Kitabı oku: «Плисти проти течії», sayfa 2
Філософія, мистецтво та наука від Нового Акрополя
Сьогодні наша мова про філософію, науку та мистецтво з погляду Акрополя – некомерційної інституції. Акрополь – це не просто зібрання друзів, а дещо більше. Акрополь, що існує в чотирнадцятьох країнах світу як ідеологічний рух, прагне відродити в кожному з нас трансцендентальні, одвічні вартості.
Поза всяким сумнівом, сучасний світ відстає, мов той старенький заржавілий годинник, і помалу-малу ми постерігаємо певну спаралізованість, особливо стосовно загальнолюдських вартостей. Людина виказує щораз більшу агресивність, більшу напруженість, більше суперечностей. Цю кризу доконче треба подолати тією самою силою, якою було подолано всі історичні кризи, – силою душі, силою духа, силою розсуду, силою волі, силою любові.
Різні царини діяльності людини мають бути поєднані неперервністю та доконечністю. Вам відомо, що від часів філософа Декарта і донині релігія, наука, мистецтво і політика роз'єднані, роздрібнені, розокремлені; іншими словами, відбулася певна спеціалізація діяльності людини. Корисність такої спеціалізації полягає в поглибленні кожного з цих русел, але вони настільки зглибилися, що перетворилися, радше, на нездоланні прірви, тож ми несамохіть повернулися на доісторичний етап розвитку, де існують табу, де існують тотеми, де існують клани. Власне кажучи, у нас утворилися клани музик, клани літераторів, клани філософів… Новий Акрополь прагне подолати цей етап і досягнути єдності понад усі відмінності.
Хіба наука – це не певні знання та методологія, що дозволяє нам виснувати загальні закони природи? Втім, якщо наука скерована винятково на ірраціональну експлуатацію природи, то тим самим вона породжує ірраціональну експлуатацію людей, природа має бути для науки не тільки об'єктом пізнання її загальних законів, природу треба інтерпретувати, адже це не просто якась символічна сутність «чогось» поза нашим сприйняттям. Скажімо, дерева, що ростуть довкола нас, ботанік може вивчати, класифікувати, може давати їм назви латиною, англійською, іспанською чи німецькою мовами, але головне – навчитися мудрості дерев, позаяк ці непорушні, живі й зелені істоти являють нам мудрість Бога та гармонію Космосу. Завважте, що листя дерев росте так, щоб уможливити йому дихання: зверху – захисний покрив, а знизу – своєрідні легені. Це ознака розуму. Розум є і в корінні, що сягає углиб землі, підтримуючи стовбур та крону. Ми повинні опанувати нову науку, здатну не тільки класифікувати речі, давати назви й матеріальні описи речей, а й передавати їхнє значення та зміст. Чого ми можемо навчитись у дерева? Ми повинні не тільки користати з його плодів, а й повчитися у наших непорушних і спокійних друзів, які вміють укорінюватися в землю, щоб вистояти під час буревіїв, а тінь дають радше для інших, ніж для себе.
Ціла природа – це гімн доброті і щедрості, розуму і волі до перетривання. Багатьом з нас не завадило б повчитись у дерев; повчитись уміння сягати корінням в себе самого, уміння сягати корінням углиб історії, власного народу, аби нас не гнули додолу буревії, що здіймаються в світі; багатьом з нас слід повчитися давати тінь і прихисток будь-кому і будь-коли; багатьом з нас слід повчитися також цієї вертикальної скерованості стовбура дерева. Ще з пуп'янка, тільки наливаючись соками, дерева знають, де знаходиться Небо, а де – Земля, тим часом людям з усім нашим високим інтелектом, з нашими університетами і нашими здобутками іноді бракує цього первісного знання, де знаходиться небо, де земля, де добро, де зло, де життя, де смерть.
