Kitabı oku: «Ляльковий дім (збірник)», sayfa 3
Бернік. Ну, щодо її здоров'я можна б не дуже турбуватись. Але для мене це надзвичайно неприємно. Виходить, ніби я, її брат, не бажаю утримувати сестру.
Йоган. Утримувати? Я гадав, що в неї є власні гроші.
Бернік. Ані копійки. Ти, мабуть, пам'ятаєш, як матері тоді було сутужно? Після того, як ти поїхав, вона ще деякий час вела свої справи з моєю допомогою, та для мене це, звичайно, не могло бути вигідним. Тоді я вступив компаньйоном до фірми, але й так діло не пішло. Тому я змушений був усе підприємство взяти на себе, і коли ми провели розрахунок, виявилось, що матусі майже нічого не припадає. Матуся невдовзі після того померла… Ну, і Марта, звичайно, теж залишилась ні при чому.
Йоган. Бідна Марта!
Бернік. Бідна? Це чому ж? Невже ти гадаєш, що я допускаю, щоб вона в чомусь терпіла нестаток? Ні, я смію вважати себе хорошим братом. Вона, розуміється, живе в нас, їсть з нами за одним столом, а заробітку їй цілком вистачає, щоб одягтися як слід. Вона жінка самотня, – чого ж їй ще треба?
Йоган. Гм! У нас в Америці не так міркують.
Бернік. Ще б пак! В Америці, наскрізь просякнутій агітацією. Але в наше маленьке містечко зараза, дякувати Богу, поки ще не пробралася; тут жінки задовольняються скромним становищем. Втім, Марта сама винна. Вона давним-давно могла б влаштуватися пристойно, якби схотіла.
Йоган. Тобто могла б вийти заміж?
Бернік. І навіть зробити прекрасну партію. їй траплялося кілька таких, як це не дивно: дівчина без ніяких коштів, не молоденька і при тому нічим не видатна…
Йоган. Нічим не видатна?
Бернік. Ну, я ж її не звинувачую в цьому. Я взагалі і не бажав би бачити її іншою. Ти сам розумієш, у такому великому домі, як наш, своя людина завжди придасться.
Йоган. Так, але як це все для неї самої?…
Бернік. Для неї як? Що ж, у неї є про кого і про що піклуватись. Тут і я, і Бетті, і Улаф. Не можна ж усе тільки про себе думати – особливо жінкам. Кожен з нас є членом суспільства, більшого або меншого за обсягом, яке він повинен підтримувати і якому повинен служити. Так принаймні я роблю.
Управитель Крап входить з правого боку.
Ось тобі зразу доказ. Ти гадаєш, я зайнятий тепер особистими справами? Аж ніяк. (Звертаючись до Крапа.) Ну?
Крап (вказуючи на купу паперів, стиха). Усі купчі готові.
Бернік. Чудово! Прекрасно! Ну, тепер тобі доведеться мені пробачити, зятю. (Напівголосно і багатозначно.) Ще раз спасибі, Йогане, і будь певен, що де й чим тільки я можу служити тобі… Ну, та ти мене розумієш!.. Ходімте, пане Крап.
Бернік і Крап ідуть до кабінету.
Йоган (деякий час дивиться йому вслід). Гм!.. (Хоче спуститися в сад, але спиняється, побачивши Марту, яка входить з правого боку, з корзиною в руках.) Ось і ти, Марто!
Марта. Ах, це ти, Йогане?
Йоган. А ти вже в похід так рано?
Mарта. Так. Ти почекай трошки, зараз, мабуть, прийдуть інші. (Хоче йти наліво.)
Йоган. Слухай, Марто, ти завжди така зайнята і поспішаєш?
Марта. Я?
Йоган. І вчора ти ніби уникала мене, – мені не пощастило і двох слів з тобою сказати, – і сьогодні…
Марта. Так, але…
Йоган. А колись ми з тобою були нерозлучні… росли разом, грались…
Марта. Ах, Йогане, з тих часів багато води спливло…
Йоган. Що ж, якихось п'ятнадцять років, не більше, не менше. По-твоєму, я так дуже змінився?
Марта. Ти? О, так, і ти теж, хоча…
Йоган. Що?
Марта. Ні, так, нічого.
Йоган. Ти, здається, не дуже зраділа, що я приїхав?
Марта. Я так довго чекала, Йогане… надто довго.
Йоган. Чекала? Щоб я приїхав?
Марта. Так.
Йоган. Навіщо ж мені, по-твоєму, треба було приїхати?
Марта. Щоб спокутувати свою провину.
Йоган. Мені?
Марта. Хіба ти забув, що через тебе в ганьбі й злиднях померла жінка? Забув, що з твоєї провини були отруєні кращі роки життя дівчини-підлітка?
