Kitabı oku: «Оріон Золотий. Театр (збірник)», sayfa 2

Yazı tipi:

Вчитель в НДР

Вчитель за умовною трибуною. Хор сидить на лавах – зараз це сучасні німецькі вчителі. Серед них – Головуючий. Серед них – Вальтер Функе.

Головуючий

Скажіть нам, товаришу Вчителю,
У настановах ваших етичних
Є і такі гуманні слова:
«До людських слабостей терпимі будьте».
Тим часом ви самі непримиренні!
Десятки літ вже по війні минуло,
А Ви ще повні ненависті вщерть.
Звідкіль вона у вас?

Вчитель

Послухайте, звідкіль вона у мене?
Ненависть до фашизму?
Колега посоромивсь це означити,
Так, я окреслюю – так, саме до фашизму
Як до машини людиноненависництва.
І не якась, а люта ненависть у серці.
Я хочу, щоб німецький педагог
Це зрозумів. Багато ж як від нього
Залежить, ким дитина буде
В двотисячному році. І чи добро чи зло
Він покладе їй зараз в юну душу?..

Голос із хору

По-менторськи говорите ви надто.
Але, пробачте, на якій підставі?

Головуючий

Шановний, де твоя тактовність?

Вчитель

Ні, правильно колега так доскіпливо
Ціну складає цим важким словам,
Бо ці слова не просто появити
На білий світ.
Даруйте, коли буду велемовним
І прописними істини здадуться, —
Та в цьому – весь я, в цьому – сенс життя.

Головуючий

Ми знаємо поважного колегу
Уже віддавна – шана наша щира
І щирою увага буде наша.
Так просимо, колего.

Вчитель

Почав я свій педагогічний труд
У тридцять п’ятім році.
А в сорок першому моя кохана
Віра Петрівна Сулима
Скінчила Кременчуцький педінститут.
В тій школі, де я досі працював,
Збирались ми життя своє почати,
Сповиті райдугою юності й жаги.
Та вдарила війна – і щезла райдуга.
Я з перших днів пішов на фронт.
Коли прощались, мріяли про те,
Що буде в нас чи син, чи донька.
Я вірив: скоро повернусь додому.
А тижнів десь за п’ять
Фашисти вже були на берегах Дніпра.
Село, де Віра у батьків жила,
Невдовзі вже окупували.
Війна, розор, зневага і ненависть.
А Віра Сулима з двома подругами
Ненавиділа – любити ж бо хотіла;
Ненавиділа – і листівки всюди,
Що наші льотчики скидали з літаків,
Вона розклеювала на хатах і клунях;
Ненавиділа – і ховала хлопців —
Оточенців, радянських полонених;
Ненавиділа – і ховала зброю,
Щоб потім партизанам передати.
І от – арешт. Гестапо.
Кілька днів її нелюдськи, тяжко катували,
Кілька днів допитувались в неї, хто керує.
Допитувались прізвища кілька днів.
Відповідала Віра тільки: «Віра!»
Дівчата теж відповідали: «Віра!»
І це було єдиним їхнім словом,
Бо вірили вони, жили у вірі.
Та Віра спородила сина.
В катівні мого сина спородила,
Надію ту, якою ми жили
І вимріяли, Віра спородила.
Життя їй лицеміри обіцяли
І злочин готували, хижий злочин.
І досі в мене серце палахкоче,
Вже чверть століття моє серце стогне,
Коли бодай на мить я уявлю,
Що сталося в гестапівській катівні.
Було синочку кілька днів од роду!
До ніжки столу прив’язав гестапівець
Маленьку душу, Віру ж бо до ліжка
Залізного безжально прип’яли.
Фашисти познущались над дружиною —
Вона ж була красунею чарівною
З гарячими циганськими очима.
Гестапівець підніс дружині сина
Під ті зґвалтовані і непокірні очі.
Допитувався, хто керує ними.
«А ненависть!» – відповіли ті очі.
«Смертельна ненависть!» – відповіли вуста,
Запечені, змордовані до краю,
І німо знов мовчали, німували.
Закатували сина за мовчання.
А Вірі викололи дивні карі очі
Й повісили там, у дворі тюрми.
Це сталось саме тоді,
Коли я був поранений під Ржевом.
Прострелені у мене груди,
А декілька осколків досі
Сидять в моїх легенях і під серцем…
Коли звільнили рідний наш район
Від окупації, приїхав я додому,
Дізнався про лиху трагедію.
Я слухав допити
Отого поліцая-зрадника,
Що видав їх і був при катуваннях.
І втік від помсти
Фашистський офіцер.
Лишилось в пам’яті моїй
Лиш прізвище його – Функе, Франц Функе.
Та ще оця в кишені, гляньте,
Його сімейна фотографія…

Вчитель дістає з кишені маленький білий конвертик, виймає звідти фото і пропонує подивитись присутнім. Фотографія йде по руках.

