Kitabı oku: «Украдене щастя (збірник)», sayfa 6

Із книги «Із днів журби»
(Львів, 1900)

Із циклу «Із днів журби»

* * *

 
День і ніч сердитий вітер
б’єсь о дому мого ріг,
наче пес голодний, виє
і валить прохожих з ніг.
 
 
День і ніч дощі холодні
б’ють о вікна, цяпотять,
ринви грають, шиби плачуть,
утишиться не хотять.
 
 
Олов’яні сірі хмари
небозвід весь залягли,
і лежать, і ремиґають,
наче ситії воли.
 
 
Дармо вітер б’є їх, гонить:
«Гей, ти, сивий, половий!» —
«Нам тут добре, відпочинем!
Хоч ти сердься, хоч і вий!»
 
 
Дармо втомленеє серце
б’ється, мов у клітці рись:
«Нам тут добре, відпочинем!
А ти плач собі й журись».
 

* * *

 
В парку є одна стежина,
де колись ходила ти, —
бачиться, в піску сріблястім
міг би ще твій слід знайти.
 
 
Край стежини проста лавка —
тут сиділа ти не раз,
тут прощались ми востаннє…
Тут мені твій промінь згас.
 
 
І коли на серці туга,
наче камінь, затяжить,
закиплять в душі питання:
«Пощо жить? Для кого жить?»
 
 
Я спішу на сю стежину
і розшукую твій слід,
і відсвіжую твій образ,
що в душі моїй поблід.
 
 
І гляджу на лавку з жахом,
чи не мигне тінь твоя?
І сідаю й тихо плачу,
Се Кальварія³⁹ моя.
 

У ПАРКУ

 
Ніч. Немов копиці пітьми,
бовваніють дерева.
Де-де, наче злота шпилька,
лампа пітьму пробива.
Ген далеко в павільйоні
банда гучно виграва.
 
 
Сам. Лиш думка шепче стиха:
«Ну, скажи, не дурень ти?
Замість жить з людьми по-людськи,
багатіти і цвісти,
тягнеш тачку до якоїсь
фантастичної мети».
 
 
Шелест кроків. Чути гомін:
«Де вони нас завели?
Ми ж їм вірили! Ми з ними
і гордились, і цвіли!
Нам відродження вже снилось!
Ми великими були!
 
 
А тепер арешти, сором!
Самовбійства, наче град!
Заварили самовбійці,
а живі нехай їдять».
Стихли. Метеор ось мигнув…
Перестала банда грать.
 

* * *

 
Коли часом в важкій задумі
моя поникне голова,
легенький стук в вікно чи в двері
потоки мрій перерива.
 
 
Озвуся, вигляну – даремно,
не чуть нікого, не видать,
лиш щось у серці стрепенеться,
когось-то хочеться згадать.
 
 
Чи щирий друг в далекім краю
тепер у лютім бою згиб?
Чи плаче рідний брат, припавши
лицем до прадідівських скиб?
 
 
Чи, може, ти, моя голубко,
моє кохання чарівне,
далеко десь з німим докором
в тій хвилі згадуєш мене?
 
 
Чи, може, гнучи в собі горе,
ти тихо плачеш у тиші,
а се твої пекучі сльози
мені стукочуть до душі?
 

* * *

 
Не можу забути!
Не гоїться рана!
Мов жалібні нути
із струн теорбана
чи голосно грають,
чи ледве їх чути,
все жалем проймають —
не можу забути!
 
 
Не гоїться рана,
хоч мию слезами,
хоч час на ню капле
цілющі бальзами,
хоч сонечко гріє
і зірка рум’яна
цілує, яріє —
не гоїться рана!
 
 
Хоч як ти далеко,
я все тебе бачу;
хоч стратив давно вже,
щодень тебе трачу;
хоч люта розпука
минулася п’яна
і клином розлука,
гадюка погана,
лежить поміж нами,
дівчино кохана, —
кохання без тями,
не гоїться рана.
 

* * *

 
Безсилля – ах! яка страшная мука!
Чуття ще в серці полум’ям горять
і думи рвуться як орел ширять,
та воля мов розбита, мов безрука.
 