Відтак, Акрополь пропонує науку, яка не тільки вивчає, не тільки анатомує, робить розтин природи, а й здатна інтерпретувати природу і допомагати нам самим у природний спосіб прилучитися до неї. На Сході кажуть, що розшматованого кота годі скласти докупи, бо він мертвий. Піддавши довколишню природу холодному і формальному аналізу, дуже складно зробити потім якийсь синтез. Формальний синтез зробити можна, але до життя ми її не повернемо. Поділивши знання на різні складники, переділки та монополії, неможливо буде, попри всі наші намагання, відновити це знання. Ми живемо у перелатаному світі, у світі позицій, у світі домовленостей. Натомість ми пропонуємо концептуалізацію науки, щоб вона була не звичайним нагромадженням різних фактів, а новою наукою для нової людини, новою інтерпретацією природи.
Мистецтво є прадавнім виявом духа. Перша людина була митцем; перша людина залишила своє послання, свій знак, карбовання, мальовання, скульптури, що засвідчило її чутливість до краси та гармонії. Мистецтво, яке не відпо відає канонам краси та гармонії, мистецтво, яке не є до певної міри метаісторичним, мистецтво, яке не зможуть зрозуміти прийдешні генерації, – не мистецтво, а хіба що вправне ремесло. Мистецтво – це Парфенон, що не потребує інтерпретації. Якби ми й не розумілися на античному мистецтві і не вивчали давньогрецьку архітектуру, не знали назв ордерів і фронтонів, все одно ми здатні зачаровуватися красою та гармонією і розуміти зміст цього кам'яного лісу. Завдання мистецтва не тільки являти наше буденне життя, завдання мистецтва – відображати безперервність нашого життя. До нас були люди, і після нас будуть люди. Мистецтво має бути золотим ланцюгом, який єднає минуле з майбутнім і розкриває те найкраще, що ми маємо.
Безперечно, ми маємо свої тривоги, безперечно, ми живемо у конфліктному світі, безперечно, довкола нас багато несправедливості, але безперечно й те, що для того, щоб загасити вогонь, потрібна вода, а щоб висушити воду, потрібен вогонь. Ми не позбудемося тривог іншими тривогами, ми не позбудемося потворності іншою потворністю, це можна зробити тільки протилежністю, яка переважить.
Мистецтво повинне мати метаісторичний зміст краси. Мистецтво, яке потребує інтерпретації, – це інтелектуальне мистецтво, призначене винятково для естетів. Це не мистецтво у власному розумінні слова, хай його творці і мають себе за митців. З акрополітянського погляду, мистецтво є виявом універсальної душі людини, а митець – таким собі посередником між універсальною гармонією та довколишнім світом. Митець – це автор великих творінь, що прагне втілити ці творіння в тривких елементах. Адже ще одна проблема сучасного мистецтва в тому, що воно зазвичай використовує недовговічні елементи, і ми не можемо передати його прийдешнім поколінням. Ще зі шкільної лави молодь має ставитись до ммистецтва як до духового засобу спілкування і вивищення над світом матерії, а не розокремлення та протиборства.
Ми вважаємо форму матеріальною, але насправді це не так; форма невидима, і стає видимою лише за умови втілення в матеріальному. Згадаймо гру нашого дитинства. Ми підкладали під аркуш паперу магніт, а потім висипали на нього залізні ошурки, які повторювали форму магнітної осі, що її утворює магніт. Якщо ошурки струсити, вісь залишиться, насипати ще ошурок, і вона з'явиться знову. Цим я хочу сказати, що форма існує поза матеріальним її відображенням. Тим-то справжній митець у своїй внутрішній творчості чує, слухає, відчуває, усвідомлює цю гармонію Природи, а відтак втілює її у видимий спосіб.
Леонардо да Вінчі «Мадонна з дитиною Христом та Святою Анною» Лувр, Париж
Колись я віршував, можливо, як і багато з присутніх у цій залі. Власне, поет не вимислює свої вірші; поет, якого навідує натхнення серед прегарних троянд у саду, під деревом чи в мерехтливому сяйві місяця, – постать досить романтична, але сумнівна. Поети це знають. Можна оточити себе всіма вищезгаданими атрибутами, але нічого не буде, у голові снуватимуться банальні рими. Натомість, смакуючи сандвіч або беручи ванну, на думку несподівано приходить прегарний вірш, який треба негайно покласти на папір, інакше він звіється з пам'яті. В якому потайнику природи, Бога чи нашої підсвідомості зароджуються і спадають нам на думку ці гармонійні форми у довершеному вигляді? З чого виникають книжки? З чого виникають картини? З чого виникають скульптури? Насправді ми лише виповнюємо їх матерією. Вони приходять звідтам, приходять з якогось світу, де більше гармонії, де більше істини, де більше краси. Саме таке мистецтво нам потрібне, саме такому мистецтву ми маємо сприяти, саме такого мистецтва ми, акрополітяни, прагнемо.
