Kitabı oku: «Шляхом бурхливим», sayfa 5
– Путаєш ти что-то. То брат, то нє брат. Ну, да ладно. Так ти прі-шол сюда із Запорожья, чтоб повідаться с Дєніской?
– Я прийшов з дорученням від кошового отамана.
– Сєркі?
– Атож… Сірка.
– А… піши, піши, Сємьонич!
– Ну, так что ж тєбє поручіл атаман твой дєлать в государєвих городах?
– Доручив побачитися зі старою та розпитати, чи не бідує вона. Та щоб сказав, що він, слава Богові, живий та здоровий.
– Кака така стара?
– Та стара Сірчиха.
– Ето кто ж? Жонка что лі Івашкіна?
– Якого Івашка?
– Да Сєркі вашего.
– Добрий Івашко. Років сімдесят вже дідові. Чудні люди: той Дениска, той Івашка. Наче хлопці.
– Ну ладно, зуби нє заговарівай! Скажи лучше, куда прєлєстниє лісти дєл?
– Які прелесні листи?
– Прікідиваєшся?.. Нє знаєш? Лісти, чтоб бунтовать народ про-тів государя.
– Нема в мене ніяких листів.
– Прізнавайся, куда лісти дєл? Может, кому пєрєдал? Товаріщєй нєт лі у тєбя здєсь?
– Нема в мене товаришів тут.
– Нє прізнайошся? Нікіта, тащі сюда батогі!
Але Микита, добре знаючи, чим скінчиться допит, вже тягнув у комору десятка з півтора коротеньких товстих палиць, що москалі звали батогами.
– Ну, поворачівайся. Ложись на пузо! – сказав він козакові.
– Нащо? Що ти робитимеш? – підозріло запитав запорожець.
– Ложись, казак, – обізвався зі свого кутка холоп, – а то хуже будєт. Я іхнюю ухватку знаю.
– Не хочу!
– Нє хочєш?
Піддячий підійшов до запорожця й ударив його чоботом по голові.
– Чого б’єшся, сучий кацапе!
– А… ти єщьо ругаться! Нікіта, позові сюда стрєльцов, а то с етім боровом одін нє сладіш. Я тєбє покажу прєлєстниє лісти!
Трохи згодом у комору слідом за Микитою зайшли два стрільці, що досі стояли на дворі.
– Ну-ка, молодци, батогамі єго!
– Кого? Чубатого, что лі?
– Ей, казак, – знову обізвався холоп, – говоріл тєбє: поко-ріся!
Стрільці ухопили запорожця один за чуба, а другий за кайдани і повалили ницьма на землю. Глек засичав, коли на нього насіли два дужі стрільці.
– Жарь єго, Нікіта!
Микита став навколюшки перед козаком і затарабанив по п’ятах запорожця батогами.
– Лупі єго моімі рукамі! – кричав піддячий.
VIII. ВИЗВОЛЕННЯ
Полковник Донець. – Микита та Дорошева горілка. – Шинок. – Небіжчик Гусєв. – Дячкова жінка. – Порожнє барило. – Зернь. – Баби. – Музика. – Ключі. – Визволення. – Підземний хід. – Знову ключі
Полковник Донець, коли до нього звернувся Наливайко й оповів пригоду з Павлом Глеком, уважно й спокійно вислухав козака і також спокійно порадив йому не втручатися не в своє діло.
– Та й не моє це діло! – сказав полковник. – Він з Запоріжжя, не наш, не слобідський козак. Його діло належить воєводі. Що ж до Журавля, то я ще вчора побалакав з воєводою і Дениса вже звільнено з в’язниці. Воєвода обіцяв розібрати справу щодо грабування пасіки і покарати винуватців. А Глек не наш козак і нашому полковому судові не підлягає. Раджу тобі, Семене, покинь це діло. А що як у Глека знайдуть Сіркові листи, щоб підбивати нарід на повстання? Ти хіба Сірка не знаєш? Забув, як він збунтував майже усю Слобожанщину? Скажуть: ховав Наливайко козака, значить, і він з ним. Тоді вже і я тебе не визволю, хоч ти і слобідський козак, бо це діло буде проти государя. До того ж твій приятель дуже побив Гусєва, а ти добре й сам відаєш, що й наш полковий суддя не милує тих, хто навіть у простій бійці вб’є супротивника.
