«Амулет Паскаля» kitabından alıntılar, sayfa 5
Кінець - це коли за кілька годин перед тобою, як у кіно, проходить усе минуле життя. Проходить, крутиться перед очима, і ти розумієш, що все в ньому було не так! Ось це насправді страшно. Тому що ти все одно продовжуєш жити.
Життя горіло, як сірник...
З часом,ти розумієш,що кожна прикрість перетворюється на цупкий,міцний камінець.А складаючись один до одного всередині тебе(це щось на кшталт хребта,тільки ще міцніше,адже хребет-лише кістка,яку можна переламати),вони роблять тебе непереможною.За жодних обставин!
Щоб досягнути своєї мети, є одна важлива умова: перестати боятися самого себе. Раз і назавжди сприйняти себе як індивідуума й не піддаватися загальному психозу. Треба мати сили йти проти течії. А щоб мати ці сили - перестати боятись власних думок, що не збігаються з думками решти. Мати сміливість встати і сказати. Часом це досить важко. Невпевненність стримує цей рух: встати. Хвилювання здушує гортань: сказати. Але зробивши це, ти, несподіванно побачиш - тебе слухають. І не тільки! З тобою погоджуються, адже думали так само, тільки ненаважувались йти проти течії. І страх минає.
...тоді я заплющюю очі й уявляю,що я сиджу в дерев'яній кав'ярні міста,яке я люблю і в якому люблять мене. Міста,в якому співають"Моя дівчинко печальна,моя доле золота..." і йде дощ.
Мені подобається, коли грає музика.
Мені подобається, коли грає музика в дерев*яній кав*ярні.
В дерев*яній кав*ярні на околиці незнайомого міста.
Незнайомого міста, якому я байдужа і яке байдуже мені.
Тоді я закриваю очі і уявляю, що я сиджу в дерев*яній кав*ярні міста, яке я люблю і в якому люблять мене.
Міста, в якому співають "Моя дівчинко печальна, моя доле золота..." і йде дощ.
Міста, яке я хочу вихаркати з себе -- зі шматками легенів і його крижаною безкінечною зимою...
— Якщо б ти спитала мене, в чому сенс життя, я б уникла високих слів і відповіла б, що сенсу немає... Можливо, - у тому, щоби все життя шукати його з жорсткою умовою: ніколи не знайти. Адже знайдене втрачає зміст і цінність, як тільки опиняється у твоїх руках! Як... Як знайдений на дорозі годинник. Люди метушаться і впевнені, що мають цей «годинник» — у вигляді достатку, родини, затишку чи ще чогось, що можна побачити очима, помацати пальцями чи спробувати на смак. Як вони помиляються! Але якщо відверто, я хочу — о, шалено бажаю! — віднайти цей клятий сенс і міцно тримати його в руках.
-Чому?-Так хоче мсьє Паскаль!
Часом там (він вказав очима на стелю) двері відчиняються саме в той момент, коли ти висловлюєш своє бажання. Ти, звісно, про це і не здогадуєшся. Просто цієї миті промовляєш щось на кшталт: "Господи, я так хочу мати модну парасольку!" Це, гадаю, зрозуміло? (Я покірно кивнула, адже досить часто турбувала небесну царину подібними крамольними дрібницями). Звісно, парасолька у тебе з*являється -- у той чи інший спосіб. Але в цьому випадку вона з*являється швидше, ніж ти планувала. Але! -- Мсьє Паскаль здійняв палець догори. -- Якби тієї миті людина знала, що ДВЕРІ ВІДЧИНЕНО, хіба просила би про такі речі?!
Но везде - кривые зеркала. Как разбить их?
