Kitabı oku: «Дві московки», sayfa 2

Перестали хлопцi, почали дiвчата. А поперед усiх Марина! Чорнi очi зайнялися, так i горять, так i блищать! З лиця пашить вогнем! Лице горить, як пiвонiя на сонцi. Марина танцює i других в танець тягне. Хлопцi змовились та нищечком наймають музики. Музики вдарять голоснiше, дрiбнiше, Марина, як метiль, полетить швидше й легше!

Дiвчата вже нищечком смiялись, шептались, торкаючи одна одну. Хлопцi пiдгукували, приказували й присвистували.

Василь розглядав дiвчат i дуже гарних, i гарних, i зовсiм поганих, та не знайшов вiн мiж ними Ганни Тихонiвни. I невесело грали неначе музики, не любi йому стали й танцi. Задививсь Василь на Марининi очi, на її брови, а думка його лiтала десь далеко, там, де видно було верби в Тихоненковому городi…

Тим часом сонце спустилось низенько; потомились руки граючи, потомились ноги танцюючи. Пiшли музики по улицi, виграваючи, а за ними слiдком побiгли малi дiти. Розбiглись дiвчата воду носити, вiвцi заганяти, вечерю варити. Побрiв i Василь десь з хлопцями.

Сонечко зайшло, i надворi почало вже темнiти. На заходi небо червонiло жаром, неначе в печi вигорювало; на сходi понад зеленим лiсом небо було синє-синє, аж чорнувате, а на йому подекуди плавали невеличкi червонi хмарочки, тлiли й жеврiли, неначе жар в темних челюстях вечiрньою добою. Гасло полум’я на заходi, дотлiвали червонi хмарки, займались подекуди серед неба яснi зорi. А чорна нiч простелювалась чорним сукном по селу, по садках та лiсах; тiльки блищали бiлi стiни хат проти заходу, а на яру ставочки здавались якимись продухвинами в другий, iнший свiт з таким же темно-синiм небом, з такими ж зорями по небi.

На селi почалися дiвчачi та парубочi спiви. Одна улиця на однiм кутку спiвала одну пiсню, а десь далеко друга й третя улиця гукали iншої. Десь далеко затягли самi парубки i заглушили всi улицi. Через став перегукувались, жартуючи, дiвчата та переспiвувались:

 
Я по сiм боцi,
Ти по тiм боцi!
Передайся до мене!
В мене бiле личко,
В тебе чорнi брови:
– Ти ж менi до любовi!
 

А пiд лiсом один козак, мандруючи на улицю, розпочав «чумака» голосно та витяжно, з думою глибокою, з жалем в серцi, з жалем в голосi. По всьому селi пiднявся галас, неначе все село, все, що було там живе, разом заспiвало всяких пiсень.

По улицi йшов Василь i не знав, на котру улицю йти. Хто вгадає, де спiває Ганна Тихонiвна?

За Тихоненковим двором, пiд гiллястою грушею Василь наглядiв двi дiвчини: то стояла Ганна з Мариною.

– Добривечiр, – промовив Василь i хотiв йти далi, але думка була така, щоб зостатись коло дiвчат. Самi ноги якось задержувались на ходi.

Марина спинила його i задрiботiла:

– Куди це так, Василю! Певно, на улицю? Де дiвчата, там i улиця. Нас тут двi; зоставайся з нами, i буде в нас улиця; а коли хоч, ми тобi дорогу покажемо на нашу улицю.

На горбику пiд вербами сидiла купа дiвчат, мiж ними подекуди сидiли й стояли хлопцi. Ще оддалеки чуть було їх веселий смiх, жарти. То заспiває вся купа пiсню, то знов жартує, регоче.

Од купи поодрiзнювалось кiлька пар хлопцiв та дiвчат i посiдали оддалеки, пообнiмавшись i розмовляючи.

Василь наблизився до улицi; парубки зараз примiтили москаля.

– Чого топчеш дорогу до наших дiвчат, москалю, – загомонiв один, – шукай московок, а сюди не ходи, бо понесеш додому полатанi боки.

Василь з Ганною та Мариною сiли осторонь од улицi.

З-за темного лiсу виглянув мiсяць, показуючи блискучого широкого лоба, потiм глянув очима, а далi викотився ввесь, здоровий, як добра хазяйська дiжа, червоний, як кров. Тихо пiднявся вiн вгору i полив свiй тихий свiт на село. Засоромились зорi яснолицього: декотрi поховались i потонули в синьому небi, а смiливiшi зостались. А в ставочку з-пiд греблi та верб вийшов другий мiсяць, а од його через увесь сливе ставочок простягся снiп промiння ясного, блискучого. Дiвчата заспiвали пiсню до мiсяця:

 
Ой мiсяцю, мiсяченьку!
Не свiти нiкому,
Тiльки моєму миленькому,
Як йтиме додому.
 