Наливайко почухав потилицю. А що як Глек справді розносив Сіркові листи, і його, Наливайка, укупі з запорожцем притягнуть до відповідальности? З москалями тільки зв’яжися. Закують у кайдани, та в Москву. І земельку одберуть і винницю. Погане діло.
Сумний пішов додому Наливайко: і запорожця жалко, але себе й родину теж жалко. З цього часу Наливайко загубив сон: він усе боявся, що ось-ось наїдуть до нього москалі, ухоплять його, закинуть у в’язницю й одішлють до Москви.
Але дні минали, ніхто не приходив до нього, і він заспокоївся.
Дорош щодня ходив провідувати запорожця й носив йому харчі. Він дізнався, що після першого допиту запорожця ще раз били батогами по п’ятах і піддячий навіть звелів, запаливши віник, підпалювати литки козакові, але Глек не признавався ні в чому. У кишені запорожцевій піддячий знайшов тільки кисет з тютюном, а в кисеті посвідчення, з якого видно було, що запорожець дійсно козак Неза-майківського куреня і відпустив його кошовий Сірко на слободи по його, Сірка, родинних справах.
Але ні воєвода, ні піддячий не вірили цьому. Минув ще тиждень, і Дорош, який щовечора навідувався до двору хорого москаля Гусєва, узнав, що Гусєв помер. Таким чином, виходило, що смерти запорожцеві не минути. З харчами Дорош завжди приносив і горілку, і Микита розпиячився так, що ледь не щодня не просихав і валявся п’яний на лаві в з’їжжій або співав пісень на всю площу. У такому вигляді його якось застав піддячий. Він довго мордував Микиту, допитуючи, де той бере горілку, але Микита був такий п’яний, що тільки блимав очима й гикав в обличчя піддячому.
Не добившись нічого, піддячий набив морду Микиті, пообіцявши покарати його батогами, а ключі від в’язниці одібрав і віддав дячкові. Воєвода задумав надіслати запорожця і холопа у Білгород до князя, і піддячий боявся, щоб Микита сп’яну не випустив їх з в’язниці.
Дорошів батько держав шинок спільно зі своїм сусідою, Остапом Чередою. Почати шинкувати для Наливайка було не легке діло. Коли він сказав якось жінці, що хоче шинкувати з кумом, Дорошева мати категорично відмовилася від цього, навіть не схотіла слухати про це, як вона казала, «гидке діло». Багато пішло часу, щоб переконати жінку; і коли вона, нарешті, згодилася, бо це було дуже корисно, то поставила таку умову чоловікові: шинок має бути в кумовій хаті, а не в їхній. Таким чином, кум шинкував, а Дорошів батько курив горілку й привозив її з винниці до шинку. Він часто бував у шинку, але ніколи не пив там горілки. Це теж була умова його жінки. Навідувавсь у шинок іноді й Дорош. Він ходив туди послухати балачок козаків, які часто у п’яних розмовах згадували Хмельниччину, панську неволю. Навідувалися до шинку і бакаляр, і москалі, і приказні, щоб пограти в зернь, випити дешевої пінної. Особливо часто завітав туди приказний дячок Семенович, приятель Наливайка, той самий, що йому на греблі Наливайко дав барило з горілкою. Барило і досі було у приказного, і Дорош ніяк не зібрався піти по барило до нього, хоч батько вже двічі нагадував про це хлопцеві. Нарешті, Дорош таки зібрався й пішов до дячка.
Вечоріло, ішов дрібний дощ, багно та калюжі дзвінко хлюпали під босими ногами хлопця. На вулицях города не було майже нікого. Хати похнюпилися й плакали стріхами під сірою сіткою теплого дощу.
