Kitabı oku: «Шмагія», sayfa 3
– Контракт, – знизав плечима Мускулюс. – Я їх потім заміж віддам. У гарні руки.
– Авжеж, авжеж… Гарні руки, вони найчастіше в їжачих рукавицях…
Ланд-майор квапився змінити тему, за що Андреа був йому дуже вдячний.
– Чинбарі наші позвикали до слободи, принюхалися. Людина до всього звикає. Он у Швелера дружина котрий рік лежма лежить. Теж, мабуть, звик. Хоча похитнувся Леон, добряче похитнувся. Кремінь був мужик: і сім’ю, і господарство у фрунт шикував. Ось так, – Ернест Намюр продемонстирував, як саме. Вийшло переконливо. – Це, видно, через Ядвігу. Хто ж міг знати? Раніше, бувало, і бив її, і сварив… А як злягла – поплив хазяїн киселем. Синові волю дав, удома сидить… Шушваль усіляку принаджує…
– Давно злягла? – поцікавився Мускулюс швидше для пристойності.
Пасаж про «шушваль» здивував його. Образитися, чи що?!
– П’ять літ буде. Лихий рік видався, багато гидоти приніс. Ядвігу Швелерову просто в лісі правець ухопив. Її подруга, Меліс-відьма, на барках додому волокла. Знахар бився-бився… Марно. А ліс до наступної осені як поганою мітлою вимело: звірина сонна, щиглі каркати здумали, гриби величезні та порохняві… Ягода посохла, погнила. Я з капралом Фюрке поткнувся подивитися: що за напасть така? І знаєте, майстре чаклун…
Він розвів руками: мовляв, розповів би, та слів бракує.
Звичайну байку історія Ернеста Намюра мало нагадувала. Малефік відчув слабкий укол цікавості.
– Ви дозволите? Мені простіше глянути самому.
Ландвер’єр замислився. На його місці замислився б кожен: чи пускати в засіки пам’яті чужого чаклуна? Чоло офіцера зім’яли зморшки; очиці втонули ще глибше, поблискуючи намистинками. Мускулюс не заважав, очікуючи. Звичайно, за необхідності він міг би, що називається, «взяти силоміць». Але насильство ментального типу тхнуло Тихим Трибуналом. Особливо якщо приводом до розслідування стане скарга військового – гвардія чи ландвер, це ролі не відігравало. Крім того, ви ніколи не пробували порпатися в чужих схованках, відшукуючи криївку, коли дім навколо горить, у диму сновигають тварюки, про яких краще не згадувати, і грабіжник щохвилини ризикує залишитися під задимленими руїнами назавжди?! Якщо не пробували, то Андреа Мускулюс вам щиро не радить.
– Я довіряю вам, майстре чаклун. Дивіться самі.
Малефік був вдячний ландвер’єру: цікавість долала дедалі сильніше, а дозвіл співрозмовника спрощував процедуру.
– Що мені треба зробити?
– Вам, пане ланд-майоре, не треба робити нічого. За це я вам буду надзвичайно вдячний.
– Пити можна?
– Потрібно. А тепер помовчіть, прошу вас.
Легкими пасами Мускулюс зібрав жменю мнемо-флюїдів, які оточували Ернеста Намюра. На дотик відсіяв лушпиння, поморщився від слабких опіків: все-таки згода ланд-майора було не цілком щирою. Рештки виклав на столику в дві смужки, мимохідь милуючись сніговим блиском флюїдів. Такий відтінок зустрічається в людей, мало обтяжених сумнівами, таких, що віддають перевагу виконанню наказів перед власною можливістю командувати. Скрутив із серветки рурочку; застромив один кінець у ліву ніздрю, нахилився до стільниці й добряче нюхнув. Перечекав колючий сплеск судом, зарядив праву ніздрю.
– Зараз дуже прошу мене не відволікати, – встиг сказати чаклун.
Відповіді він уже не почув.
