Kitabı oku: «Украдене щастя (збірник)», sayfa 5

Із розділу «Профілі і маски»

ПОЕЗІЯ

 
В життю, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,
Та в поспіху їх безучасно лишаєш.
 
 
Часом лиш попадесь лице характерне,
Що взір поневолі до себе приверне.
 
 
Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку —
Найближча хвилина приносить розлуку.
 
 
Та довго ще в тямці відтіль і відсіль
Не раз визирає приязний профіль.
 
 
Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі
Чи в бою, чи в праці на рідному полі.
 
 
Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,
Здається, всі думи в душі його бачиш.
 
 
Здається, все ясне, і гнів його й ласка, —
Аж глянеш пильніше: все маска і маска.
 
 
Лиш маску ти знаєш, її ти любив,
Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив?
 
 
Часом лиш припадок ту маску відхилить —
Зирнеш і жахнешся: «Чи взір мене милить?
 
 
Чи знав я сю постать, чи бачив уже?
Лице мов знайоме, та зовсім чуже!»
 
 
Профілі і маски – ось поле розлоге!
Ось все, що дає нам життя наше вбоге.
 
 
І вбогі жили б ми, понурі, як мари,
Якби не поезії дивнії чари.
 
 
Вона ті профілі хапа на льоту,
Дає їм безсмертне життя, теплоту;
 
 
Всі маски свобідно вона відхиляє
І в душах, мов в книзі, вигідно читає.
 
 
Укритеє щастя, мов мати дитину,
Вона обгортає у теплу ряднину.
 
 
Незримії сльози, що плаче душа,
Вона поцілуєм своїм осуша.
 

Із циклу «Україна»

МОЯ ЛЮБОВ

 
Вона так гарна, сяє так
Святою чистою красою,
І на лиці яріє знак
Любови, щирости, спокою.
 
 
Вона так гарна, а проте
Так нещаслива, стілько лиха
Знесла, що квилить лихо те
В її кождіській пісні стиха.
 
 
Її пізнавши,чи ж я міг
Не полюбить її сердечно,
Не відректися власних втіх,
Щоб їй віддатись доконечно?
 
 
А полюбивши, чи ж би міг
Я Божую її подобу
Згубити з серця, мимо всіх
Терпінь і горя аж до гробу?
 
 
І чи ж перечить ся любов
Тій другій а святій любови
До всіх, що ллють свій піт і кров,
До всіх, котрих гнетуть окови?
 
 
Ні, хто не любить всіх братів,
Як сонце Боже, всіх зарівно,
Той щиро полюбить не вмів
Тебе, коханая Вкраїно!
 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІМН

 
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара, —
Нам пора для України жить.
 
 
Не пора, не пора, не пора
За тиранів пролить свою кров,
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.
 
 
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
 
 
Бо пора се великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
 

* * *

 
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люде.
 
 
Розпадуться пута віковії,
Тяжкії кайдани,
Непобіджена злими ворогами
Україна встане.
 
 
Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяна-річки
Одна, нероздільна.
 
 
Щезнуть межі, що помежували
Чужі між собою,
Згорне мати до себе всі діти
Теплою рукою.
 
 
«Діти ж мої, діти нещасливі,
Блудні сиротята,
Годі ж бо вам в сусід на услузі
Свій вік коротати!
 
 
Піднімайтесь на святеє діло,
На щирую дружбу,
Та щоби ви чесно послужили
Для матері службу.
 
 
Чи ще ж то ви мало наслужились
Москві і ляхови?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерської крови?
 
 
Пора, діти, добра поглядіти
Для власної хати,
Щоб ґаздою, не слугою
Перед світом стати!»
 
 
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Гей, уставаймо, єднаймося,
Українські люде!
 
 
Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Най братерством, щирими трудами
Вкраїна воскресне!
 

Із циклу «Оси»

З ЕКЗАМЕНУ

 
З іспитової кімнати
Вибіг лютий кандидат;
Збіглось в сінях товариство
І давай його питать:
 
 
«Ну, а що, ти здав екзамен?
Маєш вчительський диплом?»
Він мовчить, лиш чорна хмара
Висить над його чолом.
 