 
Немов стріла з розламаного лука
не полетить, так нині не летять
слова, і блиски, й фарби, не хотять
служить уяві. – Ох, важка розлука!
 
 
Неначе з гір, де повно світла, барви,
і запаху, і співу пташенят,
і стрекоту сверщків, потоків шуму,
 
 
зійшов я вниз, де гниль, погані лярви,
де душно, мрячно, пута, знай, дзвенять
і чахне дух серед зневіри й глуму.
 

* * *

 
Недовго жив я ще, лиш сорок літ,
і сил не тратив на пусту мамону⁴⁰.
Невже ж уже минув я свій зеніт
і розпочав спадистий шлях до склону?
 
 
О бідна расо, що такий твій плід
слабий! Хвалиться ним нема резону.
Та й швидко ж той твій метеор поблід,
не мавши навіть доброго розгону!
 
 
Аж соромно, та що його робить!
І кінь, мовляв, не тягне понад силу.
Хай велетні могли співать, творить,
 
 
могли боротись, тішиться, любить
в вісімдесятім році – нам в могилу
вже в сороковім треба карк хилить.
 

* * *

 
Я поборов себе, з корінням вирвав з серця
усі ілюзії, всі грішні почуття,
надії, що колись вільніше ще дихнеться,
що доля ще й мені всміхнеться,
що блиснуть і мені ще радощі життя.
 
 
Я зрікся їх навсе. У тачку життєву
запряжений, як наймит той похилий,
я мушу так її тягти, покіль живу,
і добре чую се, ярма не розірву
і донесу його до темної могили.
 
 
Мені не жаль життя, бо що ж воно давало?
Куди не глянь, усюди браки й діри.
Робив без віддиху, а зроблено так мало,
і інших загрівав, аж на кінці не стало
у власнім серці запалу, ні віри.
 

* * *

 
З усіх солодких, любих слів,
які я чув із твоїх уст,
одно лишилося мені
і, наче срібний дзвоник той,
і досі в серці гомонить —
одно маленьке словечко:
Слухай!
 
 
Коло стола сиділи ми,
широкий і шумний гурток,
розмова йшла веселая;
нараз затихли всі, немов
по хаті ангел пролетів;
лиш ти, до мене звернена,
серед загальної тиші
казала звільна, мов у сні:
Слухай!
 
 
І враз ти зупинилася,
злякалась голосу свого
серед загальної тиші,
і рум’янцем облялося
твоє лице, а при столі
на тебе всі ззирнулися —
і те, що хтіла ти сказать,
ухопив ангел, що в ту мить
отам по хаті пролетів.
 
 
Минуло много-много літ,
минулись муки й радощі;
і тих, що весело тоді
коло стола балакали,
розвіяв вихор життєвий
по світі, наче пил марний;
лиш те одно слівце твоє
і досі у моїй душі,
мов срібний дзвоничок, дзвенить.
І досі із рожевих уст
я чую любе, привітне:
Слухай!
 
 
І досі ще тремтить душа,
ждучи чогось таємного,
блискучого, величного,
що за летючим словом тим,
мов цар за курієром вслід,
явитись мало. Та дарма!
 
 
В глибокім, темнім пралісі
мандрівець блудить змучений;
тривога, голод, близька ніч,
мов звіра дикого стрільці,
його женуть все дальш і дальш.
 
 
У груди духа не стає, —
здається, трісне серденько,
і ноги змучені тремтять,
а він біжить, біжить, біжить!
 
 
І причувається йому,
що десь далеко, ледве чуть,
теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!
Він знає, що весь день уже
за тим зрадливим голосом
біжить даремно; інколи
догадується, що, мабуть,
се дзвонить власний страх його,
а він, проте, біжить, біжить!
 
 
Ану ж там справді битий шлях?
Ану ж там хата теплая?
Ану ж лице коханеє?
Ану ж там дивні радощі?
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!
Слухай!
 

Із циклу «Спомини»

* * *

 
Я згадую минулеє життя
спокійно, та без радости, без туги:
одно із нього виніс я чуття,
що я не був у нім щасливий, други.
 
 
Багато праці, і турбот, і скрут,
та не було вдоволення, утіхи;
мов віл в ярмі, я чув на собі прут
і тяг чужого скарбу повні міхи.
 