Василь поглядав на Ганну, а обидвi дiвчата – на Василя.

«Та й гарний же Василь! – думала Марина. – Щоки повнi, як у дитини, брови тонкi, очi карi, чорний вус тiльки що засiвається». Ганна поглядала на Василя крадькома й все соромилась, а серце її млiло. При мiсяцi свiтилося її бiле лице, як бiла квiтка, а Марина навiть при мiсяцi цвiла, як пiвонiя. Василевi очi одпочивали на бiлiй квiтцi, на бiлому личковi, на тих очах, закритих довгими вiями. Марина запримiтила теє й тяжко зiтхнула.

Став мiсяць трохи насеред неба. На селi все почало стихати. Улиця розходилась. Поговорив Василь трохи, встав, провiв дiвчат та й повернув до материної хати.

«Одна дiвчина, як рожа, друга, як макiвка. Гарна макiвка, але од рожi кращої квiтки нема», – подумав Василь, входячи в хату.

III

Пiсля другої пречистої Василь заслав старостiв до Ганни Тихонiвни. Пiшла вiстка по селу, прочула теє й Марина. Ходить Марина нi жива нi мертва!

Стара Тихониха трохи сперечалась, а батько згодився. «Iди, дочко, – каже, – нехай тебе бог благословить! Хоч будеш московка, зате ж будеш вiльна, непанщанна. У Василя хата своя. Умре стара мати, нiкому ж вона не зостанеться, тiльки Василевi».

– Сестрицi, голубочки, чи йти менi за москаля? – питала Ганна у дiвчат.

– Йди, Ганно, – раяли дiвчата, – не жених – то твiй талан трапляється тобi: гарний, моторний, чорнобривий, хоч москаль.

– Марино, голубко! порадь мене, як рiдна мати: чи йти менi за його?

Марина зблiдла й насилу, велику силу, промовила:

– Тебе, дiвко, сватають, а ти вже не дитина, не питай у людей, порадься з своїм серцем, чи бути, чи не бути тобi за ним…

Розпочалось весiлля. Ганна просила Марину, кланяючись:

– Просив батько, просила й мати, прошу й я тебе, сестрице, на весiлля, та ще й старшою дружкою.

Поцiлувала Ганна Марину, а Марина аж iздригнулась!

То вже не подруги – дiвчата, що люблять удвох щиро одного козака молодого!..

У недiлю, пiсля обiду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна на покутi, спустивши очi й не дивлячись на людей. Коло неї сидить поруч Марина, а далi на лавi – меншi дружки. Заспiвали вони тих жалiбних пiсень, як молода прощається з чорною косою, дiвочою красою, з батьком та матiр’ю. Марина зблiдла як смерть! Сльоза краплею покотилась по її щоцi.

Поставили на столi соснове гiльце, обквiтчане калиною та барвiнком, поклали шишки та коровай. Людей натовпилось повнiсiнька хата. Хлопчики почiплялись на жердцi.

Дружки заспiвали жалiбної весiльної:

 
Летять галочки
У три рядочки,
А зозуля попереду.
Усi галочки
По лузi сiли,
А зозуля на калинi.
Усi галочки
Защебетали,
А зозуля закувала.
Бiжать дружечки
У три рядочки,
А Ганнуся попереду.
Усi дружечки
По лавках сiли,
А Ганнуся на посадi.
Усi дружечки
Та й заспiвали,
А Ганнуся заплакала.
Чого ж ти плачеш,
Гiрко ридаєш?
Чи доленьки не маєш?
 

I заплакала гiрко, тiльки не Ганнуся, а Марина, так i залилась, так i вмилась сльозами i закрила очi рукавом.

А молодицi шепчуть:

– Плаче, бо замiж хоче, та нiхто не сватає! А нiхто бiльше не винен, як стара мати! Таки розпустила дочку ще змалечку.

Минуло зо два роки пiсля Василевого весiлля, а яка велика змiна стала на Хомишинiй оселi! Хто бачив той грунт тодi, як Хомиха, на порозi сидячи, виглядала свого сина, той й зроду не пiзнав би його теперечки! Де колись був перелаз через старий тин, тепер там стояли новi тесовi ворота. Огорожа кругом нова, висока, хазяйська. Стара Хомишина хатина притулилась позад новiсiнької бiлесенької хатки, неначе сховалась, гуляючи в пiжмурки: Василь переробив її на кiмнату. На подвiр’ї стояла нова повiтка, нова невеличка комора. В зелений огород, в веселий садочок дивилася бiла хата, як трьома очима, трьома блискучими новими вiкнами з червоними, помальованими рамами. Пiд вiкнами насадила Ганна бузку, любистку, пiвникiв та пiвонiї. Од причiлка цвiв кущ панської рожi, цвiли всякi квiтки: й гвоздики, й чорнобривцi, й царська борiдка, й крученi паничi.