Йоган. І це мені доводиться чути від тебе, Марто! Невже ж твій брат ніколи…
Марта. Що?
Йоган. Невже він ніколи… Так, так, я хотів сказати, невже в нього ніколи не знайшлося жодного слова на моє виправдання?
Марта. Ах, Йогане, ти ж знаєш суворі правила Карстена.
Йоган. Гм… звичайно, звичайно, я знаю суворі правила мого давнього друга Карстена. Але тут… Ну гаразд. Я тільки-но говорив з ним. Він, здається, помітно змінився.
Mарта. Що це ти! Карстен завжди був чудовою людиною.
Йоган. Я не про те… Ну гаразд, облишмо це… Гм… Тепер я розумію, як ти на мене дивилась. Ти чекала повернення блудного сина.
Марта. Слухай, Йогане, я скажу, як я на тебе дивилась. (Вказуючи рукою в садок.) Бачиш, з ким грає Улаф? Це Діна. Пам'ятаєш той безладний лист, який ти написав мені перед від'їздом? Ти просив мене вірити в тебе. І я вірила, Йогане. Все те погане, про що тут потім ходили чутки, я приписувала помилці, легковажності, а не лихій волі…
Йоган. Як це розуміти?
Mарта. О, ти, напевне, розумієш мене. І ні слова більше про це. Поїхати звідси тобі треба було неодмінно, щоб почати нове життя. А я, твоя подруга з дитячих літ, замінила тебе тут. Я прийняла на себе обов'язки, про які ти забув або яких не міг виконати. Я кажу тобі це, щоб ти хоч у цьому не дорікав собі. Для ображеної дівчинки я стала матір'ю, виховала її, як зуміла…
Йоган. І занапастила заради цього все своє життя!
Mарта. Ні, не занапастила. Але ти повернувся пізно, Йогане.
Йоган. Марто… якби я міг тобі відкрити… Ну, дозволь мені принаймні подякувати тобі за твою вірну дружбу.
Mарта (сумно усміхаючись). Гм… Значить, ми з тобою тепер про все поговорили, Йогане. Цить… хтось іде. Прощавай, я не можу зараз… (Виходить наліво.)
Із саду входить Лона і слідом за нею Бетті.
Бетті (ще з саду). Ради Бога, Лоно, як же можна!
Лона. Одчепись, мені треба поговорити з ним.
Бетті. Це ж буде страшенний скандал!.. А, ти ще тут, Йогане!
Лона. Ну, хлопче, гайда! Годі тобі киснути тут у кімнаті. Мерщій у садок, побалакай там з Діною.
Йоган. Я саме й збирався.
Бетті. Але…
Лона. Слухай, Джоне, ти добре придивився до Діни?
Йоган. Думаю, що придивився.
Лона. Тобі й слід дивитись пильно, хлопчику. Це таки дещо для тебе.
Бетті. Лоно!..
Йоган. Для мене?
Лона. Авжеж, я хочу сказати, – щоб подивитись. Ну іди ж.
Йоган. Іду, іду, з приємністю. (Виходить до саду.)
Бетті. Лоно, я просто остовпіла. Не може бути, щоб ти це серйозно.
Лона. Слово честі. Та хіба ж це не свіжа, здорова й правдива натура? Саме дружина для Джона. Ось така йому й потрібна там. Це не те, що якась літня зведена сестра.
Бетті. Але Діна! Діна Дорф. Подумай же!
Лона. Я передусім думаю про щастя хлопчини, і якраз тут моє втручання потрібне; сам він у цьому не майстер. Ніколи не задивлявся ні на дівчат, ні на жінок.
Бетті. Він? Йоган? Ну, мені здається, проте, що були сумні докази…
Лона. А, к бісу цю дурну історію! Де Бернік? Мені треба поговорити з ним.
Бетті. Ні, ні, Лоно!
Лона. Неодмінно! Якщо вона подобається йому, а він їй… чим вони не пара? Бернік розумний, він зуміє як-небудь все уладнати.
Бетті. Ти гадаєш, що отакі американські вільності потерплять у нас…
Лона. Нісенітниці, Бетті!
Бетті. Що людина з такими суворими правилами моралі, як Карстен…
Лона. Невже ж таки справді такими суворими?
Бетті. Що таке? Ти насмілюєшся…
Лона. Я насмілююсь сказати, що Бернік щодо цих самих правил навряд чи дуже відрізняється від інших чоловіків.
Бетті. Я бачу, в тобі все ще кипить стара зненависть до нього! Але навіщо ж ти повернулася сюди, коли й досі не могла забути, що… І я не розумію, як у тебе вистачило сміливості показатись йому на очі після тієї ганебної образи, якої ти завдала йому тоді.