…Тхне пріллю. Над головою співає іволга. У кущах рицини, за спиною, вовтузиться ланд-капрал Фюрке: капрала нудить. Погляд опускається нижче. Хочеться замружитися. Ні, не можна. Треба дивитися. Я сказав: дивитися, Намюре! Ти чуєш?! Коли одержимі Чистими Тварюками взяли в кліщі твою роту під Вернською цитаделлю, ти ж споглядав гірше, ніж зараз!
Ну-бо, приятелю.
Не відвертайся.
Тіло, до половини втоплене в опалому листі, скручене з неймовірних частин. Дитяча долоня. Плече й частина грудної клітини дорослого чоловіка. Ріденькі, сиві кучері старого падають на скльовані птахами ніжні щоки юнака. Права щока старша за ліву: там пробивається ріденька борідка. Ноги різного віку: одній років п’ять, другій – усі тридцять. Волосатий живіт зрілої людини, але геніталії під животом – безневинної дитини.
Віддалік лежить другий труп. Такий самий, але над ним більше попрацювали лісові поглиначі падла. Це його побачив капрал Фюрке, після чого й перестав бути корисним для пошуків і розслідування. А ти все дивишся, хоча користі з цього мало.
І ще: запах.
Ні, не сморід мертв’ячини – це ти зараз вважав би благом, ароматом парфумів Крихітки Жаклін.
Мабуть, так тхне доля, коли вона гниє.
Дивна думка. Але зрозуміти її джерело не вдається: майже відразу ти поринаєш у кущі, болісно кашляючи, приєднуєшся до Фюрке.
Чи варто казати, що все задоволення від вечері було геть-чисто отруєно? Навіть учорашні мерзотники-трепанги знову стали впоперек горла. Блідий до синяви Мускулюс швидко хлюпнув у чарку, випив удух.
Повторив без перерви.
Коли Просперо Кольраун демонстрував учням наслідки заборонених дослідів на стику девгеніки й «magia nigra», на-приклад, результат злучування жаби, гороху й інкуба – це було далебі не так огидно.
– Так, ви бачили. Тепер я розумію, майстре чаклун: ви дійсно бачили.
Ландвер’єр зі співчуттям стежив за малефіком.
– Вам зрозуміло, чому я не тяг цієї гидоти в місто? Ми з Фюрке закопали тіла побіля Юстових ярів. Капрал мовчун, на нього можна покластися. Досвідченого мага в Ятриці нема, викликати чарівника зі столиці – зайвий клопіт. Поповзуть чутки, гуртівники почнуть ганяти череди в обхід, купці оголосять бойкот ярмарку… Ви будете сміятися, майстре чаклун, але я люблю це місто. Це маленьке, сонне, миле місто. Я вважав за благо промовчати. І п’ять років запевняв себе, що вірно вчинив. Особливо, коли тієї ж зими з’явилися каземат-нишпорки зі столиці. Щоправда, в зовсім іншій справі.
Спершу Андреа вирішив, що йому почулося.
– Нишпорки? Це був листв’янчик-місяць, п’ять років тому?!
– Так. А що?
– Початок місяця? Середина?!
– По-моєму, третя декада. Вам зле, майстре чаклун?
– Ні, – відповів Андреа Мускулюс. – Усе гаразд. Давайте ще вип’ємо?
SPATIUM II
Дикі лови або Мемуари Андреа Мускулюса, чаклуна й малефіка
(листв’янчик-місяць, п’ять років тому)
Чарівника не здивуєш.
Але це було диво-дивне.
Минулого вівторка старий лейб-малефактор Серафим Нексус особисто відрекомендував Його Величності вірнопідданого чаклуна Андреа Мускулюса.
