Kitabı oku: «Машина часу», sayfa 5
XI. ПАЛАЦ ІЗ ЗЕЛЕНОЇ ПОРЦЕЛЯНИ
Опівдні ми підійшли до Палацу з Зеленої Порцеляни. Він був незаселений і лежав у руїнах. У вікнах лише подекуди зосталися шибки, а на землі валялися великі шматки зеленої облямівки, що повипадали з поіржавілих металевих рам. Палац стояв на моріжку, на вершині високого пагорба. Перед тим як увійти до будівлі, я глянув у північно-східному напрямі й дуже здивувався, побачивши щось ніби гирло річки, а може, й затоку там, де, на мою думку, мусили колись бути Вондсворт і Беттерсі. І тоді я подумав, які зміни могли статися за цей час із морськими істотами, але розмірковував про це недовго.
Як виявилося, палац і справді був із порцеляни. На фасаді його виднівся якийсь напис невідомою мовою. Мені спало на думку, – наївний же я був! – що розібрати цей напис могла б допомогти мені Віна, та вона, а це було дуже прикро, не мала ніякого уявлення про письмо. Здається, я вбачав у ній більше людського, ніж вона на те заслуговувала, мабуть, тому, що ставилася вона до мене занадто по-людському.
Величезні половинчасті парадні двері палацу були розламані і стояли отвором, а за ними, замість звичайного вестибюля, ми побачили довгу галерею, освітлювану збоку вікнами. З першого ж погляду це нагадало мені музей. Паркетну підлогу вкривав грубий шар пилюки; під таким же сірим покриттям лежали рядами найрізноманітніші речі. Посеред галереї стовбичила якась дивна висхла фігура – очевидно, нижня половина велетенського кістяка. По його кривих ногах я здогадався, що то була давно вимерла тварина, з роду мегатеріїв. Долі, поряд з нею, в густій пилюці лежали череп і верхня частина скелета. На тому місці, куди з продірявленого даху стікала вода, валялися зовсім зотлілі кістки. Далі ми знайшли велетенський скелет бронтозавра. Це підтверджувало моє припущення, що тут був музей. Під стіною галереї були наче якісь перекошені полиці; обтрусивши з них пил, я впізнав старі знайомі засклені шафи наших часів. Видно, вони були герметично закриті, бо речі тут збереглися добре.
Мені стало ясно, що ми знаходилися серед руїн велетенського музею, схожого на Південно-Кенсінгтонський, але побудованого значно пізніше. Тут, очевидно, був відділ палеонтології, дуже багатий на викопні тварини. На жаль, неминучий процес розкладу, хоч і позбавлений, завдяки знищенню бактерій та грибків, дев’яноста відсотків своєї сили, поволі, але неухильно, нищив ці скарби. Тут і там я бачив сліди перебування в музеї маленьких людей – деякі з експонатів було поламано, а деякі понанизувано на очеретини, вітрини подекуди понищено. То була, як я гадав, робота морлоків. Навкруги стояла тиша. Порох притишував звуки наших кроків. Віна, яка тим часом бавилась, катаючи по нахиленому склу вітрини морського їжака, підійшла до мене, зупинилась поруч і тихенько взяла за руку.
Цей пам’ятник зниклої інтелектуальної доби так вразив мене, що спершу я й не подумав про користь, яку міг би мати з нього. Я навіть на якийсь час забув про свою Машину Часу.
