Kitabı oku: «Дві московки», sayfa 5

VI

Не один рiк минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустiє i в коморi, i на дворi. Повiтка похилилась набiк, покрiвля свiтиться, стрiхи обсмиканi, огорожа сиплеться. Нема за що облагодитись московцi!

Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловiк об собi звiстку, посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом минає рiк, минає й другий – Василь не подає об собi звiстки.

Вже й питала, i перепитувала людей, питала й москалiв, ходила i до священика. Нiхто не знає, не вiдає. I яких думок не передумала московка, сидячи за гребенем! Не раз вона плакала i тужила за ним, як за мертвим. Недурно ж загомонiли, що десь страшна вiйна.

Тим часом на втiху матерi пiдростав син. Дивиться вона, не надивиться на свого сина; втiшається не навтiшається своїм Iвасем! Хисткий, як билина, рiвний, як очеретина, жвавий, як щиглик, виростає Iвась. Вже йому переступає за десять рокiв; i носик виправляється, i брови густiшають, i личко наливається, як яблучко. I не раз, було, Ганна, поклавши його головку собi на колiна, промовляє до його:

– Отже ж ти, сину, вдався в батька! В тебе очi батьковi, i брови його, i погляд його. Може, ти, сину, родився щасливим! Як виростеш великий, ти будеш хазяїном в моїй хатi. Будемо удвох працювати, хлiб заробляти; будеш менi помагати, бо я швидко стара стану, нездужатиму. Прихилюся я до тебе, сину, на старiсть, а ти доглянеш стару, недужу матiр. Рости, сину, великий та будь щасливий! За тобою, може, i моя доля згадає про мене, ще раз загляне через порiг в мою хату…

Хлопцевi чуднi то були речi. Чудно йому було, що вiн такий малий та догляне таку велику матiр. Йому здавалось, що чоловiк, таки момотянський, котрого дражнили Долею, прийде до їх, стане на порозi та й загляне в їх хату.

Хлопець пiдрiс та й справдi став у пригодi матерi. Вже i на себе трохи заробляє, i матерi дещо принесе до господи. Стара дякує боговi та латає латки подекуди. Аж поздоровшала i помолодшала!

А Марина її розважає. Що божого дня навертається в хату, годує Iвася гостинцями та цiлує його бровенята, згадуючи чорнi брови його батька Василя.

Мабуть, не судилося вже Ганнi щастя. Занадилось до неї лихо та бiда! Бо нема бiдi мiсця в багатих та пишних будинках. Недурно спiвають в пiснi: «Пiшла бiда до пана, iзбулася жупана; пiшла бiда до попа, ноги собi попекла. Пiшла ж бiда до Iвана, од Iвана вийшла п’яна».

Таки ж той самий осавула, що колись приходив за Василем, раз зайшов до Ганни в хату. Ганна як стояла, так i зомлiла, сама не знала й чого. Мабуть, чуло бiду її серце.

– Добридень тобi, молодице, – казав осавула. – Прийшла вчора така бумага, щоб ти виряджала свого сина в школу; бо вiн, бач, нiби солдатський син, значиться, кантонiст…

– Але ж у нас в Момотах нема школи, – одказала вона. – Будьте ласкавi: воно ще мале; а я сама-однiсiнька в хатi; воно менi помiч дає.

– Треба його везти у Київ, – казав осавула, – так i в бумазi написано. Виряджай швидко, бо вже i пiдвода для трьох кантонiстiв наряджена.

Взяли Ганниного хлопця i повезли тим шляхом, що й батько поїхав… Ганна неначе розум стратила. Як нiма, ходила вона недiль зо двi. Марина не одходила од неї, i доглядала, i годувала, аж поки не привiв її бог знову до розуму.

– Не плач, Ганно, не вбивайся, – втiшала, було, Марина. – Київ не богзна-де! Дасть бог лiто, пiдемо у Київ, побачимо сина, а може, й додому одпросимо. Вiн же не те, що москаль.

Тiльки й жила Ганна тiєю думкою, тiєю надiєю, тiльки й ждала вона лiта.

Настало лiто. Пiшла Ганна з богомольцями до Києва.

