Kitabı oku: «Шляхом бурхливим», sayfa 7

X. ТАБІР У ЛІСІ

Запорозький табір. – Коні полковника Донця. – Запорожці. – Вартовий. – Бобри. – Балачки. – Гра в цурки. – Кінь Дубовиченка. – П'яний Микита. – В човні насамоті

Хлопець прокинувся від товчка, коли човен приставав до берега. Був сірий ранок. Ліс насунувся на річку так, що віти дерев майже сходилися угорі над річкою. Глек прив’язав човна до верби, щоб його не було видно з річки, і сказав:

– Ну, приїхали! Ходім за мною.

Холоп та хлопець, продираючись крізь чагарники, пішли за запорожцем і згодом вийшли на вузеньку стежку, що втоптали лісові звірі. Вони йшли не більш як п’ять хвилин цією стежкою. В лісі було зовсім темно, і тільки небо, пробиваючись крізь густі верхів’я дерев, сіріло над головами втікачів.

– Хто йде? – почувся відкілясь зверху, як здалося Дорошеві, чийсь молодий голос.

Дорош підвів голову й подивився вгору. Нікого не було видно серед могутніх дубів та кленів цього темного лісу.

– Пугу! Пугу! – крикнув запорожець.

– Козак з Лугу! – відгукнувся той самий голос, що запитав, хто йде.

З гілки великого дуба перед самим носом Дороша скочив на землю молодий запорожець з рушницею в руках.

– Здоров був, батьку отамане, – привітався парубок з Глеком. – Довго тебе не було; ми й жданки поїли, на тебе чекаючи.

– Добре хоч діждалися, бо з воєводиних рук не так легко вишкрябатись, – відповів Глек, – цупко держить.

Парубок не відповів нічого на це, тільки скоса глянув на босі ноги й подерту сорочку Глека і, кинувши оком на холопа та хлопця, мовчки пішов стежкою попереду.

– Ну, що, – спитав його Глек, – чи все гаразд серед товариства?

– Усе… Тільки набридло комарів годувати коло річки. Недайво-да хотів уже йти до Харкова тебе шукати.

– Добре, що не пішов, а то б зазнав, що таке московські колодки.

– А що таке?

– Потім побалакаємо.

Вони вийшли на невеличку прогалину. Край прогалини лежав старий дуб, що повалила буря. Таких дубів ще ніколи не бачив Дорош. Упоперек коло кореня він був такий грубий, що коли б Глек став коло нього і на плечі собі поставив Дороша, руки хлопця ледве чи досягли б горішнього краю дуба. Коло дуба чорніла велика, наче печера, яма; в ямі ледве курився вогник багаття, а коло багаття лежало чоловіка п’ять запорозьких козаків і спали, поклавши голови на сідла. На прогалині паслося кілька спутаних коней. Коло кожного козака лежала рушниця, а коло самого дуба – кінська збруя, торби й порожній казанок.

– До зброї! – голосно крикнув козак, що прийшов із втікачами, – татари!

– Брешеш, вражий сину! – спокійно обізвався чийсь густий дужий голос з купки людей, що лежали коло багаття. – Думаєш, не бачу, що прийшов з отаманом.

– От, чортяка. А я думав, що ви тут спите.

– Молодий ти ще, Панасе, та й дурний, щоб старого козака лякати. Уставай, хлопці, отаман прийшов! Здоров був, батьку отамане! – привітався з Глеком сивий запорожець, підіймаючи голову з сідла. – Бачу, був ти у добрій роботі.

– Було діло. А це що? – кивнув Глек на пару добрих коней, що паслися трохи далі від інших, – придбали?

– Ха, ха! – зареготав Панас, – у пана Донця позичили!

Глек підійшов до коней і як знавець почав розглядати їхні стрункі ноги.

– Добрі коні! – сказав він. – Хто ж ходив позичати коней у пана Донця?

– Я та Недайвода! – знову зареготав Панас. – Ледве мене на аркан не взяли табунщики, як одбивали од косяка коней. Та темно було, промахнувся, а другий з пістоля вдарив. Он – ач яка дірка, – показав він шапку, знімаючи з чубатої голови.

– Горе мені з вами, – сказав Глек, – непереливки будуть нам, коли козаки полковника зустрінуть нас з цими кіньми. Це, Панасе, не в степу, а на слободах, та й люди тут не ноґайці, а наші…

Але видно було, що Глек, як отаман, був не дуже сердитий за те, що його товариші пригнали полковницьких коней, особливо тепер, коли він зазнав неволі і полковник – це він знав від Дороша – навіть відмовився балакати за нього з воєводою.

