше – більшість жахливих подій ставалися неподалік від покинутого обійстя або похмурого лісу з разюче рясною рослинністю, що його оточував. Були, щоправда, й винятки, наприклад, згадана мною жаска пригода трапилася на відкритому місці, далеко від маєтку та зловісного будинку.
Щодо природи й зовнішніх ознак зачаєного страху, ми нічого не могли добитися від темних і заляканих жителів гірських хатинок. Вони називали його то змієм, то велетом, то демоном, які прилітають разом із громом, то кажаном, то хижою птахою, то деревом, що крокує. З усього цього ми виснували, що це живий організм, дуже чутливий до електричних розрядів, і хоча в деяких оповідках йому приписували крила, все ж його нелюбов до відкритих просторів свідчила про те, що пересувається створіння по землі. Єдине, що порушувало стрункість нашої теорії, то це здатність істоти переміщатися з величезною швидкістю: тільки так вона могла вчинити всі приписувані їй дії.
Пізнавши скватерів ближче, ми навіть полюбили їх. Це були примітивні створіння, котрі опускалися дедалі нижче еволюційною шкалою через погану спадковість і задушливу ізоляцію від решти людства. Хоча вони й остерігалися нових людей, та незабаром прикипіли до нас і дуже допомогли, коли ми у пошуках зачаєного страху поламали перегородки у старовинному будинку й облазили всі зарості навколо нього. Вони, щоправда, одразу сумнішали, коли ми просили допомогти нам знайти Беннета і Тобі, бо їхній власний досвід засвідчував, що жертви страху зникають назавжди. Ми ж, знаючи, скільки загинуло їхніх нещасних земляків, передчували, що на цьому справа не скінчиться, й чекали подальшого розгортання подій.
Однак до кінця жовтня нічого не сталося, і це дуже нас спантеличило. Стояли тихі спокійні ночі, мабуть, тому дрімала і зла сила. Нічого не знайшовши в будинку та його околицях, ми стали схилятися до думки, що зачаєний страх – нематеріальна субстанція. На жаль, прихід холодів міг зруйнувати всі наші плани: помітили, що взимку демон поводиться сумирніше. У наметі, який ми встановили у покинутому маєтку, що часто відвідував страх, запанувало тривожне очікування.
Це селище з поганою репутацією назви не мало, хоча й існувало здавна, притулок у розщелині між двома височинами – Коун-маунтин і Мейпл-гіл. Воно стояло ближче до Мейпл-гіл, і декотрі місцеві збудували хижі прямо на схилах цього пагорба. За дві милі на північ починалося підніжжя Гори Бур, іще через милю – діброва із занедбаним маєтком, що сховався в ній. Значна частина цієї відстані була відкритою рівниною, досить пласкою, якщо не брати до уваги нечисленні, подібні до зміюк горбочки, порослі травою. Знаючи рельєф місцевості, ми вирішили, що демон мав би з’явитися на тому боці Коун-маунтин, бо її південний схил прилягав до західного схилу Гори Бур. Ми уважно обстежили ґрунтовий зсув на тій ділянці, де росло високе дерево, розщеплене блискавкою в один із візитів демона.
Якнайретельніше обстеживши разів із двадцять злощасне селище, ми з Артуром Манро неабияк розчарувалися, і в наші відчуття закрався якийсь невизначений страх. Він мав якусь моторошну властивість – і справді, хіба не дивно, що після таких жахливих подій не залишилося нічого, що могло б указати на винуватця катастрофи! Ось і зараз ми понуро вешталися під похмурим свинцевим небом, відчуваючи змішане почуття необхідності й водночас безглуздості наших дій. Наш огляд і цього разу був скрупульозним: ми ще раз обійшли кожну хатинку, шукаючи на схилах непоховані тіла, обстежили кожну ямку, кожну нірку – і все надаремно. І знову всюди витав страх, ніби величезний крилатий грифон витріщався на нас із космічних безодень.
Хмари потроху скупчувалися, і ми вже погано розрізняли в сутінках окремі предмети. Удалині чувся гуркіт грому – над Горою Бур збиралася гроза. Нас, ясна річ, охопило хвилювання, хоча до ночі було ще далеко. Сподіваючись, що гроза затягнеться і зла сила якось себе проявить, ми облишили наші пошуки на схилі та попрямували до найближчого заселеного житла в надії умовити скватерів нам допомогти. Наш авторитет змусив кількох парубків подолати переляк, і вони погодилися піти з нами.
