Kitabı oku: «Буйний День», sayfa 2
– Неповна масть із чотирьох; добре прикупити – й гра була б нічогенька.
– Ще б пак! Чого ж ти не прикупляв? У тебе ж могла вийти або коронка одної масті, або повна масть!
– Отож-бо! Того я й просадив шість тисяч, поки вийшов з гри, – сумно сказав Кембл.
– Мені було б вигідніше, якби ти прикупив, – засміявся Буйний День. – Я не дістав би тоді цієї четвертої кралі. А тепер доведеться найматись до Біллі Ролінза і везти пошту в Даю. Ну, скільки загріб, Джеку?
Кернс пробував лічити виграш, але був занадто схвильований. Гарніш присунув банк до нього і твердою рукою, відсортовуючи бляшки від записок, полічив усю суму.
– Сто двадцять сім тисяч! – оголосив він. – Ну, Джеку, можеш спродуватись і – гайда додому.
Щасливий Джек Кернс усміхався й кивав головою, але не міг і слова вимовити.
– Я б гукнув, щоб принесли по чарці, – озвався Макдональд, – та шинок уже не мій.
– Як то не твій! – заперечив Кернс, облизавши язиком сухі губи. – З мене досить розписки, віддаси коли зможеш. Але по чарці ставлю я.
– Ну, замовляйте, кому що! Хто виграв – ставить могорича! – голосно гукнув Буйний День до тих, що обступили стола, підвівся зі стільця і взяв Діву за руку. – Гей, танцюристи! Ходімо ще потанцюємо! Ще маємо час. Пані Фортуна й пошта потерплять до ранку. Чуєте, Ролінзе? Наймаюся до вас і завтра о дев’ятій годині рушаю до солоної води. Ну, ходімо! Де той скрипаль?
Розділ III
Буйний День гуляв. Ніч належала йому, і він був її душею, заводієм усієї гульні. Усі переймалися його невтомною веселістю. Він розходжувався чимраз дужче, а за ним і решта. Кожну його витівку підхоплювали всі – хіба вже хто зовсім зачмелів і тільки безглуздо тяг свою пісню або валявся під столом. І ніякі бешкети не порушували загальних веселощів. На Юконі знали, що коли Буйний День гуляє, ані гніву, ані сварок чи бійок бути не повинно. Давніше декому траплялось переступити цей звичай, але тоді винний спізнавав справжній гнів, і діставав такого прочухана, якого міг дати лише Буйний День. З ним усі мусили тільки веселитись і радіти, а ні – то йти геть.
Буйний День був невтомний. Поміж танцями він сплатив Кернсові двадцять тисяч золотим піском і переписав на нього займанку на Лосячому струмку. Так само він умовився з Біллі Ролінзом щодо пошти й підготувався від’їжджати. Він попросив, щоб привели Каму, погонича його собак. Той Кама був індіянин-танана. Він давно вже покинув своє плем’я і служив білим, що навалою прийшли на землю його батьків. За часинку він увійшов до «Тіволі». Серед гумору гулянки цей чудовий взірець дикунської раси, сам ще дикун, високий, сухорлявий, м’язистий, загорнений у хутро, спокійно й байдуже стояв і слухав Гарнішевого наказу.
– Гм… – приказував він, загинаючи пальці за кожним загадом. – Забери листи від Ролінза… склади їх у санки… візьми харчу собакам до Селкірка… Гадаєш, у Селкірку є багато собачого харчу?
– Авжеж є, Камо.
– Гм… О дев’ятій годині приїдь сюди з санками; не забудь лижви. Намет – ні. А може, взяти опону, оту малу?
– Не треба, – рішуче відповів Буйний День.
– Дуже вже холодно.
– Ми поїдемо хутко. Повеземо купу листів туди, тоді купу листів звідти. Ти ж чоловік дужий. Холодніше буде – хутчіше їхатимемо, та й гаразд.
