Kitabı oku: «Шлях меча», sayfa 3
3
– …Шешезе Абу-Саліме фарр-ла-Кабіре… – Махайра немов пробував на вигин міцність цього імені. – А чому ваша величність прийшли за порадою саме до нас трьох? Чи все ж лише…
По моєму, Кресс і мене хотів спершу назвати повним ім’ям. Але ні, напускна церемонність злетіла з нього, і Жнець просто закінчив:
– Чи все ж лише до Єдинорога?
Шешез відповів не одразу. А коли відповів…
– Махайро Крессе Паллантиде з Вищих лівої галузі Омели Кіменської, на прізвисько Бронзовий Жнець, я прийшов за порадою до вас трьох. До тебе, до Вищого еспадона Ґвеніля Лоулезького, відомого в Кабірі як Саморушна Скеля, і до Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна, прославленого під прізвиськом Мейланьський Єдиноріг. У Кабірі загинув Звитяжець. Ви добре розчули те, що я сказав?
Ятаган замовк, даючи нам змогу усвідомити всю нікчемність наших титулів перед тим, що сталося, і спокійно продовжив:
– Думки інших Вищих, з якими я розмовляв сьогодні до вас, розділилися порівну. Тридцять шість за те, щоб проводити турнір згідно з традицією й не зважати уваги на прикрі випадки; тридцять шість – проти. І без вашої поради нам не зійти з дороги роздумів на узбіччя рішення. Ви – не наймудріші, не найстарші, але ви – останні.
Я стояв ніби й не дуже близько до вогнища, та мені гостро запраглося викликати Придатка Чена, щоб він виніс мене із алоу-хона чи принаймні переставив якнайдалі від тепла, такого неприємного цієї миті…
– Відмовитися від турніру через мейланьські казки? Нісенітниця! – відрізав Ґвеніль. – Ми за традиції! Правда, Женцю?
– Неправда, – несподівано для мене заперечив Махайра. – Ніколи ще Звитяжці не вбивали один одного й не псували навмисне Придатків. Доки не з’ясується, випадкове те, що сталося, чи ні, турнір проводити не можна. Я вважаю так.
Шешез задумливо похитався на гаках.
– Ніколи, – пробурмотів він, – це сказано занадто невблаганно. Чесніше буде сказати, що за нашої пам’яті Звитяжці не вбивали один одного й не псували Придатків. За нашої, нехай довгої, але все ж обмеженої пам’яті… Проте, голоси знову розділилися. Тобі вирішувати, Єдинороже.
Я згадав минулий турнір. Зелень поля, на якому велося одночасно дві дюжини Бесід, захоплення святом і пронизливий вітер, підбадьорливі вигуки з трибун і сонячні зайчики, що ухиляються від Звитяжців… а відтак довго – пам’ять про турнір, суперечки про турнір, нетерпляче очікування наступного турніру…
І зламаний труп Шамшера Бурхана ан-Імра з шабель кварталу Патайя за десять хвилин їзди від мого дому… зовсім поруч. Самотня кулька з тріснутої ґарди біля глинобитного дувала; і бурий запечений пил, у який лягали суворі списи Чиань…
Я зважував дзвінку радість і гучний страх. Порожнечу смерті й спалах життя. Моя ґарда схожа на чашу, денцем до руків’ї; на самотню чашу ваг…
Я зважував.
– Якщо зі страху перед незнайомою смертю ми відмовимося від звичного життя, – нарешті вимовив я, і вогонь у каміні притих, немов услухаючись, – ми, можливо, уникнемо багатьох неприємностей. Але тоді тінь розумної обережності ляже на всіх Звитяжців, і ми почнемо потроху тьмяніти. Ми косо поглядатимемо один на одного, у наші Бесіди вповзе недовіра, і настане день, коли мій випад перестане захоплювати Ґвеніля, а Махайра позаздрить Шешезові. Я – Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – вийду на турнірне поле в належний строк, навіть якщо буду на полі сам. Або якщо буду знати, що можу не повернутися. Я сказав.
– Ти не будеш на полі сам, – тихо відгукнувся Ґвеніль. – Ти не будеш сам, Єдинороже. Це я тобі обіцяю.