Що ж до філософії, то саме це слово означає «любов до мудрості», філософ – не той, хто вживає химерних слів і незрозуміло висловлюється, сипле цитатами й орієнтується в нових напрямах; філософ – той, хто любить знання. Стати філософом не допоможе нам жоден факультет, жоден університет, жодна школа; бути філософом – природна річ для людини, як ми і зазначаємо в коротенькому додатку до моєї лекції. Якби ми тримали в клітці орла, а потім випустили його на волю, то чи могли б ми твердити, що то ми навчили його літати? В жодному разі! Орел літати вміє, а не міг цього робити, бо сидів у клітці. Усі ми в певному розумінні маємо внутрішнього орла, усі ми в певному розумінні маємо в собі крилату істоту, і ця крилата істота – філософ. Філософ – це людина, яка шукає причину – «чому» і «навіщо» всіх речей, і такий філософ має явити себе в кожному з нас. То який механізм сходження до філософії, як стати справжнім філософом? Власне, це спосіб звільнення, що дозволяє нам відімкнути свою клітку – клітку особистості, розправити крила, а відтак, злетіти в довколишній світ.
Філософ повинен шукати причини речей; філософ повинен обстоювати моральні засади, згідно з якими розвиваються народи. Бути філософом – це як бути священиком, і це природно; але священиком не в сучасному, а в первісному розумінні цього слова. Усі ми – знаємо те чи ні – є філософами. Чи багато з нас замислюється над головними реаліями життя? Що таке смерть, що таке любов, чому над нами обертаються зорі, звідки ми прийшли, куди прямуємо, чи остаточно ми зникаємо зі смертю? Чи багато з нас ставить ці питання, коли ми бачимо в чиїхось очах приязнь і любов, а ця людина, яку ми бачимо вперше, видається нам давнім знайомим? Коли ми ставимо ці питання, то одержуємо відповіді, відповіді приходять з глибин душі. Ми не повинні борсатися в запитаннях; ми повинні читати безконечні відповіді в природі довкола нас.
Відтак, філософія Нового Акрополя – це пошук Глибинної мудрості, і тому ми звертаємося до трактатів східної і західної філософії. Ми вважаємо, що Схід і Захід можуть гармонійно поєднатись у спільному знанні, бо філософи віддавна були і на Сході, і на Заході. Тим часом у школах вчать, що філософія зародилася в Стародавній Греції. Так само можна сказати, що троянди з'явились у Франції. Насправді філософія виникла разом з першою людиною, яка спиталася: хто я? що я? У Греції виник лише один з багатьох діалектичних методів, що дозволив філософії набути певної форми; але філософію творили всі народи всіх часів, усіх континентів, в кожен історичний момент, і нині, наприкінці XX сторіччя, наші народи більш ніж будь-коли потребують глибинної, непідвладної часові філософії.
Маймо простішу мудрість, маймо мудрість. Скажімо, того ремісника, що виготовив цей мікрофон. Вправний ремісник прагне, щоб його виріб слугував людям якомога довше; вмілий садівник дбає про те, щоб його троянди не засихали за півроку, а буяли роками; люблячі батьки піклуються про те, щоб їхні діти не помирали в річному чи дворічному віці, а були здоровими й дієздатними і дожили до старості. Достоту так мусимо чинити і з нашою філософією. Проблема в тому, що іноді ми більше дбаємо про дрібне, ніж про велике. Отож, кожнісінький з нас не забуває про щоденну гігієну, вмивається, чистить зуби, щось там їсть; а втім, чи багато хто дбає про психологічну гігієну? Чи всяк з нас обполіскує свій розум і свою душу? Чи всяк дає щоденну поживу своїй душі? Ми переймаємося дрібним, але можемо подбати і про велике та трансцендентальне.