Лона. Правда твоя, Бетті, я тоді недобре вчинила, я забулась.
Бетті. І як великодушно він тобі пробачив, він, ні в чому не повинний. Справді, не з його ж вини ти плекала якісь сподівання… Але відтоді ти й мене ненавидиш. (Плаче.) Ти завжди заздрила моєму щастю. І тепер ти приїхала, щоб усе на мене звалилося… щоб показати всьому місту, яку рідню я принесла Карстену в посаг! Так, тепер усе на мене впаде, і ти тільки цього й добиваєшся. Як це підло з твого боку! (В сльозах виходить наліво.)
Лона (дивлячись їй услід). Бідолашна Бетті!
Бернік виходить з кабінету.
Бернік (ще на дверях). Добре, добре, пане Крап. Перешліть чотириста крон в їдальні для бідних. (Обернувшись.) Лоно! (Підходить до неї.) Ти сама? А Бетті не прийде?
Лона. Ні. Покликати її?
Бернік. Ні, ні, ні, не треба! Ти не повіриш, Лоно, з яким палким нетерпінням я прагнув поговорити з тобою одверто… вимолити в тебе прощення.
Лона. Слухай, Карстене, облишмо сентименти, нам з тобою вони не до лиця.
Бернік. Ти мусиш вислухати мене, Лоно. Я знаю, яким я був у твоїх очах, коли ти дізналася про історію з матір'ю Діни. Але, присягаюсь, це було лише хвилинне захоплення, а тебе я свого часу любив щиро й глибоко.
Лона. А навіщо я, по-твоєму, сюди повернулася?
Бернік. Які б не були твої наміри, благаю тебе, не починай нічого, дай мені спочатку виправдатись перед тобою. Це я зумію, Лоно… або, у всякому разі, зможу вибачитися…
Лона. Тепер ти злякався… Ти кажеш, що свого часу любив мене. Так, ти часто запевняв мене в цьому в своїх листах і, можливо, був щирий… до певної міри, поки умови твого життя були ширші, вільніші, а це й тобі самому додавало сміливості дивитись на життя ширше й вільніше. Мабуть, у мене ти знаходив більше характеру, більше волі й самостійності, ніж у тутешніх обивателів. Крім того, наші взаємини зберігалися в цілковитій таємниці, про них знали тільки ти і я, і ніхто не міг тебе висміяти за твій поганий смак.
Бернік. Лоно, як можна так думати!
Лона. Але потім, коли ти повернувся, коли почув про всі ті насмшіки, які сипались на мене, коли дізнався, як люди глумились наді мною й моїми так званими дивацтвами…
Бернік. Ти справді переступала тоді межі.
Лона. Більше на зло усім цим міським ханжам у спідницях і штанях. А коли ти потім зустрівся з чарівною актрисою…
Бернік. Все це було фатовство і більш нічого. Присягаюсь тобі, у всіх тих плітках не було й десятої частини правди.
Лона. Хай так… Але потім повернулась Бетті, юна красуня, що полонила всі серця, і до того ж – спадкоємниця тітки, про мене ж стало відомо, що я від тітки нічого не одержу…
Бернік. Ось ми і дійшли до суті, Лоно. Тепер я виповім тобі все, не криючись. Я зовсім не закохувався в Бетті, не нове кохання примусило мене порвати з тобою. Мені просто потрібні були гроші… до зарізу, і я змушений був закріпити їх за собою.
Лона. І ти це кажеш мені просто в вічі?
Бернік. Так. Вислухай мене, Лоно…
Лона. А мені ти писав, що палаєш нездоланною любов'ю до Бетті, звертався до моєї великодушності, благав мене, заради Бетті, мовчати про все, що було між нами!..
Бернік. Кажу тобі, я був змушений.
Лона. Ну то клянусь Богом, я не шкодую, що тоді так забулась!
Бернік. Дай мені пояснити тобі як слід, спокійно моє тодішнє становище. Матуся, як тобі відомо, сама очолювала тоді фірму, але вона була людиною зовсім не діловою. Мене терміново викликали з Парижа додому; часи були важкі… Загальна криза. Треба було налагоджувати справи фірми. Але що я застав? Я застав, – і це доводилось тримати в найсуворішій таємниці, – я застав фірму майже напередодні краху. Так, наша стара солідна фірма, що пережила вже три покоління, була напередодні краху. Що ж лишалось робити мені, синові, єдиному синові, як не шукати джерела нових коштів для врятування фірми?
Лона. Отже, ти врятував фірму «Бернік», пожертвувавши жінкою?…
Бернік. Ти добре знаєш, що Бетті мене кохала.
Лона. А я?