Василь не лiнувався, хазяйнував, i Ганна не любила празникувати в будень; вона знала, що Василь був бiдний, знала вона, що й сама привезла од матерi порожню скриню. Про те нагадала їй свекруха. Дуже добра була в Ганни свекруха, але таки раз, жартуючи, нагадала, що Ганна привезла з дому дуже легку скриню.

Настане, було, осiнь i зима. Василь з Ганною стають на роботу в сахарнi. А сахарня була недалечке од села на ставку.

Цiлий день, було, вони працюють в сахарнi, а пiсля вечiрньої змiни йдуть додому. А стара мати всьому порядок дає в хатi: i прибере, й догляне, i вечеряти наварить. Велике добро дiтям стара, добра нелайлива мати в хатi! Вона всьому порадниця, велика помiч дiтям.

Зносять дiти потроху грошi до хати, а мати лiчить, порядкує, а що зайве – ховає в скриню на самiсiньке дно.

Починається весна. Василь стає у багатирiв орати, ралити, сiяти. Аби добра воля, а робота буде. А тут пiдростають буряки: зеленiють українськi поля буряковим листом, як те море зелене. Розпочинається полоття; народ висипає на буряки з сапами. Од ранку до вечора виспiвують дiвчата та молодицi, а окономи грають кiньми, звертаючи туди, де кращi дiвчата, де побачать чорнi очi та брови.

Василь з Ганною стоять на двох грядках поруч, далеко поперед усiх врiзались в зелене бадилля, а за ними рушником простяглася чорна виполота полоса з двома рядками бурякiв.

Починаються жнива, заробляють вони хлiб, жнуть за снiп i озимину, й яри ну. А там знов копають буряки та возять до сахарнi. Дiла є доволi!

А стара мати сидить дома, потроху пряде, та шиє, та колише в запiчку маленького онучка Iвася, виспiвуючи «коточка». Теплий запiчок, малий онучок – от i все щастя старої Хомихи. Одного вона ждала спокiйно, неначе якого гостя, – тихої, ненаглої смертi.

«Коли б мене бог привiв отут вмерти при дiтях! Бiльше нiчого й не прошу я в бога. Вони б менi й очi закрили, оплакали б мене, й поховали б мене. I здається менi, – було каже вона, – неначе й веселiш вмирати i в домовину лягати при дiтях». Як часом небагато треба людинi для щастя. А старiй бабi не судилося навiть i таке щастя!..

IV

В недiлю вранцi, якось перед зеленими святками, була тиха, ясна, не дуже гаряча погода. Сонце пiднялося височенько. Були вже пiзнi обiди, а люди з церкви ще не вийшли. I гори, й долини, i поля, i сади, i ставок, i хати були залитi й облитi чистим, прозорчастим, бiлим, як срiбло, свiтом. Хто виходив тодi з хати, мусив очi заплющувати од великого блиску. Над ставком, над садками миготiло, грало, лилося хвилями золоте марево, неначе на повiтрi ворушилися якiсь пасма тонких золотих ниточок. Куди не кинеш оком, скрiзь весело та любо! Зеленiла молода бутвина на городах, зеленiли поля, садки, зеленiли розкiшнi бур’яни та бузина. А над зеленою землею синє-синє та глибоке лiтнє небо; а мiж небом та землею золоте сонце та хвиля свiтова. I весело, й любо, i радiсно! I не до одного веселого, навiть до нещасного, безталанного смiялось небо, смiялася земля, смiялося сонечко ясне, а ставочок мiж зеленими горами, мiж зеленими вербами та садами неначе реготавсь!..

Як же весело тодi свiтило сонце щасливiй Ганнi i всiй сiм’ї старої Хомихи!

Вийшли люди з церкви i розiйшлися по хатах. На перелазi, схопившись руками за два кiлки, з’явилась, як з землi виросла, Ганна. То не зозуля прилинула в Хомишин садочок, то Ганна перескочила через перелаз в свiй огород.

Перейшла вона город i садок, вся убрана, й швидка, й весела, неначе хто перенiс через оселю пучок червоної калини. Пишно вив’язала Ганна голову, як та краля, червоною великою хусткою з бiлими та зеленими китицями. На ногах горять, мов жар, червонi сап’янцi. А на шиї десять разкiв рiзаного доброго намиста.