Махайра весело заблищав, підморгуючи незвично серйозному й небагатослівному еспадонові.
– Герої, – мовив він. – Дурні герої. Або героїчні дурні. Доведеться мені, бідолашному розумникові, з’явитися на турнір. На випадок чого я завжди зможу заявити, що попереджав вас. Слабка розрада, але іншої ви мені не залишили.
– Ось і вони так сказали… – прошепотів Шешез. – Дивно…
– Хто? – запитав я. – Що сказали?
– Дитячий Учитель нашого роду… він сказав, що коли вирішувати доведеться Єдинорогові, турнір відбудеться. Немов передбачав…
– Ти мовив «вони»… Хто ще казав про мене?
Я чекав. І дочекався.
– Дзютте, – знехотя прошурхотів ятаган. – Дзютте Уламок.
– Блазень? – зачудувався Ґвеніль.
Цього разу Шешез промовчав.
Розділ 3
1
…І трибуни вибухнули вітальним дзвоном, коли круж сердитого тонконогого жеребця й маленького Придатка, що звівся на стременах, закружляв божевільний смерч семи ліктів у поперечнику – і у свистючій воронці миготіли то сталь величезного леза з шипом на тупому обуху, то загострений наконечник зворотного боку ратища, то жовто-багряні китиці з кінської шерсті…
– Піддай, Кване! – не витримав я. – Піддай!..
І Місячний Кван піддав. Жеребець, хриплячи, боком понісся по полю, дивом лавіруючи між укопаними дерев’яними стовпами – і падали мертві дерева без гілля й листя, біліючи косими зрізами, наїжачуючись вістрями зламів, верещащи, схлипуючи, тріскочучи… Смерч сповільнився, ставши тріпотливими крилами небаченого метелика, ще раз закружляли в повітрі осінні кисті – і ось уже спокійний і неквапний Кван-до, Місячний Вихор, упирається в землю поруч зі змиленим конем, що блимає кров’янистим оком.
Не варто було мені, звичайно, запалюватися, та ще й підбадьорювати Квана ізвідси, з поля… Не до клинка. Мені зараз на інше налаштовуватися треба. Он, поле велике, на сімох майданчиках тривають Бесіди, на п’яти предмети рубають, далі Катакама-Ярі й Фрамея списові танці танцюють – а на якій трибуні найбільше Звитяжців зібралося?
На західній.
А чому?
А тому, що на третьому західному майданчику переможець в останній рубці після всього зустрінеться з Мейланьським Єдинорогом – зі мною, себто…
Ото й нічого мені на все поле бряжчати, ганьбитися!
А рубка чудова була!.. Троє зійшлися – Ґвеніль, еспадон мій непоступливий, їхня величність Шешез Абу-Салім і так далі (стежить він за мною, чи що? І через те й рубається, бач, як ніколи…) і гість один заїжджий, теж дворучний, як і Ґвен, ім’я його в цій метушні запитати забув.
Бачив я таких, ще у Веї бачив – там їх «Но-дачі» називали, «Довгий меч для поля», як у давнину казали. То й гаразд, нехай поки що Но-дачі побуде – мені його не титулувати, а так ж бо і меч він, і довгий, і для турнірного поля якраз… не образиться.
Ляльку, ясна річ, уся трійця легко розрубала, на півзмаху – а далі почалося! Хто на що здатен, а здатні вони нівроку… Шешезові, як завжди, грубе сукно на сталевий дріт у дюжину шарів намотують, гостеві циновку з бамбукових смуг у рулон скатали, а Ґвеніль стовп крайній, що від Місячного Квана залишився, попросив листовою бронзою обшити на швидкоруч.
Свиснули вони – було три предмети для рубки, стало шість! Ґвеніль на Шешеза покосився і своє коронне «волосся на воді» замовляє. Розсік, блиснув усмішливо й чекає. А ятаган по хустинці серпанковій полоснув – і не прорізав до кінця! Хустинка волога виявилася чи сам Шешез схибив, від турбот державних…
Я й озирнутися не встиг – Но-дачі клинком повів з боку в бік, повільно так, плавно… Дзижчала поруч бабця, а тепер лежить на траві двічі по півбабці, і обидві половинки тихі такі, не дзижчать більше!