Судячи з розмірів, у Палаці з Зеленої Порцеляни повинна була міститися не тільки палеонтологічна галерея. Може, в ньому був і історичний музей, а може, навіть і бібліотека. Для мене в моєму становищі це було б набагато цікавіше, ніж геологічна виставка часів занепаду. Оглядаючи далі Палац, я натрапив на коротку галерею, що йшла під прямим кутом до першої. Тут, певно, були мінералогічні колекції, і шматок сірки відразу навів мене на думку про порох. Проте я ніде не міг знайти й сліду селітри або яких інших азотнокислих солей. Безсумнівно, вони розпорошилися вже багато віків тому. Але сірка не давала мені спокою й навертала до всіляких міркувань. Решта речей у цій галереї, дарма що в цілому вони збереглися найкраще, не викликала в мене великого інтересу. Я не фахівець-мінералог і тому подався до іншого напівзруйнованого крила будівлі, що йшло рівнобіжно з першим. Воно, очевидно, було призначене для натуральної історії, але всі експонати попсувалися так, що впізнати їх було неможливо. Кілька поморщених і почорнілих залишків того, що колись було опудалами тварин, висохлі мумії в посудинах, колись повних спирту, брунатний пил спорохнілих рослин – оце й усе. Шкода! Бо я хотів би простежити етапи, якими йшло підкорення тваринного світу владі людини. Далі ми вступили до величезної, дуже темної галереї, підлога якої спускалася вниз від того краю, з якого ми ввійшли. Зі стелі звисали білі кулі; деякі з них були розбиті. Я здогадався, що галерея ця колись мала штучне освітлення. Тут я вже був більше у своїй сфері. По обидва боки галереї височіли громаддя якихось машин, покритих іржею і поламаних, але деякі з них були ще в досить пристойному стані. Ви знаєте мій нахил до механіки і не здивуєтеся, коли я скажу, що мені закортіло походити серед цих машин – а надто тому, що більша частина їх вразила мене своєю новизною та незрозумілістю, і я міг лише неясно здогадуватись про їхнє призначення. Мені спало на думку, що, коли б я зміг розібратися в усіх цих механізмах, у мене в руках була б непогана зброя проти морлоків.
Раптом Віна так щільно притислася до мене, що я аж здригнувся. Якби не вона, я й не помітив би, що підлога стає дедалі похилішою. Той кінець галереї, через який ми ввійшли, був ще понад землею й освітлювався кількома вузькими вікнами. В міру нашого просування земля ніби підіймалася та затуляла вікна, і нарешті позалишалися тільки невеликі щілини, як у Лондоні перед півпідвалом, крізь які ледь-ледь пробивалося світло. Захопившися огляданням машин, я й не помітив, що світла ставало все менше, і тільки дотик Віни повернув мене до дійсності. Тоді я спинився й побачив, що далі галерея тоне в глибокому мороці. Пилу на підлозі вже поменшало, і лежав він не таким рівним шаром. В напрямі до темного кінця галереї на ньому вирізнялися сліди маленьких вузьких ступень. У мене знову з’явилося відчуття безпосередньої близькості морлоків. Я зрозумів, що, вивчаючи машини, тільки гаю час. Було вже далеко по полудню, а я не мав ще ні зброї, ні притулку, ні засобу забезпечити себе вогнем. І знову з темної далечини галереї до мене долинув той самий дивний стугін і шум, який я вчора чув у колодязі.
Я взяв Віну за руку. Але тут у голові в мене майнула нова думка, я облишив Віну й повернувся до одної з машин. На ній стирчав важіль, подібний до тих, що бувають на залізничних стрілках. Ступивши на підніжок, я обіруч ухопився за цей важіль і щосили натиснув на нього. Віна, залишившись сама, почала гірко плакати. Розрахував я досить правильно, бо за хвилину важіль таки зламався, і я вернувся до Віни, маючи в руках палицю, придатну, щоб розтрощити черепа першому-ліпшому морлокові. А мені страшенно хотілося знищити хоча б одного з них. Ви, може, вважаєте, що то нелюдський вчинок – убивати своїх нащадків? Але людські почуття щодо цих створінь були ні до чого. Тільки небажання кидати Віну та страх, чи не потерпить від цього моя Машина, якщо я розпочну війну проти морлоків, – стримали мене, і я не подався зараз же до темного кінця галереї нищити отих тварюк.