Останній уперше вдостоювався аудієнції в найяснішої особи та хвилювався, як дівка перед шлюбними перегонами. Однак, хвала Вічному Мандрівцеві, все пройшло добре. Король перебував у доброму гуморі, лейб-малефактор відверто захищав «обдарованого отрока, без п’яти хвилин магістра»; та й сам Мускулюс пробачив старому легковажного «отрока» й відчув натхнення. Вклонявся вишукано, їв ножем і виделкою. Говорив як по писаному, без соро-міцьких ідіом простолюду, і завше вчасно: тобто, коли до нього зверталися. У паузах же мовчав із благоговінням. У підсумку Едвард II дав найвище розпорядження оформити чаклунові патент члена королівського почту. Спершу на сезон майбутнього полювання в Бреннських лісах, а там – як складеться.
– У якій, дозвольте запитати, якості? – вклоняючись, поцікавився переписувач-куратор із Канцелярії Патентів, допитливий та в’їдливий, немов жучок-червиця. Сизі щоки переписувача обвисли скорботними брижами в передчутті роботи. – Ранг? Звання? Платня казенна, чи на свій кошт?
– Старий я став, – невлад розкашлявся Серафим Нексус. – Подагра замучила. І сідничний нерв защемлений трохи. Важко мені на полюваннях гарцювати…
Едвард II лукаво, з розумінням кивнув:
– Оформляйте на скарбницю. У якості, виходить, діючого консультанта лейб-малефіціуму.
Король замислився, осяйно посміхнувся й додав:
– З випробувальним терміном. Серафиме, не ревнуй, сам же рекомендував…
Просперо Кольраун цього разу сподівався відсидітися вдома: будь-які поїздки, а полювання особливо, бойовий маг вважав марною витратою сил тілесних. До своїх тілесних сил він ставився надзвичайно дбайливо. «Полювання – часу марнування!» – скаржився маг домашнім. Однак придворний волхв-люміносернер напередодні від’їзду обкурився та накликав недобре. Пророкував «дорогу далеку, казенний дім» із обтяжуючими обставинами. Королеву схопила мігрень, інфанти ридали, обіймаючи батьківські чоботи – одним словом, для заспокоєння королівської родини таки Кольраун мусив супроводити Його Величність. Він рипів серцем і чобітьми, ресорами карети й пружинами новомодного сидіння, з величезним небажанням їдучи за владикою.
Консультантові лейб-малефіціуму, на жаль, місця в кареті не надавалося, тож Мускулюс поїхав верхи на казенній кобилі.
Мисливський табір нагадував розтривожений мурашник із рідкісно нетямущими мурахами. Слуги, ловчі, конюхи, доїжджачі, стременні, посошкові, єгері, псарі, кухарі з кухарчуками, пані кепської поведінки… Здавалося, що за королем воліклося півстолиці. Причому, саме та половина, що була найменше пристосована до похідного життя. Добре хоч, загоничі встигли полишити табір. З тазами, гонгами й стукотілками, вони ще затемна подалися в хащу – й зараз, як доповів прем’єр-ловчий, «раді гнати».
Після легкого десерту, що затягся години на три, почт поринув у сідла, готуючись супроводити володаря.
Андреа Мускулюс обмежив сніданок деревними устрицями, бріошшю «Dofine» і ковтком білого з кмином. У час, що звільнився, він устиг тричі «обнюхати» збрую, спорядження та околишній Фільчин Бір на предмет шкідливих флюїдів, зурочення та засідок бунтівників. Останнє, звичайно ж, було зайве. Присутність у таборі Просперо Кольрауна, бойового мага трону, і загону лейб-варти на чолі з капітаном Рудольфом Штернбладом – усе це робило запопадливість молодого чаклуна пустою витратою мани. Політична обстановка в державі також не обіцяла сюрпризів. Палацові прогности з академії «Золотого Кочета» всі, як один, голови закладали, що суспільство благоденствує, заздрісники безсило скрегочуть зубами, а численні бастарди добровільно підписали відмови від претензій на престол Реттії.