В хаті, де жив Гусєв, блимав вогник. Дорош підійшов до хати і заглянув у маненьке віконце. На довгому столі труна, а в труні лежав мертвий москаль. Руки йому були зложені на грудях, а обличчя було жовте, як віск. Перед труною стояв аналой, на аналої лежала розгорнута, з плямами воску на сторінках, велика книга. Невеличка свічка приліплена до аналою, кидала м’яке світло на книгу. Придивившись, Дорош побачив щось з п’ять бабів, що сиділи й шепталися по кутках, і високу постать бакаляра. Бякаляр стояв спиною до вікна, і Дорош бачив тільки широку спину й довгу косу дяка. Бакаляр голосно, хоч тут був покійник, балакав з бабами. Дорош прислухався.
– У Києві? У Софіївському? А як же, був, – долетів до нього густий бас дяка. – Зайшов я туди, коли ще не було служи Божої. Підійшов до вівтаря, подивився в південні двері: що за чудасія, думаю – люди сидять! І людей багато, думаю, чого б їм сидіти у вівтарі? Подивився у північні – ікона! Я знову у південні – ні, таки люди сидять! Що, думаю за наводження. Протер очі, перехрестився, глянув у північні – знову ікона! А воно таки дійсно ікона – тайна вечеря, а люди як живі! А що гарного у Києві – щодня свіжий хліб… – закінчив дяк і підійшов до аналою.
Він пошарудів аркушами, розгорнув на закладці книгу і, одліпив-ши свічку від аналою, почав голосно читати, освітлюючи літери нерівним блимаючим огнем свічки.
Тінь від волохатої голови бакаляра забігала по стінах і стелі хати. Дорош постояв трохи, прислухаючись до неясного гомону бакалярового голосу, але не розібрав жодного слова: бакаляр гудів, як чміль. Дорош, схиливши голову, побрів геть від хати. Сумно було на душі у хлопця. Йому якось чудно було, що москаль цей ще вчора був живий, а сьогодні вже мертвий, і загубив його ніхто інший, як запорожець.
– Чаво тєбє? – висунувши голову з дверей, спитала дячкова жінка, коли Дорош постукав клямкою в двері.
– Здрастуйте, тітко!
– Здраствуй і ти. Чаво надобно?
– Прохали тато, щоб віддали барило.
– Какоє такоє барило?
– Та барило з-під горілки.
– Бочьонок, что лі?
Вона помацала в сінцях і трохи згодом сунула Дорошеві в руки барило.
– На… Да скажи отцу, чтоб нє давал больше водкі моєму аспиду, а то я ето барило на головє у нєго разобю!
«Ач, яка сердита! – подумав Дорош. – У кого ж це ви, тітко, розіб’єте на голові барило: у батька чи у свого аспида?»
– Брись! – крикнула жінка й зачинила двері.
Дорош не пішов додому, а, пройшовши дві-три вулички, вийшов на площу й підійшов до з’їжжої. Коло з’їжжої товклося чоловіка десять козаків, що йшли на зміну вартових по баштах.
– Крамаренко?
– Тут!
– На глухую!
– Зозуля?
– Є такий!
– На тайницьку!
– Скриня?
– Я!
– На вістову!
Козаки, піднявши відлоги, розійшлися по площі, хлюпаючи чобітьми по калюжах. На порозі з’їжжої стояв сторож Микита і меланхолійно дивився услід козакам.
– А… Дорош! – зрадів він, побачивши хлопця. – Пріньос что? Да нікак целий бочьонок?
– Порожній! – сказав Дорош.
– Порожній! – безнадійно протягнув Микита, – что ж ти с порожнім ходіш?
– Можна побачити козака?
– Опоздал, брат. Забрал ключік у меня подьячій. Отдал тому чорту, пріказному… Сємьоничу… Дай-ка я поцежу із бочьонка, может осталось что?
– Нема нічого.
– А ну, дай посмотрю! – Микита взяв барило і потрусив його коло вуха. – Е, чорт… пустой! – Він витяг чопок і понюхав. – А, вєдь водка, єй-богу, водка! Кто ж ето вилакал? Целий бочьонок?
– Семенич.
– Вот ірод-то! Целий бочьонок! Вєздє успєєт. Толька что тут бил: пойду, говоріт, в кабак. А я тут сіді, как пьос, стєрєгі воров!
– Пусти побалакати хоч крізь двері з козаком!
– А водкі прінєсьош?