Отже, тримаючи уламок в одній руці, а другою обійнявши Віну, перейшов я з цієї галереї до другої – ще більшої, яка спершу здалася мені військовою каплицею, позавішуваною подертими прапорами. Придивившись уважніше, я впізнав у цих полинялих і почорнілих лахміттях напівзотлілі рештки книг. Вони давним-давно розпалися на шмаття, і на них не залишилося й слідів друку. Тільки де-не-де збереглися поморщені корінці та погнуті металеві застібки. Яке промовисте видовище: якби я був письменником, я міг би написати цілий трактат про марність честолюбства. Але в ту мить мене найбільше вразила думка про величезну і безплідну витрату праці, похмурим свідченням чого були всі ці зотлілі фоліанти. Мушу зізнатись, що згадав я тоді і праці філософського товариства, де було вміщено мої сімнадцять статей з фізичної оптики.
Піднявшись широкими сходами, опинилися ми в залі, де колись, певно, був відділ практичної хімії. Тут я сподівався знайти що-небудь корисне для себе. За винятком одного місця під обваленим дахом, решта помешкання збереглася дуже добре. Я пильно обдивлявся кожен непошкоджений ящик і врешті-решт в одному з них – герметично закритому – знайшов коробку сірників. Горіли вони чудово, і навіть волога не пошкодила їх.
– Танцюй! – гукнув я до Віни її рідною мовою.
Тепер у мене була зброя проти огидних створінь, яких ми так боялись. І в цьому занедбаному музеї, на грубому, м’якому килимі пилюки, я – на превелике захоплення Віни – врочисто виконав якийсь складний танець, висвистуючи веселу пісеньку. Почасти то був скромний канкан, почасти – полонез, почасти – вальс (так що аж поли моєї куртки маяли по вітру), а почасти – щось зовсім оригінальне. Ви ж знаєте, що я від природи людина вигадлива.
Я й досі думаю, що ця коробочка сірників, яка уникнула згубного впливу незліченних років, була найдивніша та найкорисніша для мене знахідка. Ще несподіванішим сюрпризом виявилася камфора. Знайшов я її в банці, що, на щастя, теж була герметично закрита. Спершу я подумав, що то парафін і розбив банку. Та запах камфори – занадто характерний. Серед загального руйнування ця летюча речовина пережила, мабуть, багато тисяч століть. Мені спав на думку один малюнок сепією, яку було виготовлено з викопного белемніта, що загинув і скам’янів десь мільйони років тому. Спочатку я хотів був викинути камфору, та згадав, що вона легко запалюється й горить яскравим полум’ям. З неї вийшла б добра свічка, – отож я сунув камфору в кишеню. На жаль, в галереї не знайшлося ні вибухових речовин, ні якогось знаряддя, щоб ним можна було б розбити бронзові двері. Найкращою зброєю залишився той-таки залізний важіль. І хоч потрібних мені речей я знайшов небагато, а проте вийшов з галереї з почуттям значної полегкості.
Я не можу докладно розповісти вам усю історію цього довгого дня. Для того щоб одну за одною переказати всі мої пригоди, мені довелося б добряче напружити втомлену пам’ять. Пригадую довгу галерею, повну заіржавленої зброї, і як я вагався між своїм важелем і мечем або сокирою. Взяти з собою те й друге не міг, а виважити бронзові двері палицею було б зручніш. У галереї тій було багато рушниць, пістолетів та гвинтівок. Більшість із них перетворилася на купу іржі, але деякі, зроблені з якогось невідомого металу, збереглися добре. Патрони й порох, звичайно, давно вже попсувалися. Один куток галереї обгорів і був зруйнований. Може, саме тут вибухнули набої. В іншому місці ми бачили велику колекцію ідолів – полінезійських, мексіканських, грецьких, фінікійських… думаю, з усіх країн світу. І тут, поступаючись непоборному бажанню, я накреслив своє ім’я на носі якогось південно-американського чудовиська.