 
Далі каже: «Ні, камраття,
Правди нині не зійскать!
Той професор зоології —
То тиран і лютий кат!
 
 
Три завдав мені питання,
Як закон йому велить,
Два я знав, не знав одного,
І він смів мене спалить!
 
 
– Був ти у саду? – питає.
– Був, – говорю сміло я.
– Бачив ти пчолу? – питає.
– Бачив, – кажу сміло я.
 
 
– Кілько ж ніг пчола та має?
– Ніг я їй не рахував. —
І за се одно питання
Спік мене, бодай пропав!»
 

Із розділу «Сонети»

Із циклу «Вольні сонети»

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ²⁹

 
Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вдовж і вшир гонив,
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.
 
 
Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам’яному
Котитись стала – час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.
 
 
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.
 
 
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.
 

* * *

 
Жіноче серце! Чи ти лід студений,
Чи запашний чудовий цвіт весни?
Чи світло місяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти, як тихі сни
 
 
Невинности? Чи як той стяг воєнний,
Що до побіди кличе? Чи терни,
Чи рожі плодиш? Ангел ти надземний
Чи демон лютий з пекла глубини?
 
 
Чим б’єшся ти? Яка твоя любов?
В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?
В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!
 
 
Ти океан: маниш і потопляєш;
Ти рай, добутий за ціну оков.
Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.
 

СИКСТИНСЬКА МАДОННА³⁰

 
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
 
 
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О, глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
 
 
О Бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, ні!
 
 
І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно – тут, на полотні.
 

* * *

 
Ось спить дитя, невинний ангел чистий.
Смієсь у сні – се ангел з ним іграє…
Сплакне у сні – се ангел, в облак мглистий
Розплившися, манить його й щезає.
 
 
І сон отсей нестертий, віковистий
В душі його по собі слід лишає:
З дитячих снів той ангел променистий
Раз в раз бажання, тугу в нім збуджає.
 
 
Рвесь молодець від батька і від мами
Чогось шукати десь в чужій чужині,
А ангел з далі кличе: «Д’ мині! Д’ мині!»
 
 
Любви, надії він спішить стежками,
Там плід здобуде, тут лиш квіти зв’ялі,
А ангел з далі кличе: «Далі! Далі!»
 

Із книги «Зів’яле листя. Лірична драма»
(Львів, 1896; 2-е вид., Київ, 1911)

Із циклу «Перший жмуток»
(1886—1893)

* * *

 
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне
 
 
І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і цвітів, – молода любов
З обійм виходить гробових, студених.
 
 
Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.
 
 
І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу, —
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.
 
 
Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік поллявся рвучий.
 
 
Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.
 
 
Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені – се знаю —
Лице твоє прийдеться донести.
 

* * *

 
Так, ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;
Ти найтайніший порив той, що бурить кров,
Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.
 
 
Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,
Та ще ніколи слів для себе не знайшов;
Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов,
Коб віра сильная й могучая десниця.
 
 
Як згублену любов, несповнене бажання,
Невиспіваний спів, геройське поривання,
Як все найвищеє, чим душу я кормлю,
 
 
Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, —
Отак, красавице, і я тебе люблю.
 

* * *

 
Твої очі, як те море
Супокійне, світляне:
Серця мого давнє горе,
Мов пилинка, в них тоне.
 
 
Твої очі, мов криниця
Чиста на перловім дні,
А надія, мов зірниця,
З них проблискує мені.
 

* * *

 
Безмежнеє поле в сніжному завою,
Ох, дай мені обширу й волі!
Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною
І в серці нестерпнії болі.
 
 
Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляє,
А чень, утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.
 

* * *

 
Не минай з погордою
І не смійсь, дитя!
Може, в тім осміянім
Суть твого життя.
 
 
Може, в тім зневаженім
Твого щастя карб,
Може, в тім погордженім
Є любови скарб.
 
 
Може, сміх твій нинішній,
Срібний та дзвінкий,
Стане в твоїй пам’яті
За докір гіркий.
 

* * *

 
Неперехідним муром поміж нами
Та доля стала! Мов два судна, море
Розносить нас між двома берегами,
Моя ти ясна, непривітна зоре!
 