– Авжеж, гаразд, – пробурмотів покірливо Кама. – Чорт бери, що холодно. О дев’ятій я буду готовий.
Він повернувся на п’ятах своїх мокасинів і вийшов, незворушний і мовчазний, як той сфінкс, ні з ким не прощаючись і не розглядаючись на боки. А Діва відвела Буйного Дня в куток.
– Слухай-но, – сказала вона, – то це ти, виходить, усе за вітром пустив?
– Аж засвистіло.
– У мене в Маковому сейфі лежить вісім тисяч… – почала була вона.
Та Буйний День не дав їй доказати. Йому вже вздрілися поворозки від фартуха. І він сахнувся вбік, як невиїжджений жеребчик.
– Пусте, – сказав він. – Голий я прийшов на цей світ, голий і піду з нього. І відколи я тут, тільки те й роблю, що все пускаю за вітром. Ходімо краще потанцюємо вальса.
– Та послухай же! Гроші ж мої лежать дурно, позич їх у мене… або візьми як пай до спілки, – додала вона похапцем, побачивши його стривожений вираз.
– Я нікого до спілки не приймаю, – відповів він. – Я сам себе фінансую, і коли загребу шмат – то вже все моє! Дякую, рибонько, дуже тобі вдячний! Я своє надолужу, перевозячи пошту.
– Еламе!.. – прошепотіла вона з ласкавим докором.
Нараз, чудово вдавши буйний захват, він помчав її в танцювальну кімнату і шалено закрутив у вальсі; а вона думала про залізне серце цього чоловіка, що стискав її в своїх обіймах і опинався всім її хитрощам.
О шостій уранці, розпалений від віскі, проте зовсім не п’яний, він стояв біля прилавка й показував свою силу. Це була така спроба: двоє ставали навскоси один проти одного, правими ліктями спиралися на стіл і, зчепившись руками, намагалися пригнути один одному руку до стільниці. Один за одним пробував свою силу, але нікому не пощастило пригнути Гарнішеву руку. Навіть обидва велетні, Олаф Гендерсон та француз Луї, зазнали поразки. Коли вони забурчали, що в нього якийсь особливий виверт, – він запропонував їм іншу спробу.
– Слухайте-но сюди! – гукнув він. – Я зараз зроблю дві речі. По-перше, зважу свою торбинку, а по-друге, закладусь на неї, що коли будь-хто з вас підійме стільки мішків борошна, скільки його сила, я набавлю ще два і всю купу підійму сам.
– Та невже? Але я згоден! – загримів француз Луї серед захопленого гомону.
– І я! – гаркнув Олаф Гендерсон. – І я не гірший за тебе, Луї. Беру на себе половину.
Гарнішеву торбинку поклали на вагу. Вона заважила на чотириста доларів. Луї з Олафом поставили таку суму вдвох. З Макдональдової комори принесено мішки з борошном, по п’ятдесят фунтів кожний. Спершу почали пробувати силу інші. Присунули два стільці. Ставши одною ногою на один, другою на другий, чоловіки намагалися за мотузку підняти мішки, що лежали долі між стільцями, зв’язані докупи. Багатьом пощастило підняти чотириста або п’ятсот фунтів; були такі, що дотягли й до шестисот. Обидва велетні почали з семисот. Тоді француз Луї доклав ще мішок і підняв сімсот п’ятдесят. Олаф подужав так само сімсот п’ятдесят. Але вісімсот не пощастило підняти ні тому, ні другому. Ще й ще пробували вони підняти вагу; піт повиступав обом на чолі, все тіло, здавалося, тріщало від натуги, але обидва могли тільки зрушити чи зсунути мішки, а відірвати їх від підлоги не мали сили.
– Ну, Буйний Дню, їй же богу, цього разу ти дав маху, – сказав француз Луї, випростуючись і злізаючи зі стільця. – Це треба бути залізному, щоб таке зробити. Ще сто фунтів… ні, друже, ані ще десять не піднімеш.