Ввiйшла в Київ. Кого ж тут питати в свiтi? Питала богомольцiв – нiхто i не знає, i не вiдає. А на улицях, куди не гляне, скрiзь пани та пани, страшно й пiдступити.

Осмiлилась-таки, стала розпитувати одного пана. А вiн слухав, слухав, а далi каже: «Не понимаю, бабка, что ты говоришь!» Iде Ганна улицею та розглядає на всi боки. Коли тут назустрiч, з Воєнного Миколая, вийшли маленькi москалики, та все по два в ряд, а коло їх, як тi журавлi, офiцери по обидва боки. Зирнула Ганна i зараз мiж хлопцями пiзнала свого Йвася.

Як уздрiла вона свого сина, так i кинулась до його мiж ту череду. А син засоромився своєї матерi-мужички; другi засмiялись. Старий офiцер одiпхнув її, ще й налаяв дуже гидко.

Чи вважає ж на що мати, як її одпихають од дитини? Мати полiзла б за мертвим дитям i в яму, якби не спинили…

Ганна пiшла слiдком за ними. Кантонiсти ввiйшли в школу, i вона хотiла увiйти за ними. На порозi спинив її старий вусатий москаль.

– I ваше благородiє, i дядечку, й голубчику! Вiк буду молити бога за вас. Пустiть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцiлую мою єдину дитину!..

– Послi прийдеш, – каже…

Ганна сiла коло порога i стерегла, очей не зводила з дверей…

Коли так як надвечiр випустили до неї сина.

– Скажи менi, моя дитино, чи добре тобi тут, чи жалують тебе?

– Нi, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б’ють, а на харч дуже погано. А гулять не пускають.

Розказує дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишiла!

– Скинь, сину, оцю погань! Бачиш, що то? Взяла вона той мундир, роздерла й розшматувала i порозкидала шматки у кущi.

– Тiкаймо, сину! Ходiмо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила тебе назад!..

То не звiр блукає в сосновому бору темної ночi, то не вовчиця ховається з вовченятами, тiкаючи до своєї нори, то мати тiкає з сином, ховається од людей. Обминає Ганна великi битi шляхи, iде вона ярами та долинами, надднiпрянськими лугами та сосновими борами. Ночує Ганна пiд синiм небом, пiд зеленими осокорами та грабами.

Сонце стало серед неба, сипле промiнням на синю днiпрову хвилю, гуляє золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та осокорами, понад бiлим побережним пiском. Надворi стала спека, аж дихати важко.

Потомились безталаннi.

– Болять, сину, нiженьки? – питала мати. – Втомився дуже? Сядьмо на одпочинок.

Невеличкий днiпровський залив влився мiж двома горами в густий сосновий та кленовий лiс. З усiх бокiв обступили його високi-превисокi верби, аж трохи понахилялись над водою, позчiплювались зеленими верхами, заглядаючи в свiтлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало.

Понад заливом, по луках пiшли, скiльки оком скинути, високi очерета, густа зелена осока. А мiж осокою просунулись насилу-силу через гущавину густi лози, високi осокори та верби. По мiлководдi скрiзь розляглося широколисте латаття, вкрило воду листом в три сталки, а над листям стирчали жовтi та бiлi квiтки та зеленi макiвки. Пiд прозорчастою, чистою, як сльоза, водою зеленiло якесь баговиння, зубчасте, тонесеньке, Дрiбне, як пух, свiтилось чисте пiскувате дно з бiлими черепашками. Куди не кинь оком, скрiзь зелена осока, очерета, лози та верби, та пологi зеленi луки.

– Сядьмо отут, сину, пiд осокорами. Сюди, мабуть, i звiр не заходить.

Одпочили вони, з’їли по шматку хлiба. Оглядiла мати голову синовi i почала полоскати в водi чорнi сорочки. Пере Ганна сорочки, а син купається не накупається, пiрнає, брьохається, грає, як та риба, в чистiй водi. З води бiжить на пiсок вигрiватись, з пiску в воду та знов на пiсок. А мати втiшається, дивлячись на дитячi iграшки. Нарвало хлоп’я довгого бадилля з латаття з жовтими та бiлими квiтками, поламало його дрiбно, неначе разки зеленого намиста, обвертiло тими разками шию й голову, й бiлi груди, оперезалось, неначе поясом, бiлим та жовтим цвiтом. Як та водяна русалка в зеленому баговиннi, вигравав хлопець в водi: то полiзе десь в густу осоку за водяними пiвниками, тiльки головка його чорнiє та блищить бiле, незагорiле тiло крiзь гостроверхий лист.