З наближенням вечора цікавість моя почала зменшуватись. Я проходив багатьма запорошеними, мовчазними, почасти зруйнованими галереями, експонати яких поперетворювалися на купи іржі та обвуглених уламків. В одному місці я несподівано натрапив на модель копальні, а тоді ще, зовсім випадково, в одній герметично закритій вітрині знайшов два динамітні патрони.
«Еврика»! – вигукнув я й радісно розбив вітрину. Але потім засумнівався, узяв один із патронів і пішов до невеличкої бічної галереї, щоб там випробувати свою знахідку. Ніколи не зазнавав я такого розчарування, як у ті п’ять-десять хвилин, чекаючи вибуху, що так і не стався. Безсумнівно, патрони також були несправжні, і я мусив би про це здогадатися. Думаю, що якби ними можна було скористатись, я зараз же кинувся б до Сфінкса й висадив у повітря бронзові двері, а це – як підтвердили дальші події – остаточно позбавило б мене шансів розшукати Машину Часу.
Наскільки пригадую, після того ми вийшли на невеличкий дворик між крилами палацу. Він був укритий травою, на ньому росло троє фруктових дерев. Ми спочили й трохи підживилися. Надвечір я почав обмірковувати наше становище. Насувалася ніч, а надійної схованки в нас ще не було. Але тепер це питання мало непокоїло мене. Я мав зброю, що якнайкраще могла захистити нас од морлоків, – сірники. А на той випадок, якби виникла потреба в яскравішому освітленні – у мене в кишені була камфора. Найрозважли-віше, здавалося мені, – перебути ніч на вільному повітрі під захистом вогню, а ранком – податися шукати Машину. Єдиною моєю зброєю в цих пошуках був залізний важіль. Та, познайомившись ближче з навколишнім світом, я почав ставитися до бронзових дверей по-іншому. До цього часу я не наважувався ламати їх, боячись таємниці, що ховалася за ними. Ніколи не здавались вони мені дуже міцними, і я думав, що зможу легко виламати їх своїм важелем.
XII. У ТЕМРЯВІ
Ми вийшли з Палацу, коли сонце вже сховалося за обрієм. Я вирішив завтра вранці повернутися до Білого Сфінкса, а тим часом хотів, поки ще не зовсім споночіло, вибратись із лісу, який затримав мене вчора. Я мав на думці відійти якомога далі, а тоді, розклавши багаття, переночувати під захистом вогню. Отож дорогою я збирав хмиз та суху траву і набрав цілий оберемок. Посуватися вперед з таким вантажем ми могли тільки дуже повільно, і до того ж Віна страшенно втомилася. Хотілося спати й мені. Коли ми наблизилися до лісу, була вже ніч. На узліссі, налякана темрявою, Віна спинилася, а мене дивне передчуття якогось неминучого лиха, навпаки, штовхало вперед. Я не спав ніч і два дні трусився, як у пропасниці, був роздратований і відчував, що до мене підкрадається сон, а разом із ним і морлоки.
Поки ми вагалися, в чорних кущах позаду я побачив три принишклі постаті. Навколо були хащі й висока трава, і вони могли непомітно наблизитися до нас. Ліс, здавалося, був не менше як милю завширшки. Якби нам пощастило дістатися до відкритої галявини на схилі, ми могли б уважати себе в безпеці. Я гадав, що освітлюючи собі шлях сірниками та камфорою, можна ризикнути. Але, щоб запалювати сірники, треба мати вільні руки, отже, довелося б кинути хмиз. Я неохоче поклав його на землю. І тут мені заманулося побавити наших приятелів, підпаливши це сухе гілля. Згодом я побачив усю божевільну нерозважливість цього вчинку, але тоді він видався мені чудовим способом прикрити наш відступ.