Однак Андреа звик відповідально ставитися до своїх обов’язків. Через що, значною мірою, лейб-малефактор і накинув на нього оком. Але накинув зовсім не так, як робив це в деяких випадках. Доброзичливо, можна сказати. Випрохав попередньо дозволу в «колеги Просперо» перед від’їздом мисливців зі столиці:
– Ви не проти, любий друже?
– Звісно, любий друже!
– А що, любий друже, скаже з цього приводу ваш протеже?
– А хто його, любий друже, питатиме?
До речі, Просперо Кольраун зранку теж накинув оком на учня. У буквальному розумінні: викликав малу оковертку, скрутив з її допомогою «Рябу Зіницю» та закріпив на чолі в Мускулюса. Тепер бойовий маг мав можливість стежити за полюванням, не залишаючи табору. Особисто скакати лісом, витрачаючи на це дорогоцінні сили, Кольраун очевидячки не збирався.
Шовковий гамак, з погляду переможця Септаграми Легатів і жаху Чистих Тварюк, значно краще підходив для захисту найяснішої особи.
За ці дні Андреа трохи звик до придворного бедламу. Навчився напускати на себе похмуро-демонічний вигляд, що личить чаклунові на державній службі. Личина допомагала приховати ганебні для справжнього малефіка почуття: гордощі та хвилювання переслідували Мускулюса з моменту аудієнції. Ось і зараз він щиро сподівався, що має поважніший вигляд, ніж у віце-барона Борнеуса з синами. Організатори полювання, на чиїх землях Едвард II збирався загонити козуль і брати лис на рогатину, мало не лускали від пихи. Між іншим, король полював у тутешньому віце-баронстві мало не щоосені. Могли б і звикнути. Чи це вони перед столичною знаттю гонор показують? Мовляв, до нас Його Величність у гості навідується, а вас до себе, лизоблюди, дзвіночком викликає! Складалося враження, що марнославство вставило соломинку в потрібне місце та роздмухує камзоли й штани Борнеусів до непристойної ширини. А гординя натирає щоки буряком, забарвлюючи триденну щетину в пурпур.
Ні, Андреа Мускулюс нітрохи не нагадував шляхетних мужланів! А що куртка затісна – то це не від чванливості, а від добре розвиненої мускулатури, що відзначала всіх магів школи Нихона Сивочола. У плані міцності тілесної Мускулюс, виправдовуючи прізвище, намагався не відстати від наставника Просперо, все дозвілля віддавав сублімації мани в м’язах, зв’язках і сухожиллях.
Відстати, зрозуміло, відстав, але в цілому дечого досяг.
Роги завили, мов білуги. Чаклун поморщився, колупнув пальцем у вусі.
Видерся на кобилу, пригнічену загальним божевіллям.
І – помчали мисливці! Швидким клусом, лісом. Діброва, березові гайки, ялиновий лісок. В’язи обабіч дороги від поваги горбляться, ламають шапки крон. Клени дорогою поступаються. Сонце крізь листя – зелень, золото! – підморгує, сліпить. З-під копит – пріле листя жмутами. Звідусіль – глухий тупіт. Це земля з ляку тремтить. Сам король з почтом скаче! Розуміти треба! Попереду, здаля – галас і тріскотнява. Це загоничі платню відпрацьовують. Все йде як слід. Усе, як треба мчить, миготить, трясеться, жене й ловить. А все одно намагається Андреа, діючий консультант лейб-малефіціуму з випробувальним терміном, із Його Величності ока не спускати. Молоде-зелене, за кожним кущем вражі некроти зі змовниками ввижаються. Добре, кобила навчена. Йде рівно, розумниця, під гілки вершника не підставляє, за монарховим скакуном устигає.
Сподобався кобилці бравий жеребець.