Мішки розв’язано й до них докладено ще два. Одначе Кернс запротестував:
– Один, а не два!
– Ні, два! – враз гукнув хтось. – Такий був заклад.
– Та уже ж вони не підняли цього, вони підняли тільки сімсот п’ятдесят! – наполягав Кернс.
Буйний День відмахнувся щедрим жестом.
– Ет, облиште! Є про що сперечатися! Чи не однаково, – один більше, один менше! Як не підійму трьох зайвих, то не підійму й двох. Кладіть.
Він вискочив на стільці, присів, нахилився й узявся за мотузку; трохи пересунув ноги, напружив м’язи, знову їх відпружив, ніби спитуючи, чи справні всі підойми його тіла.
Француз Луї, що скептично дивився на те, гукнув;
– Тягни, Буйний Дню! Тягни, як чортяка!
Гарніш знову напружив м’язи. Цей раз уже насправжки, вклавши в те зусилля всю снагу свого чудового тіла. І зовсім непомітно, легко й рівно страшний дев’ятисотфунтовий тягар піднявся з підлоги й заколивавсь, як вагадло, поміж його ніг.
Олаф Гендерсон глибоко, гучно зітхнув. Діва, що й собі несвідомо до болю напружила м’язи, враз ослабла. А француз Луї шанобливо сказав:
– Вітаю, мсьє Буйний Дню! Я тільки велика дитина, а ти – великий чоловік.
Гарніш кинув свій тягар, скочив додолу й попростував до прилавка.
– Ну, важ! – гукнув він, шпурляючи свою торбинку вагареві. Той усипав у неї золота на чотириста доларів із французової й Гендерсонової торбинок.
– А тепер усі сюди! – провадив Буйний День, – Вибирайте собі отруту! Хто виграв – платить!
– Сьогодні моя ніч! – вигукнув він ще за десять хвилин. – Я самотній сірий вовк! Я вже бачив тридцять зим. Сьогодні мій день народження, єдиний мій день на рік, і я можу повалити кожного з вас! Ходімо! Я всіх вас викачаю в снігу! Ану, ворушіться, старожитці й чечаки! Ходіть, усіх вас буду хрестити!
Юрба посунула у двері. Залишились тільки буфетники та п’яні, що співали собі далі.
Макдональдові промайнула в голові думка підтримати власну гідність. Він підійшов до Буйного Дня з простягненою рукою.
– Що, ти перший? – Буйний День зареготав і схопив його за руку, немовби щоб поздоровкатись.
– Ні, ні, я тільки хочу привітати тебе з днем народження. Я й так знаю, що ти можеш мене шпурнути в сніг. Що я можу зробити з людиною, яка підіймала дев’ятсот фунтів?
Макдональд сам важив сто вісімдесят фунтів. Буйний День тримав його тільки за руку. І враз, рвучко шарпонувши господаря «Тіволі», він в одну мить повалив його долілиць у сніг. Тоді, хапаючи тих, котрі ближче, так самісінько звалив одного за одним ще півдесятка. Шкода було опинатись. Усі летіли шкереберть, кумедно перекидаючись, хто як попадя, у м’який і глибокий сніг. У примерхлому світлі зір важко було відрізнити тих, що вже викачались у снігу, від тих, що чекали своєї черги. Тому Буйний День почав обмацувати їм спини й плечі, щоб розпізнати, хто в снігу, а хто ні.
– Ще не хрещений? – питав він щоразу, простягаючи свої страшні руки.
У кучугурі вже лежало поряд кількадесят чоловік. Декотрі зводились навколішки, жартома вдаючи покору, і, посипавши собі голову снігом, казали, що обряд над ними вже виконано.
Лише п’ятеро ще стояли купкою осторонь. Лісовики, засельпики диких країв, вони раді були помірятися силою з будь-ким, хоч би і в його день народження.
