Kitabı oku: «Украдене щастя (збірник)», sayfa 7

Буркутські⁵⁰ станси

* * *

 
Кожда кичера в млі,
Кождий плай закуривсь —
Що за мла на твойому чолі?
Ти чого, брате мій, зажуривсь?
 
 
Як потік клекотить!
Як гуде Черемош⁵¹!
Щось таємнеє душу гнітить,
Якихсь дум обігнаться не мож.
 
 
Щось таке, мов докір,
Над душею гука,
Мов та каня, що в млі поверх гір
Сумно скиглить і дощ наклика.
 

* * *

 
Дівчино, моя ти рибчино,
Дівчино, кохання моє,
Ти мого страждання причино,
Скарбнице, що щастя дає!
 
 
Обоє підемо, обоє,
В далеку мандрівку життя.
Нічого не страшно з тобою,
Бо ти чудодійне дитя.
 
 
Ти стрілиш очима – і горе
Розвієсь, мов мла на версі;
Всміхнешся – й розбурхане море
Поклониться твоїй красі.
 

ОЛЬЗІ С

 
Найгарніша для нас
Заграничная квітка;
Найлюбіше лице,
Що стрічається зрідка.
 
 
Найчистіша сльоза,
Причарована штукою;
Найвірніша любов,
Усвячена розлукою.
 

* * *

 
О, розстроєна скрипка, розстроєна!
Скілько рук нетямущих, брудних
Доторкалися струн чарівних —
І вона їх розстроєм напоєна.
 
 
Ріже вухо страшними акордами,
У тонац’ї ніяк не встоїть…
Де ти, майстре, щоб вмів настроїть,
Оживить її співами гордими?
 

КОНКІСТАДОРИ⁵²

 
По бурхливім океані
Серед пінявих валів
Наша флота суне, б’ється
До незвісних берегів.
Плещуть весла, гнуться щогли…
Ось і пристань затишна!
Завертай! І бік при боці!
І стерно біля стерна!
Кидай якорі! На берег
По помостах виходи!
Нічичирк! Ще ледве дніє…
Пусто скрізь… Ставай в ряди!
Сонний город ще дрімає…
Схопимо його у сні…
Перший крик – наш окрик бою
І побіднії пісні.
Та заким рушать, пускайте
Скрізь огонь по кораблях,
Щоб всі знали, що нема нам
Вороття на старий шлях.
Бухнув дим! Хлюпоче море…
Щось мов стогне у судні…
Паруси залопотіли,
Наче крила огняні.
Гнуться реї, сиплять іскри,
Мов розпалені річки…
Снасть скрипить… Високі щогли
Запалали, мов свічки.
Що за нами, хай навіки
Вкриє попіл життьовий!
Або смерть, або побіда! —
Се наш оклик бойовий!
До відважних світ належить,
К чорту боязнь навісну!
Кров і труд ось тут здвигне нам
Нову, кращу вітчину!
 

Із циклу «Нові співомовки»

ЩО ЗА ДИВО?

 
Сніг мете степами,
Вітер порохами,
Покоївка в хаті робить те
Щіткою своєю,
А козак матнею
(У Шевченка) вулицю мете⁵³.
 
 
Жид мете, знай, зиски,
А голодний з миски
Так мете, аж годі дух звести;
Наші ж ґенерали,
Піхни⁵⁴, клерикали,
Раді б нас з лиця землі змести.
 
 
Шлепом метуть дами,
Цензор олівцями
Вільне слово так мете, як в дим;
Страх мете юрбою,
Смерть мете косою,
Лиш метелик не мете нічим.
 

ПРИТИЧИНА

 
Мамцю, мамцю, що мені?
Щось, мабуть, зовсім погане!
Мій спокій, мов свічка, тане,
А в серденьку, як в млині.
 
 
Щось туркоче, щось біжить —
Тихо-тихо, то знов крепче,
Щось співає, свище, шепче,
А все згідно: «Жить! Жить! Жить!»
 