Тож для того, щоб бути філософом, не доконче зрікатися цього світу; щоб бути філософом, треба жити в цьому світі, цим світом і для цього світу. Істинна філософія – це не якесь звільнення від світу у загальноприйнятому розумінні слова, а звільнення від наших власних обмежень, наших власних душевних ран. Істинна філософія – це золотий ключ до дверцят цієї клітки, щоб літати і ширяти у високості, як той птах. Щоб літати, птах змахує крилами, спираючись на повітряні потоки; так само і ми повинні спиратися на довколишній світ ідей, щоб злетіти. Бути філософом не означає бути модним. Звісно, можна додержуватися моди на вбрання, краватки, взуття, але забудьте про моду в питаннях важливих, в питаннях, що стосуються духа, в розмовах з нашими дітьми чи учнями, бо вони мають взоруватися на людей завтрашнього.
Ми не можемо перетворити історію на тісну ущелину; ми повинні так розгорнути історію, щоб у ній було місце для всіх прийдешніх людей. Тим-то Акрополітянський Ідеал – це не тільки спосіб життя, не тільки спосіб чогось доконати; це своєрідна постава, що дає змогу кожному, незалежно від способу життя, релігії, вірувань, своєї особистості, бути кращим, бути вищим. Ми не якась там нова секта, не якийсь новий футляр, щоб запроторити до нього людину, ми не якась нова в'язниця, ми не якась нова форма відчуження. Ми щось подібне до сили природи. Наша мета не в тому, щоб утворити ще одну секту, ще один поділ, а в тому, щоб подати різні точки зору, щоб усім було вільно й просторо, щоб жили ми в мирі та злагоді.
Усі ми добрі серцем, а втім, у гурті ми іноді стаємо недобрими або егоїстичними, бо не вміємо єднатися, бо збираємося разом переважно на якомусь спортивному видовищі, для чогось суто фізичного, а не високодухового. Маємо навчитися єднатись у духовому, подібно до того, як ми збираємося за своїми уподобаннями. Ми єднаємось у фундації чи профспілки; так само ми повинні навчитися єднатись у філософському, трансцендентальному розумінні.
Нам потрібна нова поезія, нова музика, нова література, нова наука, нова філософія. Але для нової філософії, нової науки, нової літератури, нової музики, нового малярства потрібна нова людина. Ми не можемо латати і переліплювати ту саму старосвітську людину, ми не можемо створити нові генерації, повсякчас пережовуючи і ремиґаючи, як та худоба, одну й ту саму їжу минулих сторіч. Ми повинні тягтися вгору, як дерево, що вкорінюється в землю, щоб сягнути неба; але в жодному разі ми не повинні знову опинитися в повторюваному циклі, ми повинні прагнути нового і кращого світу. Для цього нового і кращого світу потрібна нова і краща людина. Цій людині потрібна нова пожива, потрібні нові форми, потрібні нові спонуки.
Акрополь очікує на цю нову і кращу людину. Акрополь означає «Вишнє Місто» – вишнє місто в царині ідей, а не в фізичному розумінні. Ми повинні звільнитися від будь-якого забруднення, не тільки фізичного, а й духового. Щоб піднестися над цими міазмами, щоб піднестися над цими пасовиськами сучасного матеріалізму, ми повинні насипати чарівну гору і побудувати на її верховині новий храм, присвячений злагоді, любові, миру, праці. Треба відбудувати Акрополь, звести новий Парфенон, не у фізичному, а в духовому сенсі. Кожен з нас повинен стати стрункою колоною, що підтримує стелю цього храму; кожен з нас повинен зберігати свою сильну і випростану індивідуальність, але у згоді та гармонії з індивідуальностями інших; нам треба взятися за руки, щоб дати прихисток для найслабших, для дітей, для прийдешніх людей.
