Kitabı oku: «Мартин Боруля», sayfa 5
ЯВА VI
Омелько (задихався, не може говорить). I-ї-ду-уть!
Мартин. Чого ти так засапався? Сопеш, як пiдпалений кiнь. Далеко?
Омелько. Ху-ху-ху!.. Утомився…
Мартин. Ти ж конем їхав?
Омелько. Де там! Упав, к бiсовому батьковi, з коня…
Мартин. Я ж кажу, що так!.. Далеко?
Омелько. Нi, зараз за могилою i впав! Тiлько що вилiз на Рака, а…
Мартин. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть?
Омелько. Та, мабуть, уже близько бiля двору.
Мартин. Ти ж бачив, хто їде?
Омелько. А хто ж? Трохим їде — нашими кiньми i нашою натачанкою…
Мартин. А в задку сидить хто-небудь?
Омелько. В задку?.. Не примiтив!
Мартин. Чого ж ти бiг, бодай ти луснув! (Iде до вiкна).
Омелько. Чисто колiно збив, болить, як печене, прибiг попереду, а вiн ще й лається!.. Чорт на тебе угодить… (Пiшов).
Мартин. Вiн… Жених!.. (До дверей). Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщiй! А господи, аж серце забилось! Принять треба на славу… (Вiдчиня середнi дверi).
Входе Нацiєвський, з гiтарою в руках, у шерстянiй накидцi. Мартин iде до дверей, розставивши руки.
Милостi прошу, дорогий гостю!
Нацiєвський кладе гiтару на стiлець. Обнiмаються i цiлуються. Завiса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Декорацiя та ж.
ЯВА I
Омелько i Трохим вносять стола.
Омелько. То це жених нашої Марисi, сьогодня й заручини?
Трохим. Еге. Дорогою вiн мене частував бiля кожного шинку, — гарний панич!
Омелько. Вiн же й мене частував тодi, як чоботи i кобеняк украли, бодай йому…
Трохим. I що вони там роблять, тi судейськi, — такого їх, як галок восени?
Омелько. Бумаги, каже, пишуть.
Трохим. Нащо ж тi бумаги?
Омелько. На продаж. Продають.
Трохим. Та хто ж їх купує, кому вони потрiбнi, хiба на цигарки?
Омелько. Виходить, є такi люде, що купують. От бачив повiреного, що приїздив? Конi, як змiї, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!.. Бачив? Отже вiн бумаги продає. Його фурман дав менi на цигарку легкого тютюну i розказував, що, каже, його пан якiсь бумаги пише i продає людям, що кому потрiбно, з того и хлiб їсть, i будинок має у городi. От i наш пан, каже, купив якiсь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довiдався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, i вiн продав йому бумаги вже на нашого пана. Так i торгує!
Трохим. Диви!
Омелько. Всякому чоловiковi назначено, що робить, з чого хлiб їсти i що йому мать! От менi назначено, щоб я без чобiт був i без кобеняка, — i вкрадено.
Трохим. Мабуть, що так… А не чув, коли буде весiлля?
Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго, — жених i досi спить.
ЯВА II
Входе Мартин.
Мартин. Чого ви тут стовбичите?
Омелько. Стола вiд Сидоровича принесли.
Мартин. Ага! Ну, бiжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничевi.
Омелько i Трохим виходять.
Ще спить. Сказано, чиновний чоловiк, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а вiн схопиться i гасає по хазяйству!.. Нащо вже я, от, здається, зовсiм вибився на дворянську линiю, а не можу уранцi довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсiм другу пиху тобi дає. Прийшов хто рано, чи там яке дiло по хазяйству, а ти спиш! "Дома пан?" — питають. "Та ще сплять!" О! I всi на пальчиках… Безпремiнно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи нi, а буду лежать до снiданку.
Омелько несе ночви i вiдро води.
Що це?
Омелько. Та умиваться ж.
Мартин. Ну i що тобi сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тiлько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловiка…
Омелько. Та я ж письмоводителевi над ночвами цiле вiдро води на голову вилив.
Мартин. То iнча рiч — чоловiк сирий i на похмiлля.
Омелько. А цей хiба тверезий вчора лiг?
Мартин. Не твоє дiло! Iди вiзьми велику дерев'яну миску i води в полив'яний глечик.
Омелько. I щоб то вiдразу сказать, а то носись. (Пiшов).
Мартин (один). Треба десь такого служку достать, що при горницях був, бо Омелько старий для послуги, нiчого не тяме.
Омелько вертається з глечиком i мискою.
Там постав, i якщо спить, то навiдайся через яке время. Омелько пiшов у другу хату, входе Палажка.
Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово?
Палажка. Поки люде посходяться, усе буде готово.
Входе Омелько.
Мартин. А що?
Омелько. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бiк i знову захрiп.
Мартин. Навiдайся ж опiсля.
Омелько. Може б, я там посидiв, поки прокинеться?
Мартин. Опiсля, кажу тобi. Чого ти там будеш стирчать, ще й сам заснеш.
Омелько. А потiм прозiваю — будете лаять.
Мартин. Не патякай! Поклич панночку. Де вона?
Омелько. Порося патрають.
Мартин. О-о-о!.. Нехай одягнеться i сюди йде.
Омелько пiшов,
(До Палажки). Я ж тобi казав, я ж тебе прохав, щоб ти їй не давала нiякої роботи, руки чисто порепаються, — а ти порося, її заставила патрать!
Палажка. Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обiд варить, коли робiтницi не тямлять нiчого.
