Kitabı oku: «Оріон Золотий. Театр (збірник)», sayfa 5

Марення Вчителя

А Вчитель вже далеко-далеко. Десь він там, в окупованій Варшаві, де в маленькій кімнаті сидить за столом Януш Корчак. Польський педагог не дивується, коли поруч себе бачить Вчителя у формі радянського офіцера. Постріли і вибухи – притулок Корчака ось-ось мають відправити в Треблінку. Януш Корчак поспішає закінчити свої записи. В кімнаті стоїть зелений прапор, прапор дитинства, прапор Корчака.

Корчак

 
Сину мій, невже я можу
Все це отак залишити?
 

Вчитель

 
Ви не можете бути убитим.
Ось документи.
Ось перепустка на двох осіб —
На техніка і слюсаря водопроводу.
Треба вийти із гетто вам, саме вам —
Ви не можете бути убитим.
Чого ви на мене так дивитесь,
Наче я пропоную вам?..
 

Корчак

 
Я не можу прийняти цю пропозицію.
Хто полишить свою дитину
В нещасті, у горі, у небезпеці?
А тут двісті дітей.
Як залишити їх самих
В запломбованому вагоні
Чи в газовій камері?
Чи можна це все пережити?
 

Вчитель

 
Але ж усе буде знищено!
Всі будуть знищені – як же не використати
Можливості вас врятувати?!
Хто ж буде нести
Зелений прапор дитинства?
 

Корчак

 
Зелений прапор поблідне,
Коли я зважусь на цей крок.
Ви знаєте, у мене є надія
У безнадії, хоч вона й остання.
От вчора. Поливаю квіти.
Моя лисина у вікні —
Така прекрасна ціль.
У вартового гвинтівка,
Чому він стоїть і дивиться?
Нема наказу?
А може, знаєте, що —
Може, ще вчора
Він був сільським учителем?..
 

Вчитель

 
Вчитель прусської школи?
Та він ще вчора
Вибивав із майбутніх есесівців,
Табірних вартових і катів,
Усе людське,
Тікайте, учителю…
 

Корчак

 
Не можу дітей залишити
Наодинці з вогнем.
Тільки разом!
Сенс є в тому, що ви прийшли.
Ви заберете усі мої записи
І зелений мій прапор,
Щоб він не згорів.
Все на світі – з дитини.
І в дитині – кінець.
Одного разу я довго сидів у полі,
Слухав, як жайворонки співають.
Серце жайворонка, як серце дитини, —
Доводить себе до виснаження
І відразу ж відходить.
Скільки із того, що може дитина,
Ми, дорослі, навіки втрачаємо:
Силу і цільність чуттів,
Особливе сприйняття природи й краси.
Кожна дитина вперезана райдугою,
В дорослого райдуга – сіра.
Яке щастя для людства,
Що ми, дорослі, не маємо сили
Скорити дітей нашому впливові,
Дидактичним замахам нашим.
Діти думають серцем – не розумом.
Тому так важко знаходити
Нам спільну мову із ними —
Ми ж об’їлися з вами розумом,
Тому немає мистецтва складнішого,
Як вміти з ними говорити.
Дорослі, занурені в свою суєту,
Дорослі, занурені в кішло своїх турбот,
Ми не помічаємо дітей,
Як не помічали раніше жінку,
Як не помічали раніш кріпака,
Як не помічали народів пригноблених.
Бути добрим, не добреньким,
Бути в мудрості добрим —
Це найважче на світі покликання.
Особливий талант – дитині.
Нескінченне терпіння – дитині.
Пожертвувати життя – для дитини.
Дорослі, знайте: сонце – з душ дитячих,
Які в Освенцімі, в Треблінці, і в Хатині,
У Кортелісах, в Орадурі, в Лідіце
Пішли на дим, а сонцем стали, сонцем…
Ми спалені в печах фашистських,
Щоб бути безсмертними.
Смертному можна ламати
Душу і кості, а спаленому
Дим не можна переламати.
І не можна перетрощити
Непримиренності на примирення,
Чистоту у спаленого
Важко облити лестощами,
Прозорість душі неможливо
Затьмарити димом у спаленого,
Вірність дитинству у спаленого
Не можна зламати у зраду.
Щаслива людина! Кожну
Можна спалити лиш раз.
Спробуй вдруге спалити мене, кате.
Віртуозність твоя нікчемна.
Я волаю – дишуть вуста вогнем:
Добра в тисячу раз більше, ніж зла.
Добро сильне, добро безсмертне.
Я прошу вас – візьміть мій прапор.
 