 
Хоч не згасав ніколи огник мій,
та полум’ям не бухав, більш димився,
а замість світла сипав іскор рій.
 
 
Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився,
та не високо плив в руці слабій,
і хоч я жив, то все ж я не нажився.
 

* * *

 
Заким умре ще в серці творча сила
і дар пісень заглухне в тишині,
немов пахуча та фіялка мила,
що в’яне у пустому бур’яні, —
 
 
я раз іще б хотів простерти крила,
і побуять свобідно в вишині,
і оживить ті спомини, що скрила
ворожа доля у душі на дні.
 
 
Вони живі донині в тій могилі,
я чую їх, як рвуться, як печуть…
Спинити їх, здушить їх я не в силі.
 
 
Та чи знайду я сили, щоб відчуть,
щоб пережити знов ті любі хвилі
і виплакать піснями їх ось тут?..
 

* * *

 
О, бо і я зазнав раз щось такого,
що хоч ще повним щастям не було,
та дуже близьке вже було до нього,
як щастя, швидко надійшло й пішло.
 
 
У біднім, прозаїчнім тім житті
се був момент казочний і кипучий,
се був неначе той брильянт блискучий,
що хтось найшов загублений в смітті.
 
 
І відки се мені прийшло, і як,
і чом прийшло, і чом пропало живо —
я й досі збагнути не міг ніяк.
 
 
Одно лише я чую справедливо:
тоді пізнав я, що в житті за смак
і чим бува любов, святеє диво.
 

* * *

 
П’ятнадцять літ минуло. По важкій,
завзятій боротьбі я опинився
побитий, хорий. У тишу, в спокій
я на село із міста схоронився.
 
 
Хоч молодий ще, був я у такій
зневірі, світ весь так мені змінився
з рожевого на чорний, що в гіркій
знетямі з бою я відсторонився.
 
 
У мене зблідли давні ідеали,
і люди видались таким дрібним,
мізерним кодлом, що для мене стали
 
 
чужі й далекі. Треба буть дурним,
щоб задля них у бій іти, як в дим;
ті, що терплять, варт того, щоб страждали.
 

* * *

 
Маленький хутір серед лук і нив
на горбику над річкою шумною —
отам я в простій хлопській хаті жив,
і самота, і сум жили зо мною.
 
 
Із трьох боків поля ті обмежив
могутній ліс зеленою стіною,
і шумом серцю він на сон дзвонив,
і сум по травах розносив луною.
 
 
Він тяг мене в свою таємну тінь,
і свіжий подих віщував розраду,
і листя, знай, мені шептало: «Скинь
 
 
із серця всі згадки про зваду й зраду!
Природі-мамі до грудей прилинь
і тут знайдеш нову, святу принаду».
 

* * *

 
Привіт тобі, мій друже вірний, гаю,
повірнику моїх найкращих дум!
Все чисте, ясне, що лиш в серці маю,
надихав свіжий запах твій і шум.
 
 
На твоїх полянах, в відлюднім плаю
я розсипав свій жаль, губив свій сум;
у твоїх запахах, неначе в раю,
окрилювався молодечий ум.
 
 
Під скрип могутніх конарів дубових
складались першії мої пісні,
слабії відгуки твоїх пісень чудових.
 
 
А в бурі рев, як громи навісні
ламали твоїх велетнів корони,
у твоїх криївках шукав я охорони.
 

* * *

 
Я не скінчу тебе, моя убога пісне,
в котру бажав я серце перелить
і виспівать чуття важке та млісне,
 
 
все, що втіша, і все, що веселить,
всі радощі шаленого кохання,
все пекло мук, що й досі грудь в’ялить.
 
 
Мої ви сльози, і мої зітхання,
і пестощі короткі, й довгий жаль,
надії і зневіри колихання,
 
 
не перелити вас мені в кришталь
поезії, немов вино перлисте,
ні в римів блискітливую емаль!
 
 
Мов дерево серед степу безлисте
в осінній бурі б’ється і скрипить,
і скрип той чує поле болотисте, —
 
 
отак душа моя тепер терпить
слаба, безкрила, холодом прибита,
мов ластівка у річці зиму спить.
 