Дивлюсь я на Ґвеніля й на суперника його: напрочуд схожі вони! Обидва дворучні, обидва без піхов – таких здорованів навіть із-за плеча не витягнеш, вони ж довші від перехвату руки! – обидва у своїх Придатків на плечах розляглися, і вдача в обидвох, певно, одна за одної м’якша й приємніша!
Ось лише Ґвен двосічний і прямий, а гість однолезий і ледь-ледь вигнутий, наче не вирішив досі, яким йому бути. Ага, ще у Ґвеніля хрестовина здоровенна, а в Но-дачі недогризок якийсь овальний замість ґарди…
А так – наче в одній кузні родили!
І тут саме для мене «коров’ячу тушу» винесли й підвісили на потрійних ланцюгах. Це мішок шкіряний, і набитий він ізсередини різним металевим мотлохом дужче, ніж корова – кістьми. Зовсім трохи порожнього місця залишається, щоб протиснутися!
Ні, все гаразд, протиснувся… і в прямому випаді, і в косому, і в тому, який рідня моя називає «Сплячий Єдиноріг бачить місяць за хмарами». Потім так зігнутися довелось, щоб у кістку залізну не в’їхати! Устиг лише небу подякувати за гнучкість свою вроджену й за пальці Придатка Чена, якими я його вчив гаки сталеві зі стін висмикувати й мух на льоту ловити, крилець не ушкодивши! Гаразд, нічого тепер даремно засмучуватися…
Потім Придатки Ґвеніля й Но-дачі дрібні монетки ґітріфі в «корову» по черзі кидали, а я в місце влучення входив і назад зринав, доки монетка на землю зісковзувала. І тут Ґвеніль чомусь заблищав весь, немов капость яку придумав, і Придатка свого до мене веде.
– Чуєш, Однорогий… – каже, а тут і Но-дачі поруч опинився, майже впритул. – Себто Вищий Мейланя Однорогий Дан Ґ’єне, – поправляється Ґвеніль. – Тут ми про одну річ засперечалися…
І що з нього взяти? Він же не від злості, просто говір у нього такий, без тонкощів, як у всіх лоулезців. Пам’ятаю, як довго пояснював йому різницю між «однорогим» і «єдинорогом». Вислухав мене еспадон, не перебиваючи, а тоді й запитує:
– Але ж ріг у нього один?
– Один, – кажу.
– То й нічого мені локшину на хрестовину намотувати! – відповідає.
Локшина – це їжа така, Придаток Ґвеніля її дуже полюбляє. Поговорили, бач…
Щоправда, відтоді він мене найчастіше правильно називає. А в турнірному запалі – як вийде.
– …засперечалися, – продовжує між тим Ґвеніль. – Суперник мій цікавиться: мовляв, коли він мене в рубці переможе – завваж, «коли», а не «якщо»! – як йому з тобою в Бесіді працювати, щоб зовнішність твою чудову не ушкодити ненароком. Надто легкий ти, ото він і побоюється… Поступитися йому, чи що, нехай одразу й спробує?
Усміхнувся я про себе, та взнаки не дав. Сам Ґвеніль під час першої Бесіди зі мною на цьому ж питанні й погорів, тож йому тепер когось іншого підставити – наймиліше діло!
Повернувся я до Но-дачі, а той мовчить серйозно й чекає.
– Тебе, – питаю, – у землю до проковки заривали?
– Заривали, – відповідає. – На дев’ять років, як і слід.
– Добре, – киваю. – А полірували, певно, днів п’ятнадцять?
– Так, – відповідає, але вже на тон нижче.
– Гаразд, – кажу, а сам у Придатка Чена над головою витягаюся на манір веселки. – Ти – гість, тобі й рубати першому. Нумо!..
Молодець він виявився! Ґвеніль із першого разу посоромився, обережно вдарив, а цей із Придаткового плеча й полоснув навскоси, без замаху! Прийняв я його на півдоторку – ще подумав, що Ґвен важчий буде – а там із-під нього вивернувся, Придатка Чена вправо повів і в дугу зігнувся.