Не знаю, чи думали ви коли-небудь, яким незвичайним явищем повинен здаватися вогонь у помірному кліматі, де немає людини. Сонячні промені лише зрідка бувають настільки сильні, щоб запалити яку-небудь деревину, навіть коли їх збирають в один фокус краплі роси, як це трапляється в тропічних країнах. Блискавка вдаряє, обвуглює, але рідко призводить до спустошливої пожежі. Гниючі рослини можуть іноді тліти під впливом внутрішньої хімічної реакції, але при цьому майже ніколи не спалахує полум’я.
За цієї доби занепаду цивілізації на землі забули навіть, як здобувати вогонь. Червоні язики, що лизнули мій хмиз, були для Віни видовищем новим і дивовижним.
Вона хотіла підбігти до багаття й погратися з ним. Вона б навіть і в вогонь кинулась, якби я не затримав її. Та я вчасно, незважаючи на опір, вхопив свою супутницю на руки і сміливо заглибився в ліс. Деякий час дорогу мені освітлювало багаття. Озирнувшись назад, я між стовбурів дерев побачив, як полум’я перехопилося на найближчі кущі, і вогонь покрученою смугою поплазував по траві пагорба. Я засміявся й знову повернув до чорних дерев переді мною. Було зовсім темно. Віна конвульсійно чіплялась за мене. Мої очі так призвичаїлись до темряви, що я бачив і оминав коріння, яке виступало з землі. Над нами висів чорний морок, і лише де-не-де виблискували клапті синього неба. Я не запалив жодного сірника, бо руки мої були зайняті – на лівій я ніс Віну, а в правій тримав залізний важіль.
Спершу я чув тільки хрускіт гілок під ногами, легкий шелест вітру над головою, власне дихання та стукіт серця. Потім почувся якийсь дивний шерех, але я вперто просувався вперед. Шерех ставав усе виразніший, далі я почав розпізнавати звуки й голоси, що з ними познайомився в Підземному Світі. Очевидно, то були морлоки, які цілою зграєю гналися за нами. І справді, за хвилину я відчув, як мене вхопили за куртку, а згодом – за руку. Віна затрусилася всім тілом і принишкла.
Саме був час запалити сірник. Але щоб дістати його, я мусив поставити Віну на землю. Поки я шукав у кишені коробку з сірниками, в темряві біля моїх ніг зчинилася метушня. Віна мовчала, а морлоки щось бурмотіли, їхні м’які маленькі руки ковзали по моєму вбранні, по спині, торкалися навіть шиї. Нарешті сірник зашипів і загорівся. При світлі його я побачив білі спини морлоків, що тікали під захист дерев. Квапливо витягти з кишені шматок камфори, щоб запалити його, коли сірник почне гаснути, я подивився на Віну. Вона нерухомо лежала долі, пригорнувшись до моїх ніг. Охоплений жахом, я нахилився до неї. Вона, здавалося, ледве дихала. Я запалив шматок камфори й кинув його на землю. Коли він, спалахнувши, відігнав морлоків і розвіяв темряву, я став навколішки й підняв Віну. Ліс позад нас гудів гомоном і бурмотінням величезного натовпу.
Віна, очевидно, знепритомніла. Я обережно поклав її на плече і, підвівшись, зібрався йти далі, але мене приголомшила жахлива думка: пораючись із сірниками та з Віною, я повертався на всі боки і тепер не мав ніякого уявлення, в якому напрямі йти далі. Може, я йду до Палацу з Зеленої Порцеляни? Мене пройняв холодний піт. Треба було зараз же на щось зважуватись. Я вирішив розвести вогонь і отаборитися тут, де ми стояли. Отже, опустивши все ще нерухому Віну на оброслий мохом пень, я, поки не погасла камфора, кинувся збирати сухі гілки та листя. Тут і там з темряви дивилися на мене блискучі, як карбункули, очі морлоків.