Із циклу «В Плен-Ері»

МАМО-ПРИРОДО!

 
Мамо-природо!
Хитра ти з біса!
Вказуєш серцю безмірні простори,
а життя замикаєш у клітку тісненьку,
в мікроскопійную клітку!
Уяву вабиш вічности фантомом,
а даєш нам на страву моменти,
самі короткі моменти!
В душах розпалюєш дивні огні, і бажання, і тугу,
а потім працюєш щосили,
щоб погасити, здушити, притлумить
пориви, що ти сама ж розбудила.
Ллєш на них дійсности воду холодну,
куєш їх у матер’ялізму кайдани,
розчаруванням цупко обпалюєш крила…
Цинічно, мамо, і немилосердно
кидаєш те, що найвище, найкраще,
чим величаться б могла віковічно
як архітвором —
свиням під ноги.
 
 
І невже ж ти не бачиш – здається,
міліонами своїх очей
могла б ти побачить що-дещо! —
скілько горя, зовсім непотрібного горя,
скілько муки, нічим невтишимої муки,
завдаєш ти цинізмом отим
найніжнішим, найліпшим, найкращим
поміж твоїх дітей?
І невже ж зрозуміть ти не можеш —
та сума мізку, що день в день, рік-річно
витворюєш, повинна би, здається,
порозуміть що-дещо! —
що пора би покинуть старії шаблони,
добрі для всяких амеб, протозоїв,
ехінодермів та міксоміцетів!
Що вивчена на них твоя
економія марнотратства
не згожа для людей, для душ людських,
як не згожий осел
до гри на фортеп’яні.
 
 
Подумай, мамо! Тут, на сій планеті,
скінчився вже твій творчий Sturm und Drang⁴¹;
той надмір сил, і соків, і тепла
вже вичерпавсь, і замкнена навіки
твоя тут творча карієра.
Що ти могла найвищого створити, —
се чоловік. Із сих матеріялів,
які тут маєш під рукою,
хоч як не дмись,
нічого кращого створить не зможеш.
Тож час би, мамо, як єврей Ягве⁴²
(нащо вже пан був строгий і скептичний!),
сказать собі: «Спочину вже тепер!»
Признать: «Отсе я гарне сотворила!»
І заходиться сьому архітвору
створити рай такий, як слід:
не дерева, грушки і яблука та фіґи,
а рай в його нутрі,
гармонію чуття і волі,
думок і діл, бажання і знання.
 
 
Ех, мамо, мамо!
Довгі століття,
тисячоліття ти водила нас за ніс,
манила у безмежнії пустині
фантомами безсмертя
і перспективами метафізичних
радощів піль елізейських⁴³.
Ти заставляла нас за ті фантоми
пролити море крови й сліз.
За них горіли стоси,
скрипіли колеса тортур,
розпечені кліщі живеє рвали м’ясо,
і міліони, міліони серць
безмежна шарпала розпука.
І що ж, вкінці доглупалися ми,
що ті фантоми є [собі] фантоми,
не варті мук, і крови, і страждання,
що се лиш твори нашої уяви.
Так кицька в дзеркалі безодню бачить, поки
домацається, що за ним нема нічого.
 
 
Тріумф! Тріумф!
За десять тисяч літ важкої праці
цивілізації доходимо вкінці
до тої точки, до якої кицька
доходить за п’ять хвиль.
І вздрівши, що за дзеркалом нема нічого,
ми логікою кицьки заключили,
що й взагалі нема безодні,
нема нічого, лиш атом, момент
і рух молекулярний.
І ми були готові наплювати
на всі ті мрії, туги і бажання,
на всі ті безконечні перспективи,
що ти сама ж нам, мамо,
вложила в душу.
Були готові згірдно відіпхнути
і потоптать найвище і найкраще
з сего, що ти дала нам, мамо,
те, чим святе, високе і величне
життя людськеє.
 