Брязнуло намисто, Ганна перелетiла через другий перелаз, пiд хатою, а на бiлiй стiнi, проти сонця, неначе полум’я зайнялося, влетiло в сiни, тiльки червонястий одлиск майнув по бiлих стiнах.

На виду стала Ганна повнiша, з себе показнiша: ще краща була вона молодицею, нiж дiвкою. I од сонця не запалилася. Вона не боялась сонця.

В хатi було душно. В печi шкварчали горшки поприставлюванi до жару. Серед стола, на бiлiй скатертi, лежав хлiб та сiль. Комин був бiлий, на йому не видно нi цятиночки! Лежанка, челюстi й припiчок неначе тiльки що були помальованi червоною глиною. В хатi по-хазяйськiй чисто, лавки й вiкна помитi, а на вiкнах стоять в кухликах квiтки. Над столом висить новий, хороший образ з Києва, аж на чотири особи; на образах рушники, шитi орлами та хмелем. Скриня заслана килимом, а постiль та пiл – бiлим рядном. I чисто, й по-хазяйськiй було в хатi.

В кiмнатi на лежанцi сидiла стара, гойдала унука, посадивши в колисцi та приспiвуючи дитячих пiсень.

– Сип, дочко, обiдати, – казала мати.

– Нехай, мамо, Василь надiйде, – одказала Ганна.

А тут i Василь вступив в хату в новiм чорнiм каптанцi з фабрицького сукна, пiдперезаний зеленим поясом. На йому не було й слiду московського. Чорний волос, чорний вус аж вилискувався; на виду вiн був здоровий чоловiк, свiжий i повний, звичайно як чоловiк саме в силi.

Скинула Ганна юбку, закачала рукави, обгорнулась хустиною й почала подавати обiдати.

Сiла за стiл стара мати – на покутi з малим унучком. Страва була добра. Ганна вмiла зварити й спекти по-хазяйськiй.

Упоравшись пiсля обiду, Ганна вийшла оглядати огородину. Там пiд причiлком, пiдклавши свитину пiд голови, прилiг в холодку Василь. А стара мати, надiвши кожух, як серед зими, вийшла з унучком пiд хату й сiла проти сонця. Бабi й лiто не лiто! Повiє вiтерець, а баба вже й труситься, як та овечка.

Василь розлiгся на призьбi; чорний волос розсипався навкруги по призьбi. Ганна прийшла й сiла у його в головах.

– Як хороше сього року зiйшла наша огородина, – промовила Ганна, – буде все – й цибуля буде, й огiрки будуть.

Аж любо було глянути, так гарно все посходило! Зелена пiддимка розрослася, як зелене руно; висадки пiшли в кущi, а цибуля погналась в стрiлки; сiянець повитикався з грядки густо, як щiть. Морква вкрила землю, неначе зеленим жабуринням. I вздовж, i впоперек по грядках гуляли в хрещика зеленi ряди гостролистої кукурудзи та широколистого соняшника. А кругом грядок, по зеленiй травi розлiзлося довгими ужами та батогами на всi боки розкiшне, сите гарбузове бадилля, пiднiмаючи з трави зеленi кiнчики з зеленими вусиками. Квочка з курчатами, той лихий ворог сiльських хазяйок, кублилась в морквi, перекинувшись проти сонця. У самому кутку паслося телятко, прив’язане вiрьовкою до кiлка.

Ганна нагнала квочку. Курчата пошились по травi до вишника.

– Гарна, дуже гарна сього року огородина, – промовила знов Ганна.

– Буде все… А чи буде-то в нас хлiб, жiнко! У нас поля нема.

– Як у людей буде, то й у нас буде. Аби люди, а хлiб буде, – одказала Ганна.

– Нi, Ганно, – говорив далi Василь, не розплющуючи очей, – якби я мав свою ниву, якби я мав кiлька пар волiв, тодi б я знав, що в нас хлiб буде.

– Що ж робити, коли нема… Не розплющуючи очей, Василь почав неначе говорити сам до себе:

– Як гляну я часом, як iде чий-небудь хазяйський плуг по полю в три пари круторогих сивих волiв, як ходжу я за чужим плугом та одрiзую скибку чорної сирої рiллi, то в мене аж серце замирає! Коли б менi, думаю, таких три пари волiв та добрий плуг, то не треба б тодi менi нi царства, нi панства. Ходив би я за ними, як за своїми дiтьми! Напував, годував би їх, сам недоїдав. Настала б весна, як тiльки заспiває в полi жайворонок, спорядив би я свiй плуг, та попереду подивився б, як iдуть мої круторогi з двора на поле, махаючи головами… А там би орав та орав свою чи чужу ниву, а ти б, серце, менi воли поганяла та обiдати виносила.