Наука, мистецтво і філософія, що не мають цього гуманістичного та історичного змісту, не грунтуються на любові до людства, на глибинному пошукові людських вартостей, не є наукою, філософією і мистецтвом. Істинна філософія, наука і мистецтво повинні бути трансцендентними і змістовними. Ми повинні вчитись у природи, друзі мої; треба вчитись у самої природи.
Я не пропоную вам цього таки вечора сісти за книжки, я не загадую вам читати Сенеку Платона чи притчі Будди; краще запаліть сірника і придивіться, куди тягнеться вогонь; потім загасіть його і перейдіть деінде, запаліть ще одного сірника і придивіться, куди тягнеться вогонь, і поверніться назад… Вогонь завжди знає, де гора, а де низ; вогонь завжди вертикальний, завжди яскравий. Ми повинні вчитись у вогню, а не інтелектуалізувати себе, нам треба стати кращими, полум'яними, яскравими людьми, які знають, де Небо, де Земля.
Послання Акрополя напрочуд просте. З нашого курсу лекцій ви можете детальніше дізнатися про філософію, науку та мистецтво; але цього вечора я не хочу говорити про деталі, цього вечора я хочу говорити щиро і відверто.
Якщо в аудиторії є люди, що прочитали багато книжок, вони погодяться зі мною, бо просте є найкращим, а якщо хтось серед нас, бувши неписьменним, не прочитав жодної книжки, він теж зрозуміє притчу про вогонь.
Таким чином, Акрополь научає того, що може стати в пригоді кожному і в кожен момент життя. Не годиться дрібнити життя, дрібнити волю, дрібнити любов; інакше, замість життя, волі та любові ми одержимо живий труп. Ми прагнемо цілісного, життєдайного і прекрасного, як квітка, як дитина, як поезія, як вертикальний вогонь того сірника. Акрополітянський Ідеал подібний до палаючого вогню. Він вічний, сильний, яскравий і вертикальний. Хто почувається сильним, вічним і вертикальним, вже є, навіть не знаючи того, акрополітянином, а якщо ви акрополітяни, то тут ви у себе вдома.
Лекція, прочитана 4 березня 1976року в осередку Нового Акрополя, бульвар Хав'єр Прадо Оесте 1768, Сан Ісідоро, Ліма, Перу.
Чому агонізують релігії?
Перш ніж вести мову про причини агонії релігій, слід з'ясувати, що таке для нас релігія, адже їх і нині чимало, а упродовж історії людства було багато інших, які сповідували мільйони людей. Коли сьогодні люди бачать у музеї статуетки давніх божеств, як от Ісіди та Осіріса, яким поклонялися в Єгипті, або Іштар – у Вавилоні, вони запитують, хто це такі, бо для них вони нічого не означають. Ті релігії давно не існують, на зміну їм прийшли інші.
Це цілком природна річ, бо все в цьому світі змінюється на щось інше. Сьогодні живемо ми. З нами немає наших дідів, багато з них вже померло. Час минає, і їх заступаємо ми. А після нас теж прийдуть інші.
Життя триватиме, хоча ми цього й не побачимо. В минущості життя слід бачити і позитивне: культура, інтелект, наука передаються з покоління в покоління. У стародавніх Містеріях існував образ смолоскипа або світильника, що передавався з рук в руки і ніколи не згасав.
За різних історичних періодів існували різні віровчення. Сьогодні більшість божеств доколумбової Америки, Китаю чи Індії видаються нам химерними й дивними, а втім, колись мільйони людей вірили в ті форми божественного.
Ми бачимо, що в історії людства відбувалося заміщення одних релігій іншими. Але чому?
Пояснення цього найрізноманітніші. Не варто забувати, що кожна релігія має свій історичний контекст. Скажімо, послання Магомета позначене виразною нетерпимістю, але саме цього потребував тоді його народ. Поневоленим, упослідженим арабам доконче треба здобутися на силі.
Натомість, в Індії Будда промовляє про карму, про універсальний закон дгарми, про мир, про те, що для осягнення Бога не потрібні всілякі ритуали, а щоб добутися до самого себе, щоб пізнати самого себе – і поготів. Чому він так вважав? Тому, що брахманізм запровадив надто багато церемоній, затьмаривши тим саму ідею релігії. Тож Будда підказує найпростіший шлях, як домогтися пізнання самого себе та всесвіту.
