Kitabı oku: «На кожум'яках», sayfa 2
ВИХIД 8
Тi самi й Химка.
Горпина. Химко! Подивись ти на мене, чи гарно менi в цих стрiчках?
Химка. Авжеж гарно. (Тихо). Господи прости, як та потороча. (голосно). Вже, господи, що не вигадають оця тiтка, то все пiвтора людського. (Смiється). Нема часу дивитись.
Горпина. I цур йому! Нагрiшила повнiсiньку хату, хоч зараз iди до попа та й сповiдайся.
Химка виходить.
ВИХIД 9
Тi самi без Химки.
Сидiр Свиридович. Вам би, сестро, i справдi треба щодня сповiдатись.
Євфросина. Дайте лишень сюди чiпок, бо в вас руки в гнилих яблуках, щоб часом не помазали.
Горпина. В гнилих яблуках… Цiлували мої руки кращi уста, нiж тi, що вашi ручки будуть цiлувати.
Сидiр Свиридович. Меле, меле, шеретує! (Приспiвує).
Євфросина. Ой господи, яка кумпанiя! (Тихо). Що, як вiн навернеться в хату та побачить оцю всю кумедiю?
Горпина. Вже яка є кумпанiя, така й буде. Ви вже нас не перевчите. Пiдiть лишень, небого, в пекарню та подивiться, чи не закипiв самовар, та напiйте тiтку чаєм.
Євфросина. Авжеж, i з мiсця не рушу. Заходжусь оце бiгати до пекарнi!
Горпина. А я, бувши вашою матiр’ю, послала б вас до пекарнi, щоб ви халявою самовар роздували.
Євфросина. Пхе! Пхе! Ви, тiтко, чортзна-що верзете. Вчiть уже свою Оленку, а я й без вас доволi вчилась.
Горпина. Знаємо вашу науку! Вчились три недiлi, а набрались у мадами хванаберiї на тридцять добрих рокiв. Прощайте! (Виходить).
Сидiр Свиридович. Гур-гур-гур! Бери, Сидоре Свиридовичу, шапку та тiкай до церкви. Ой, хочеться нюхнути тiєї американської табаки! Коли б застати хоч на шапкобрання, щоб дяк не втiк з церкви. (Виходить).
ВИХIД 10
Євдокiя Корнiївна i Євфросина.
Євдокiя Корнiївна. Отже ж ти, серце, розсердила тiтку; ще й не прийде до нас в гостi.
Євфросина. Коли ж тiтка вже геть-то простий чоловiк.
Євдокiя Корнiївна. Та годi, годi, не сердься! (Йде i сiдає коло Євфросини).
Євфросина. Дайте, мамо, менi спокiй! (Одхиляє голову). Ще попсуєте менi на головi коафюру. (Оступається). Сьогодня забiжать до мене в гостi мої приятельки. Ви б, мамо, побiгли в пекарню та наготували, чого там треба.
Євдокiя Корнiївна. Та йду, йду! Чого ти сердишся! (Виходить до пекарнi).
ВИХIД 11
Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.
Настя, Ольга i Варвара (входять в хату). Добривечiр, Євфросино! Чи жива, чи здорова?
Євфросина (плеще в долонi). От i баришнi йдуть! Доброго здоров’ячка! Насилу вас дiждалась. (Цiлується з усiма). Буде оце з ким хоч поговорити. Ще добре, що тiтку оце з хати виперла. Прийшла, накричала повну хату, засмердiла гнилими яблуками свiтлицю, ще й вилаяла мене на Всi. боки.
Настя, Ольга i Варвара. Ха-ха-ха!
Настя. Слава тобi, господи, що в мене таких тiток нема.
Ольга. В мене таких тiток нема, але зате моя мати зовсiм така, як твоя тiтка Горпина.
Настя. Чого це ти, Євфросино, так убралась, як на Великдень? Певно, когось ждеш у гостi? Га? Скажи-бо, скажи! Признайся.
Євфросина. Може, жду, а може, й нi. Там-то менi великiй клопiт. Хто схоче, прийде, а хто не схоче, то, про мене, як схоче.
Ольга. Це в тебе, Євфросино, нове плаття, та ще й шовкове.
ВИХIД 12
Тi самi та Євдокiя Корнiївна.
Євдокiя Корнiївна (з порога). Авжеж шовкове, та ще й дороге: по три карбованцi платила за аршин. (Входить). Здоровi були! (Цiлується зо всiма). А вашi матерi живi, здоровi?