Він ледь в землю не зарився, цей Но-дачі. Щоправда, «ледь» не рахується, особливо якщо він від землі впоперек Придатка мого пішов, на всю довжину, та ще й на рівні живота! Небезпечно, така штукенція не завжди вчасно зупинитися може, дарма, що він легший від Ґвеніля…
То я й вирішив із ним не бавитися. Упав мій Чен, отак ось і впав, горілиць – а гість над нами пронісся, лише вітерцем хльоснуло. Придаток його з ноги на ногу перестрибнув, перечепився й поруч із нами рачки опинився.
А як йому на ногах утриматися, якщо в нього сандалії на дерев’яній колодці й на двох ремінцях, а я ті ремінці на лівій сандалії, поки Придаток Чен на землі розкинувся, навпіл розрізав?!
Ґвеніль тішиться – він такі жарти дужче, ніж Бесіди, любить – на трибунах вереск зі скреготом упереміш, а Придаток гостя вже на п’ятах сидить, і сам гість у нього на колінах лежить.
Мовчить. Лише смикається злегка. І паща котяча, яка в нього на голівці руків’я, невесело так скалиться…
– То що, – запитую, – зрозумів?
– Зрозумів, – відповідає. – Дякую, Вищий Дан Ґ’єне, за науку.
Двічі молодець! Ґвеніль – той, пригадую, до вечора лаявся, заки вгомонився.
– Ще хочеш? – питаю.
– Обов’язково.
– Отож, – кажу, – переможеш Ґвеніля в рубці, тоді й повторимо.
І повів Придатка Чена до інших майданчиків.
2
Мені треба було хоч трохи розслабитися. Осмикування самовпевненого Но-дачі забрало більше сил і енергії, ніж могло здатися на перший погляд. Тому я пустив Придатка Чена безцільно бродити між турнірними майданчиками, зупиняючись тут чи там, а сам спробував натрохи забути про майбутню фінальну Бесіду – із Ґвенілем чи Но-дачі.
Перший уже непогано знав мої звичні виверти – принаймні, деякі з них – а другий після жарту буде напоготові, отож…
Усе, забули! Гуляємо…
Біля південних майданчиків, де змагалися древкові Звитяжці, я затримуватися не став. Вовча Мітла до турніру не повернулась, а інші Довгі – крім, мабуть, Місячного Квана, але його я вже бачив – мене цікавили мало.
Був третій день турніру. Перші три дні завжди проходять під девізом «Подібні з подібними». Чи бодай із більш-менш подібними. День змішаних Бесіда буде лише завтра, але Мітли досі немає, і я, радше за все, раз чи двічі зустрінуся з Наґінатою Каторі, відвертою фавориткою, а тоді піду на трибуни. Або додому. Ні, додому не піду, чого це я справді…
– Зар-ра! – несподівано зметнулося ліворуч від мене. – Зар-ра-хід!..
Я звернув на крики й кілька хвилин милувався тим, як мій чудовий дворецький веде Бесіду з ножами-двійнятами Тао. Видовище заслуговувало на увагу. Есток Заррахід був більш ніж удвічі довший від кожного з двійнят, зате кожен Тао був майже вчетверо ширший від незворушного естока. Широченні брати верткими рибинами металися в руках свого коротуна-Придатка, то лягаючи вздовж передпліччя, то знову зринаючи акулячим плавцем вістря вперед. Але всі їхні розпачливі спроби ближче підібратися до Заррахідового Придатка миттєво припинялися невсипущим естоком.
Я вийшов із піхов і, продовжуючи спостерігати за Бесідою, почав повторювати деякі Заррахідові рухи. Природно, додаючи дещо свого.
Придаток естока, здавалося, вріс у землю й пустив коріння, наче столітня сосна – так, це не мій Чен, здатний крутитися під час Бесіди дужче від братів Тао, хоча й марно порівнювати Звитяжців і Придатка – але витягнуте Заррахідове жало незмінно намацувало будь-який пролам у дзвінкій обороні двійнят, відганяючи сердитих братів Тао на шанобливу дистанцію.
– Зар-ра! Зар-ра-хід!..
Я на мить приєднався до скандування Звитяжців, підтримуючи мого дворецького, а відтак заховався в піхви й спрямував Придатка Чена далі.
