Kitabı oku: «Плисти проти течії», sayfa 4

Розсуд і релігія

Делія Стейнберг Гусман: Ми вирішили дещо урізноманітнити сьогоднішню бесіду професора Лівраги, і не тільки зачаровано його слухати, а й ставити йому запитання. Отож, пане професоре, як вам спало на думку запропонувати цього суботнього дня, коли за вікном XX сторіччя, бесіду про розсуд і релігію?

Хорхе Анхель Ліврага: Без сумніву, вода найпотрібніша в пустелі. Як на наш час, коли так мало розважливих людей, істинних вірян, варто з'ясувати, що таке розсуд і що таке релігія. Під час моєї останньої подорожі Францією, Швейцарією, Австрією та Німеччиною я впевнився, що багато людей хоче знати, що таке розумне, що таке містичне, що таке релігійне, що таке розсуд, до якої міри ці два поняття можуть узгоджуватись чи існувати нарізно. Це турбує кожного з нас тут, у центрі, немов на роздоріжжі. Ці два концепти ми чуємо шкірою, як дощ і сонце. Тож ми рухаємося вперед, бо мусимо розв'язати наші проблеми, збагнути сутність того дощу і того сонця.

Д.С.Г.: Дуже дякуємо. Але в такому разі, чом би нам не обговорити це питання? Хіба не логічно було б, аби ви, якфілософ і мислитель, виклали нам своє бачення того, що є розсудом, а що – релігією? Я знаю, що нині існує багато дефініцій; знаю, що варто лиш відкрити словника, щоб дістати коротку довідку. Але нам хочеться почути саме вашу думку, ваше розуміння цих двох концептів.

Х.А.Л.: І справді, варто лиш відкрити якогось словника, і ви знайдете визначення розсуду та релігії, але я викладу своє бачення філософа.

Однією з найсуттєвіших властивостей душі є інтелект. Саме інтелект – про що свідчить сама етимологія слова – наділяє душу здатністю бачити, читати чи розуміти довколишній світ, середовище і навіть повернутися до самого себе, пізнавши Я в Я. Механізмом, що його застосовує цей інтелект, якщо він не позбавлений логіки і заснований на низці причин і наслідків, і є розсуд. З давніх-давен і дотепер розсудом послуговуються для пошуку істини.

А релігія – це містика, нове пов'язання, єднання людини з природою, з усім сущим. Релігія – це віра в Бога, відчування і переживання Бога. Але я говоритиму не про релігійну чи філософську форму; наша мова про розсуд і про релігію загалом, про релігію як елемент, що єднає людину з самою собою, з природою і Богом. Бог – це Щось безіменне чи неназване, що ми, проте, називаємо Богом. Він глибоко захований в усьому; він ховається за найзахованішим; він менший за найменше, більший за найбільше; він мовчазний споглядач усього, що ми робимо; він єдиний простягає руку зневіреним понад мостами смерті, він дає надію всім. Бог сміється разом з нами; Бог у кожній нашій сльозинці. Кожній людині, в кожен момент історії, властива якась форма релігії.

Д.С.Г.: Тож повернімося до відправної точки. Щойно ви сказали, що розсуд – це знаряддя інтелекту, а релігія є формою єднання, загального єднання. Хотілося б почути вашу думку, чи існує причинний зв'язок між цими двома елементами. Іншими словами, чи релігія постає з розсуду, чи, навпаки, розсуд постає з релігії, або ж в історії ці елементи циклічно повторюються?

Х.А.Л.: Питання непросте, тобто відповісти на нього непросто, адже розсуд і релігія властиві всім народам світу. Хочу уточнити, що розсуд, а відтак і філософія, виник не в Греції. Розсуд як пошук істини так само давній, як світ. І розсуд, і релігія існували одвіку. Перші, але аж ніяк не примітивні, люди, розпочали творити релігію, коли поклали камінь на камінь у прагненні дістатися трохи вище, наблизитися до таїни зірок. Релігія – це фундаментальна ознака, що відрізняє людину від тварини. Не інтелект їх відрізняє, бо деякі тварини теж наділені розумом. Це і не доброта, адже нерідко деякі собаки добріші за багатьох знайомих нам людей. Людину від тварини кардинально відрізняє здатність молитися. Тварини стають навколішки, споживаючи їжу, тим часом людина стає на коліна не з біологічної, а з внутрішньої потреби, під великою священною і божественною ваготою, що пригинає її до землі. Схиляючись перед хрестом, перед зорею, перед каменем, ця людина схиляється перед незнаним, перед Богом, прагнучи розчинитися в Ньому, у першопричині. Релігія – це те, що відрізняє людину від тварини, тож релігія і розсуд були одвіку.

