Kitabı oku: «Усе буде бадмінтон! Історія та постаті українського бадмінтону», sayfa 4

Команди України на Юнацьких і Молодіжних іграх СРСР

Досліднику історії українського бадмінтону Миколі Міліневському вдалося знайти результати виступу збірної команди України на Юнацьких і Молодіжних іграх СРСР.

Перші Всесоюзні юнацькі спортивні ігри відбулися 1985 року в Ленінграді. В них брали участь гравці 1967 року народження й молодше. Команда України тоді посіла 2-ге місце (тренер – Микола Пешехонов), першою була команда Росії, а третьою – команда Москви. В особистих змаганнях на цих іграх відзначилася й перемогла Наталія Іванова з Одеси.

Другі Юнацькі ігри СРСР відбулися 1988 року в Бору (біля Горького), на них виступали гравці 1970 року народження й молодше. Команда України перемогла на цих іграх (тренер – Віктор Самарін), другою була команда Росії.

Микола Зуєв – переможець IV Всесоюзних літніх спортивних ігор молоді.

Срібний призер – Олександр Циганков (ліворуч). Дніпропетровськ, 1989

У 1989 році в Дніпропетровську відбулися V Всесоюзні спортивні ігри молоді СРСР, в них брали участь гравці 1968 року народження й молодше. Команда України посіла 2-ге місце (тренер – Віктор Самарін).

Одночасно з результатами виступу у Юнацьких і Молодіжних іграх СРСР знайшлися результати виступу команди України на першості СРСР в Горькому 1990 року, де виступали гравці 1971 року народження й молодше. Команда України була першою (тренер – Віктор Самарін), Росія – друга, Москва – третя.

За юнацьку команду України виступали Леонід Пугач, Валерій Стрільцов, Олексій Курбель, Валентина Селіванова, Анна Шевченко й Інна Любицька.

Успішно виступили на тому чемпіонаті наші бадмінтоністи і в особистих змаганнях. У чоловічій одиночній категорії переміг Владислав Дружченко, другим був Олексій Курбель і третім – Валерій Стрільцов. У чоловічій парній категорії весь п’єдестал був також наш: перемогли Владислав Дружченко – Валерій Стрільцов, другими були В’ячеслав Олійник – Леонід Пугач і третіми – Михайло Мізін – Костянтин Татранов. У змішаній парній категорії перемогли наші Валерій Стрільцов – Анна Шевченко.

Під червоним прапором

Збірну СРСР з бадмінтону було створено 1967 року. Свій перший міжнародний матч вона провела в Москві проти команди дружньої Німецької Демократичної Республіки (НДР). Щодо підсумків тієї гри, коли радянські спортсмени вперше грали пір’яним воланом, то переважна більшість джерел наводять дивний рахунок 2: 2. Але прояснив ситуацію учасник того матчу Віктор Швачко, який розповів, що СРСР розгромно програв 2: 6, а тих два очки здобув він сам – в одиночному двобої та в міксті з Іриною Натаровою (Шевченко). Цю інформацію підтвердила і Тетяна Новікова, яка згадувала, що радянські бадмінтоністи почувалися в тому матчі досить безпорадними.

Перший міжнародний матч збірної СРСР: СРСР – НДР. Москва, 1967.

Праворуч – Віктор Швачко

Тетяна Василівна Новікова (Зуєва), майстер спорту, 4-разова чемпіонка СРСР.

Народилась в 1941 році в Красноармійську (Московська обл.). З дитинства займалася спортом, входила до збірної області з волейболу та лижного спорту. Під час занять тенісом її побачив тренер Борис Глебович і запросив до секції бадмінтону.

За два роки Тетяна вже грала на чемпіонаті СРСР, а в 1965-му стала чемпіонкою Союзу.

У 1966 році разом із Миколою Пешехоновим переїхала до Дніпропетровська, почала тренуватися в Анатолія Гайдука на «Метеорі».