 
Ще здалека слідить тебе мій зір,
Твій свіжий слід я рад би цілувати
І душу тим повітрям напувати,
Що з твоїх уст переплива в простір.
 
 
Та щезла ти! Мов в лісі без дороги
Лишився я. Куди тепер? За чим?
Підтяті думи, не провадять ноги,
А в серці холод… Дим довкола, дим!..
 

* * *

 
Не раз у сні являється мені,
О люба, образ твій, такий чудовий,
Яким яснів в молодощів весні,
В найкращі хвилі свіжої любови.
 
 
Він надо мною хилиться, страшні
Полошить мари… З трепетом, без мови
Я в тії очі знов гляджу сумні, —
Що жар колись ятрили в моїй крови.
 
 
І на моє бурливе серце руку
Кладе той привид, зимну, як змія,
І в серці втишує всі думи й муку.
 
 
На привид тихо, не змигнувши, я
Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку
Моргає: «Цить! Засни! Я смерть твоя!»
 

* * *

 
Я не кляв тебе, о зоре,
Хоч як сильно жаль мій ріс;
Насміх твій і власне горе
Я терпливо переніс.
 
 
Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов – то мстивий бог;
Як одно її зневажить,
Любить мститься на обох.
 
 
Як сміючись ти вбивала
Чистую любов мою,
Чи ти знала, що вбиваєш
Все, чим в світі я жию?
 
 
Чи ти знала, що руйнуєш
Щастя власного підклад,
Те, чого життя так мало
Звикло всякому вділять?
 
 
Чи ти знала, що небавом,
От мов раз махнуть пером,
Ти не раз заплачеш гірко
За потоптаним добром?
 

* * *

 
Я не жалуюсь на тебе, доле!
Добре ти вела мене, мов мати.
Та ж де хліб родити має поле,
Мусить плуг квітки з корінням рвати.
 
 
Важко плуг скрипить у чорній скибі,
І квітки зітхають у сконанню…
Серце рвесь, уста німі, мов риби,
І душа вглубляєсь в люту рану.
 
 
А ти йдеш з сівнею й тихо сієш
В чорні скиби й незарослі рани
Нове сім’я, новії надії,
І вдихаєш дух життя рум’яний.
 

ЕПІЛОГ

 
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
 
 
В зів’ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
 
 
Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.
 

Із циклу «Другий жмуток»
1895

* * *

 
Полудне.
Широкеє поле безлюдне.
Довкола для ока й для вуха
Ні духа!
Ні сліду людей не видать…
Лиш трави, мов море хвилясте,
Зелене, барвисте, квітчасте,
І сверщики в травах тріщать.
 
 
Без впину
За річкою геть у долину,
І геть аж до синіх тих гір
Мій зір
Летить і в тиші потопає,
У пахощах дух спочиває, —
У душу тепла доливає
Простір.
 
 
Втім – цить!
Яке ж то тихеньке ридання
В повітрі, мов тужне зітхання,
Тремтить?
Чи се моє власнеє горе?
Чи серце стрепалося хоре?
Ах, ні! Се здалека десь тільки
Доноситься голос сопілки.
 
 
І ось
На голос той серце моє потяглось,
В тім раю без краю воно заридало
Без слів.
Тебе, моя зоре, воно спогадало
І стиха до строю сопілки
Поплив із народним до спілки
Мій спів.
 

* * *

 
Зелений явір, зелений явір,
Ще зеленіша ива;
Ой між усіми дівчатоньками
Лиш одна мені мила.
 
 
Червона рожа, червона рожа
Над усі квіти гожа;
Не бачу рожі, не бачу рожі,
Лиш її личка гожі.
 
 
Золоті зорі в небеснім морі
Моргають серед ночі,
Та над всі зорі внизу і вгорі —
Її чорнії очі.
 
 
Голосні дзвони, срібнії тони,
Слух у них потопає,
Та її голос – пшеничний колос,
Аж за серце хапає.
 
 
Широке море, велике море,
Що й кінця не видати,
Та в моїм серці ще більше горе:
Я навік її втратив.
 