Вчитель

І от, як попіл Клааса
Стукоче в груди Тіля Уленшпігеля,
Так ця сімейна фотографія
Серце моє палить щомиті,
Нагадує мені кожної миті,
Що в світі є фашизм.
Ніколи не затьмариться в свідомості
Цей моторошний злочин звіра-нелюда.

Голос із хору

Багато з нас, із старших вчителів,
Даруйте, що вас так перебиваю,
Пізнало на собі катівні таборів,
Багато вистраждало – то чи ж варто
Концентруватись на страхітті, Вчителю?
Так можна вчадіти од жахів.
Хіба не досить вже, колего?

Головуючий

Не перебивайте. Це ж не ґречно.
Та й досить лиховісна ця історія.
Даруйте, прошу вас, продовжуйте.

Вчитель

Концентруватись на страхітті – ні.
Концентруватись на пам’яті – інше це.
Ось що газети пишуть нині:
Закінчився у Кілі, в ФРН,
Суд над есесівцем Ріделем,
Творцем «поліпшеної» душогубки.
В неї потрапляли мешканці
Окупованого Могильова —
І за одну хвилину гинули.
А «експерти» судові заявили,
Що смерть в межах хвилини
Не є болісною і, отже,
Не варто звинувачувати Ріделя
В жорстокості… Ви чуєте – не варто?!
Суд виправдав «раціоналізатора».
Серед присяжних вчителі були…

В залі заворушились. Фотографія поволі переходить з рук у руки і знову повертається до Вчителя. Той ховає її у конверт і кладе в нагрудну кишеню.

Так от. Про вчителів.
Про ненависть з любові.
І про любов з великої ненависті.
В пенати рідні повернувшись
І переживши стільки, я хотів
Знов йти на фронт.
Хотів зустрітися лице в лице
Із Функе, з Францом Функе.
Комісія медична жодна
Не могла визнати мене
Навіть «обмежено придатним».
Я знов пішов у школу.
Я забуття шукав од горя.
Тож працювати, працювати, працювати —
Бодай крихтина забуття у праці.
Я цілі дні із дітьми був, із дітьми.
Та м’яко ніч приходила —
Я прокидався о другій чи о третій,
Вивітрювався сон, як не було, —
І працював я, працював затято,
Щодня чекав я з нетерпінням ранку,
Щоб утопитись у дитячім щебеті,
Щоб захлинутись у дитячім вереску,
Як щастя є – воно поміж дітей.
Як шолоховський той герой,
Я взявся за німецьку мову,
Я вірив (навіть зараз вірю!),
Що станеться отак, що я зустріну
Гестапівця, що катував дружину,
Що вбив її і сина-крихітку,
І зможу я сказати по-німецьки
Йому все те, до крапельки все те,
Що так виношую запечено
Уже чверть віку,
Що не забудеться
Й не проститься ніколи.
Я вивчив німецьку мову.
Я володію нею досконало.
А потім взявсь за польську і за чеську,
Англійську і болгарську,
Французьку та іспанську,
І за японську мову взявся.
Я вивчив всі ці мови.
Але ж часу таке безмежжя
Від другої години ночі аж до ранку —
Це ж ціла прірва часу.

Головуючий

Це та пора, шановний друже,
Коли ви пишете свої книжки —
Від другої години ночі і до ранку?

Голос із хору

Як вам вдалося написати
Педагогічних праць за цілий інститут?
Так, справді забагато:
Опубліковано триста десять наукових праць,
Тридцять дві книжки з-поміж них?

Вчитель

Я ще раз, ще раз хочу повторити:
Моє натхнення – два чуття глибоких —
Любов і ненависть.
Любов безмежна – до дітей.
І до фашизму – ненависть бездонна.

Голос із хору

Чи не здається вам, колего,
Не за адресою тут деякі емоції?

