Kitabı oku: «Украдене щастя (збірник)», sayfa 8

Із книги «Давнє й нове»
Друге побільшене видання збірки «Мій Ізмарагд»
(Львів, 1911)

Замість пролога

СВЯТОВЕЧІРНЯ КАЗКА

 
Схилившись о вікно, сиджу я в час вечірний,
І зір мій мчить в простір глухий, мрячний, безмірний;
І думи в світ летять, в хатки низькі й палати,
Як буде мир Христа рожденного вітати.
Бо вечір се святий; палає світло всюди,
І огник радости у кождій тліє груди!
 
 
«Ось вісімнадцять сот вісімдесят три літа,
Як Той родивсь, що став учитель, світло світа,
Що за слова любви умер на хреснім древі,
За правду завіщав усі вінці терневі!
І справджується Твій завіт болющий, Христе!
Чи в світі виросло любви насіння чисте,
Що сіяв Ти, – чи став щасливший, кращий він, —
Не знаю; тілько те осталося без змін,
Що за кривавий труд заплатою єсть голод,
Що волю й дотепер б’є самоволі молот,
Що гонять за любов, за правду висмівають,
Що втішнії сумних, голодних ситі лають!»
 
 
От так у самоті я думав; в тьмі кімнати
Так сумно, важко тут те свято зустрічати
Без слова любого, без друга і без роду;
Я рад був з каменем на шиї скочить в воду.
 
 
А втім, нараз – се що заблисло в моїй хаті,
Мов сонечко зійшло і блиски ллє багаті?
Мій зір осліплений схилився вниз в тій хвили, —
А втім, почувся звук, так ніжний, чистий, милий,
Що, мов роса свята, на серце впав зболіле:
«Невже ж ко мні любов тобі вже надоїла?»
 
 
Я зір підняв – і глянь: в надземній красоті
Стояла женщина – не в сріблі-злоті,
А в простім, хоч зовсім не вбогім, чистім строю,
З лицем, осяяним здоров’ям і красою,
 
 
І з мисли виразом могучим на чолі,
І з оком, що пройма глуб серця і цілі
Простори земнії обнять, здається, в силі.
 
 
«Хто ти? – промовив я. – Слова твої так милі,
Знайомий так твій вид, і голос серцю близький, —
Та чи любить тебе я не занадто низький?»
 
 
«Ні ти, ані ніхто, мені по роду рідний,
Коли любить мене не стане сам негідний.
Та нині свято; всі веселі, як хто може, —
То й прикро думать так на самоті, небоже.
О, знаю й я той біль! Недавно сумувала
І я так в самоті, відрадоньки не мала.
Хоч я між сестрами, як бачиш, не послідна
Красою й розумом, та що ж, тому, що бідна,
То й власний рід мене цуравсь, – і много-много
Днів так сиділа я серед плачу гіркого…
Та днесь не ті часи, – сьогодні й я вже маю
Коханую рідню, – і днесь її збираю
На братній пир. Ходи! І ти ж рідня мені!»
 
 
І понеслись ми враз на крилах херувима⁸⁰,
І став весь руський край у нас перед очима,
Широкий, килимом укритий сніговим,
І небо яснеє зорілося над ним.
 
 
«Отсе рідня моя! Отсе моя держава,
Мої терпіння всі, моя будучність, слава:
Дністер, Дніпро і Дон, Бескиди і Кавказ,
Отсе – сини мої, мій чудний рай – для вас!
Любіть, любіть його! Судьби сповниться доля,
І швидко власть чужа пропаде з сего поля!
Не стане тих, що днесь на вас наругу зводять,
І щезне сила їх, мов мгли нічні проходять».
 
 
І повела вона мене в сільськії хати.
«Ходім народові з тим святом щедрувати!»
Де стріне біль, нужду, там і потіху лишить;
Де плач, ридання, жаль – гіркії сльози втишить;
Де чути звук пісень, там в серцях нехолодних
Розбудить жаль, любов до вбогих і голодних.
І за її слідом меншає горе всюди,
Росте надія, сил більшіє в кождій груди.
 
 
«Ходім до пастирів народа!» – знов сказала.
В віконця яснії попівські заглядала,
І наче той дзвінок вечірньою порою,
Так клич її лунав, мов поклик той до бою:
 
 
«Ставайте дружно всі, і згідно всі, і сміло, —
Бо ваших рук важке, святе чекає діло!
Ви – сіль сеї землі! Як звітріє вона, —
То чим посолять хліб із нового зерна?»
 