І все одно трапилася халепа! Сідло на бравому, знацця, жеребчику набік з’їхало. Беркицьнулися Його Величність просто під копита віце-баронському гнідому. Але тут уже варто віддати належне Борнеусу: на скаку коня зупинив. За лікоть від найяснішого тім’ячка копито в землю вдарило! Чи не це лихо зануда-люміносернер пророкував? Добре, обійшлося, зглянулася Нижня Мама. Король навіть підбадьорився трішки, просяяв обличчям, а тому через попругу, яка лопнула, гніватися передумав. Сідло замінили – знайшлася в конюха запаска, ніби нюхом чув! І далі помчали.
Тільки з цього моменту всі лови наперекіс пішли.
Дикими зробилися.
Передовсім із дичиною безглуздя почало коїтися. Чекали, виходить, ланей, а з переліска – тріск-гуркіт! Ніби не лань трепетна, а броньована потвора несвезлох через буреломи пре. Якщо так, то лихо. Несвезлоха й бойовим волхвуванням не надто зупиниш. Мотає, гад, мордою, і лізе. А стріли від нього рикошетять.
– Списа! – звелів король, стримуючи жеребця. – Заклятого!
Обличчям же прояснів удвічі. Коли ще така забава трапиться?!
І ледь із заростей обдерихи вилетів на мисливців запеклий шкарбун, тільки-но повів оком, до країв налитим кривавим свинством – всадив Його Величність звірові списа прямо за ліве вухо. Там у чепурунів перо з берета звішується, а в шкарбунів таїться вразливе місце. Якщо, звичайно, бажаєш бити наповал, не псуючи звірові шкіри, а собі – життя.
– Чудово! – з повагою рохнув віце-барон, знавець кабанячої забави. – З почином, государю!
Андреа нудило від захвату й запізнілого ляку. Він тривожно переводив погляд з незворушного короля на поваленого звіра – й назад. Брудно-жовті ікла, щетина на зашийку, мереживний комір… Поталанило! Але ж якби спізнися єгер та вчасно не подав государеві списа, почин міг би й по-іншому скластися. Тривога долала чаклуна. Невиразна, незрозуміла, вона не мала під собою ані найменших підстав – особисто ліс «обнюхував»! І все-таки…
Не трапилося.
Але могло трапитися…
– Найнижчі вітання!
– Чудовий трофей!
– Володар людей здолав владику лісу!
Четвірку слуг миттю відрядили тягти здобич у табір: двоє б надсадилися. Мисливці ледь устигли видертися в сідла, як із хащі повалила найрізноманітніша звірина. «Але ж загоничі ще далеко», – відзначив Мускулюс. Та йому відразу стало не до міркувань, бо почалася справжня плутанина. Звідусіль безладно летіли стріли, дротики й міцні слівця; лані, сарни, яки й кодьяки кидалися просто коням під копита, змішались в купу звірі, люди; галас, тупіт, іржання, вереск, молодецький посвист. З густого тамаринду, виючи по-зимовому, вивернулася пара вовків: сіро-рудих із підпалинами. Юний віце-баронет змахнув метальним серпом, кінь під запальним молодчиком затанцював…
Мускулюс цілком чітко пов’язав подумки зубчасте вістря серпа й монаршу спину, благослови її Вічний Мандрівець! У животі забило крижане джерело, погляд став скляним, наливаючись лихою силою. Зурочувати зброю на льоту – справа не для слабких серцем… Х-хух, устиг! Заодно й вовчиськові перепало від пристріту: відрубало кошлатого хвоста. Зате Едвард II неушкоджений!
Знову випадковість?!