Саме слово «релігія» означає єднання людини зі своїм довкружжям, з усесвітом. Латинська етимологія – religare – вказує на нове єднання з Богом і всесвітом. У Ведах, написаних санскритом, ми зустрічаємо слово йога, що походить від yug – єднання. Це єднання поміж людьми та між людиною і природою.
Проблема полягає в тому, що для людини, скажімо для мене, все довкола є її середовищем. Але для одного з тих юнаків, що сидять отам у кінці аудиторії, людина – це він, його Я. Тим часом я належу до його середовища. Скільки людей на Землі, стільки й точок зору, адже кожен з нас підсвідомо відчуває себе центром усесвіту. Якщо я, припустімо, попрошу в першого-ліпшого перуанця назвати якусь далеку країну, він назве Португалію, Іспанію або Францію. Якщо я попрошу у француза, іспанця чи португальця назвати якусь далеку країну, він уповні може назвати Перу. То що таке далека країна? Залежить від того, звідки дивитися.
Щоб з'ясувати цю проблему, яку ми сьогодні обговорюємо, слід усвідомлювати відносність між нашим «я» та середовищем довкола нас, а також відмінність, що існує між різними частинами світу.
Будда. Острів Лантау Гонконг
Як визначити величину хоча б цієї ось пляшки? Порівняно з якимось мікробом, вона велика, але порівняно з Лісабоном – маленька. То велика вона чи маленька? І не велика, і не маленька, бо ЇЇ величина залежить від того, з чим її порівнювати. А цей ось стіл – новий чи старий? Старий порівняно з цим аркушем паперу, але порівняно з Великою єгипетською пірамідою – новий. То новий цей стіл чи старий? Усе відносно.
Розгляньмо це питання докладніше. У певний історичний момент у світі виникає якась релігія. Ця релігія відповідає тогочасній потребі певного народу. І не тільки в метафізичному, а й соціальному, політичному та економічному сенсі. Ця релігія покликана задовольнити потреби певного народу і водночас його захистити.
Ми згадували іслам. Мусульмани вважають свиню нечистою твариною, якої не вільно торкатися, не вільно їсти. Цю норму встановлено мусульманською релігією, щоб запобігти трихінозу – поширеному захворюванню африканських свиней. Дуже непросто було розтлумачити кожному вірному небезпеку трихінозу, тож довелося просто назвати свиню нечистою твариною, і люди перестали вживати її в їжу. То чи ошукала ця релігія свій народ, чи сказала йому неправду? Звісно, ні. Це правда, але правда, сказана в символічний, метафоричний спосіб.
На початку свого існування кожна релігія обставляє себе різними символами чи метафорами, зрозумілими для народу, щоб люди могли ними послуговуватися. Ще раз наголошую, не тільки в метафізичному, а й фізичному, природному сенсі.
Та час минає, історичні обставини змінюються, і це первісне послання, яке сьогодні люди слухають у храмах і церквах, втрачає на силі, на доцільності. Недостатня гнучкість і консервативність людей призводить до виникнення догматів віри. З часом ці догмати, що свого часу були навіть корисними, перетворюються на чинники гальмування культури та цивілізації.
Не варто вважати це крахом послання певної релігії. Радше, це крах тих людей, які несуть це послання, не мавши достатньої духовності, духової гнучкості, щоб зрозуміти суть самого послання, тож лишають його у незмінному стані. Відтак, релігійне послання – хай то з уст Будди, Христа чи Магомета, – що в певному історичному моменті мало слушність і служило тільки на користь, поступово стає чимось негативним.
Отож, миряни починають ремствувати, і в усіх релігіях з'являється інквізиція, утиски людей, що не вірять у догмати віри. їх мають за недовірків. Але річ не в тім, що вони не вірять в Бога, а в тім, що вони не вірять в догмати цієї релігії.