 
Без причини я сміюсь,
Без причини гірко плачу,
Щось у млі рожевій бачу,
Всіх люблю і всіх боюсь.
 
 
Спать не можу й бачу сни:
Десь немов садок розкішний,
В нім квіток рядок утішний
В тихім сяєві весни.
 
 
Між квітками тими й я.
А в садку музика грає,
Рій метеликів гуляє…
Мамко, мамочко моя!
 
 
А між ними там один
Пишнокрилий, срібнолатий…
Ах, якби його спіймати!..
Ґрації⁵⁵ якоїсь син.
 
 
Він крильцями тріпотить —
Весь рожевий, тло зелене —
Все круг мене, все круг мене
Відлетить, то прилетить!
 
 
Мамцю, мамцю, що се є?
Чи метелик, чи горобчик,
Чи рожевий, гарний хлопчик
Мені спати не дає?..
 

Із циклу «На старі теми»

* * *

Не лѣпо ли ны бяшетъ, братіѥ?..⁵⁶

 
Чи не добре б нам, брати, зачати
Скорбне слово у скорботну пору,
Як мужам до мужеського збору,
Не як дітям у дзвінки бряжчати?
 
 
Вирядім ми слово до походу
Не в степи куманські⁵⁷ безконечні,
А в таємні глибини сердечні,
Де кують будущину народу.
 
 
Потопчімо там полки погані,
Що летять на душу, як тривога,
Смагу сиплють з огняного рога
І кинджал ще обертають в рані.
 
 
Вирвім з коренем ту коромолу,
Що з малого гріх великий робить,
Що нечайно брата братом гнобить,
Щоб засісти з ворогом до столу.
 
 
Чи ще мало в путах ми стогнали?
Мало ще самі себе ми жерли?
Чи ще мало нас у ликах гнали?
Чи ще мало одинцем ми мерли?
 

* * *

Блаженъ мужъ, иже не идетъ

на совѣтъ нечестивыхъ⁵⁸.

 
Блаженний муж, що йде на суд неправих
І там за правду голос свій підносить,
Що безтурботно в сонмищах лукавих
Заціплії сумління їм термосить.
 
 
Блаженний муж, що в хвилях занепаду,
Коли заглухне й найчуткіша совість,
Хоч диким криком збуджує громаду,
І правду й щирість відкрива, як новість.
 
 
Блаженний муж, що серед ґвалту й гуку
Стоїть, як дуб посеред бур і грому,
На згоду з підлістю не простягає руку,
Волить зламатися, ніж поклониться злому.
 
 
Блаженний муж, кого за теє лають,
Кленуть, і гонять, і поб’ють камінням;
Вони ж самі його тріумф підготовляють,
Самі своїм осудяться сумлінням.
 
 
Блаженні всі, котрі не знали годі,
Коли о правду й справедливість ходить:
Хоч пам’ять їх загине у народі,
То кров їх кров людства ублагородить.
 

***

Гласъ вопіющаго во пустыни⁵⁹.

 
Було се три дні перед моїм шлюбом.
У чистім полі я пшеницю жав.
Був південь. Я спочити сів під дубом,
В душі ж мов світляний алмаз дрожав.
 
 
І враз почув я голос невимовний,
Той голос, що його лиш серце зна,
Для вуха тихий, але сили повний,
Що душу розворушує до дна.
 
 
«Ще поки ти почався в лоні мами,
Я знав тебе; заким явивсь ти в світ,
Я призначив тебе перед царями
Й народами нести мій заповіт».
 
 
І мовив я: «О Пане, глянь на мене!
Простак убогий, молоде хлоп’я!
Хто стане слово слухати невчене?
Кого наверну, розворушу я?»
 
 
І мовив голос: «Від отсеї хвилі
Ти мій. Про все, чим досі був, забудь!
Усе покинь, вір тілько моїй силі,
Мої слова нехай тебе ведуть.
 
 
А що сумнився ти в мойому слові,
Так знай: нікого не навернеш ти;
Мов стріли б’ються о щити стальові,
Так твій глагол о серць людських щити.
 