Вчитель бере зелений прапор Януша Корчака. Януш Корчак виходить.

Вчитель

 
Спершу вели школу медсестер,
Потім аптеки, а потім
Дитячий притулок Корчака.
Стояла жахлива спекота.
Дітей з інтернатів посадовили
На самім кінці майдану, біля стіни.
Всі надіялись в безнадії —
Сьогодні їх ще вдасться врятувати,
Приберегти від смерті до наступного дня.
Смерте, не будь ненажерою!
Соломинка для потопальника.
На соломинці – зелений прапор.
Вантажили без перерви,
А місця лишалося й лишалося,
Наче бездонні були ці вагони.
Шугали нагайки над натовпами.
Бийте, бийте, довше бийте дорослих,
Поволі, жінко, поволі, мужчино,
Поволі, старий дідугане, поволі,
Кожен дорослий – задуши по секунді,
Затримай дітям ще день.
І раптом наказ – вивести інтернат.
Ні, цього видовища я не забуду!
Це не був звичайний марш до вагонів —
Це був організований німий протест
Супроти оргій бандитизму.
Це був похід, якого не було
За всі віки, за всі тисячоліття!
О, як у Корчака світилося чоло!
І як в дітей світилося лахміття!
Всі діти йшли четвірками. Вони
Були добром у цьому злі розпуки.
Йшов з ними вчитель з поглядом ясним,
Йшов Корчак, взявши двох дітей за руки!
А поліцаї стали струнко й честь
Віддали – навіщо честь безчесним!
Пилюка люта била з перехресть,
Був цей похід безсмертним і воскресним.
Гестапівці спитали: «Хто він? хто?» —
«Людина», – кинув Корчак охоронцю.
Як сонце не спинилось в подих той!
Як треба було зупинитись сонцю!
На другий день в Треблінці вони всі
Пішли у сонце з Корчаком за руки.
Ми пізнаєм їх в зірці, і в росі,
І в дереві – як в прапорі розлуки.
В історії людини не було б
Нічого людського без цих людей високих.
Хай нам ясніє його дивний лоб!
Я крок його в дитячих чую кроках.
Знамено зеленаве б’є в траві,
Вихоплюється клекотом над нами.
Дитинство – це найкращий в світі світ,
Тож не прощайтесь з його снами.
 

Вчитель бачить, як Хор чорних марищ з білими свастиками наступає на нього, намагаючись забрати зелений прапор дитинства. Вчитель зриває прапор з древка і ховає його на грудях. Кулеметна черга – Вчитель падає. Чорні марища кидаються до нього, та коли вони виривають прапор, це вже інший прапор, наскрізь просякнутий кров’ю – червоний прапор Вчителя. Знамено вогненним птахом виривається з рук чорних марищ – вони щезають. Вчитель помирає…

ІІ ведучий

 
Що за зелений прапор? І навіщо?
Та й Вчитель наш не був тоді в Варшаві,
Все вигадки.
 

І ведучий

 
Не так. Не все, що відбулось,
Те дійсне. І не все,
Чого і не привиділось нікому,
Недійсне. А зелений прапор —
Дитинства символ, юності, надії.
Всі діти світу відають про це
З «Короля Матіуша Першого».
А наш радянський Вчитель
Узяв той прапор – він зробивсь червоним
В огні всіх битов людства за дитину.
 

Вересневий птах

Діють: Лікар, Дружина, Син Бляхи-Мухи з матір’ю.

Лікар

 
От операції кінець. За чверть години
Все стало ясно – що я вам казав!
Жахнутись тільки можна – та й по всьому!
Покійник, правда, жахів не любив.
Та вистачило б тут на п’ять смертей.
На п’ять мужчин дістало б здоровенних.
А він в собі носив цих п’ять смертей.
І жив за десятьох, жив десятьма життями.
 