Бернік. Повір, Лоно, ти ніколи не була б зі мною щаслива.
Лона. Так ти пожертвував мною, піклуючись про моє щастя?
Бернік. Невже ти гадаєш, що я керувався тоді корисливими намірами! Якби я був зовсім самотній, зовсім вільний, я б міг сміливо на все махнути рукою і почати діло наново. Але ти не уявляєш, як нерозривно ділова людина – під тягарем величезної відповідальності – зростається з тим ділом, яке вона одержує у спадок. Чи знаєш ти, що від неї, від цієї людини, залежить добробут сотень, навіть тисяч сімей? Чи розумієш ти, що якби фірма «Бернік» збанкрутіла, це мало б надзвичайно сумні наслідки для цілого суспільства, близького і рідного нам?
Лона. Усі ці п'ятнадцять років ти брешеш теж заради суспільства?
Бернік. Брешу?
Лона. Чи відомо Бетті, що передувало вашому шлюбу і що його викликало?
Бернік. Невже я став би без будь-якої користі завдавати їй прикрості такими признаннями?
Лона. Ти кажеш: без будь-якої користі. Так, так, ти ж ділова людина, чи ж тобі не знати, де і в чому користь!.. Але слухай, Карстене. Тепер моя черга виповісти все як слід і спокійно. Скажи мені, ти тепер цілком щасливий?
Бернік. Тобто в сімейному житті?
Лона. Звичайно.
Бернік. Цілком, Лоно. Ти недарма принесла мені таку жертву. Смію сказати, моє щастя зростало з кожним роком. Бетті добра і поступлива. Як вона за ці п'ятнадцять років навчилася пристосовуватись до особливостей мого характеру…
Лона. Гм!
Бернік. Раніш у неї були трохи перебільшені уявлення про любов; вона не могла змиритися з думкою, що палка любов повинна потроху перейти в тиху дружбу…
Лона. А тепер вона примирилася?
Бернік. Цілком. Ти ж розумієш – повсякденне спілкування зі мною не могло не справити на неї певного стримуючого впливу. Людям доводиться вчитись одне в одного, обмежувати свої особисті вимоги, щоб тим повніше задовольняти вимоги того суспільства, до якого вони належать. Поступово цю істину засвоїла і Бетті, і тепер наша сім'я служить прикладом для наших співгромадян.
Лона. Але цим співгромадянам нічого не відомо про твою брехню?
Бернік. Брехню?
Лона. Так, брехню, яка триває ось уже п'ятнадцять років.
Бернік. Ти це звеш…
Лона. Я це зву брехнею, потрійною брехнею. Ти обдурив мене, потім Бетті, і нарешті Йогана.
Бернік. Бетті ніколи не вимагала, щоб я виповівся.
Лона. Тому що нічого не знала.
Бернік. Іти не станеш вимагати… Заради Бетті не станеш!
Лона. Ні, я зумію знести глузування, у мене хребет міцний.
Бернік. Йоган теж не вимагатиме. Він дав мені слово.
Лона. Але ти сам, Карстене? Хіба в тебе самого немає потреби покінчити з усім цим обманом?
Бернік. Щоб я добровільно пожертвував своїм сімейним щастям і становищем у суспільстві?…
Лона. Та які ж у тебе права на це все?
Бернік. Протягом п'ятнадцяти років я щодня, крок за кроком, здобував ці права своєю працею і своєю діяльністю на користь суспільства.
Лона. Так, ти чимало потрудився на користь собі й іншим. Ти найбагатша і найвпливовіша людина в місті.
Усім мимоволі доводиться схилятись перед тобою, – ти ж взірець усіх чеснот, незаплямований, бездоганний. Твоя сім'я – взірець для всіх сімей, твоя діяльність… теж для всіх взірець. Але вся ця пишна споруда, і ти разом з нею, стоїте на хисткому ґрунті. Одна мить, одне слово – і ти з усією своєю пишнотою полетиш шкереберть, коли не врятуєшся своєчасно.
Бернік. Лоно, з якою метою ти сюди приїхала?
Лона. Я хочу допомогти тобі зміцнити під собою ґрунт, Карстене.
Бернік. Помста! Ти хочеш помститися! Я це передбачав! Але тобі не вдасться! Тільки одна людина могла б вимовити вирішальне слово, та вона мовчатиме.
Лона. Йоган?
Бернік. Так, Йоган. Якщо хтось інший почне мене звинувачувати, я все заперечуватиму. Я боротимусь не на життя, а на смерть з тим, хто захоче мене занапастити, Повторюю, тобі ніколи це не вдасться. Той, хто міг би мене занапастити, мовчить і… скоро поїде звідси!
Руммель і Вігелан входять з правого боку.