Матеріалізм XIX сторіччя спричинився до протиставлення релігії та розсуду. Нас запевняли, що всі давні народи були народами дикими. Саме в ті часи з'явилися легенди та ілюстрації, на яких кілька добродіїв завиграшки волочать на линві брилу завважки п'ятдесят чи шістдесят тонн для будівництва пірамід… За «дитинного» періоду розвитку археології виникає ідея, що релігійна форма суперечить науковій або розсудковій. Нині це вже не настільки очевидно, адже ми добре знаємо, які точні виміри, скажімо, Великої піраміди, знаємо, що кути можна було виміряти тільки теодолітами тощо. Ми знаємо, що давні люди розумілися в медицині та астрономії. Наприклад, вони знали кількість кілець Сатурну (що годі побачити голим оком); вони знали про існування між Меркурієм і Сонцем малої планети Ібіс, існування якої зараз припускають гіпотетично, виходячи з деяких астрономічних даних. Давні люди, що мали наукові знання, були водночас дуже побожними. Натомість сьогодні існує певний антагонізм між розсудом і вірою. Без сумніву, всі народи за всіх часів мали і розсуд, і віру.

Д.С.Г.:Ви кажете, що всі народи за всіх часів мали і розсуд, і релігію, іншими словами, вірили й відчували свого Бога. Втім, в історії були періоди, коли релігія брала гору над усім іншим, і періоди, коли домінував розсуд. І якби навіть нам усе подобалося в нашому світі, ми, звісно, здаємо собі справу, що не всі епохи однаково значущі, між ними існують певні відмінності. В деякі історичні моменти домінує релігія, в інші – розсуд. Як би ви визначили ці епохи? Як їх розпізнати? Які характеристики з погляду історії мають епохи, за яких більше релігії, ніж розсуду, і навпаки?

Х.А.Л.: В історії, певна річ, бували моменти, коли домінував розсуд, або, навпаки, релігія. Наприклад, за так званого грецького Середньовіччя, тобто давнього Егейського Середньовіччя, – коли після падіння Трої, Мікенського та Критського царств на всіх теренах Середземномор'я виникає різновид малого Середньовіччя, – панує справжній занепад. Боги зазнають антропоморфізації, набуваючи людських рис та звичок, стають хтивими, слабкими, саркастичними. На противагу давній релігійній магії виникає розсудкова магія, яку згодом назвуть філософією. Відтак з'являються філософські школи Греції, які поширюються з елліністичного світу в світ римський і вплив яких ми відчуваємо до сьогодні.

Гадаю, що визначити, коли домінує релігія, а коли – розсуд, не так складно. Оскільки людині властиве релігійне світосприйняття, я сказав би, що ті моменти, коли народи відзначаються більшою гуманністю, більше шанують красу, коли вони сильніші і плекають культ героя, Вітчизни, прапора, вівтарів, могил загиблих, усього найсвятішого, і є епохами релігії. За інших часів, коли народи зосереджуються на розмислі, коли процвітає література, коли людина прагне пізнати насамперед саму себе, домінує розсуд. Мистецтво стає зрозумілим, це вже не мистецтво заради мистецтва, не мистецтво як чуття прекрасного, тобто суто суб'єктивного враження, що діє на нашу надсвідомість, а мистецтво для «втаємничених» в інтелектуальному розумінні. Треба знати, що хотів сказати митець, що він хотів символізувати і передати іншим. В ці епохи виникають певні засади розсуду, до якого прагнуть усі, подібно до того, як раніше – до релігії. Це часи полеміки, коли кожен висловлюється з будь-якого приводу, тямить він у тому, чи ні. Так само, в часи, коли домінує світогляд релігійний, кожен прагне відчувати Бога і молитися, потребує він це робити, чи ні.

