«Хмари» kitabından alıntılar, sayfa 3

Обвiяний духом поезiї,

пiсень, неба, тепла, квiток, вiн неначе бачив душею свою Україну, свою

дорогу Україну будущо-го часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай,

чудова, як дiвчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками,

виноградом i лiсами, вся облита рiками й каналами, з багатими городами й

селами. Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним i добрим

народом, багатим i просвiченим, з вольним народом, без усякого ярма на

шиї, з своєю мовою в лiтературi, з своєю наукою й поезiєю. I вiн неначе

почув душею, як та поезiя розвивається, мов рожа в садку, в розкiшну,

багату й вольну лiтературу. I перед його очима неначе розгортувалась

театральна сцена, де вiн бачив все те уявки. Як той чудовий сон, бачив вiн

такою Україну. I молодий Радюк почував душею, що все те мусить сходить i рости само,

не полите водою й росою, без усякої помочi, пiд гарячим камiнням i пiском,

зумисне накиданим зверху. Молодий хлопець почував, що в його душi

виникають все невеселi, смутнi думи. I як вiн бiльше думав про свiй народ

i Україну, то його душа нiби тонула в якiйсь темнiй безвiстi, де не було

нi дна, нi верху, де не було за вiщо вхопиться, хiба за одно повiтря. Думи, як осiннi хмари, наполягали на молоде чоло. В його душi була

мета, ясна й проста - народ й Україна, але на скiльки дорiжок розбiгався

великий шлях до тiєї мети! I од чого почать? I за що взяться? Та дума знов

кидала його в якусь страшну безодню, де не було й дна, де доводилось

вхопиться хiба за промiння сонця.

А зорi так пишно сяли на синьому небi!

Потiм заворушилось по степу велике, як самий степ, вiйсько московське,

посипались крупами москалi, полiзли степовими мишами й сараною. Ще яснiше

заблищали зорi, частiше замиготiли метеори, розпорювали небо блискавкою

зверху донизу й освiчували ясно ввесь степ. I перед його очима розiслався

степ, ввесь облитий людською кров'ю, ввесь червоний, увесь засипаний

українськими кiстками, засипаний попелом пожежi, укритий диким

гайворонням. Вся степова трава, всi степовi квiтки були неначе обмоченi в

кров, виросли, политi тiєю кров'ю, пускали корiння в кiстки й попiл,

розносили попiд небом пахощi, витягнутi з українських душ, то козацьких,

то дiвоцьких, замордованих за те, що вони родились на тих степах, що

вдихнули в себе повiтря українського неба, української землi. Мрiя так

ясно малювала перед ним страшнi картини українського минувшого часу, що

вiн подивився собi пiд ноги, чи не хлюпається кров пiд його ногами.

Наша земля на Українi як золото, а народ наш часто голодує. В нас

нема промислiвства, а про народ нiхто й не дбає, нiхто його не напутить,

не вчить, не наводить на розум. Наша народна пiсня поетична й чудова, як

утвори перворядних генiїв; наша поезiя, наша мова багата, як щире золото.

I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно

лежатиме? Нам не треба вiйни, а треба просвiти! Нащо нам земля й вода?

Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тiльки тим i годують i не

дають нам нiчого луччого, держать нас i народ наш в темнотi, не дають

народовi навiть св. письма на його мовi, що вже мають дикарi, не дають нам

нашого хлiба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волi, науки,

школи, просвiти.

Чудовою здалась українська пiсня всiм студентам з

далеких країв, що зроду її не чули! Всi її слухали, всi приходили в

екстаз, як тi, що були родом з синього Дунаю, так i тi, що були з далекої

пiвночi. Лапландець вилiз з свого закутка, як миш iз нори, i роззявив рот.

Навiть п'яний Воздвиженський уставав в той час з лiжка, прислухався до

нової задля нього пiснi i сам повиучував багацько українських пiсень.

Студенти з України й Білорусії були цивілізованіші, делікатніші. Вони стояли далеко вище

од інших, навіть розвиттям розуму, і виглядали паничиками й європейцями між

грубими великорусами. Всі студенти говорили московським язиком, і рідко

траплялося почути співучу, м'яку розмову українську. Серед самого монастиря

стояла велика гарна Богоявленська церква. На полуденній стіні церкви була

залізна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Самий

монастир з академією стояв на Мазепиному дворі. І, невважаючи на те, в академії

Петра Могили, св. Димитрія Тупталай інших не було й духу, й сліду тих

давніх діячів України, тих Сагайдачних, Могил... В Братськім монастирі, в давній

славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть

чужі люди... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з

могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої

далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані бог зна звідкіль, щоб

загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки.

Туляки встріли в академії студентів з усієї Росії. Великоруський синод ще

попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях

мішати українців з руськими студентами. Тим-то в Київську академію пруть

семінаристів з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибіру, мішаючи їх з киянами,

полтавцями, одесцями й іншими і посилаючи українських семінаристів до Москви й

Петербурга, котрі, одначе, не мають охоти туди їхати.

Робіть і думайте вже ви, молоді, за нас, старих.

І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. А я хочу мать свій погляд на все, свою філософію, свій світогляд.

(с) Дашкович

Мені мало того, що я знаю...Мені треба більше! (с) Дашкович

...як то на світі не до ладу буває, що ніби одну кохає, а другу бере за жінку.