Ці люди пройшли найсуворішу життєву школу, вистояли на віку безліч боїв, вони були лицарі крові, поту й витривалості, та все ж їм бракувало одного, чого Буйний День мав надмір: досконалої злагоди нервів і м’язів. У цьому не було жодної його заслуги, тільки дарунок природи. Такий він уродився. Його нерви передавали накази від мозку швидше, ніж їхні; думка, що диктувала вчинки, розвивалася жвавіше. Самі його м’язи, завдяки швидшим хімічним реакціям у них, слухались наказів його волі швидше, ніж їхні. Так уже він був створений. М’язи в нього були ніби начинені потужною вибухівкою. Підойми його тіла діяли, мов сталеві щелепи капкана. А до всього він мав ту надлюдську силу, що дається хіба одному на мільйон, силу дивовижну не стільки величиною, скільки якістю, незмірною органічною перевагою в самій структурі м’язів. Наскоки його були такі блискавично рвучкі, що супротивник не встигав збагнути його наміру й учинити опір, як був уже подоланий. І навпаки, коли нападали на нього, він завжди встигав зреагувати, опертися або вмить перейти в контратаку.
– А ви чого там поставали? – звернувся Буйний День до тих п’ятьох. – Ходіть-но, ходіть сюди, я й вас так самісінько похрещу. Іншим разом, може, ви й покладете мене, але сьогодні, у день свого народження, я мушу вам показати, що я найдужчий з усіх вас. Хто це там так світить очима з нетерплячки? Пат Генреген? Ходи сюди, ходи, Пате!
Пат Генреген, відомий бешкетник, колись професійний кулачний перебієць, виступив наперед. Обидва зчепились, і не встиг ірландець напружити м’язи, як відчув себе в залізних лещатах півнельсону й угруз головою та плечима в сніг. А колишній лісоруб Джо Гайне гепнувся ніби з другого поверху: Гарніш кинув його через себе, ще до того, як він наготувався, чи принаймні так Гайне потім виправдовувавсь.
Буйний День не відчував ані найменшої втоми; він не виснажував сили довгою натугою. Усе відбувалося в одну мить. Раптовий м’язовий вибух, блискавичний і страшний, а за мить тіло вже знов розслаблялося.
Доктор, чи коротше Док Вотсон, сивобородий, ніби викутий із заліза чолов’яга з темним минулим, страшний у бійці, опинився в снігу за якусь частку секунди перед своїм наскоком. Док саме підбирався, щоб стрибнути на Буйного Дня, коли той налетів на нього так спрожогу, що він беркицьнувся на спину. Бачивши це все й беручи на розум, Олаф Гендерсон надумався й собі напасти на Буйного Дня зненацька. Він кинувся на нього збоку, коли Гарніш нахилився й допомагав Докові Вотсону звестись на ноги. Олаф бацнув його коліньми в бік, Гарніш не встояв і впав на всі чотири. Але й Олаф, з розгону перелетівши через нього, теж упав. Ще він не встиг підвестись, як Буйний День уже насів на нього й знову перекинув. Набравши повні жмені снігу, він почав ним розтирати Олафові лице й вуха і запихати за комір.
– Ну, я не кволіший за тебе, Буйний Дню, – бубонів, зводячись на ноги, Олаф, – але такого сприту я ще зроду не бачив, щоб я скис!
Француз Луї був останній із п’ятьох; те, що він бачив, навчило його бути обережним. Добру хвилину він кружляв і вивертався від Буйного Дня. Потім вони зітнулися й ще з хвилину тупцялись та борсалися, і жоден не міг подужати другого. Аж ось, як розгорілася цікавість глядачів, Буйний День ужив одного зі своїх блискавичних викрутів: натиснув у інший бік, уклавши в той рух усю вибухову силу своїх м’язів, і враз Луї, хоча й опираючись так, що аж кістки йому тріщали, поволі став злягати горілиць у сніг.