 
На вітер будеш мій глагол метати,
Проповідати будеш ти глухим;
Де станеш ти, ніхто не схоче стати,
Що похвалиш, всім видасться лихим».
 
 
І мовив я: «О Господи, я грішний!
Чи щоб спокутувать всіх вин вагу,
Ти на сей труд важкий і безуспішний
В сій хвилі кличеш свойого слугу?»
 
 
І мовив голос: «Не тобі се знати!
Не за провини я признав тебе,
Не безуспішно будеш працювати,
А серце в тобі я скріплю слабе.
 
 
Твоїми говоритиму устами
До всіх народів і до всіх віків,
Твоїми я тернистими стежками
Вестиму своїх вибраних борців.
 
 
Тобою я навчу їх відрікаться
Життя і світа для високих дум,
Сучасних нужд, погорди не лякаться,
У світлу ціль зостріливши весь ум.
 
 
Ось уст твоїх я пальцем доторкнуся
І вложу в них своїх глаголів жар.
І наострю твій слух, щоб, як озвуся,
Ти чув мій голос, наче грім із хмар».
 
 
Я ниць упав. «О, чую, Пане, чую!»
І серп я кинув, і пшеничний стіг,
І батьків дім, невісту молодую.
І відтоді не бачив більше їх.
 

* * *

А галици свою рѣчь говорѧхутъ⁶⁰.

 
Ти знов літаєш надо мною, галко,
І крячеш горя пісню монотонну;
Глядиш у серця глибину бездонну
І бачиш гниль, гидоту беззаконну —
Не страх тобі нічого і не жалко.
 
 
У тебе очі ясні на падлину;
Підлоту, самолюбство і брудоту
Ти здалека добачуєш достоту;
Твоя душа, мабуть, рідня болоту,
Що в собі бачить ціль всього й причину.
 
 
О, знаю, заклюєш мою ти душу!
На тім степу беззахиснім, безводнім,
У тім хижацькім стовпищі голоднім,
Знесилений в змаганню тім безплоднім,
Твоєю жертвою я впасти мушу.
 
 
Моє ти фатум, невідступна зморо,
На мозок мій нещасна кандидатко,
Не кряч так зично, не лети так падко!
Не бійсь, піде твоя побіда гладко!
Я не втечу! Впаду вже скоро-скоро!
 

* * *

Се оу Римѣ кричатъ

подъ саблѧми половецкими⁶¹.

 
Крик серед півночі в якімсь глухім околі.
Чи вмер хто й свояки ридають по вмерлому?
Чи хто поранений конає в чистім полі?
Чи плачуть сироти, ограблені і голі,
Без батька-матері, без хліба і без дому?
 
 
Невідомий співак походу степового…
Замісто струн нап’яв він тетиви спижеві,
Давно забуту рать з сну будить вікового
І до походу, знай, накликує нового
«За землю Руськую, за рани Ігореві»⁶².
 
 
Давно забута рать в забутій спить могилі,
І Ігор спить, і з ним все плем’я соколине;
Лиш крик поета ще лунає в давній силі,
Байдужість сірая куняє на могилі,
А кров із руських ран все рине, рине, рине.
 

* * *

Жены русськіѧ въсплакаша сѧ⁶³.

 
Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі —
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, лядщині, ханщині, панщині, —
Руськії сльози жіночі!
 
 
Скілько сердець розривалось, ридаючи,
Скілько зв’ялили страждання!
А як же мало таких, що міцніли, складаючи
Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи
Тисячолітні ридання!
 
 
Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,
Слухаю й скорбно міркую:
Скілько сердець тих розбитих, могил тих розритих,
Жалощів скілько неситих, сліз вийшло пролитих
На одну пісню такую?
 

* * *

А любо испити шеломомъ Дону⁶⁴.

 
І досі нам сниться,
І досі маниться
Блакитного того Дону
Шоломом напиться.
 
 
Від роду до роду
Сю далеку воду
Ми співали-споминали,
Як мрію-свободу.
 