Настя, Ольга, Варвара. Живi й здоровi i вам кланяються. А вас як бог милує?
Євдокiя Корнiївна. Та волочуся до котрого часу. Це ми справили Євфросинi одно шовкове плаття, а оце думаємо ще й друге справити, бо…
Євфросина. Годi вже, мамо, хвалитись. Вже й знайшли, чим хвалитись; неначе справдi яке диво шовкове плаття.
Євдокiя Корнiївна. Та ще оце ми купили Євфросинi новi золотi сережки та золотi… як-бо їх… каблучки на руки… їй-богу, забула. Ось покажи-бо, Євфросино! Там такi, так i сяють на всю хату.
Євфросина (сердито). Ет, вигадали! Знайшли, чим хвалитись.
Настя, Ольга, Варвара. Ой, покажи! Покажи-бо, Євфросино, нехай ми подивимось. Покажи, серце!
Євфросина. Нехай перегодя. Мене не дуже кортить: я звикла до того. Iдiть, мамо, в пекарню та зготуйте нам закуску.
Євдокiя Корнiївна. Пiду, пiду! За всi голови. (Виходить).
ВИХІД 13
Євфросина, Настя, Ольга i Варвара..
Настя (лапає пальцями Євфросинине плаття). Яке ж гарне твоє плаття! Ото якби собi таке справити. Та яке широке та добряще! А як шелестить! А перейди, Євфросино, через хату.
Євфросина гордо переходить через хату i зумисне шелестить хвостом.
Варвара. Ой, як же шелестить! Шелесь-шелесь! Неначе листя на вiтрi. А який хвiст! Здається, увесь шелест на хвостi.
ВИХIД 14
Тi самi й Оленка.
Оленка (входить). Добривечiр! З недiлею будьте здоровi!
Всi. Доброго здоров’я! Спасибi, будь i ти здорова.
Оленка. Моя мати лягли спочивати та й кажуть: пiди до Євфросини та погуляй трошки. А я оце – й прийшла.
Євфросина. Сiдай, Оленко!
Оленка. Це в тебе, Євфросино нове плаття? Та яке гарне, як золото.
Євфросина. Мабуть; чи подобається тобi хоч трохи?
Оленка. Де вже пак не подобається! Менi такого й до смертi не носити. Ох! (Зiтхає).
Євфросина.А може, посватає хтось багатий, то й носитимеш.
Настя, Ольга, Варвара. Покажи-бо, Євфросинко, золотi сережки та браслети, покажи!
Євфросина. Та вже нiгде дiтись: треба показати. (Йде в кiмнату й виносить сережки й браслет).
Всi. Ой, гарнi ж! Аж блищать, аж горять! Так i сяють на всю хату.
ВИХIД 15
Тi самi й Євдокiя Корнiївна.
Євдокiя Корнiївна (вбiгає з пекарнi прожогом). Аж тридцять карбованцiв заплатила своїми руками! Надiнь, Євфросинко, то й я подивлюсь.
Євфросина. Таки не втерпiли, прибiгли: ще й Химку сюди приведiть. Пiдiть-бо, мамо, в пекарню, а то Химка там все перепалить та переварить.
Євдокiя Корнiївна. Пiду, пiду. (Виходить).
Євфросина надiває перед дзеркалом сережки й браслет.
Всi. Ой, як блищать! А повернись, Євфросинко!
Оленка. Яка ти стала гарна в сережках! Вдвоє покращала.
ВИХIД 16
Євфросина, Настя, Ольга, Варвара i Оленка.
Оленка. Дай менi, Євфросино, в руки браслет: ще зроду в руках не держала золота.
Євфросина. Ти, Оленко, як мала дитина. На, про мене, й подерж, та тiльки не впусти, бо ще й розiб’єш.
Оленка (бере браслет i примiряє на руку). Отже й до моєї руки пристає; їй-богу, пристає. I моя рука не дуже чорна для золота.
Варвара. Якби пак було, то й пристало б.
Оленка. Та горенько, що нема.
Євфросина. Та не держи-бо так близько коло рота: на золото не можна дихати, бо стемнiє. Дай лишень сюди! (Бере й надiває на руку).
Оленка. Ой, як же на тобi блищить золото! Неначе на образi.
Варвара. Як ти Євфросино, сьогодня розкiшно вбрала голову!
Оленка. Якi в тебе, Євфросино, стали тепер великi коси. Як ви були бiднiшi, то в мене були довшi коси, нiж у тебе, а як ви розбагатiли, то в тебе аж утроє бiльшi коси виросли.