– Хто виграв, той частує! – гукнув Буйний День, схопившись на ноги, й бігцем подався до «Тіволі». – Гей, хутчіше всі сюди, на гостини до зеленого змія!
Усі вишикувались довгою лавою біля прилавка, декуди по двоє й по троє, і тупали змерзлими ногами в мокасинах, бо надворі було шістдесят градусів під нулем.
Бетлс, сам один із найуславленіших своєю відвагою й завзяттям старожитців, урвав п’яницьку пісню про сік сасафрас і пішов, заточуючись, привітати Буйного Дня. Раптом йому спало на думку, що годилося б виголосити промову, і він урочисто, як справжній оратор, зняв голос:
– Чуєте, хлопці! Я пишаюся, що можу назвати Буйного Дня своїм товаришем! Чимало ми з ним разом стежок попротоптували! Він увесь від мокасинів до голови щире золото найвищої проби, дарма що на ньому шкура шолудива! Він був хлоп’я, зовсім хлоп’я, коли прийшов у цей край. У вас, товариство, у таких літах ще під носом було мокро. Він ніколи не був писклям, він і вродився дорослим. За тих часів, скажу я вам, чоловік мусив бути чоловіком. Тоді не було ще оцієї здохлячої цивілізації, що прийшла до нас тепер.
Бетлс умовк на хвильку й достоту по-ведмежому обхопив Буйного Дня за шию.
– За тих добрих давніх часів, як ми з тобою вдвох поганяли собак тут, на Юконі, нам із неба не ллялася юшка, і зайти пообідати не було куди. Ми розпалювали багаття там, де вбивали дичину. А траплялося не раз бути ситому з того, що вгледиш, як кріль на річці скинеться або лосось задере хвоста й дремене в кущі!
Ці його переплутані слова зустрінуто вибухом реготу. Бетлс пустив Гарніша з обіймів і розлючено обернувся до юрби:
– Смійтесь, ви, шолудиві, безрогі, смійтесь! А я вам у вічі скажу: найкращий із вас не вартий розв’язати ремінця йому на мокасинах! Хіба не так, Кембле? Брешу я, Маку? Буйний День зі старої гвардії. Він справдешня «закваска». Тоді в нас не було ніяких цих пароплавів, ані факторій. Тоді нам раз у раз доводилося живитися тільки кролячими слідами та лососячими вихлюпами!
Він окинув юрбу гордим поглядом. Залунали оплески, і почали вимагати промови від Буйного Дня. Той погодився. Зараз-таки принесли стільця й помогли йому на нього вилізти. Не тверезіший за інших, тепер він високо підносився над ними – над буйною гурмою абияк повдяганих людей, узутих у мокасини та муклуки, з рукавицями, що теліпалися в них на шиї, і в шапках, що своїми піднятими навушниками нагадували крилаті шоломи стародавніх вікінгів. Чорні Гарнішеві очі виблискували, на засмаглих щоках виступили густі рум’янці після багатьох чарок. Його привітали радісними вигуками, що довго не вщухали, і очі йому мимохіть зволожились, дарма що вигуки ті були здебільше п’яні й безглузді. Адже так люди поводилися споконвіку: і в глибоких печерах, сидячи навпочіпки довкола вогнища, і в пишних палатах імператорського Риму, і в неприступних замках баронів-розбійників – вони так само бенкетували, бились і пиячили, як і тепер у модерних готелях, що підпирають небо, або в п’яницьких вертепах приморських міст.
Отак і люди, що лавою обступили Гарніша, були хвальковиті, п’яні й галасливі будівники держави в присмерку полярної ночі, що на короткі буйні хвилини дали собі перепочинок від надлюдської праці, якою вщерть повна була їхня похмура дійсність. Ці новітні герої мало чим різнились від героїв давнини.
