Kitabı oku: «Ляльковий дім (збірник)», sayfa 2
Улаф. Ні, тільки на човні. Уяви, дядечку, висадився цілий цирк з кіньми й звірятами. І страх скільки пасажирів!
Фру Руммель. Нарешті ми дочекались цирку!
Рерлун. Ми?… Я принаймні…
Фру Руммель. Ну, звичайно, не ми, а…
Д і н а. Мені б дуже хотілося подивитись цирк.
Улаф. І мені теж.
Гільмар. Дурненький! Ну, що там дивитись? Усе – лише дресировка. Інша річ, коли научос мчить крізь пампаси на своєму вогненному мустангу. Ну, та в таких жалюгідних містечках…
Улаф (термосить Марту за руку). Тьотю Марто, поглянь, поглянь – он де вони!
Фру Голт. їй-богу, вони!
Фру Люнгє. М-м, які противні!
Велика кількість пасажирів і натовп городян проходять вулицею.
Фру Руммель. Здається, страшенні блазні. Подивіться, фру Голт, на оцю, в сірому платті: тягне на спині саквояж!
Фру Голт. Подумайте! Начепила його на ручку парасольки! Мабуть, мадам директорша.
Фру Руммель. А ото либонь і сам директор… той, з бородою. Виглядає справжнім розбійником. Не дивись на нього, Гільдо!
Фру Голт. Іти теж, Нетто!
Улаф. Мамо, директор нам уклоняється!
Бернік. Що таке?
Бетті. Що ти кажеш, Улафе?
Фру Руммель. їй-богу, і ця жінка вклоняється!
Бернік. Це вже занадто!
Mарта (мимоволі скрикує). А!..
Бетті. Що з тобою, Марто?
Mарта. Нічого, мені тільки здалося…
Улаф (не тямлячи себе з радості). Дивіться, дивіться! Ось і всі інші з кіньми й звірятами, а онде й американці. Усі матроси з «Індіанки».
Чути «Янкі Дудл» під акомпанемент кларнета й барабана.
Гільмар (затикаючи вуха). Ух, ух, ух!
Рерлун. Я так міркую, чи не ретируватись нам трохи, добродійки? Це нас не обходить. Займемось знову нашою роботою.
Бетті. Чи не запнути завіси?
Рерлун. Так, так; я й сам подумав.
Дами сідають до столу. Рерлун зачиняє скляні двері на терасу і спускає завіси на цих дверях і на вікнах; у кімнаті стає напівтемно.
Улаф (заглядаючи за завісу). Мамо, директорська мадам умивається біля фонтана.
Бетті. Як? Просто на площі?
Фру Руммель. Серед білого дня!
Гільмар. Ну, якби я подорожував у пустелі і мені попалася водойма, я б теж не задумуючись… Ух, цей жахливий кларнет!
Рерлун. Слід би поліції втрутитись.
Бернік. Ну, до іноземців не можна бути надто суворими, ця публіка позбавлена вродженого почуття пристойності, яке тримає нас у належних межах. Нехай собі бешкетують. Що нам до того? Усі ці вільності, які суперечать добрим звичаям і традиціям, на щастя, чужі нашому суспільству, якщо можна так висловитись… Це ще що таке?!
Стороння дама швидко входить у двері з правого боку.
Всі дами (тривожно, пошепки). Наїзниця, директорська мадам…
Бетті. Боже, що це означає?
Mарта (скочивши з місця). Ах!
Дама. Здрастуй, люба Бетті! Здрастуй, Марто! Здрастуй, зятю!
Бетті (скрикує). Лона!
Бернік (відсахнувшись). Слово честі!..
Фру Голт. Боже милостивий!
Фру Руммель. Не може бути!
Гільмар. Ну!.. Ух!..
Б етті. Лона… Та невже?
Лона. Чи це я? Так, присягаюсь, це я. Можете мене обняти, не соромтесь.
Гільмар. Ух! Ух!
Б етті. І ти тепер приїхала сюди, як…
Бернік. І збираєшся виступати прилюдно?
Лона. Виступати? Як виступати?
Бернік. Я гадав… у цирку…
Лона. Ха-ха-ха! Та ти при розумі, зятю? Ти думаєш, я з трупи наїзників? Ні, я хоч і перепробувала всякої всячини, і по-всякому дуріла…
Фру Руммель. Гм!
Лона…але наїзницею не бувала.
Бернік. Виходить, все-таки не…
Бетті. Ох, слава Богу!
Лона. Ні, ми приїхали самі по собі, як і інші добрі люди; правда, другим класом, але до цього нам не звикати.
Бетті. Ти кажеш: м и?
Бернік (зробивши крок до Лони). Хто це ми?
Лона. Розуміється, я з хлопчиськом.