А мати i спиняє, й жалує спиняти сина, дивиться i втiшається.

Привела сина додому, та й не довго втiшалась! Попереду манила, хто питав, неначебто вона одпросила свого сина. А як прийшла знов бумага, взяли Йвася та й попровадили до Києва. Завдала тiльки жалю собi Ганна, надiючись на помiч. Ще бiльше вилила вона слiз, ряснiше стало латок на старiй свитинi. Хилиться повiтка ще нижче, пустiє Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати та все потрохи посилала синовi…

А об чоловiковi не було й звiстки! Вже Ганна перестала й тужити по йому, вже й почала забувати, як все на свiтi забувається, бо вийшов один жаль з серця, а другий ввiйшов в серце.

Одного вечора пiд Ганниною хатиною став вiзок. Звiдтiль вискочив москаль – не москаль, а пан не такий. Вибiгла Ганна з хати i не пiзнала свого сина Iвася. Вiн вирiс, вирiвнявсь! Достоту такий став, як його батько! Такi брови, чорнi та рiвнi, впилися в бiле чоло; такi губи, червонi, повнi; тiльки лице в його було бiлiше, Зовсiм панське, нiс тонший, волос гладший.

– Здравствуйте, матушка! – сказав вiн по-московськiй. – Чи не пiзнаєте свого сина? – А сам стоїть, у боки взявшись. Ганна зрадiла й заплакала. Побачила сина i разом згадала чоловiка, бо син стояв пред нею, неначе батько його – колись давно, ще в хатi старої Хомихи.

– От я приїхав до вас, матушко, в гостi. Найняв хурмана, та не всi грошi заплатив: треба доплатити один карбованець. Чи нема у вас, матушко?

А в матерi в скринi всього-на-всього двi копи з п’ятаком.

Вхопила Ганна свою новiшу свитину, побiгла до шинкарки, заставила за карбованця i одрядила жида, що привiз сина.

Ганна вiтає, приймає сина всiм, що було у неї найдобрiшого, що тiльки знайшлося в убоiй хатинi.

– Як же, сину? – питає мати. – Чи ти вже зостанешся дома, даси менi помiч?

– Hi, матушко, – говорить до неї син, та все по-московськiй, та все звисока. – Я скiнчив оце школу, став тепер, значиться, вчений чоловiк. Менi треба йти на службу.

– Куди? в москалi? – питає мати, сама аж перелякалась.

– О нi, матушко! Я тепер, значиться, вчений чоловiк, можу дойти до високих степеней, дослужитись…

– Не зрозумiю, сину, що ти говориш. Тобто ти паном будеш, чи що?

– Так, так, матушко. Я можу бути паном, дослужитись до великого чина при моїх дарованiях. Бо я тепер, значиться, писар. Но я можу, значиться, по просвiщенiю пройтись по вciм проложеним путям…

Писар заїхав в хмари, думаючи почванитись трохи перед матiр’ю.

– То ти будеш щасливiшим од свого батька? Слава ж тобi, господи, що ти змилувався над нами, сиротами, що син мiй буде щасливiший, не буде так поневiрятися, як я отут…

Аж перехрестилась Ганна, дякуючи боговi, i дала coбi зарiк найняти акахтист i обмiняти свiчку.

– Я приїхав, матушко, оглядiти своє наслiдство, – почав син. – Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки…

– А чим же я, сину, буду поправляти їx, коли я не маю шматка хлiба в хатi, коли я coбi поодкручувала пучки веретеном, заробляючи харч?

– А де ж дiлась, мамо, комора? – спитав син.

– Продала.

Син схилив голову i насупив брови.

– А нащо ж ви, мамо, продали?

– Бо твоїй матерi не було чого їсти: доводилось часто їсти однi cyxapi, та й то, хвалити бога, якби були.

– A xiбa ж таки немає доходу з нашого грунту? – питав син.

– Мiшкiв з чотири картоплi та вiнкiв зо три цибулi, – одказала мати. – Адже ж недурно поодкручувала пучки веретеном? Бачиш?