Але дозволю собі згадати ще два аспекти, оскільки вважаю, що це не повна картина. На мою думку, в історії людства бувають не тільки моменти, коли домінує розсуд чи релігія. Я вважаю, що у людства бувають золоті віки, коли розсуд і релігія утворюють одноціле. Ці золоті віки залишили нам у спадок величні пам'ятки і мудрість. Це часи, коли люди керуються розсудом і співчуттям до ближнього. Згадаймо Платона. Він вдавався до силогізмів, а втім, був людиною спочутливою, людиною, що вірила в Бога, в Богів, у надприродні сили, в оракулів, в таїнства і в знамення. Все це у ньому поєднувалося.

Бувають і інші часи, позначені жахливою порожнечею, зневірою та недомислом. Люди знову стають безбожниками й невірами. Вони не вірять не тільки в Бога; не вірять вони і своєму чоловікові, своїй дружині, своєму другові, своїй подрузі, не вірять своїй матері, своєму синові, не вірять ні в що, геть ні в що. Це тривалі моменти спустошеності, часи беззмістовності життя та сумнівів.

В історії можна виділити чотири форми або чотири моменти. В одних домінує релігія за повної відсутності розсуду; в других – розсуд за повної зневіри; в третіх – релігія і розсуд утворюють, як вершини однієї гори, одноціле; в четвертих – ані віри, ані розсуду – справжня могила. Таким чином, маємо чотири альтернативи.

Д.С.Г.: Як би ви визначили сучасний момент?

Х.А.Л.: Подібне запитання мені ставили близько року тому в Парижі на прес-конференції для представників французької преси, переважно Le Monde і Le Figaro. Мова зайшла про розсуд, і в мене спитали, яку роль він відіграє в наш час. Я вже був вельми стомився після тривалої дискусії з газетярами, тож відповів на весь Париж: «Розсуд помер». Сьогодні тут, у Мадриді, я сказав би, що релігія теж померла.

Гадаю, ми відбігли і від релігії, і від розсуду. Потенційно ми їх маємо, в кожному серці існує молільник, і в кожній голові існує мислитель. Але ми практично безпорадні, мов ті діти, що заблукали в лісі. Сьогодні ми не маємо високих ідей, а якщо й маємо, то вони не втілюються. Сьогодні у нас немає мистецтва, немає музики, які б насправді відображали, хай і не високі ідеї, а бодай наші ефемерні прагнення. Нам багато чого бракує… Либонь тому ми звертаємося до філософії, і не з ностальгії, а з метою пошуку коренів, щоб знову їх посадити, повертаємо, хай і як декорацію, фігури давніх єгипетських і грецьких Богів, згадуємо давніх філософів… Це наш пошук глибинних витоків, це наш пошук поза досяжним, поза всім тим, що ми занечистили.

Позбавлені релігії та розсуду, ми багато що занечистили. Забруднили річки, де вмирає риба, забруднили землю, повітря. Ви знаєте, наскільки чистіше повітря за містом. В містах воно забруднене, нездорове. Ми забруднили наші ліси, засмітивши їх; люди обминають пляжі. До того ж, ми калічимо своїм вихованням наших дітей, які, з нашого дозволу, споглядають сцени жаху та насильства на екранах телевізорів та в інших медіа. Де ті діти, що читають сьогодні, – такі є, але їх обмаль, – «Заснулу красуню»? Щось жахливе діється з нами. Заражені не тільки наші діти, а й старі, які бояться смерті. Замість того, щоб научати своїх онуків, що смерті не існує, вони самі нетямляться від страху… Ми всі до певної міри заражені. Ми вже не годні зрозуміло говорити про Бога. Сьогодні люди не соромляться пліткувати і пащекувати у себе вдома, але соромляться мати іспанського прапора перед своєю оселею. Люди соромляться самих себе. Одружений чоловік у колі своїх друзів поводиться як парубок. Натомість, безвусий юнак випинає груди, мовляв: «Хіба я не мачо?» Іноземці прикидаються іспанцями, а іспанці «французяться», аби їх не мали за селюків. Ми живемо у неймовірному внутрішньому розладі.