– Принесу.
– Ну, бєгі за водкой. Тогда і говорі сколько хош, тєпєрь уже нікого нє будєт. А завтра, брат, твоєго казака в Бєлгород к князю.
– Як? Завтра?
– Завтра, брат.
Дорош ще трохи постояв коло Микити, а потім обернувся і пішов геть від з’їжжої.
– Не забудь же, прінєсі віна, а то нє пущу поговоріть с казаком!
– Зараз принесу! – не обертаючись, відповів Дорош.
Невеселий повертався хлопець. Думка про те, що запорожця поженуть завтра до князя у Білгород, не давала йому спокою. Він знав, що запорожця знову катуватимуть і, нарешті, завдадуть на люту смерть. І за що? За те, що оборонив старого Журавля?
Дорош не пішов додому, а зайшов у шинок до батькового кума й компаньйона.
В голові у Дороша маячила якась невиразна думка урятувати козака, але ця думка не набрала ще реального змісту. Він знав тільки, що урятувати запорожця треба сьогодні, бо завтра вже буде пізно. В шинку було досить багато народу. Йшов дощ, а дощ, як і добра погода, прихиляє серце до випивки.
За одним столом сиділи дячок Семенич, Ванько Стрєшньов і ще якийсь москаль, невідомий Дорошеві. Вони грали у зернь. Московський Приказ Розрядний, надсилаючи інструкції воєводам, завжди наказував їм стежити за тим, щоб по шинках у государевих городах розпусти й гри в зернь не було, але, звичайно, легше видавати накази, ніж їх виконувати. І Ванько Стрєшньов, і, особливо, дячок Семе-нич добре знали ці накази, але вони були найперші і найзавзятіші грачі в цю газардову гру.
За другим столом сиділо четверо козаків та міщан і пили горілку. На лаві, що стояла вздовж стіни, сиділи дві молоді баби. Вони лускали насіння і випльовували лушпиння на земляну долівку. Одна з них була Палажка, що її чоловіка років п’ять тому татари погнали до Криму, друга – московка, вдова московського стрільця. Обидві були набілені, і щоки їм палали, як червоний мак.
Дорош постановив барило у куток, коло бочки з горілкою, а сам сів на другому кінці лави й став дивитися, як грають у зернь. Всі троє грали різно. Дячок був спокійний: не можна було взнати, чи вигравав він, чи ні. Стрєшньов, навпаки, грав з великим газардом. Коли йому щастило, він глузував зі своїх партнерів, коли ж програвав – лаявся гидкою лайкою й звертався за співчуттям до дячка й другого москаля, наче вони могли співчувати йому.
Третій москаль був зовсім п’яний і, видимо, ледве розбирався, де він і що з ним. Звали його Селіфон Прозоров. Баби кілька разів зачіпали грачів, але ті не звертали на них ніякої уваги. Нарешті, бабам, очевидячки, обридло бути у такій зневазі. Вони пошептали-ся поміж себе і засміялися, наче вигадали щось дуже веселе. Московка встала з лави, струсила з сарафана лушпиння й підійшла до грачів.
– Ну, Ванюша, – сказала вона, поклавши руку на плеча Стрєш-ньову, – бросай. Надоєло. Что ж ти на мєня і нє глянєш даже?
– Подожді, Мотька, дай отиграюсь!
– Завтра отиграєшся!
Вона простягнула руку до столу.
– Подожді! – злісно вже відштовхнув її Стрєшньов. – Нє лєзь! Тєбє кідать, Сємьонич!
– Брось, Ваня! – знову сказала баба і раптом, просунувши руку під ліктем Стрєшньова, змахнула зерно зі столу на землю.
– Ти что ж ето, стєрва, дєлаєш?
Баба зареготала.
– Єщьо і смєйотся! – крикнув дячок. – Дай єй, Ваня, по сусалам!
Стрєшньов розмахнувся й ударив бабу.
– Ой, убіл окаянний!
Прозоров, що досі мовчав і тільки п’яно, вилупивши очі, дивився на бабу, раптом підвівся і мовчки дав у вухо Стрєшньову. Стрєшньов поточився і навіть остовпів від несподіванки.