Вчитель

Я декілька разів уже бував
В Німеччині Демократичній.
І коли вперше я ступив
На землю на німецьку,
Коли заглянув я уперше
У сині очі піонерів-тельманівців,
Мені зітхнулося з полегшенням:
Це – новий світ, це – світ соціалізму.
Сама непримиренність до фашизму
У всіх його субстанціях…
Гуманність справжня
Полягає в тому,
Що треба комуністом бути всюди —
І в економіці, і в науці,
І в душі людській.
Коли учитель не прийде у душу,
Тоді чия вона буде, душа?
І неможливо бути гуманістом,
Коли не маєш до фашизму ненависті,
А він це зна, як щупальця пускати.
У цьому ваша вища компетентність.
І ще хотів би я наголосити
Ось на такому, друзі дорогі:
Виховуючи людяність, і чуйність,
І почуття людської гідності,
Не можна забувати ні на хвилю:
Фашистські вбивці,
Що надлюдьми себе проголосили,
Теж всі дітьми були.
Теж раділи сонцю.
Теж листи писали і сповідались
Своїм коханим матерям.
Теж наречених ніжно обіймали,
Оте розпрокляте все – теж, і теж, і теж,
Садист отой, убивця,
Що голову дитячу
Розбив об кам’яну стіну,
Він же голубив, гладив по голівці
Свого синочка,
Донечку свою, —
На фото – ви вже бачили його, —
З яким ніколи я не розлучаюсь,
Він же не сам – він вірний сім’янин
Із дітками двома й дружиною.
І взагалі – нема гуманності абстрактної,
Нема людяності поза боротьбою,
Шаленою борнею політичною,
Яка заповнює всі наші дні по вінця.
Людину можна справжньою назвати,
Коли вона людей насправді любить —
Це Ленінові золоті слова.
До серця людського навіки
Перепинити доступ звіра – ось в чім зміст
Покликання учителя, колеги.

Головуючий

Спасибі вам, шановний наш колего,
За щиру сповідь, що ми тут почули, —
Ця сповідь йшла від глибини душі.
Тепер ми знаєм, звідки сили брали ви,
Щоб так прожити ув однім житті
Життів багато, повно і натхненно.
Хай радість супроводжує вас всюди!
А ми вам поклянемось, наш колего,
Обпечений жорстокою війною,
Що нас веде ідея комунізму,
Яка в крові вже клекотить у нас.
Ми всі, антифашисти і борці,
Вчимось із ваших книг – вони нам радість
Пізнання найдорожчого в людині:
Народження людини в малюку.
Прийміть подяку! До нової зустрічі!

Німецькі колеги розходяться. До Вчителя підходить молодий чоловік, русявий, синьоокий, з папкою під рукою – один з уважних слухачів. Бере Вчителя за руку і його пальцями несподівано гладить себе по голові. Вчитель вражений.

Вальтер

Погладьте мене ось так, по-батьківськи.
Так гладили мене в дитинстві.
А потім убили синочка вашого,
Закатували дружину вашу.

Вчитель

Ви що, товаришу,
Ви, може, нездорові? Навіщо так?

Вальтер

Дозвольте відрекомендуватись:
Учитель Вальтер Функе із Потсдама.
Це ж прізвище для вас знайоме!

Вчитель

Ви справді – Функе?

Вальтер

Так, я справді Функе.
Посвідчення моє вам – ось.
А ось моя вам книжка:
«Гуманізм в системі Януша Корчака».
А ось вам дубль із фото.

Вальтер виймає з нагрудної кишені кілька фотографій, серед них і наче справжня копія з тої, яку показував Вчитель.

Вчитель

Це неймовірно. Просто неймовірно.

Вчитель дістає фото з своєї кишені і дивиться на обидва знімки – вони тотожні.

Так у житті насправді не буває.
Це сон якийсь – і приголомшливий,
І лютий водночас. Це я, мабуть, нездоровий.

До Вчителя і Вальтера підходить старий німецький педагог, що вів розмову. Він звіддаля стежив за діалогом і тепер підтримує Вчителя, що заточується.

Головуючий

Ні, ви здоровий, друже дорогий.
Я теж буквально приголомшений.
Єдине, що посвідчити я можу:
Це – здібний молодий колега наш
З Потсдама, Вальтер Функе.
Він закоханий у вас віддавна —
Все марить Павлищанами. І те потверджую,
Що батько його був гестапівцем
І воював на Східнім фронті.
Ми все це знаєм. Це знання – гірке.
І в синові ця гіркота важка
Горить під серцем – але щоб аж так
Звести вас вдвох на цій вузькій дорозі?

Кабінет ученої установи

В кабінеті – Мещерський і Вальтер, потім – Суханов.

Мещерський

Мене дивує, що і ви схопились
За цю фальшиву ниточку.
Та це ж фантом!
Та це ж суцільна вигадка!
Такий собі придуманий маяк!
Надували його, надували —
Надули, бач! Ви – їдете, чи ж варто?

Вальтер

Не можу не поїхати. Я чув
Про ваші погляди. Така полярність
Лиш інтригує, звісно.
В мене тема дисертації
«Корчак і радянська педагогіка».
В його книжках про Корчака
Не раз читав я – та і в його поглядах
Багато корчаківського, – хіба не так?