– Єдиноріг пішов, – почув я чиюсь репліку. – Своїми милувався…
– То й що? – незнайомий голос був неприємно скрипливий.
– А те, що он той есток – із Малих його дому. Ото я й кажу…
– То й що? – знову проскрипів невидимий упертюх.
Я обернувся, сподіваючись побачити базік, і виявив за спиною Придатка Чена – кого б ви думали?! – Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів і Дзютте Уламка. Вони, як і на Посвяті, ділили між собою одного Придатка, зручно влаштувавшись: Учитель – на поясі, блазень – за поясом.
«Гарний пояс, – не знати з якого дива подумав я. – Шкіра товста, з тисненням „вузли й мотузки“, пряжка завбільшки з долоню… на п’ятеро місць вистачить».
– Гуляєш, грозо Кабіра? – опустивши належне вітання, нахабно заявив блазень. – Ну-ну…
Голос у нього виявився низький і глибокий, на кшталт гулу нічного вітру в прибережному очереті. А я чомусь вирішив, що він зараз заскрипить, як той, невидимий… ні, звичайно ж, це не вони! Чого б їм мене позаочі обговорювати, та ще й сперечатися?!
– Гуляю, – відповів я. До речі, Дзютте, усе хочу тебе запитати – ти замолоду, мабуть, довший був?
Роздратування, що нагромадилося в мені, вимагало виходу.
– Чого це ти так вирішив? – здивувався блазень.
– Та ось, гадаю – зламали тебе колись не до кінця, відтоді Уламком і прозивають…
Мені дуже хотілося, щоб Дзютте образився. Чи бодай утягнув у дурнувату й грубу розмову Дитячого Вчителя. Навіть якщо я не мав рації – а я не мав рації.
Одначе він не образився. І Вчитель промовчав.
– Іди «корову» потикай, – уїдливо усміхнувся блазень. – Дивись, і розуму додасться… Ти – Єдиноріг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, і ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати. Дощенту. А крім того…
– А крім того, я хочу запитати тебе, Вищий Дан Ґ’єне…
Це втрутився Дитячий Учитель. Глухо й ледь чутно. Після ввічливого звертання він витримав довгу паузу, змушуючи мене напружено очікувати продовження, якого я міг би й не розчути в турнірному шумі. Та кажи, доказуй, тим паче, що гомін поза нами трохи затих… цікаво, хто гору взяв – Заррахід чи двійнята?
– Ти еспадонові Ґвенілю довіряєш? – несподівано закінчив Учитель.
– Як собі, – не подумавши, брязнув я, а тоді подумав – добре подумав! – і твердо повторив:
– Як собі.
– Знайшов, кого питати, Наставнику! – втрутився блазень Дзютте, у незрозумілому мені збудженні вистрибуючи з-за пояса й прокручуючись у руці Придатка анітрохи не гірше від кожного з ножів Тао.
Ото вже від кого не очікував!
– Єдиноріг у нас усім і кожному довіряє! Кожному – як собі! І в Мейлані, звідки втік казна-коли й невідь навіщо, і в Кабірі, й тут, на турнірному полі… – І вже до мене, повернувшись на колишнє місце й випинаючи свою дурнувату однобічну ґарду у вигляді пелюстки:
– І чого ти після Посвяти не міг сказати Шешезові те, що слід? Дивись, і скасували б турнір, і в нас турбот цих не було б!..
Цікаво, які в нього турботи?!
– Усе? – запитую. – Тоді мені час.
І рушив навскоси до щитів, де метальні ножі восьми місцевих родів і п’яти гостей із Фумена на влучність змагалися.
Тільки й почув услід:
– Даремно ти його злив, Дзю… він і так мало що зрозумів, а тепер і поготів, – це Дитячий Учитель.
Пауза. І тихо чомусь, наче весь турнір вимер.
– Злю, отже треба, – це вже Уламок, блазень тупий. – Злі – вони гостріше бачать, а добрі – сліпі! Ґвеніль його щойно під чужий удар підставив, для перевірки Майстерності Контролю, а цей Ріг Мейланьський… Добренькі ми всі, Наставнику, аж по руків’я добренькі, не перевчити нас!..