 
І дальше ми в міста летіли між варстати,
Де тісно, вогко, де вдень сонця не видати;
І в школи, де то й ум, і злуда в парі блудять;
В палати судові, де правду й кривду судять;
В варстати духові, де з слова із живого
Оружіє кують для чесноти й для злого.
І скрізь її слова гули, як крик сумління,
То радість родячи, то муки і терпіння.
 
 
І довго, довго так по краю ми літали,
Надії співом ми схід сонця привітали.
Тоді, всміхнувшися, вона рекла до мене:
«Чи ще тобі життя таке тяжке й нужденне?
Чи ще ти будеш так журиться самотою?
Не бійсь, коли ти сам, то знай, що я з тобою!
Хоч все покине, я одна тебе не кину, —
Лиш ти люби мене – свою Русь-Україну!»
 
 
І на чоло моє свій поцілуй надземний
Зложила – й я збудивсь в холодній хаті темній.
 

Із циклу «Поклони»

ПОЕТ МОВИТЬ:

 
Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти,
Літа на душу накладають пута.
Вже не мені в нові світи летіти!
Війну з життям програв я, любі діти!
Cosa perduta!⁸¹
 
 
З яким же запалом я йшов до бою!
Як рвалася вперед душа вітхнута!
Горіло серце чистою любвою!..
І що ж здобув? Лишив що за собою?
Cosa perduta!
 
 
Не дав мороз моїм листкам розвиться,
Квітки мої побила буря люта!
Не довелось геройським боєм биться,
Ламаться звільна мусив, ржою вкриться —
Cosa perduta!
 
 
З дрібних шпигань мої повстали рани,
Частками жерла моє серце скрута…
Я й сам не знав, де ті мої тирани?
З дрібних огнив сплелись мої кайдани!
Cosa perduta!
 
 
Україно, моя сердечна нене!
Не лай мене, стражденна, незабута,
Що не дало моє життя злиденне
Того, що ждати ти могла від мене!
Cosa perduta!
 

УКРАЇНА МОВИТЬ:

 
Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався, —
Чого ж ти іншого чекав?
 
 
Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо…
Просила я тебе чи ні?
 
 
І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Руси він ні раз!»⁸²
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.
 
 
Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого «я» найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.
 

РЕФЛЕКСІЯ

 
Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Нелегкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю,
 
 
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.
 
 
Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні, – одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.
 
 
Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при життю обкидувано їх.
 

СІДОГЛАВОМУ⁸³

 
Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
 
 
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
 
 
Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, —
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.
 
 
Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.
 
 
Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій – то труд важкий,
Гарячка невдержима.
 
 
Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування, —
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.
 
 
Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
 
 
У мене ж тая Русь —
Кровава в серці рана.
 
 
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, —
Я ж не люблю її
З надмірної любови.
 

ЯКБИ…

 
Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити, —
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.
 
 
Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крови й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа, —
То хто б з тобою супірництво зніс?
 
 
О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’єсь з темної юрби.
 
 
Та праці тої, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твій,
А кілько нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!
 

ДЕКАДЕНТ

(В. Щуратові)⁸⁴

 
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: «Ось декадент!»
 
 
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.
 
 
Я не люблю безпредметно тужити
Ні шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справді жити,
А боротьби життя мені не страх.
 
 
Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,
Не раз і прів, і мерз я, і охрип,
Та ще ж оскомини хронічної не маю,
Катар кишок до мене не прилип.
 
 
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я хлопський син, пролог, не епілог.
 
 
Я з п’ющими за пліт не виливаю,
З їдцями їм, для бійки маю бук,
На празнику життя не позіваю,
Та в бідності не опускаю рук.
 
 
Не паразит я, що дуріє з жиру,
Що в будні тілько й дума про процент,
А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.
Який же я, до біса, декадент?
 

МОЇЙ НЕ МОЇЙ

 
Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Остатній се поклін!
Хоч у життю стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.
 
 
Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.
 
 
І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа,
І до твоєї груді припадає,
У стіп твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша.
 
 
А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.
 

НЕНАЗВАНІЙ МАРІЇ

 
Хоч забудеш ти за мене,
Я за тебе не забуду;
Незліченними гадками
Все тобі являться буду.
 