 
Смієшся, мамо?
Ти добре знаєш, се не може бути,
се лиш хвилина боротьби, зневіри,
яких ти бачила вже міліони.
Ти добре знаєш, що твої ми діти,
слабі, нікчемні і капризні діти,
і трошки рознервовані надміру,
та все ж твої і рідні, й найлюбіші,
і мусимо тебе любити, мамо!
І хоч цікавим оком піддивились
твої слабі й негарнії місця
і здерли маску святости з лиця,
розвіяли рожевий, поетичний
туман, що ти вкривалась ним так довго,
пізнали зблизька твій варстат,
пізнали, як господарюєш ти, —
то за старим туманом поетичним
ми тисячі таких красот відкрили,
таких чудес і чарів,
що серце й ум в них тонуть, як у морі.
 
 
І – що найвище: ми
самих себе відкрили!
Відкрили власну душу,
заглянули в варстат своїх думок,
свого чуття, бажання і змагання.
І там твою пізнали руку, мамо,
твої закони.
 
 
В тих снах пустих, в ілюзіях відвічних
побачили таку ж реальну дійсність,
такі ж великі явища, як в зорях,
в Няґари⁴⁴ реві, в скелях Гімалаї⁴⁵.
І тут, у власному нутрі,
ми віднайшли все те, що, бачилось,
утратили в зовнішньому околі:
гармонію, і вічність, і безмежність,
і всі рожеві блиски ідеалу.
 
 
Нехай життя – момент і зложене з моментів,
ми вічність носимо в душі;
нехай життя – борня жорстока, дика, —
а в сфері духа є лиш різнородність!
 
 
Різні тони, різні фарби,
різні сили і змагання,
мов тисячострунна арфа,
та всім струнам стрій один.
 
 
Кождий тон і кождий відтінь,
то момент один, промінчик,
але в кождому моменті
сяє вічности огонь.
 

* * *

 
По коверці пурпуровім
із таємних сходу брам
виїжджа на небо сонце,
наче входить цар у храм.
 
 
І в моє вікно зирнуло
і сполошило стару,
невідступну, невмолиму
посидільницю журу.
 
 
Ся стара, погана відьма
тут сиділа цілу ніч
і зміняла своїм чаром
кожду думку, кожду річ.
 
 
Кождий мебель був мій ворог,
кожда книжка – то була
п’явка, що систематично
кров і мозок мій пила.
 
 
Кожда добрість – то наївність,
кождий друг – то хижий звір,
кожда думка – то помилка,
кождий спомин – то докір.
 
 
А як свідомість болющу
сон, мов свічку, загасив,
чар її і в сонне царство
тіні дійсности вносив.
 
 
Все, що я кохав безмежно
і що зрадило мене,
все, що стратив, тут до мене
підняло лице сумне.
 
 
Молоді, гарячі сльози
тут, мов рожі, зацвіли
по стежках отих тернистих,
де колись вони плили.
 
 
Молода палкая туга,
мов жебрачка в лахманах,
все чогось іще шукала,
топчучи зарослий шлях.
 
 
Тілько віра молодая,
мов загашений огень:
купка попелу лишилась,
обгорілий чорний пень.
 
 
І нараз пропали чари,
сонце глипнуло в вікно!..
Я прокинувся. Чи справді?
Все те ще не так давно?
 
 
Я ще не старий! Ще сила
є в руках і у души!
Ще поборемося, доле!
Ну, попробуй, задуши!
 
 
Я ще не старий! Не згинув
ще для мене жизні зміст,
хоч журба, хоч горе тисне —
ні, ще я не песиміст!
 

* * *

 
У долині село лежить,
понад селом туман дрижить,
а на горбі край села
стоїть кузня немала.
 
 
А в тій кузні коваль клепле,
а в коваля серце тепле,
а він клепле та й співа,
всіх до кузні іззива.
 
 
«Ходіть, люди, з хат, із поля!
Тут кується краща доля.
Ходіть люди, порану,
вибивайтесь з туману!»
 
 
Та тумани хитаються,
понад селом згущаються,
розляглися по полях,
щоб затьмити людям шлях.
 
 
Щоб закрити їм стежини
ті, що вгору йдуть з долини,
в тую кузню, де кують
ясну зброю замість пут.
 

ВОСЕНИ

 
Ой ідуть-ідуть тумани
наддністровими лугами,
наче військо з корогвами,
а передом отамани.
 
 
Сурми бойові не грають,
і панцирики не дзвонять,
тілько смуток навівають,
верби віття низом клонять.
 