Ганна показала синовi обидвi пучки, синi, покопирсанi неначе ножем, з синiми нiгтями. Син замовк…

– Доглядайте ж, мамо, хати та того, що позоставалось.

– А xiбa ж ти, сину, швидко поїдеш? Нехай же я хоч наговорюся з тобою, хоч надивлюся на тебе…

А син наговорився, тiльки не з матiр’ю, а з Мариною. Прибiгла наче ненароком; на головi нова хустка, на шиї добре намисто. Писар не одступав од Марини, а вона як у вiчi йому не вскочить – дивиться на його. Розчервонiлось лице, розгорiлись очi! Перед нею, неначе з того свiту вернувся, сидiв її милий Василь, та ще став i кращий, i молодший: лице бiлiше, губи червонiшi, погляд веселiший, дитячий трохи, осмiх милий, аж по душi гладить, а вся постать якась панська, мiська. Як стане, як повернеться та в боки вiзьметься – як намальований! А як сяде кiнець стола та обiпреться рукою – як та картина! А перейде хату – що той козак; вийде з хати, стане на порозi – неначе жде пiд себе коня бистрого, вороного!.. I чує Марина, що вона оживає, молодiє, одходить, неначе рута-м’ята, припечена палким сонцем, на свiжiй poci вечiрнiй. Знов заворушилось її любляче серце. Син її милого Василя своїм поглядом облив її душу, неначе цiлющою та живущою водою. Двi ночi вона не спала пiсля того! Двi ночi просидiла вона над ставком, пiд зеленими вербами, при ясному мiсяцi, пiд ясними зорями. Веселiше задля неї закувала зозуля, веселiше заблищали зорi на небi, засвiтило ясне сонечко; веселiше зеленiли вишнi та черешнi. Пiвроку снились їй тi чорнi брови, те панське личко, та хистка, як намальована, постать сина Василевого.

Не вдержала Ганна сина! Мабуть, так вже судилося їй випроводжати дорогих людей з дому та поливати свiй двiр гiркими слiзьми… I жаль їй було сина, i якось чудно було, як почала вона передумувати, що вiн говорив з нею, який вiн був. I здалось їй, що син став не такий, який був колись. То не був її дорогий Iвась!

I знов зосталась сиротою, як i була, з горем та нуждою, з слiзьми та працею! Як великого празника, було, жде вона звiстки од свого сина. Пише, було, син, що йому не дуже добре, домагається за дохiд з наслiдства… Вiзьме матiр жаль, вона й пошле останнi грошi.

Довго не було нiякої звiстки од сина. Жде мати не дiждеться, журиться та сподiвається.

Коли одного дня приносять Ганнi письмо од сина. Не йде, бiжить Ганна до священика, щоб прочитав їй письмо. Батюшка голосно читав, а Ганна слухала, не розбирала, бо писано було не то по-українськiй, а бiльше по-московськiй; звичайно, як пишуть письма москалi.

Син плескав в письмi те саме, що звичайно пишуть додому москалi. Вiн посилав нижайший поклiн i Грицьковi Микитовичу, i тiтцi троюрiднiй, Прiсцi Панасiвнi, i Калениковi Кiндратовичу, а потiм просив у матерi благословенiя, навiки нерушимого. По писаному було видно, що писар недалеко забiжить по тих проложених путях, котрими чванився перед матiр’ю. Iван, як писар вчений, та ще й до того налагодився в пани, прикинув в писульцi от що: «Здєса, в Тулє, я познакомился з адною болно багатой й прекрасной баришньой. Хоча она з мiщанського роду, да євто нiчаво! Я валачуся за нєй, i она пайдьоть за мєня замуж, бо я, значитця, знаю все ахвiцерськiя артiкули i благороднеє обхожденiє понiмаю. Тєлкi мнє надоть убiраца i копувать єй подаркi, а дєнєг нєт у мєня. Любєзная матушка! Продай же нашу хату i другоє iмєнiє разноє i прiшлi мнє дєньгi, бо я магу вигодно женiца, значiть…»

Ганна переслухала все, i як батюшка перестав читати, запитала його:

– Що ж то вiн, батюшко, пише? Чи живий вiн, чи здоровий? Чи став вiн вже паном, чи й досi бiдує? Боже ж мiй! в мене нема й шага. Позичте, батюшко, будьте ласкавi, карбованця на одробiток. Здужатиму – одпряду. Поклонилась Ганна, плачучи, батюшцi трохи не до колiн.