Мещерський

В нього потроху звідусюди.
Найменше – від самого себе.
У ньому компілятор аж заснидівся!

Входить Суханов. Кладе папки на стіл. Підходить до Вальтера і по-дружньому стискує за плечі.

Суханов

Ну що, готові? На Світловодськ «ракетою»,
А там автобус будь-який у Павлищани
Всього за півгодини вас домчить.
Поїхав би я з вами, але ніяк.
Я завантажений, колега мій Мещерський
Теж в клопоті – статтю якраз
Готує проти вашого улюбленця,
А то б він ґречно супроводив вас.

Мещерський

Це – ваша Мекка. Я ж туди – ні кроку.
Я розвінчати цей сучасний міф
Вважаю необхідністю і честю.

Суханов

Смішні, їй-право, ваші ці претензії.
Та він же в польоті живе,
Птах радості – цей Вчитель!
А ми, грішні, з вами, колего,
Лише павуки-раціоналісти.
Згадайте «Новий органон» Френсіса Бекона.
Ми створюєм тканину павутинки з себе,
Бджола ж – живе в оточенні квіток,
З них створює для світу мед і віск,
Дає йому тим солодощі й світло.
Тож Вчитель наш – та золота бджола,
Схоластика ж сухих розумувань
Хіба для мух лиха.

Вальтер

Хіба ж бджола, бува, не потрапляє
У павутиння?..

Мещерський

Ви – гість наш. Вам усе неспроста.
А Вам, Суханов, мушу нагадати:
Сарказм годиться як приправа страви,
Та можна захлинутися сарказмом.
Тож граю з вами у вашу гру.
Згадайте-но його сентенції,
Ці пасторські солодкі замовляння.

Мещерський стає у позу пастора і «глаголить», як йому видається, під Учителя:

«Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподіяти лихе, —
Так каже старовинна мудрість наша,
Сковорода так мовить.
Бо справжня краса і зло —
Ось тканини несумісні.
Дитині кожній скрипку дайте в руки!»

Мещерський бере уявну скрипку і перекривлює Вчителя, а потім, уже звертаючись до Вальтера, сухо резюмує:

Мещерський

Так згадується доктор Франк
Зі скрипкою, його обличчя пиховате,
Самозадоволене, масне од натхнення,
Стоїть у крові по коліна, на скрипці грає!
Браво! Браво! Браво!
І так – до безкінечності.

Вальтер

Для нас, німецьких вчителів,
Цікаво бути в курсі всіх дискусій,
І ми не маєм бути одностайні.
Яскраве «за» є і яскраве – «проти».
Я з тих, що хочуть просто розібратись,
Помацати усе, відчути все,
А потім вже за когось обставати.
У Веймарі мене він просто вразив.
І я домовився про зустріч в Павлищанах.
Він радо згодився.
Тож їду, їду!

Суханов

Там є в школі Дівчина із Казки,
Котра казки складає з малюками,
Найправовірніша із учениць його,
Тож бережіться, серце бережіть
І знайте, що дівчата на Вкраїні
Найкрасивіші там, у тих краях,
Ви ж молодий, обачний будьте, друже…

Мещерський

Ви зводите на жарт.
А в нього
Такі лихі слова про вчителів.
Він підрива своїм розумуванням
Вчення Макаренка про колектив.
Він ґрунт готує, аби зняти
Проблему колективу взагалі.
Ви цього не догледіли, Суханов.

Вальтер

(делікатно заперечує Мещерському)

Мені ж бо якось трапилась до рук
Одна з книжок вашого опонента,
Що зветься просто, недвозначно:
«Мудра влада колективу».
Там автор гаряче обстоює
Систему виховання через колектив
І посилається на Крупську,
На Макаренка…

Суханов

Контексту не цурайтеся, Мещерський.
А за Макаренка ховатись зараз можна.
Багато тисяч з нас таки поміститься
В тіні його педагогічного мізинця!
Що ж, слава богу, знаємо Макаренка!
Могли б не знати, а хіба не так.
Хіба ж його «Педагогічна поема»
Не могла обернутись педагогічною трагедією?
Згадайте-но «апостолів» од педагогіки,
Чи хто не з ваших родичів, бува,
Волав в тридцятих про його систему:
– Се неприйнятно! Се недопустимо!
А потім аж коліна пороз’юшували,
Так закликали всіх інакомислячих
Вже іменем його! Всіх на коліна ставили.

Мещерський

Даруйте нам, геносе Функе,
Ці дебати, але колега наш Суханов
Дразливий надто.
Ви – конкретніше!

Суханов

Я був у вашій школі в п’ятдесятому.
Ви захлиналися, про працю говорили,
Про виховання працею – все на словах.
А праця в оту пору, пригадайте,
У школах корчувалася до пня.
Було?