 
Тілько в мряці тонуть села,
і уява мари плодить;
тілько дума невесела,
мов жебрак, по душах ходить.
 

* * *

 
Над великою рікою на скалі крутій сиджу
і, затоплений у мріях, в воду биструю гляджу.
Валом хвилі, валом хвилі пруться, плещуть, миготять,
сонце грає, прибережні верби віттям їх пестять.
 
 
Із-за закрута одного враз дараба виплива —
зіллям, зеленню повита, плеще, грає, мов жива.
Керма тихо хвилі крає, не булькоче, не скрипить,
і керманич молоденький, мов мальований, стоїть.
 
 
На дарабі гра музика, чути співи голосні,
брязкають чарки блискучі, ллються вина запашні,
сяють очі молодії серед жартів і розмов…
Сміх і співи… Се гуляють Радощі, Краса, Любов.
 
 
Я поглянув, і зітхання піднімає грудь мою.
О, мої юнацькі мрії, пізнаю вас, пізнаю!
Скілько вас з розпучним криком і слізьми я доганяв —
на весільную дарабу я ніколи не попав.
 
 
Ні, тепер уже за вами не погоню я услід!
Прощавайте! Своїм блиском ви молодших веселіть.
Сміх, і співи, і музика ще бринять, немов по склі,
і за закрутом дараба звільна щезла в синій млі.
 
 
Знов затоплений у мріях я гляджу на бистрину.
Що се плещуть, миють хвилі? Наче білу грудь сніжну!..
Мов рожеві любі руки… шийку круглу… і лице…
Ох, адже я знав, здається, цілував лице отсе!
 
 
Се ж вона, вона, чий образ тузі втихнуть не дає!
Се те тихе нездобуте щастя вбогеє моє!
Вбите! Втоплене!.. І в воду, мов скажений, кинувсь я,
щоб ловити щастя-трупа… Мрія приснула моя.
 

* * *

 
Ніч. Довкола тихо, мертво.
Там в долині місто спить
у осінній млі холодній;
тілько глухо десь кипить
у далекім середмістю
спізнених фіякрів рух.
 
 
У тиші при лампі звільна
розвиває крила дух,
отрясається з тих вражень,
що, мов курява, за дня
облягають серце й думку,
в душу тиснуться до дна.
 
 
Всі буденнії тривоги,
всіх турбот і бажань рій,
всі успіхи з жалом скрухи,
скошені квітки надій,
вся душная атмосфера
розвіваєсь, наче мгла,
що в осінню ніч холодну
сонний город облягла.
 
 
І стає щораз ясніше
в сконцентрованій душі,
щось, мов тихий дзвін, лунає
у нутрі серед тиші,
і якась недовідома
там гармонія встає,
мов у гаї свисти дроздів,
гілка гілці подає.
 
 
В розколисаній уяві
піднімаєсь ряд картин:
гори в світлі золотому,
фйолетова тінь долин,
річка, наче срібна стрічка,
і скалистая стіна,
шлях закурений, мов кладка,
що у безвість порина…
 
 
Вулиця… Доми низенькі,
за штахетами в садках
ґеорґінії і айстри
на малесеньких грядках;
стежечки круті між ними,
дерев’яний ґанок ось;
по щаблях аж геть над вікна
винограддя оплелось.
 
 
Все те не очима бачу,
а в душі воно живе,
все на крилах із гармоній
світла й запаху пливе.
Чую, що се власний твір мій,
хоч створив його не я;
що се часть єства мойого,
хоч не в ній душа моя.
 
 
Чую, що в отих картинах
б’ється власний мій живець,
та, проте, я пан їх, ніби
разом хвиля і плавець.
 
 
І ось раптом виринає
з рам зелених у вікні
тихеє лице жіноче,
так знайомеє мені.
 
 
Ті самі чудові очі,
що в них грав весь чар життя,
і таємний жаль за юність,
що минула без пуття;
 
 
ті самі уста рожеві,
що в них кожде слово вмить
процвітало, як фіялка,
щоби серце звеселить;
ті самі бліденькі щоки,
де легенький рум’янець
ледве тлів, мов у глибокій
шахті тліє каганець;
де так рідко грала радість,
сміх зовсім негусто ріс,
де у хвилях самотини
бачив я перлини сліз;
те саме чоло блискуче,
де яснів широкий ум,
сильна воля панувала
над роями бажань, дум.
 