 
Сизий голуб промайне,
Ти згадаєш, моя мила:
«А він так любив мене!
Чом його я не любила?»
 
 
Божа пчілка над цвіток
Пролетить, і ти спом’янеш
Своє слово: «Цить там, цить,
Бо нічого не дістанеш!»
 
 
На стіні павук снує
Претонісінькую сітку,
І згадаєш ти своє
Нудьгування в своїм світку.
 
 
Чи комарик забринить
На вікні твоїм весною —
Ти згадаєш: «Так співав
Він, сумуючи за мною».
 
 
Чи закракає ворона,
То згадається тобі:
«Чом же я [і]з ним зірвалась
Ік життьовій боротьбі?»
 
 
Чи камінчик в воду кане,
Ти згадаєш лиш одно:
«Як я в те багно погане
Провалилась аж на дно!»
 
 
Не гони тих дум від себе —
Все одно не відженеш:
В супроводі їх, сумная,
Аж до гробу доплинеш.
 
 
І як блискавка заблисне,
То в її огні громовім
Ти побачиш нехотя
Образ мій в вінці терновім.
 

ДО МУЗИ

 
Знов кличеш ти мене, моя богине,
В непроходимі нетрі тих часів,
Де правда родиться і правда гине
І де луна ігровище бісів.
 
 
У світ краси й гидоти, в море сине,
В аркани злуд, у тайники лісів,
В вир пристрастей, в огонь, що ввік не стине,
І в заколот небесних поясів.
 
 
Нехай і так! Підем, моя ти люба!
Скуштуємо ще раз утіх земних
І зирнемо в той вир, де всьому згуба.
 
 
Ще раз пройдем по сховищах тісних,
Де жах і жаль, і мрії, й дійсність груба,
І втомимось, і заснемо по них.
 

Із циклу «Паренетікон»⁸⁵

* * *

 
Не слід усякого любити без розбору.
Як добрі щепи садівник плекає?
Так, що всі зайві парості втинає,
Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору.
 
 
Господь сказав: «Яка тобі заслуга,
Коли кохаєш свого брата, друга?
А ви любіте своїх ворогів!»
Подумай добре, що Господь велів!
 
 
Не мовив: «Моїх ворогів любіте!»
Отсе, брати, ви добре розумійте,
Що ворог Божий, ворог правди й волі
Не варт любови вашої ніколи.
 

* * *

 
Немає друга понад мудрість,
Ні ворога над глупоту,
Так, як нема любови в світі
Над матірню любов святу.
 
 
Не ділиш мудрости з братами,
Її злодії не вкрадуть,
Її не згубиш по дорозі,
Вона свобідна серед пут.
 
 
Вона маґнет посеред моря,
Найкращий скарб, безцінний дар,
Огнище тепле в студінь горя,
Холодна тінь у страстей сквар.
 
 
Без неї все життя пустиня,
Так, як пустий без друга шлях,
І як твій дім пустий без сина,
І як пустий дурного страх.
 

* * *

 
Хто в першій життя четвертині
Знання не здобув,
А в другій життя четвертині
Майна не здобув,
 
 
А в третій життя четвертині
Хто чесним не був,
Той скаже в четвертій: «Бодай я
І в світі не був!»
 

* * *

 
О чоловіче, коли спиш, чи чуєш,
Як у твій дім скрадаються злодії?
Так само не почуєш, як прийде
Той ангел смерти, і чи молодії,
Чи то старі літа твої урве.
Щаслива молодість днем нинішнім живе:
«Сьогодні їжмо, пиймо й веселімся,
А тим, що завтра буде, не журімся».
Ще ж коли молодости хто не втратив,
І досвідом життя своє збагатив,
І в старості зберіг єство людини,
Той не боїться смертної години.
 

СТРОФИ

1

 
Пурпуром сонечко сходить,
Пурпуром криється в морю;
Так будь і ти все спокійний —
В щастю і в горю.
 

2

 
Мужню силу хоч похилить горе,
Та не зломить, в підлість не поверне;
Так і свічку хоч схили додолу,
Свого світла вниз вона не зверне.
 

3

 
Обрубане дерево знов зеленіє,
І місяць із серпа знов повний стає;
Се бачачи, чесні, не тратьте надії,
Хоч доля гнівная вас гонить і б’є.
 