Мещерський

Було. І в нас. І в вас. І скрізь.

Суханов

Всі говорили
Про самостійність учнів.
Але щоб без учителя
Бодай хоч збір відбувся піонерський?
Було?

Мещерський

Було. Було! Але ж тепер немає.

Суханов

Чиї ж на те пішли зусилля?

Мещерський

Доходили до всього не без мук.

Суханов

Ховаємось тепер тут за Макаренка.
А він же ж то колись ризикував,
Він не боявся зводити у колективі
Зіпсованих дівчат і хлопців.
А ми ж ходили із його щитом,
Аби дівчат і хлопців розділити
У різні класи… Не було? Було.

Мещерський

У всьому винен я. Як вдало
Знайшли ви винуватця, просто браво!

Суханов

Ви – безіменний. Ім’я не одне у вас.
А справді винні отакі.
Минуле щоб забути – ані крихти!
Прекрасного не можна забувати.
Погане забувати – просто злочин.
Тож пам’ятаймо: іменем його,
Який виховував яскравих одиниць,
Нівелювали часто особистість,
Підручники були трафаретні,
Форми уроків – теж усі стандартні.
Стандартні плани самостійних творів.
А хто хоч кашляне супроти цього,
Відразу крик – він антипод Макаренка.
Макаренко ж всіх кликав на дискусію,
Він кликав сперечатись з ним не раз,
Він сам шукав і часто суперечив
Собі самому – ви ж його в ікону,
В сухий реєстр незаперечних аксіом,
Його, де сонце в кожнім слові грає
І кличе до співтворчості, колего…
Коли ж Учитель з Павлищан
Щось розвиває із того ж Макаренка,
Так, розвиває, не лише цитує,
То Ви його щитом по голові —
Цитатою з Макаренка!

Мещерський

Суханов, Ви мене переконали.
А до сьогодні я ще сумнівався,
Чи варто вдарити по ньому – і прицільно —
З усіх гармат, аж бачу – необхідно.
Він ціле покоління вчителів
Потроху зводить з розуму. Ось колега
Німецький – теж до Павлищан.
Я просто мушу, мушу розвінчати
Цей міф сучасності. Щасливо, друже!
І не забудьте перед від’їздом
Заглянути до мене. Прощавайте!

Мещерський виходить.

Суханов

О заздросте людська!

Вальтер

Така проста розв’язка?!

Суханов

Далеко не проста. Хай вам щастить, колего!
І справді – при нагоді завертайте
До нас… Вітання павлищанам!

Зустріч з Бляхою-мухою

В кабінеті – Вчитель і Вальтер Функе.

Вчитель

Як влаштувались?

Вальтер

Та ґречно дякую! Мене Мар’яна
До мами завела своєї, а та жінка
Була у нас в Потсдамі років зо два
Колись, в мою непам’ять, в час війни,
То все мене розпитує про місто,
А ставить борщ, то перець – у словах,
Неначе добра, але оком – голить.

Раптом двері здригаються од стукоту. Входить шкільний сторож Яким Чухно з невідомим чоловіком. Той скинув кашкета, під яким стрижена під нулівку голова. Сторож тримає в лівій руці дробовика, а правою, міцно зціпивши пальці, викручує руку невідомому.

Невідомий

Та відпусти, нарешті, розкаряко,
Ти бачиш – я вже сам.

Чухно

Та бачу, що ти сам. Але чого
Вночі заглядать до директора?
Накрив я на гарячому його:
Смородину геть потрощив і ринву
Погнув, як до вікна він перся.

Вчитель

Ви хто такий? Чого вам треба?

Невідомий

Хай пустить дід, а то махну навідліг —
І буде мокро в кабінеті.

Чухно

Ти бач, яке! Пострижене й небрите,
А ще, пащекувате, пащекує.

Вчитель

Пустіть його. І йдіть собі, Чухно.

Чухно

Та я пущу. От ви вже не пустіть,
А то втече ця пташка пересильна.

Чухно виходить, кричить вже за порогом:

А я дробовку зарядив не сіллю.
Тож на жакан на вовчий не підлазь!

Вчитель

Ви хто такий, питаю? Вам чого?

Невідомий

А з вами оце хто? Хай вийде!
Я прошу вас.

Вчитель

Нема йому чого виходити. Це – друг мій.
А ви – брутальний, грубий чоловік.