Час від часу якісь релігії занепадають, а натомість виникають інші. Я з повагою ставлюся до всіх тих людей, які вважають, що їхня релігія існуватиме довіку, але я філософ, історик, я обізнаний з багатьма давніми релігіями і багатьма слушними на свій час поглядами. Я говорю як філософ, як історик, а не як вірянин.
Сучасні релігії, безперечно, поволі занепадають, позаяк цим посланням тисяча, дві, три тисячі років, і вони не завжди досить гнучкі, щоб відповідати на сучасні виклики світу.
Віряни кажуть: «Сьогодні люди стали матеріалістами, не вірять в Бога, не вірять у безсмертність душі». То є неправда. Сучасна людина так само інтуїтивно відчуває, що існує щось іще, окрім природи. Сучасна людина відчуває Бога, відчуває, що може жити після смерті. Але вона не вірить в ті персонажі, які їй пропонують.
Пригадую, як багато років тому, коли я був маленький, моя бабуся оповідала мені про небо і казала, що на хмарах живуть ангели. Підрісши і дійшовши літ, я вперше сів у літак і все роззирався, де ті ангели… Позаяк моя бабуся ніколи в житті не літала літаком, я їй казав: «Бабусю, за хмарами ангелів немає», на що вона відказувала: «Та є, просто ти їх не бачиш, бо не віриш в Бога, не віриш в ангелів». Але не в тім річ, що я не вірю, а в тім, що я їх не бачив.
Таким чином, образ небесних ангелів, що був доречний сто, двісті чи п'ятсот років тому, в наш час освоєння тропосфери вже не годиться. Цей образ був, найпевніш, уособленням ефірних істот, що пробувають в іншому плані свідомості.
Недостатність релігійної гнучкості обернулася матеріалізацією уявлення, тож замість згаданих планів свідомості з'явилися хмари, замість вищих сутностей – ангели з крильцями. Вірили тоді і в те, що по смерті людина прямує або в пекло, в осерді Землі, або в Небо. Але, якби це було справді так, то я, прямуючи в пекло, міг би вигулькнути десь в Австралії, адже Земля кругла, чи не так?
Іншими словами, сьогодні я не можу вірити в існування фізичного пекла в осерді Землі. Не можу я вірити і в існування якогось неба над нами, бо у всесвіті немає ані верху, ані низу.
Якщо подивитися на мапу таку ось, як ця, на стіні, ми побачимо, що Північ знаходиться вгорі, а Південь – внизу, тож ми переконані, що Земля рухається у Всесвіті з північним полюсом угорі. Але немає ані верху, ані низу. Річ у тім, що ці мапи складали «смиренні» європейці, жителі північної півкулі, отож і вийшло, що ми зверху, на Півночі, а всі інші – десь унизу.
Іншими словами, усе в світі відносне, з чим і стикаються люди. Відтак, виникає псевдоматеріалізм. Як філософ, я вважаю, що сьогодні люди не більші матеріалісти, ніж у минулому, просто їм нелегко зрозуміти архаїчні форми.
На теперішній історичний момент усе те, в що вірили наші прадіди, нам не придається. Скажімо, вони вважали, що праведні та благочестиві йдуть на небо і грають там довіку на арфі. Але хіба не нудно нам було б довіку грати на арфі? Це було б жахливо. Тисячі років грати на арфі особисто для мене було б справжнім пеклом, бо з мене кепський музика. І мене мусили б слухати! Жахіття!
Отож, на часі усе впирається в форми. Про втрату духовості не йдеться. Ми дотепер духові, дотепер віримо в добро, віримо в справедливість, віримо, що можемо запомогти всьому людству. Звісно, ми не позбавлені вад та егоїзму, але маємо і добрі почуття, хоча й не молимося цілими днями, хоча й не запалюємо яскраві лампадки перед Буддою.
До того ж, на часі існують й інші способи робити добро. Нині ми можемо робити добро, послуговуючись письмовим та усним словом – газетами, журналами, книжками, лекціями. Ми перебуваємо в поворотному пункті історії, коли віру наших прадідів відкинуто, а нові релігійні форми, які б заступили відомі нам, ще не виникли. На часі з'явилися дещо химерні, як на нас, релігійні форми, а з іншого боку нам намагаються накинути одну-єдину форму, хоча кожен з нас відчуває по-своєму.