Дружина

 
Одним життям він жив.
 

Лікар

 
Осколок біля серця – це одне. Та не один
Там був отой розпроклятий осколок,
Їх три було!
І кожного задосить Піддубного звалити.
А він же був як пух, ходив навшпиньках.
Кишечника гангрена – теж вам смерть.
І ще одна – це рак печінки…
 

Дружина

 
Одмучився. Все разом на одного —
Всі смерті разом на одне життя.
Тут тіні було б досить. Але спробуй,
Було, скажи йому, що хворий він,
Як буде цілий день дивитись хмарно
І погляду постійно уникати.
Хвороба – це найбільша із образ,
Яку йому завдати було можна.
Для себе він здоровий був – і все.
Таким хотів і людям видаватись.
 

Лікар

 
Він мене цим і затуманював.
Дивнющий чоловік! Яка ж бо сила духу!
Та, що казати, медицина
Тут запізнилась років десь на десять,
А то й на двадцять…
 

Дружина

 
Він був фактично вбитий на війні.
Та тридцять літ ще від життя узяв
Лиш велетенською напруженістю духу.
Такий живий він був у ці роки,
Яким ніхто уже не зможе бути.
 

Дружина плаче.

Лікар

 
О сльози, сльози – чи ви легші слів?
Я моторошність чую – в чім я винен,
А винен страшно. Як же можна
Одну людину із п’ятьма смертями
Лишати наодинці…
 

Заходить жінка з хлопчиком літ десяти.

Лікар

 
Пробачте, ви до кого?
 

Жінка

 
Та я до Вчителя. Мені сказали —
Він тут лежить. Хоч це й незручно!
Та їхала я звіддаля із Петриком.
Петрусю, поздоровкайся!
 

Петрик

(басом)

 
Ну, здрастуйте, чого там…
 

Жінка

 
Я – Бляшкевич Шура Минівна.
Це мій синок – Петрусь Бляшкевич.
Нам обіцяв Учитель
Прийняти його в школу. Ми з Полісся.
Так нам велів наш батько – його татко.
Тож ми до Вчителя.
 

Дружина

 
Я пам’ятаю
Розмову цю про Петрика, й листи
Від батька пам’ятаю. Все гаразд!
Тож їдьте у Павлищани, щось підшукаємо
Для вас, здається, Шуро Минівно…
 

Жінка

 
Я кухаркою можу, санітаркою.
Що скажете, що скаже Вчитель,
Його ж мій Савка поважає так,
До смерті прямо. Каже, прямо спродайсь
І на Павлищани.
Ми спродалися з Петриком – і гайда.
Тут дочекаємось і Савки, батька нашого.
Спасибі вам, спасибі, ми пішли.
То завтра можна в школу Петрику?
 

Дружина

 
Приходьте завтра. Можна… Можна…
 

(Не витримує, захлинається в риданні.)

Жінка

(похоплюється)

 
Ой, вибачте! Чи щось не так сказала?
 

Лікар

 
Я прошу вас – ідіть. Сідайте на автобус.
Он там зупинка, за універмагом.
 

Жінка

 
Даруйте, люди добрі! Петрику, скажи…
 

Петрик

(басом)

 
Ну, до побачення, чого там…
 

Виходять.

Лікар

 
Що ж, друже мій, ідіть.
Вас Петрики чекають.
Чого б то їх з Полісся принесло,
Чого – відомо, але саме зараз…
 

Дружина

 
А нині, лікарю, друге вересня.
А вересень без нього вже пішов,
І скільки буде вереснів без нього.
Хоч будуть всі наповнені лиш ним,
Цим вересневим птахом. Він же в вересні
І народився, і пішов у вирій…
 

Прощання

Знову – Учена Установа. Та ж декорація. На стінах портрети Крупської, Макаренка, і… Вчителя. Спочатку: Вальтер, Мар’яна, потім – Відвідувач з Хору, потім – Суханов.