Ще тричі вигравала першість СРСР: в парі з Ніною Косяк (1966, 1967) та в одиночці (1968). На останньому турнірі в Тбілісі її чекали після нагородження на п’єдесталі обидва тренери – Гайдук і Глебович, і сперечалися: кого першим обійме чемпіонка. Тетяна віддала шану своєму першому наставнику. Утім, і Гайдук не образився.

Тетяна Зуєва (Новікова), 4-разова чемпіонка СРСР

У 1969 році Новікова зазнала важкої травми, після якої вже не могла виступати на вищому рівні. Вона інколи грала за «Буревісник», де вела тренування й товаришувала з іншою зіркою бадмінтону Надією Литвинчевою. Щоправда, подруги були суперницями на внутрішніх змаганнях «Буревісника»: Тетяна тренувала в металургійному інституті, а Надія – у будівельному.

Ще до переїзду в Дніпропетровськ Новікова поступила до Московського хіміко-технологічного інституту. Потім перевелася до Дніпропетровського металургійного інституту (відділення ракетної техніки), після закінчення якого працювала інженером на ПМЗ.

Її кар’єра на заводі завершилася раптово та швидко: дівчина йшла з одного цеху в інший і загубила дорогою якийсь секретний папірець. Скандал! Південмаш – режимне підприємство в закритому місті! Таким не місце серед ракетобудівників!

Та все тільки обернулося на краще: Тетяна пішла працювати на кафедру фізвиховання до рідного ДМетІ, а з ПМЗ вибудувала тісніший і приємніший контакт, коли одружилася з майбутнім головним конструктором КБ «Південне» Володимиром Зуєвим. Не дивно, що у їх квартирі в заводській сталінці (де вони живуть і сьогодні) часто бували такі люди, як Леонід Кучма – генеральний директор ПМЗ і Віктор Грачов – головний випробувач КБ «Південне», Герой Соціалістичної Праці. «Така була наша сім’я, – з усмішкою каже Тетяна Василівна. – Він – на Байконурі, а вона – на бадмінтоні».

Згодом вона ще закінчила інститут фізкультури, де вчилася разом із Борисом Баршахом: коли від тренерів почали вимагати обов’язкову вищу спортивну освіту.

Її син Микола Зуєв став відомим майстром бадмінтону, виграв чемпіонат СРСР – 1990 в одиночці.

До 2020 року вона працювала старшим викладачем у Металургійній академії. Серед її учнів багато знаних українських бадмінтоністів: Олександр Баранов, Олександр Клімов, Наталія Войцех, Марія Улітіна, Сергій Гаріст, Данило Боснюк й інші. Її вихованці виграли срібло на студентському чемпіонаті Європи 2011 року.

І сьогодні, у свої 80, Тетяна Василівна Зуєва тренує юних спортсменів на «Метеорі». І буде почесною гостею на чемпіонаті Європи – 2021 в Києві.

Потім було ще кілька товариських матчів зі збірною НДР, зокрема в 1968 році в Києві, в палаці фізкультури. А також – у Ленінграді й Тбілісі.

На жаль, 1968 року Міжнародна федерація бадмінтону відмовилася приймати Федерацію бадмінтону СРСР до своїх лав – через військове втручання СРСР та придушення повстання у Чехословаччині. Радянським спортсменам заборонили брати участь в офіційних змаганнях. Цей період бану тривав шість років, і через цю політичну заборону ціле покоління талановитих майстрів було позбавлено можливості здобути гарні результати на міжнародній арені. Їм довелося задовольнятись тільки товариськими зустрічами з гравцями країн соціалістичного табору – НДР, Польщі, Болгарії й ін. Або зі спортсменами дружніх товариств. Так, наприклад, 1970 року відбулися чотири зустрічі збірної СРСР з командою робітничої спілки АСК з Австрії.