Камфора востаннє спалахнула й погасла. Я запалив сірник. Два білі створіння, що підкрадалися до Віни, метнулися вбік. Одне з них засліпив огонь, і воно наштовхнулося просто на мене. Я не розгубився і щосили вдарив його кулаком. Почувся хряскіт кісток. Потвора зойкнула з болю, заточилася й упала. Я запалив другий шматок камфори й знову став збирати хмиз. Тут виявилось, що листя на деревах було зовсім сухе, бо майже цілий тиждень, від часу мого прибуття, не впало й краплі дощу. Тоді, замість того щоб нахилятись і шукати паливо на землі, я почав підстрибувати й обламувати нижні віти дерев. Незабаром моє багаття з зелених і сухих гілок задушливо зачадило, і я міг заощаджувати камфору. Я обернувся до Віни, що лежала біля моєї залізної палиці, і намагався привести її до тями, та вона була наче мертва. Я не міг навіть розібрати, чи дихає вона.
Дим од багаття йшов просто мені в обличчя, і голова моя раптом обважніла. Та ще й повітря було просякнуте запахом камфори. Багаття цього мало вистачити на якусь годину. Відчувши себе виснаженим після важкого дня, я сів на землю. Ліс шумів якимсь незрозумілим сонливим шепотом. Я задрімав нібито на хвилину й зараз же розплющив очі. Довкола було темно, і я відчував дотик морлоків. Визволившись з їхніх чіпких пальців, я сунув руку в кишеню, але сірників там уже не було. Тим часом морлоки знову наблизились і схопили мене. Я миттю збагнув, що трапилося: я заснув, і багаття погасло. Мене охопив смертельний жах. З лісу віяло запахом горілого дерева. Мене вхопили за шию, за волосся, за руки і силкувалися збити з ніг. Неможливо описати, який то був жах, коли в темряві мене оповили руки цих м’якотілих створінь. Здавалося, наче я борсаюсь у якомусь страхітливому павутинні. Нарешті вони подолали мене і я упав. Чиїсь маленькі зуби вп’ялися мені в шию, я перевернувся і намацав у цю мить рукою свій залізний важіль. Це надало мені сили. Я звівся на ноги, струснув з себе купу цих людей-пацюків і, вимахуючи палицею, почав гатити морлоків по обличчях. Чути було, як важіль ляскав по м’яких тілах і трощив кістки. За хвилину я був вільний.
Мене опанувало якесь дивне збудження, – таке буває, кажуть, під час бою. Я знав, що ми з Віною приречені, але мені хотілося, щоб морлоки заплатили за наше м’ясо якнайдорожче. Я притулився спиною до дерева й несамовито вимахував важелем. Ліс був повен крику морлоків. Минула хвилина. Голоси їхні стали пронизливіші, збудження їхнє зростало. Але ніхто не підходив близько до мене. Я пильно вдивлявся в темряву, і зненацька в душі моїй прокинулась надія. А може, морлоки перелякалися? І тут я помітив дивну річ. Темрява, здавалося, світлішала. Я починав невиразно бачити постаті морлоків: троє лежали круг мене, а решта, на диво мені, чомусь безперервним потоком мчала в глибину лісу. І спини їхні тепер були не білі, а червонуваті. Я закам’янів з подиву. Раптом між деревами блимнула й зараз же зникла червона іскорка. Тепер мені стали зрозумілі й запах гару, і той шерех, що переходив уже в гуготіння, і червоні відблиски, і втеча морлоків.
Відійшовши від дерева й оглянувшись назад, я між чорних стовбурів побачив полум’я лісової пожежі. За мною гналося моє перше багаття. Озирнувшись навкруги, я ніде не знайшов Віни. Ззаду мене шипіло й тріщало. Кожен раз, як займалося нове дерево, наче розлягався вибух. Розмірковувати не було часу. З палицею в руках я дременув слідом за морлоками. Шалена то була втеча. Один раз полум’я так швидко обійшло мене з правого боку, що я мусив був зараз же повернути ліворуч. Коли я вибіг нарешті на невеличку галявину, якийсь засліплений пожежею морлок уткнувся мені в ноги, проскочив мимо й кинувся просто в огонь.