– Та нудно тут сидіти, – наче виправдуючись, сказав другий козак, що його Панас називав Недайводою. – А хто тебе так обскуб, отамане? Здається, у тебе і жупан був, і чоботи, а тепер як жебрак який прийшов сюди? А це що за кацап та хлопець?

– От що, хлопці, – сказав Глек, – приготуйте поснідати, а я тим часом розповім вам, що зо мною було, може, ви не такі дурні будете, як я досі. А ти, Грицьку, йди, постій на варті коло берега, бо нас тут можуть накрити, як перепелів сіткою.

– Що, хіба залили за шкуру сала слобожани?

– Ні, не наші. Москалі, матері їхній ковінька.

– А сам з кацапом прийшов?

– Цей кацап теж ухопив шилом меду. Укупі в колодках сиділи у в’язниці. А ти чого ж, Грицьку, не йдеш на варту?

– Та послухати хочеться!

– Іди, іди… А то від піддячого або од воєводи наслухаєшся такого, що й у пеклі холодно стане.

Грицько скинув рушницю на плече й пішов стежкою до річки. Панас підкинув хмизу в багаття, збігав по воду і згодом веселий димок піднявся з ями і закучерявився серед коріння зламаного дуба, а над вогнем на триніжку повиснув великий казан.

Дорош ліг під кущем і з-поза куща розглядав козаків. Всіх їх, крім того, що пішов на варту, та Павла Глека було п’ятеро, всі були молоді, крім одного сивовусого дядька, якого зачепив Панас, коли втікачі прийшли до табору. Це був кремезний козарлюга з довгим оселедцем, що він його закладав за праве вухо; люльку, видно було, козак не випускав з рота; через лоб до самого носа в нього йшов великий шрам; шрам пересік брову, підтягнув віко лівого ока, воно вип’ялося трохи далі, ніж праве, і через це здавалося, наче він чомусь дивувався своїм лівим оком, тим часом як праве сиділо глибоко під бровою й горіло насмішкуватим вогником.

Другий, Недайвода, був здоровий парубок з величезними, товстючими руками. Дорошеві спало на думку, що такими руками він міг би й сам перетягнути батьківського човна через греблю.

Третій – Панас – хлопець років вісімнадцяти, смішливий і гарний, як дівчина. Він дивився у рот отаманові, сам роззявивши рота, як грак літньої жаркої днини, і видно було – тільки й чекав хвилини, щоб залитися реготом, хоч оповідання отаманове було не таке, щоб звеселити козацьке серце. Один з двох останніх був або ноґаєць, або татарин, жовтий обличчям, косоокий і вилицюватий, а другий з таким білим чубом і бровами, що вони здавалися сивими на його червоному обличчі. Звали його Сметана, і він справді був наче вимазаний у сметану.

– …І закував мене той москаль Стрешня і руками, і ногами у колодки. Думав, сам зроблюся колодою. Спасибі, визволив піддячий: звільнив руки від колодок, а то б пропав. Я думав, піддячий добра людина, а він, катюга, ледве не спалив мене, як мордував у в’язниці. Он ба, – засукавши холошу, показав Глек праву литку, що обпалив віником Микита, – віником сучий кацап підпалював.

Коли Глек розповідав, як Дорош визволив його та холопа з в’язниці, Панас таки діждався своєї хвилини й зареготав на весь ліс так, що навіть коні пана Донця покинули пастися, підвели голови й подивилися на козаків, а старий вийняв люльку з рота, чвиркнув і сказав:

– Жвавий хлопець! Я й батька його знаю – добрий козак колись був, а тепер вони всі тут воєвод бояться, за земельку держаться, як реп’яхи за матню.

Дорошеві дуже неприємно було чути це про батька; коли ж всі почали його вихваляти, він не витримав, виліз з-під свого куща і пішов до річки: він не бачив у своєму вчинкові нічого дивного.

– А ти куди, хлопче? – запитав його Глек.

– А по рибу… Там же у човні риба лишилася. На сніданок.

– Добре, тільки відгукнися – пугу! пугу! – як запитає вартовий, а то ще й підстрелить тебе.

– Знаю.

Дорош підійшов до річки, розглядаючи, де б міг бути вартовий, як над самою головою почув голос вартового:

– А ти куди, чортеня, йдеш?

– Пугу! пугу! – крикнув Дорош.