– А, ти так! Бєй єго, Сємьонич! – крикнув Стрєшньов, кидаючись на Прозорова, але Семенич розсудливо підвівся й одійшов на бік, погладжуючи бороду і з задоволенням дивлячись, як Стрєшньов бив Прозорова.
Козаки та міщани, пихкаючи люльками, з зацікавленням стежили за бійкою. Баби заверещали й забилися у куток. І дивне діло: співчуття московки, що її щойно вдарив Стрєшньов, було не на боці її заступника, а на боці Стрєшньова.
– Так єго! – верещала вона, – бєй єго, окаянного!
Банько повалив супротивника на землю і почав тузити куди попало. П’яний, як дим, Прозоров лежав під Стрєшньовим, блимав очима і, мабуть, не розумів, за що його тузить приятель. Але стусани Стрєшньова, очевидячки, трохи прохолодили й прояснили п’яну голову Прозорова, бо, коли Стрєшньов, набивши його до схочу, зліз з нього, той підвівся, сів на лаву, гикнув і вже значно розумніше глянув круг себе. Потім висякався, наче зробив яке діло, витер ніс полою каптана і сказав:
– Ну, нє сєрдісь, Ваня! Давай лучше випєм да помяньом покойного Гусєва.
– Оце діло! – сказав шинкар, що кілька разів кидався рознімати бійців, але його щоразу хапали за полу козаки і відтягали на бік, бо вони були дуже раді цій несподіваній розвазі.
– Це діло! Що, ставити кварту? – подивився шинкар на Стрєшньова.
– Ставь, чорт с нім!
Дорош, скориставшись з цієї нагоди, непомітно сунув собі за пазуху кварту горілки й деякої закуски, пробрався понад стінкою до дверей і вийшов на вулицю.
Дощ пішов ще дужче, небо було зовсім темне, так що Дорош без світла не бачив нічого круг себе; але він добре знав дорогу і за кілька хвилин вже біг площею по бур’янах навпростець до з’їжжої.
– А я думал – обманьот пострєльонок, нє прінєсьот. Ну, давай сюда! Ого – кварта! Молодєц! Ну, что ж, зайді в ізбу, поговорі с казаком.
Але у Дороша були тепер зовсім інші пляни.
– Тепер ніколи. Прийду трохи згодом, а ви, діду, ослобоніть швидше пляшку, а то буде мені, коли дізнаються, що приніс вам горілки.
– Хорошо, хорошо.
– Глядіть, діду, за годину я вже прийду по пляшку!
– Хорошо, хорошо, – бубонів Микита, прикладаючись до пляшки.
Коли Дорош повернувся до шинку, москалі вже кінчали кварту. Козаків не було. Стрєшньов сидів, пригорнувши до себе московку, а Палажка сиділа на колінах у Прозорова, обернувшись спиною до дячка. В хаті було душно, димно й жарко. Смерділо тютюном, вогкими чобітьми й горілкою. Дячок зняв з себе каптан, поклав його на лаву, потім розперезався й поклав на каптан пояс. Дорош здригнувся, коли почув, як забряжчали ключі на дячковім поясі. Хлопець сів за бочкою з горілкою й не зводив очей з дячка. Очі у нього горіли, як у вовка, але ніхто не звертав уваги на маненького хлопця, що забився за бочку.
Дячок був уже зовсім п’яний. Він підсунувся ближче до Палаж-ки і обережно поклав їй руку на коліно. Палажка дриґнула ногою і скинула руку старого. Дячок відсунувся, глянув скоса на шинкаря, що стояв коло бочки, налив собі чарку горілки, випив і закусив салом. Поті облизнувшись, як кіт, знову присунувся до баби й поклав їй руку на стан. Палажка, не обертаючись, штовхнула дячка ліктем.
– Геть! – крикнула вона, – чіпляється старий чорт, як реп’ях! Іди до своєї дячихи!
Дячок зідхнув і покірно відсунувся від баби. Він знов налив собі горілки і сказав:
– Випєм, Ваня, за раба Божія Дімітрія, іже прєставіся…
Стрєшньов стукнув кулаком по столі так, що затанцювали пляшки й чарки.