Руммель. Здрастуй, здрастуй, друже! Просимо до нас у комерційне зібрання. У нас, бачиш, сьогодні дебати з приводу залізниці.
Бернік. Зараз ніяк не можу.
Вігелан. На бога, пане консул…
Руммель. Ти повинен, Берніку. Проти нас ціла партія. Редактор Гаммер та інші, які обстоюють приморську лінію, заявляють тепер, що новий проект прикриває приватні інтереси.
Бернік. Ну то роз'ясніть їм…
Вігелан. Наші роз'яснення ні до чого, пане консул!
Руммель. Ні, ні, тобі треба самому появитись. Кого-кого, а тебе ніхто не посміє запідозрити ні в чому такому.
Лона. Слід гадати.
Бернік. Кажу вам, не можу. Я не зовсім здоровий… У всякому разі, дайте мені хоч отямитись…
Ад'юнкт Рерлун входить з правого боку.
Рерлун. Вибачте, пане консул, я страшенно схвильований…
Бернік. Що з вами?
Рерлун. Я мушу поставити вам одне запитання, пане консул. Чи це з вашого дозволу молода дівчина, що знайшла притулок у вашому домі, появляється прилюдно в товаристві чоловіка, який…
Лона. Якого це чоловіка, пане пастор?
Рерлун. Чоловіка, від якого їй слід би триматися далі, ніж від будь-кого іншого!
Лона. Ого!
Рерлун. Чи це з вашого дозволу, пане консул?
Бернік (відшукуючи капелюх і рукавички). Нічого я не знаю. Пробачте, я страшенно поспішаю на засідання.
Гільмар Теннесен входить із саду і прямує до других дверей з лівого боку.
Гільмар. Бетті! Бетті! Слухай!
Бетті (появляється на дверях). Що таке?
Гільмар. Треба тобі піти до саду і покласти край залицянню певного добродія до цієї Діни Дорф. У мене просто нерви не витримали. Тільки послухати, що він говорить!
Лона. Он як! Що ж таке говорить певний добродій?
Гільмар. Наполягає, щоб Діла їхала з ним в Америку – не більше, не менше. Ух!
Рерлун. Чи можлива це річ?
Бетті (до Гільмара). Що ти кажеш?
Лона. От було б чудово!
Бернік (звертаючись до Гільмара). Не може бути. Це тобі причулося.
Гільмар. То спитай його самого. Он вони… ідуть у парі. Тільки мене не вплутуй.
Бернік (звертаючись до Руммеля й Вігелана). Я зараз, слідом за вами…
Руммель і Вігелан виходять направо. Иоган і Діна входять із саду.
Йоган. Ура, Лоно! Вона їде з нами!
Бетті. Йогане! Яка легковажність!
Рерлун. Чи ж це можливо? Такий колосальний скандал! Як зуміли ви звабити її?…
Йоган. Ну-ну, любий мій! Що це ви говорите?
Рерлун. Відповідайте мені, Діно. Це ви самі?… Це ваше власне, вільне рішення?
Діна. Мені треба виїхати звідси.
Рерлун. Але з ним?… З ним?…
Діна. Вкажіть мені когось іншого, у кого вистачило б мужності взяти мене з собою.
Рерлун. Ну то знайте ж, хто він такий!
Йоган. Замовкніть!
Бернік. Ні слова більше!
Рерлун. Погано б я служив тоді тому суспільству, на сторожі моральних підвалин якого мене поставлено. І вчинок мій не мав би виправдання по відношенню до цієї молодої дівчини, у вихованні якої я брав немалу участь і яка мені…
Йоган. Стережіться!
Рерлун. Вона повинна про це знати. Діно, цей чоловік – причина нещастя і ганьби вашої матері!
Бернік. Пане ад'юнкт!
Діна. Він? (Звертається до Йогана.) Це правда?
Йоган. Карстене! Відповідай ти!
Бернік. Ні слова більше! Тепер не час для пояснень.
Діна. Значить, правда?…
Рерлун. Правда, правда. І цього ще мало! Чоловік, якому ви так довіряєтесь, утік з батьківщини не з порожніми руками… Каса вдови Бернік… її син може це засвідчити!
Лона. Брехун!
Бернік. А!
Бетті. Боже мій, Боже мій!
Йоган (кидаючись на ад'юнкта з піднятою рукою). І ти насмілюєшся?…
Лона (заступаючи йому дорогу). Йогане, не чіпай його.
Рерлун. Так, вдарте мене. Але правда повинна торжествувати, а це правда. Сам консул Бернік це говорив, і всьому місту це відомо… Тепер, Діно, ви знаєте цього чоловіка.
Коротка пауза.