– Та бачу. Ач який пугач обізвався. Куди йдеш?

«От заховався й не побачиш», – подумав Дорош, а потім голосно сказав:

– Тут у човні риба, я по рибу прийшов.

– Ну, бери рибу та йди назад, бо як здумаєш утекти річкою, я тебе кулею дожену!

Тільки тепер хлопець побачив, що вартовий сидів на високій вербі коло самого берега. Верба була густолиста, і з листя виглядало молоде обличчя козака, а коло нього виблискувало дуло рушниці.

Дорош ледве знайшов човна, так добре заховав його Глек, і розглянувся навкруги. Річка повільно текла між лісовими берегами. Сажнів за двадцять від того місця, де був човен, була боброва гребля. Бобри, почувши людську розмову, поховалися в річку, але згодом повилазили й узялися до своєї роботи. Хлопець кілька хвилин дивився, як вони гризли дерева й тягли хмиз, будуючи греблю, що зайняла вже чверть річки, а потім забрав рибу з човна пішов до табору. Коли Дорош приніс рибу, козаки ще сиділи коло багаття і тихо розмовляли поміж себе, а холоп спав, підклавши під голову чиюсь торбу.

Панас з Дорошем вичистили рибу й поклали її в казанок. Згодом з казана потягнувся смачний запах юшки.

– Так ти кажеш, діла не буде? – спитав Глек старого козака з шрамом на лобі.

– Не буде. Ми зі Сметаною вештались по слободах та хуторах. Всі лають воєвод та москалів, а всі бояться москалів і за земельку держаться цупко. Повстання бояться, як пожежі. А Сірка інші навіть лають: кажуть, через цього Сірка народу багато старцями поробилося. Остогидли, кажуть, нам сварки гетьманські. Всі вони, гетьмани, тільки про своє ненажерливе черево дбають А Сірко, кажуть, коли хоче, хай сам воює з Москво, а ми не підемо. А Дорошенка кле-нуть за його татарву. Тут є багато таких, що прийшли з того боку Дніпра й віддалися полковникові у піддані. Кажуть, хоч десять років поживемо спокійно.

– А ти ж їм сказав, що, як пройдуть пільгові роки, діти їхні кріпаками будуть?

– Казав. А вони кажуть: як буде, так і буде. Що було, кажуть, те бачили, хай йому грець, а що буде, те побачимо. Ідіть, кажуть, братця, до себе за пороги, не бунтуйте людей, а то ми вас пов’яжемо та віддамо полковникові. З слобожанами люльки не викуриш.

– Так… Балакав і я де з ким… Мабуть, дійсно не час… А слід було б пошарпати москалів: від воєвод Україні життя немає.

– Та чи тільки від воєвод? Уся старшина коло Москви в’юном в’ється.

– Я так думаю, – сказав Сметана, – марно клопочеться кошовий: з Самойловичем каші не звариш; не піде він проти Москви.

– І я так думаю, – сказав Глек. – Ну, що ж, скажемо кошовому про те, що чули й бачили на слободах. Хай не покладає надії на слобожан. А Сірчиху провідати треба.

Поснідавши, Глек одвів Дороша набік і сказав:

– Спасибі тобі, хлопче, за те, що зробив ти для мене. Без тебе пропав би я у Білгороді. Пливи річкою додому та розвідай, чи шукатимуть мене москалі. А я ще днів зо два тут побуду. Коли ж буде все гаразд і тебе не буде, я з товаришами поїду провідати стару Сірчиху.

– А холопа куди дінеш?

– А холопа з собою на Січ візьму.

– А коні полковникові? Хіба запорожці злодії?

Глек замислився і почухав потилицю:

– Я вже й сам думав про це. Діло зроблено, нас із холопом тепер вісім чоловік, а коней наших тільки сім. Пропаде холоп без коня.

– Залишається ще одна коняка.

Глек засміявся.

– Ну, що ж… Не вертати одного коня полковникові. Багато ще залишилося у нього табунів, а нам цей кінь буде потрібний. Ну, бувай здоров, хлопче! Панасе, проводь Дороша та постій на варті, поки Грицько поснідає. Так не забудь, Дороше, повідом мене, коли почуєш що в городі, а я два дні ждатиму.

Дорош плив річкою й думав про те, що бачив він і чув у запорозькому таборі. Запорожці подобалися йому, бо вони були дужі й, очевидно, сміливі люди, а сила завжди приваблює до себе юнацтво, але те, що вони вкрали коней у полковника, зовсім не подобалося хлопцеві. І Глек поставився до цього так, наче йому зовсім не противна була ця крадіжка.