4

 
Не цурається правди мудрець,
Хоч вона й з уст дитинячих буде, —
Так як в ніч, коли сонце зайшло,
Каганця не цураються люде.
 

5

 
Добру науку приймай, хоч її і від простого чуєш;
Злої ж на ум не бери, хоч би й святий говорив.
 

6

 
Хто має мудрість, а з неї
Ближнім не хоче вділити,
Той має скарб многоцінний,
В міх шкуратяний зашитий.
 

7

 
Мудрість захована,
Золото в скритку —
Однаковісінько
Суть без пожитку.
 

8

 
Дурний, хто, помилок лякаючись,
Не сміє братися до діла, —
Так, як би я не їв, лякаючись,
Щоб кришка в голосницю не влетіла.
 

9

 
Не пливе супроти вітру
Запах цвітів і кадила, —
Але йде по всіх усюдах
Добра слава, добрі діла.
 

10

 
Навіть той, хто в призначення вірить,
Все ж трудитися мусить постійно:
Адже ж бачиш і сам, що без труду
Не горить і сухеє поліно.
 

11

 
Не звикай утертими стежками
Йти за другим сліпо, як у дим,
Бо як стануть пастухи вовками,
Треба вівцям пастися й самим.
 

12

 
Бережи маєток про чорну годину,
Та віддай маєток за вірну дружину;
А себе довічно бережи без впину;
Та віддай майно, і жінку, й себе за Вкраїну.
 

13

 
Гість, дитя, і цар, і жінка
Мають всі один звичай:
Є що чи нема – байдуже,
Їм усе лиш дай та дай.
 

14

 
Хто духом низький, не мішайся там,
Де є високих трони;
Та ж чобота ніхто не надіва
Замість корони.
 

15

 
Та й глупі ж ті багатирі,
Що люблять спать на подушках!
Я спав лиш на однім пері,
І твердо так було, що страх!
 

16

 
Щасливий той багач подвійно:
Піч повна дров, огонь горить, гогоче;
А в мене лиш одно поліно,
Та й те горіть не хоче.
 

17

 
Отрута є зле вивчена наука,
Отрута є нестравлена їда;
Для бідних трута – взаїмна порука,
Старому трута – жінка молода.
 

18

 
Скупий – не пан своїх засіків повних,
А сторож, і приставник, і невольник.
 

19

 
Книги – морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
 

20

 
Хто власного ума не має,
То з книг не вийде ум йому;
Хто є сліпий на обі оці,
То що по дзеркалі йому?
 

21

 
Клониться дерево, плодом обтяжене;
Чесний, розумний, і ти так клонись!
Висохле древо, безмізкії голови
Зломляться, та не похиляться вниз.
 

22

 
Великі дерева шануй,
Що плід дають і в спеку тінь;
А як і плід, бува, хибне,
Чи ж тінь сама не є добром?
 

23

 
Мухи сідають на ранах,
Пчоли на цвітах пахучих;
Добрий все бачить лиш добре,
Підлий лиш підле у інших.
 

24

 
Як військо скликає труба,
Так ангелів Божих скликають
Сердечні слова.
 
 
А в гуслі та флейти де грають
І брата осуджують – там
Приховок чортам.
 

25

 
Лихвар і п’яниця —
Се два побратими:
Сам чорт побратимство
Зв’язав поміж ними.
 

26

 
На двоє сотворено Богом вино:
Розумним на радість, на згубу дурному;
Багатство – на двоє теж дане воно:
На добро милосердним, на згубу скупому.
 

27

 
Як від лютого татарина,
Що шаблюкою маха,
Всі тікають безоружнії,
Так тікай ти від гріха.
 

28

 
Хто з всіми добрий хоче буть,
Той швидко втратить добрий путь.
 
 
Не може при добрі той жить,
Хто хоче злу й добру служить.
 
 
Бо хтівши догодить обом,
Він швидко стане зла рабом.
 

29

 
Від слона на тисяч п’ядей,
Від коня на сто тікай,
Від вола на десять п’ядей,
Зла й на очі не видай.
 

30

 
Як метіль прошумить,
Так загине за мить
Злий, сльозами людськими годований,
Щезне й слід весь по нім…
Але добрий – се дім,
На скалі віковічно будований.
 