* * *

 
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
 
 
Чом твої устонька – тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
 
 
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
 
 
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
 
 
І чом твій усміх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
 
 
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
 
 
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
 

* * *

 
«Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
 
 
Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?» —
 
 
«Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
 
 
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
 
 
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Ядубам не пара;
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара».
 

* * *

 
Ой жалю мій, жалю,
Гіркий непомалу!
Упустив я голубочку
Та вже не спіймаю.
 
 
Як була близенько,
Не дав їй принади, —
А тепер я не знаходжу
Для серця розради.
 
 
Як була близенько,
Я ще вагувався,
Щоб так швидко улетіла,
Я й не сподівався.
 
 
А як улетіла,
Вернуть не схотіла,
То забрала за собою
Мою душу з тіла.
 
 
Забрала всі мрії,
Всі втіхи, надії,
Як весна бере з собою
Квіти запашнії.
 

* * *

 
Я не тебе люблю, о ні,
Моя хистка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не личенько блідеє.
 
 
Не голос твій, що, мов дзвінок,
Мою бентежить душу,
І не твій хід, що кождий крок
Відчути серцем мушу.
 
 
Не ті уста, з котрих вже я
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрім душа твоя
Виднієсь вся без маски.
 
 
Не стать твою, не скромний стрій,
Котрим вона вповита,
Не гармонійний вигляд твій,
Мов пісня сумовита.
 
 
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні
Відмалечку лелію.
 
 
Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я,
І всю красу, весь жар чуття
На неї перелляв я.
 
 
Вона мій спів, вона мій хліб!
Душа моя – аж дивно —
До неї, наче той поліп,
Приссалась невідривно.
 
 
Усіми нервами приляг
Мій дух до неї, мила, —
І тут вона – аж страх! аж страх! —
Твій вид мені явила.
 
 
Неначе блискавка ярка,
Що зразу сліпить очі,
Що враз і тішить, і ляка,
Ніч робить з дня, день з ночі, —
 
 
Отак для мене був твій вид
І розкішшю й ударом;
Я чув: тут смерть моя сидить,
Краси вповита чаром.
 
 
Я чув, і з жаху весь тремтів,
І розкішшю впивався;
Від тебе геть тікать хотів,
Круг тебе все снувався.
 
 
Мов той Іксіон³¹, вплетений
У колесо-катушу,
Так рік за роком мучусь я,
І біль мою жре душу.
 
 
І дармо ліку я шукав
На сю свою хоробу;
Кого зрадливий Сфінкс³² піймав,
Не пустить аж до гробу.
 
 
Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.
 

* * *

 
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
 
 
Чого являєшся мені
У сні?
В життю ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В життю мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці – минаєш,
Вклонюся – навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
 
 
О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В життю мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
 

* * *

 
Отсе тая стежечка,
Де дівчина йшла,
Що з мойого сердечка
Щастя унесла.
 
 
Ось туди пішла вона
Та гуляючи,
З іншим, своїм любчиком,
Розмовляючи.
 
 
За її слідами я,
Мов безумний, біг,
Цілував з сльозами я
Пил із її ніг.
 
 
Наче потопаючий
Стебелиночку,
Зір мій вид її ловив
На хвилиночку.
 
 
І мов нурок перли ті
На морському дні,
Сквапно так мій слух ловив
Всі слова її.
 
 
Отсе тая стежечка
Ізвивається,
А у мене серденько
Розривається.
 
 
Залягло на дні його
Те важке чуття:
Тут навіки згублений
Змисл твого буття.
 
 
Все, що найдорожчеє,
Найулюблене,
Чим душа жива була,
Тут загублене!
 
 
Чим душа жива була,
Чим пишалася…
Отсе тая стежечка,
Щоб запалася!
 

* * *

 
Якби знав я чари, що спиняють хмари,
Що два серця можуть ізвести до пари,
Що ламають пута, де душа закута,
Що в поживу ними зміниться отрута!
То тебе би, мила, обдала їх сила,
Всі би в твоїм серці іскри погасила,
Всі думки й бажання за одним ударом.
Лиш одна любов би вибухла пожаром,
Обняла б достоту всю твою істоту,
Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, —
Тільки мій там образ і ясніє й гріє…
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!
 