 
Якби-то нам з Дону
Та не було грому,
То вже б ми над Бугом, Сяном
Не дались нікому.
 
 
Якби-то над Доном
Стали ми рядами,
Залізними панцирями
Сперлися з ордами!
 
 
Були би ми «Полю»⁶⁵
Шляхи заступили,
Золотими шоломами
З Дону воду пили.
 
 
Була б нас не рвала
Степовая птаха,
Якби на Дону стояли
Чати Мономаха⁶⁶.
 
 
Ліниво-ліниво,
Як Донові хвилі,
Плили віки за віками,
Наш гаразд розмили.
 
 
Довелось-таки нам
Над тим Доном стати:
Робітницькими валками
Байдаки таскати.
 
 
Довелось-таки нам
До його застукать:
Під землею для чужого
Камінь-вугіль цюкать.
 
 
Довелось-таки нам
В нім шукати броду:
Не шоломом – пригорщами
Пити з нього воду.
 
 
Довелось-таки нам
З Дону дань приймити:
Бурлацькії шмати прати,
Босі ноги мити.
 

* * *

Лисицы брешутъ на черленыѧ щиты⁶⁷.

 
Вийшла в поле руська сила,
Корогвами поле вкрила;
Корогви, як мак, леліють,
А мечі, як іскри, тліють, —
Не так тліють, іскри крешуть,
А лисиці в полі брешуть.
 
 
Вийшла в поле руська сила,
Не щоб брата задусила,
Не щоб слабших грабувати,
А щоб орди відбивати,
Що живим труну нам тешуть, —
А лисиці в полі брешуть.
 
 
Не чужого ми бажаєм,
Та й своє не зневажаєм,
Та й не пень ми деревляний,
Щоб терпіти стид і рани,
Поки нас граблями чешуть, —
А лисиці в полі брешуть.
 
 
Брешуть на щити червоні,
Як брехали во дні оні,
Як щитами руські сили
Степ весь перегородили,
Мов степовая пожежа
Степ увесь перемережа
З краю в край з одного маху!
 
 
Завдали ж лисицям жаху
Ті щити! І досі сниться
Їм та руськая вольниця,
Те гулящеє юнацтво,
Те козацтво, гайдамацтво,
 
 
Що не знало волі впину,
Що боролось до загину;
І пройшло, як море крови,
Як пожежа по степові,
По історії Вкраїни…
 
 
Навіть згадки, навіть тіні
Тих великих мар донині
Страшно виплодам яскині,
І огню зубами крешуть,
На щити червоні брешуть.
 

* * *

На рѣкахъ вавилонскихъ,

тамо сѣдохомъ и плакохомъ⁶⁸.

 
На ріці вавилонській – і я там сидів,
На розбитий орган у розпуці глядів.
 
 
І ругався мені вавилонців собор:
«Заспівай нам що-будь! Про Сіон! Про Табор!⁶⁹»
 
 
«Про Сіон? Про Табор? Їм вже чести нема.
На Таборі – пустель! На Сіоні – тюрма!
 
 
Лиш одну хіба пісню я вмію стару:
Я рабом уродивсь та рабом і умру!
 
 
Я на світ народився під свист батогів,
Із невольника батька, в землі ворогів.
 
 
Я хилиться привик від дитинячих літ
І всміхаться до тих, що катують мій рід.
 
 
Мій учитель був пес, що на лапки стає
І що лиже ту руку, яка його б’є.
 
 
І хоч зріс я, мов кедр, що вінчає Ливан⁷⁰,
Та душа в мні похила, повзка, мов бур’ян.
 
 
І хоч часом, мов грім, гримне слово моє,
То се бляшаний грім, що нікого не вб’є.
 
 
[І хоч вирвеся з уст крик: «Най гине тиран!»,
То не крик се душі, тільки брязкіт кайдан]⁷¹.
 
 
І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!
 
 
Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,
Але в нервах ношу все невольницький страх.
 
 
Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну
І свобідно в лице нікому не зирну.
 
 
Перед блазнем усяким корюся, брешу,
Вольне слово в душі, наче свічку, гашу.
 