Вальтер

 
Дуже рідкісні люди
Мешкають відразу на двох планетах:
На планеті дітей
І планеті дорослих.
Звичайно, той,
Хто надто захоплений
Планетою юних істот,
Здається інопланетянином,
Диваком здитинілим.
Тому ж бо Мещерського
Не атакуй занадто!
 

Мар’яна

 
Ні, мушу сказати йому:
Ви, Мещерський, прискорили смерть!
 

Вальтер

 
Багато честі для нього
Присутнім бути при житті його і смерті.
 

Мар’яна

 
Думане мовленим мусить буть!
 

Вальтер

 
Так з Песталоцці було, пам’ятаєш?
Замучив своїх помічників.
Учителі ховались від нього.
Будували собі курені в лісі,
Аби усамітнитись.
А от ми з тобою у курені…
Вченому… а він сюди проник
Портретом…
 

Заходить Відвідувач з Хору.

Відвідувач

 
Ви не знаєте, де Суханов?
 

Мар’яна

 
А ми до нього… і до Мещерського.
 

Відвідувач

 
Мещерський? А хто це такий?
Ага, пригадую, це той,
Що критикував колись був
Директора із Павлищан. Тільки і слави!..
Де ж це Суханов?
 

Відвідувач виходить.

Вальтер

 
От тобі і маєш!
 

Заходить Суханов.

Суханов

 
Так от, Вальтере,
Завтра від’їзд ваш. Дуже прикро.
Що все так збіглося – скрутилось.
 

Суханов дивиться на Мар’яну. Не без жарту.

 
Не маю сумніву, що все ж
Приїхали ви недаремно.
 

Мар’яна

 
А де колега ваш – Мещерський?
Йому я маю два-три слова
Сказати – дуже вже горять
В мені оті слова!
 

Суханов

 
Я знаю їх, оті слова!
Я їх сказав йому за вас.
Коли дізнався я про смерть,
Я переконаний був і сказав
Йому, що він – убивця.
Тепер жалкую…
 

Мар’яна

 
Жалкуєте? За чим?
 

Суханов

 
Оцей горе-вчений, заздрістю битий,
Цей мікро-Сальєрі, гадаєте ви,
З забаганками вбити Моцарта?…
Та в Мещерського мозкові звивини
Всі – під лінійку прямлені,
Він просто чесно критикував,
В чеснотах своїх недолугий…
А ви для цього лиш приїхали,
Аби з Мещерським поквитатись?!
Не вартий він такої честі…
 

Мар’яна

 
У вас все розмежовано комп’ютером,
А у мені горить ще крихта серця…
 

Суханов

 
Тож серце… Вальтеру лишіть!
Даруйте. Я пішов.
Бо ж непереливки
Мені будуть. Салют! Я не прощаюсь!
 

Суханов виходить.

Вальтер

 
Мар’яно, рідна, а він має рацію,
Лиши мені, тільки не крихту – серце!
То як же буде в нас? Я їду!
Може, й ти наважишся?
Не зустрічав… ріднішої на світі!
 

Мар’яна

(не без сарказму)

 
Аби до істини прийти такої,
Багато… рідних треба було мати.
Я, Вальтере, люблю тебе, напевно.
Щось моторошне є у цій любові.
Коли згадаю тільки, як він марив,
Як Вірою була я Сулимою,
А ти для нього… батьком був твоїм.
Ти лиховісності не чуєш в цьому?!
Я з переляку навіть і сказала
Тоді тобі: ти поцілуй мене!
 

Вальтер цілує Мар’яну.

 
Не варто, Вальтере! Чи ж по смерті
Свого Учителя… чи ж я маю право
Лишити все і їхати світ за очі?!
Скажи мені, чи ти б поїхав?
Адже у мене тут стільки душі!
Ось перед ним стою – мене він народив.
Його я щепа. І його – нема!
 

Вальтер

 
Чи ж я тобі планету іншу
Ось зараз пропоную! Будьмо вдвох —
На світі зараз тісно. Це ж як вдома!
 

Мар’яна

(дивиться на портрет Вчителя)

 
Ось глянь, як він на мене дивиться.
 