– Хлопці! – почав не зовсім твердо Буйний День, силкуючись дати лад розкиданим думкам. – Що ж мені вам сказати?.. Мабуть, найкраще, я розкажу вам про одну пригоду. Колись у Джуно був у мене товариш. Приїхав він із Північної Кароліни. То він цю саму пригоду мені й оповідав. Якось у нього на батьківщині, у горах, справляли весілля. Посходились і родичі, й приятелі. Пастор кінчав уже вінчання і промовив: «Кого бог злигав, того хай чоловік не розлигає…»
Тут молодий перебива пастора: «Велебний отче, щось мені наче не так ви прочитали, як воно в книгах стоїть; я хочу, щоб шлюб був такий, як слід!»
…Ну от, коли дим розійшовся, молода озирається і бачить: пастор лежить мертвий, молодий – мертвий, брат мертвий, двоє дядьків мертві й п’ятеро весільних гостей теж мертві. Вона глибоко-глибоко зітхнула й каже: «Оці новомодні самозвідні пістолети всі мої надії розбили!..».
Отак і я вам мушу сказати, – докінчив Буйний День, як регіт стих, – ці чотири Джекові королі розбили мої надії! Я пустив усе за вітром, аж засвистіло, і мушу рушати до Даї.
– Назовсім? – спитав хтось.
Гнівний вираз перебіг по обличчю Гарнішеві, але за мить природна добродушність узяла гору.
– Що, на глузи мене береш? – відповів він, усміхаючись. – Звісно, я не маю на думці зовсім утікати.
– Ану забожися, Буйний Дню! – гукнув той самий голос.
– Залюбки. Уперше прийшов я сюди через Чілкутський перевал в осінню сніговицю вісімдесят третього року. Я мав тільки подерту сорочку на хребті та жменю борошна – ото й усього добра. Цілу зиму заробляв на харчі в Джуно, а навесні ще раз перейшов Чілкут. І ще раз голод погнав мене назад. На другу весну я прийшов знову та й заприсягнувся, що не піду звідси, доки не візьму свого. Отже, ще й досі я його не взяв, через те я й тут і, далебі, не маю на думці поки що йти звідсіль. Відвезу пошту й гайда назад. Ані на ніч не зостануся в Даї. Візьму пошту, переміню собак, захоплю харчів і – назад через Чілкут. І ще раз заприсягаюся й пеклом, і головою Іоанна Хрестителя, що не піду звідси, доки не загребу банку, і, кажу я вам, чималий він мусить бути!
– А який це, по-твоєму, чималий? – спитав унизу Бетлс, що ніжно обіймав йому ногу.
– Еге, скільки? Який це, по-твоєму, чималий? – загукали інші.
Буйний День подумав хвильку.
– Чотири або п’ять мільйонів, – повагом промовив він нарешті й підніс руку, щоб замовкли, коли на його слова пролунав глузливий регіт. – Але я не заганятимусь дуже, підведу риску й під мільйоном. Зате ж ані на унцію не менше! Тільки тоді піду з цього краю.
Його слова знову зустрінуто вибухом глуму. Досі ще нікому не траплялось не те що мільйона – сотні тисяч заробити. Увесь видобуток золота на Юконі не сягав п’яти мільйонів.
– Слухайте, – крикнув Буйний День, – ви бачили, яку купу золота загарбав сьогодні Кернс? До прикупу він був нам не страшний. Його три королі мало чого були варті. Але його серце чуло, що йде четвертий, і він узяв його. Отак і моє серце щось чує. На Юкон іде велике золото. Воно вже ось-ось! Це я не про Лосячий кажу, ані про Березовий струмки. Про них і говорити не варто. Я кажу про справжнє золото, що від нього вам волосся дубом стане. Воно вже лізе з землі, і ніщо його не спинить. Воно вилізе там, вище по Юкону. Як вам треба буде знайти мене, то мої сліди приведуть вас кудись до Стюарту, Індіяни чи Клондайку: тільки привезу пошту й зараз лечу на ті річки, аж закурить за мною. Воно йде, хлопці, багате золото під самим дерном, по сто доларів на миску, і п’ятдесятитисячний табун рине сюди на пашу. Як золото прийде, тут чисте пекло закипить!