Василь розплющив трохи соннi очi, пiдняв їх угору i глянув через свiй лоб на Ганну.

Ганна сидiла, склавши руки й спустивши голову. Мабуть, i їй схотiлось поля i трьох пар волiв…

– Тiльки богзна, чи довго я хазяйнуватиму отут в своїй господi! – промовив Василь, пiдперши голову рукою. – Не тепер, то в четвер мене повернуть до вiйська, i я покину i хазяйство, i тебе, моя доле, i хто зна, коли мене бог поверне до своєї господи!

Ганнi кольнуло в грудях коло самiсiнького серця; зiтхнула вона i похнюпила голову. I їй не вперве приходила така думка, тiльки їй здавалась думка – думкою, та й годi!

– Не хотiлось би йти знов до вiйська, – казав Василь. – Не любо менi бути москалем. Воно, бач, i робота москалям не катзна-яка! Одбудемо той муштер, та й гуляй, скiльки схочеш. Гуляють нашi москалi, грають в карти, п’ють горiлку. А менi така гулянка не в думцi. Не люблю я швендяти по свiту, мiж чужими людьми, по чужих хатах. Люблю я своє село, своє хазяйство, свою хату – та тебе, моя доле.

– Але ж, Василю, ти швидко знов вернешся додому? – спитала Ганна.

– Вернусь, може, на годину, а вислужусь хiба аж на старiсть!..

Якраз тодi саме за хатою коло ворiт забрехав Барбос, неначе на вовка, а не на чоловiка. А стара мати кинулась обороняти, бо чуть було, що говорила: «А вон, проклятий! А чи не пiдеш ти, поганий!»

А Барбос i брехав, i заливався, аж вив, аж скиглив, неначе вiв кого за поли од ворiт до причiлка.

З-за причiлкового угла Ганна побачила через тин Барбосову морду з роззявленим ротом, з вишкiреними зубами, з лютими очима. Собака вила, гарчала, аж гризла тин.

На перелазi з’явилася чоловiча голова, здорова, з довгими закрученими вусами, з червоним лицем. То був момотянський осавула, що загадував людям на панщину.

– Добридень, – сказав вiн, не знявши шапки i не уклонившись гаразд по-людськiй.

– Доброго здоров’я, – одказав Василь, а сам побiлiв як полотно. Чуло щось недобре i Ганнине серце; ледве встояла на ногах. Осавула нiколи не вiщував людям добра.

«Чого ж оце прийшов до нас осавула! – думала мати. – В нашiй хатi, благодарити господа милосердного, немає кому загадувати на панщину. Ми люди вольнi. Але пiду спитаю».

Пiшла стара з дитиною, схилилась на тин та й почала слухати.

– Годi тобi, москалику, жартувати з жiнкою! – почав осавула. – Прийшла з стану бумага, щоб ти завтра виряджався у Київ, в поход. Гляди ж! Завтра свiтом!

Од такої речi троє недавно веселих, щасливих людей стало на одному мiсцi нерушимо, немов громом пришибленi.

Осавула стрибнув через перелаз. Барбос кинувся до його i повiв його за ворота, гризучи його палицю.

Пiсля Василевого весiлля смуткувала Марина осiнь, смуткувала й зиму, а на рiздво вже й розвеселилась! Знов держить вона перед чи на весiллях, чи на музиках. Хлопцi липнуть до неї, як бджоли до меду, та не сватають, бо матерi заказали їм старостiв слати до Марини. А Марина знов весела та спiвуча! З гарними хлопцями жартує, i постоїть, i побалакає, а поганому часом i по щоцi дасть нишком та тишком. Чи на музиках, чи на весiллях увивається коло Марини чорнобривий ткач Микола, i почав ходити до неї, стежку топтати…

Зацокотiли молодицi по селу, що Марина й сяка й така. Марина постояла з хлопцем пiд вишнями, а слава пiшла по селу, що Маринi парубки нiби хотiли косу одрiзати, що Марина швидко покриткою стане.

Нема спокою людським язикам, нема спокою й Маринi од такої поговiрки!

– Не сплять, не дрiмають мої ворiженьки, – було, каже Марина, – ославили мене, молоду. Нехай судять, нехай наговоряться до часу – до пори! Схочу, прийде така година, що всi вони понiмiють. Пiду замiж, хто трапиться! На злiсть моїм лихим ворогам, на злiсть ткачевi пiду замiж!