Усі дами. З хлопчиськом?
Гільмар. Як?!
Рерлун. Ну, скажу я вам!
Бетті. Що ти говориш, Лоно?
Лона. Розуміється, я кажу про Джона, у мене ж немає іншого хлопчиська, опріч Джона, або Йогана, як ви його тут кликали.
Бетті. Йоган!..
Фру Руммель (тихо до фру Люнге). Безпутний брат!
Бернік (повільно). Йоган з тобою?
Лона. Так, звичайно; хіба я поїхала б без нього? Але у вас у всіх такі смутні обличчя, сидите в темряві, шиєте щось біле… Чи не помер хтось із рідних?
Рерлун. Добродійко, перед вами гурток для врятування морально зіпсованих…
Лона (стиха). Що ви кажете? Ці симпатичні, скромні дами?…
Фру Руммель. Ну, це, скажу я вам!..
Лона. А, розумію, розумію!.. Чорт забирай, та це ж фру Руммель! А ось і фру Голт! Так, ми з вами з тих часів не помолодшали… Але послухайте, друзі мої, нехай морально зіпсовані тепер трошки почекають, вони не стануть від цього гіршими. В таку радісну годину…
Рерлун. Година повернення не завжди година радощів.
Лона. О-о? Ви так тлумачите Біблію, пане пастор?
Рерлун. Я не пастор.
Лона. Ну, то, певно, будете ним. Але – фе-фе-фе! – якою гниллю тхне від цієї «моральної» білизни! Ніби від савана. Я, бачите, звикла до свіжого повітря прерій.
Бернік (витираючи лоб). Так, справді, тут щось душно.
Лона. Почекай, почекай; ось зараз виберемось із склепу. (Розсуваючи завіси.) Нехай мій хлопчисько покажеться при повному освітленні. Ось покажу я вам молодця – перший сорт!
Гільмар. Ух!
Лона (розчиняє двері й вікна). Дайте йому тільки спершу почиститися в готелі. На пароплаві замурзався, як свиня.
Гільмар. Ух! Ух!
Лона. «Ух!» Та це ж… (Звертаючись до інших і вказуючи пальцем на Гільмара.) Він усе ще тут швендяє та ухає?
Гільмар. Я не швендяю, я лікуюсь…
Рерлун. Гм, добродійко, я не думаю…
Лона (побачивши Улафа). Це твій, Бетті? Дай-но лапу, хлопче! Чи ти боїшся своєї старої, бридкої тітки?
Рерлун (беручи книгу під пахву). Я не думаю, добродійки, щоб у нас був сьогодні настрій продовжувати нашу роботу. Але ж завтра ми знову зберемось?
Лона (в той час, як сторонні дами підводяться і прощаються). Гаразд, зберемось. Буду обов'язково.
Рерлун. Ви?… Дозвольте запитати, добродійко, що ви збираєтесь робити в нашому гуртку?
Лона. Провітрити його, пане пастор!
Дія друга
Там же.
Бетті сидить сама біля робочого столу і шиє. Трохи згодом з правого боку входить Бернік, у капелюсі і рукавичках, з палицею в руці.
Бетті. Ти вже повернувся, Карстене?
Бернік. Так; до мене зайде один…
Бетті (зітхаючи). Так, мабуть, Йоган знов завітає.
Бернік…зайде один добродій, кажу я. (Поклавши капелюх.) Куди ж це всі дами сьогодні поділися?
Бетті. Фру Руммель з дочкою сьогодні зайняті.
Бернік. Присилали сказати?
Бетті. Так, у них сьогодні багато діла вдома.
Бернік. Зрозуміло. Інші, ясна річ, теж не прийдуть?
Бетті. Так, їм теж сьогодні нема коли.
Бернік. Я це міг би сказати зарані. Де Улаф?
Бетті. Я його відпустила пройтися з Діною.
Бернік. Гм… З Діною, з цією вітрогонкою… Не встиг Йоган приїхати, як вона вже й прилипла до нього!
Бетті. Але, друже мій, Діна ж нічогісінько не знає…
Бернік. Ну, то Йогану принаймні слід би бути настільки тактовним, щоб не приділяти їй особливої уваги. Я помітив, якими очима Вігелан на це дивився.
Бетті (впускаючи роботу на коліна). Карстене, ти можеш зрозуміти, навіщо вони повернулись?
Бернік. Гм… У нього, бач, там якась ферма, і справи, очевидно, не блискучі. Лона вчора дала зрозуміти, що їм доводиться їздити другим класом.
Бетті. На жаль, це, мабуть, так і є. Але як вона могла з ним приїхати? Вона?! Після тієї смертельної образи тобі…
Бернік. Ах, не думай про ці давні історії.