31

 
Як запорохи чоловік
Знести не може у очох,
Так гордости в душі людській
Не зносить Бог.
 

32

 
Хоч би й мертвого міг гнівливий воскресить,
То Бог його за гнів його відкине;
В гнівливе серце помисл злий, як нетля в світло, лине, —
Сама згорить, а світла не згасить.
 

33

 
Хоча б ти і муки тяжкі потерпів,
А брата свойого не любиш,
То все ж ти на вічне життя не доспів,
Лиш дармо дочасне загубиш.
 

34

 
Як та опука від скали
Відскакує відлого,
Так кривда людська все паде
На кривдника самого.
 

35

 
Огневі, що ліси палить,
На поміч вітер ще спішить,
Та каганець він загасить.
 
 
Так сильний сильного скріпля,
Король рятує короля,
Слабого ж топче і валить.
 

36

 
Наче віз без коліс
Не покотиться до суду,
Так своєї судьби
Не дійдеш без праці й труду.
 

37

 
Молодість у бідності —
Без мами дитина,
Старість у бездітності —
То гірка година.
 

38

 
Ти сто людей побив у бою
І тим пишаєшся, герою?
Ось сей лиш власну пристрасть поборов,
І над тобою він горою.
 

39

 
Купа дров і жура —
Що з тих двох тяжче є?
В дровах труп лиш згора,
А в журі все життє.
 

40

 
Ті, що крізь помилки до правди добиваються,
Мудрецями називаються;
А ті, що в своїх помилках угурні,
То справжні дурні.
 

41

 
Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,
Той був неначе без очей лице;
Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,
Той воду лив у збан, в якім розбив денце.
 

42

 
Як полоняник, що його в неволю
Ведуть, думками в рідний кут літає,
Так той, що читанням книжок святих занятий,
Все в царстві правди і добра витає.
 

43

 
Вода, що довго капає на камінь
І в камені проверчує діру,
Отак, хто книги праведні читає,
З болота буденности вилітає,
З душі брудоту й погань вимітає,
Що уподоблює його звіру.
 

44

 
Хоч хто мудрий у житті, а письма не знає,
То він буде мов той пліт, що підпор не має.
Бо як пліт той без підпор вітер валить скорий,
Так безграмотний паде без знання підпори.
 

45

 
Цареву тайну берегти порадно,
Бо зрадників карають безпощадно;
Та славу Божу тайною покрити —
Се злочин, мов у землю скарб зарити.
Карається не раз найгірш усіх,
Як непростимий, проневірства гріх.
 

46

 
Хоч би ти попіл їв і землю гриз,
А не позбувся злости,
То не заслужиш ти у праведних
Одного «Бог да прости!».
 

47

 
«Блаженний той, хто дба про душу слуг своїх», —
Так сказано в Письмі Святому.
Та горе тому,
Хто ніби дба про душу їх,
А тіло працею надмірною втомляє,
Тілесним недостатком оскорбляє.
 

48

 
Краще малеє надбання
З ласкою Бога набути,
Як незліченне багатство
Серед проклять загорнути.
 

49

 
В здоровому тілі здорова душа,
Та часто буває не варта гроша.
В уломному тілі буває душа,
Що красою світ весь і Бога втіша!
 

50

 
Хоч би все небо папером було,
Хоч би все море чорнилом було,
Зорі б на пера всі перекувать,
Ангели б сіли там пір’ям писать,
То не списали б – так мудрий прорік —
Мудрости Божої ввік.
 

Із циклу «Притчі»

ПРИТЧА ПРО ЖИТТЯ

 
Було се в Індії.
Степом безлюдним
Йшов чоловік. І враз напав на нього
Голодний лев. Побачивши звірюку
Ще здалека, почувши рик її,
Почав тікати чоловік щодуху.
Тікаючи, наскочив він нараз
На глибоченну балку. Не було
Часу вертати, не було де скриться,
А звір вже близько. Бачить чоловік,
Що зо стіни безодні, зо стрімкого
Скального обриву худа берізка
В щілині виросла й вершок зелений
Понад безодню к сонцю піднімає.
Не довго думаючи, він чепився
За ту берізку; держачись руками
За пень її, повис над гирлом темним,
Аж поки, бовтаючи там ногами,
На щось твердого крихту не оперся.
Тоді аж відітхнув, і дрож смертельна
Потрохи втихла. І почав тоді
Сірома озиратися довкола,
Де він і що з ним?
 