 
Хоч труджусь день і ніч, не доїм, не досплю,
А все чую, немов я на панськім роблю.
 
 
І хоч труд свій люблю, а все сіпа гачок:
Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.
 
 
Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,
Мов чуже для когось, мушу я сторожить.
 
 
З ким в життю не зійдусь, все підляжу йому;
Так чи сяк вибирать – все найтяжче візьму!
 
 
І хоч часом в душі підіймається бунт,
Щоб із пут отрястись, стати твердо на ґрунт, —
 
 
Ах, то й се не той гнів, що шаблюку стиска,
Се лиш злоба низька і сердитість рабська.
 
 
Вавилонські жінки, відвернувшись, ідіть
І на мене здивовано так не глядіть!
 
 
Щоб не впало прокляття моє на ваш плід,
Не прийшлось би раба привести вам на світ.
 
 
Вавилонські дівчата, минайте мене,
Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне!
 
 
Щоби вам не судилась найтяжча судьба,
Найстрашніша клятьба – полюбити раба!»
 

Із книги Кааф⁷²

* * *

 
У сні знайшов я дивную долину.
Було так ясно, тихо, легко в ній,
Що бачилось мені: не йду, а лину.
 
 
Сміялася в пишноті весняній
Природа, пахощами вся облита,
І скрізь співав пташок незримий рій.
 
 
Сріблом на збоччях хвилював лан жита,
Верхом шумів-гудів відвічний ліс,
Внизу була велична тайна скрита.
 
 
Внизу був луг, і з нього вітер ніс
Такі розкішні пахощі, що груди
Аж ширшали і дух у тілі ріс.
 
 
А йшли ті пахощі з квіток, що всюди
Росли – барвисті, дивних форм, яких,
Мабуть, ніколи не плекали люди.
 
 
Хиляючись до тих квіток палких,
Я чув, що й спів солодкий з них виходить,
Мов пасма тонів ніжних і м’яких.
 
 
Між тих квіток дівчат багато ходить,
Всі в білому, в вінках і скиндячках,
І одна одну все за руку водить.
 
 
У всіх маленькі кошики в руках,
І кожду квітку пильно оглядають,
Пестять і підливають на грядках.
 
 
Не рвуть квіток співучих, та зривають
Із кождої ростинки по листку
І бережно у кошики складають.
 
 
І, бачачи забаву їх таку,
Я мовив: «Нащо ті листки, дівчата?
На лік, на страву їх рвете яку?»
 
 
І мовила одна: «Рвемо для свята.
І не на лік, бо для здорових се;
І не на страву – сита наша хата.
 
 
А хто до уст листок сей занесе,
І розгризе, і сок його скуштує,
У того серце розкішшю стрясе;
 
 
У того смілість душу напростує,
У того радість очі прояснить,
Турботи всі розвіє й пошматує.
 
 
Твій сум, твою зневіру хоч на мить
Прогонить він; ти станеш мов дитина,
Всю суть свою ти мусиш відмінить.
 
 
Всім любий ти, хоч круглий сиротина,
І любиш всіх, щасливий в тій любві.
Кааф у нас зоветься та ростина⁷³».
 
 
Пішли. Та йдуть і мовлять інші дві:
«А ти не рад листків тих скуштувати
І занести їх там, своїй верстві?
 
 
Чи все в вас має лютість панувати,
Зневага до людства, погорда й їдь?»
 
 
І кинувсь я листки ті дивні рвати,
Ось вам пучок їх. Нате та гризіть!
 

* * *

 
Поете, тям, на шляху життєвому
Тобі перлини-щастя не знайти,
Ні захисту від бурі, злив і грому.
 
 
Поете, тям, зазнати маєш ти
Всіх мук буття, всіх болів і унижень,
Заким дійдеш до світлої мети.
 
 
Поете, тям: лиш в сфері мрій, привиджень,
Ілюзій і оман твій рай цвіте,
А ґеній твій – то міць суґестій, зближень.
 