Саме в такі історичні моменти виникає філософія, як то було в Греції, коли давні боги втратили свою значущість. Людина мислить, людина починає допитуватися. Хто я? – питається вона. – Я – це моя рука? Я – це моє тіло? Ні. Адже якщо мені відтяти руку, я житиму без неї. Отже, я – це не моє тіло, я – дещо більше. Що ж до Бога, то невже це доконче має бути бородатий добродій на небесному троні? Такого Бога нам уявити важко.
Означення Бога як доброго неминуче викликає у нас досить небезпечні сумніви. Якщо Бог такий добрий і всемогутній, то чому в світі існують бідні? Якщо Бог добрий і всеможний, то чому люди хворіють? Чому існує стільки страждань? Це спонукує нас до заперечення ідеї Бога – власне, не самої ідеї, а його форми. Цієї олюдненої, антропоморфної форми Бога – доброго до одних і лихого до інших, Бога, який унеможливлює спокуту і визначає нам або Небеса, або пекло.
Якщо я й нагрішив, то тепер мені довіку каратися в пеклі? Якщо я не ходив щотижня до церкви, то мені вготоване довічне пекло?
Ці релігійні форми суперечать сучасній формі буття. Кожен з нас бачить цю проблему під своїм кутом зору. Отоді й виникає потреба в філософії. Грецьке слово «філософія» означає «любов до істини, до знання». В природі кожного чоловіка, кожної жінки закладений принцип любові до істини, до точного знання. Отож, треба дати волю цьому принципу любові до істини, і жодна догма чи повеління тут не зарадять. Домогтися цього можна лише спіткавшись з самим собою і мужньо спитавшись: хто я? звідки я йду?куди я простую? чи народився я разом з моїм тілом? чи помру я, коли зникну? Питання, питання – нові та одвічні…
Недавно я увійшов. Багато хто бачить мене вперше, мовби я щойно народився. А за кілька хвилин я піду, і для когось з вас, мовби помру. Але я був живий до того, як зайшов сюди, і житиму після того, як звідси вийду.
Існують реальності поза тим, що ми бачимо і чого ми можемо торкнутися. Будьмо обачними, щоб не матеріалізувати все поспіль. Ми не можемо зачерпнути води виделкою. Фізична виделка не годиться для метафізичного, духового, релігійного.
Отоді в пригоді нам стане ложка, тобто філософія. Філософія вчить нас думати і відчувати те, що ми вже колись думали і відчували.
Акрополь – це філософський рух, що існує в багатьох країнах світу. Чому він називається Новий Акрополь? Тому, що ми прагнемо створити вишнє місто – не в фізичному, а в моральному і духовому сенсі. В цьому місті ми могли б жити, і навіть найменші почувалися б там, як удома. В цьому місті пануватиме любов, а не зненависть, злагода і згода, а не війна.
Згода – це не зрівняння всіх і вся, адже всі ми різні. Згода означає жити душа в душу, одним серцебиттям, чуттям єдності. Маємо прийняти, як належне, наші відмінності, нашу недосконалість, наші вади і, не чекаючи благословення якогось янгола-охоронника, а керуючись самим лиш духовим правом, жити вчора, сьогодні і завтра, віднайшовши внутрішнього індивіда.
Згідно з Платоном, індивід – це неподільне і нерозкладне. Віднайшовши цього внутрішнього нерозкладного індивіда, ми ступимо на містичний, релігійний шлях навіть без чийогось научання. Коли формальні релігії втрачають контекст пошанування індивіда і кожної людини зокрема, вони починають агонізувати, помирати, розпадатися і кристалізуватися.
Таким чином, ми сповідуємо філософію, в якій тут чи там, залежно від уподобань та віри, кожен може віднайти себе самого, віднайти красу природи, віднайти музику у всесвіті.
Сучасний украй матеріалістичний світ інфектував природу – не лише фізичну, а й психологічну та ментальну.