Лише нещодавно ми збагнули, що необхідно оберігати своє довкілля, і мова не тільки про екологію довколишнього середовища, а й екологію духову, яка змусила б нас знову відчути себе братами й сестрами і жити за принципом «любіть одне одного». Ми повинні бути не тінями-двійниками великих історичних постатей, а їхніми товаришами. Ми повинні знову відчути на собі тисячолітні шоломи давніх лицарів – носіїв високих ідеалів. Ми повинні почути щебетання прекрасної дами, що скрасило б наше життя. Нам потрібні віра, прапор, друг, підтримка. Зрештою, нам потрібен новий світ, в якому розсуд і релігія не суперечили б одне одному, а взаємодоповнювалися; нам потрібен світ, в якому б чоловіки і жінки ходили без остраху вулицями; світ, в в якому ми не боялися б ані тіні, ані світла; світ, в якому всі ми знову стали б дійсно людьми.

Д.С.Г.: Ви щойно сказали, що розсуд помер, і релігія померла. Та чи справжня це смерть? Радіти нам чи смутитися? Що на це скажете?

Х.А.Л.: У цьому світі немає нічого абсолютного, все позірне. Якось у Сократа спитали: «Звідки приходять мертві?» Він відповів: «Від живих». «А звідки приходять живі?» – спитали в нього. «Від мертвих». Іншими словами, все у світі – величезний цикл, або змія, що кусає себе за хвоста, як кажуть на Сході. Смерть, про яку я згадував, не є тотальною. Це смерть позірна, відносна, як і всі смерті, як і та смерть, яка щоночі торкається нас крилом, коли ми заплющуємо очі і засинаємо… Але завжди настає ранок. Якби я вірив, що смерть остаточна, я не звертався б до вас. Я звертаю до вас мову, позаяк мій корабель урухомлює надія. Позаяк я думаю, що багато хто з вас, що дотепер не знав нашу школу, цю форму мислення, прилучиться до нас, бо всі ви нам потрібні, аби працювати разом як однодумці у новому світосприйнятті, у чистій формі, пов'язаній не з певним політичним чи релігійним світоглядом, а тільки із спільним пошуком. І хай кожен робить те, що йому до вподоби, але у нас має бути якесь місце, де ми могли б збиратися для неупередженого пошуку, де ми могли б шукати не з чужої волі, і щоб нас не питали, звідки ми прийшли, а питали, куди ми йдемо…

Д.С.Г.: Ваші акрополітянські учні дуже допитливі, тож іноді нам кортить спитати у своїх знайомих, що вони думають про Акрополь і про нас. Нам цікаво знати, за кого нас мають інші. Одні зауважують, що, оскільки ми належимо до філософської школи, то пов'язані з філософуванням, розсудом. Але дехто вважає інакше. Ви вже говорили про те, що серед декорацій з'являються давні Боги, і ми зазвичай багато говоримо про Бога. Відтак, нас вважають учасниками якогось подібного до релігійного руху – украй окультного, і все-таки релігійного. То скажіть нам свою правду: що в Акрополі від розсуду, а що від релігії?

Х.А.Л.: Я й не таке чув. Скажімо, що ми наці, комуністи, гомосексуалісти, приховані наркомани, масони тощо. Чого я тільки не чув! Причина цього у відсутності розсуду та відсутності релігії – відсутності релігії у формі гідності. Сьогодні будь-хто може безкарно говорити будь-що про кого завгодно. Колись за таке могли відтяти руку або й голову. Але не сьогодні. Нині варто назвати когось злодієм, і газети підхоплять безпідставне звинувачення. Потім, за відсутності будь-яких доказів, вони друкують спростовання дрібними літерами. Але тисячі людей вже читали першу публікацію, і обмовлена людина вже втратила роботу, від неї відвернулися друзі, її зневажає син. Бідолашний опинився на узбіччі життя, і навіть виправданий він лишається заплямованим. Ані Бога, ані моралі, ані честі…