Він підніс до рота чарку віскі.
– За те, щоб усі ви взяли свою пайку з нього!
Він випив віскі, зліз зі стільця й знову потрапив у Бетлсові ведмежі обійми.
– Слухай, Буйний Дню, я б, тобою бувши, сьогодні не поїхав, – сказав підійшовши Джо Гайнс. – Я допіру дивився на градусника надворі. Мороз кусається: шістдесят два під нулем, і до того йдеться, що спуститься ще. Ліпше перечекати.
Буйний День осміхнувся, й старожитці довкола зареготали.
– Отакі ви, безрогі! – гукнув Бетлс. – Боїтеся маленького морозцю! Погано ж ви знаєте Буйного Дня, коли думаєте, що мороз його спинить.
– Приморозить собі легені, та й годі, – відмовив Гайне.
– Авжеж, приморозить собі смочка в роті. Ти, Гайнсе, у цій стороні щойно третій рік, ще не призвичаївся, а я сам свідок, як Буйний День пройшов по Койокуку п’ятдесят миль за день, коли градусник показував сімдесят два градуси.
Гайне насуплено похитав головою.
– Отак же й приморожують легені, – жалісним голосом промовив він. – Як Буйний День виїде перше, ніж пересядеться мороз, то нізащо не витримає! Адже ж він їде без намета й без опони.
– До Даї добра тисяча миль, – сказав Бетлс, вилізши на стілець і обхопивши Буйного Дня за шию, щоб не впасти. – Тисяча миль, я сказав. До того ж сама невтерта дорога, а проте я йду в заклад із першим-ліпшим чечаком на що завгодно, що Буйний День за тридцять днів буде там.
– Пересічно по тридцять три милі на день, – нагадав Док Вотсон. – Я знаю, що це таке, бо сам попоїздив. Як захопить його хуртовина на Чілкуті, то цілий тиждень може продержати.
– Тринди-ринди! – відрубав Бетлс. – І назад тисячу миль він так само проїде за тридцять днів! Ставлю п’ятсот доларів, і кат бери хуртовину!
Щоб підперти свої слова, він витяг торбинку із золотом, завбільшки з болонську ковбасу, і шпурнув її на стіл. Док Вотсон кинув і свою поряд.
– Згода! – гукнув Буйний День. – Бетлс правду каже. Я теж закладаюсь на п’ятсот доларів, що за шістдесят днів, лічивши від сьогодні, я спинюся з дайською поштою перед дверима «Тіволі»!
Довкола недовірливо загомоніли. З десятеро чоловік повитягали свої торбинки. Джек Кернс протиснувся крізь юрбу й став перед Гарнішем.
– Іду з тобою в заклад, Буйний Дню! Два проти одного! Ти не повернешся ані за сімдесят п’ять днів!
– Не треба мені твоєї ласки, Джеку! – відказав Гарніш. – Ставлю порівну, і за шістдесят днів.
– Сімдесят п’ять днів! Два проти одного, що не повернешся! – уперто правив своєї Кернс– П’ятдесята Миля вже звільниться з-під криги, і при березі лід підтане.
– Що ти в мене виграв, Джеку, те твоє, – не поступався Гарніш. – І в такий спосіб ти мені нічого не повернеш. Я з тобою не закладаюся. Ти просто хочеш дати мені грошей, але я тобі ось що скажу, Джеку: моє серце теж чує, що я своє надолужу! Незабаром я все відіграю. Пожди тільки, поїш знайдуть велике золото вище по Юкону. Тоді ми з тобою сядемо «без стелі» й так заграємо, що аж дим піде! Згода?
Вони стисли один одному руки.