Але щойно ми рушили в дорогу, як ринула така злива, що будь-який притулок став більш ніж потрібним. Темрява згустіла настільки, що ми спотикалися на кожному кроці, й тільки окремі спалахи блискавок і наше досконале знання місцевості все ж допомогли нам дістатися до напівзруйнованої хижі. Це була жалюгідна споруда із дощок і колод, двері, що дивом збереглися, і єдине вікно, що виходило на Мейпл- гіл. Зачинивши двері на засувку, ми, навчені нашими помічниками, зачинили також і віконниці, сховавшись таким чином від дощу та різких поривів вітру. Ми понуро сиділи на хитких скринях у суцільній темряві, лише вогники люльок і випадкове світло ліхтарика оживляли гнітючу атмосферу. Час від часу ми бачили крізь щілини в стіні зиґзаґи блискавок – темрява була такою щільною, що їхні стріли вимальовувалися дуже чітко.
Це чатування у грозу раптом нагадало мені ту незабутню ніч на Горі Бур. Я зіщулився від страху й укотре поставив собі запитання, на яке наразі не міг відповісти: чому демон із трьох людей, котрі сиділи в засідці, знищив двох по краях і залишив того, хто був усередині? Чому він так раптово зник після електричного розряду жахливої потужності? Чому порушив послідовність і не забрав мене другим? Що ховалося за цим? Може, він знав, що це я призвідник, і готує для мене страшнішу долю?
Обірвавши свої роздуми, а точніше, додавши до них додаткового драматизму, все небо перетнула величезна блискавка, яку переслідував удар грому, що струсонув землю. Водночас здійнявся могутній вітер, його завивання наростало у зловісному крещендо. Ми були впевнені, що блискавка знову втелющила у самотнє дерево на схилі Мейпл- гіл, Манро схопився і підійшов до крихітного віконця переконатися в цьому. Вітер і дощ увірвалися у відчинені ним віконниці з оглушливим ревінням, і я не зміг розчути слів, які він вимовив. Перевіряючи, наскільки значні руйнування, чоловік висунувся з вікна і завмер, буцімто вдивляючись у щось.
Незабаром вітер ущух і пітьма розсіялася. Буря скінчилася. Мої сподівання на те, що вона триватиме й уночі, не виправдалися, і ніби на підтвердження цього крізь щілини проникнув слабкий сонячний промінчик. Вважаючи, що світло нам не завадить, навіть якщо злива розпочнеться знову, я зняв засувку і відчинив грубо збиті двері. Земля зовні перетворилася на суцільне місиво, а злива приносила зі схилів усе нові й нові потоки бруду. Однак нічого такого, що пояснило б, чому мій приятель так довго не відходив від вікна, я не побачив. Підійшовши ближче, я торкнувся його плеча – той не ворушився. Тоді я жартівливо трясонув його й обернув до себе… й одразу ж відчув, як мене починає душити неусвідомлений жах, що напливав звідкілясь із глибин століть, із бездонних країв ночі, що існувала вічно.
Артур Манро був мертвий. А його голова, точніше її лицьова частина, була бузувірськи виїдена.
III. Що це було за багряне сяйво
У ніч на 8 листопада 1921 року, коли вирувала така жахлива гроза, що здавалося, ніби небо розверзлося, я при тьмяному світлі лампи розкопував, сам не знаючи навіщо, могилу Єна Мартенса. Я взявся за справу по обіді, коли второпав, що збирається буря, і тепер радів несамовитій стихії, що безжально рве і забирає з собою таке рясне у цій місцині листя.
Гадаю, що після подій 5 серпня я дещо схибнувся. Пекельна тінь у будинку, потім страшна нервова напруга упродовж тривалого часу, розчарування і, нарешті, трагедія у хижі тієї жовтневої ночі – погодьтеся, всього цього забагато для однієї людини. Й ось тепер я копав могилу Мартенса, щоб утямити, чому загинув Артур Манро. А всі решта, хто, як і я, не могли цього збагнути, нехай вважають, що він десь мандрує. Ми облазили усе навколо, але так і не знайшли вбивцю. Скватери, вочевидь, щось знали, але я, не бажаючи їх іще більше залякувати, не патякав їм про цю смерть. Сам же я зачерствів. Шок, пережитий мною у маєтку, позначився на моєму розумі, і я думав лише про те, як знайти той зачаєний страх, який виріс у моїй свідомості до фантасмагоричних розмірів. Але тепер, пам’ятаючи про долю Манро, я заприсягнувся діяти самостійно.
Один лише вигляд розкопаної могили вивів би нормальну людину із рівноваги. Похмурі старі дерева неприродних розмірів і форм схилялися наді мною, як склепіння нечестивого храму друїдів. Грім і зловісний шум вітру стихали під ними, майже не пропускаючи струменів дощу. За посіченими блискавками могутніми стовбурами вимальовувався у слабких відблисках світла контур покинутого обійстя, що потопало у мокрому плющі. Трохи віддалік розкинувся голландський садочок, тепер украй запущений, його грядки та клумби вщент заросли блідою смердючою рослинністю, що майже ніколи не бачила денного світла. Поруч розкинулося кладовище, усе в покручених деревах, потворні гілки яких, здавалося, харчувалися отрутою від коренів, що залягли у неосвяченій землі. Під густим брунатним шаром листя, що гнило у темряві цього пралісу, я бачив то тут, то там просто вражаючі обриси низьких надгробків.