Недолугість мислення призводить до того, що громадською думкою неабияк маніпулюють. Найчеснотливіші з вас вжахнулися б, якби знали, яка то маніпуляція. Скажімо, в деяких країнах Європи (не будемо їх називати) інформаційний простір поділений між двома конкурентними медіа-корпораціями, яким підпорядковані всі газети. Вони узгоджують між собою, яку новину ставити на першу шпальту, яку – на непарну чи на останню сторінку, яку мало хто читає. Усе під контролем. До того ж, люди втратили здатність думати через те, що їх про все інформують. Коли дитина хоче дізнатися, чи справді Земля кругла, їй не треба сушити над тим голову. Досить того, що так каже вчитель. Але який доказ того, що Земля кругла? Якщо, приміром, хтось вважає Землю живою істотою, а не звичайним багатогранником, що на часі її екваторіальний діаметр щораз зменшується, а полюсний діаметр – збільшується тощо, то ми не можемо пояснити це дитині. Люди, які маніпулюють громадською думкою, мають усіх нас за дітей. І ставлять нам тавра, познаки, немов худобі. Таким чином, можна бути або лівим, або правим – вибору нема… Якщо хтось намагається обстоювати аполітичну позицію, йому затикають рота, називають большевиком, нацистом чи яким іншим узвичаєним словом. Якщо хтось не надто часто буває в церкві, його називають атеїстом. Якщо хтось носить хрестика або індуську вервицю чи щось подібне, то це мають за звичайну прикрасу, бо й гадки не мають, що та річ може мати якесь значення. Іншими словами, ми звикли все класифікувати, а то й, як кажуть новітні французькі філософи, шпетити, бо це нам не до вподоби. Нам до смаку газетні сенсації про злочини, крадіжки, насильство, криваві сутички… Але про чеснотливих і шляхетних людей і не згадують. Тобто громадська думка – це суцільна маніпуляція.

Нас, хто в цей історичний момент репрезентує Новий Акрополь, – і кого складно втиснути в певні рамки, бо ми надто переймаємося минулим та майбутнім, і майже не належимо до теперішнього, – ліві радикали вважають правими радикалами, моралісти – лібералами, ліберали – лицемірами і т. ін. Власне, кожен навішує нам ярлика, якого собі хоче. Але, поза філософською складовою, – даруйте, любі друзі, – чи не однаково нам, що про нас кажуть? Важливо, хто ми насправді, що нам підказує власне сумління. Важливо, що ми були, ми є і ми будемо, і хай собі думають, як собі хочуть. Нам до того байдуже.

Слід зрозуміти, що чоловікові чи жінці, якщо вони справді чесні, чуйні і відважні, байдуже, що про них думають люди. їм важить власне сумління, голос Бога в своєму серці і вітер історії, що порушає всіх нас до нашого призначення.

Лекція, прочитана 27 жовтня 1979 року в осередку Нового Акрополя, Гран Вга 22, Мадрид, Іспанія.

Про людину

Людина, її міфи і символи

У цій лекції йтиметься про людину та її символи, іншими словами, про те, чому людина упродовж своєї історії обрала певні символи і способи вираження.

Насамперед маємо визначити, що таке людина, не з погляду філософії, а з погляду її вікодавності на Землі. Як ми добре знаємо, в різному часі існували різні погляди. У західному світі ще кілька сторіч тому домінувало біблійне уявлення, що людина є відносно новою креатурою, яка живе на Землі кілька тисяч років. Нині ми, звісно, вважаємо таку думку хибною або символічною. Можливо, правду було приховано в часи написання Старого Заповіту за символічними фразами.

Немає жодних сумнівів, що людина живе на Землі мільйони років. Сьогодні ми це знаємо напевне. Про це свідчить наука, її найсучасніші дані. Окрім того, на прадавність людини вказують еволюційні зміни.

Нині важко погодитися з примітивними уявленнями часів Дарвіна, коли вважалося, що людина походить від якогось виду антропоїдів чи протоантропоїдів. Тоді було витворено простеньку схему, яка начебто всіх задовольняла і полягала в тому, що від Antropopithecus non erectus походить Antropopithecus erectus, від якого, зрештою, походить Ното sapiens. Згідно з тими популярними теоріями минулого сторіччя, – від яких, на жаль, досі не відмовились у сучасній освіті, – людина походить від різновиду мавп і звелася на ноги, аби дотягтися до плодів на деревах, а позаяк вона була найслабшою серед тварин, то почала розвивати мислення.