Ніздрі до болю, до опіку втягували гострий, пряний аромат лісу. Ні, лихими чарами не тхнуло. У нетрях на північному сході тягло легким гаром: там діялося якесь волхвування, але викид мани ніяк не був спрямований на Його Величність. Андреа перевірив раз, іще раз. Пахло захистом, огороджуванням; приорювало гнилизною мук. Можливо, сільська відьма обалдінь-траву силоміць добуває. Чи мандрівний кобник в’яже щиглів-синиць «Мережею Диделя». Чого б і ні…
Наступної миті «Ряба Зіниця» на чолі болісно сіпнулася. Злетіла над головою малефіка, спалахнула малим сонцем, стрімко розростаючись, зробилася видимою. З черева немовляти-світила сплив веселковий пузир-гігант ліктів зо п’ять у поперечнику. Всередині міхура вгадувалася могутня постать Просперо Кольрауна. Рапід-трансмутація «Рябої Зіниці» у двобічний обсерватор – про таке Мускулюс до сьогодні тільки чув, але бачити навіч сподобився вперше!
– Хутко! Норд-норд-ост! – для вірності бойовий маг трону вказав рукою напрямок, що миттю переконало чаклуна в серйозності становища. Якщо Просперо зайвий раз ворухнуся, виходить, справи нікудишні. – Зурочення, пристріт, бліда неміч, «чорний день»! Поквапся!
І, бачачи, як Андреа розправляє плечі, готуючись до громіздкого концепт-закляття, гримнув на учня:
– Нема часу! Зурочуй по площинах!
Вигукуючи вказівки, Кольраун робив руками необхідні паси, готуючись упасти на таємничих зловмисників усією міццю бойової магії.
Радість осяяння зробила розум оглушливо-дзвінким, начебто удар у литаври над вухом сплячого. Усе відразу отримало зміст. Підозри виправдалися: збіги зовсім не випадкові! О щастя! Це найсправжнісінький замах! І зараз вони з учителем мусять відбити вражі підступи. Врятувати короля, не дати залишити Реттію без голови… Аж у низу живота почався весняний льодохід. Наповнюючи колючим морозцем порожнечу розуму, зламуючи запаси мани: спершу в м’язах спини й сідниць, далі – в плечах і шиї. Погляд захурделила пурга, перетворюючи очі на кришталеві лінзи. «Вороняче баньши» безгучно вибухнуло надсадним граєм, перш ніж почалося виверження зурочень.
Консультант лейб-малефіціуму, що називається, крив кутом, не дбаючи про наслідки.
А слідом, розрівняним простором Фільчиного Бору, сточуючи вістря мани на нещасливий норд-норд-ост, ударив Просперо. Зараз учитель із учнем вичавлювали себе, як босі п’яти дівок вичавлюють виноград у казанах, з веселим оскаженінням викладаючись до решти за лічені миті. Для поцінувачів, якби виявилися вони на свою голову в епіцентрі сутички, це було б святом Високої Науки. Навіть якщо поцінувачі потім не змогли б нікому розповісти про враження.
Ось тільки віце-барон із синами повелися дивно. Напевне, тому, що не були поцінувачами. Один із баронетів, бурмочучи вульгарну нісенітницю, яку, мабуть, вважав закляттями від пристріту, пожбурив у обсерватор булавою. Зрозуміло, ні рапід-трансмутанту, ні несправжньому образові Просперо, котрий там бушував, булава шкоди не заподіяла. Зате пролетіла крізь личину та влучила точнісінько в потилицю флаг-доїжджачому, забезпечила останньому тривалий відпочинок у кущах чемериці. Результат викликав гнів у баронета, й огрядний молодик оголив другу булаву, сповнений рішучості збити-таки «летючу капость».
Бойового мага він очевидячки не впізнав.
Тим часом віце-барон дав шпори своєму гнідому, кинув коня просто до Його Величності. Невідомо, які були наміри в Борнеуса, але капітан лейб-варти Рудольф Штернблад ніколи не вважав себе знавцем сердечних мотивів і спонукань. Душі прекрасні поривання – справа приватних психей-найманок. А капітан вважався людиною дії, причому дії вузькоспрямованої. У зв’язку з чим і вжив заходів.
Одним словом, до Едварда II віце-барон не доскакав.
І гнідий не доскакав теж.
Та й баронет-метальник надовго вгамувався.