 
Пророцький дар у тебе лиш на те,
Щоб іншим край обіцяний вказав ти,
А сам не входив у житло святе.
 
 
І серце чулеє на те лиш взяв ти,
Щоб кождому в день скорби пільгу ніс,
І в горю слово теплеє сказав ти.
 
 
Та з власним горем крийся в темний ліс!
Ніхто до тебе не простягне руку
І не отре твоїх кривавих сліз.
 
 
Та не міркуй, що родивсь ти на муку,
Бо й розкошів найвищих маєш часть,
У творчій силі щастя запоруку.
 
 
Усе, чого тобі сей світ не дасть,
Знайдеш в душі своїй ясніше, краще:
Найвищу правду і найбільшу власть.
 
 
Ото й минай все темне, непутяще,
Весь злудний блиск, тріумфи хвилеві,
Все підле, самолюбне і пропаще.
 
 
І бережи на своїй голові
Вінок незв’ялий чистоти, і ласки,
І простоти, мов квіти полеві.
 
 
У маскарад життя іди без маски,
На торжище цинізмів і наруг
Виходь з ліхтарнею з старої казки:
 
 
В ній щезне тіло, появиться дух,
Прозора стане явищ темна маса.
І будь ти людям не суддя, а друг.
 
 
І дзеркало, й обнова. Guarda e passa⁷⁴.
 

* * *

 
Гуманний будь, і хай твоя гуманність
Пливе з криниці чистої любови,
Якої не мутить пиха й захланність.
 
 
Гуманний будь не так, як богослови,
Що надприродним ліктем довг свій мірять,
Льву такають, а гримають ослові,
 
 
Братами мають тих лише, що вірять
У їх закон, в їх повісті і чуда,
До «вічних благ» все ласо зуби шкірять,
 
 
Та цідять муху, щоб ковтнуть верблюда.
Не те, щоб всіх любив, – се вже надміру,
А не бажай нікому зла та худа.
 
 
Всіх бляґ і брехень не бери на віру,
На фальш і зраду май порядний дрюк
І не давай з братів лупити шкіру.
 
 
Лише не сердься, не заламуй рук,
Котячу флеґму май усе в запасі,
Не вір облесним, стережися злюк,
 
 
А дармоїдам все кажи: А засі!
 

* * *

 
Як трапиться тобі в громадськім ділі
Здобути голос, вплив якийсь і значність,
Народ вести, снувати плани смілі,
 
 
То пам’ятай і все май ту обачність,
Не вірити і не дуфать ніколи
На княжу ласку й на народну вдячність.
 
 
Бо княжа ласка, як той сніг на поли,
Що вітер здує, в південь злиже сонце
І лишить чорний ґрунт, пустий і голий.
 
 
Народна вдячність, ти, фатальний гонче,
Що з злою вістю все прибудеш вчасно,
А з доброю все спізнишся доконче!
 
 
І не міркуй, що де ти бачиш ясно,
Там іншим з твого слова засвітає,
Хаос думок уложиться прекрасно.
 
 
Не вір, що люд твої заслуги пощитає,
Що задля них одну дрібну провину
Тобі простить! Він судить – не питає.
 
 
І знай, коли щасливую годину
Ти прозівав, щоб інших взять під ноги,
Тебе самого безпощадно в глину
 
 
Затопчуть, як камінчик в брук дороги.
 

* * *

 
Ти йдеш у вишукано скромнім строю
І згірдно так глядиш на сю пропащу,
Що натяк сам – назвать її сестрою —
 
 
Ти за зневагу приняла б найтяжчу.
Ти чесна! Двадцять вісім літ проживши,
Ти весну молодости вже найкращу
 
 
Пустила мимо! Ти пройшла, не пивши,
Поуз криницю втіхи життєвої,
Уста свої презирством заціпивши.
 
 
Чого ти ждеш? Чи ще весни нової?
Вона минула вже безповоротно.
Ти гордо йдеш, та вже ціпкії звої
 
 
Жаль простяга, та вже тобі турботно,
Вже щось гірке під серце підступає,
Сумне, як день, що йде понуро-сльотно.
 