Бетті. Та хіба ж я можу зараз думати про щось інше? Адже він мені брат… Та й не про нього я турбуюсь… Але тобі скільки може бути неприємностей, Карстене. Я страшенно боюся, що…
Бернік. Чого ти боїшся?
Бетті. Хіба не можуть заарештувати його за ті гроші, які пропали у твоєї матусі?
Бернік. Пусте! Хто може довести, що гроші пропали?
Бетті. Ах, Боже мій, та про це ж, на жаль, усе місто знає, і ти сам казав…
Бернік. Я нічого не казав. І місто нічогісінько не знає, все це були тільки плітки.
Бетті. Який ти великодушний, Карстене!
Бернік. Кажу тобі, викинь з голови оці спогади! Ти сама не знаєш, як мені прикро від того, що ти все це розкопуєш. (Походжає туди й сюди і раптом жбурляє палицю.) І принесло ж їх саме тепер, коли мені необхідна цілковита прихильність суспільства і преси… Тепер полетять всілякі кореспонденції до газет сусідніх міст… Добре я прийму несподіваних родичів чи погано – все зуміють перетлумачити. Почнуть порпатися в старому мотлоху, як оце ти зараз. У такому суспільстві, як наше… (Жбурляє рукавички на стіл.) І ні з ким поговорити, ні на кого спертися!
Бетті. Ні на кого, Карстене?
Бернік. Та на кого ж?… І треба ж їм було сісти мені на шию саме тепер! Немає сумніву, вони влаштують який-небудь скандал – особливо вона. Чиста біда мати таких родичів!
Бетті. Я ж не винна, що…
Бернік. В чому ти не винна? Що ти їм рідня? Свята істина.
Бетті. І не кликала ж я їх додому…
Бернік. Ну, знову все спочатку! Я їх не кликала, та я їх не виписувала, не тягла сюди силоміць! Напам'ять уже знаю всю ієреміаду.
Бетті (плаче). Який ти… недобрий!
Бернік. Оце прекрасно! Заплач іще, щоб задати більше роботи довгим язикам. Облиш ці дурниці, Бетті! Іди на терасу. Сюди можуть прийти. Ще побачать господиню з червоними очима. От було б чудово, якби по місту пішов поголос, що… Чуєш? Хтось іде коридором.
У двері стукають.
Увійдіть!
Бетті виходить з роботою на терасу. Суднобудівник Еуне входить з правого боку.
Еуне. Моє вшанування, пане консул.
Бернік. Здрастуйте. Мабуть, догадалися, чому я послав за вами?
Еуне. Управитель казав учора, що пан консул ніби незадоволені тим, що…
Бернік. Я незадоволений усім станом справ на верфі, Еуне. Ремонт суден у вас не посувається. «Пальмі» вже давно слід би бути в дорозі. Вігелан щодня заходить і набридає мені. Важкий компаньйон!
Еуне. «Пальма» може вийти в море післязавтра.
Бернік. Нарешті! Ну, а те американське судно, яке стоїть тут цілих п'ять тижнів і…
Еуне. «Індіанка»? Я так зрозумів, що передусім треба зробити все можливе на вашому власному судні.
Бернік. Я не давав вам ніяких підстав для подібного припущення. Слід було зробити все можливе і на «Індіанці», а цього не зроблено.
Еуне. Днище все прогнило, пане консул; чим більше латаємо, тим гірше.
Бернік. Причина не в цьому. Управитель Крап відкрив мені всю правду. Ви не вмієте працювати з новими машинами, які я завів, або, вірніше, не хочете з ними працювати.
Еуне. Пане консул, мені вже за п'ятдесят. Я змалечку звик до старого способу праці.
Бернік. Він більше не підходить. Не подумайте, Еуне, що я турбуюсь про бариші; на щастя, я не маю в цьому потреби. Але в мене є обов'язок перед суспільством, в якому я живу, і перед фірмою, яку я очолюю. Якщо я не обстоюватиму прогрес, то його й не дочекатись тут.
Еуне. Я теж за прогрес, пане консул.
Бернік. Так, для вашого обмеженого кола, для робітничого класу. О, я знаю вашу агітацію. Ви виголошуєте промови, баламутите народ, а коли справа доходить до прогресу на практиці, – взяти хоча б нові машини, – ви тоді не хочете брати участі; ви боїтесь.
Еуне. Так, я й справді побоююсь, пане консул, мені страшно за багатьох з тих, кого ці машини позбавляють шматка хліба. Ви, пане консул, часто говорите про свій обов'язок перед суспільством; але, мені здається, суспільство теж має свої обов'язки. Як сміють наука і капітал пускати в дію нові винаходи, поки суспільство не виховало покоління, яке може ними користуватись?