Саме в ті часи позбавився своєї посади перший голова Федерації бадмінтону СРСР Микола Рубан. У 1970 році він написав листа генеральному секретареві ЦК КПРС Леоніду Брежнєву, у якому поскаржився, що через позицію політичного керівництва радянські бадмінтоністи не можуть вийти на міжнародну арену. За це Рубана було усунуто з посади. Його змінив надійніший в ідеологічному сенсі кадр – полковник КДБ Філіппов. А після нього (1975–1980) Федерацію бадмінтону СРСР очолював директор видавництва «Фізкультура і спорт» Юрій Метаєв, після якого на посаді перебував космонавт Юрій Глазков…

Лишалося тільки проводити неофіційні матчі та турніри, як перший міжнародний турнір у СРСР в грудні 1973 року в Сочі за участі команди Малайзії.

Лише в січні 1975 року, в період так званої розрядки напруженості, Радянський Союз таки прийняли до Міжнародної федерації бадмінтону, і того самого року – до Європейського союзу бадмінтону. Таким чином, наші бадмінтоністи отримали можливість брати участь в офіційних змаганнях, що проводять Міжнародна та Європейська федерації.

У квітні 1975 року юніорська збірна СРСР дебютувала на чемпіонаті Європи в Копенгагені. А у 1976-му доросла збірна дебютувала на першості Європи в Дубліні (7-ме місце).

Картина для кращого розуміння атмосфери втручання політики в спорт. Згадує гравець збірної СРСР Вікторія Семенюта. Коли 1977 року радянська команда на чолі з Анатолієм Гайдуком прилетіла до Лондона на Вімблдонський турнір, представники радянського посольства запізнилися зустріти наших спортсменів в аеропорту Хітроу. Тож увагу публіки привернули демонстранти – єврейські активісти з плакатами. Ніхто нічого не розумів, тільки Вікторія як одна-єдина членкиня делегації, яка знала англійську, перекладала написані на плакатах вимоги звільнити в СРСР євреїв-«відмовників», в’язнів сумління й дозволити їм виїзд із Союзу в Ізраїль. Звичайно, цього не вимагали безпосередньо від наших бадмінтоністів, ішлося про нагоду такою акцією привернути увагу суспільства до проблеми. Але після цього інциденту радянських спортсменів протягом усього турніру завжди супроводжували полісмени.

За іронією долі членкиня тієї збірної СРСР Світлана Белясова з Білорусі згодом вийшла заміж за свого тренера Михайла Зільбермана й виїхала з ним до Ізраїля, де в період з 1991-го по 2014 роки стала 53-разовою чемпіонкою країни…

У 1984 році спортсмени Радянського Союзу вперше взяли участь у змаганнях Кубка Томаса, а 1986 року жіноча команда стала учасницею Кубка Убер. На чемпіонатах світу радянські бадмінтоністи дебютували в 1987 році в Пекіні.

Найбільшим командним успіхом збірної СРСР стало 4-те місце на домашньому чемпіонаті Європи 1990 року.

А в особистих категоріях радянські спортсмени за весь час здобули три бронзових медалі чемпіонатів Європи. Першою нагородою стала бронза жіночої пари з Дніпропетровська Алла Продан – Надія Литвинчева 1980 року в Гронінгені (Нідерланди). На тому самому турнірі у чвертьфіналі грали Алла Продан (одиночка), чоловіча пара Костянтин Вавілов – Микола Пешехонов і змішана пара Віктор Швачко – Надія Литвинчева. У загальному заліку збірна СРСР фінішувала п’ятою.

Радянські бадмінтоністи на Уїмблдонському турнірі 1977року – там, де вони стикнулися з демонстрацією на підтримку євреїв у СРСР.

Попереду (зліва направо): Світлана Белясова (Білорусь) і Вікторія Семенюта.

Позаду (зліва направо): Анатолій Гайдук (тренер), Костянтин Вавілов, два британських представники оргкомітету, Микола Пешехонов. Лондон

Алла Аркадіївна Продан (народилась 1965 року в Дніпропетровську), майстер спорту міжнародного класу.

Вихованка дніпропетровського бадмінтону. Тренер – Анатолій Гайдук.