А батько, якось розповідаючи йому про запорожців, казав, що вони забивають киями того, хто попадеться в злодійстві. Це було дійсно так, але батько забув сказати хлопцеві, що в розумінні запорожців одне діло обікрасти товариша і зовсім інше діло викрасти коней у слобідського полковника.

Плисти було тяжко, човен був важкий, а до того ж увесь час доводилося вигрібати проти течії. Дорош, поки дібрався до греблі коло города, а дібрався він туди тільки надвечір, кілька разів приставав до берега, прив’язував човен і відпочивав.

Хоч як був зморений хлопець, але він не пішов додому, а розшукав Дубовиченка, щоб розпитати його, чи не чути чого в городі про втікачів і чи не збираються москалі їх розшукувати.

Дубовиченка Дорош знайшов на вулиці в той самий час, коли той з товаришами грав у цурки. Хлопці вовтузилися зі своїми цур-ками на порошній дорозі. Вони, то націлюючись цуркою, кидали нею в палицю, що лежала впоперек ямки, то, ставлячи одним кінцем у ямку, вибивали її відтіля так, що вона крутилась у повітрі і як горобець летіла назустріч перехожим. Козаки мовчки ухилялися від неї і йшли далі, а баби лаяли хлопців і кляли цю небезпечну для очей гру. Коли ж хто з хлопців програвав, то возив на своїй спині переможця. Коли Дорош підійшов до хлопців, Дубовиченко сидів на спині у бідного Стріхи, підганяючи його п’ятами, а Стріха, спітнілий і зморений, висолопивши язика (бо він програв Дубови-ченкові вже п’яту гру), ніс його вздовж вулиці під загальний регіт хлопців. Дорош набрехав хлопцям, що він того не був у школі, бо батько посилав його за Лопань до тітки Хіврі, і, одвівши набік Ду-бовиченка, що зліз вже зі свого потомленого коня, розпитав його про міські новини.

Дубовиченко розповів Дорошеві перш за те, як палили відьму, але Дорош вже знав це і ледве не проговорився, що бачив кару з того берега річки, коли ловив рибу. Потім Дубовиченко розповів, що втікачів – козака та кацапа – ще не знайдено, а сьогодні вранці з города виїхала ватага москалів з Стрєшньовим та дячком Семеничем. А куди поїхали – невідомо. Він думає, що вони поїхали шукати втікачів. Дубовиченко довго сміявся, розповідаючи, як сидів на коні дячок; він навіть хотів показати Дорошеві, сівши на Стріху, як саме сидів верхи дячок, але Стріха ухилився від такої чести і сказав, що він уже своє одвозив, і сам добре може показати на спині у Дубови-ченка, як сидів на коні дячок.

Коли Дорош прийшов додому, мати довго цілувала й милувала хлопця, навіть плакала, чого ніяк не міг зрозуміти Дорош, а батько сидів на призьбі, пихкав люлькою й усміхався, але ніхто з них не спитав, де він був цілу добу.

Коли батько й мати пішли у хату, Галя підійшла до хлопця і спитала:

– Ти бачив його? Ти бачив Павла? Не кажи, де він, скажи тільки: усе гаразд!

На нього дивилися такі ясні й чисті очі сестри, що він не посмів збрехати і сказав:

– Усе гаразд!

– Правда?

– Далебі!

Галя засміялася і, заспівавши якусь пісню, пішла в хату.

Другого дня після школи хлопець довго вештався по городу, підслухуючи розмови козаків, особливо москалів, чи не чути чого про Стрєшньова й стрільців, що поїхали шукати втікачів; зазирнув навіть до дячкової хати і спитав у жінки Семенича, чи не повернувся її чоловік, але вона нацькувала на нього злющого пса, так що хлопець ледве уніс ноги з дячкового двору. Але, очевидячки, дячка ще не було, бо не було його і в Приказі, куди заглянув Дорош. До Микити у з’їжжу він боявся заходити: йому чомусь здавалося, що Микита здогадався, хто випустив в’язнів, хоч підстав для такої гадки не було ніяких. Хлопець не знав, що робити: чи повідомити Глека про Стрєшньова та стрільців, чи ні, бо він не знав, куди поїхали переслідники, а з другого боку – Глек і сам добре знав, що його шукатимуть. З того, що переслідники поїхали кіньми, а не човнами, можна було гадати, що вони не на певній дорозі. До того ж запорожців було не менш ніж стрільців, отже, Глекові боятися наче б то було нічого. Таким чином, Дорош того дня не поїхав до запорозького табору і не повідомив козака. Він заспокоївся і думав, що все буде гаразд.