Бернік. Ви надто багато читаєте і розумуєте, Еуне. Для вас це не підходить. Це вселяє в вас незадоволення своїм становищем.
Еуне. Не те, пане консул; але я не можу байдуже дивитись, як звільняють одного за одним тямущих робітників і позбавляють їх хліба через ці машини.
Бернік. Гм! Винайдення книгодрукування також позбавило хліба силу-силенну писців.
Еуне. Чи ви б так само розцінювали цей винахід, пане консул, якби ви самі були тоді писцем?
Бернік. Я вас покликав не для диспуту. Я послав за вами, щоб сказати вам: «Індіанка» має бути готова до виходу в море післязавтра.
Еуне. Але, пане консул…
Бернік. Післязавтра, чуєте! Одночасно з нашим власним судном і ні годиною пізніше. Я маю серйозні підстави поспішати. Ви читали сьогодні газету? Ну, то знаєте, що американці знов бешкетували. Цей розбещений набрід скоро все місто поставить догори ногами; жодна ніч не минає без бійки в трактирі або на вулиці, – про інші неподобства я вже й не згадую.
Еуне. Люди погані, це правда.
Бернік. А кого звинувачують у цих неподобствах? Мене! На мене все скидають. Ці газетні писаки досить прозоро натякають, що ми зайняті головним чином власним судном. Я поставив собі за мету впливати на співгромадян силою свого прикладу, і що ж? – я повинен терпіти подібні вихватки?… Ні, я цього не потерплю. Я не можу дозволити отак принижувати моє добре ім'я.
Еуне. Ну, репутація пана консула така міцна, що витримає і це, і значно більше.
Бернік. Не тепер! Саме тепер мені потрібна цілковита пошана, цілковите співчуття усіх співгромадян. Я затіяв велике діло, як ви, мабуть, чули, і якщо підступним людям пощастить хоч трішечки похитнути безумовне довір'я до мене суспільства, – це може завдати мені чимало клопоту. Через це я за всяку ціну хочу заткнути рота усім отим злісним газетним писакам і тому призначив вихід судна на післязавтра.
Еуне. Чом би й не на сьогодні ввечері?
Бернік. По-вашому, я вимагаю неможливого?
Еуне. Так, з тією робочою силою, яку ми зараз маємо…
Бернік. Гаразд, гаразд; тоді доведеться нам пошукати нових сил…
Еуне. Невже ви хочете звільнити ще когось із старих робітників?
Бернік. Ні, про це я не думаю.
Еуне. Та це, мабуть, наробило б галасу і в місті, і в газетах.
Бернік. Дуже можливо; ми і не підемо на це. Але якщо «Індіанка» не буде готова до відплиття післязавтра, я звільню… вас.
Еуне (здригнувшись). Мене? (Сміється.) Ну, це ви жартуєте, пане консул.
Бернік. Не дуже на це розраховуйте.
Еуне. Вам могло спасти на думку звільнити мене? Мене, коли і батько мій і дід все своє життя проробили на верфі, як і я сам…
Бернік. Хто ж мене змушує?…
Еуне. Ви від мене вимагаєте неможливого, пане консул.
Бернік. Для доброї волі немає нічого неможливого. Так чи ні? Дайте мені рішучу відповідь, або ви одержите розрахунок негайно.
Еуне (зробивши крок до нього). Пане консул, чи ви добре зважили, що значить звільнити старого робітника? Ви скажете: хай собі знайде інше місце. Припустимо, він і може знайти, та хіба на цьому справа скінчиться? Побували б ви, пане консул, у домі звільненого робітника в той вечір, коли він повертається додому і ставить у куток свій ящик зі струментом…
Бернік. Ви думаєте, мені легко вас звільнити? Хіба ж я не був завжди хорошим хазяїном?
Еуне. Тим гірше, пане консул. Саме тому мої домашні і не стануть винуватити вас. Мені вони нічого не скажуть, не посміють. Але поглядатимуть на мене нищечком і будуть думати: мабуть, заслужив. От цього я не зможу витерпіти. Хоч я й проста людина, та звик бути першим серед своїх. Моя скромна сім'я… теж маленьке суспільство, пане консул. І я міг служити цьому суспільству підпорою тому, що моя дружина вірила в мене, і діти теж. А тепер усе повинно загинути.
Бернік. Коли інакше не можна, то з двох зол треба вибирати менше і жертвувати інтересами окремих людей заради загальних інтересів. Іншої відповіді я не можу вам дати. Такий є порядок… Але ви уперті, Еуне! Ви не тому постаєте проти моєї волі, що не можете робити інакше, а тому, що не хочете виявити перевагу машин перед ручним способом праці.
Еуне. А ви, пане консул, наполягаєте так на своєму, бо, звільнивши мене, ви принаймні доведете газетам, що справа була не в вас.