– Только подумать, пропал чєловєк із-за поганого хохла! А? – Він дико глянув на дячка і заскрипів зубами. – Моя б воля – я б єго разодрал пополам! Ну, да нічєго: в Бєлгороде єму на дибє покажут… Ето нє то что батогі… будєт знать, как людєй убівать!
– Лют ти, Ваня, – сказав дячок, – а, мєжду прочім, чєловєк хороший. Ну, за упокой души раба божія Дімітрія…
Стрєшньов вилив з пляшки решту горілки собі в чарку, потім розмахнувся і збив порожню пляшку зі столу на землю. Пляшка покотилася по землі. Шинкар підняв пляшку і поставив її в куток.
– Ей, целовальнік, – крикнув Стрєшньов, – віна!
Шинкар нахилився й став мацати руками коло бочки. Він пам’ятав, що поставив пляшку з горілкою коло бочки, але пляшки не було.
Це не дуже здивувало Дороша, бо шинкар шукав якраз тієї пляшки, що вкрав хлопець.
– Ей, целовальнік, віна! – знову крикнув Стрєшньов.
– Зараз, зараз… Ти скажи… Була пляшка з горілкою, сам поставив її тут, а тепер нема… Ти не бачив, тут стояла кварта? – звернувся він до Дороша.
– Не бачив! – відповів Дорош.
Шинкар узяв порожню пляшку і налив горілки з бочки.
– Музики! Музики! Цимбалисти прийшли! – заверещали баби.
Дорош визирнув з-поза бочки. В шинок, знімаючи шапки і здоровкаючись, зайшли три музики. Один з них тримав під полою жупана скрипку, другий цимбали, а третій бубон. Скрипач настроїв скрипку, і музики, не чекаючи на запросини, ушкварили гопака.
Московка зірвалася з місця й пішла по хаті. Вона плила лебідкою, помахуючи хусткою. Трохи згодом до неї пристала й Палажка, взявшися в боки й дрібно вибиваючи підківками.
– Ех, йолки зєльониє! – крикнув дячок. – Рєжь, говорі, отчє-криживай! Огонь-баби!
Московка закружляла коло Стрєшньова, наче підбиваючи його на танець, але Ванько не дивився на неї. Він узяв пляшку, налив собі велику чарку горілки й вихилив її, не закусюючи.
Прозоров заснув, схиливши голову на стіл. Але дячкові, видно було, хотілося танцювати; він кілька разів спробував підвестися з лави, але якась сила знову тягла його на місце. Він здивовано подивився на лаву, наче вона була винна в цьому, потім поклав руки на коліна, сперся на них і відштовхнувся. Лава похитнулася й перекинулась.
Дячок, вивертаючи ногами, пустився навприсядки. Але недовго носили старі ноги приказного: за хвилину вже права нога підломилася і він, коливнувши бородою, гепнувся задом об долівку під дзвінкий баб’ячий сміх. Тим часом Дорош виліз зі свого кутка, підійшов до столу і став піднімати лаву. Ніхто не дивився на нього. Він намацав дячків пояс з ключами, зняв ключі з пояса і, поглядаючи скоса на Стрєшньова, що сидів, схиливши голову на руки, сховав ключі за пазуху.
За хвилину він біг уже на вулиці, чимдуж поспішаючи до з’їжжої. Серце билося в грудях хлопця, як калаталка, вітер свистав у вухах, дощ сік йому обличчя, але він нічого не помічав. Йому здавалося, що він чує крики й погоню за собою. Він спинився й прислухався. Усе було тихо навкруги, тільки серце тьохкало у грудях та дощ періщив по дахах. Дорош обережно підкрався до з’їжжої і заглянув у віконце. На столі стояв каганець, ледве освітлюючи хату. Микита лежав на лаві, обернувшись лицем до стінки. Хлопець тихенько постукав у віконце. У відповідь почувся хропіт сторожа. Хлопець помацав двері. Двері були відчинені. Вони рипнули, коли хлопець зайшов у хату. Дорош завмер на місці, думаючи, що розбудив Микиту. Але Микита навіть не ворухнувся. На долівці лежала порожня пляшка. Хлопець підійшов до дверей, що вели в комору до в’язнів, зняв ключі від колодок, що висіли коло дверей, підійшов до столу й погасив каганця, потім постояв трохи серед хати, прислухаючись, чи не прокинувся Микита, але сторож спав, як байбак. Тоді Дорош витяг з-за пазухи ключі від дверей, що він украв у дячка, а за пазуху поклав ключі від колодок, щоб часом не загубити їх у темряві, і, підійшовши до дверей комори, намацав замок.