 
Мигнув сей чудовий образ
і щезає, і зника,
і мене за серце вхопив,
мов могутняя рука.
Затріпалось бідне серце,
рветься, грає і летить,
щоб оте лице кохане
вічно в собі закріпить.
 
 
Та дарма! Воно пропало!
Глянь: побитий градом лан…
Повінь… Що ж то? Над своєю
я уявою не пан?
 
 
Воскресни, мій тихий раю,
моя туго молода,
моя муко незабутня,
моя радосте бліда!
Моя розкоше болюща,
моє щастя, аде мій,
де в розпуці я солодкість,
в дрожі – знаходив спокій!
 
 
Та даремно! Не воскресне
те, що вклалось спочивать!
Згоєні на серці рани
не так легко розірвать.
Навіть і найтяжче горе
як в могилу віддасте,
то засиплеться помалу
і травою поросте.
 
 
Лиш вряди-годи з могили,
наче з-за зелених рам,
блиснуть очі і чудове
личко усміхнеться нам;
мигне промінь того щастя,
що – здається нам в ту мить —
все життя нам ясним сонцем
було б мусило світить.
 
 
Мигне, блисне і загасне!
Сили давньої нема,
чар погас, хіба зітхання
тихо груди підійма.
 

Із книги «Semper tiro»
(Львів, 1906)

Semper tiro
Цикл

Semper tiro⁴⁶

 
Життя коротке, та безмежна штука⁴⁷
І незглубиме творче ремесло;
Що зразу, бачиться тобі, було
Лиш оп’яніння, забавка, ошука,
Те в необнятий розмір уросло,
Всю душу, мрії всі твої ввіссало,
Всі сили забира і ще говорить: «Мало!»
 
 
І перед плодом власної уяви
Стоїш, мов перед божеством яким,
І сушиш кров свою йому для слави,
І своїх нервів сок, свій мозок перед ним
Кладеш замість кадила й страви,
І чуєш сам себе рабом його й підданим,
Та в серці шепче щось: «Ні, буду твоїм паном».
 
 
Не вір сим пошептам! Зрадлива та богиня,
Та Муза! Вабить, надить і манить,
Щоб виссать «я» твоє, зробить з тебе начиння
Своїх забагань, дух твій спорожнить.
Не вір мелодії, що з струн її дзвенить:
«Ти будеш майстром, будеш паном тонів,
І серць володарем, і владником мільйонів».
 
 
О, не дури себе ти, молодая ліро!
Коли в душі пісень тісниться рій,
Служи богині непохитно, щиро,
Та панувать над нею і не мрій.
Хай спів твій буде запахуще миро
В пиру життя, та сам ти скромно стій
І знай одно – poёta semper tiro⁴⁸.
 

СОНЕТ

 
Благословенна ти поміж жонами⁴⁹,
Одрадо душ і сонце благовісне,
Почата в захваті, окроплена сльозами,
О раю мій, моя ти муко, Пісне!
 
 
Царице, ти найнижчого з-між люду
Підносиш до вершин свойого трону
І до глибин терпіння, сліз і бруду
Ведеш і тих, що двигають корону.
 
 
Твій подих всі серця людські рівняє,
Твій поцілуй всі душі благородить
І сльози на алмаз переміняє.
 
 
І дотик твій із терня рожі родить,
І по серцях, мов чар солодкий, ходить,
І будить, молодить і оп’яняє.
 

МОЄМУ ЧИТАЧЕВІ

 
Мій друже, що в нічну годину тиху
Отсі рядки очима пробігаєш
І в них народному заради лиху
Чи власним болям полекші шукаєш, —
 
 
Коли тобі хоч при одному слові
Живіше в грудях серце затріпоче,
В душі озветься щось, немов луна в діброві,
В очах огонь сльозу згасить захоче, —
 
 
Благословлю тебе, щоб аж до скону твого
Доніс ти серце чисте й щиру душу
І щоб ти не зазнав сирітства духового,
В якому я свій вік коротать мушу.