Вальтер

 
Тебе любив він – ти його кохала?
 

Мар’яна

 
Мені ніколи словом не обмовився.
 

Вальтер

 
Словами – ні, та що слова!..
 

Мар’яна

 
Не в тому суть, мій любий, ні, не в тому!
Згадай лише – четвертий клас веду.
Я мушу довести їх до десятого.
Це ж отой клас, який перед Мещерським
Він виставив як клас без покарань.
Він запросив його тоді на випуск,
Він переконував, що лише практика
Доцільність його слова увінчає…
Потрібні роки й роки, щоб довести,
Як істина утілюється в практиці, —
Це ж істина – з його душі і муки,
А я ж бо учениця, чи не так?!
Невже мені лишити все і їхати?
Коли любитимеш, знайдеш мене і тут!..
 

Епілог, або Верховний Педагогічний Суд

Зелене поле без кінця-краю. Десь вдалині пасуться коні. Ластівки миготять тут і там. На полі заленому – круглий стіл. За столом сидять Песталоцці, Сковорода, Корчак, Макаренко. Встає Макаренко.

Макаренко

 
Сьогодні по порядку чергування століть
Я – головуючий і доповідач.
Верховний Педагогічний Суд
Сьогодні розглядає таке питання:
Справа директора Павлищанської школи.
Але стривайте!
Там все мене стосується. От штука!
Отож мені і справді неетично
Вести засідання. Колего Корчак!
Я прошу вас – візьміть на себе
Цю місію…
 

Корчак забирає папку зі справою до себе.

Корчак

 
Отож, шановне товариство,
Тут звинувачують колегу нашого:
Вчення Макаренка про колектив
Він підривав і підриває
Словами й дією – словоприкладством,
Він не вчитель – проповідник-пастор.
Він зводить педагогіку до проповіді,
Носій моралі християнської, не менше.
Він вводить в педагогіку поняття темне,
Що зветься людяністю…
 

Сковорода

 
Як, як? Що, людяність —
Це вже поняття темне?
Я бачу брудні пальці на папері,
Брудна душа, мабуть, у пашквілянта.
 

Корчак

 
Колего, прошу не перебивати.
Нам важко розібратися відразу.
Покличем зараз ми його.
Колего Макаренко, все ж вам
Найближчі ці питання, отож прошу
Уважно вислухати. Що ж до мене,
То знаю я колегу, серцем знаю,
Він посилавсь на мене часто —
І стежив я за ним з симпатією.
Скажу одне: учитель передовсім
Повинен бути добрим, а без цього
Ні к бісу не годяться всі теорії.
Багато з нас – було, і є, чи ж буде! —
Своє невміння спілкуватись з дітьми
Нахабно хочуть замінить наказами.
А наш колега, той же прагне серцем
Прийти до серця – вірити дитині.
З повагою, так, з повагою до дитини.
Виходить, що без цього ні до чого
Всі набундючені слова.
Тож прошу, Вчителю.
 

Входить Вчитель. Входить Хор, він розділений на двоє – одна частина в чорному з різками, друга в білому з павиним пір’ям: Чорний хор і Білий хор.

Білий хор

(помахує павиним пір’ям)

 
Найясніша в нас мета:
М’якість, ніжність, чистота.
 

Чорний хор

(помахує різками)

 
Принесуть найбільшу користь
Строгість, жорсткість і суворість.
Потім Білий і Чорний хори об’єднуються спільно:
– Пеленати в пелюшки?
– Ставити навколішки?
– А шмагать чи потурати,
Як не можна дати ради?!
– Чи карати, чи без кари?
– Та карають лиш нездари,
А всі здібні вчителі
Не виховують на злі,
Бо не виростить покара
Буйнокрилого Ікара!
– Заохочення – мій стимул!
– Як захочу, то ростиму,
Не захочу, хоч ви трісніть,
Словеса всі ваші – прісні!..
 

Білий хор

(помахує павиним пір’ям)

 
Найясніша в нас мета:
М’якість, ніжність, чистота.
 