Невідомий сідає і починає плакати. Плаче надривно, розвозячи сльози мокрою кепкою. Вальтер оторопіло дивиться на нього, а Вчитель вже хоче підійти до невідомого, щоб заспокоїти його, аж раптом того прориває:

Невідомий

Оце мені так варто було мучитись,
Щоб ви мене ошпарили словами.
Ви, ви, сам Вчитель.
Та знаєте, я скільки поїздів міняв,
Аби до вас дістатись.
Я півкраїни од Архангельська
Проїхав, аби вас уздріти.
Так, в’язень я. Що витріщили очі?
Це хто такий? Я прошу – нас лишіть.
У мене пильна справа є до Вчителя.

Вальтер поривається вийти. Вчитель зупиняє його очима, потім каже:

Вчитель

Сидіть, я прошу, Вальтере. А ви кажіть.
Це – вчитель теж. І вчителеві – можна.
Ми слухаємо вас.

Невідомий

Я – Савка Бляха. Я – в’язень.
І втік до вас, як вже тікав не раз,
Та все мене ловили там, то тут,
А цього разу врешті пощастило.
Ви знаєте, мені п’ять літ добавлять
За оцю втечу, та не міг дозволити
Собі я з вами не зустрітись.

Вчитель

З кумедними замашками в’язень?
Чого тікали? І за віщо сіли?

Бляха

Чого тікав – то ясно. Сів за віщо?
То вже складніша і лихіша штука.
Та ви гадаєте – чого сюди принесло
Аж з-під Архангельська? До вас
Чистенькі їдуть більше, ті, облизані,
А тут таврованець приперся – та ще як!
Та це все кусанина – більш себе.
Отож розповідатиму, бо чую, чую вже
В своїх слідах вівчарок запах.
Отож – коротше, хоч коротше – довше.
Я віддавна схиляюсь перед вами.
Здивовані? Я прочитав у «Комсомолці»
«Бачити себе», не прочитав, а декілька
Разів буквально пив запоєм.
Та й іншим в’язням вголос теж читав.
Я вражений був тонкістю очей
І серця вашого – для інших недосяжна
Оця кмітливість у розгадуванні
Усіх відтінків людської душі.
Розумнішого і повчальнішого я
Не зустрічав нічого.
Я бережу ці витинки. І от якось
Мене осяяло – я стільки вже тікав,
І, думаю, ще раз втечу
Й дістануся до Вчителя,
І розповім йому про себе, і подякую
Йому за те, що він дітей шанує,
Щоб не були вони такі нещасні,
Щоб все життя не мучились вони,
Як я катуюсь, – я всього лиш жертва
Потворного й гидкого виховання.
Писав до вас я, і не раз.

Вчитель

Я пам’ятаю. Вам іще сидіти.
Здається, одинадцять літ за вбивство.

Бляха

Учителю! За вбивство? Як ви можете!
Та вже не одинадцять – вже шістнадцять.
П’ятірочку добавлять – будьте певні.
Над нарами у мене – ваш портрет.
Як віруючі з Богом розмовляють,
Так сповідаюсь перед вами я.
Бо я вас розумію більше всіх,
Бо ви в мені побачили таке,
Та не в мені як в Блясі, а людині,
Чого не бачать інші і не хочуть
Побачити. А це мене засмучує і гне.
Я знав, я знав, що є причини,
Які мене в тюрму запакували.
Шукав, шукав я. Віднайшов Ушинського.
Там теж все є, але якось розрізнено.
Та коли ваші я статті читав,
Там, наче в чистій крапелині,
Відбилось все лихе моє дитинство,
Зі всіма злигоднями й хвилюваннями.
Я побачив, я знайшов себе
І те, що загубило так мене, —
Ви вдвоє мені стали ближчі,
Дорожчі всіх мені ви стали,
Розкривши мені істину мою…

Вчитель

Ви почали були про батька?

Заходить дружина. Вона наполохана, хустка накинута на плечі, в очах розгубленість і нерозуміння.

Дружина

Що тут сталось?

Вчитель

Нічого особливого, сідай послухай.
Це – моя дружина.

Бляха

Даруйте. Та я буду далі.

Дружина сідає на дивані, кутається у велику пухнасту хустку, сторожко позирає на Бляху.

Я виріс в селі глухому на Поліссі.
Бляшкевич – моє прізвище. А Бляха-Муха —
Це вже звідтіль, там охрестили.
Учивсь я в школі абияк.
Ходив я в школу тільки з переляку.
Коли ж приходила неділя
І діти всі гуляли так, як діти,
Наш батько нам вигадував роботу,
Аби не били байдики ми – діти.
І так було гидотно і нестерпно
Щось колупати на городі тому,
Коли всі хлопці за м’ячем гасали
Чи грали у «чапаєвців» та «білих».
І я тоді навчивсь дурити батька —
Ховавсь у бур’янах, не йшов у школу,
Приходила вчителька – і кості
Мені боліли люто з тих відвідин.
З дітей ніхто не розмовляв із батьком,
Ми між собою спілкувались пошепки,
Він йшов у спальню, ми тікали в кухню,
У кухню він, а ми тоді у спальню.
Дрібних на зошити просили ми у матері,
Вона ж згиналась перед ним.
Не вірите? Не сміла голови підняти —
Він бився люто.