Ввечері Дорош навідався до шинку. Він мав на думці послухати балачок козаків, що, йдучи на варту, іноді заходили до шинку промочити горлянку. Перше, що він побачив коло шинку, була постать старого Микити. Микита, який вже стояв коло тину, спершись на нього всім тілом і жестикулюючи руками, намагався вдержати рівновагу. Побачивши Дороша, ухопився лівою рукою за тин і сказав:

– А казак твой – тютю! Убьог… і холоп убьог… А мойо дєло што? Мойо дєло сіді і стєрєгі, а я нє повінний, потому, как сам подьячій ключі у мєня отобрал. А замок целий. А нєчістому что замок? Єго замком не удєржиш! А Стрєшньов говоріт: я єго розищу!.. Он на вінокурнє опять, алі в Артьомовкє у жонкі Сєркіной, потому, слиш, хвалілся… Да, іді – свіщі… В Артьомовкє… єго нєчістий давно на Сєчь уньос. Поймаєш, колі єму нєчістий помогаєт. А воєвода говоріт: ти випустіл казака! Хе, хе! Нікіта випустіл… Нікіта, брат, знаєш… Нікіта, брат, такой чєловєк…

Дорош не став слухати, який чоловік Микита, і пішої геть від шинку. Думка про те, що Стрєшньов шукатиме запорожця в Ар-темівці, дуже збентежила хлопця. Він навіть смикнув себе за чуба, так прикро було йому, що не здогадався, куди поїде Стрєшньов шукати запорожця, і що він прогаяв багато часу та не попередив Глека.

Коли сіло сонце, Дорош вибрався з города і поплив річкою до табору; але на цей раз він узяв не важкий батьків човен, а легку душогубку батькового компаньйона Череди. Він боявся, що поночі проїде повз те місце, де був табір, але, пригадавши, що там недалеко є боброва гребля, заспокоївся.

Моторошно було хлопцеві пливти темної ночі, бо ще ніколи сам не відпливав так далеко від дому. Він жалкував, що не сказав нічого Дубовиченкові, удвох було б веселіше плисти. Але, з другого боку, втручати в справу свого приятеля було небезпечно, бо Дубовиченко не вдержався б, похвастався перед товаришами, і про це дізнався б весь город.

Коли стало світати, хлопець спинився коло берега і почекав, поки не розвиднілося, щоб вартовий часом не підстрелив його, і, схиливши голову, непомітно заснув. Коли він прокинувся, сонце стояло високо над річкою. Хлопець спочатку не зрозумів, що з ним, де він, але згодом схаменувся й поплив далі. За чверть години побачив боброву греблю. Бобри плюснули у воду, побачивши хлопця.

Дорош потихеньку підплив до того місця, де вони виходили першого разу, і крикнув: «пугу! пугу!» Ніхто не відповів йому. Хлопець ще трохи почекав, чи не почує відповіді вартового, але все мовчало круг його. Дорош виліз на берег, знайшов стежку й побіг до табору, дивуючи з того, що на березі не було вартового. Хлопець вибіг на галявину. Багаття ще курилося коло дубу, але ні коней, ні людей не було.

XI. В АРТЕМІВЦІ

В Артемівці. – Хлопець з бубликами. – Ку-ку! – Сотник Сербин. – Обід. – Стара Сірчиха. – Сотник Дудка. – Сварка. – Чоботи

Повернувшись додому, Дорош усе розповів батькові, бо добре бачив, що батько знав, де він був ці дві ночі. Дорош переночував удома і, ледве відчинилися ворота, виїхав з города і поскакав верхи в Артемівку. Був досить холодний ранок. Жито й пшеницю вже покосили люди, і вози з хлібом раз-у-раз траплялися на дорозі. Тільки поля гречки ще біліли вдалині та просо ще шуміло й хвилювалося під легеньким ранковим вітром.