Йоган (схопивши Берніка заруку, тихо). Карстене! Карстене! Що ти зробив?
Бетті (в сльозах, пошепки). О Карстене! Яку ганьбу я на тебе накликала!
С а н с т а д (швидко входить з правого боку і спиняється, тримаючись за ручку дверей). Поспішіть же, пане консул. Залізниця висить на волоску.
Бернік (розгублено). Що ж це таке?… Що мені робити?…
Лона (серйозно і багатозначно). Іти й бути підпорою суспільства, зятю.
Сан стад. Так, так, поспішайте; нам потрібний весь ваш моральний авторитет.
Йоган (до Берніка, напівголосно). Берніку, завтра ми з тобою поговоримо. (Виходить через сад.)
Бернік якось машинально виходить направо за Санстадом.
Дія третя
Там же.
Бернік входить з лівого боку, дуже схвильований, з хлистом у руці, і лишає двері напіврозчинені.
Бернік. Ось! Так буде певніш! Сподіваюсь, він не забуде цього прочухана! (Звертається до когось у сусідній кімнаті). Що ти кажеш?… А я тобі кажу, що ти нерозумна мати! Ти його балуєш, потураєш йому в усіх його вибриках! Такий негідник! Ні, не негідник? А як же ти все це звеш? У мене й так повнісінько турбот, а він тікає вночі з дому, пускається в море на рибальському човнику, пропадає майже цілий день, лякає мене мало не до смерті. І це хлоп'я ще сміє загрожувати, що зовсім утече з дому. Хай тільки спробує!.. Ти? Я думаю, тобі й горя мало, хоч би він і зовсім пропав!.. Справді?… Справді?… Але в мене є діло, яке мені треба кому-небудь відписати після себе, і мені немає сенсу померти бездітним… Без розмов, Бетті!
Як я сказав, так і буде. Він посидить під домашнім арештом… (Прислухаючись.) Цить! Щоб ніхто не знав!
Управитель Крап входить з правого боку.
Крап. Можете ви приділити мені одну хвилину, пане консул?
Бернік (кидаючи хлист). Можу, можу. Ви з верфі?
Крап. Прямо звідти. Гм…
Бернік. Ну? Сподіваюсь, «Пальма» в порядку?
Крап. «Пальма» може вирушати завтра, але…
Бернік. Так ви з приводу «Індіанки»? Я так і думав, що цей упертий…
Крап. «Індіанка» теж може вирушати завтра, але боюсь, що вона недалеко запливе.
Бернік. Що це значить?
Крап. Вибачте, пане консул, двері не зачинені, і, здається, там хтось є…
Бернік (зачинивши двері). Ну, що там за секрети?
Крап. А те, що суднобудівник Еуне, очевидячки, має намір пустити «Індіанку» на дно з усім вантажем і екіпажем.
Бернік. Хай Бог милує! Як вам таке спало на думку?
Крап. Інакше й пояснити собі не можна, пане консул.
Бернік. Розкажіть же мені все коротко і ясно.
Крап. Ось послухайте. Ви самі знаєте, як повільно іде в нас на верфі робота, відколи ми завели нові машини і набрали нових, недосвідчених робітників.
Бернік. Так, так.
Крап. Але заходжу я туди вранці, дивлюсь, ремонт американського судна, на диво, посунувся вперед. Велика щілина у днищі… зовсім прогниле місце, знаєте?…
Бернік. Ну, і що?
Крап. Зовсім залатана, тобто… виглядає, як нова обшивка. Кажуть, Еуне сам цілу ніч працював з ліхтарем.
Бернік. Ну, ну, далі.
Крап. Було над чим замислитись. Робітники на той час саме відпочивали, снідали, і я непомітно пробрався на судно, щоб усе докладно оглянути і зовні і зсередини. Нелегко було пробратися в самий трюм, адже судно завантажене; зате я мав змогу переконатись. Справа не чиста, пане консул.
Бернік. Не можу повірити, пане Крап. Допустити не можу, щоб Еуне…
Крап. На жаль, свята правда. Кажу вам, справа не чиста. Наскільки я міг роздивитись, жодного нового бруса не вставлено. Щілина лише законопачена, забита, обшита дошками і брезентом і обсмолена… тільки про людське око. Не допливти «Індіанці» до Нью-Йорка. Вона піде на дно, як тріснутий горщик.
Бернік. Але ж це жахливо! Яка ж у нього може бути мета?
Крап. Мабуть, хоче довести непридатність машин, хоче помститися, примусити прийняти назад звільнених старих робітників.
Бернік. І ладен заради цього пожертвувати життям стількох людей!
Крап. Він недавно так висловився: на «Індіанці», мовляв, немає людей – самі тварюки.