Чорний хор

(помахує різками)

 
Принесуть найбільшу користь
Строгість, жорсткість і суворість.
 

Корчак

 
Слово Вчителю.
 

Вчитель

 
Одні – за м’якість, інші – за суворість,
Я – за вимогливість при ніжності душі.
Мене колега тяжко звинуватив.
Вважає він, що я відходжу
Од вірного тлумачення питань
І класовості, і гуманності.
Мене колега тяжко звинуватив.
Мені колега дорікає в тому,
Що я навдивовижку однобічний:
Геть відмітаю начебто вимогливість
І наголошую я тільки на повазі —
У цьому сенс і мудрість дорікання?!
Та досі я не можу зрозуміти,
Чому це доброта і ласка до дітей
Учено оголошується так:
Абстрактний гуманізм – і не інакше,
Ось цього я не можу зрозуміти.
І вразив мене дивовижний дух
Якоїсь підозріливості лютої
До кожної дитини, так, до кожної,
Дух недовір’я до людини вразив —
Мене завжди недовірки вражають.
І здивував ще погляд опонента,
Що лиш покаранням живі ми й будем жити,
Покарання – це доконечна штука,
Покарання – це люта необхідність,
Покаранню – осанна і осанна!
Я – не картяр. Та й істина – не карта,
Їх не знайдеш в колоді раз у раз.
Та й козир теж – це не щаслива вдача,
А це врожай кривавого труда,
Безкраїй піт і крихточка натхнення.
Теорія без практики безсила.
Теорія могутня тільки в практиці.
Та й практика без бази наукової
Стає лише незграбним ремісництвом.
Ці два крила – безсилі поодинці.
Я виссав оцю істину не з пальця:
Дітей радянських, наше майбуття
Виховувати можна лиш добром,
Лиш ласкою і зовсім без покарань.
Я істину цю виплекав у муках.
Ось клас веду, наприклад, десять літ, —
І абсолютно жодного покарання.
І стали вони справжніми людьми.
Вже стали. Стануть. В цьому певен.
Некарані – тому й не будуть карні!
Цього досягнуто, як кажуть у народі,
Горбом – трудами, роздумами,
Не тільки з книгами в руках, не тільки!
Але й дитячими гарячими руками
В моїх обох, в моїх обох руках…
 

Схоплюється Песталоцці.

Песталоцці

 
Я з ранку до вечора був серед них.
Все прекрасне для тіла їхнього
І для їхнього духу
Йшло до них з моїх рук…
Моя рука лежала в їх руці,
Мої очі дивились в їхні очі,
Мої сльози текли разом з їх сльозами,
Моя посмішка сонцем сходила
За їх ранковою посмішкою.
Вони були поза світом, поза Станцою,
Вони були зі мною – я був з ними.
Нічого в мене не було —
Ні хати, ні друзів, ні прислуги,
Лише вони були…
Колего, я за вас таки, за вас!
 

Сковорода

 
Я чув, як кепкував з вас пашквілянт:
Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподіяти лихе, —
Так каже старовинна мудрість наша,
Сковорода так мовить.
Справжня краса і зло – несумісні.
Я тридцять літ блукав
Майданами і торжищами світу,
Я виніс істину, як пташку, на руках:
Я восхотів Сократом на Русі
Служити – і служив учителем.
Нема достойнішої справи, ніж оця.
Сопілку, флейту, скрипку замість різки.
Світ ловив мене, та не спіймав.
Я ж світу не ловив, але спіймав
Добром своїм. Ніколи і ніде
Добро не можна прищепити силою.
Воно тоді відразу роги виставить.
То будуть роги зла…
Тож я за вас, земляче!
 

Корчак

(до Вчителя)

 
Колего, ви сідайте.
Ви бачите, за вас усі, за вас.
Чи ви, Макаренко, щось маєте супроти!
 

Вчитель сідає до столу. Зводиться Макаренко.

Макаренко

(до Вчителя)

 
У мене є одне запитання.
Скажіть, колего і земляче мій,
Чи правда, що ви проти мого принципу
В комуністичнім вихованні:
Повага, та поєднана з вимогливістю?
 