Бляха закашлюється. Дружина Вчителя встає і подає йому склянку з водою. Той продовжує:

Ну що я міг з такого виховання
Собі узяти у душу, ви скажіть?
На людях ми були усі пригнічені
І замкнуті якісь і вовчкуваті,
Не вміли ми ковтати з тої радості,
В якій жили і хлюпалися інші.
Не міг я вийти з того кола гніту.
І ніс в душі завжди образи тінь —
Тінь розчарованості у житті…
І знаєте, що якось сталося,
А статись воно мусило доконче:
Якось напився батько і в хліві
Заночував, а я, побитий, луплений,
Облив з каністри хлів з усіх боків
І – сірником… Який вогонь там був!
Попікся батько, а мене до суду.
І почалось – не вистачило сили
У мене вийти з тюрем. Тільки строк
Один закінчувався, другий починався…
Та не про те я, а про зовсім інше
Хотів сказати, і таки скажу.
І ви скажіть усім, що Бляха-Муха
В душі не підлий, а в ділах – не кат.
Так от: дві, дві таки причини
Мене примусили ввійти
У світ злочинницький. Тож по порядку!

Стукіт у двері. Знову з’являється сторож Чухно.

Чухно

В район я подзвонив.
Зараз будуть. Порядок єсть порядок!

Чухно виходить.

Бляха-Муха

У, вишкребок, ще не дадуть скінчити!

Вчитель

Продовжуйте. Ми слухаєм.

Бляха-Муха

Перша причина – це розчарування.
Я бачив, відчував на кожнім кроці,
Я усвідомлював на кожнім слові
Свою відсталість, недорозвиненість свою,
Свою неловкість, дикість, замкнутість
Супроти всіх людей навколишніх,
Їм все дається легко від природи!
Од виховання людського з дитинства.
Поговорити, повеселитися серед дівчат,
Мені це не давалось ні за які гроші,
А гроші – це грабунки і крадіжки,
А потім розум свій останній
Вбиваєш алкоголем, щоб зрівнятись з ними,
Та тільки потрапляєш мимоволі
У дико незручне становище —
І більше болю і досади більше.
Ви знаєте, нестерпно як до смерті
Недорозвиненість свою відчути.
Свою відсталість, боже, як це тяжко!

Вчитель

Не можна було вискочити з цього
Смертельного кільця? Не можна було
Десь зупинитись? Ви ж бо розумієте
Усе, соромитеся, мучитеся тяжко?

Бляха-Муха

Це ж – своєрідний алкоголь, чефір.
Є насолода хвороблива – йти по грані,
Пройтись по гострім лезу бритви,
Раз, два, а потім іншого й не треба,
Все інше вже стає буденним, нецікавим,
Затягує у цей бездонний вир —
І лише інколи ось так світліє,
Тоді знов кидаєшся в авантюри.
Об заклад я побився з хлопцями —
Помру, а все ж дістануся до вас.
Бо в мене на свободі
Синок росте, тож втік я перш до нього.
І вже я був у нього, вже зустрівся.
А після нього – вже до вас дорога,
Дорога задля сина, для дитини.

Дружина Вчителя

А скільки йому? И де він?

Бляха-Муха

Йому десятий рочок. В третім класі.
Так от. Щоб по порядку. Тож тепер
Про найстрашніше. Ви мені повірте!
Це найлихіше у моїм житті.
Це ж бо не те, що ваш школяр
За пташку пережив, чи за шпаргалку.
Я їх просив: не убивайте, хлопці!
Я відмовляв їх – не послухали.
Таки його убили по-звірячому.
А потім убивця сам того не витримав —
Наклав на себе руки. На суді
Я приголомшений був, все мовчав.
Все інші говорили – все на мене.
Усі вони давно уже на волі,
Попереду у мене ж – ціла прірва!

Знадвору чути шум машини. Заходять дружинники з міліціонером, з ними – Чухно.

Міліціонер

Даруйте, добрий вечір, Вчителю!
Ви знаєте, хто це такий?

Вчитель

Це мій знайомий – Бляшкевич.

Міліціонер

Він вже тікає п’ятий раз.
Він батька убивав і вбив
Учителя – пенсіонера, нумізмата.
Все через гроші…

Вчитель

Уперше чую, щоб учителя
Вбивали через гроші. Це так?