Чемпіонка СРСР в одиночному розряді (1978, 1979), парному розряді (1977, 1978, 1979, 1982 – з Надією Литвинчевою).

Алла Продан, 6-разова чемпіонка СРСР, бронзова призерка чемпіонату Європи (1980)

На чемпіонаті Європи 1980 року в парі з Надією Литвинчевою завоювала першу медаль для СРСР.

На перший погляд могло здатися, що Продан діє неквапливо. Проте річ у тому, що вона досить раціонально пересувалася майданчиком, ніяких зайвих рухів. Її удари відрізнялися скритністю й несподіваністю. Особливо вдалими були у її виконанні кистьові удари.

Працює тренером у Дніпропетровську.

Закінчила Дніпропетровський архітектурно-будівельний інститут.

Найвищий командний успіх збірної СРСР – це дві перемоги на престижному турнірі Кубок Гельвеції (Helvetia Cup) – чемпіонаті Європи серед змішаних команд. Цей турнір проводили з 1963-го по 2007 рік. Перехідний приз для команди-переможця заснувала Швейцарська федерація бадмінтону – звідти пішла його назва (Гельвеція – старовинна назва Швейцарії).

Збірна СРСР дебютувала на 15-му за ліком розіграші Кубка Гельвеції у 1977 році в Ленінграді. За почесний трофей у Палаці спорту «Ювілейний» боролися 11 команд. Головними претендентами на перемогу вважалися збірні НДР та Ірландії. Але радянські бадмінтоністи здолали всіх суперників. Головним тренером збірної СРСР був наш Анатолій Гайдук, а найвагоміший внесок у перемогу зробили українські спортсмени – Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Надія Литвинчева, Алла Продан.

Після цієї перемоги у світі почали говорити: «О, в Радянському Союзі є бадмінтон!»

У 1979 році збірна СРСР захистила свій титул на 16-му розіграші Кубка Гельвеції, який відбувся в Клагенфурті (Австрія). У складі радянської команди з восьми спортсменів шестеро були представниками України: Віктор Швачко, Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Алла Продан, Алла Звонарьова і Надія Литвинчева. Компанію їм склали білоруси Анатолій Скрипко (до речі – вихованець українського тренера Володимира Ліфшица) та Світлана Бєлясова. Тренером був українець Анатолій Гайдук.

Спорткомітет СРСР тоді відмовився посилати команду для участі у змаганнях. Однак Європейський союз бадмінтону через компартію Австрії попросив ЦК КПРС послати володарів Кубку 1977 року на турнір. Зверху спустили вказівку, і за три дні зібрали команду. Швидко оформили візи, і делегація полетіла, щоправда, без підготовки.

Буклет Кубка Гельвеції. Ленінград, 1977

Буклет Кубка Гельвеції, розворот із даними про збірну СРСР, Костянтин Вавілов і Надія Литвинчева. Ленінград, 1977

«Ці ігри лишилися в пам’яті на все життя, – згадує Микола Пешехонов. – Адже ми, спортсмени, разом із тренером призначали склад команди на кожну гру й несли відповідальність за свій виступ. Ініціатива «хочу грати той чи інший розряд» придушувалася, склад формувався тільки в інтересах команди. Навіть мені, парному гравцеві, довелося виступати в одиночному розряді, тому що Костянтин Вавілов був не в дуже хорошій формі. А щоб я витримував два розряди, Анатолій Скрипко вимотував свого суперника, який грав проти нас пару, в трьох партіях протягом години. В результаті ми перемогли й удруге стали володарями Кубка Гельвеції».

Українські майстри волана блискуче виступили в 1982 році на престижному турнірі Austrian International: переможцями стали жіноча пара Алла Продан – Надія Литвинчева та змішана пара Віктор Швачко – Надія Литвинчева.

Тренером збірної СРСР у 1982–1989 роках був Віктор Швачко. Змінив його на цій посаді й перебував на ній до розвалення Союзу Микола Пешехонов.