 
Чи то не зависть по душі щипає?
Минаєш ту пропащу, мов не бачиш,
А скоса зиркнеш – щось в устах злипає…
 
 
Мабуть, вночі до подушки заплачеш!
 

Ф. Р

 
Дівчино, каменю дорогоцінний,
Затоптаний в болото, тванню вкритий,
Та й досі в блиску свойому нетлінний!
 
 
На тебе я дивлюся сумовитий:
Який багатий скарб чуття й любови
Марнується розтоптаний, розбитий!
 
 
Огонь, що так горить у твоїй крови,
Нагадує мені часи старії,
Коли чуття не гнули ще в окови.
 
 
Така, як ти, колись в Александрії⁷⁵,
Співаючи, по вулицях ходила
Під іменем Єгиптянки Марії⁷⁶.
 
 
І так, як ти, й вона тоді твердила:
«Усіх люблю! Чи бідний, чи багатий,
До мене йди і попускай вудила
 
 
Своїм бажанням! Я не для заплати,
А через той огонь, що в жилах грає,
В свої обійми рада всіх приняти!
 
 
В кого жура сон ніччю пожирає,
Хто радощів не має з ким ділити,
Хто пристрасти пожежею згорає,
 
 
Хто в праці гнесь, без діл не може жити —
До мене йдіть! Я всім на своїм лоні
Дам рай або про рай хоч хвилю снити».
 
 
Благословлю уста твої червоні
І очі ті безсоромно огнисті —
Дві зорі на рум’янім небосклоні!
 
 
І груди ті прегрішні і пречисті,
І стан гнучкий, і сміх – серпанок срібний,
Що закрива безодні горя мглисті.
 
 
І лад той навіть клясти я нездібний,
Що впхнув тебе в безодню ту без тями:
З усею поганню він був потрібний,
 
 
Щоб розвалить міцну стіну між нами,
І дав нам здибатись, і полюбиться,
І розійтись розбіжними стежками.
 
 
Не раз іще твій вид мені присниться,
Не раз іще ім’я твоє кохане
Прошепчу я тужливими устами.
 
 
Благословлю тебе. Де лиш постане
Нога твоя, нехай там радість сяє,
Най сміх лунає, хоч і серце в’яне.
 
 
І ти не думай, що тебе чекає!
За тим, що щезло, – безхосенні жалі,
А напереді смерть усіх спіткає.
 
 
В бруднім завулку, в ясному шпиталі
Чи власнім ліжку – всім одна дорога!
Найкраща чвірка не заїде далі.
 
 
А ти не дбай, і доки тільки змога,
Сій радощі, плекай любовні мрії
І жаль гони від свойого порога
 
 
За прикладом Єгиптянки Марії.
 

* * *

 
Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.
Я змерз. І випало з холодних пальців
Перо. І мозок стомлений відмовив
Вже послуху. В душі глибока павза.
Ні мозок, ні чуття, ні біль – ніщо
В ній не ворушиться. Завмерло все,
Немов гнилий ставок в гущавині,
Якого темну воду не ворушить
Вітровий подих.
Але цить! Се що?
Чи втопленики з болотного дна
Встають і з хвиль вонючих простягають
Опухлії, зеленуваті руки?
І голос чути, зойк, ридання, стогін —
Не дійсний голос, але щось далеке,
Слабе, марне, тінь голосу, зітхання,
Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,
Яке болюче!..
«Тату! Тату! Тату!
Се ми, твої невродженії діти!
Се ми, твої невиспівані співи,
 
 
Передчасом утоплені в багнюці!
О, глянь на нас! О, простягни нам руку!
Поклич до світла нас! Поклич до сонця!
Там весело – нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так – хай тут не гниєм!»
 
 
Не вийдете на світло, небожата!
Не вивести вже вас мені до сонця!
Я сам отсе лежу у темній ямі,
Я сам гнию тут, до землі прибитий,
А з диким реготом по моїй груди
Тупоче, б’є моя лихая доля!
 