 
Перший зирк його
Впав на коріння деревця, що в ньому
Була його єдиная опора.
Що за притичина? Глядить: дві миші,
Одна білява, друга чорна, пильно,
Запопадно, і ненастанно, й прудко
Гризуть коріння того деревця,
Лапками землю порпають, працюють,
Немов наняті, щоб його підпору
Підгризти, підкопати, повалити.
І похололо в того чоловіка
На серці, бо в тій хвилі лев розжертий
Надбіг над пропасть, і його побачив,
І лютим ревом відгомін збудив.
Не міг його дістати, але люто
Глядів згори, скакав і землю гриз,
Ждучи, аж він угору знов підлізе.
 
 
І глянув вниз у пропасть чоловік.
І бачить, що на дні тієї балки
Страшна гадюка в’ється і широко
Пащеку рознимає, жде лише,
Щоб він упав для неї на поталу.
Померкло в голові у чоловіка,
За серце стисло, і холодним потом
Все тіло облилось.
 
 
Та враз почув,
Що те, о що опер він ноги, якось
Ворушиться. Зирнув, аж пробі! Се
Гадюка, звита в клубок, що в щілині
Дрімала. Рад був скрикнуть чоловік,
Та голос в горлі задушив переляк.
Рад був молиться, та тривога вбила
Побожну думку. Наче труп холодний,
Він висів, певний, що в найближчій хвилі
Коріння миші підгризуть, гадюка
У ногу вкусить, сил його не стане,
І вниз він упаде, змії в пащеку.
 
 
А втім – о диво! На гілках берізки
Побачив той нещасний чоловік
Гніздо чмелів. У щільнику малому
Було там трохи меду, а чмелі
Всі полетіли в поле за пожитком.
І закортіло чоловіка того
Покушать меду. Він всіх сил добув,
Піднявся трохи вгору, і устами
Досяг щільник, і ссать його почав.
І враз немов рукою відняло
Йому від серця. Солодощі меду
Заставили його про все забути:
Про льва, що вив йому над головою,
Про миші, що його підпору гризли,
І про дракона, що внизу грозив,
І про гадюку, що у стіп сичала.
Про все, про все забув той чоловік,
Найшовши в тих краплинах медових
Несказанну, високу розкіш раю.
 
 
Ґотама Будда⁸⁶, Азії світило,
Очима духа бачив сю пригоду
І своїм вірним так про неї мовив:
«Сей чоловік, брати, – то кождий з нас.
Життя важке, природа нам ворожа
І тисячі пригод і небезпек
З усіх боків усе нас окружають,
Як того мужа, що там в балці висів.
Голодний лев над нами – то є смерть;
Дракон внизу – то вічне забуття,
Що кождого нагрожує пожерти,
А миші, чорна й біла, – день і ніч,
Що ненастанно вік наш підгризають,
А та гадюка під ногами, браття, —
То наше власне тіло, непостійне,
Слабе і хоре, що нам в кождій хвилі
Назавсіди відмовить може служби.
А та берізка, за яку вчепившись,
Міркуємо спастися від заглади, —
Се людська пам’ять – щира, та коротка.
Нема нам виходу із того горя,
Нема рятунку. Та одно лиш нам
Лишилось, те, чого ніяка сила,
Ніяка нам пригода взять не може:
Се чиста розкіш братньої любови,
Се той чудовий мід, якого крапля
Розширює життя людське в безмір,
Підносить душу понад всю тривогу,
Над всю турботу із-за діл минущих —
В простори, повні світла і свободи.
Хапайте сквапно краплі ті, брати!
Бо лиш в тому, що серце ваше чує,
Чим груди повні, чим душа живе, —
У розкоші любови та бажанню
Братерства, у надії, у змаганню
До вищих, чистих сфер, – лежить ваш рай».
 

ПРИТЧА ПРО ЛЮБОВ

 
До Йосифа⁸⁷ в Єгипті так
Сказав облесливий дворак:
 
 
«Ах, пане, страх тебе люблю
За добрість, за красу твою!»
 
 
Та Йосиф знав ціну тих слів
І дворакові відповів:
 
 
«Минувше ти збудив сумне…
Мій друже, не люби мене!
 
 
Отець любив мене й жалів —
За се братів на мене гнів.
 