Атмосферу тих часів добре змальовує така історія. Віктор Швачко як тренер збірної надавав великої уваги формі й інвентарю команди. У Радянському Союзі виготовляли молдавські ракетки «Ласточка» й грали пластиковими воланами «Швальбе» (ластівка) виробництва НДР. Для масового спорту це було добре, проте для спорту вищих досягнень – ні. Форму шили в Домах моди, але вона не могла рівнятися з продукцією світових брендів, орієнтованих на суто спортивні вироби. Радянські спортсмени, які виїздили на міжнародні змагання, завжди займалися ченчем (обміном): вимінювали алкоголь та ікру на ракетки, кросівки, волани.

Збірна СРСР у тих самих костюмах фірми Carlton, які добув по бартеру за рекламу головний тренер команди Віктор Швачко. 1984

Напередодні чергового чемпіонату Європи Швачко через свої зв’язки із закордонними гравцями провів переговори з представниками відомої фірми Carlton. Задля реклами фірма безплатно надала збірній СРСР форму та ракетки, які привезли прямо на турнір. Спортсмени були в захваті, але потім знайшлися «доброзичливці», які доповіли керівництву про такий «непатріотичний» вчинок головного тренера. Невдоволене керівництво заборонило спортсменам носити закордонну форму на змаганнях і тренуваннях. «Ходіть у цьому в себе на дачі або в ліс по гриби», – так сказали Швачку у Держкомспорті.

У квітні 1990 року в Москві відбувся 12-й чемпіонат Європи. Збірна СРСР під орудою Миколи Пешехонова стала 4-ю в турнірі змішаних команд. У складі команди виступали українці Микола Зуєв і Тетяна Литвиненко. У вересні 1990 року команда дніпропетровського «Метеору» виграла бронзу на Кубку європейських чемпіонів у Будапешті. За команду, якою керувала Ірина Шевченко, грали Микола Зуєв, Олександр Циганков, Валерій Стрільцов, Вікторія Прон, Олена Нікітіна, Анна Шевченко.

Уже напередодні розвалення Радянського Союзу, у квітні 1991 року, на юніорському чемпіонаті Європи в Будапешті збірна СРСР виграла золото. Головним тренером тієї команди була Ірина Шевченко, а чоловічу половину збірної складали учні Ірини Миколаївни з «Метеору» Владислав Дружченко, Михайло Мізін, Костянтин Татранов, Валерій Стрільцов.

Також Владислав Дружченко і Валерій Стрільцов виграли срібло в парі, крім того, Дружченко завоював бронзу в одиночці, а Стрільцов – у змішаній парній категорії (з росіянкою Світланою Алферовою).

Після того тріумфу команду преміювали поїздкою на Азійські ігри до Малайзії: українських хлопців серйозно готували до переходу в склад дорослої збірної СРСР, яку тоді тренував Микола Пешехонов.

Однак у серпні 1991-го трапився путч, а восени Радянський Союз розвалився, і почався новий історичний етап для країни загалом і для спорту зокрема.

Постаті українського бадмінтону

Костянтин Вавілов

В історії українського бадмінтону є унікальна постать – Костянтин Вавілов, найтитулованіший бадмінтоніст СРСР, 32-разовий чемпіон Радянського Союзу та 42-разовий чемпіон України. Він належав до тієї плеяди радянських спортсменів, які закладали підвалини спортивного бадмінтону в СРСР та Україні, які вивели цей чудовий вид спорту із суто аматорського на високий міжнародний рівень.

Костянтин Васильович Вавілов (1945–2009) був лідером радянського бадмінтону протягом цілого двадцятиріччя – з 1960-х по 1980-ті він незмінно підіймався на найвищу сходинку п’єдесталу пошани на чемпіонатах СРСР, неодноразово ставав абсолютним чемпіоном.