 
Якби був я лицар і мав панцир добрий,
І над всіх був сильний і над всіх хоробрий,
Я би з перемоги вороги під ноги,
Що мені до тебе не дають дороги!
Я б добувсь до тебе через мури й стіни,
Я побив би смоки, розметав руїни,
Я б здобув всі скарби, що їх криє море,
І до ніг би твоїх положив, о зоре!
Де б тебе не скрито, я б зламав верії.
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!
 
 
Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,
Що співа і плаче, як біль серце тисне,
Що будуще бачить людське і народне,
А в сучаснім блудить, як дитя голодне,
Що із неба ловить зорі золотії,
Але до дівчини приступить не вміє, —
Ідеали бачить геть десь за горами,
А живеє щастя з рук пустив без тями
І тепер, запізно, плаче і дуріє —
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!
 

* * *

 
Що щастя? Се ж ілюзія,
Се привид, тінь, омана…
О ти, ілюзіє моя,
Зрадлива і кохана!
 
 
Кринице радощів, чуття
Ти чарочко хрустальна!
Омано дум, мого життя
Ти помилко фатальна!
 
 
Я хтів зловить тебе, ось-ось,
Та враз опали крила:
З тобою жить не довелось,
Без тебе жить несила.
 
 
З тобою жить – важка лежить
Завада поміж нами;
Без тебе жить – весь вік тужить
І днями, і ночами.
 
 
Нехай ти тінь, що гине десь,
Мана, луда – одначе
Чому ж без тебе серце рвесь,
Душа болить і плаче?
 
 
Нехай ти тінь, мана, дім з карт
І мрія молодеча,
Без тебе жить – безглуздий жарт,
І світ весь – порожнеча.
 
 
Як той Шлеміль³³, що стратив тінь,
Ходжу я, мов заклятий,
Весь світ не годен заповнить
Мені твоєї страти.
 

* * *

 
Як не бачу тебе,
Кожда хвиля – тяга безконечна;
Як побачу тебе,
Відновляється рана сердечна.
 
 
Як не бачу тебе,
То довкола і зимно, і темно;
Як побачу тебе,
Запече щось у серці страшенно.
 
 
Щоб побачить тебе,
Мов несуть мене ангельські руки;
Як побачу тебе,
Геть мов гонять пекельнії муки.
 
 
Ні без тебе нема,
Ні близ тебе спокою, мій світе!
І земля не прийма,
Ох, і небо навіки закрите.
 

* * *

 
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.
Не дивися в той бік, моя пташко!
 
 
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
 

* * *

 
Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,
Левкоєю пахучо-золотою,
Хоч ти пішла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть мені святою,
Як цвіт, що стужі не зазнав, ні спеки.
Як ідеал все ясний – бо далекий.
 
 
Я понесу тебе в душі на дні,
Облиту чаром свіжости й любови,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні…
Мов золотая мушка, в бурштиновий
Хрусталь залита, в нім віки триває,
Цвістимеш ти, – покіль мій спів лунає.
 

* * *

 
Як віл в ярмі, отак я день за днем
Свій плуг тяжкий до краю дотягаю;
Немов повільним спалююсь огнем,
Та ярко бухнуть сили вже не маю.
 
 
Замерли в серці мрії молодечі,
Ілюзії криниця пересхла;
Різкі, сухі мої зробились речі, —
Пора худого жнива надійшла.
 
 
Худеє жниво! Сіялось, мабуть,
Замало, й ненайкращої пшениці,
А час не ждав! Холодні зливи йдуть, —
Важку ворожать осінь нам зірниці.
 

* * *

 
Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні
Міріядами летять
Ті метелики холодні.
 
 
Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.
 
 
Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.
 
 
Сипле, сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає…
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.
 