Йому здавалося, що він досить добре знає дорогу, бо двічі їздив з батьком до сотника Сербина, Сіркового зятя, крім того, батько розповів йому ще вчора, як треба їхати. Зграї собак одна по одній вилітали з воріт, коли Дорош скакав слободами й хуторами, що попадалися на дорозі, і в захваті з насолодою гналися за хлопцем. І то сказати – чи часто припадає собачій душі на безлюдному хуторі така розвага, як погоня за конем, що взаводи, підіймаючи куряву, а іноді й крешучи вогонь підковами, летить по дорозі? Іноді хлопець, нахилившись з сідла, на всім скоку оперіщить нагаєм будь-якого Бровка або Жука і той, завищавши і підібгавши хвоста, ганебно вибував з собачих лав.

Але скоро хлопець схаменувся й поїхав значно тихше, бо так легко можна було загнати коня. Двічі він збивався з дороги, бо одне діло їхати з батьком, а друге самому, коли раптом з’являлися несподівані повороти дороги; але, розпитавшись у подорожніх, він натрапив на певну путь і добрався таки до Артемівки.

Артемівка була невеличка слобода, дворів на 20, не більш; вона простягнулася вздовж річки Мерефи. Густий ліс обступив слободу. Цю Артемівку заселив Іван Сірко посполитими-селянами і віддав її зятеві своєму, сотникові Сербину, у посаг за дочкою. Таким чином, Сербин був невеличкий панок, що мав так званих «підданих».

– Вдома сотник Сербин? – спитав Дорош, під’їхавши до хати, що на її дверях був намальований козак з бандурою і люлькою в роті.

Хлопець років п’яти, що в той час вийшов з бубликом у руках, витер рукавом сорочки носа і мовчки показав бубликом кудись набік.

– Де ж він?

– На річці.

– А запорожців тут немає?

– Тут.

– А вони ж де?

– На річці, – знову сказав хлопець і засунув бублика в рот.

Дорош повернув коня і поїхав до річки городами, невеличкою стежкою і, під’їхавши, спинив коня від здивування: на краю кладок, що були зроблені прати білизну, стояла четвертина горілки, а коло неї – велика чарка й кілька огірків. В воді, держачись за край кладок одною рукою, бо тут було глибоко, сиділи Глек, сивовусий запорожець з шрамом на лобі та пан Сербин, Сірків зять.

Пан Сербин був товстенький жвавий чоловічок з невеличким чубом і веселими очима. Дорошеві здалося, що вода сама держить його біле, гладке тіло. Засмагла шкура Глека була коло його, як житній хліб коло білої пампушки! Дорош згадав, що пан сотник любив промочити горло перед обідом і, щоб не попсувати ситного обіду, закусював тільки огірками.

У ту хвилину, коли під’їхав Дорош, Глек та сотник сховалися з головою у воді і видно було тільки ліві руки, що ними вони держалися за кладки, а старий запорожець налив собі чарку, вихилив і закусив огірком. Потім крикнув: «ку-ку!» і сховався під водою. З води випірнув Глек. Він пирхнув, витер обличчя рукою і теж, як і старий запорожець, налив чарку та взявся за огірок. Закусивши, крикнув: «ку-ку!» і пірнув. На поверхні з’явився Сербин. Дорош почекав, коли Глек знову виліз з води, і гукнув:

– Гей, Павло!

Четвертина з горілкою, за яку взявся був запорожець, застигла в руці козака. Він глянув на берег і побачив Дороша.

– Здоров, Дороше! Що таке?

– Є новина. Вилазь мерщій, побалакаємо!

Глек виліз на кладки й підійшов до Дороша. З води випірнуло червоне від натуги обличчя сотникове.

– Ти що ж, вражий сину, не крикнув: ку-ку? Я ледве не задихнувся, чекаючи твого гасла!

Трохи згодом з води вилізла чубата голова сивого запорожця.

– Ти що ж, вражий сину… – почав і він, але, побачивши хлопця, замовк.

– Я зараз! – крикнув Глек, – важлива справа.

– Швидше, – гукнув Сербин, – бо зараз твоя черга.

Дорош розповів запорожцеві про те, що москалі шукатимуть його тут, в Артемівці. Запорожець свиснув.

– А вони ж відкіля знають, що я в Артемівці?

– Та ти ж сам казав піддячому, що приїхав з дорученням отамана до Сірчихи.

– І дурний, бачу, був, що казав. Так ти кажеш, їх не більш як сім-вісім? Не страшно. Вони ж не знають, що нас теж вісім чоловік. Тільки все ж треба відсіля тікати. Не хочеться наробити клопоту Серби-нові, бо як ми тут зчепимося з москалями, буде йому халепа від полковника. Всі вони тут так живуть, що одним оком на полковника, а другим на воєводу дивляться.