Народився він 2 листопада 1945 року в місті Красноармійську Московської області в багатодітній сім’ї робітників. У дитинстві захоплювався футболом і лижним спортом. Ще школярем зустрівся з тренером на громадських засадах із бадмінтону, офіцером Борисом Глебовичем, який і познайомив хлопця з новою грою.

Військовий інженер Борис Глебович був одним із піонерів радянського бадмінтону, він познайомився з грою в 1957 році на Всесвітньому фестивалі молоді в Москві. Він заснував у Красноармійську секцію бадмінтону, і на момент створення Федерації бадмінтону СРСР у маленькому підмосковному містечку вже було кілька першорозрядників.

Нова гра так сподобалася юному Вавілову, що він, записавшись до секції, не пропускав жодного тренування. Учні середньої школи № 2, серед яких були Костя Вавілов і Коля Пешехонов, самі робили волани та ракетки й грали через волейбольну сітку, бо спеціального інвентарю тоді просто не було. Про величезну працездатність Вавілова, його бажання досягти успіхів уже на початку 1960-х років говорили багато фахівців. Причому наголошували, що він обов’язково стане відомим спортсменом. Упевненим у цьому був і Борис Глібович, який, не поспішаючи, виховував талановитого бадмінтоніста.

Спочатку Костянтин перемагав на всесоюзних юнацьких змаганнях. Солдатом Радянської Армії, він вийшов на свій перший чемпіонат СРСР у 1964 році – як згадують сучасники, він соромився армійської стрижки наголо, тому грав у тюбетейці.

За рік, уже без тюбетейки, молодий армієць Вавілов виграв чемпіонат СРСР, а в наступні два роки ставав абсолютним чемпіоном країни: перемагав на турнірах 1966-го та 1967 років у трьох категоріях – одиночці, парі (відповідно – з Євгеном Блітштейном і Миколою Нікітіним) та змішаній парі (з Тетяною Кочетковою).

Радикальна зміна долі Костянтина Вавілова сталася у 1970 році. Тоді клуб ЦСКА розвалився після заміни тренера Володимира Дьоміна на Миколу Нікітіна. Чемпіон на певний час взагалі був поза спортом – із дружиною та маленькою дочкою на його утриманні. І Анатолій Гайдук, керівник дніпропетровського спортклубу «Метеор», скориставшись ситуацією, запросив Костянтина до Дніпра. До того ж на той момент в українському місті вже мешкали й тренувалися земляки та друзі Вавілова по Красноармійську – Микола Пешехонов, Анатолій Єршов, Тетяна Новікова, тож він їхав не на порожнє місце.

Легенди українського бадмінтону: 32-разовий чемпіон СРСР Костянтин Вавілов і 23-разовий чемпіон СРСР Микола Пешехонов (праворуч)

Анатолій Олексійович Гайдук надав Вавілову з дружиною квартиру у відомчому будинку заводу Південмаш і влаштував майстра до клубу «Метеор» старшим тренером. Прагнення Вавілова бути лідером, бути першим передалося провідним спортсменам «Метеору», що вивело клуб на новий якісний рівень. А Гайдук ухвалив геніальне тренерське рішення, поставивши Вавілова в пару з Миколою Пешехоновим: цей дует 11 разів ставав чемпіонами Союзу в період 1970–1982 рр., видавши стрічку із семи перемог поспіль (1970–1976).

У 1971 році Костянтин вступив до Київського державного інституту фізкультури. Навчався на заочному відділенні в Дніпропетровську, а державні іспити складав у Києві. Закінчив виш у 1976-му.

Серед перших трьох радянських бадмінтоністів 1973 року Костянтин Вавілов отримав звання майстра спорту міжнародного класу (одночасно з Миколою Пешехоновим і Віктором Швачком).

Окремо треба зазначити, що Вавілов шість разів ставав чемпіоном СРСР в одиночній категорії – це досягнення ніхто не зміг перевершити (повторив тільки росіянин Андрій Антропов). Він був багаторазовим чемпіоном СРСР у парних категоріях, зокрема – 11 разів у парі з Миколою Пешехоновим, а також багаторазово у змішаній категорії та в командних змаганнях. На чемпіонатах СРСР 1966, 1967 і 1974 років Костянтин Вавілов вигравав золото у всіх трьох особистих категоріях, тобто ставав абсолютним чемпіоном – це також рекордне досягнення.