Перший і другий ключі не прийшлися до замка і тільки третій легко зайшов у замок і зарипів, коли хлопець повернув його. Двері відчинилися, і хлопець зайшов у комору.
– Хто там? – спитав запорожець, забряжчавши кайданами. Очевидячки, він зовсім не спав.
– Тихо! – сказав хлопець. – Це я – Дорош!
– Що таке? – пошепки запитав козак, і Дорош почув, як затремтів йому голос.
– Де замок на колодках?.. Ось ключі, я одімкну.
Дорош намацав замок колодок і вже легко одімкнув його: він, провідуючи козака, добре придивився, як це робив Микита.
– А мєня? – почувся з кутка голос холопа, – забилі?
– Не забули! – відповів запорожець, – одмикай, хлопче, й москаля!
Коли Дорош ослобонив їх від колодок, всі вийшли до кімнати, де спав Микита. Дорош зачинив двері у комору на замок і повісив ключі від колодок на гвіздок коло дверей. Холоп підійшов до Микити.
– Прідавіть єго, что лі? Іш храпіт, пяная падаль!..
– Не велика слава задавити п’яного кацапа. Ти піди задави воєводу або піддячого.
– Ну, чорт с нім!.. Тєпєрь куда, мальчік?
Дорош виглянув з дверей з’їжжої на площу й прислухався. Тихо було в городі. Темні стіни й башти ледве сіріли в темному небі.
– Ідіть за мною! – пошепки сказав Дорош.
Козак та холоп, піддержуючи кайдани, щоб не бряжчали, пішли за хлопцем. Вони йшли по траві вздовж стіни, іноді спиняючись і прислухаючись. Коли вони підійшли до тайницької башти, Дорош спинився й сказав: «Тут!»
Дорош добре знав, що заховатися у такому малому городі втікачам ніде. Воєвода завтра, дізнавшись, що запорожець та холоп утекли, зачинить ворота, не випустить нікого з города і обшукає всі хати, садки й городи козаків. Через це хлопець надумав вивести втікачів підземним ходом з города. Він добре знав хід, що вів з тайницької башти до річки, бо лазив туди, коли на башті стояв його батько. Він тільки боявся тепер, щоб вартовий не почув і не зняв галасу.
Всі прислухалися, підвівши голови до башти. Але там було тихо, мабуть вартовий козак спав під тихий шум дощу. Втікачі зайшли під башту, і Дорош, ставши навколішки, помацав руками по землі і знайшов кільце від ляди. Він спробував підняти ляду за кільце, але ляда не піддавалася. Дорош мовчки взяв руку козака, що стояв коло нього, і потягнув її до кільця. Запорожець, захопивши в ліву руку кайдани, щоб часом не забряжчали, потягнув правою рукою за кільце і відкрив ляду.
Втікачі по кам’яних східцях зійшли вниз і пішли підземним ходом. Тут було холодніше, ніж на дворі, але повітря було важке, пахло цвіллю, як у льоху.
Держачись за слизькі цегляні стінки ходу, вони йшли ввесь час мовчки. Хід спочатку йшов досить круто вниз, але потім став рівний. Там було темно й так тихо, що навіть кроки босих втікачів досить гулко віддавалися під склепінням ходу. Підземний хід мав всього шістнадцять сажнів завдовжки, але їм у цій темряві здалося, що вони пройшли не менш як дві верстви.
Витягнуті руки Дорошеві торкнулися залізних дверей. Двері зачинялися тільки на засув, але тепер Дорош чогось боявся, що вони будуть замкнені на замок. Він, тремтячи, помацав засув і радісно зідхнув, коли почув під руками, що немає замка; хлопець відсунув засув і виліз з ходу наверх. Вихід був штучно замаскований чагарниками, так, що навіть у трьох кроках від його не можна було нічого помітити.