Євфросина i всi три приятельки смiються.
Євфросина. От вже кожум’яцька простота! Чи вже ж ти думаєш, що у всiх панiв на головi свої коси?
Оленка. Невже ж чужi?
Ольга. А чом же не вбратись i в чужi коси, аби було гарно?
Оленка. А я все було дивуюсь, чого в тих багатих панiв такi здоровецькi косища, неначе в кожної куделя на головi або повiсмо конопель.
Євфросина. Купи, Оленко, й собi таке повiсмо та почепи на голову. Побачиш, як покращаєш.
Настя. Недурно ти, Євфросино, так сьогодня прибралась. Еге? Когось ждеш?
Євфросина. Може, кого й жду, та не скажу кого.
Настя. А я вгадаю, хоч ти й не скажеш.
Євфросина. Ба не вгадаєш!
Настя. Ба вгадаю.
Євфросина. Ба не вгадаєш.
Настя. Бодай я завтрiшнього дня не дiждала, коли не вгадаю.
Євфросина. Ану скажи, як починається його прозвище.
Настя. Го…
Євфросина. А далi?
Настя. Гострохво…
Євфросина. А далi?
Настя. Гострохво…
Євфросина. Попала пальцем в самiсiньке небо.
Настя. Знаю я його! Бiгає за баришнями як несамовитий.
ВИХIД 17
Тi самi й Свирид Iванович Гострохвостий.
Гострохвостий входить в шляпi, в рукавичках i з паличкою.
Шляпа на головi набакир. Вiн усе тре руки – показує рукавички.
Євфросина (тихо). Як б’ється моє серце! Боже мiй!
Гострохвостий (кланяється). Мiй найнижчий поклiн тому, хто в сьому дому, а поперед усього вам, Євфросино Сидоровно. (Подає Євфросинi руку). Хоч я не знаю, кого я тут бачу i з ким буду розмовляти, але в домi такої баришнi, як Євфросина Сидоровна, я сподiваюсь, що познакомлюсь не аби з ким. Рiкiмiндуйте мене, прошу вас. (Здiймає дуже помаленьку рукавички, щоб показати їх).
Євфросина. Се мої близькi приятельки i сусiди.
Настя. Менi здається, що ми таки не зовсiм незнакомi… Менi здається, що ми вже десь бачились.
Гострохвостий. Може, може… В мене так багацько знакомих баришень по всьому Києву, що й на два вози не забереш. Може, я й забувся. Рiкiмiндуюсь вам: Свирид Iванович Гострохвостий. (Тихо). З цiєю не варт би й знакомитись, як я придивився при свiтлi: нiс, як цибуля, а очi, як у сови. (До Ольги й Варвари). Рiкiмiндуюсь i вам. Свирид Iванович Гострохвостий. (Побачивши Оленку, питає в Євфросини). А це ж хто такий?
Євфросина. Та це моя родичка… живе тут недалечке з матiр’ю; торгують яблуками. Вбогi люди.
Гострохвостий. (придивляється до Оленки. Тихо). Яка ж вона гарна оця кожум’яцька мiщаночка! Такої й на Хрещатику, i в Липках чорта з два знайдеш. (До Євфросини голосно). Прошу вас, порiкiмiндуйте мене своїй родичцi. Для вас, Євфросино Сидоровно, я готовий познакомитись з вашими родичами, хоч би i в десятому колiнi, хоч би вони й яблуками та медяниками торгували.
Євфросина (тихо), Ат… простенька собi дiвчина… Зовсiм не нам рiвня.
Гострохвостий. (до Оленки). Свирид Iванович Гострохвостий з своєю особою! (Подає Оленцi руку; Оленка не бере й соромиться). Не соромтесь-бо, подайте менi свою бiлу ручку.
Оленка одвертає лице i ледве простягає йому руку.
Будьте ж смiливiшi!
Оленка. От i знайшли бiлу руку. Нема моїм рукам од чого бiлiти.
Гострохвостий. То купiть рукавички.
Оленка. Я зроду не носила рукавичок. Далася я вам на смiх!
Євфросина i приятельки осмiхаються.
Гострохвостий. (тихо). Яка ж гарна ця мiщаночка! Якi в неї очки, брiвки, як шнурочки, щiчки, як палянички. Якби довiдатись, хоч де вона живе.
Оленка. Як вас чудно прозивають.
Гострохвостий. Може, й чудно. Всяково буває. Буває й чуднiше.