Виступаючи в складі збірної країни, Вавілов брав участь у багатьох найбільших міжнародних турнірах, вигравав у гравців екстракласу. Двічі був володарем європейського Кубка Гельвеції.

За словами Віктора Швачка, суперника на майданчику та товариша у житті, Вавілову-гравцю були притаманні такі якості: велика працездатність, вольовий чоловічий характер, прагнення здобувати перемоги в чесному бою, уміння психологічно витримувати поразки, здатність терпіти великі навантаження. Він мав хорошу техніку, добрий захист і добрий напад, був справжнім універсалом: грав в усіх категоріях й умів налаштувати себе на відповідальні ігри. Постійно удосконалювався, наполегливо працював, навіть коли був уже знаним майстром.

Щодо людських якостей Костянтина Вавілова, то ті, хто з ним працював, тренувався, виступав, спілкувався, зазначають, що він був дуже чесною і порядною особистістю, ніколи нікого не зраджував, не обманював, безкомпромісно обстоював інтереси своїх спортсменів і співробітників, був людиною сміливою та принциповою.

Коли закінчилася його блискуча спортивна кар’єра (1982), Вавілову запропонували різні варіанти подальшої долі в спорті: очолити збірну СРСР як головний тренер (Анатолій Гайдук 1982 року помер від інсульту) або стати начальником навчально-спортивного відділу клубу «Метеор».

Костянтин Васильович обрав для себе шлях спортивного функціонера: під його орудою команди клубу «Метеор» не один раз перемагали у всесоюзних змаганнях завдяки його високій майстерності й силі волі. Цю посаду він обіймав чотири роки, а з 1986-го протягом 23 років був беззмінним директором спортивного комплексу «Метеор» і головою Дніпропетровської міської громадської організації «Спортивний клуб Метеор». До речі, затверджував його на посаді тодішній генеральний директор державного підприємства «Виробниче об’єднання Південний машинобудівний завод ім. А. М. Макарова» Леонід Данилович Кучма. З 1999 року Вавілов був помічником генерального директора ПМЗ зі спортивно-масової й організаційної роботи.

Микола Пешехонов, майстер спорту міжнародного класу, так згадує свого друга: «Ми родом з одного міста. У Красноармійську навчилися грати в бадмінтон, а друзями стали в спортивному клубі „Метеор”, де тренер Анатолій Гайдук порекомендував нам скласти чоловічий парний дует. Разом брали участь у десятках змагань, домоглися визнання на міжнародній арені. Мого найкращого друга Костянтина дуже часто згадую. Якби не його твердий характер, величезна воля до перемоги, підказки під час гри, навряд чи багато років поспіль ми були на вершині радянського бадмінтону».

До речі, Костянтин Васильович не переривав зв’язки з рідним Красноармійськом: останній раз він вийшов на корти свого рідного міста в рік святкування 50-річчя бадмінтону на ветеранському турнірі (2007). І знову, як і в попередні роки, завоював золото, підтвердивши свій чемпіонський статус.

На жаль, життя не балувало Костянтина Васильовича. Йому довелося ховати дружину Ніну, яка в Дніпрі працювала тренером із плавання. А за кілька років передчасно пішов із життя й він сам: 30 листопада 2009 року помер після важкої тривалої хвороби (онкологія). Громадське прощання з великим майстром бадмінтону та видатним спортивним організатором відбулося в спорткомплексі «Метеор». Поховали його на Сурсько-Литовському кладовищі Дніпропетровська.

Іменем Костянтина Вавілова названо СДЮШОР з бадмінтону в Дніпрі. У місті щороку проходить Всеукраїнський турнір пам’яті Костянтина Вавілова і Анатолія Гайдука.