Бернік. А якби й так? Ви ж розумієте, про що тепер ідеться? Чи сваритись мені з пресою, чи прихилити її на свій бік у ту мить, коли я розпочинаю значну справу для блага суспільства? Що ж? Хіба я можу зробити інакше? Питання зводиться до того, чи підтримати вас з вашою сім'єю, як ви кажете, чи задушити в зародку сотні інших сімей, які так ніколи і не виникнуть, ніколи не грітимуться біля своїх вогнищ, якщо мені не пощастить провести те діло, в ім'я якого я тепер дію. Тому я й даю вам можливість вибрати.
Еуне. Коли так, то я не маю більше нічого сказати.
Бернік. Гм… Поштивий мій Еуне, я щиро шкодую, що нам доведеться розлучитись.
Еуне. Ми не розлучимось, пане консул.
Бернік. Як це?
Еуне. Ї в простої людини є свої завдання в житті.
Бернік. Звичайно, звичайно. Отже, ви гадаєте, що можете обіцяти?…
Еуне. «Індіанка» буде готова післязавтра. (Уклоняється і виходить вправо.)
Бернік. Ага, вдалося все ж зламати його впертість! Я вважаю це доброю прикметою.
Гільмар з сигарою в зубах входить з вулиці в садок.
Гільмар (на терасі). Здрастуй, Бетті… Здрастуй, Берніку!
Бетті. Здрастуй!
Гільмар. Плакала, я бачу. Значить, тобі вже відомо?
Бетті. Що відомо?
Гільмар. Що скандал у повному розпалі. Ух!
Бернік. Що це значить?
Гільмар (входячи в кімнату). Та от ці двоє американців походжають по вулицях з Діною Дорф.
Бетті теж переходить у кімнату.
Бетті. Не може бути, Гільмаре…
Гільмар. На жаль, це так. Лона дійшла навіть до такої нетактовності, що гукнула на мене, але я, звичайно, удав, ніби не чую.
Бернік. І це, очевидно, не пройшло непоміченим?
Гільмар. Ще б пак! Перехожі спинялись і дивилися нам услід. Чутка поширилася по місту, як огонь по степу, як пожежа в американських преріях. У кожному домі стояли біля вікон, очікуючи, коли вони пройдуть. З-за кожної занавіски стирчали голови… Ух! Ти вже вибач, Бетті, що мене сіпає… Адже це жахливо впливає на нерви. І коли так триватиме, доведеться мені подумати про тривалу поїздку.
Бетті. Але ти міг поговорити з ним і напоумити його…
Гільмар. На вулиці? Ні, красненько дякую. Та й взагалі, як сміє ця людина появлятись тут. Подивимось, чи не вгамують його трошки газети. Вибач, Бетті, але…
Бернік. Ти кажеш, газети? Невже ти чув уже що-не-будь таке?
Гільмар. Еге ж, не без того. Вийшовши від вас учора, я, заради своєї недуги, попрямував до клубу. І тільки-но я ввійшов, усі враз замовкли; значить, мова йшла про двох американців. Раптом входить цей нахаба редактор Гаммер і перед усіма, на весь голос вітає мене з поверненням кузена-багатія.
Бернік. Багатія?
Гільмар. Авжеж, він так і сказав. Я, певна річ, як і слід було, зміряв його поглядом і дав йому зрозуміти, що мені анічогісінько не відомо про багатство Йогана Теннесена. А він каже: «Он як? Дивно! В Америці звичайно щастить тим, кому є з чим почати, а ваш кузен, як відомо, поїхав туди не з порожніми руками».
Бернік. Гм! Зроби ти мені ласку…
Бетті (стурбовано). От бачиш, Карстене…
Гільмар. Як би там не було, я через цього суб'єкта не спав цілу ніч. А він собі походжає тут по вулицях, ніби нічого й не сталося. І чом він там не загинув? Просто нестерпно, якими живучими виявляються деякі люди!
Бетті. Господи, Гільмаре, що ти кажеш!
Гільмар. Нічого особливого. Як бачите – не зламав собі шию на залізниці, не попався в лабети каліфорнійському ведмедю або чорноногим індійцям… навіть не оскальпований… Ух, ось вони!
Бернік (кинувши погляд на вулицю). І Улаф з ними!
Гільмар. Ще б пак! Як не нагадати людям, що вони належать до першої сім'ї в місті. Погляньте, погляньте, он усі гультяї повискакували з аптеки, дивляться на них, перешіптуються. Ні, це рішуче не для моїх нервів. І як може людина за таких обставин високо тримати прапор ідеї?…
Бернік. Вони йдуть просто до нас. Слухай, Бетті, моє бажання – щоб ти була з ними якомога люб'язніша.
Бетті. Ти дозволяєш, Карстене?