Бляха-Муха

От бачите, який я!
Зверху наче правда, та нема
Тієї правди всередині. Годі!
Беріть мене. Я вже готовий!
І ще найголовніше. Ось адреса.
Ось фото. Це дружина. Це синок.
Дружина вже готова, дайте згоду,
Щоб син мій вчився тут, у Павлищанах,
У вашій школі. А то вже біда!
Безбатченко він. Забіяка лютий.
Всіх колошматить – Мухамед Алі!
Боюсь, щоб не зломився хлопчик,
Вірніше, щоб на звірстві не застиг.
Ви розумієте?

Вчитель

Ви напишіть мені. А я
Даю вам слово забрати сина.

Забирає у Бляхи-Мухи фото і адресу.

І обіцяю вам достоту,
Як ви мені розповідали,
Все написати у Верховну Раду.

Бляха-Муха

Ні, не за тим я прошкував до вас,
За чим – сказав! На цьому досить.
Спасибі, що не погребували
Моїм високим товариством,
Тож пробувайте у здоров’ї, Вчителю!
Прощавайте!

Виходить. За ним – дружинники з міліціонером.

Вчитель

(до Чухна)

Щось ви сьогодні дуже спритний!

Чухно

А я завжди такий! Порядок
Є порядок.

Вчитель

Ідіть і зачиніть ворота!

Чухно виходить.

Дружина Вчителя

(до Вальтера)

Оце оказія. Відразу вас – в окріп.
Стражденний чоловік – йому я вірю,
Хоч перекручений, з важких дітей.

Вчитель

Я прошу тебе,
Подай мені…

(хапаючись за серце)

Вальтер

Що з вами, Вчителю?

Вчитель

Мовчіть, мовчіть!

Дружина подає йому валокардін. Вчитель п’є.

Візьмем цю жінку з хлопчиком, хай їдуть.
Я знаю отаких дітей, в яких батьки
П’яниці чи злочинці… чи безбатченків.
Як правило, завжди важкі це діти.
Причину, бачте, він шукає в батькові,
В оточенні, а забува про себе,
Про відповідальність перед іншими,
Перед вимогами суспільства.

Вальтер

Ви вірите йому?

Вчитель

Я вірю особливо в те,
Що він про батька розповів.

Вальтер

І вірите, що він тікав
Заради сина? Що – не міг листом
Вас попросити?

Вчитель

О ні! Ви ж бачите – які замашки
Дивацькі в цього Бляхи-Мухи.
Тип дивовижний. Я йому повірив,
Як він почав про сина говорити —
Як зайнялись його хитрющі очі,
Як руки задрижали…
Діти, діти!

Вальтер

Я зустрічав таких – і в нас, і в вас,
Які «добреньким» вас вважають.
Цей Вчитель, вони все кажуть,
Ростить злочинців з підлітків
Своїм погладжуванням по голівці.
Сучасний педагог, вони вважають,
Собі дозволити не може
Дітей погладжувати по голівці.

Вчитель

(усміхається)

Коли ж такі шовковисті голівки
В дітей, коли ж рука сама
Так безконтрольно тягнеться до них!
Я так люблю цей відділ людства, —
Казав колись Макаренко.
Гадаю я, що опоненти наші —
Прихильники «ламати» і «тиснути».
На досвіді переконавсь я, що дітей,
Та ще важких, «ламати» і «тиснути» —
Це недотепна і безнадійна справа.
Ти розберись, чому вони такі!
Допоможи ти їм задуматись про себе,
Ти виклич їхню совість як суддю!

Дружина Вчителя

Ти все невтомно гостя атакуєш,
А він же – гість, ти ж відпочинь,
Схолонь!

Вчитель

Та ні, геносе Функе розуміє
Мій запал, він же вчитель, він…
Він Корчаком захоплений. Так от —
Найлегше виставить за двері.
Міліціонером погрозити старшим.
Хіба для цього треба розуму?
Дитина буде нас лише боятись,
Ми ж, вихователі, наглядачами будем,
Як буде діяти лише покара,
Ми звільним вихованця нашого
Од муки найсвятішої – од совісті.
Йому тоді залишиться єдине,
Як цьому Блясі-Мусі, аристократу, —
«Места не столь отдаленные».
Коли ж ми здатні, як порядні люди,
Як справжні вчителі, на самокритику
Лиху, нищівну, може, і нещадну,
То і таке сказати не завадить:
Важкі діти – це діти, од яких
Ми, дорослі, ми, вчителі,
Ухилились, відштовхнулись, відмовились.
Діти, яким ми не знайшли
Ні часу, ні серця, ні совісті.
Коли дитина шукала нас,
Ми займались нікчемною белібердою.
Важкі діти – це діти, яких ми зрадили!