 
І ще раз чути: «Тату! Тату! Тату!
Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни
Теплом, що з серця йде, повій весною,
А ми пурхнем, оживемо, заграєм!
Весняним чаром, співом соловейків
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощів на своїх крилах
Нанесемо, коверцем пишнобарвним
Розстелимось під твоїми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!»
 
 
Де ж я тепла візьму вам, небожата?
Уста мої заціпило морозом,
А серце в мене вижерла гадюка.
 

* * *

 
Як голова болить!
Пожовклі карти
Рукопису старого помаленьку
Перебігають стомленії очі,
А в голові грижа, немов павук,
Снує сітки, немов штукар у тьмі
Пускає сині, білі, пурпурові
Ракети, огняним млинком вертиться,
То вказує в бенґальськім світлі дикі
Якісь появи, що з тих карт пожовклих
Зриваються, немов осіннє листя
Під подихом хуртовини…
«Прийшов
Святий Матвій у город людожерів⁷⁷.
А люди ті такі звичаї мали:
Не їли хліба, не пили води,
А тілько жерли тіло чоловіче
І кров пили. А хто чужий траплявся
У город їх, то тут його хапали
І, вивертівши очі, напували
Отруйним зіллям, і в тюрму саджали,
І клали їсти їм траву-отаву».
 
 
І вже щеза з перед очей рукопис,
І ту страшну історію читаю
У власнім серці: як я заблукався
У город – будь ім’я його прокляте! —
Як очі вибрано мені, щоб я
Не бачив, хто мене і пощо в’яже,
І як замісто хліба довго-довго
Я годувавсь ілюзій диким зіллям.
 
 
І ось я темний у тюрмі ридаю,
І не за тим ридаю, що пропало:
Не за свободою, яка ніколи
Свобідна не була; не за тим щастям,
Що лиш у снах являлось та дразнило.
Лиш те болить мене, що, зведений
До стану травоїдної худоби,
Я тямки чоловіцтва ще не стратив.
 
 
Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,
Стукочуть кроки – се сторожа входить.
Хтось шарпнув шнур, що в’яже мої руки,
І роздивля табличку, що до них
Прив’язана. «Три дні ще, і тоді
Час буде вивести його».
Пішли.
Мені не страшно. Що ж, три дні! Могли
І зараз брать.
А може… може, там
Далеко десь, по той бік Чорномор’я,
Маленька барка надува вітрила,
І в ній сидить спаситель твій, що чудом
Перепливе безодню, і ввійде
В останню ніч у сю сумну темницю.
І верне зір тобі, і скаже: «Встань і вийди!»⁷⁸
 
 
Ге-ге, колись в леґендах так бувало,
Та не тепер! Не надійся нічого!
Мовчи і жди!
 

* * *

 
Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює – якби ти знав отсе!
Ти, певно б, поуз болю і розпуки,
Заціпивши уста, безмовно не минав,
Ти сіяв би слова потіхи і принуки,
Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, —
Якби ти знав!
 
 
Якби ти знав, які глибокі чинить рани
Одно сердите, згірднеє слівце,
Як чисті душі кривить, і поганить,
І троїть на весь вік, – якби ти знав отсе!
Ти б злість свою, неначе пса гризького,
У найтемніший кут душі загнав,
Потіх не маючи та співчуття палкого,
Ти б хоч докором не ранив нікого, —
Якби ти знав!
 
 
Якби ти знав, як много горя криється
У масках радости, байдужости і тьми,
Як много лиць, за дня веселих, миється
До подушки горючими слізьми!
Ти б зір і слух свій наострив любов’ю
І в морі сліз незримих поринав,
Їх гіркість власною змивав би кров’ю
І зрозумів весь жах в людському безголов’ю,
Якби ти знав!
 
 
Якби ти знав! Та се знання предавне
Відчути треба, серцем зрозуміть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне…
І іншим би тобі вказався світ.
Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги
Була б несхитна, ясна путь твоя.
Як Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих⁷⁹,
Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих:
«Не бійтеся! Се я!»