– А де ж інші товариші?

– Недалеко, в лісі. І кацап там.

– Чом же вас тут тільки двоє? А що як наїдуть москалі; як там на винниці було?

– Тоді буде погано. Але нічого не зробиш. Пан Сербин хоч кривиться, але приймає нас добре, бо боїться Сірка. А коли б мої хлопці були тут, та ще привели б із собою холопа, мабуть, і він не вдержався б і побіг до полковника. Він і тепер як на голках сидить, не знає, як здихатися нас.

Глек балакав голосно і зовсім не зважав на те, чи чує його пан Сербин, чи ні.

– Ну, та нічого. Треба пообідати в пана сотника! А там, після обід рушимо на Тор, там чимала ватага наших хлопців з Запоріжжя по сіль приїхала.

Дорош здивувався необачності запорожця, зліз з коня, спутав йому ноги і пустив пастися. В цю хвилину до річки прибіг хлопець, що його Дорош бачив з бубликом коло сотникової хати. Тепер він тримав у руках добрий шматок книша.

– Тату, – крикнув він сотникові, – мама казали, щоб ішли обідати!

– От і добре, пора черв’ячка заморити. Скажи матері, що зараз. Здоров, хлопче!

– А батько чом не приїхав? – спитав він Дороша.

– Не знаю. Я до Павла.

– На Запоріжжя тікати хочеш?

– А справді, Дороше, – ляснув Глек по плечу хлопця, – тікаймо за пороги!

Хлопець мовчав. Козаки вбралися. Сербин узяв недопиту четвертину, зав’язав хустку, що на ній лежали огірки, і віддав її синові, а сам з четвертиною пішов попереду.

Обідало досить багато народу: сотник з сусідньої сотні Остап Дудка з жінкою, що витирала піт з лоба шовковою хусткою, три козаки з Мерефи, запорожці, жінка Сербинова – жвава білява молодиця, стара Сірчиха – кремезна й міцна ще жінка зі спокійними, навіть холодними очима самостійної жінки, але коли вона усміхалася – а це бувало досить рідко, – обличчя їй вкривалося сіткою зморщок, погляд ставав м’який і вся вона здавалася доброю й ласка-вою бабусею, Дорош та численна Сербинова дітвора.

Горілка була некупована й швидко розв’язала язики. Сотник Дудка давно поглядав скоса на Глека та старого запорожця. Обидва вони були в досить старих жупанах і навіть латаних, хоч і чистих, сорочках і це чомусь дратувало пана сотника. Дудка був великий прихильник Москви, бо придбав собі і хуторок, і млин, і мав з пів сотні підданих, що вже одбули пільгові роки і робили два дні на тиждень на нього, як на пана.

– Що, – звернувся він до Глека, – хіба набридло соломаху їсти та комарів годувати за порогами, що причвалав сюди на слободи?

– Атож, – спокійно відповів Глек, – набридло соломаху їсти. Прийшов сюди на слободи подивитися, як почали тут людей їсти.

– Ти, мабуть, з глузду з’їхав: мелеш таке, що й сам не второпаєш!

– Еге, не второпаю. Чув я, що ти зробився паном на всю губу: уже твої піддані роблять на тебе по два дні на тиждень, як на ляхів колись робили?

– Трохи не так.

– А що ж це, хіба не панщина?

– А що ж їм задарма віддати землю? Хай пороблять. Ми військову службу несемо, а вони хай земельку обробляють.

– А ти сам якими засобами придбав цю земельку? Лазив, мабуть, та пороги воєводині вилизував: дайте земельки холопові вірному государя московського?

– Порогів не вилизував, а вас, спільників Брюховецького та бунтарів, бив і землю чесно придбав.

– Чесно придбав, холоп московський!

– Та що ви, схаменіться, – закричав Сербин, – хіба так можна!

– Мовчи, – відповів йому Дудка. – Так, – гордовито сказав він, – я холоп царя московського й вірний слуга його, це правда. Всі ми тут холопи царя московського і живемо його милостями. А твій Брюховецький хіба не власною рукою підписувався «вірний холоп і підніжок пресвітлого престолу». Так то ж гетьман, а ми люди маленькі.

– От причепився з цим Брюховецьким. І той лизався з Москвою, і ти лижешся! Ми такого гетьмана як скаженого собаку забили.

– А хто ж підтримував цього скаженого собаку, як не твій скажений отаман Сірко!