Але на те нема жодних доказів. До того ж, це надто хитромудра гіпотеза. Подумаймо, чому й інші істоти не зробили того самого. Крім того, не виявлено жодних останків людини – чи то Sinanthropus pekinensis, чи якоїсь іншої – на підтвердження того, що людина коли-небудь ходила не на двох ногах.

Класифікація історичних періодів часів Комте для нас неприйнятна. Ми вже не можемо говорити, що спершу людина створила цивілізацію, засновану на магії, потім – на релігії, потім – на філософії, і, зрештою цивілізацію, що грунтується на наукових засадах. Сьогодні нам відомо, що ця проста висхідна лінія лінійної еволюції суперечить усім археологічним та етнографічним знахідкам.

Значно реалістичнішою є теорія історичних циклів, хай то останні теорії Тойнбі чи давніші теорії стоїків. Іншими словами, ми маємо усвідомити, що людина не прямувала до цивілізації в лінійний спосіб, часто-густо вона збочувала на своєму шляху, повертала назад і тупцювала на місці, збираючись на силі, а багато людських спільнот і багато цивілізацій взагалі зникло.

Сьогодні в деяких краях, де колись існували великі цивілізації, лишилися самі пустелі. Власне, не вам, перуанцям, про це говорити. У вашій країні, під пісками Наски та Іки, збереглися рештки високорозвиненої культури, що відзначалася високим рівнем знань, вишуканим гончарним мистецтвом та іконографією, що свідчить про еволюцію розмислу. Я побував у тій пустелі. Але що я там побачив? Пустку та якусь хижу. А де ж бо зрошувані землі та квітучі сади? Де ті биті шляхи, якими несли на марах небіжчиків до місць поховань на берегах чи на священних островах?

Звісно, часові цикли, геологічні й кліматичні зміни неабияк вплинули на еволюцію людини. В інших краях світу відбувалося точнісінько те саме. Натомість, у колись незалюднених краях тепер височать мегаполіси. На місці теперішнього Нью-Йорку археологи не знайшли практично нічого, а втім, це одне з найбільших міст світу.

Зазвичай людина оселяється на місцях давніших поселень, особливо коли прагне зробити чогось вартного. Відтак, ми не можемо твердити, що перші люди з'явилися в однім краї, а потім перебралися деінде, бо на це немає доказів. Власне, нам нічого не відомо про походження людини. Теорій існує багато, але я, як філософ, не хочу їх зараз торкатися, бо вони надто суперечливі. Скажемо так: теорій багато, і кожна з них має слушність, адже, як казав Сократ: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю». У пошуках істини візьмімо собі за принцип: знати те, що ми знаємо, і знати, чого ми не знаємо, інакше, замість того, щоб вибудовувати теорії та міркування на реальних фактах, ми будемо змушені пристосовувати реальність до теорії.

Багато хто з нас від того вже втомився, бо ми стали очевидцями нещодавніх невдач. Згадайте-но відомий череп з Пілтдауна, який у часи останньої світової війни зберігався в броньованій камері Британського музею, позаяк існувало побоювання бомбардування. Цей череп вважався втраченою ланкою, рештками істоти, яка існувала в період між примітивними мавпоподібними та першою людиною.

Що ж сталося із славнозвісним черепом з Пілтдауна? Коли його перевірили вуглецем-14 та радіофтором, виявилося, що то була звичайнісінька витівка студентів. Вони припасували до щелепи мавпи череп африканця і поклали поруч кілька наконечників стріл з неоліту, обробивши їх перед тим кислотою, аби зістарити, тож було схоже, що вони належать до найдавнішого, примітивного етапу роботи з еолітичними каменями – «каменями аврори». Про цей череп, що невідь-де дівся, давно забули, як забули багато псевдознахідок, які після детальнішого вивчення виявились підробками. Отож, хочу зазначити, що ми не знаємо і не можемо жодним чином стверджувати, яке походження людини, як вона виникла і коли вона виникла.