Дощ ущух. Де-не-де крізь розірвані клапті хмар проглядали зорі. Запахло річкою й осокою. З річки чулося дзвінке квакання жаб.
– Ну, а тєпєр куда? – спитав холоп.
– Ідіть берегом повз греблі. Перепливіть річку й заховайтеся в лісі на тім боці, де лежить упоперек річки верба, а я завтра увечері підпливу до вас.
– А ти хіба не з нами?
– А кайдани куди дінете? Я привезу струмент, щоб можна було зняти кайдани.
– Ну і мальчік… В пєрвий раз такого віжу, – сказав холоп. – Я думал, что с вас, хохлов, і толку нікакого.
– Ну, скоріше тікайте, а то мені ще багато діла.
Козак та холоп якось мимоволі обійняли й поцілували один по одному хлопця.
– Ну, спасибі, хлопче. Не сподівався я цього.
– Вєк нє забуду. Ну і мальчік!
Дорош пірнув у кущі, вліз у хід і зачинив за собою на засув двері. Йому було так страшно в цьому темної льосі, де зі стелі падали краплини води, де іноді він босою ногою наступав на жабу, що крякала; так страшно було, що він навіть не знав, чи живий, чи мертвий, коли, нарешті добрався до східців, що вели на поверхню до ляди.
– А ну, як хто зачинив ляду? – подумав хлопець і навіть похолонув від цієї думки.
Але ляда була відчинена, і Дорош, спітнілий, як загнана коняка, вибрався з ходу і, зібравши сили, спустив ляду. Він обережно вибрався з башти і знову облився потом, помацавши у себе за пазухою і не знайшовши ключів від комори. Він мацав себе обома руками по грудях, навіть по животі і заспокоївся тільки, коли знайшов їх у себе за спиною. Хлопець уже хотів бігти до шинку, щоб непомітно покласти ключі на каптан дячкові, але раптом згадав, що пляшка з-під горілки лишилася в з’їжжій. Він аж вилаяв себе, що не здогадався захопити її з собою, коли випускав втікачів. Треба було знову йти до з’їжжої.
– А що, як Микита прокинувся? А що, як піддячий прийшов перевірити, чи добре пильнує Микита в’язнів? А що, як дячок, схаменувшись, помітив, що нема ключів, наробив галасу й розбуркав Микиту? По пляшці доберуться й до нього, Дороша.
Але Микита, як і раніше, задавав хропака. Дорош зайшов у хату, розшукав у темряві пляшку, бо добре знав, де вона лежить, вийшов з хати і побіг до шинку. Двері шинку були відчинені. На вулиці стояв п’яний, як дим, Стрєшньов і блював, а його під руки підтримували Палажка й московка. Прозоров валявся коло шинку на землі. У дверях з’явився дячок, ледве держачись на ногах. Каптан на ньому був одягнутий тільки на одне плече і поли каптана волочилися по землі.
– Пора, пора, дяче! – випроваджуючи його, казав шинкар.
Раптом дячок помацав у себе на поясі, і Дорош навіть здригнувся, коли він крикнув шинкареві:
– Стой! А ключі гдє?
– Які ключі?
– Які ключі?.. У мєня на поясє билі!
– Ну, що ж, знайдемо й ключі, – сказав шинкар, – мабуть впали, як ти знімав каптан і розперезався.
Дорош шмигнув за шинкарем у шинок і став лазити, по долівці, наче що шукаючи під столом.
– Ти досі тут, хлопче? – здивувався шинкар.
– Ось ключі, – сказав Дорош, подаючи ключі, – у куток завалилися!
Дячок зняв пояса і начепив на його ключі. Шинкар допоміг йому застібнути пояс і випровадив геть з шинку. Дорош безсилий і зморений, наче видужав після тяжкої хвороби, пішов додому, забрався в клуню і зарився в солому.
З другого кутка клуні чулося легеньке посапування сонного батька. На вулиці яро гавкала собачня, що проводжала п’яних москалів.