Старший синок Борнеуса в цей час рубав сокирою беззахисного Андреа Мускулюса, задіяного малефіціумом для порятунку корони. На щастя, сокира загрузла в дубовій гілці, а баронета оглушили та зв’язали єгері.
– Руді, забирай величність! У табір, усі в табір! – давлячись хрипінням, устиг крикнути Просперо. За мить веселковий міхур станув у повітрі. Видовище, варто зауважити, чарівне, але Мускулюс його не бачив. Знесилений, тимчасово осліплий, чаклун падав з коня.
Дякувати комусь: упіймали.
До столиці поверталися галопом. Цього разу для Мускулюса знайшлося місце в кареті: Його Величність особисто розпорядилися! Інакше залишився б консультант лейб-малефіціуму в Фільчинім Бору на весь випробувальний термін. Екстрим-викид мани не минається марно. А для адепта школи Нихона Сивочола обертається найжорстокішим розслабленням членів на добу й більше, що змінюється періодом занепаду сил. Як після народної реттійської гри «кілля-на-вимолот», де гравці молотять одне одного дрюками, нехтуючи захист: хто, значить, швидше звалиться.
Треба сказати, що Просперо Кольраун був гідною парою учневі, крекчучи та охкаючи.
На зворотньому шляху не обійшлося ще без дрібки капостей. Колесо в карети відвалилося, слуга здуру в багаття «горючих слізок» замість дров підкинув, кухар ошпарився та висловлювався так, що якби мав хоч краплю мани… Однак помалу неприємності зійшли нанівець і вщухли без серйозних наслідків. Немов бридкий оцет, щедро вилитий на короля з почтом, поступово видихався.
Мускулюс дивувався. Він ладен був голову закласти, що ніяким шкідливим волхвуванням у лісі не тхнуло! А тим більше «заточеним» на підривання трону Реттії. Попруга лопнула, рука здригнулася, серп метальний пішов не туди, шкарбун-сікач невлад із кущів виломився… Не чаклунством, виходить, а природністю: не тхне, не пече, а вся гидота ніби сама собою діється. Влаштувати жертві цілий букет капостей – це досвідченому малефікові раз плюнути, два тупнути. Тільки от лихо: колега-чаропліт неодмінно чужу ману зачує! Чи може пес помочитися, щоб інший не нанюхав?!
Отож-бо й воно…
По поверненні в столицю Департамент Монаршої Безпеки без зволікань почав розслідування. Відрядили у Фільчин Бір взвод досвідчених каземат-нишпорок для слідчого експерименту. На жаль, через розлив Ляпуні службовці добулися до місця події лише взимку, коли ріка замерзла. У столицю вони повернулися ближче до весни, і їхній звіт відзначався суперечливістю. Сімейку Борнеусів, котра очікувала повернення слідчих у камерах казенної темниці, допитали – під тортурами з’ясувалися їхні благі наміри. Рятували, мовляв, Його Величність, клали голову на вівтар батьківщини. Пана Кольрауна в кулі ніяк не впізнали, прийняли за злостивого демона з вигляду й за вчинками. Гнідого гнали виключно на підмогу найяснішій особі, бо чаклун урочив. Незабаром слідство було припинено, віце-барона з синами випустили з темниці з почестями, склали публічні вибачення і найвище нагородили Орденом Мимовільної Звитяги, спеціально заснованим для такого випадку.
А чаклунові Андреа Мускулюсу зарахували випробувальний термін.
Із подякою перед усім лейб-малефіціумом.
Мускулюс не знав, що напередодні виправдального вироку до королівській спальні незрозуміло як потрапила депеша від сумно відомої Ради Безкорисливих Змовників. Вибачаючись за невдалий замах, РаБеЗ завіряв, що відтепер Едварда Реттійського занесено до списку недоторканних для замахів осіб. Втім, чаклун не знав про це й зараз, а отже, такі відомості виходять за межі спогадів Андреа Мускулюса.
Це так, до слова.