Бернік. Так, так. І тебе теж прошу, Гільмаре. Сподіваюсь, вони тут не довго лишатимуться. І прошу, ми будемо в своєму колі, а тому жодних натяків; нам треба всіляко стерегтися, щоб якось не вразити їх.
Бетті. О, який ти великодушний, Карстене!
Бернік. Ну-ну, облишмо це!
Бетті. Ні, дай подякувати тобі і пробач мені, що я так погарячилася… Ти мав повне право…
Бернік. Годі, годі, кажу!
Гільмар. Ух!
Йоган Теннесен з Діною і слідом за ними Лона з Улафом входять у садок.
Лона. Добридень, добридень, любі мої!
Йоган. Скрізь побували, оглядали старі місця, Карстене.
Бернік. Так, так, багато змін, еге ж?
Лона. Скрізь позначається вікопомна корисна діяльність консула Берніка. Ми побували і в парку, який ти подарував місту.
Бернік. А, і там?
Лона. «Дар Карстена Берніка» – красується над входом. З усього видно, ти тут перша персона.
Йоган. І судна в тебе чудові. Я зустрівся з капітаном «Пальми», своїм давнім шкільним товаришем…
Лона. І ще ти спорудив новий будинок для школи. До речі, як я чула, місто завдячує тобі також газовим освітленням і водогоном.
Бернік. Треба ж служити суспільству, в якому живеш.
Лона. Так, це чудово, зятю; зате до чого ж відрадно бачити, як люди тебе цінують. Здається, я не з марнолюбних, та й то не могла втриматись і нагадала декому з наших співрозмовників, що ми рідня…
Гільмар. Ух!
Лона. Ти на це ухаєш?
Гільмар. Ні, я сказав: гм!..
Лона. Ну, та Бог з тобою, бідолахо. А ви, здається, зовсім самі сьогодні?
Бетті. Так, сьогодні ми самі.
Лона. Ми зустріли на площі декого з «високоморальних», вони, видко, страшенно кудись поспішали. Але ж нам ще не пощастило як слід поговорити. Вчора тут були ці три прокладачі нових шляхів, та ще цей пастор.
Гільмар. Ад'юнкт.
Лона. Я його зву пастором… Ну, що ви скажете про мою працю останніх п'ятнадцяти років? Хіба ж не молодець з нього вийшов? Хто б узнав у ньому тепер того навіженого, що втік з батьківщини?
Гільмар. Гм!
Йоган. Ну, Лоно, не вихваляйся надміру.
Лона. Коли ж є чим похвалитись! Та що там! Більше ж я нічого, нічогісінько корисного не зробила. Ну, та тільки завдяки цьому я вже маю право почувати себе не зайвою на світі. Так, Йогане, коли згадаєш, як ми там з тобою починали з чотирма порожніми лапами…
Гільмар. Руками!
Лона. Я кажу – лапами; не дуже чистенькі вони тоді були…
Гільмар. Ух!
Лона. До того ж – порожні.
Гільмар. Порожні? Одначе, скажу я!..
Лона. Що скажеш?
Гільмар. Скажу – ух! (Виходить на терасу.)
Лона. Що це з ним?
Бернік. Не звертай на нього уваги; він останнім часом став такий нервовий. Але, може, ти хочеш оглянути наш садок? Ти ще не була там, а в мене саме вільна година.
Лона. Охоче! Повір мені, в думці я часто переносилася сюди, до вас у садок.
Бетті. Там теж сталися великі зміни – ось зараз побачиш.
Бернік, Бетті й Лона виходять у сад, де й гуляють під час дальших сцен.
Улаф (на дверях тераси). Дядечку Гільмаре! Знаєш, що спитав у мене дядько Йоган? Чи не хочу я поїхати з ним в Америку!
Гільмар. Та куди тобі, дурнику! Ти ж завжди за материну спідницю тримаєшся…
Улаф. А більше не хочу. Побачиш, коли я виросту великий…
Гільмар. Дурниці! У тебе нема серйозної потреби в чомусь такому – в гарті…
Ідуть обоє в глиб саду.
Йоган (Діні, яка спинилась у дверях праворуч, щоб скинути капелюшок і струснути порох з плаття). Як ви розчервонілися від прогулянки.
Діна. Так, це була чарівна прогулянка. Такої чарівної прогулянки ще ніколи в мене не було.
Йоган. Хіба вам не часто доводиться гуляти вранці?
Діна. Доводиться, та тільки все з Улафом.
Йоган. Зрозуміло. Але вас тепер, мабуть, теж більше тягне в садок, ніж лишатись тут.
Діна. Ні, я краще тут лишуся.
Йоган. І я теж. Значить, домовилися – щоранку гулятимем разом.