Мартин. Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почує. Ну, iди, душко, сама обiд готов, а вона нехай ще побуде з женихом.
Палажка. Ати ж з ним балакав?
Мартин. Та ми вже зовсiм скiнчили з ним: п'ятсот рублiв приданого, весiлля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо i деякi предмети на продовольствiє i хату поставить у городi — мiсце у нього є.
Входе Марися. Ну, то iди ж, Палазю, щоб справдi там робiтницi не нашкодили чого в обiдi, а то замiсть поросяти подадуть обгорiлий оцупок.
Палажка пiшла. Ну, моя дитино, я вже скiнчив з твоїм женихом. Сьогодня заручини, а на тройцю й весiлля.
Марися. Не любите ви мене… випихаєте з дому…
Мартин. Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобi вiддать!.. Для кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще бiлий хлiб, нiж чорний, краще пан, нiж хам! I батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокiйно, бо душа моя знатиме, що мої унуки — дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усiх бояться, усiх лiчить вищими вiд себе! I дай бог, щоб ти не знала; а я всього попробував i знаю. Не хмурся ж, не хмурся… Жених вийде, а ти сядь за п'яльцi, будь з ним приязна. Сядь, доню, за п'яльцями якось пристойнiше сидiть… так, нiби за роботою. (Садовить її). Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як слiд дочцi Мартина Борулi, уродзоного шляхтича! (Пiшов).
ЯВА III
Марися, потiм Омелько, проходе у кiмнату, де спить Нацiєвський.
Марися (одна). Ох тату, тату! Якби ви знали, як менi тяжко слухать вашi речi! Наче тронулись, борони боже. Що менi робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покiрствую, а чого наговорю жениховi, то нехай тiлько слуха! Коли ж i пiсля того не одчепиться, то пiду вже на одчай: нехай хоч б'ють, хоч рiжуть — однаково!
Входе Омелько.
Омелько (несе обома руками миску, а в мисцi глечик). Вже одягся! Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очi в себе вбирає!.. Одчинiть менi дверi, а то воду розхлюпаю…
Марися одчиня.
Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й випить… (Вийшов).
Марися (одна). Виходь, виходь скорiй… Може, сам одцураєшся, коли почуєш, як я тебе поважаю.
ЯВА IV
Входе Нацiєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей ужчi, а бiля руки ширшi. Штани широкi, трубою, коло чобота зовсiм узенькi. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з мiдними пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком.
Нацiєвський. З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалось-спочивалось?
Марися. Лягли легко, встали ще легче; а ви як? Здається, i лягли важко, i встали тяжко…
Нацiєвський (набiк). Зразу збрила! (До Марисi). О, яка ви гострая i строгая!.. (Бере гiтару i побренькує). Нам з привички. Iнчий раз, як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, одначе дiла за нас нiхто не робе!.. А ви вишиваєте?
Марися. Нi, я не вмiю, так сидю, батько звелiли вас пiджидать за п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня…
Нацiєвський. А хiба ви не баришня?
Марися. Не знаю, як вам здається… Я проста дiвчина, мужичка, нiчого не вмiю; я умiю жать у полi, громадить, мазать, корiв доїть, свиней годувать… Подивiться, якi у мене руки…
Нацiєвський. I разпрекрасно! А як вийдете за мене замiж — iбо ми вже з папiнькою вашим сiє дiло покончили, не знаю, як ви, — тодi не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная… i руки побiлiють… А по вечорам я буду вам грать на гитарi. Буде весело, у мене знакомих доволi…
Марися. Я за вас не хочу замiж, то татко мене силують, а я вас не люблю…
Нацiєвський. Як побрачимся, тодi полюбите!.. Любов — ета злодiйка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б'є акорд на гiтарi i спiва).
"Гандалер молодой,
Взор твой полон огня,
Я стройна, молода,
Не свезешь ли меня?
Я в Риальто спешу до заката.
Видишь ли пояс мой
С жемчугом, с бирюзой?
А в средине его
Изумруд дорогой?
Вот тебе за провоз моя плата!"
"Нет, не нужен он мне,
Твой жемчужный убор:
Ярче камней и звезд
Твой блистательный взор, —
Жажду я одного поцелуя!"
У нас многiя баришнi од меня тають, i ви розтаїте.
Марися. А я чого буду таять, я не снiг.
Нацiєвський. Ну, розтопитесь…
Марися. Борони боже! Хiба я смалець?..
Нацiєвський. Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово, полюбите мене — ручаюсь.
Марися. О нi! Ви менi противнi…
Нацiєвський. Ето даже обiдно, iбо я всегда правiлая женщинам… Почему же у вас такая злость протiв меня?
Марися. Я вас не люблю i прямо вам кажу, а ви таки лiзете у вiчi, от через це ви менi противнi.
Нацiєвський. Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говорiте по той простой причинi, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотрiтесь i апробуєте — как пишется в журналах, — тогда другоє скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцiлуєм, как жених i невеста. (Спiває). Жажду я одного поцiлуя!.. Позвольте!
Марися. Цього нiколи не буде! Менi легше випить оливи з мухами, нiж вас поцiлувать! Душа моя до вас не лежить, i очi мої не стрiнуться з вашими; а коли ви й пiсля цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас замiж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, i не розлучить нас нiхто — хiба могила, а за вас я тодi вийду замiж, як у спасiвку соловейко заспiває! От вам уся моя правда. I нiчого нам балакать, розмiркуйте гарненько i бiльше до нас не приїздiть; а тепер — прощайте! (Хутко виходе).