Бернік. Хай так, але як же він не бере до уваги, що тут гине великий капітал?
Крап. Еуне не дуже прихильно ставиться до великого капіталу, пане консул.
Бернік. Це правда; він агітатор, баламут. Але який безсовісний вчинок!.. Послухайте, пане Крап, це ще треба розслідувати. Нікому ні слова. Наша верф втратить свою репутацію, якщо підуть чутки.
Крап. Звичайно, але…
Бернік. Постарайтеся під час обідньої перерви робітників ще раз побувати в трюмі. Я мушу бути цілком певен.
Крап. Будьте спокійні, пане консул. Але дозвольте спитати, що ж ви потім збираєтесь робити?
Бернік. Звісно, заявити в поліцію. Не можна ж нам стати співучасниками прямого злочину. На моєму сумлінні не повинно бути жодної плями. Крім того, така заява може справити хороше враження на пресу, на суспільство. Люди побачать, що я відкидаю всілякі особисті інтереси, щоб дати місце правосуддю…
Крап. Цілком справедливо, пане консул.
Бернік. Але спершу цілковита упевненість. А поки що ні слова.
Крап. Ні словом не прохоплюся, пане консул, а докази ви матимете. (Виходить через сад.)
Бернік (напівголосно). Обурливо. Але ні, це неможливо, неймовірно. (Прямує до дверей кабінету.)
Гільмар (входить з правого боку). Здрастуй, Берніку! Вітаю з учорашньою перемогою в комерційних зборах.
Бернік. Дякую.
Гільмар. Кажуть, перемога була блискуча, перемога інтелігентного громадського діяча над представниками своєкорисливих і відсталих поглядів… майже як французька експедиція проти кабілів… Дивно, як ти після вчорашніх неприємностей міг…
Бернік. Облишмо це.
Гільмар. Але генеральний бій ще попереду.
Бернік. Це ти про залізницю?
Гільмар. Авжеж. Тобі, звичайно, відомо, що затіває редактор Гаммер?
Бернік (напружено). Ні. А що?
Гільмар. Він ухопився за чутку, яку хтось пустив по місту, і готує газетну статтю.
Бернік. Яку чутку?
Гільмар. Звичайно, про скуповування земель уздовж лінії проектованої вітки.
Бернік. Що ти кажеш? Хіба є така чутка?
Гільмар. По всьому місту. Я чув у клубі, заходив туди по дорозі. Кажуть, один з наших адвокатів узяв на себе доручення скупити нишком усі ліси, усі рудники і всі водоспади…
Бернік. А не кажуть… для кого?
Гільмар. У клубі вважають… для якоїсь іногородньої компанії, яка довідалась про новий проект і поспішила упорати цю справу, поки ціни на нерухомість ще не піднялися… Чи ж не підлість? Ух!
Бернік. Підлість?
Гільмар. Авжеж, що чужі отак лізуть в наші краї! Та ще до того ж один з наших адвокатів наймається до них для такої послуги! Виходить, тепер усі бариші одержать ділки не з нашого міста!
Бернік. Але ж це поки що тільки чутка.
Гільмар. А проте їй вірять, і завтра чи післязавтра редактор Гаммер подасть її як факт. У клубі всі були обурені. Я чув від багатьох, що коли ця чутка підтвердиться, усі негайно вимагатимуть зняття їхніх імен з підписних листів.
Бернік. Не може бути!
Гільмар. Як? А ти гадаєш, чому всі ці гендлярі так охоче підтримали твій проект? Нівроку в самих уже слина котиться в надії на…
Бернік. Кажу тобі, це неможливо! Настільки в нашого маленького суспільства вистачить усе ж таки громадянських почуттів!..
Гільмар. Тут? Ти оптиміст і судиш про інших по собі. Але я досить-таки досвідчений спостерігач… Тут немає нікогісінько, звичайно, крім нас з тобою, нікогісінько, кажу тобі, хто б високо тримав прапор ідеї. (Спиняючись на дверях тераси.) Ух! Ось вони знову!
Бернік. Хто?
Гільмар. Та ці двоє американців. (Дивлячись у вікно праворуч.) І з ким це вони? їй-богу, з капітаном «Індіанки». Ух!
Бернік. Навіщо він їм знадобився?
Гільмар. Що ж, компанія досить підходяща. Кажуть, він там торгував невільниками, чи то був морським піратом; та хто зна, з чого ці двоє там жили?
Бернік. Ну, знаєш, надто несправедливо так про них судити.
Гільмар. Так, ти ж оптиміст! Ну от тобі й маєш – знов сюди, нам на шию. Краще вже зразу забратися геть. (Іде до дверей ліворуч.)
Лона входить з правого боку.
Лона. Ти що ж це від мене тікаєш, Гільмаре?