Діна. Ні, пане Теннесен, не треба цього.
Йоган. Чому? Ви ж обіцяли…
Діна. Так, але добре обміркувавши… Вам не слід зі мною гуляти.
Йоган. Чом же?
Діна. Ви приїжджий, і вам це незрозуміло, але я скажу вам…
Йоган. Що?
Діна. Ні, я краще не скажу вам…
Йоган. Навпаки. Мені ви можете все сказати.
Діна. Ну, я скажу вам: я не така, як інші молоді дівчата. В мені… зі мною… не все гаразд. От вам і не слід…
Йоган. Нічого не розумію. Ви ж не зробили нічого лихого?
Діна. Не я, а… Ні, я нічого більше не казатиму про це. Ви й так дізнаєтесь від інших.
Йоган. Гм!
Діна. А мені самій хотілося б спитати вас про щось інше.
Йоган. Про що ж?
Діна. Кажуть, в Америці не важко пробити собі дорогу.
Йоган. Ну, це не завжди легка справа. Спочатку часто буває скрутно і треба багато працювати.
Д і н а. Та я б з радістю!
Йоган. Ви?
Діна. Я можу працювати, я дужа, здорова, і тітонька Марта багато зі мною займалася.
Йоган. Так в чому ж справа? Їдьмо з нами.
Діна. Ну, це ви так, жартуєте, ви й Улафу пропонували. І ще ось що мені хотілося б знати: чи там люди дуже… чи вони дуже моральні?
Йоган. Моральні?
Діна. Так, я хочу сказати, чи такі вони всі… пристойні й чеснотливі, як тут?
Йоган. Ну, у всякому разі, вони не такі вже погані, як тут вважають. І вам нема чого боятись.
Діна. Ви мене не зрозуміли. Мені б якраз хотілося, щоб вони були не такими вже пристойними й високоморальними!
Йоган. Не були такими? Якими ж їм бути, по-вашому?
Діна. Мені б хотілося, щоб вони були природними.
Йоган. Мабуть, вони якраз такі.
Діна. Тоді добре б мені туди попасти.
Йоган. Чудово! От і їдьмо з нами!
Діна. Ні, з вами я б не поїхала. Мені треба самій. О, там я пробилася б; я б стала такою людиною як слід!
Бернік (у саду коло тераси). Зажди, зажди, Бетті! Я тобі принесу. Так легко застудитись! (Входить у залу і шукає шаль дружини.)
Бетті (з саду). Ходи й ти з нами, Йогане! Ми збираємось у грот!
Бернік. Ні, хай Йоган тут побуде. Ось, Діно, візьми цю шаль і йди з ними… Йоган зостанеться зі мною, люба Бетті. Треба ж мені почути про його тамтешнє життя.
Бетті (з саду). Ну гаразд, але потім приходьте до нас; ти ж знаєш, де нас шукати.
Бетті, Лона і Діна проходять через сад наліво.
Бернік (якусь мить дивиться їм услід, потім причиняє другі двері з лівого боку, підходить до Погана і міцно тисне йому обидві руки). Тепер ми самі, Йогане! Дозволь же подякувати тобі.
Йоган. Може, не варто.
Бернік. Дім, своє сімейне вогнище і щастя, становище в суспільстві – усім я завдячую тобі.
Йоган. Я дуже радий, дорогий Карстене, що з цієї безглуздої історії вийшло хоч що-небудь путнє.
Бернік (знову потискуючи йому руку). Спасибі, спасибі! З десятка тисяч жодний не зробив би того, що ти тоді для мене зробив.
Йоган. Чи варто про це говорити! Ми були обоє молоді й легко дивились на життя. Треба ж було кому-небудь узяти вину на себе…
Бернік. Але кому ж найперше, як не самому винуватцеві?
Йоган. Цить! На той час найлегше це було зробити невинному. Я був зовсім вільний, сирота, контора набридла мені до смерті, і я був радий-радісінький відкараскатись від неї. А в тебе ж була стара мати, до того ж ти допіру потай заручився з Бетті, а вона страшенно тебе любила. Що було б з нею, якби вона дізналася?…
Бернік. Так, так, але ж…
Йоган. І, нарешті, хіба не заради Бетті ти вирішив тоді покінчити цю інтрижку з мадам Дорф? Саме щоб зовсім порвати з нею, ти й прийшов туди того вечора.