– Звісно, він повернеться, – прошепотів Кернс до Бетлса. – Ставлю п’ятсот, що Буйний День повернеться за шістдесят днів! – додав він уголос.
Біллі Ролінз забився з ним, а Бетлс стиснув Кернса в обіймах.
– Їй-богу, і я хочу забитися! – сказав Олаф Гендерсон, відводячи Гарніша вбік від Бетлса й Кернса.
– Хто виграв – ставить могорич! – закричав Буйний День, заклавшися з ним. – А я певен, що виграю! Тільки шістдесят днів довго чекати, кажіть, хто що питиме, запиваки! Хто що питиме?
Бетлс із чаркою віскі в руці виліз на стілець і, похитуючись, завів пісню, єдину, яку знав:
Се Генрі Ворд Бічер, здається мені,
І школи недільної учителі
П’ють сік сасафрас, мов воду.
Та свій я заставляю вік:
Якщо вони п’ють сік,
То сік із забороненого плоду.
Юрба підхопила хором:
Та свій я заставляю вік:
Якщо вони п’ють сік,
То сік із забороненого плоду.
Хтось відчинив надвірні двері, і кволе сіре світло зазирнуло до шинку.
– Буйний день! Буйний день уже! – гукнув хтось.
Гарніш одразу рушив до дверей, відгортаючи вниз навушники своєї хутряної шапки. Кама стояв надворі біля санок, довгих і вузьких, сім із половиною футів завдовжки й шістнадцять дюймів завширшки. Їх дно, зашите дощечками впоперек, підносилось на шість дюймів над полозками на підрізах. На них, поперев’язувані міцним ремінням із лосячої шкіри, лежали брезентові мішки з поштою, одежа та харчі на людей і собак. Перед санками, позгортавшися калачиком, в один ряд лежало п’ятеро собак, укритих інеєм. То були ескімоські пси, дібрані зростом і мастю, усі надзвичайно великі й сірі. Від своїх хижих іклів аж до кудлатих хвостів – усі вони, як один, достоту нагадували вовків. Та вони, власне, й були вовки, приручені, звісно, а все ж вовки і з вигляду, і натурою. Зверху, застромлені під реміння, лежали напоготові дві пари широких плетених лижв.
Бетлс показав на позшивані в укривало шкурки полярних зайців, що виглядали з одного мішка.
– Оце й уся його постіль! – сказав він. – Шість фунтів хутра. Це найтепліше, що він має. Але нехай мене лиха година візьме, коли я під ними нагрівся б! А я теж чогось вартий! Буйний День сам пашить, як пекельна піч, ось що.
– Не хотів би я бути отим індіянином! – зауважив Док Вотсон.
– Він його зажене, ухоркає до смерті! – аж простогнав у захваті Бетлс. – Я добре знаю, адже ж я бував із ним у дорозі! Цей ніколи у світі не стомлюється. Він не тямить навіть, що то воно є втома! Якось при сорока п’яти градусах під нулем він цілий день ішов у мокрих панчохах! Ну, хто ще на світі може таке утнути?
А тим часом Буйний День прощався з усіма, хто юрмився навколо нього. Діві конче заманулося його поцілувати. Гарніш, хоч і стуманілий ще від віскі, збагнув, проте, як не зачепитися за фартухові поворозки. Він поцілував Діву, але так само щиро поцілував і інших трьох жінок. Натягли довгі рукавиці, він підняв собак і став на своє місце біля кермової жердини в передку санок.
– Ну, голуб’ята, гайда! – гукнув він.
Собаки налягли всією своєю вагою на шлеї, припали до снігу, аж риючи його лапами, і, нетерпляче повискуючи, подались уперед. Буйний День і Кама мусили бігти, щоб не відстати від них. Отак бігом люди й собаки перехопились через високий берег, спустились на кригу замерзлого Юкону і незабаром зникли в сивій імлі.