Вчитель

 
Коли формулював я другий
Важливий принцип виховання,
Свідомо я не повторив за вами:
«Повага, та поєднана з вимогливістю».
У чому річ, ви скажете?
Я це зробив ось із яких мотивів.
Переконався я не раз, не два
В такій «залежності математичній» —
Коли ви десять раз над вихованцем
Вжили свою безмежну владу,
Аби йому довірою й любов’ю
Повагу до людини прищепити,
То можете один-єдиний раз
Вже щось заборонити вихованцю.
Отож – на десять слів гарячих
Одне холодне, але теж тактовне.
На практиці ж виходить навпаки,
Що десять раз кричать мов навіжені,
І тільки раз по-людськи заговорять.
«Діяльність повинна бути моєю,
Захоплювати мене,
Виходити з моєї душі», —
Колись Ушинський казав.
У Вашій формулі:
«Повага, що поєднана з вимогливістю»,
Багато з педагогів зрозуміли
Лише примат вимогливості.
Навчитись легше вимагати, ніж поважати.
Те, що легше всім,
Те і сприймається всіма
І розуміється само собою.
Чи мав я право
На таку зухвалість?
 

Макаренко

 
Не тільки мали право,
Просто – мусили. Ваш досвід – ваше право.
Я бачу, ми в одному казані
Кипіли з вами – це найголовніше,
В огні любові до дітей,
І не абстрактної, а дійової,
Мене ж ви знаєте, як шпетили вони,
Оті, що за дітей, оті, що й вам дошкуляють.
Мені колись казала одна дама:
– Та ви, Макаренко, солдат – не педагог.
Я вірю в те, що ви – полковник царський.
І взагалі, не розумію досі,
Чому так з вами носяться?
Я б взагалі вас до дітей
І на поріг би не пускала!.. —
Хай згинуть заздрісники-пасквілянти!
Тож вашу руку, Вчителю!
 

Вчитель і Макаренко потискують один одному руки.

 
Усі великі педагоги, всі,
Всі як один без винятку,
Всі проголошують одні і ті ж
Гуманні істини.
Століття за століттями
Борня іде, одна і та ж, здавалося б:
Та кожному – своя доба.
Та кожному – свої обставини.
І кожен знов до істин повертається,
Старі знов проголошує новими.
Що істина не старіє – відомо,
Лише нових підтверджень потребує.
Доба нова – доба комуністична
Вчить, що добро – до зла непримиренність.
Реальний гуманізм життя нового
У наших творах сонцем палахкоче.
Тож знов доводь і не соромсь повторів,
Лаштуй у лави свіжі аргументи,
Доскіпуйся в старому по-новому,
Щоб істина та істинна була.
Було всім важко.
Хто й коли сказав
Що має бути легко вчителю?!
Тож чисть старі джерела і нові
Тримай тоді, коли вода жива в них.
 

Слова автора

 
Болять майбутнім, школо, твої груди —
Нехай святиться твій простий поріг!
Це вчителі, найкращі наші люди,
Готують старт для всіх крутих доріг.
Так, Вчителю, вже істина ця сива,
Хай все в книжках – хіба ж в книжках усе?!
Бо неповторність людська, як росина,
Всеможне сонце в крихточці несе.
Плекає педагог майбутність долі —
Яких за десять, за п’ятнадцять літ
Несе в собі всі долі ясночолі,
Які лиш потім світлом йдуть у світ.
Їм світ несе з майбутніми законами,
Він, педагог, їм еталонить все
І пальцями своїми ніжнотонними
Плекає неповторний їх хосен.
Світ клекотить. Земля йде по орбіті.
А ти зімпровізуй їм свій секрет,
А в цьому, у яснім дитячім світі,
Годинник на п’ятнадцять літ вперед.
Неси, як пташку, мрію їм безсонну,
Щодня їм поклювати дай зерна
І в корінці впізнай шумливу крону,
Щоб в небі вкорінилася вона.
Це вчителі, найкращі наші люди,
Плекають нас для всіх крутих доріг.
Болять майбутнім, школо, твої груди —
Нехай святиться твій простий поріг!
 

1977