Бернік. Так, того злощасного вечора, коли цей п'яниця повернувся додому… Так, Йогане, я пішов тоді заради Бетті, але все-таки… І от ти великодушно звернув на себе усі підозріння і поїхав…
Йоган. Не треба докорів сумління, дорогий Карстене. Ми ж тоді разом так вирішили. Треба було рятувати тебе, а ти був моїм другом. Я страшенно пишався твоєю дружбою. Ще б пак! Я животів тут, – дрібний провінціальний обиватель, а ти повернувся з-за кордону таким поважним, модним кавалером, – пожив і в Лондоні, і в Парижі. І ти зробив мені честь – дозволив бути твоїм приятелем, хоч я був молодший за тебе на чотири роки. Звичайно, ти тоді залицявся до Бетті, – тепер я це розумію, але тоді я страшенно пишався твоєю дружбою. І хто б не пишався? Хто з радістю не пожертвував би собою заради тебе? Тим більше що нічим особливо лихим це не загрожувало. Побалакали б у місті з місяць, та й забули б. А передо мною розкривалась можливість вирватися на волю, побачити білий світ.
Бернік. Гм… Одверто кажучи, дорогий Йогане, тут усі ще не зовсім забули про цю історію.
Йоган. Не забули? Ну і нехай. Мені від цього не буде ні тепло, ні холодно, коли я знов засяду в себе на фермі.
Бернік. То ти, значить, збираєшся знов їхати?
Йоган. Звичайно.
Бернік. Сподіваюсь, однак, не так скоро?
Йоган. Ні, якомога швидше. Я ж тільки заради Лони сюди приїхав.
Бернік. Еге? Як це так?
Йоган. Та бачиш, Лона тепер не така вже молода і останнім часом дуже нудьгує за батьківщиною. Хоч ні за що в цьому не призналася б. (Усміхаючись.) Як же можна було залишити без догляду мене, вітрогона, який уже в дев'ятнадцять років устиг так відзначитись…
Бернік. Ну, і…
Йоган. Так, Карстене, як мені не соромно, доводиться признатись тобі…
Бернік. Сподіваюсь, ти не поділився з нею цією історією?
Йоган. Те ж то й воно, що поділився. Знаю, що недобре зробив, та так уже вийшло. Ти й уявити собі не можеш, чим для мене була Лона. Ти її завжди не терпів, але для мене вона була просто рідною матір'ю. В перші роки, коли нам було скрутно, – як вона працювала! І потім, коли я довго хворів, нічого не міг заробляти і неспроможний був перешкодити їй, – вона пішла співати по кофейнях, виголошувала прилюдні промови, за які з неї кепкували, навіть написала якусь книгу, над якою потім сама і плакала і сміялась, – і все це, щоб виходити мене! Чи ж міг я після всього цього байдуже дивитись, як вона, що себе не шкодувала заради мене, всю цю зиму нудилася світом? Я не міг, Карстене. Ну й сказав їй: «їдь, Лоно, не бійся за мене, я не такий легковажний, як ти гадаєш». І от тоді вона про все й дізналася.
Бернік. Що ж вона?
Йоган. Вона справедливо розсудила, що, оскільки я насправді не почуваю за собою вини, то чом би й мені не чкурнути сюди погостювати? Але ти не турбуйся, Лона не проговориться, та й я іншим разом триматиму язик за зубами.
Бернік. Так, так, сподіваюсь.
Йоган. Ось моя рука! І не будемо більше говорити про цю давню історію. На щастя, крім цієї дурниці, за нами, сподіваюся, інших не числиться. Тепер я хочу якнайліпше скористатися з тих небагатьох днів, які я ще тут пробуду. Ти не можеш собі уявити, яку чудову прогулянку ми зробили сьогодні вранці. Хто б міг подумати, що з того дівчиська, яке бігало отут у театрі, виходило на сцену у вигляді різних амурчиків… Але що сталося з її батьками?
Бернік. Та я, друже мій, нічого більше не знаю, крім того, що писав тобі незабаром після твого від'їзду. Сподіваюсь, ти одержав обидва мої листи?
Йоган. Як же, як же, обидва. Цей п'яниця покинув її?
Бернік. Так, і потім у п'яному вигляді сам убився на смерть.
Йоган. Вона потім теж недовго прожила? Але ти, звичайно, нишком робив для неї, що міг?
Бернік. Вона була горда, нікому ні про що ні словом не прохопилась і допомоги ніякої не хотіла приймати.
Йоган. Але ти, у всякому разі, правильно зробив, що взяв до себе Діну.
Бернік. Так, звісно. А втім, власне кажучи, це влаштувала Марта.
Йоган. Ах, Марта? Так, Марта… А де вона сьогодні?
Бернік. Вона?… Якщо вона не зайнята школою, то в неї, напевне, її хворі.
Йоган. Значить, це Марта подбала про дівчину?
Бернік. Так. У Марти завжди був нахил до педагогіки. Через це вона і вступила учителькою в міську школу. Вчинила величезну дурницю.
Йоган. Так, вчора вона виглядала дуже змученою. Я теж боюся, що в неї не досить міцне здоров'я для цього.