Під поглядом новочасних знань не можемо ми стверджувати, і коли виникла цивілізація. Щодо цього в минулому сторіччі теж було зроблено хибні висновки. У книжках з історії цивілізацію визначали так: «Цивілізація – це культура, явлена в цегляних спорудах». Справжня дурниця! В такому разі місто з цементу та сучасних матеріалів не є ознакою цивілізації. Слід мати ширший, гнучкіший підхід і розуміти, що одна річ – технічний прогрес, і зовсім інша – прогрес культурний.

Існували народи, які досягли високого рівня культурного розвитку, хоча й не мали таких технологій, як ми тепер, але в інших аспектах самовираження далеко нас випередили. Звісно, якщо взяти до уваги всіляку машинерію й техніку, наша цивілізація сягнула значно далі, ніж давньогрецька. Проте, під поглядом чистої філософії, абстрактних понять, мистецтва, естетики й етики, очевидно також, що стародавні греки зробили куди більший поступ.

Ми здебільшого тільки переймаємо, переінакшуємо, опрацьовуємо елементи, які нам залишили стародавні греки, і досі захоплюємося їхніми витворами. Втім, створити щось подібне неспроможні. Іншими словами, ми можемо копіювати, але не можемо створити новий архітектурний орден, такий, як доричний, іонічний чи коринфський, ми здатні хіба що реставрувати їх. Новочасне мистецтво кінця ХІХ-го – початку XX сторіч якраз і свідчить про неспроможність людини XX сторіччя створити нову, цілком відмінну від вже відомих, естетичну форму.

Отож, за відправну точку ми беремо, сказати б, не відання про походження людини, не відання про витоки культури та про різні краї, де «зародилася» культура, де постала культура. Немає сумніву, що на наші історичні писання досі впливає концепція історії під оглядом культур Середземномор'я. Дотепер ми надто мало знаємо, скажімо, про культури Китаю.

У краї, який ми сьогодні називаємо Китаєм, буйно розквітали різні цивілізації, які тисячі років тому вже знали метали, мали писемні пам'ятки, унормували мови, розробили символіку.

У нашій Америці теж доводиться раз-у-раз змінювати існуючу хронологію. Я бував у Чавіні, де новознайдені керамічні вироби, призначені для жертвоприношень, повністю змінили хронологію Чавіна, яку довелося змістити більш як на тисячу років назад. Те саме відбувається в Мексиці та в інших краях. Тобто немає жодних сумнівів у тому, що походження людини сягає сивої давнини і що з прадавніх часів вона використовувала виражальні засоби та символи.

То що таке символ? Це слово, що походить з давньогрецької мови, прийшло до нас через латину і в довільному перекладі означає – мусимо це сказати, щоб надалі уникати непорозуміння, – «я несу»; тобто символ – це така собі місткість, вмістище. Символ може являти собою певний естетичний елемент, але має і певний зміст. Річ у тім, що в багатьох випадках зміст символів безповоротно втрачено, і нам лишилася сама їхня форма.

Відвідуючи перуанські музеї і роздивляючись на старожитності, що належать до прадавніх цивілізацій, ми не знаємо напевне, що перед нами. Скажімо, деякі керамічні фігурки мають назви «Бог-кажан», «Бог-тюлень», «Бог-шакал», але ми сумніваємося, чи це Боги, чи уособлення сил Природи, чи звичайні зображення тварин. Існує велика ймовірність того, що ми хибно тлумачимо зміст цих символів, – попри ретельні дослідження, особливо берегових культур, – адже, втративши тяглість культури, ми втратили і змогу тлумачити символи.

Це й не дивно. Якщо я напишу на дошці Н₂0, то кожен, хто вивчав хімію, скаже: «Вчитель написав формулу води». Але якби ніхто не знав хімії, якби раптом ми перестали розуміти хімічні символи, якби через тисячу років котрийсь археолог знайшов наш підручник з хімії, то чи міг би він зрозуміти, що значать ті формули, навіть добре знавши нашу мову? Що б він вичитав у тому підручнику? Він побачив би якісь магічні слова, щось на кшталт примітивних виразів, і, ймовірно, виклав би цілу теорію з релігійним, економічним чи сексуальним тлумаченням цих символів.

Не дивно, що іноді те саме відбувається, коли історики натрапляють на стародавні символи, зміст яких незрозумілий через брак спадковості культури, і ми й гадки не маємо, що вони означають.