І – ледь чутно в поновленому гомоні – чийсь скрипливий смішок.
3
…Зіпсували настрій, мерзотники! Ледве Вчителеві зопалу Бесіду не запропонував… І не те щоб я його остерігався чи щось інше – такого й перемогти почесно, і програти йому не соромно – а просто ніяково на турнірному полі сперечатися й Бесіди випадкові затівати.
І з ким? Із Дитячим Учителем роду Абу-Салімів?! Не вистачало ще з блазнем на майданчик вийти, на втіху всьому Кабіру… Розслабився, називається! Завівся з першого змаху, як учора кутий…
– Гей, Єдинороже! Оглух, чи що?!
Зовсім поруч ударили в землю кінські копита, подув вітру приніс запах звіриного поту й шкіряної збруї, і збоку від мене зринув Місячний Кван-до, устромивши в землю наконечник основи ратища.
Здавалося, миршавий і жилавий Придаток у юхтовій куртці по пояс і штанях з добре вистібаної тканини, гарцюючи на погано об’їждженому коні, вчепився з переляку за стовбур самотнього кипариса – у якого замість крони помилково виросло величезне лезо з товстим шпичастим обухом.
– Мейланцю, куди ти подівся? Тебе на твоєму майданчику вже давно чекають! Твій вихід! Ґвеніль кривому дворучникові поступився, всі тебе шукають…
Ось лише скільки себе в Кабірі пам’ятаю, завжди у Квана Придатки дрібні…
Що? Що він сказав?!
Те, що Ґвеніль умудрився-таки програти заїжджому Но-дачі, одразу відтіснило на задній план решту думок.
– Як поступився? В чому?!
– Аж у кінці… Їх спершу, щойно ти пішов, на Майстерність Контролю тричі перевіряли – і все чудово! Біля гранітної плити, біля натягнутої струни, біля бичачого міхура – обидва, б’ючи з усього розмаху, впритул зупинялися! Відтак по палаючій свічці зрубали – знову рівні… ґніт зняли, свічка стоїть. А тоді гість запропонував цвяхи в повітря кидати. Ото Ґвен на другому цвяхові й зрізався!..
Захоплений Кван усе говорив і говорив, докладно оповідаючи подробиці змагання в рубці, але я вже не слухав його, піймавши себе на дивному й неприємному відчутті. Дуже дивному й дуже неприємному.
Після клятих слів блазня Ґвенілева поразка почала набувати для мене доволі несподіваного забарвлення. Чи справді досвідчений еспадон поступився в рубці, нарвавшись на вправнішого Звитяжця, чи ховається тут якийсь таємний намір? Ото і в Абу-Салімів він найпалкіше турнір обстоював, попри Шешезове попередження й мої слова…
Стій, Єдинороже, не дурій… Ґвеніль, може, і найгучніший був, але все ж твій голос останній виявився, останній і вирішальний! І хто, як не ти сам, хвилину тому стверджував, що віриш еспадонові, як собі?!
Вірю. Так. І в Тьмяних вірю. І в те, що марення це все – теж вірю. І в те, що Тьмяними не одразу стають. І…
Ох, якось багато різної віри на одного Єдинорога!
І Придатка на вулиці Сом-Рукха, навпіл розрубаного, теж сам бачив. Уперше в житті таке бачив – але розумію, що в принципі багато хто зі Звитяжців на це здатний. Той же, скажімо, Кван чи ятаган Шешез… Тільки я ж не вчора кований! Кван, звичайно, будь-якого Придатка запросто розпанахав би – але не такий після Кванового леза вигляд був! І після Шешезового не такий…
А я або Заррахід – нам проткнути простіше, хоча ми й рубати можемо.
Дворучний там був, Тьмяний або ще який – але дворучний, за звичками й ударом… і він Шамшера ан-Імра ламав.
Щоб тобі ґарду сточили, Уламку тупорилий! До чого довів… у друзях сумніваюся, думаю про казна що, смикатися незабаром почну…
– То що – дощу чекатимеш із безхмарного неба?! – обурився Кван, лягаючи поперек кінської холки. – Доганяй!
І я послав Придатка Чена слідом за конем. Бігцем.
Щоб погані думки з себе вивітрити.