ВИХIД 18
Тi самi й Євдокiя Корнiївна.
Євдокiя Корнiївна (виходить з пекарнi). Добривечiр вам, Свириде Йвановичу! Оце я почула ваш голос, та й не видержала: прийшла послухати вас, хоч у мене дiла, аж голова бiла. Сiдайте, будьте ласкавi, i я хоч на час сяду та послухаю вас. Оце шкода, що нема мого старого. Вiн вас усе згадує. От би наслухався. (Сiдає). Ото моя Євфросина та й мiй старий все кажуть, що нема в свiтi нiчого кращого й луччого, як розумнi i вченi люди.
Гострохвостий. Авжеж так; що правда, то правда. Як чоловiк пiдiйметься розумом вгору аж вище од лаврської дзвiницi та гляне звiдтiль на людей, то люди здаються такi маленькi, такi маленькi, як пацюки. А вже вашi Кожум’яки здаються звiдтiля смердячим болотом, в котрому повивертали боки проти сонця товстi свинi.
Євфросина. О, що правда, то правда! Як я вийшла з пансiону, то менi здається, що я стою на Щекавицi або на Андрiївськiй горi та все дивлюсь на людей зверху.
Євдокiя Корнiївна. Ото скажiть! Страх, та й годi! Ото шкода, що нема мого старого; от наслухався б.
ВИХIД 19
Тi самi й Сидiр Свиридович.
Сидiр Свиридович (виходить). Е! Та се в мене гостi! Добривечiр вам! Спасибi, спасибi, що мене не забуваєте.
Гостi. Доброго здоров’я, Сидоре Свиридовичу!
Сидiр Свиридович. Та ще й ви, Свириде Йвановичу, в мене в гостях. (Цiлується з Гострохвостим). Оце шкода, що я загаявся з дяком. Але ж у дяка табака! Що за табака! (Нюхає пучки). Ще й досi пучка пахне. Сiдайте ж, гостi, в мене та й не просiть сiсти, бо я оце втомився. (Сiдає; Всi сiдають).
Євфросина. Мамо, чи швидко в нас буде готова вечеря? Час би давати що-небудь на закуску.
Євдокiя Корнiївна. Зараз, зараз, моє серце! Що за розумну дочку маю! (Виходить).
Сидiр Свиридович. Скажiть же нам, Свириде Йвановичу, що-небудь розумне. Ви ж там ведете кумпанiю з ученими людьми на тих розумних кутках нашого Києва. Скажiть ви менi, чи не чули ви там од вчених людей, чого-то тепер на свiтi стала така дорожнеча?
Євфросина. А тим усе дороге, що тепер люди стали багато їсти. Наша Химка як почне лупити, то за один раз укладе в копи з борщем цiлий хлiб. Якби пак усi вчились в пансiонi та їли так, як наша мадам їла i як нас годувала – всього по кришечцi, щоб тiльки язичком лизнути, тодi було б усе дешево.
Сидiр Свиридович. Та як же його грiшним людям одним духом жити, коли не наїстись або й не випити гаразд.
Гострохвостий. Одно те, як кажуть Євфросина Сидоровна, а друге те, що людей стало на свiтi дуже багато. Тепер хоч би й нашого брата цилюрника так розплодилось, що й не потовпишся. Якби половина людей вимерла, то знов би на свiтi все подешевшало.
Сидiр Свиридович. Чи вже ж? Стара! Де це вона пiшла! Кинь там своє куховарство та йди слухати!
Євфросина здiймає руки i знов надiва браслет; грається ним i показує Гострохвостому.
Гострохвостий. (тихо). Чи не багата ж оця Євфросина! Грається золотом, неначе я бритвами. (Голосно). Що то добре бути вченим! Я вчених людей i вас, Євфросино Сидоровно, ставлю без мiри високо. (Тихо). Євфросина, одна Євфросина достойна бути моєю жiнкою; Євфросина, а бiльше нiхто! Але ж ота Оленка! Що за цяця, що за краса! То ж квiтка, а не дiвчина! Коли б з нею хоч побалакати на самотi, хоч зблизька надивитись на тi пишнi очi! Треба її десь пiдстерегти. Але сватати буду Євфросину. Старий i стара держатимуть руку за мною. Напустив я їм в вiчi туману.
Завiса падає.
ДIЯ ДРУГА
По обидва боки сцени гори: Кисилiвка i Старогородська. На Кисилiвцi сидить подольський хор шевцiв, на другiй горi сидять старогородськi шевцi i спiвають.