Із циклу «Третій жмуток»
1896

* * *

 
В алеї нічкою літною
Я йшов без тями, наче тінь,
Горіли зорі надо мною,
І неба темная глибінь,
Мов океан тиші, спокою,
Лилася в душу. Як же я
Ще вчора вас любив, о зорі,
Тебе, блаките! Як моя
Душа в безмірному просторі
Купалася, на ті прозорі
Луги летіла, де цвітуть
Безсмертні квіти, де гудуть
Несказано-солодкі співи!
А нині темні і тяжкі ви
Для мене, весь ваш чар погас.
Ненавиджу я нині вас!
Ненавиджу красу, і силу,
І світло, й пісню, і життя,
Ненавиджу любов, чуття, —
Одно люблю лиш – забуття,
Спокій, безпам’ятну могилу.
 
 
В алеї нічкою літною
Я йшов без тями, наче тінь.
Поперед мене, поза мною
Снували люди. Дзінь-дзінь-дзінь!
Дзвонив біцикл. Неслися шепти
Любовних пар, далекий спів…
Та в серці мойому засів
Біль лютий, на який не вспів
Ніхто ще видумать рецепти.
Я йшов, та знав, що я – могила,
Що нерв життя у мене вмер,
Що тут, внутрі, на дні тепер
Душа моя похоронила
Всі радощі і всі страждання,
Весь спів, що вже не встане знов,
Своє найвищеє бажання,
Свою остатнюю любов.
 

* * *

 
Не можу жить, не можу згинуть,
Нести не можу ні покинуть
Проклятий сей життя тягар!
Ходжу самотній між юрбою
І сам погорджую собою…
Ох, коб остатній впав удар!
 
 
Не жаль мені життя ні світа,
Не жаль, що марно кращі літа
У горі й праці протекли.
Пропало все! Та й що ж? Пропало!
А що ж передо мною стало?
Безодня, повна тьми і мгли.
 
 
Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,
Що тягну, мов той віл на шиї,
Отсе вже більш як двадцять літ —
Зовсім як хлопчик той, сарака,
Прутком по бистрій хвилі швяка, —
Чи з того є на хвилях слід?
 
 
Даремно биться, працювати,
І сподіваться, і бажати!
Пропала сила вся моя.
Лиш чорних мар гуляє зграя
І резиґнація безкрая
Засіла в серці, як змія.
 

* * *

 
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
 
 
Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
 
 
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!»³⁴
 
 
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно,
 
 
Впивається її красою зір.
Та разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
 
 
Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне, —
Та враз мов бухло полум’я червоне.
 
 
За саме серце вхопила мене,
Мов Сфінкс³⁵, у душу кігтями вп’ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.
 
 
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,
 
 
Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма
 
 
Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати
 
 
В її очах – такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні
 
 
Ворушиться солодке, мелодійне.
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.
 
 
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
 
 
І як я ним у пітьму помандрую.
 

* * *

 
Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!
Коли довкола світ увесь засне,
Я тілько сам замкнуть не можу очі:
Загиб спокій, і сон мина мене.
 
 
Я сам сиджу і риюсь в своїй рані,
І плачу й тужу, плачу і клену,
І мрії всі летять, біжать, мов п’яні,
До неї! Бачать лиш її одну.
 
 
І бачиться, що з мріями отими
Й душа моя летить із тіла геть;
І щось, немов крилаті серафими³⁶,
Несе її – і чую я їх лет.
 
 
До мене ж безграничная тривога,
Бліда розпука підсідає вмить,
І чорні думи, мов з фортуни рога,
На мене ллє, щоб світ мені затьмить.
 
 
І бачиться, що я в якійсь безодні,
Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,
І виють звірі, люті та голодні,
І стогне бір, і гіллям б’ється ліс.
 
 
Ось на розпутті я стою пустому
І весь тремчу, гадюка серце ссе,
Не видно шляху, тілько голос грому
Якусь погрозу дикую несе.
 
 
І я безсильний, хорий, і утома,
Мов млинове каміння, тисне грудь, —
Бездомний – я бажав би бути дома,
В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.
 
 
Я, що так довго, гаряче кохаю
І за любов знайшов погорду й глум,
Бажаю хоч на хвилю бути в раю,
Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.
 
 
Обнять тебе, до серця пригорнути,
Із твоїх уст солодкий нектар пить,
В твоїх очах душею потонути,
В твоїх обіймах згинуть і ожить.
 