– Вiн, бабо, не об тiм пише, – промовив батюшка, – не об карбованцевi тут мова. Вiн пише, щоб ти продала хату та послала йому грошi, бо вiн хоче братись з якоюсь панною, та нема йому за вiщо одягтись i купувати їй гостинцi.

Такого дива Ганна не зрозумiла зразу i вдруге спитала батюшку; почула вдруге, та й своїм вухам не йме вiри:

– То се син хоче, щоб я продала хату?

– Еге, бабо, – одказав батюшка.

– А може, воно там не так написано? – питала Ганна.

Прочитав батюшка вдруге. Баба дослухалася i вгадала, що так воно й є.

– Боже ж мiй милостивий! – заголосила Ганна. – А де ж я, батюшко, дiнуся, як продам хату? В старцi пiду чи пропадатиму попiд тинами на улицях?

– Де хочеш, бабо, – каже батюшка, – ти вже там знаєш.

Стоїть Ганна, опали руки. Сльози ринули з очей.

– Iди вже, бабо, собi додому, – каже священик.

Баба стоїть та мовчить, неначе й не чує. Одiбрало їй i вуха, й очi…

– То син хоче, щоб я хату продала, а сама в старцi пiшла? – промовила вона перегодя.

– Еге, бабо. Тiльки я тобi раджу хати не продавати. Нехай твiй син жениться за свої грошi, а не за материну шкуру, коли вже так припало йому женитись на баришнi.

– Боже ж мiй милий! – заголосила Ганна. – Чи я ж його не любила, не жалувала? Од свого рота одривала шматок хлiба та годувала його; за останнiй шаг купувала йому гостинця. Ночi недосипала, пряла йому на сорочку; не будила його рано, давала йому волю. Останнi грошi слала йому на чужину. А скiльки слiз вилила за ним! А скiльки серце в мене переболiло, як пiшов вiн на чужину! Один тiльки бог вiдає об тiм… Боже мiй милий, чи побачу ж я його ще хоч раз! Коли б менi, батюшко, побачити його хоч перед смертю! Чи не пише вiн, батюшко, чи швидко вiн прибуде додому?

– Нi, бабо, не пише сього, тiльки пише, щоб ти продала хату…

– Продала… – сказала вона та й не доказала. Те слово знов вразило її, як ножем.

Ганна вже була й забула об тiм, що син її виганяє з хати: вже болiла її душа за своїм сином Iвасем!

– Чи далеко та Тула? – питала Ганна. – Якби я змогла, полинула б до його; щоб подивитись на його! Тiльки в мене й роду, що був син. А я одна вiк свiй звiкувала у своїй хатi.

Вийшла й матушка, простенька собi, середнiх лiт, розпитала Ганну й сама заплакала.

Недурно склалася приказка: «Мати порве пазуху, ховаючи для дiтей, а дiти порвуть пазуху, ховаючи од матерi».

Жалується Ганна Маринi на свого сина.

– То матерi його сторч – та в борщ, – каже Марина, – коли вiн таке пише. Не продавай хати, от що!

Зосталась Ганна в хатi, не пiшла в старцi. Та що ж з тiєї хати, коли там господарює лихо та недоля! Стара хата невкрита; стоїть, похилившись набiк, неначе од великого жалю. Двiр зарiс густою зеленою травою; не топче його хазяйська худоба та птиця. Стає оселя пусткою: на виводi гукають сичi вночi. Тiльки садочок розрiсся на волi! Три грушi вигнались повище хати, вкрили небогу широким густим гiллям. Поза хатою засiявся густий вишник. Перед вiкнами розкоренився широкий кущ бузку. Ганна любила сидiти на порозi та поглядати на широкий шлях. Їй здавалось, що тим шляхом колись прийде син до неї, бо тим самим шляхом колись прийшов до господи його батько, прийшла дорога доля Ганнина. Той шлях був дорогий задля неї, неначе на йому вона згубила i знайшла своє щастя… i знов колись знайде!