Вечiр. Мiсяць високо на небi.
ВИХIД 1
Подольський i старогородський хор мiщан.
Подольський хор (спiває).
Не щебечи, соловейку,
На зорi раненько.
Не щебечи, малесенький,
Пiд вiкном близенько.
Старогородський хор (хоче перекричати i починає на половинi куплета, як перший хор ще не скiнчує).
Твоя пiсня дуже гарна,
Ти гарно спiваєш;
Ти щасливо спарувався,
Ще й гнiздечко маєш.
Подольський хор (ще голоснiше, аж дереться).
А я бiдний, безталанний,
Без пари, без хати!
Не досталось менi в свiтi
Весело спiвати.
Старогородський хор (ще голоснiше).
Менi пугач знадобився;
Стогне, не спiває…
Нехай стогне, нехай стогне
I смерть возвiщає.
голос з 1-го хору. А в нас баси кращi; а в вас баси, як побитi горшки.
голос з 2-го хору. Брешете! В нас кращi баси!
голос з 1-го хору. Брешiть самi, старогородськi шевцi. В нас на Подолi у коров кращi баси, нiж у вас.
голос з 2-го хору. Брешете, як ми шевцi! Мiж нами нема нi однiсiнького шевця. Ви самi шевцi!
голос з 1-го хору. У вас баси, як старi циганськi решета. У флоровських черниць багато кращi баси, нiж у вас!
голос з 2-го хору. У нас корови спiвають такими басами, як ви, кожум’яцькi шевцi.
голос з 1-го хору. Бий їх, старогородських шевцiв! (Кидають грудками. З другого хору кидаються так само). Бий їх, щоб i не наближались до нас. (Збiгають з гори i нападають. Б’ються i пхаються. 2-й хор розбiгається). Ганяй їх! Бий їх! От такого перцю дали! Будуть вони пам’ятати нас до нових вiникiв.
голос з 1-го хору. Повтiкали старогородськi шевцi, мабуть, до чорта в зуби. Коли б тобi один. Неначе чортяка похапала. А ще казали, що в їх баси кращi. Та в нас баси такi, що i в семiнарiї таких не знайдеш!
2-й голос. А який тепер хор найкращий? Чи семiнарський, чи братський, чи бурсацький?
3-й голос. Я кажу семiнарський.
4-й голос. А я кажу бурсацький.
1-й голос. А я кажу братський.
5-й голос. А я кажу архiєрейський.
2-й голос. А я кажу митрополичий.
3-й голос. Ба семiнарський.
1-й голос. Ба братський.
3-й голос. Ба брешеш.
1-й голос. Ба не брешу.
3-й голос. Ба брешеш-бо.
1-й голос. Та бреши сам. Хто бреше, тому легше. А хто не йме вiри, тому в спинi дiри!
3-й голос. В семiнарськiм хорi сам Тарас як попре горою: го-го-го! (Показує голосом). А Кирило! як ревне низом (показує)… гурр! го! го! го! Або Орест як суне октавою (пускає октаву)… рррр… гурррр! аж хори дрижать.
1-й швець. А вгадайте, хто найрозумнiший в Києвi: чи семiнарист, чи академiст, чи унiверситант?
2-й швець. Я кажу семiнарист.
1-й швець. Я кажу академiст.
3-й швець. А я кажу унiверситант.
Всi до 3-го шевця. О, цей тягне за старогородськими шевцями! Бий його!
3-й швець. Ба справдi унiверситант.
1-й швець. Я кажу академiст.
2-й швець. Ба нi; найрозумнiший семiнарист: семiнариста нiхто на словах не переможе. I баси найкращi в семiнарiї.
1-й швець. Семiнарист то бурсак.
2-й швець. Ба брешеш! Семiнарист найрозумнiший.
1-й швець. Ось тобi за те! (Дає стусана).
2-й швець. Ось тобi здачi!
4-й швець. А хто мiж нашими найрозумнiший?
Всi. Гострохвостий! Гострохвостий! Про це нiчого й голову ламати. Свирид Iванович Гострохвостий! Вiн знається з семiнарськими i митрополичими басами. Вiн найрозумнiший на всi. Кожум’яки, бо так набрався розуму, що як начне говорити, то нiхто нiчого не второпає.
Гострохвостий виходить i проходжується на сценi.
Всi (до його). Свириде Йвановичу! Свириде Йвановичу! А хто найрозумнiший: чи семiнарист, чи академiст, чи унiверситант?
