Kitabı oku: «Грицева шкільна наука», sayfa 3

Гриць почав хрупати i насилу зїв крейду. Регiт у школi розлягся такий, аж вiкна задзвенiли.

— Цого смiєтеся? — спитав здивований Гриць.

— Нiчого, нiчого. Може, хочеш iще?

— Нi, не хоцу. А сцо то таке?

— То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.

— Ой, не дузе добле, — сказав Гриць.

— Бо ти ще не засмакував. То годиться кожному їсти, хто перший раз приходить до школи.

В тiй хвилi увiйшов професор. Усi хлопцi, як сполошенi горобцi, попирскали до лавок, тiльки Гриць зостався зi сльозами в очах i з губами, забiленими крейдою. Професор грiзно зблизився до нього.

— Як називаєшся? — крикнув.

— Глиць.

— Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцi не сидиш? Чого плачеш? Чим забiлився? Га?

— Та я їв єлусалим.

— Що? Який єрусалим? — допитувався професор.

Хлопцi знов аж душилися зо смiху.

— Та давали хлопцi.

— Котрi хлопцi?

Гриць озирнувся по хатi, але не мiг нiкотрого пiзнати.

— Ну, ну! Йди сiдай i вчися добре, а єрусалима бiльше не їж, бо будеш битий!

ІІІ

Почалася наука. Професор говорив щось, показував якiсь дощечки, що на них були намальованi якiсь гачки та стовпки; хлопцi час вiд часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нiчого того не розумiв. Вiн навiть не зважав на професора, а дуже смiшними видались йому хлопцi, що сидiли довкола нього. Один довбав пальцем у носi, другий iззаду раз у раз старався уткнути невеличке стебельце Грицевi у вухо, третiй працював довгий час дуже пильно, микаючи зi свого старого кафтана латки, нитки та остроки⁵; вже їх перед ним на спiднiй дошцi лавки лежала цiла купа, а вiн усе ще микав i скуб зо всеї сили.

— Насцо то микаєе? — спитав Гриць.

— Буду дома з бовщом їсти, — вiдповiв шепеляво хлопець, i Гриць довгий час думав вад тим, чи буває не здурив його сей хлопець.

— Але-бо ти, Грицю-небоже, нiчого не вважаєш, — крикнув на нього професор i покрутив його за вухо, так що Грицевi мимоволi аж сльози стали в очах, i вiн так перепудився, що довгий час не тальки не мiг уважати, але й зовсiм о-свiтi не тямив. Коли, нарештi, отямився, хлопцi вже починали читати склади на подвижник табличках, якi розкладав i складав професор. Вони невтомимо по сто разiв спiвучими голосами повторяли: «а-ба-ба-га-ла-ма-га». Грицевi, не знати чому, дуже се сподобалося, i вiн почав своїм пискливим голосом навипередки кричати: «а баба галамага». Професор уже готов був узнати його дуже пильним i здiбним хлопаком i, хотячи ще лiпше переконатися про се, переставив букви. Несподiваним способом вiн виставив перед учениками букви «баба», але Гриць, не дивлячися на них, а тiльки на професора, тонким спiвучим голосом крикнув: «галамага». Всi зареготалися, не виключаючи й самото професора, тiльки Гриць, здивований, оглянувся i знов наголос сказав до свого сусiда: «Цому не клицис галамага?» Аж тодi бiдолаха стямився, коли професор потягнув його за понятливiсть рiзкою по плечах.