Гільмар. Зовсім ні; я поспішаю до Бетті, поговорити з нею. (Виходить у другі двері ліворуч.)
Бернік (після невеличкої паузи). Ну, Лоно?
Лона. Що?
Бернік. Якими очима ти на мене дивишся сьогодні?
Лона. Такими ж, як і вчора. Однією брехнею більше або менше…
Бернік. Треба пояснити тобі… А куди подівся Йоган?
Лона. Зараз прийде; йому треба поговорити з одним чоловіком.
Бернік. Після того, що ти вчора чула, ти розумієш, що я загину, коли правда розкриється.
Лона. Розумію.
Бернік. Само собою, я не винен у тому злочині, про який тут ходили чутки.
Лона. Ясна річ. Але хто ж цей злодій?
Бернік. Ніхто. Ніякої крадіжки не було. Не пропало ні гроша.
Лона. Як?!
Бернік. Кажу тобі – ні гроша.
Лона. Але чутка? Звідки ж пішла ця ганебна плітка, ніби Йоган…
Бернік. Лоно, по-моєму, з тобою я можу бути відвертий, як ні з ким. З тобою я не буду критися. В поширенні цієї чутки почасти винен і я.
Лона. Ти? І ти міг таке зробити? Очорнити людину, яка через тебе…
Бернік. Не суди мене суворо, пригадай моє тодішнє становище. Я ж тобі вчора все пояснив. Коли я повернувся на батьківщину, то побачив, що матуся заплуталася з цілою низкою необдуманих справ. Невдачі переслідували нас одна за одною, здавалося, всі нещастя хочуть разом на нас звалитись. Фірма була напередодні краху. Якась легковажність відчаю опанувала мене… Далебі, здається, тільки з бажання забутись я й встряв у той зв'язок, через який Йогану довелось поїхати звідси.
Лона. Гм…
Бернік. Ти, звичайно, можеш собі уявити, що ваш від'їзд викликав нескінченні балачки. Казали, що це не перший легковажний вчинок Йогана, що Дорф нібито одержав від нього значний куш як відступне; інші ж твердили, ніби цей куш одержала вона. З другого боку, не можна було приховати, що фірма зазнає утруднень з платежами. Цілком природно, міські балакуни зв'язали ці дві плітки докупи. Вона ж зосталась жити тут, у великій бідності, ну й почали твердити, що Йоган забрав усі гроші з собою в Америку, а сума в устах людей поступово все зростала.
Лона. А ти, Карстене?
Бернік. Я ухопився за цей поговір, як потопаючий за соломинку.
Лона. І сприяв його поширенню?
Бернік. Я його не спростовував. Кредитори почали нас допікати; мені треба було їх заспокоїти, щоб ніхто не мав сумніву в солідності фірми. Довелося посилатись на тимчасове утруднення, натякати на особливе нещастя і просити, щоб нам тільки дали час, тоді все одержать повністю.
Лона. І все одержали?
Б є р н ік. Так, Лоно, цей поговір урятував нашу фірму і зробив мене тим, чим я став.
Лона. Значить, брехня зробила тебе тим, чим ти став тепер.
Бернік. Але ж тоді нікому від цього не могло бути шкоди. Йоган вирішив ніколи більше не повертатись.
Лона. Ти кажеш – нікому не могло бути шкоди? Поміркуй добре і скажи: чи не пішло це на шкоду тобі самому?
Бернік. Візьми кого завгодно, – в кожній душі знайдеш хоч одну темну пляму, бодай невеличку, яку доводиться ретельно приховувати.
Лона. І ви звете себе підпорами суспільства!
Бернік. У нашого суспільства немає більш надійних.
Лона. В такому разі чи ж варто взагалі підтримувати таке суспільство? Що в ньому є? Зовнішній блиск і брехня всередині, більш нічого. Ось ти перша людина в місті, ти користаєшся усіма благами в світі, маєш вплив, тебе поважають, а ти затаврував неповинного!
Бернік. Ти гадаєш, що я не досить глибоко усвідомлюю свою провину перед ним? Гадаєш, я не готовий її спокутувати?
Лона. Яким чином? Відкрити все?
Берні к. Іти могла б цього вимагати?
Лона. Як же інакше ти можеш спокутувати?
Бернік. Я багатий, Лоно. Нехай Йоган поставить які завгодно вимоги.
Лона. Спробуй запропонувати йому грошей – почуєш, що він відповість!
Бернік. Хіба тобі відомі його наміри?
Лона. Ні. З учорашнього дня він усе мовчить. Він ніби враз перетворився на зрілого мужчину, так це на нього вплинуло.
Бернік. Я мушу поговорити з ним.
Лона. А ось і він.