Тут мені довелося бути свідком найогиднішого видовища з усіх, які бачив я в тому майбутньому світі. Навкруги було світло, як удень. Посеред галявини був горбок, а на ньому ріс спалений сонцем кущ колючого глоду. За горбком знову розстилався ліс. Жовті язики полум’я вихоплювалися вже й звідти, оточуючи всю галявину вогненною стіною. На горбку збилися в купу тридцять-сорок морлоків. Знеможені спекою, засліплені полум’ям, вони очманіло металися, натикаючись один на одного. Спершу я забув, що вони нічого не бачать, і в нападі страху трощив їх своєю палицею, як тільки котрий наближався до мене, – одного я вбив, кількох покалічив. Та побачивши, як один із них навпомацки дерся крізь кущі, і почувши їхні жалібні стогони, я зрозумів, що вони зовсім безпорадні перед вогнем, і більше вже не бив їх.
Час від часу який-небудь морлок натикався на мене, і тоді вся постать його виявляла такий невимовний жах, що я перший уступав дорогу. Якусь мить полум’я нібито почало згасати. Ще трохи – і вони знову побачать мене! З переляку я хотів уже був поновити наступ й убити кількох із них, але вогонь спалахнув з новою силою, і я стримався. Уникаючи зустрічі з морлоками, я вештався по горбку і шукав хоч які-небудь сліди Віни. Але вона зникла.
Нарешті я сів на вершині горбка й став дивитися на це дивне, неймовірне збіговисько засліплених істот, що никали довкруж мене й перегукувались якимись чудними звуками, коли на них падало світло пожежі. По небу вилися пасма диму, і де-не-де крізь отвори в цій далекій – немов з іншого світу – червонуватій завісі поблискували маленькі зорі. Двоє чи троє морлоків зосліпу наштовхнулися на мене, і я, здригаючись від огиди, кулаками прогнав їх геть.
Більша частина цієї ночі здавалася мені кошмаром. Я кусав собі руки й кричав, жагуче бажаючи прокинутись. Я бив кулаками об землю, схоплювався, сідав, блукав по горбку і знову сідав. Тоді тер собі очі й благав Бога допомогти мені прокинутись. Кілька разів бачив я, як морлоки, нахиливши голову, в розпачі кидалися в огонь. Врешті-решт над поблідлим уже полум’ям пожежі, над важкими клубами чорного диму, над пеньками погорілих дерев і над залишками цих бридких створінь заяснів світанок.
Я знову почав шукати сліди Віни, але даремно. Очевидно, її бідне маленьке тільце залишилось десь у лісі. Все ж таки я відчув якусь полегкість від думки, що, може, Віна уникла жахливої долі. Згадавши про неї, я насилу стримався, щоб не вхопити палицю та не кинутись на цих огидних, безпорадних створінь.
Горбок, як я казав, був наче острівець у лісі. З його вершини крізь хмари диму виднів Палац із Зеленої Порцеляни, звідки я без труднощів знайшов би дорогу до Білого Сфінкса. Залишивши морлоків, які все ще метушилися й стогнали на горбку, я обмотав ноги травою і по димучому попелу, під яким жевріли іскри, попрямував туди, де була захована моя Машина. Я ледве тягнув ноги, бо був дуже стомлений та ще й шкутильгав. Думка про смерть маленької Віни краяла мені серце. Від усього того можна було впасти в розпуку… Тепер, у цій затишній кімнаті, загибель Віни здається мені лише важким сном, але тоді я сприймав це, як непоправну втра-
ту. Того ранку я знову був жахливо самотній. Я почав згадувати про свій будинок, про цей камін, про декого з вас, і мене охопила болісна туга.
Ступаючи по димучому попелу, я зробив одне приємне відкриття – в кишені моїх штанів лежало кілька сірників. Певно, вони випали з коробки перед тим, як її у мене вкрали.