 
За се в рові я смерти ждав,
За се невольником я став.
 
 
Потім Пентефрія жона —
Любила страх мене вона,
 
 
Та за любов її дарму
Попав я на сім літ в тюрму.
 
 
Тож нині… щиро признаюсь,
Любви твоєї страх боюсь!»
 

ПРИТЧА ПРО КРАСУ

 
Арістотель-мудрець⁸⁸ Олександра⁸⁹ навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
 
 
«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя – жіноча краса.
 
 
Тілько мудрість, наука і старші літа
Подають проти неї міцного щита».
 
 
Арістотель-мудрець по садочку гуля, —
Бач, Аґлая іде і очима стріля!
 
 
Та Аґлая, котрої надземна краса
Звеселяє людей і самі небеса;
 
 
Та їдких її слів і шпаркого ума
Всі боялися, навіть цариця сама.
 
 
Арістотель дівчині гаразд придививсь,
Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь
 
 
І промовив: «Аґлає, благаю, молю!
Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.
 
 
На часок-волосок вволи волю мою, —
Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!»
 
 
Усміхнулась Аґлая. «Се ж почесть мені,
Що на мні зупинив свої очі ясні
 
 
Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,
Що умом обняв землю, зглибив небеса.
 
 
Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,
Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.
 
 
По саду тім, де в’ються доріжки круті,
Півгодини мене провози на хребті».
 
 
Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!
Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.
 
 
І хламиду він зняв, і рачкує піском,
Його очі Аґлая закрила платком,
І сидить на хребті, й поганяє прутком.
 
 
Так заїхали враз аж на площу садка,
Де під тінню дерев край малого ставка
 
 
Олександер сидів, його мати й весь двір, —
Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.
 
 
А Аґлая кричить: «Ну, мій ослику, ну!»
Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!»
 
 
Аж у круг двораків його дівка пуста
Завела, і зіскочила живо з хребта,
 
 
І платок із очей поспішилася знять…
Що там сміху було, то й пером не списать.
 
 
Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
 
 
«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя – жіноча краса.
 
 
Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита.
 
 
Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець
Може буть проти неї надійний борець».
 

ПРИТЧА ПРО РАДІСТЬ І СМУТОК⁹⁰

 
Два сусіди жили поруч себе рядом:
Сей весілля справляв, а другий похорон.
 
 
В одній хаті ридання і плач над мерцем,
В другій хаті музика і спів над вінцем.
 
 
Тут на мари мертвого кладуть і голосять,
Там до шлюбу рушають і дари виносять.
 
 
Одним шляхом везуть і труну, й молодят,
Один піп погребе й буде шлюб їм давать.
 
 
І веселі, й сумні вернуть з церкви ураз,
І певнісько сі й ті спільно вп’ються за час.
 
 
Се не казка, брати, тілько образ, мабуть,
Як у парі в житті смутки й радощі йдуть,
І сі й ті до одного кінця нас ведуть.
 

ПРИТЧА ПРО СІЯННЯ СЛОВА БОЖОГО

 
Пішов сівач на поле й сім’я сіяв,
Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:
 
 
Одно попадало на биті шляхи,
І се небесні поклювали птахи;
 
 
Друге упало на тверде каміння,
І нікуди йому було пустить коріння;
 
 
А третє в мокре місце всіменило,
Там, не принявшися, воно зогнило.
 
 
Найбільша ж часть на ґрунт плідний упала
І труд багатим плодом увінчала.
 
 
Сей образ – перша притча то Христова⁹¹,
Вона була пророцька щодо слова.
 
 
Сам він був сівачем у своїм краю,
Та, мов на камінь, у жидівську зграю
 
 
Слова його неслися і щезали;
Жиди в них правди скритої не взнали.
 
 
А що по світовому роздорожжу
Розсипалось тих слів, то птицю Божу,
 
 
Усіку єресь тілько годувало,
Та плоду ніякого не давало.
 
 
А що по мокрім місці гниль пожерла —
Се ті, в яких душа в живих умерла,
 
 
Пихою вбита, лінощами й глумом, —
Таких і пам’ять пропадає з шумом.
 
 
Лиш ті, що тихі серцем і душею,
Всіх годували працею своєю,
 
 
Самі собі похвал не голосили,
Та в своїм серці духа не гасили,
 
 
Не боячись ненависти обуха,
Христові спадкоємці в царстві духа.