Дорош глянув на Сірчиху й дуже зрадів у той час, що він був малий хлопець, а не пан сотник Дудка. Обличчя Сірчихи стало бліде, губи стулилися, а брови нависли на очі.

– Добре, що московський уряд трохи прохолодив його у Сибіру, – провадив далі Дудка, – підібгав хвоста. А то куди, хотів бути гетьманом на всю Україну. А тепер, мабуть, сам привчився підписуватись вірним холопом царя московського.

– Це вже брешеш! – сказав Глек.

П’яний Дудка зовсім забув, де він і хто поруч нього. Жінка давно штовхала його ногою під столом, але він не звертав на це уваги. Чорні очі Сірчихи загорілися, як дві вуглини. Вона підвелася. Дорошеві здалося, що вона стала якось вища й молодша. Обличчя було вже не бліде, а палало від гніву.

– Ти… щеня! Забув, де ти? Забув, як у драній свитині гуси Сіркові пас? Що ж ти розприндився у Сірковій хаті? Хто ж тебе витягнув з багна у старшину, як не Іван Сірко? А тепер великим паном зробився… Сотник! Слину розпустив сам, як скажений собака, та ще Сірка лаєш? Та я тебе самого, хоч ти і сотник, вижену з двору, як скаженого собаку! Геть відсіля, щоб і гнидами не трусив у моїй хаті!..

– Та що ви, мамо… Та Господи… Та схаменіться! – закричав Сербин, – хіба ж так можна? Людину, як собаку, з хати вигонити!

– Мовчи… А ще зять Сірків! Щоб мені цим Дудкою не смерділо в Артемівці…

– Так його, бабусю! – сказав Глек. – Хай не чіпає отамана!

– А ти мовчи, вовченя! – відповіла грізно Сірчиха, – а то й тобі буде… Ач який оборонець обізвався.

Вона гордовито підвела голову й вийшла з хати.

– Що, пане сотнику, добре тебе підрізала Сірчиха? Гляди, коли б не добрався до тебе і Сірко! У нашого отамана руки довгі.

– Гляди, коли б до тебе самого не добралися! Думаєш, я не знаю, що ти за птах?

– Мовчи, паскудо! – крикнув Глек, вихопивши шаблю і кидаючись на Дудку.

Сотник теж вихопив шаблюку й вони деякий час лізли один на одного з шаблями, а козаки й Сербин хапали їх за руки і кричали:

– Та що ви, схаменіться! Хіба ж так можна!

Хлопець, що показував Дорошеві, де був батько, заревів, як теля; Дудчина жінка заверещала, заплющуючи очі, і затулила вуха. Тільки старий запорожець, товариш Павла, спокійнісінько сидів у кутку і мовчки пихкав люлькою, що встиг запалити, коли почалася сварка.

Два козаки тримали Глека, а Сербин та ще один мереф’янський козак вивели сотника Дудку на вулицю. З ним, як павичка, попливла його товста червоновида жінка. Трохи згодом Глек заспокоївся, подякував Сербинові та жінці його за хліб-сіль і попрощався з Сірчихою.

Осідлавши коней, запорожці виїхали з двору. Дорош теж сів на коня, догнав запорожців і поїхав укупі з ними. Услід їм дивилися челядь пана сотника і сам сотник Сербин, який не міг навіть приховати своєї радости, що позбувся таких небезпечних гостей.

Табір запорожців був недалеко від слободи, і Дорош поїхав туди з запорожцями, щоб побути години дві-три з Глеком, а приїхавши до табору, довго придивлявся до запорожців, шукаючи холопа, але його не було.

– А де ж кацап? – спитав нарешті у Глека.

Запорожці зареготали.

– Што? Аль нє узнал? – обізвався хтось із запорозького гурту.

Тільки тепер хлопець пізнав холопа. Він був у запорозькому вбранні, з виголеною головою та чубом, але босий і в драній сорочці.

– На, Іване, – сказав Глек, витягуючи нові чоботи з торби, що була у нього прив’язана до сідла, – пан сотник жалує тебе чобітьми зі своєї шляхетської ноги.

– Це вже ти, Павло, брешеш, – сказав старий запорожець, – чоботи зовсім нові і дав їх не пан сотник, а Сірчиха.

Глек засміявся.

– Натягуй чоботи, товаришу!

Коли запорожці та Дорош виїхали з лісу на дорогу, де хлопець хотів попрощатися з Глеком, вони побачили, що назустріч їм скаче ватага московських стрільців зі Стрєшньовим попереду.