Сама історія привела мене до цієї старої могили. Історія – ось що залишилося мені після того, як усе решта потонуло у страшному оскалі сатанізму. Тепер я вважав, що зачаєний страх – не матеріальна субстанція, а примарний перевертень, породжений нічною блискавкою. Виходячи з переказів і документів, які я роздобув разом із Артуром Манро, цією примарою міг бути лише Єн Мартенс, котрий помер 1762 року. Тому я й копався, мабуть, безглуздо в його могилі.
Особняк Мартенсів звів Ґерріт Мартенс, заможний гендляр із Нового Амстердама, котрий не змирився зі змінами, які принесло англійське панування. Він збудував цю величну споруду на горі, у відокремленій частині лісу, що сподобалася йому своєю незайманою первозданністю. Єдиним істотним недоліком тут були часті сильні грози. Коли Мартенс вибирав місце і потім будувався, то вважав, що ці природні явища – особливість пори року, але з часом усвідомив, що помилився. Переконавшись, що грози несприятливо діють на його судини, чоловік вибудував собі ще й підвальне приміщення, куди спускався щоразу із наближенням бурі.
Про нащадків Ґерріта Мартенса відомо іще менше, ніж про нього самого. Вони ненавиділи все англійське і цуралися тих колоністів, котрі прийняли нові порядки. Їхнє життя минало у суворій самоті, й, за чутками, ізоляція кепсько позначалася на їхніх розумових здібностях і мові. В усіх членів родини була спадкова особливість – різнокольорові очі: одне блакитне, а друге каре. Їхні контакти із зовнішнім світом слабшали з кожним роком, вони навіть дружин брали собі із власної челяді. Численні нащадки роду стали явними виродженцями. Одні, спускаючись у долину, змішувалися з метисами і вливалися у те середовище, яке постачало скватерів. Інші, навпаки, не покидали родове гніздо, похмуро плекаючи свою відокремленість від решти світу і дедалі чутливіше реагуючи на грози.
Більше про життя цієї родини стало відомо від молодого Єна Мартенса – його бурхливий темперамент привів юнака до війська колоністів, коли чутки про з’їзд в Олбені досягнули Гори Бур. Він першим із нащадків Ґерріта Мартенса побачив світ і коли за шість років повернувся додому, то став об’єктом ненависті родичів, котрі вважали його чужинцем, хоча у нього, як і у всіх Мартенсів, були різні очі. Та й сам він насилу витримував тепер дивні, сповнені безглуздих забобонів порядки в родині; не викликали у нього колишнього захвату і грози в горах. Усе кидало його в зневіру, і чоловік часто писав до приятеля в Олбені, що має намір покинути рідну домівку.
Навесні 1763-го Джонатан Ґіффорд, товариш Єна Мартенса, котрий жив в Олбені, давно не отримуючи від нього листів, стурбувався, тим більше що знав про складні стосунки і часті чвари у маєтку Мартенсів. Зважившись особисто переконатися, що там усе гаразд, він вирушив верхи в гори. Із щоденника чоловіка випливає, що до Гори Бур він дістався 20 вересня. Прибульця вразила старість будівлі, але ще більше – похмурі різноокі Мартенси з їхніми дикими, звіриними звичками; вони й повідали йому ламаною, сповненою гортанних звуків англійською, що Єн наказав довго жити. За їхніми словами, ще минулої осені його вколошкала блискавка. Поховали його тут же, неподалік від зарослого бур’яном саду; господарі показали гостю й могилу – голий горбочок без будь-якого пам’ятника. Щось у поведінці Мартенсів стривожило Ґіффорда і викликало його підозри. За тиждень він таємно повернувся у ці місця з лопатою та киркою. Розкопав могилу й побачив те, що й сподівався: череп його приятеля був жорстоко розкроєний у кількох місцях. Повернувшись до Олбені, Ґіффорд порушив проти Мартенсів кримінальну справу, звинувачуючи їх у вбивстві родича.
Хоча прямих доказів забракло, чутки про вбивство поширилися округою, і відтоді Мартенсів піддали остракізму. Ніхто не хотів мати з ними справу, а від самого будинку намагалися триматися якнайдалі, вважаючи його проклятим місцем. Мартенсам усе ж вдавалося якось зводити кінці з кінцями за рахунок натурального господарства, і довгий час про їхнє існування свідчили лише вогники, що спалахували вечорами високо в горах. Згодом вони запалювалися дедалі рідше, а з 1810 року й зовсім перестали з’являтися.