Зустрічаємося ми і з феноменом людської культури, який суперечить теорії лінійної еволюції, тож не завжди і не обов'язково більш розвинені культури є найближчими в часі; часто-густо більш розвинені культури – це культури давніші, які більш розвинені з технічного і мистецького погляду. Скажімо, тут, у Перу, що ви вважаєте досконалішим: глек культури Мочіка чи глек інків? Певне, глек культури Мочіка, хоча це індіанське плем'я жило раніше за інків.

Що краще: керамічні вироби з Чавіна, зразки котрих зберігаються в музеї Святого Марка, – яскраві, напрочуд гарні, випалені в печах за температури понад тисячу градусів, оздоблені абстрактними символами, які зачаровують і відзначаються вишуканістю візерунків, – чи подібна кераміка культурного шару Чурахон, що датується трьома, чотирма чи п'ятьма тисячоліттями пізніш? Остання навіть не до порівняння.

Класичним прикладом може слугувати Єгипет. Там ми побачимо величну символьну культуру часів перших династій, походження якої нам невідоме, позаяк теорії про походження цих символів та культур від протокультур Сахари не витримують критики. Культури неоліту й мезоліту, і навіть палеоліту на теренах сучасного Єгипту були значно менше розвинені, ніж культури палеоліту в Європі, скажімо в Іспанії та Франції.

Нараз за царювання Менеса в Єгипті постає велика цивілізація. За часів перших династій побудовано великі піраміди; за часів перших династій обробляли найтвердіші камені, такі, як діорит і сланці; за часів перших династій створено складну і багатющу, під релігійним, метафізичним та онтологічним поглядом, міфологію, яку згодом назвуть Книгою Пірамід, Книгою Мертвих.

З плином часу і згідно з еволюційними законами, як ми їх розуміємо, Єгипет мав би сягнути вищого рівня розвитку. Але що ми бачимо? Справжній занепад! Навіть за часів Рамесидів, коли Єгипет намагається повернути колишню велич, це стає лише подобою відродження, наслідуванням давніх форм, компіляцією давніх знань, відродженням, подібним до нашого Відродження або до неокласичної епохи за першого приходу до влади Наполеона Бонапарте, коли не було створено чогось справді нового.

Отож, з плином часу Єгипет не еволюціонує і не вивищується, а помалу-малу занепадає, втрачає навіть свої славнозвісні ієрогліфи, – можливо, найпрекрасніші і найдовершеніші з відомих нам, – а відтак виникає так зване демотичне письмо – письмо простолюду, що згодом теж зникає, залишивши знаки і графеми, які пізніше перебрало арабське письмо. Одне слово, замість піднесення культури стався занепад.

Провівши паралелі з іншими народами, ми побачимо, що символи і графеми, скажімо, ведичної мови або санскриту значно складніші, значно багатші, значно довершеніші, ніж давньогрецькі. Давньогрецька мова, своєю чергою, багатша і довершеніша, ніж латина. Латина, своєю чергою, багатша і довершеніша, ніж іспанська, англійська, німецька чи будь-яка інша сучасна мова. Отож, це не еволюція, а, радше, антиеволюція.

Наведу один приклад, щоб мене краще зрозуміли. Коли я хочу сказати кастильською мовою, що я щось люблю, то маю сказати цілу фразу. Наприклад, я кажу: «Я люблю Батьківщину», або «Я люблю маму», або «Я люблю те і те». Завжди – «я люблю», і завжди – «любов». Жодної різниці. Щоб сказати: «Я люблю Бога» і «Я люблю свого собаку», ми вдаємося до того самого слова: «любов». Таким чином, іспанська мова в цьому сенсі досить бідна, хоча й належить до однієї з найрозвиненіших сучасних мов, бо має тільки одне слово на позначення низки зовсім різних і цілком відмінних емоційністю почуттів. Натомість, у санскриті існує близько сотні різних слів на позначення різних видів і форм любові на кожному рівні і в кожному окремому випадку. Про любов до Бога не говорять тими самими словами, що й про любов до коштовностей, до брата чи до нареченої; кожного разу вживаються різні слова, що збагачує і ускладнює мову.