 
Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,
Вихри ревуть: «Дарма! Дарма! Дарма!»
І заревло скажене божевілля
У серці: «Ні! Чи ж виходу нема?
 
 
Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,
Не знавши хоч на хвилечку її!
Хоч би прийшлось і чорту душу дати,
А сповняться бажання всі мої!»
 
 
І чую, як при тих словах із мене
Обпало щось, мов листя, мов краса,
А щось влилося темне і студене, —
Се віра в чорта, віра в чудеса.
 

* * *

 
Чорте, демоне розлуки,
Несповнимих диких мрій,
Недрімаючої муки
І несправджених надій!
 
 
Слухай голосу розпуки!
Буду раб, невольник твій,
Весь тобі віддамся в руки,
Лиш те серце заспокій!
 
 
Враз з тобою на страждання
Я готов навік піти, —
Лиш одно мені бажання
Заспокій тепера ти.
 
 
За один її цілунок
Най горю сто тисяч літ!
За любов її і ласку
Дам я небо, рай, весь світ.
 

* * *

 
Пісне, моя ти підстрелена пташко,
Мусиш замовкнуть і ти.
Годі ридати і плакати тяжко,
Час нам зо сцени зійти.
 
 
Годі вглубляться у рану затрутую,
Годі благать о любов.
З кождою строфою, з кождою нутою
Капає з серденька кров.
 
 
З кождою строфою, з кождою нутою
Слабшає відгомін твій…
Пісне, напоєна горем-отрутою,
Час тобі вже на спокій.
 

* * *

 
І ти прощай! Твого ім’я
Не вимовлю ніколи я,
В лице твоє не гляну!
Бодай не знала ти повік,
Куди се я від тебе втік,
Чим гою серця рану.
 
 
Мене забудь швиденько ти,
Своїх діток люби, пести,
Будь вірна свому мужу!
І не читай моїх пісень,
І не воруш ні вніч, ні вдень
Сю тінь мою недужу.
 
 
А як де хтось мене згада,
Най тінь найменша не сіда
 
 
На вид твій, квітко зв’яла!
І не блідній, і не дрожи,
А спокійнісінько скажи:
«Ні, я його не знала!»
 

* * *

 
Даремно, пісне! Щез твій чар —
Втишати серця біль!
Не вирне сонце вже з-за хмар!
Пропала яр! Пропала яр!
На душу впала цвіль.
 
 
Даремно, пісне! Тихо будь!
Не сип ще мук до мук!
Без тебе туга тисне грудь, —
Та ти в ту ж путь, та ти в ту ж путь
Несеш жалібний згук.
 
 
Даремний спів! В акордах слів
Не виллю своїх скрут.
Як мовчки я терпів, болів,
Так мовчки впаду без жалів
В нірвани³⁷ темний кут.
 

* * *

 
«Самовбійство – се трусість,
Се втека з борні,
Ошуканськая кріда», —
Так скажуть мені.
 
 
Ах, панове! Про трусість
Мовчіть ви мені!
Чи ви нюхали порох
В життєвій війні?
 
 
Чи ви лоб свій розбили
О дійсности мур?
Чи вам звісно, як смачно
На гаках тортур?
 
 
«Самовбійство – се прогріх,
Безправ’я і злість…»
Най вам слово Христове
На се відповість.
 
 
Як Христос по землі ще
Навчати ходив,
То зустрів чоловіка,
Що в шабас робив.
 
 
«Як же можна! Се прогріх!» —
Обурився хтось,
Та робітнику строго
Промовив Христос:
 
 
«Коли знаєш, що чиниш —
Блаженний єси;
А не знаєш, що чиниш —
Проклятий єси.
 
 
Коли знаєш, що чиниш —
Закон твій – ти сам;
А не знаєш, що чиниш —
Закон є твій пан»³⁸.
 
 
Для знающих знання їх
Найвищий закон;
Незнающі в законі
Най гнуться карком.
 
 
Чи я знаю, чи чиню,
Се знаю лиш я —
І такий, що мене зна
Ще ліпше, ніж я.